Рішення від 25 серпня 2026 р. у справі №420/17837/26 — Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/17837/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 серпня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Скупінської О.В., розглянувши у порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії

В С Т А Н О В И В :

До Одеського окружного адміністративного суду 15.06.2026 надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , в якій позивач просить суд:

1. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у неприйнятті рішення за результатами розгляду рапорту Позивача від 21.04.2026 року про звільнення з військової служби;

2. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 звільнити Позивача з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з наявністю обставин, передбачених абзацом 13 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 цього Закону.

Відповідно до п.п. 3, 5, 6 ч.1 ст.171 КАС України суддя після одержання позовної заяви з`ясовує чи відповідає позовна заява вимогам, встановленим статтями 160, 161, 172 цього Кодексу.

Ухвалою судді від 19.06.2026 постановлено позовну заяву залишити без руху, встановивши 10-денний строк для усунення недоліків, шляхом надання до суду позовної заяви повинні бути усунені шляхом суду позовної заяви в новій редакції з вимогами викладеними у відповідності до ч. 1 ст. 5 КАС України.

22.06.2026 від суду надійшла заява представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Непомнющого О.М. (вх. №ЕС/69667/26) про долучення в якості додатку позовної заяви в новій редакції, в якій позовні вимоги викладені наступним чином:

1. Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 , яка полягає у неприйнятті рішення за результатами розгляду рапорту Позивача від 21.04.2026 року про звільнення з військової служби;

2. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 розглянути рапорт Позивача від 21.04.2026 року про звільнення з військової служби та прийняти рішення про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі абзацу 13 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

В обгрунтування позовних вимог ОСОБА_1 зазначив, що є військовослужбовцем Військової частини НОМЕР_1 , за призовом під час мобілізації, у військовому званні солдат. 21 квітня 2026 року позивачем подано рапорт на адресу командира В/Ч щодо його звільнення з військової служби відповідно до абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний нагляд за матір`ю позивача - ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є особою з інвалідністю II групи і потребує постійного догляду, що підтверджується відповідними медичними документами які були додані до рапорту. Проте, у порушені діючого законодавства рапорт позивача відповідачем розглянутий не був, відповіді чи наказу про звільнення позивач не отримав. 19.05.2026, з метою захисту прав позивача, адвокатом Золотарьовою І.С. було направлено адвокатські запити на адресу В/Ч НОМЕР_1 та Міністерства оборони України з вимогою надати інформацію про розгляд рапорту та прийняте рішення. Відповідно до ст. 24 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», строк розгляду запиту становить 5 робочих днів. Станом на момент подачі цього позову, відповідач та Міністерство оборони України повністю проігнорували адвокатський запит, відповіді надано не було.

Ухвалою судді від 25.06.2026 постановлено прийняти до розгляду позовну заяву та відкрити провадження у адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи.

08.07.2026 від представника позивача ОСОБА_1 - адвоката Непомнящого О.М. надійшла заява (вх. №ЕС/76853/26) в якій заявник просить суд прийняти заяву про зміну (уточнення) предмета позову, виклавши їх наступним чином:

1. Визнати протиправною та скасувати рішення Військової частини НОМЕР_1 , оформлене листом №2456/50484 від 29.05.2026 року «Про розгляд рапорту», яким ОСОБА_1 відмовлено у звільненні з військової служби;

2. Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 звільнити ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з наявністю обставин, передбачених абзацом 13 пункту 3 частини дванадцятої статті 26 зазначеного Закону.

В обгрунтування зазначено, що після відкриття провадження у справі відповідачем подано відзив на позовну заяву, до якого вперше долучено копію листа Військової частини НОМЕР_1 №2456/50484 від 29.05.2026 «Про розгляд рапорту», яким позивачу фактично відмовлено у звільненні з військової служби. На момент звернення до суду зазначений лист позивачу не вручався, про його існування позивач не був повідомлений, а тому не мав можливості оскаржити його одночасно з поданням позовної заяви. Лише після отримання відзиву позивачу стало відомо про існування зазначеного індивідуального акта суб`єкта владних повноважень.

13.07.2026 суд ухвалив прийняти до розгляду заяву (вх. №ЕС/76853/26 від 08.07.2026) про зміну предмету позову у справі № 420/17837/26 та розглядати справу з урахуванням вказаної заяви; подальший розгляд справи №420/17837/26 здійснювати з урахуванням позовних вимог, викладених у заяві про зміну предмету позову від 08.07.2026.

06.07.2026 та 17.07.2026 до суду від військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив на позовну заяву у якому відповідач проти позовних вимог заперечує та вказує, що на підтвердження того, що донька сама потребує постійного догляду позивач надає довідку ЛКК, у якій зазначено, що вона потребує постійного нагляду, диспансерного нагляду лікаря-психіатра, невролога, сімейного лікаря, дообстеження в умовах стаціонару, контролю за прийомом медикаментозних препаратів та занять з психологом. Водночас наведені формулювання - не є тотожними висновку про потребу особи у постійному сторонньому догляді. Надана позивачем довідка ЛКК не містить висновку про потребу доньки у постійному сторонньому догляді. У зв`язку з цим Військова частина не мала правових підстав для прийняття рішення про звільнення позивача з військової служби за підпунктом «г» пункту 3 частини п`ятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу». Командир військової частини не наділений дискрецією звільняти військовослужбовця за сімейними обставинами за відсутності належного підтвердження передбачених законом умов.

