Постанова від 23 серпня 2026 р. у справі №607/9352/26 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/9352/26Головуючий у 1-й інстанції Сіянко В.М.

Провадження № 22-ц/817/944/26 Доповідач - Хома М.В.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 серпня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючої - Хома М.В.

суддів - Костів О. З., Храпак Н. М.,

секретар - Гичко К.С.

з участю ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Тернополі цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 — адвоката Кметика Віталія Ярославовича на ухвалу Підволочиського районного суду Тернопільської області від 27 травня 2026 року, постановлену суддею Сіянком В.М. у цивільній справі №607/9352/26 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2026 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про зобов`язання вчинити дії.

Позов обґрунтовано тим, що на виконанні у Тернопільському відділі державної виконавчої служби Тернопільської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції перебувало виконавче провадження № 63535092 з примусового виконання виконавчого листа № 607/22444/19, виданого 4 травня 2020 року, про усунення ОСОБА_2 перешкод у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом зобов`язання ОСОБА_1 надати доступ до цієї квартири.

Зазначала, що під час примусового виконання судового рішення державним виконавцем проведено опис та арешт майна ОСОБА_1 , яке знаходилося у вказаній квартирі, про що винесено постанови про опис та арешт майна від 19 жовтня 2023 року у ВП № 63535092 та від 8 січня 2024 року у зведеному виконавчому провадженні № 73756935. Відповідальним зберігачем описаного майна визначено ОСОБА_2 .

Виконавчі провадження, в межах яких застосовувалися заходи примусового виконання, надалі були закінчені, чинність арешту майна припинено, інші заходи примусового виконання скасовано, а тому припинилися правові підстави для подальшого зберігання ОСОБА_2 майна відповідачки.

Згідно з актом державного виконавця від 6 вересня 2024 року описане та нереалізоване майно було переміщено ОСОБА_2 для подальшого зберігання з квартири АДРЕСА_1 до гаражного приміщення № НОМЕР_1 за адресою: АДРЕСА_2 .

6 листопада 2025 року ОСОБА_2 надіслала ОСОБА_1 вимогу забрати майно, передане їй на зберігання. У відповідь ОСОБА_1 повідомила про неможливість забрати речі.

Вважаючи, що після припинення підстав зберігання на ОСОБА_1 як власника майна покладається обов`язок забрати його, Грибеник С.А. просила зобов`язати ОСОБА_1 забрати від неї майно, описане згідно з постановою про опис та арешт майна від 19 жовтня 2023 року № 63535092 та постановою від 8 січня 2024 року у зведеному виконавчому провадженні № 73756935, яке не було реалізовано у межах цих виконавчих проваджень та зберігається за адресою: АДРЕСА_2 , а також стягнути судові витрати.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 30 квітня 2026 року справу передано за підсудністю до Підволочиського районного суду Тернопільської області.

Ухвалою Підволочиського районного суду Тернопільської області від 27 травня 2026 року відмовлено у відкритті провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_2 - адвокат Кметик В.Я. просить скасувати ухвалу Підволочиського районного суду Тернопільської області від 27 травня 2026 року та направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції. Вказує, що суд першої інстанції неправильно визначив предмет спору, оскільки позивачка не оскаржує рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця, не ставить питання про законність постанов, винесених у виконавчому провадженні, та не просить оцінити належність виконання судового рішення. Натомість предметом спору є обов`язок власника забрати належне йому майно після припинення правових підстав його зберігання.

Зазначає, що після закінчення виконавчих проваджень та скасування заходів примусового виконання правовідносини між сторонами перестали бути відносинами примусового виконання та трансформувалися у цивільні правовідносини між особою, яка фактично зберігає майно, і його власником, до яких підлягають застосуванню положення глави 66 ЦК України.

Стаття 447 ЦПК України не підлягає застосуванню, оскільки відсутній предмет оскарження у вигляді рішення, дії чи бездіяльності виконавця. Посилається також на те, що Закон України «Про виконавче провадження» не містить спеціального механізму примусового спонукання боржника до прийняття майна після закінчення виконавчого провадження, тому належним способом захисту є примусове виконання обов`язку в натурі відповідно до пункту 5 частини другої статті 16 ЦК України.

Також вважає, що відмова у відкритті провадження позбавляє ОСОБА_2 ефективного доступу до суду, а суд першої інстанції на стадії вирішення питання про відкриття провадження передчасно надав правову оцінку спірним відносинам. Звертає увагу, що наведені в оскаржуваній ухвалі висновки Верховного Суду стосуються вимог боржників про зняття арешту з майна та не є подібними до заявленої у цій справі вимоги про зобов`язання власника забрати майно.

