Постанова від 25 серпня 2026 р. у справі №520/10237/26 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2026 р. Справа № 520/10237/26

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Семененко М.О.,

Суддів: Чалого І.С. , Подобайло З.Г. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.06.2026, головуючий суддя І інстанції: Лук`яненко М.О., м. Харків у справі № 520/10237/26

за позовом ОСОБА_1

до Управління соціального захисту населення адміністрації Салтівського району Харківської міської ради

про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі позивач, ОСОБА_1 ), звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Управління соціального захисту населення адміністрації Салтівського району Харківської міської ради (далі відповідач, УСЗНА Салтівського району ХМР), в якому просив суд:

1. визнати бездіяльність Управління соціального захисту населення адміністрації Салтівського району Харківської міської ради, яка полягає у невиплаті позивачу згідно заяви від 04.04.2024 року грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки відповідно до ст.13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" - протиправною;

2. зобов`язати Управління соціального захисту населення адміністрації Салтівського району Харківської міської ради нарахувати та сплатити позивачу грошову компенсацію замість санаторно-курортної путівки відповідно до ст.13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

В обґрунтування позову зазначив, що 04.04.2026 він звернувся із заявою до відповідача про отримання відповідної грошової компенсації не пізніше 05.04.2026, яку не отримав до теперішнього часу. Вказані обставини стали підставою звернення позивача до суду з даним позовом.

Відповідач надав до суду відзив на позов, в якому заперечував проти позову та просив відмовити у задоволенні позовних вимог. Наполягав на відсутності правових підстав для нарахування та виплати позивачу грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки відповідно до статті 13 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" 22 жовтня 1993 року №3551-XII (далі - Закон №3551-XII), оскільки дію пункту 3 частини 1 статті 13 вказаного закону зупинено на 2024 рік згідно із Законом України "Про Державний бюджет України на 2024 рік" від 9 листопада 2023 року №3460-IX (далі - Закон №3460-IX), про що позивача повідомлено листом від 18.04.2024 №582/0/872-24. Просив відмовити у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за відсутністю протиправних дій з боку УСЗНА Салтівського району ХМР.

У відповіді на відзив позивач підтримав правову позицію, викладену у позовній заяві, посилаючись на рішення Конституційного Суду України від 09.07.2007 №6-рп 2007 (справа про соціальні гарантії громадян) та від 22.05.2008 № 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України) та постанови Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №913/204/18, від 10.03.2020 у справі № 160/1088/19), від 28.01.2026 у справі № 420/14888/25. Просив суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 10.06.2026 у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивачем подано апеляційну скаргу, в якій він просить скасувати оскаржуване рішення та прийняти постанову, якою позов задовольнити у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги позивач посилається на порушення судом першої інстанції, при прийнятті рішення, норм матеріального та процесуального права, з обставин і обґрунтувань, викладених в апеляційній скарзі. Зазначив, що підставою для відмови у позові суд визначив зупинення у 2026 році дії п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону №3551-XII Законом України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» від 03 грудня 2025 року №4695-ІХ (далі - Закон №4695-ІХ). Разом з тим, у відповіді на відзив від 14.05.2026 на ім`я судді Лук`яненко були надані належні та допустимі докази, які спростовують висновок суду про відсутність підстав для задоволення позову.

Зауважив, що предметом спору є дії Управління соціального захисту щодо застосування положень Закону №4695-ІХ замість положень п. 3 ч. 1 ст. 13 чинного спеціального Закону №3551-XII. Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами України. З урахуванням положень пункту 6 Порядку виплати грошової компенсації вартості санаторно-курортного лікування деяким категоріям громадян, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 червня 2004 року №785 (далі - Порядок №785) грошова компенсація виплачується особам через два роки після звернення із заявою про її виплату, якщо протягом цього періоду вони не одержували безоплатної санаторно-курортної путівки. Зазначений висновок був також застосований Верховним Судом у постанові від 17.06.2021 у справі №308/11958/18.

Вважає, що застосування положень Закону №4695-ІХ до права на виплату грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки, передбаченого п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону №3551-XII, суперечить спеціальному законодавчому регулюванню та призводить до обмеження права ветеранів війни на належний соціальний захист.

Звернув увагу, що Конституційний Суд України у Рішеннях від 09.07.2007 №6-рп/2007, від 27.02.2020 №3-р/2020 та від 28.08.2020 №10-р/2020 наголошував, що закон про Державний бюджет України не може скасовувати чи змінювати обсяг прав, пільг, компенсацій і гарантій, передбачених іншими законами України, а також зупиняти їх дію чи встановлювати інше законодавче регулювання відносин, що є предметом спеціального регулювання.

