Постанова від 25 серпня 2026 р. у справі №445/2647/24 — Львівський апеляційний суд

Справа № 445/2647/24 Головуючий у 1 інстанції: Сивак В.М.

Провадження № 22-ц/811/2956/25 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Ванівського О.М.,

суддів: Копняк С.М., Цяцяка Р.П.,

секретаря: Костюк С.О.

з участю: представника відповідача ЛМР – Шевченко М.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 – адвоката Блонського Михайла Андрійовича на рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 липня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСББ «Дорошенка 25», Львівської міської ради про відшкодування шкоди.,-

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовною заявою до ОСББ «Дорошенка 25» та Львівської міської ради, в якій просив стягнути на його користь з Львівської міської ради завдану майнову шкоду в розмірі 380 020,00 гривень та моральну шкоду в розмірі 100 000,00 гривень; стягнути з ОСББ «Дорошенка 25» завдану моральну шкоду в розмірі 100 000,00 гривень; стягнути з відповідачів судові витрати по справі у складі судового збору.

В обґрунтування поданого позову покликався на те, що він являється власником нежитлових приміщень під номером 19-1, 19-2, 19-3 загальною площею 52,2 м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 , які ним набуті на підставі договору купівлі-продажу №6529 від 31.07.2015 р. З моменту набуття права власності на свій об`єкт нерухомого майна, він почав активно вчиняти дії щодо розпорядження ним, а саме: 02.03.2016 р. Департаментом житлового господарства та інфраструктури ЛМР видано наказ №63 від 02.03.2016 р. про затвердження висновку міжвідомчої комісії при виконкомі щодо технічної можливості проведення реконструкції нежитлових приміщень (заг. пл. 52,2 кв.м.) в будинку АДРЕСА_1 , яким надано можливість відповідачу провести реконструкцію саме спірних нежитлових приміщень.

Проте з 2017 року ОСББ «Дорошенка 25» почало вчиняти дії щодо перешкоджання позивачу у реалізації ним своїх правомочностей власника, оскаржувати дозвільні документи та зупиняти виконання будівельних робіт. В результаті до цього процесу також було залучено Львівську міську раду, яка вирішила скористатись спором між позивачем та ОСББ «Дорошенка 25» заволодіти майном ОСОБА_1 .

Загальна тривалість судових процесів щодо права власності позивача складала з 11.06.2018 р. по 06.09.2024 р. У зв`язку з цим позивач вважав за необхідне заявити цей позов про стягнення шкоди завданої протиправною поведінкою відповідачів. У справі №461/3244/20 були вжиті заходи забезпечення позову за заявою Львівської міської ради з 23.03.2021 р. по 06.09.2024 р., а тому позивач має право на стягнення завданих йому збитків. Так на початку 2021 року позивач вирішив продати свої приміщення з власних міркувань для чого залучив третю особу, яка мала б вживати заходів для продажу приміщення. З цією метою ОСОБА_1 було укладено договір від 01.02.2021 р. за умовами якого Сторони вирішили діяти спільно для продажу приміщень ОСОБА_1 . За умовами цього договору ОСОБА_1 отримав 10000 доларів США 01.02.2021 р. на умовах п. 3 цього Договору. Також умовами даного договору було передбачено, що у випадку невиконання своїх зобов`язань ОСОБА_1 зобов`язаний повернути іншій стороні грошові кошти в сумі 10 000,00 доларів США та сплатити штраф в такій ж сумі, як плату за понесені іншою стороною витрати щодо виконання цього договору. У зв`язку з тим що до 06.09.2024 р. арешт на майно знятий не був, ОСОБА_1 змушений був виплатити по даному договору суму в розмірі 10000,00 доларів США що станом на 01.01.2024 р. становило еквівалент (курс НБУ 1 долар США = 38,0020 грн.) = 380020,00 гривень. Таким чином позивач через вжиття заходів забезпечення позову, які не дали змогу йому виконати свої зобов`язання за договором, поніс збитки в розмірі 380020,00 гривень які повинні бути стягнуті з відповідача – Львівської міської ради. Крім цього, позивачу була завдана моральна шкода. Визначаючи розмір компенсації моральної шкоди, відповідач оцінював такий з врахування понесених ним втрат в розмірі 200000,00 гривень.

