Постанова від 19 серпня 2026 р. у справі №445/2024/23 — Львівський апеляційний суд

Справа № 445/2024/23 Головуючий у 1 інстанції: Сивак В. М.

Провадження № 22-ц/811/4232/25 Доповідач в 2-й інстанції: Бойко С.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2026 року м. Львів

Львівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: головуючого – судді Бойко С.М.,

суддів: Копняк С.М., Ніткевича А.В.,

секретаря – Хоцяновича О.В.,

з участю: позивача ОСОБА_1 , її представника –

Москаля Я.О., представника відповідача – Саміла Б.Й.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції цивільну справу за апеляційною скаргою Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького на рішення Золочівського районного суду Львівської області від 03 листопада 2025 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

встановив:

28.08.2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, уточненим заявою від 15.01.2025 року, в якому просила: визнати недійсним та скасувати наказ №28-к від 24.05.2023 року про звільнення її з посади наукового співробітника відділу «Музей-заповідник «Золочівський замок» на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, у зв`язку із закінченням строку трудового договору, поновити її на роботі у Львівській національній галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького з дати звільнення на посаді наукового співробітника відділу «Музей-заповідник «Золочівський замок» та стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Свої вимоги позивачка обґрунтовувала тим, що 08.07.2004 була прийнята на роботу у відділ «Музей-заповідник «Золочівський замок» Львівської національної галереї мистецтв (далі – ЛНГМ) ім. Б.Г. Возницького на умовах строкового трудового договору на час відпустки по догляду за дитиною до трьох років основного працівника, з 04.04.2006 року до 01.07.2022 року працювала у ЛНГМ ім. Б.Г. Возницького за безстроковим трудовим договором.

01.07.2022 року їй було вручено попередження про скорочення чисельності та штату працівників, відповідно до наказу від 14.04.2022 року №40 «Про проведення організаційно-штатних заходів у зв`язку із введенням в дію штатного розпису ЛНГМ ім. Б.Г. Возницького», і повідомлено, що з 09.07.2022 року займана нею посада скорочується і її може бути звільнено, якщо вона не напише заяву про переведення її на іншу посаду за строковим трудовим договором, а саме: на посаду наукового співробітника відділу «Музей-заповідник «Золочівський замок» на строк до 31.05.2023 року.

Зазначає, що посада наукового співробітника ніколи не була строковою, але відповідач пояснював необхідність укладення строкового трудового договору у зв`язку з воєнним станом, а тому під тиском та побоюючись бути звільненою, вона змушена була написати заяву про переведення її на іншу посаду на умовах строкового трудового договору, без зазначення причини строковості.

Наказом №76-к від 01.07.2022 року позивачку переведено на посаду наукового співробітника відділу «Музей-заповідник «Золочівський замок», а наказом №28-к від 24.05.2023 року її звільнено із займаної посади з 31.05.2023 року на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України у зв`язку із закінченням строкового договору.

Позивачка вважає наказ про її звільнення незаконним, оскільки посада наукового співробітника була передбачена діючим штатним розписом ЛНГМ на весь 2023 рік, однак, відповідач не виконав вимоги частини третьої статті 23 КЗпП України і не запропонував їй жодної вакансії, яка б відповідала її кваліфікації та передбачала можливість укладення безстрокового трудового договору.

У зв`язку з незаконністю її звільнення, просила поновити на роботі і стягнути середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Рішенням Золочівського районного суду Львівської області від 03 листопада 2025 року позов задоволено.

Визнано протиправним та скасовано наказ №28-к від 24.05.2023 року про звільнення ОСОБА_1 з посади наукового співробітника відділу «Музей-заповідник «Золочівський замок», на підставі пункту 2 статті 36 КЗпП України, у зв`язку із закінченням строку трудового договору.

Поновлено ОСОБА_1 на роботі у Львівській національній галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького з дати звільнення на посаді наукового співробітника відділу «Музей-заповідник «Золочівський замок».

Стягнуто з Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 01.06.2023 року по 03.11.2025 року включно, що становить 661466 грн. 01 коп.

Рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді наукового співробітника відділу «Музей-заповідник «Золочівський замок» та стягнення з Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах місячного платежу допущено до негайного виконання.

Стягнуто з Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького в дохід держави судовий збір в розмірі 2147 грн. 20 коп.