Отже, застосування Закону №4695-ІХ замість положень спеціального Закону №3551-XII є неправомірним та порушує статті 8, 19 і 92 Конституції України, а також конституційні гарантії соціального захисту ветеранів війни.

Відзив на апеляційну скаргу поданий не був. Відповідно до частини 4 статті 304 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У відповідності до пункту 3 частини 1 статті 311 КАС України суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Предметом апеляційного оскарження є судове рішення, яке прийняте судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, у зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе розглянути справу в порядку письмового провадження.

Колегія суддів, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду, доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом встановлено та підтверджено матеріалами справи, що ОСОБА_1 є інвалідом другої групи, має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, перебуває на обліку в УСЗНА Салтівського району ХМР, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_1 , виданим 25.05.2006 та не заперечується відповідачем (а.с. 3).

04.04.2024 позивач звернувся до УСЗНА Салтівського району ХМР із заявою про виплату у 2026 році компенсації замість путівки на санаторно-курортне лікування як особі з інвалідністю внаслідок війни 2-ої групи у розмірі середньої вартості путівки за 2024-2025 роки (а.с. 4).

Листом від 18.04.2024 №582/0/872-24 УСЗНА Салтівського району ХМР за заявою від 04.04.2024 позивачу відмовлено у нарахуванні та виплаті грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки у 2026 році відповідно до ст. 13 Закону №3551-XII за 2024-2025 роки, оскільки дію пункту 3 частини 1 статті 13 вказаного закону зупинено на 2024 рік згідно із Законом №3460-IX від 09.11.2023 відносно позачергового щорічного забезпечення санаторно-курортним лікуванням або одержання грошової компенсації замість путівки на санаторно-курортне лікування (а.с. 21).

Позивач вважає, що у квітні 2026 року йому мали виплатити грошову компенсацію замість санаторно-курортної путівки за 2024-2025 роки, однак у даній виплаті протиправно відмовлено.

Не погоджуючись із бездіяльністю відповідача щодо невиплати вищенаведеної грошової компенсації, позивач звернувся за захистом своїх прав до суду.

Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, виходив з того, що на момент звернення позивача з заявою від 04.04.2024 положення законодавства, які визначали право позивача на компенсацію замість путівки на санаторно-курортне лікування у спірний період, а саме пункт 3 частини 1 статті 13 Закону №3551-ХІІ, не діяли, як і не діють у 2026 році згідно Закону №4695-IX.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання бездіяльності УСЗНА Салтівського району ХМР, яка полягає у невиплаті позивачу згідно заяви від 04.04.2024 грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки відповідно до ст. 13 Закону №3551-ХІІ - протиправною, та зобов`язання УСЗНА Салтівського району ХМР нарахувати та сплатити позивачу грошову компенсацію замість санаторно-курортної путівки відповідно до ст. 13 Закону №3551-ХІІ.

Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені в апеляційній скарзі, правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі у межах, визначених статтею 308 КАС України, колегія суддів встановила таке.

Згідно із ч. 2 ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон №3551-XII у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, визначає правовий статус ветеранів війни, забезпечує створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяє формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них.

Згідно зі ст. 4 Закону №3551-XII ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи в бойових діях на території інших держав. До ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону №3551-XII інвалідам війни надаються пільги, зокрема: безплатне позачергове щорічне забезпечення санаторно-курортним лікуванням з компенсацією вартості проїзду до санаторно-курортного закладу і назад.

Особи з інвалідністю внаслідок війни з числа осіб, які брали безпосередню участь у бойових діях під час Другої світової війни, безплатно забезпечуються санаторно-курортним лікуванням першочергово із числа позачерговиків.

Порядок надання путівок, розмір та порядок виплати компенсації визначаються Кабінетом Міністрів України.

Особи з інвалідністю внаслідок війни забезпечуються путівками відповідно Міністерством оборони України, Міністерством внутрішніх справ України, Службою безпеки України, центральними органами виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах охорони здоров`я, соціального захисту населення, захисту державного кордону, та іншими органами за місцем перебування особи з інвалідністю на обліку або за місцем її роботи.

За бажанням осіб з інвалідністю замість путівки на санаторно-курортне лікування вони можуть один раз на два роки одержувати грошову компенсацію: особи з інвалідністю внаслідок війни I-II груп - у розмірі середньої вартості путівки, особи з інвалідністю внаслідок війни III групи - у розмірі 75 процентів середньої вартості путівки. Грошова компенсація надається незалежно від наявності медичного висновку про необхідність санаторно-курортного лікування або медичних протипоказань.