Відзиву на апеляційну скаргу не подано, що відповідно до ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

21 серпня 2026 року від представника ОСОБА_2 - адвоката Кметика В.Я. надійшло клопотання про розгляд справи у відсутності позивача та його представника.

Заслухавши пояснення ОСОБА_1 , яка проти задоволення апеляційної скарги заперечила, ознайомившись з матеріалами справи, доводами апеляційної скарги в її межах, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Відмовляючи у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, суд першої інстанції виходив з того, що спірні правовідносини виникли у зв`язку із вчиненням державним виконавцем виконавчих дій у межах примусового виконання судового рішення. Майно було описано, арештовано та передано ОСОБА_2 на відповідальне зберігання саме постановами державного виконавця, тому заявлені вимоги спрямовані на усунення наслідків стадії виконання судового рішення, відтак захист прав сторони виконавчого провадження має здійснюватися у порядку судового контролю, передбаченому розділом VII ЦПК України, а не у позовному провадженні.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду з огляду на наступне.

Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Пунктом 1 частини першої статті 186 ЦПК України передбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Водночас розділом VII ЦПК України встановлено спеціальний порядок судового контролю за виконанням судових рішень. За змістом статті 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Виконавче провадження відповідно до статті 1 Закону України «Про виконавче провадження» є завершальною стадією судового провадження і сукупністю дій визначених законом органів та осіб, спрямованих на примусове виконання рішень.

Частиною першою статті 58 Закону України «Про виконавче провадження» встановлено, що майно, на яке накладено арешт, передається на зберігання боржникові або іншим особам (зберігачам), які призначаються виконавцем у постанові про опис та арешт майна (коштів) боржника. Відповідно до частини четвертої цієї статті виконавець своєю постановою може передати майно на зберігання іншому зберігачу.

За частиною першою статті 40 Закону України «Про виконавче провадження» у разі закінчення виконавчого провадження у передбачених законом випадках арешт, накладений на майно (кошти) боржника, знімається, скасовуються інші вжиті виконавцем заходи щодо виконання рішення, а також проводяться інші необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 910/6355/20 (провадження № 12-41гс21), аналізуючи правову природу зберігання майна, описаного та арештованого державним виконавцем, зазначила, що складення державним виконавцем актів опису й арешту майна та передання такого майна визначеному ним зберігачеві опосередковує виникнення двох зобов`язань щодо належного зберігання майна: державного виконавця перед власником (уповноваженою особою) та зберігача перед державним виконавцем. При цьому зберігач є відповідальним за схоронність переданого йому майна перед відповідним органом державної виконавчої служби.

У пункті 10.39 зазначеної постанови Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що однією з необхідних дій, які державний виконавець має вчинити у зв`язку із закінченням виконавчого провадження, є не лише скасування арешту, а й повернення у схоронності з відповідального зберігання майна, переданого за актами опису й арешту.

Колегія суддів звертає увагу на те, що спірне майно опинилося у володінні ОСОБА_2 не внаслідок волевиявлення ОСОБА_1 та не на підставі укладеного між сторонами договору зберігання, а виключно внаслідок виконавчих дій державного виконавця, який описав і арештував майно та визначив ОСОБА_2 його відповідальним зберігачем.

Тому сам факт закінчення виконавчих проваджень не трансформує правовідносини, що виникли внаслідок передачі арештованого майна на відповідальне зберігання, у самостійне договірне зобов`язання безпосередньо між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Відсутність чинного арешту припиняє підстави для подальшого зберігання майна як арештованого, однак питання фактичного припинення такого зберігання та повернення майна є складовою належного завершення виконавчих дій, які спричинили передачу майна зберігачу.

Колегія суддів відхиляє доводи апеляційної скарги про те, що після закінчення виконавчих проваджень між сторонами автоматично виникли звичайні цивільні правовідносини поклажодавця та зберігача у розумінні статей 936, 938, 948, 954 ЦК України.

Дійсно, стаття 954 ЦК України передбачає можливість застосування положень глави 66 ЦК України до зберігання, що здійснюється на підставі закону, якщо інше не встановлено законом. Однак, ця норма сама по собі не визначає ОСОБА_1 поклажодавцем у безпосередньому зобов`язанні перед ОСОБА_2 та не змінює спеціального механізму виникнення прав і обов`язків при зберіганні арештованого майна, встановленого Законом України «Про виконавче провадження».

Саме виконавець, який вилучив майно з фактичної сфери володіння власника та передав його визначеному ним зберігачу, є учасником правовідносин, через якого має відбутися належне повернення майна після припинення підстав для його арешту і зберігання.