Оскаржуваним рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 липня 2025 року у задоволенні позову ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_2 ) до ОСББ «Дорошенка 25» (код ЄДРПОУ: 40617293, адреса: 79000, м. Львів, вул. Дорошенка, 25), Львівської міської ради (код ЄДРПОУ: 04055896, адреса: 79000, м. Львів, пл. Ринок, 1) про відшкодування шкоди, - відмовлено повністю.

Не погоджуючись з рішенням суду представник ОСОБА_1 – адвокат Блонський Михайло Андрійович подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом не досліджено належним чином фактичні обставини справи, а саме не встановлено всіх фактів, які були підставою для заявлення позову.

Звертає увагу на те, що визначаючи підстави для стягнення моральної шкоди, такими є

заподіяння позивачу душевних страждань в результаті порушення його прав, а саме: душевні страждання, яких зазнав позивач: в результаті неможливості розпоряджатися своїм майном більше ніж три роки, через безпідставне вчинення дій відповідачем ОСББ «Дорошенка 25», які сприяли затягуванню зняттю арешту з майна шляхом подання безпідставною апеляційної скарги на ухвалу Галицького районного суду м. Львова від 29.04.2024 р. , в результаті подання відповідачами безпідставних позовів щодо оскарження його права власності на майно, через перебування у судових процесах ініційованих відповідачами з 2020 року.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача ЛМР – Шевченко М.І. на заперечення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, рішення суду залишити без змін.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

В силу положень ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції відповідає зазначеним вимогам.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано суду доказів, які б свідчили про обставини, на які позивач покликається як на підставу заявлених вимог, відтак позивачем не доведено протиправність дій відповідача, які повинні бути у причинно-наслідковому зв`язку із заподіяною позивачу матеріальною шкодою, яка також не знайшла свого підтвердження в ході судового розгляду, зокрема, матеріали справи не містять жодних доказів того, що позивачеві завдана матеріальна шкода будь-якими протиправними (умисними) діями відповідача.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції із врахуванням наступного.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 являється власником нежитлових приміщень під номером 19-1, 19-2, 19-3 загальною площею 52,2 м.кв. за адресою: АДРЕСА_1 , які ним набуті на підставі договору купівлі-продажу №6529 від 31.07.2015 р.

З моменту набуття права власності на свій об`єкт нерухомого майна, позивач почав активно вчиняти дії щодо розпорядження ним, а саме:

- 02.03.2016 р. Департаментом житлового господарства та інфраструктури ЛМР видано наказ №63 від 02.03.2016 р. про затвердження висновку міжвідомчої комісії при виконкомі щодо технічної можливості проведення реконструкції нежитлових приміщень (заг. пл. 52,2 кв.м.) в будинку АДРЕСА_1 , яким надано можливість відповідачу провести реконструкцію саме спірних нежитлових приміщень.

- 05.05.2016 р. Управлінням архітектури Департаменту містобудування Львівської міської ради видано містобудівні умови та обмеження забудови земельної ділянки на АДРЕСА_1 , якими дозволено ОСОБА_1 реконструкцію існуючих нежитлових приміщень, тобто саме спірних нежитлових приміщень.

- 14.07.2016 р. Галицькою районною адміністрацією Львівської міської ради надано дозвіл ОСОБА_1 на влаштування будівельного майданчика за адресою: АДРЕСА_1 , - тобто саме щодо спірних нежитлових приміщень.

- 25.06.2016 р. ОСОБА_1 зареєстровано декларацію про початок виконання будівельних робіт щодо реконструкції нежитлових приміщень по АДРЕСА_1 в Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у м. Львові, - реконструкція стосувалася спірних нежитлових приміщень.