Окрім того, суд зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 17.06.2004 № 785 затверджено Порядок №785.

Пунктом 4 Порядку №785 передбачено, що компенсація вартості самостійного санаторно-курортного лікування учасникам бойових дій, учасникам війни, особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, зазначеним у статтях 6-1, 6-3 і 6-4 Закону України «Про жертви нацистських переслідувань», та ветеранам праці відповідно до Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» виплачується за їх бажанням у розмірі вартості самостійного санаторно-курортного лікування на час проведення оздоровлення, але не більше ніж середня вартість санаторно-курортної путівки, визначена відповідно до пункту 7 цього Порядку.

Відповідно до пунктів 4-1 - 6 Порядку №785 після отримання компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування особами, зазначеними у пункті 4 цього Порядку, період наступного їх перебування на обліку для забезпечення санаторно-курортним лікуванням або для отримання наступної компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування обчислюється з дня подання ними заяви та необхідних документів.

Підставою для виплати компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування є такі документи:

заява про виплату компенсації;

про сплату повної вартості санаторно-курортної путівки, про підтвердження проходження санаторно-курортного лікування або зворотний талон санаторно-курортної путівки строком санаторно-курортного лікування не менш як 18 днів;

посвідчення особи, що підтверджує її належність до категорії громадян, зазначених у пункті 4 цього Порядку.

Грошова компенсація виплачується особам через два роки після звернення із заявою про виділення путівки або виплату грошової компенсації, якщо вони протягом цього періоду не одержували безоплатної санаторно-курортної путівки.

Згідно із пунктом 7 цього Порядку середня вартість путівки для виплати грошової компенсації та компенсації вартості самостійного санаторно-курортного лікування обчислюється з розрахунку 35 відсотків (з округленням до однієї гривні) розміру одного прожиткового мінімуму, щороку встановленого законом на 1 січня відповідного року для осіб, які втратили працездатність.

У постанові від 17.04.2018 у справі №308/11674/16-а Верховний Суд значив, що грошова компенсація вартості самостійного санаторно-курортного лікування виплачується інвалідам війни один раз на два роки.

Право на отримання компенсації вартості санаторно-курортної путівки настає через два роки після звернення із заявою про виділення путівки за умови, якщо особа протягом цих двох років не одержувала безоплатних санаторно-курортних путівок.

Аналіз наведених положень свідчить про те, що особа з інвалідністю набуває права на отримання грошової компенсації лише через два роки після звернення з відповідною заявою для виділення путівки, або з заявою про виплату грошової компенсації, якщо вони протягом цього періоду не одержували безоплатної санаторно-курортної путівки та обов`язково перебували на обліку для забезпечення санаторно-курортною путівкою або грошовою компенсацією.

Водночас, як слушно зазначив суд першої інстанції, дію п. 3 ч.1 ст. 13 Закону №3551-XII зупинено, зокрема, на 2024 та 2025 роки Законом №3460-IX та Законом України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" від 19 листопада 2024 року №4059-IX (далі - Закон №4059-IX) відповідно.

Отже, на момент звернення позивача з заявою від 04.04.2024 положення законодавства, які визначали право позивача на компенсацію замість путівки на санаторно-курортне лікування у спірний період не діяли, як і не діють у 2026 році згідно Закону №4695-IX.

З огляду на те, що виплата грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки мала бути здійснена позивачу у 2026 році, відповідач при вирішенні питання щодо наявності підстав для її виплати зобов`язаний був керуватися законодавством, чинним у 2026 році. За таких обставин відсутність виплати компенсації у 2026 році сама по собі не свідчить про протиправну бездіяльність відповідача, оскільки на відповідний період дію п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону №3551-ХІІ було зупинено.

Колегія суддів зазначає, що у Рішенні від 08 жовтня 2008 року №20-рп/2008 (пункт 5) Конституційний Суд України вказав, що види і розміри соціальних послуг встановлюються державою з урахуванням її фінансових можливостей. Конституційний Суд України, вирішуючи це питання, врахував зміст актів міжнародного права, зокрема статтю 22 Загальної декларації прав людини про те, що розміри соціальних виплат і допомоги встановлюються з урахуванням фінансових можливостей держави, тобто кожна людина як член суспільства має право на соціальне забезпечення, здійснення потрібних для підтримання її гідності, вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва, проте відповідно до структури і ресурсів кожної держави.