Рішення суду оскаржив відповідач Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г. Возницького, просив його скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначав, що звільнення позивачки відбулося на законній підставі – закінчення строку трудового договору, свою волю на прийняття на роботу за строковим трудовим договором та припинення трудових відносин по закінченні строку, на який був укладений трудовий договір, позивачка висловила у заяві, на наступний день після звільнення на роботу не виходила і не продовжила працювати, чим фактично припинила трудові відносини з роботодавцем, окрім того, до закінчення строку дії трудового договору заяви на укладення нового трудового договору чи продовження договору, строк дії якого закінчувався, не писала.

Відповідач звертає увагу, що закон не передбачає, що порушення роботодавцем вимог ч.3 ст.23 КЗпП України є підставою для скасування наказу про звільнення, оскільки вказана норма статті лише зобов`язує роботодавця інформувати працівника, який працює за строковим трудовим договором, про вакансії, що відповідають його кваліфікації, але не зобов`язує роботодавця укладати з таким працівником новий трудовий договір чи продовжувати той, що закінчується.

Додає, що лише статтями 184 і 186-1 КЗпП України передбачений перелік випадків, коли працівники не можуть бути звільнені після закінчення строку трудового договору, однак, позивачка не відноситься до жодної з категорій працівників, яких закон забороняє звільняти на підставі закінчення строку трудового договору.

Вважає, що суд не взяв до уваги того факту, що позивачка на підставі заяви добровільно уклала з роботодавцем трудовий договір на визначений строк і протягом дії договору не зверталася до роботодавця про продовження строку трудового договору чи укладення безстрокового договору.

Також, зазначає, що суд першої інстанції не дослідив обставин, через які роботодавець не мав можливості укласти безстроковий трудовий договір з позивачкою, не врахував форс-мажорних обставин, якими є війна, і положень Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», який надає право роботодавцю на призупинення трудового договору у період дії воєнного стану.

Звертає увагу, що трудові відносини з позивачкою припинилися 31.05.2023 року, однак, позовна заява подана нею до суду 28.08.2023 року, тобто з пропуском місячного строку, і аргументованого клопотання про поновлення строку немає.

Окремо наголошує на тому, що розгляд даного трудового спору тривав понад два роки не з вини відповідача, тому стягувати з нього на користь позивача середній заробіток за період з червня 2023 року до листопада 2025 року неправильно.

13.01.2026 року позивачка ОСОБА_1 подала відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечила доводи та вимоги апелянта.

В судове засідання апеляційного суду 18.08.2026 року сторони з`явились.

Ухвалення та проголошення судового рішення відкладено на 20.08.2026 року о 12:50.

Заслухавши пояснення сторони відповідача в підтримання апеляційної скарги, заперечення сторони позивача, перевіривши матеріали справи, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення відповідно до вимог статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку про часткове задоволення апеляційної скарги з наступних підстав.

Судом встановлено, що 09.07.2004 року ОСОБА_1 була прийнята на роботу у Львівську галерею мистецтв на посаду техніка у Золочівський замок, з 05.09.2005 року переведена на посаду музейного доглядача, а з 01.11.2005 року – на посаду молодшого наукового співробітника Золочівського замку, на якій з 04.04.2006 року вважалася постійно працюючою. 3 01.12.2007 року призначена на посаду наукового співробітника Золочівського замку, з 03.08.2017 року до 25.09.2019 року обіймала посаду завідувача відділу «Музей Великий палац Золочівського замку» відділу «Музей-заповідник «Золочівський замок», з 26.09.2019 року переведена на посаду наукового співробітника сектору «Музей Великий палац Золочівського замку» відділу «Музей-заповідник «Золочівський замок».

Наказом №76-к від 01.07.2022 року ОСОБА_1 – наукового співробітника сектору «Музей Великий палац Золочівського замку» відділу «Музей-заповідник «Золочівський замок», з 01.07.2022 року переведено на посаду наукового співробітника відділу «Музей-заповідник «Золочівський замок» на умовах строкового трудового договору до 31.05.2023 року.

Підставою такого переведення вказано: попередження про скорочення чисельності та штату працівників; заява ОСОБА_1 від 01.07.2022 року.

В заяві позивача про переведення на посаду на умовах строкового трудового договору причини не зазначено.

Наказом №28-к від 24.05.2023 року ОСОБА_1 звільнено з посади наукового співробітника відділу «Музей-заповідник «Золочівський замок» з 31.05.2023 року у зв`язку із закінченням строку трудового договору, пункт 2 статті 36 КЗпП України.

Відповідно до статті 5-1 КЗпП України, однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Частиною першою статті 23 КЗпП України передбачено, що трудовий договір може бути: 1) безстроковим, що укладається на невизначений строк; 2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін; 3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Згідно з частиною другою статті 23 КЗпП України, строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Підстави припинення трудового договору передбачені статтею 36 КЗпП України.