ОСББ «Дорошенка 25» у 2018 році було подано позовну заяву (справа №461/4259/18) до Галицького районного суду м. Львова про витребування у власність ОСББ «Дорошенка 25» майна ОСОБА_1 . Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 30.05.2023 р. в задоволенні позову ОСББ «Дорошенка 25» відмовлено.

Крім цього, Львівська міська рада звернулася в Галицький районний суд м. Львова з позовом до ОСОБА_1 про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради нежитлового приміщення під. інд. 19-1, 19-2, 19-3, загальною площею 52,2 кв. м на АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовувалися тим, що Львівська міська рада є власником будинку на АДРЕСА_1 . Право комунальної власності зареєстроване в Реєстрі прав власності на нерухоме майно 21.06.2004. Проте рішенням Галицького районного суду м. Львова від 04.03.2013 р. у справі №461/1781/13-ц задоволено позов ОСОБА_2 до відділу приватизації державного житлового фонду Галицького району: - визнано за ОСОБА_2 право власності на нежитлові приміщення площею 52,2 кв.м, які знаходяться у будинку АДРЕСА_1 та позначені на поверховому плані ОКП ЛР «БТІ та ЕО» від 22.01.2001 року індексами 19-1 площею 11,3 м.кв., 19-2 площею 29,5 м. кв. та 19-3 площею 11,4 м. кв; - зобов`язано реєстраційну службу Львівського міського управління юстиції зареєструвати за ОСОБА_2 право власності на нежитлові приміщення площею 52,2 кв. м, які знаходяться у будинку АДРЕСА_1 та позначені на поверховому плані ОКП ЛР «БТІ та ЕО» від 22.01.2001 року індексами 19-1 площею 11,3 м.кв., 19-2 площею 29,5 м. кв. та 19-3 площею 11,4 м. кв.

Постановою Апеляційного суду Львівської області від 17.05.2018 рішення Галицького районного суду м. Львова від 04.03.2013 р. скасовано, прийнято нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 28.04.2021 у справі №461/3244/20 відмовлено в задоволенні позовних вимог Львівської міської ради.

Постановою Львівського апеляційного суду від 09.08.2023 апеляційну скаргу Львівської міської ради задоволено частково: скасовано рішення Галицького районного суду м. Львова від 28.04.2021; постановлено нове судове рішення, яким в задоволенні позову Львівської міської ради до ОСОБА_1 відмовлено. Колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку про те, що позивач пропустив строк позовної давності.

ОСОБА_1 не мав змоги зняти арешт на його майно, який був вжитий за заявою Львівської міської ради згідно постанови Львівського апеляційного суду. Так ухвалою Галицького районного суду м. Львова від 29.04.2024 р. скасовано дані заходи забезпечення позову. Проте ОСББ «Дорошенка 25», щодо якого вже було прийнято судом по цій справі рішення про закриття провадження у зв`язку з тим, що їхні права чи інтереси рішенням суду по справі №461/3244/20 не порушуються, було подано апеляційну скаргу на таку ухвалу.

В результаті лише 06.09.2024 р. апеляційним суд закрив провадження у справі, і відповідно ухвала Галицького районного суду м. Львова від 29.04.2024 р. набрала законної сили.

Таким чином заходи забезпечення позову у вигляді заборони ОСОБА_1 вчиняти будь-які дії щодо відчуження, здійснення інших юридичних правочинів, реєстрації речових прав щодо належного майна, вжиті постановою Львівського апеляційного суду від 23.03.2021 р. тривали до 06.09.2024 р.

Загальна тривалість судових процесів щодо права власності позивача складала з 11.06.2018 р. по 06.09.2024 р.

Так, на початку 2021 року позивач вирішив продати свої приміщення з власних міркувань для чого залучив третю особу, яка мала б вживати заходів для продажу приміщення. З цією метою ОСОБА_1 було укладено договір від 01.02.2021 р. за умовами якого Сторони вирішили діяти спільно для продажу приміщень ОСОБА_1 . За умовами цього договору ОСОБА_1 отримав 10000 доларів США 01.02.2021 р. на умовах п. 3 цього Договору. Також умовами даного договору було передбачено, що у випадку невиконання своїх зобов`язань ОСОБА_1 зобов`язаний повернути іншій стороні грошові кошти в сумі 10000,00 доларів США та сплатити штраф в такій ж сумі, як плату за понесені іншою стороною витрати щодо виконання цього договору.