Конституційний Суд України у Рішенні від 25 січня 2012 року №3-рп/2012 визначив, що однією з ознак України як соціальної держави є забезпечення загальносуспільних потреб у сфері соціального захисту за рахунок коштів Державного бюджету України, з огляду на фінансові можливості держави, яка зобов`язана справедливо і неупереджено розподіляти суспільне багатство між громадянами і територіальними громадами та прагнути до збалансованості бюджету України. Водночас рівень державних гарантій права на соціальний захист має відповідати Конституції України, а мета і засоби зміни механізму нарахування соціальних виплат та допомоги - принципам пропорційності і справедливості. В цьому Рішенні Конституційний Суд України спирається на Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року, який встановлює загальний обов`язок держав забезпечити здійснення прав, що передбачені цим пактом, у максимальних межах наявних ресурсів (пункт 1 статті 2).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 14.05.2025 у справі №440/14216/23, узагальнила, що держава, базуючись на існуючих фінансово-економічних можливостях, має право вирішувати соціальні питання на власний розсуд. Тож в разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України, модернізації системи соціального захисту тощо держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства. Проте, держава не може вдаватися до обмежень, що порушують сутність конституційних соціальних прав осіб, яка безпосередньо пов`язана з обов`язком держави за будь-яких обставин забезпечувати достатні умови життя, що відповідають людській гідності. Одним з основних принципів, який застосовується державою для реалізації конституційного права на соціальний захист, є принцип збалансованості та пропорційності між фінансовими можливостями держави, які визначаються передусім внутрішнім законодавством держави, що враховує, зокрема, зовнішні та внутрішні економічні й політичні чинники.

Згідно зі статтею 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов`язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними.

У статті 46 Конституції України соціальний захист пов`язано, зокрема, «з неможливістю мати заробіток (трудовий дохід), його втратою чи недостатнім рівнем життєвого забезпечення громадянина і непрацездатних членів його сім`ї» (абзац третій пункту 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 28 квітня 2009 року № 9-рп/2009).

До того ж, Конституційний Суд України звертав увагу, що право громадян на соціальний захист є комплексним, його зміст визначають як Конституція, так і закони України; згідно із частиною першою статті 46 Конституції України складовими права громадян на соціальний захист є право на забезпечення їх у разі: 1) повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; 2) втрати годувальника; 3) безробіття з незалежних від них обставин; 4) старості; 5) в інших випадках, передбачених законом; складові конституційного права громадян на соціальний захист, зазначені у пунктах 1-4 цього абзацу, не можуть бути скасовані законом; водночас інші складові елементи права на соціальний захист, не конкретизовані в частині першій статті 46 Основного Закону України або в інших його статтях, визначає Верховна Рада України шляхом ухвалення законів, тому вона може змінити, скасувати або поновити їх під час формування соціальної політики держави за умови дотримання конституційних норм та принципів (абзаци другий, четвертий пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 7 листопада 2018 року № 9-р/2018).

Держава здійснює регулювання змісту та обсягу соціальних прав, встановлюючи обмеження щодо їх реалізації не лише в Конституції, а й у законах України. Законодавчі обмеження не можуть порушувати сутнісний зміст цих прав.

Винятково законами України визначаються основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення (пункт 6 частини першої статті 92 Конституції України).

Верховна Рада України під час формування соціальної політики держави відповідно до пункту 6 частини першої статті 92 Конституції України у законах самостійно визначає, зокрема, основи соціального захисту, та може збільшувати, зменшувати або перерозподіляти соціальні виплати й допомогу з урахуванням принципів пропорційності та соціальної справедливості, та наявних фінансових можливостей.

Колегія суддів зазначає, що передбачена п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону №3551-XII грошова компенсація замість путівки на санаторно-курортне лікування не належить до складових конституційного права громадян на соціальний захист, визначених у пунктах 1-4 частини першої статті 46 Конституції України, які не можуть бути обмежені законом, а тому Верховна Рада України як єдиний законодавчий орган влади в Україні, з огляду на існуючі фінансово-економічні можливості, шляхом ухвалення законів може змінити умови та порядок виплати такої соціальної пільги за умови дотримання конституційних норм та принципів.

Отже, суд доходить висновку, що відповідач, не здійснивши виплату позивачу грошової компенсації замість путівки на санаторно-курортне лікування у 2026 році, діяв відповідно до законодавчого регулювання, чинного на момент спірних правовідносин, оскільки як на момент подання заяви про відповідну виплату у 2024 році, так і на момент настання обов`язку щодо здійснення виплати у 2026 році, норма п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону №3551-XII, яка надавала позивачу відповідне право, була зупинена та не діяла.