Отже, положення глави 66 ЦК України не можуть тлумачитися як такі, що усувають державного виконавця із цих правовідносин та створюють новий обов`язок власника безпосередньо перед призначеним виконавцем зберігачем.

Не заслуговують на увагу і доводи про юридичну неможливість застосування статті 447 ЦПК України через те, що виконавчі провадження вже закінчені та позивачка формально не заявляє вимог до державного виконавця.

Правова природа спірних відносин та належний процесуальний спосіб їх вирішення визначаються не лише формальним формулюванням позовних вимог або обраним позивачем складом відповідачів, а насамперед змістом права, за захистом якого звернулася особа, характером його порушення та правовідносинами, з яких це порушення виникло.

У цій справі ОСОБА_2 пов`язує порушення свого інтересу виключно з тим, що після закінчення виконавчих проваджень майно, передане їй на відповідальне зберігання державним виконавцем, фактично не повернуто власнику та продовжує перебувати у неї.

Отже, заявлена ОСОБА_2 вимога є наслідком невирішення питання щодо повернення майна у межах належного завершення виконавчих дій.

У постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 травня 2021 року у справі №712/12136/18 (провадження № 61-4726сво19) зроблено висновок, що коли оспорювані заходи були вчинені державним виконавцем, сторона виконавчого провадження реалізує захист у порядку розділу VII ЦПК України.

У постанові Верховного Суду від 27 березня 2024 року у справі № 303/6292/20 (провадження № 61-8454св21) відхилено доводи про можливість позовного захисту з огляду на те, що виконавче провадження на час звернення до суду вже було закінчено. Верховний Суд зазначив, що вирішальним є статус особи як сторони відповідного виконавчого провадження та походження порушення з виконавчих дій, а не сам факт наявності або відсутності відкритого виконавчого провадження на момент звернення до суду.

Колегія суддів враховує, що зазначені справи стосувалися вимог про зняття арешту, а не вимоги про зобов`язання власника забрати майно. Водночас місцевий суд послався на ці правові висновки не як на тотожні за фактичними обставинами, а для застосування загального критерію розмежування позовного провадження та судового контролю за виконанням судових рішень.

Доводи апеляційної скарги про те, що Закон України «Про виконавче провадження» не містить спеціального механізму примусового спонукання боржника до прийняття майна після закінчення виконавчого провадження, не свідчать про виникнення між сторонами самостійного цивільно-правового зобов`язання щодо зберігання майна, оскільки передача спірного майна ОСОБА_2 на відповідальне зберігання відбулася не за волевиявленням сторін, а в межах здійснення державним виконавцем заходів примусового виконання судового рішення.

Так, стаття 40 Закону України «Про виконавче провадження» покладає на виконавця обов`язок провести необхідні дії у зв`язку із закінченням виконавчого провадження.

Якщо ОСОБА_2 вважає, що після закінчення виконавчих проваджень державним виконавцем не вчинено необхідних дій для припинення відповідального зберігання та повернення майна його власнику, вона як сторона відповідного виконавчого провадження вправі скористатися механізмом судового контролю за виконанням судового рішення у порядку, встановленому розділом VII ЦПК України, з урахуванням характеру виконавчого документа, на виконання якого вчинялися відповідні дії.

Відмова у відкритті позовного провадження за наявності спеціальної процесуальної форми судового захисту не свідчить про позбавлення особи права на доступ до суду. Право на судовий захист реалізується у порядку та формах, визначених процесуальним законом, а необхідність дотримання належного виду провадження сама по собі не робить таке право теоретичним чи ілюзорним.

Таким чином, встановивши, що заявлені ОСОБА_2 вимоги виникли безпосередньо з правовідносин щодо зберігання майна, описаного та арештованого державним виконавцем у межах примусового виконання судового рішення, а питання припинення такого зберігання і повернення майна належить до необхідних дій у зв`язку із завершенням виконавчого провадження, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що ці вимоги не підлягають розгляду в позовному провадженні.

Ухвала є законною та обґрунтованою, колегія суддів не вбачає підстав для її скасування з мотивів, наведених у апеляційній скарзі.

На підставі наведеного та керуючись статтями 141, 367, 375, 382-384, 389 ЦПК України, суд апеляційної інстанції,

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 — адвоката Кметика Віталія Ярославовича — залишити без задоволення.

Ухвалу Підволочиського районного суду Тернопільської області від 27 травня 2026 року — залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 24 серпня 2026 року.

Головуюча Хома М.В.

Судді Костів О.З.

Храпак Н.М.