У зв`язку з тим, що до 06.09.2024 р. арешт на майно знятий не був, ОСОБА_1 змушений був виплатити по даному договору суму в розмірі 10000,00 доларів США що станом на 01.01.2024 р. становило еквівалент (курс НБУ 1 долар США = 38,0020 грн.) = 380020,00 гривень. Таким чином позивач через вжиття заходів забезпечення позову, які не дали змогу йому виконати свої зобов`язання за договором, поніс збитки в розмірі 380020,00 гривень.

Відповідно до приписів частини першої статті 159 ЦПК України, у випадку закриття провадження або залишення позовної заяви без розгляду з інших, ніж зазначені у частині першій статті 155 цього Кодексу підстав або у випадку ухвалення рішення суду (третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу) щодо повної або часткової відмови у задоволенні позову відповідач або інша особа, чиї права або охоронювані законом інтереси порушені внаслідок вжиття заходів забезпечення позову, має право на відшкодування збитків, заподіяних забезпеченням позову, за рахунок особи, за заявою якої такі заходи забезпечення позову вживалися.

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки) (частина перша та друга статті 22 ЦК України).

Отже, відшкодування шкоди, заподіяної забезпеченням позову, є способом захисту прав та інтересів і одночасно мірою юридичної відповідальності.

При цьому в усіх правовідносинах з відшкодування шкоди діє презумпція завдавача шкоди.

У зв`язку з цим до предмета доказування у цих правовідносинах і, відповідно, до предмета оцінки судом належать обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення, а саме умови і підстави застосування частини першої статті 159 ЦПК України, якими є те, що ризик здійснення процесуальних дій лежить виключно на учасниках спору, при цьому за відповідачем у справі (за основним позовом) закріплено спеціальне право вимагати відшкодування збитків, які йому заподіяні у результаті застосування забезпечення позову.

Скористатися цим правом він може, якщо вимоги позивача (за основним позовом) не будуть задоволені (повністю або частково) судом (третейським судом, міжнародним комерційним арбітражем), у випадку закриття провадження або залишення позовної заяви без розгляду з інших підстав, ніж зазначені у частині першій статті 155 ЦПК України.

При цьому до предмета доказування не входить безумовне встановлення вини особи, яка ініціювала застосування заходів забезпечення позову.

Право на відшкодування збитків, заподіяних забезпеченням позову, ґрунтуються на прямій вказівці закону (частина перша статті 159 ЦПК України).

У цій категорії справ принцип вини трансформується через принцип добросовісності. Недодержання принципу добросовісності перетворюється на винну поведінку, оскільки протиправне порушення суб`єктивних цивільних прав особи є прямим наслідком дій зобов`язаної особи, яка з огляду на конкретні обставини могла усвідомлювати характер своїх дій як таких, що можуть завдати шкоди.

Безпідставна відмова у відшкодуванні таких збитків означає відсутність необхідного попереджувального впливу на осіб, які заявили безпідставну вимогу про забезпечення позову.

До підстав та умов застосування частини першої статті 159 ЦПК України належать:

1) добросовістність/недобросовістність дій особи (відповідача) при заявленні клопотань про забезпечення позову;

2) зловживання/незловживання правом;

3) підстави відмови (відповідачу у спірних правовідносинах) у пред`явленому ним позові до позивача, підстави закриття провадження або залишення позовної заяви без розгляду, чи було зловживання при заявлені клопотання про забезпечення позову.

Отже, підставою цивільно-правової відповідальності особи, яка заявила клопотання про вжиття заходів забезпечення позову, є сам факт заподіяння іншій особі (протилежній стороні у основному спорі) шкоди внаслідок вжиття судом таких заходів. Особливістю такої відповідальності є опосередкований характер завдання шкоди, оскільки самі процесуальні дії, які безпосередньо завдають шкоди, вчиняє суд (накладає арешт та забороняє вчиняти певні дії), однак до відповідальності притягується особа, за ініціативою якої судом були вчинені такі дії.