Так, відповідно до п.2 ч.1 ст.36 КЗпП України, підставою припинення трудового договору є закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення.

Згідно з ч.3 ст.23 КЗпП України, роботодавець зобов`язаний інформувати працівників, які працюють за строковим трудовим договором, про вакансії, що відповідають їх кваліфікації та передбачають можливість укладення безстрокового трудового договору, а також забезпечити рівні можливості таких працівників для його укладення.

Отже, наведеним вище положенням частини третьої статті 23 КЗпП України введено додаткові гарантії щодо забезпечення для працівників, які працюють за строковим трудовим договором, інформацією про можливість працевлаштування на невизначений строк. Водночас, з метою додержання норм цієї частини, роботодавець має вжити заходів, достатніх для доведення того факту, що у працівника об?єктивно була можливість ознайомитись з такою інформацією.

З матеріалів справи встановлено, що у листі №18/1.2-08/23 від 30.05.2023 року «Щодо можливості укладення безстрокового трудового договору», адресованому позивачці, відповідач повідомляє про відсутність вакансій, які б відповідали її кваліфікації та передбачали б можливість укладення безстрокового трудового договору.

Такий лист було направлено ОСОБА_1 31.05.2023 року, тобто вже після видачі відповідачем наказу від 24.05.2023 року про звільнення позивачки з роботи, у день, коли позивачку звільнено з посади наукового співробітника відділу «Музей-заповідник «Золочівський замок».

За встановлених і наведених вище обставин, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про недотримання відповідачем вимог ч.3 ст.23 КЗпП України при звільненні позивачки з роботи у зв`язку із закінченням строку трудового договору.

Окрім того, твердження відповідача про відсутність вакансій, що відповідають кваліфікації позивача та передбачають можливість укладення безстрокового трудового договору є такими, що не відповідають дійсності, оскільки посада наукового співробітника у відділі «Музей-заповідник «Золочівський замок» передбачена штатним розписом на весь 2023 рік, така посада не була скорочена і залишалася вільною (вакантною) на момент закінчення строку трудового договору і до кінця року, що, окрім письмових доказів, також підтверджено представником відповідача в судовому засіданні.

При цьому, колегія суддів вважає безпідставними покликання відповідача на призупинення добору на вказану посаду відповідно до Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», оскільки наказу про призупинення трудового договору щодо посади, яку обіймала позивачка, прийнято не було.

Отже, колегія суддів погоджується з висновком суду про недотримання відповідачем процедури звільнення позивачки із займаної посади.

Відповідно до ч.1 ст.235 КЗпП України, у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Отже, суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про необхідність поновлення позивачки на посаді, яку вона обіймала до звільнення, та продовження виконання нею трудових обов`язків на умовах безстрокового трудового договору.

При цьому, колегія суддів відхиляє доводи відповідача про незаконність такого поновлення, оскільки відповідачем не доведено належним чином неможливість виконання на займаній позивачкою посаді трудових обов`язків за безстроковим трудовим договором.

Відповідно до ч.2 ст.235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Згідно з роз`ясненнями, які містяться у п.32 постанови Пленуму Верховного Суду №9 від 06.11.1992 року (із змінами) «Про практику розгляду судами трудових спорів», відповідно до ч.2 ст.235 КЗпП України, оплата середнього заробітку за весь час понад один рік провадиться за вимушений прогул і за умови, що заява про поновлення на роботі розглядалась більше одного року і в цьому не було вини працівника. При частковій вині працівника оплата вимушеного прогулу за період понад один рік може бути відповідно зменшена. Висновок суду про наявність вини працівника (не з`являвся на виклик суду, вчиняв інші дії по зволіканню розгляду справи) або її відсутність, про межі зменшення розміру виплати має бути мотивованим.

За обставинами даної справи, провадження у справі відкрите 05.10.2023 року, справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) учасників справи, перше судове засідання для розгляду справи по суті призначене на 01.11.2023 року, відзив на позовну заяву із долученням письмових доказів, які стосуються оспорюваного звільнення і є необхідними для розгляду трудового спору, відповідачем подано 07.11.2023 року, однак, 03.12.2023 року позивачка подала до суду клопотання про витребування з Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького її особової справи, яке визнане судом необгрунтованим і таким, що подане з порушенням процесуальних строків, тому ухвалою суду від 13.12.2023 року у задоволенні клопотання відмовлено.

В подальшому, 06.03.2024 року стороною позивача подано необгрунтоване клопотання про перенесення судового засідання, а 22.05.2024 року подано повторне клопотання про витребування особової справи позивача, яке ухвалою суду від 22.05.2024 року задоволене судом, але майже по спливу одного року після звільнення позивача з роботи.