З огляду на викладене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання протиправною бездіяльності УСЗНА Салтівського району ХМР, яка полягає у невиплаті позивачу згідно заяви від 04.04.2024 грошової компенсації замість санаторно-курортної путівки відповідно до ст. 13 Закону №3551-ХІІ, та зобов`язання УСЗНА Салтівського району ХМР нарахувати та сплатити позивачу грошову компенсацію замість санаторно-курортної путівки відповідно до ст. 13 Закону №3551-ХІІ.

Колегія суддів відхиляє покликання апелянта на висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 17.06.2021 у справі №308/11958/18, оскільки такий був сформований щодо застосування п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону №3551-XII, без урахування обставин зупинення її дії на 2024 рік згідно із Законом №3460-IX, на 2025 рік згідно із Законом №4059-IX та на 2026 рік згідно із Законом №4695-IX.

Також суд відхиляє посилання позивача на постанови Верховного Суду від 12.03.2019 у справі №913/204/18, від 10.03.2020 у справі №160/1088/19, від 28.01.2026 у справі №420/14888/25, оскільки наведена судова практика сформована за інших фактичних обставин справи.

Так, у справі №913/204/18 спірні правовідносини стосувались визнання недійсним договору оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, і зобов`язання орендаря звільнити державне окреме індивідуально визначене майно.

У справі №160/1088/19 спірні правовідносини виникли між підприємством та фіскальним органом щодо визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень.

У справі №420/14888/25 спірне питання полягало в обмеженні пенсії позивача, яка належить до основних складових конституційного права громадян на соціальний захист у старості, з 01.01.2025 з урахуванням коефіцієнта зменшення пенсії згідно статті 46 Закону України "Про Державний бюджет України на 2025 рік" та пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України №1 від 03.01.2025 "Про визначення порядку виплати пенсій деяким категоріям осіб у 2025 році у період воєнного стану".

Водночас, у справі, що розглядається, предмет спору стосується виплати позивачу грошової компенсації замість путівки на санаторно-курортне лікування у 2026 році, яка не є основним засобом існування позивача та не належить до складових конституційного права громадян на соціальний захист, визначених у пунктах 1-4 частини першої статті 46 Конституції України, які не можуть бути обмежені законом.

Крім того, наведена позивачем практика стосується випадків, коли законом про Державний бюджет фактично змінювався, обмежувався або скасовувався обсяг прав, соціальних гарантій чи порядок їх реалізації, встановлений іншими законами, та щодо інших видів соціальних пільг, які належать до складових конституційного права громадян на соціальний захист.

Натомість у даному випадку дію п. 3 ч. 1 ст. 13 Закону №3551-ХІІ зупинено, вказані положення не є скасованими та пільги позивача не є зменшеними. Отже, посилання на вказані рішення судів є нерелевантними до даних спірних правовідносин.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Частиною 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

З врахуванням вищевикладеного, повно і всебічно з`ясувавши обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, оцінюючи наявні в справі докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні на предмет належності, допустимості та достовірності кожного доказу окремо, а також достатності та взаємного зв`язку доказів у їх сукупності, як того вимагає процесуальне законодавство, проаналізувавши норми матеріального права, які належить застосувати до спірних правовідносини, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Апеляційний суд відхиляє решту доводів апелянта, які наведені у поданій апеляційній скарзі, оскільки такі на правильність висновків суду не впливають, а, відтак, не можуть покладатися в основу скасування чи зміни оскаржуваного судового рішення.

Отже, колегія суддів переглянувши рішення суду першої інстанції, вважає, що при його прийнятті суд дійшов вичерпних юридичних висновків щодо встановлення обставин справи і правильно застосував до спірних правовідносин сторін норми матеріального та процесуального права.

Доводи апеляційної скарги жодним чином не спростовують висновків суду першої інстанції і не дають підстав для висновку, що судом першої інстанції при розгляді справи неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, неправильно застосовано норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, чи порушено норми процесуального права, тому не є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити, що згідно з пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Згідно з ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Відповідно до ст. 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з ч. 1 ст. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З огляду на наведене, суд першої інстанції правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків рішення суду, а тому підстав для його скасування колегія суддів не знаходить і вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду – без змін.

З урахуванням того, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції без змін, колегія суддів вважає, що відсутні в розумінні ст. 139 КАС України правові підстави для розподілу судових витрат по даній справі.

Керуючись ст. ст. 311, 315, 316, 321, 325 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 10.06.2026 у справі № 520/10237/26 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя М.О. Семененко

Судді І.С. Чалий З.Г. Подобайло