При з`ясуванні, чи є доведеним причинний зв`язок між виникненням збитків та вжиттям судом заходів забезпечення позову, підлягають встановленню такі обставини: чи реалізація свого суб`єктивного процесуального права на позов була протиправною, лише з метою завдати шкоди позивачу, оскільки учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається (частина перша статті 44 ЦПК України), а до основних засад (принципів) цивільного судочинства віднесено неприпустимість зловживання процесуальними правами (пункт 11 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Отже, для встановлення причинного зв`язку суду слід з`ясувати протиправність дій відповідача, які повинні передувати настанню збитків, і шкідливі наслідки протиправної поведінки.

Вказаний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 200/10900/18, від 02 березня 2020 року у справі № 922/1742/20 та від 09 лютого 2022 року у справі № 200/10900/18.

Згідно з частиною четвертою статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Добросовісність (пункт 6 статті З ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту (постанова Верховного Суду від 10 вересня 2018 року у справі № 920/739/17).

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України). Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 07 грудня 2018 року у справі № 910/7547/17 викладений висновок, що з конструкції частини третьої статті 13 ЦК України випливає, що дії особи, які полягають у реалізації такою особою свого права, однак вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, є формою зловживання правом.

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(ІІ)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що «оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

У постанові від 16 червня 2021 року у справі № 747/306/19 Верховний Суд вказував, що приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди).

Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Предметом спору є стягнення з Львівської міської ради майнової шкоди в розмірі

380020 грн., моральної шкоди в розмірі 100000 грн., з ОСББ «Дорошенка 25» - моральної шкоди в розмірі 100000 грн.

У даній справі позовні вимоги позивач обгрунтовує ч. 1 ст. 159 ЦПК України, якою передбачено, що у випадку закриття провадження або залишення позовної заяви без розгляду з інших, ніж зазначені у частині першій статті 155 цього Кодексу, підстав або у випадку ухвалення рішення суду (третейського суду, міжнародного комерційного арбітражу) щодо повної або часткової відмови у задоволенні позову відповідач або інша особа, чиї права або охоронювані законом інтереси порушені внаслідок вжиття заходів забезпечення позову, має право на відшкодування збитків, заподіяних забезпеченням позову, за рахунок особи, за заявою якої такі заходи забезпечення позову вживалися.

Позивач стверджує, що майнова та моральна шкода завдана йому внаслідок вжиття

заходів забезпечення позову у справі №461/3244/20.

Львівська міська рада звернулася в Галицький районний суд м. Львова з позовом до

ОСОБА_1 про витребування з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 на користь територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради нежитлового приміщення під. інд. 19-1, 19-2, 19-3,загальною площею 52,2 кв. м на АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обгрунтовувалися тим, що Львівська міська рада є власником будинку

на АДРЕСА_1 . Право комунальної власності зареєстроване в

Реєстрі прав власності на нерухоме майно 21.06.2004. Майно вибуло з комунальної власності на підставі рішення Галицького районного суду м. Львова у справі №461/1781/13-ц від 04.03.2013, яким задоволено позов ОСОБА_2 до відділу приватизації державного житлового фонду Галицького району про визнання права власності на нежитлові приміщення.

Постановою Апеляційного суду Львівської області від 17.05.2018 у справі №461/1781/13-ц рішення Галицького районного суду м. Львова від 04.03.2013р. скасовано, прийнято нове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Колегія суддів зазначає, що за змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з п.3 ч.2 ст.11 ЦК України (далі - ЦК України) однією з підстав виникнення цивільних прав та обов`язків є завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі.

Ст.16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. При цьому одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди.

За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц, провадження № 14-473цс18).

Особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає в позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

У свою чергу, суд перевіряє доводи позивача і, в залежності від встановленого, вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача. Вирішення питання про наявність чи відсутність факту зловживання віднесене на розсуд суду, що розглядає справу.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 25.11.2020 у справі №757/61850/18-ц (провадження № 61-22707св19), від 15.07.2021 у справі №420/698/21 (провадження № К/9901/18953/21).