Окрім того, на виконання вказаної ухвали суду відповідач 21.06.2024 року подав до суду копії матеріалів особової справи позивача, однак, 09.09.2024 року сторона позивача повторно подала клопотання про перенесення розгляду справи без підтвердження доказами поважності причин неявки, вказаних у клопотанні, а 15.01.2025 року – подала заяву про уточнення позовних вимог.

Відтак, розгляд справи по суті відбувався судом лише у двох останніх судових засіданнях: 30.06.2025 року та 03.11.2025 року, вже далеко поза межами річного строку, а в загальному судовий розгляд тривав понад два роки і п`ять місяців з моменту звільнення позивача з роботи (31.05.2023 року).

Все вище наведене колегія суддів оцінює як затягування розгляду справи зі сторонни позивача, тому наявні підстави для застосування норми частини другої статті 235 КЗпП України про обмеження виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу одним роком з моменту звільнення, а саме: за період з 01.06.2023 року по 31.05.2024 року, що становить 262 робочих днів і, відповідно до довідки відповідача про середньоденну заробітну плату позивача, яка становить 1044 грн. 97 коп. і була врахована судом першої інстанції при обрахунку середнього заробітку, з чим погодилась позивачка, оскільки рішення суду не оскаржувала, середній заробіток за вимушений прогул, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, повинен становити 273782 грн. 14 коп. (1044 грн. 97 коп. х 262 р.д.), у зв`язку з чим оскаржуване рішення в цій частині підлягає зміні.

Висновок апеляційного суду щодо зменшення розміру стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу з наведених вище мотивів в повній мірі узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 25 жовтня 2023 року в справі №209/2875/21.

В решті, спір по суті вирішений судом першої інстанції правильно, тому підстав для скасування чи зміни рішення немає.

При цьому, колегія суддів вважає обгрунтованими висновки суду щодо поновлення позивачці строку на звернення із вказаним позовом, оскільки встановлено, що первинно позивачка звернулась з позовом із дотриманням місячного строку, передбаченого ч.2 ст.233 КЗпП України, однак, суд ухвалою від 05.07.2023 року залишив позовну заяву позивачки без руху, а 03.08.2023 повернув позовну заяву позивачці, після чого, вона повторно подала позов до суду 28.08.2023 року.

На виконання вимог статті 141 ЦПК України, враховуючи, що відповідно до п.1 ч.1 ст.5 Закону України «Про судовий збір» позивачка в даній категорії справ під час розгляду справи у всіх судових інстанціях звільняється від сплати судового збору за подання позовної заяви до суду (в даному випадку: від сплати судового збору за одну вимогу немайнового характеру та одну вимогу майнового характеру), та наслідки розгляду справи апеляційним судом, – в дохід держави з відповідача за подання позовної заяви підлягає стягненню 3811 грн. 42 коп. (1073 грн. 60 коп. – за немайнову вимогу і 2737 грн. 82 коп. – за майнову вимогу (1% від ціни задоволеної майнової вимоги)), а також те, що суд першої інстанції стягнув з відповідача в дохід держави лише 2147 грн. 20 коп., з відповідача необхідно достягнути 1664 грн. 22 коп.

Однак, з урахуванням того, що відповідач за подання апеляційної скарги сплатив 11532 грн. 39 коп., а за наслідками розгляду справи апеляційним судом повинен був сплатити 5717 грн. 13 коп., та необхідності стягнення з нього в дохід держави судового збору за подання позовної заяви в розмірі 1664 грн. 22 коп., лише судовий збір у розмірі 4151 грн. 04 коп. (11532,39 – 5717,13 – 1664,22) підлягає компенсації відповідачу за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Керуючись ст.ст.367, 374 ч.1 п.2, 376 ч.1 п.4, 381, 382, 384 ЦПК України, суд

ухвалив:

апеляційну скаргу Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького задовольнити частково.

Рішення Золочівського районного суду Львівської області від 03 листопада 2025 року в частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з Львівської національної галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького на користь ОСОБА_1 , змінити, зменшивши його до 273782 гривень 14 копійок та стягнувши за період з 01.06.2023 року по 31.05.2024 року.

В решті рішення суду залишити без змін.

Компенсувати Львівській національній галереї мистецтв імені Б.Г. Возницького за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, судовий збір в розмірі 4151 гривні 04 копійок.

Постанова набирає законної сили з дня її ухваленняя, може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складений 21 серпня 2026 року.

Головуючий С.М. Бойко

Судді: С.М. Копняк

А.В. Ніткевич