Колегія суддів приходить до висновку, що позов у справі №461/3244/20 не подавався Львівською міською радою з метою завдання шкоди чи перешкоджання ОСОБА_1 у здійсненні його прав, а також відсутні зловживання Львівською міською радою своїми процесуальними правами та недодержання принципу добросовісності.

Слід врахувати, що Львівська міська рада оскаржувала судові рішення у справі №461/3244/20 в апеляційному та касаційному порядку (справа двічі перебувала на

розгляді апеляційного суду та двічі на розгляді касаційного суду за скаргами

Львівської міської ради), що також свідчить про значну її заінтересованість у результатах розгляду справи та відсутність ознак недобросовісності, зловживання процесуальними правами при пред`явленні позову до ОСОБА_1 та при поданні заяви про забезпечення позову.

Більше того, постановою апеляційного суду від 09.08.2023 у справі №461/3244/20 було

встановлено підставність заявлених позовних вимог Львівської міської ради, вона

мала легітимні очікування на позитивне рішення суду, а тому всі процесуальні дії, які

нею вчинялися, в тому числі і подання заяви про забезпечення позову, були

добросовісною реалізацією права позивача на судовий захист, і, аж ніяк, не мали на

меті завдати шкоди відповідачу, обмежити його права через ініціювання судового

процесу

Приписами ч. 1, 2 ст.149 ЦПК України, передбачено право кожному учаснику судового процесу на звернення з заявою про забезпечення позову.

Питання правомірності заявлених позовних вимог і наявності обставин як підстав для його задоволення на стадії забезпечення позову не розглядається.

До предмета доказування на цій стадії входить лише питання про те, чи існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову.

Таким чином, обґрунтованість чи необґрунтованість позову не могло вирішуватися під час його забезпечення. На стадії забезпечення позову судом встановлюється саме існування спору і обираються адекватні заходи для забезпечення позову, які будуть діяти до моменту вступу у законну силу судового рішення.

В даному випадку позивач (Львівська міська рада) у межах справи №461/3244/20 скористалися правом, визначеним ст. 149 ЦПК України, звернувшись до суду із заявою про забезпечення позову. Вважаючи свої права порушеними, Львівська міська рада використала той спосіб захисту, який на їх думку був належним за викладених вище обставин.

Таким чином, зважаючи на встановлені у справі обставини, колегія суддів вважає про відсутність неправомірної поведінки відповідача у завданні позивачу шкоди, оскільки кожному учаснику судового процесу надано право на звернення з заявою про забезпечення позову. Правомірність застосування заходів забезпечення позову оцінюється судом, виходячи із наявних на дату винесення ухвали доказів.

Колегія суддів зазначає, що право на судовий захист, яке в тому числі включає і право на звернення з заявою про застосування заходів забезпечення позову, від противоправних дій та порушення прав, гарантовано Конституцією України (нормами прямої дії) та Цивільним процесуальним кодексом України. У зв`язку з чим реалізація права на судовий захист не є і не може бути протиправною поведінкою відповідача.

Часткове задоволення апеляційної скарги Львівської міської ради та постановлення нового судового рішення, яким в задоволенні позову Львівської міської ради до ОСОБА_1 відмовлено з підстав пропуску строку позовної давності, не свідчить про те, що відповідач Львівська міська рада зловживала своїми правами при звернені як із заявою про забезпечення позову, так і з позовом, оскільки в межах розглядуваної справи судами не було встановлено обставин недобросовісності дій позивача, або ж зловживання своїми процесуальними правами у розумінні ст. 44 ЦПК України під час розгляду справи №461/3244/20

Крім того, оскарження Львівською міською радою судових рішень у справі №461/3244/20 як в суді апеляційної, так і касаційної інстанціях (справа двічі перебувала на розгляді апеляційного суду та двічі на розгляді касаційного суду за скаргами Львівської міської ради), свідчить про значну заінтересованість вказаної сторони у результатах розгляду справи та відсутність ознак недобросовісності, зловживання процесуальними правами при поданні заяви про забезпечення позову та позовної заяви.

Як було вже раніше наведено, позивач також зазначає, що внаслідок дій відповідача йому було завдано збитки у розмірі, еквівалентним 380020 гривень, які були спричинені позовом Львівської міської ради та забезпеченням позову.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками є: 1) витрати, яких особа зазнала у зв`язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Отже, збитки - це об`єктивне зменшення будь-яких майнових благ сторони, що обмежує її інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у не одержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби зобов`язання було виконано боржником.

Для застосування такої міри відповідальності, як відшкодування збитків, необхідна наявність повного складу цивільного правопорушення, а саме: протиправної поведінки особи; шкоди (збитків); причинного зв`язку між протиправною поведінкою та збитками; вини особи, яка заподіяла збитки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 року у справі № 904/1448/20).

Відсутність хоча б одного із зазначених елементів, що утворюють склад правопорушення, не дає підстав кваліфікувати поведінку боржника як правопорушення у сфері господарської діяльності, за вчинення якого може бути застосована відповідальність у вигляді стягнення збитків.

Важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювача та збитками потерпілої сторони. Причинний зв`язок між протиправною поведінкою і збитками є обов`язковою умовою відповідальності. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювача є причиною, а збитки, які завдані особі, наслідком такої протиправної поведінки. Протиправна поведінка особи тільки тоді є причиною збитків, коли вона прямо (безпосередньо) пов`язана зі збитками. Непрямий (опосередкований) зв`язок між протиправною поведінкою і збитками означає лише, що поведінка оцінюється за межами конкретного випадку, і, відповідно, за межами юридично значимого зв`язку. Також деліктна відповідальність за загальним правилом настає за наявності вини заподіювача шкоди.

Загальні положення про цивільно-правову відповідальність за завдання позадоговірної майнової шкоди визначено у ст. 1166 ЦК України, відповідно до частин першої, другої якої майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Водночас, у пунктах 8.60, 8.65 постанови Верховного Суду від 26.03.2024 року у справі №916/1577/19 зазначено, що за своєю суттю збитки є об`єктивним зменшенням будь яких майнових благ сторони, що обмежує її інтереси як учасника певних господарських відносин і проявляється у витратах, зроблених кредитором, втраті або пошкодженні майна, а також у неодержаних кредитором доходах, які б він одержав, якби зобов`язання було виконане боржником. Тлумачення змісту положень частини 2 статті 22 ЦК України, частини 2 статті 224, статті 225 ГК України свідчить про те, що фактичну вартість реальних збитків можна виявити на основі оцінки прямих майнових втрат, завданих особі.

В розумінні пункту 1 частини 2 статті 22 ЦК України реальними збитками є не лише втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, але й витрати, які особа мусить зробити в майбутньому для відновлення свого порушеного права. Викладене свідчить про неврахування судами викладеного в пункті 5.52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.01.2022 року у справі №904/1448/20 висновку про те, що реальними збитками є витрати, які позивач мусить понести для відновлення свого порушеного права.

У відповідності до постанови Верховного Суду від 14.11.2024 року у справі №910/17582/23 протиправною є поведінка, що не відповідає вимогам закону або договору, тягне за собою порушення майнових прав та інтересів іншої особи і спричинила заподіяння збитків. Під шкодою слід розуміти, зокрема, зменшення або знищення майнових чи немайнових благ, що охороняються законом. Причинний зв`язок, як елемент складу цивільного правопорушення, виражає зв`язок протиправної поведінки і шкоди, що настала, при якому шкода повинна бути об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди, а отже, доведенню підлягає факт того, що його протиправні дії є причиною, а збитки наслідком такої протиправної поведінки.

Згідно постанови Верховного Суду від 24.09.2024 року у справі № 910/147/22 причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стає об`єктивним наслідком поведінки заподіювача шкоди. Наявність такої умови цивільно-правової відповідальності, як причинний зв`язок між протиправною поведінкою і шкодою (збитками), зумовлена необхідністю встановлення факту, що саме протиправна поведінка конкретної особи, на яку покладається така відповідальність, є тією безпосередньою причиною, що з необхідністю та невідворотністю спричинила збитки.

Схожі правові позиції викладені у постановах Верховного Суду від 28.07.2022 року у справі № 911/51/21, від 16.02.2023 року у справі № 910/14588/21, від 25.05.2023 року у справі № 910/17196/21, від 22.06.2023 року у справі № 910/19444/21, від 25.01.2024 року у справі № 910/899/23.

Як вбачається з матеріалів справи, на початку 2021 року позивач вирішив продати свої приміщення з власних міркувань для чого залучив третю особу, яка мала б вживати заходів для продажу приміщення.

З цією метою ОСОБА_1 було укладено договір від 01.02.2021 р. за умовами якого Сторони вирішили діяти спільно для продажу приміщень ОСОБА_1 .

За умовами цього договору ОСОБА_1 отримав 10000 доларів США 01.02.2021 р. на умовах п. 3 цього Договору. Також умовами даного договору було передбачено, що у випадку невиконання своїх зобов`язань ОСОБА_1 зобов`язаний повернути іншій стороні грошові кошти в сумі 10000,00 доларів США та сплатити штраф в такій ж сумі, як плату за понесені іншою стороною витрати щодо виконання цього договору.

У зв`язку з тим, що до 06.09.2024 р. арешт на майно знятий не був, ОСОБА_1 змушений був виплатити по даному договору суму в розмірі 10000,00 доларів США що станом на 01.01.2024 р. становило еквівалент (курс НБУ 1 долар США = 38,0020 грн.) = 380020,00 гривень.

Судом першої інстанції також правильно встановлено, укладаючи 01.02.2021 року договір, за умовами якого передбачено, що у випадку невиконання своїх зобов`язань ОСОБА_1 зобов`язаний повернути іншій стороні грошові кошти в сумі 10000,00 доларів США та сплатити штраф в такій ж сумі, як плату за понесені іншою стороною витрати щодо виконання цього договору, ОСОБА_1 був обізнаним про можливі ризики невиконання угоди з його сторони, оскільки до дати укладання договору перебував в статусі відповідача у згадуваній вище справі №461/3244/20.

Суд вірно наголосив, що укладаючи 01.02.2021 року договір, позивач приймав ризики невиконання ним цього договору.

За таких обставин, зважаючи на встановлені у справі факти, колегія суддів вважає, що у даній справі позивачем не доведено протиправну поведінку відповідача та його недобросовісність, як учасника справи й причинно-наслідкового зв`язку між поведінкою відповідача у вигляді звернення до суду із заявою про забезпечення позову та завданою шкодою.

Доводи, викладені в апеляційні скарзі, фактично зводяться до переоцінки доказів та незгодою з висновками суду по їх оцінці. Проте, відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, оцінка доказів є виключною компетенцією суду, переоцінка доказів діючим законодавством не передбачена. Судом першої інстанції повно та всебічно досліджені обставини справи, перевірені письмові докази та надано їм належну оцінку.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржене судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Отже, вирішуючи спір, суд першої інстанції в достатньо повному обсязі встановив права і обов`язки сторін, що брали участь у справі, обставини справи, перевірив доводи і заперечення сторін, дав їм належну правову оцінку, ухвалив рішення, яке відповідає вимогам закону. Висновки суду обґрунтовані і підтверджуються письмовими доказами.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з дотриманням норм матеріального і процесуального законодавства, у зв`язку із чим апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду - залишенню без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381, 383 ЦПК України, Львівський апеляційний суд, -

у х в а л и в :

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 – адвоката Блонського Михайла Андрійовича – залишити без задоволення.

рішення Галицького районного суду м. Львова від 28 липня 2025 року – залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 26.08.2026 року.

Головуючий: Ванівський О.М.

Судді: Копняк С.М.

Цяцяк Р.П.