08.07.2026 до суду від представника позивача надійшла відповідь на відзив у якій заявник на позовних вимогах наполягає та вказує, що доданих позивачем документів було достатньо для прийняття рішення про звільнення його з військової служби.

20.08.2026 до суду від відповідача надійшли заперечення.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, відзиву на позов, наданих доказів, оцінивши докази відповідно до вимог ст.ст. 72-79 КАС України, судом встановлено такі факти та обставини.

ОСОБА_1 , є військовослужбовцем Військової частини НОМЕР_1 , за призовом під час мобілізації, у військовому званні солдат.

21 квітня 2026 року позивачем подано рапорт на адресу командира Військової частини НОМЕР_1 (а.с.33) щодо його звільнення з військової служби відповідно до абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з необхідністю здійснювати постійний нагляд за матір`ю позивача - ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка є особою з інвалідністю II групи і потребує постійного догляду.

До вказаного рапорту ОСОБА_1 додав:

свідоцтво про народження ОСОБА_3 ;

свідоцтво про заміну імені щодо зміни прізвища з ОСОБА_4 на ОСОБА_5 ;

паспорт ОСОБА_1 ;

картка фізичної особи-платника податку;

паспорт ОСОБА_2 ;

картка фізичної особи-платника податку ОСОБА_2 ;

пенсійне посвідчення ОСОБА_2 ;

витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №84/26/2223/В від 13.03.2026;

рекомендації, які є частиною індивідуальної програми реабілітації особи з інвалідністю до рішення №84/26/2223/В;

висновок про наявність порушення функцій організму, через які особа не може самостійно пересуватися та/або самообслуговуватися і потребує постійного стороннього догляду №229 від 26.03.2026;

медичний висновок ЛКК №230 від 26.03.2026 щодо ОСОБА_2 ;

свідоцтво про смерть ОСОБА_6 ;

свідоцтво про одруження ОСОБА_7 (зміна прізвища);

паспорт ОСОБА_8 ;

свідоцтво про розірвання шлюбу ОСОБА_8 ;

довідка ЛКК №20-04/2026 від 20.04.2026 щодо ОСОБА_8 ;

довідка про зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб.

Судом встановлено, що дітьми ОСОБА_2 , чоловік якої помер, є ОСОБА_1 та ОСОБА_8 .

Матеріали справи містять акт перевірки сімейного стану військовослужбовця від 12.05.2026 (а.с.8-9), затверджений начальником ІНФОРМАЦІЯ_2 , щодо ОСОБА_1 , відповідно до якого позивач здійснює/здійснюватиме постійний догляд за ОСОБА_2 .

Документи, що підтверджують інвалідність та потребу особи у постійному догляді: Витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №84/26/2223/В від 13.03.2026; Висновок про наявність порушення функцій організму, через які особа не може самостійно пересуватися та/або самообслуговуватися і потребує постійного стороннього догляду №229 від 26.03.2026; Медичний висновок №230 від 26.03.2026; Пенсійне посвідчення серія НОМЕР_3 від 08.04.2026.

Інформація про призначення особі, за якою здійснюється/здійснюватиметься постійний догляд, допомоги, компенсації за здійснення догляду чи про звернення до органів соціального захисту населення за такими виплатами чи за отриманням соціальної послуги з догляду вдома: Відсутня.

Родинний зв`язок між військовослужбовцем, який здійснює/здійснюватиме постійний догляд, та особою, за якою здійснюється/здійснюватиметься постійний догляд:

першого ступеня споріднення: син, ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ; донька ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_4 (довідка ЛКК №20-04/2026 від 20.04.2026);

другого ступеня споріднення: відсутні.

В ході перевірки виявлено: інші члени сім`ї, які зобов`язані здійснювати постійний догляд за законом - відсутні.

Установлено: необхідність здійснення постійного догляду підтверджено.

До суду надано додані до рапорту документи, а саме Висновок про наявність порушення функцій організму, через які особа не може самостійно пересуватися та/або самообслуговуватися і потребує постійного стороннього догляду №229 від 26.03.2026 (а.с.10), Медичний висновок ЛКК №230 від 26.03.2026 (а.с.17), Витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи №84/26/2223/В від 13.03.2026 (а.с.22-24), відповідно до яких ОСОБА_2 потребує постійного стороннього догляду.

Відповідно до довідки ЛКК №20-04/2026 від 20.04.2026 (а.с.16) щодо ОСОБА_8 , висновок комісії: потребує постійного нагляду, диспансерного нагляду лікаря психіатра, невролога, сімейного лікаря; до обстеження в умовах стаціонару; контроль за прийомом медикаментозних препаратів; заняття з психологом.

Також, під час розгляду справи позивачем надано до суду Висновок №42 про наявність порушення функцій організму, через які особа не може самостійно пересуватися та/або самообслуговуватися і потребує постійного стороннього догляду, за формою первинної облікової документації №080-4/о, виданий ОСОБА_8 20.07.2026 та довідку ЛКК №20-07/2026 від 20.07.2026 щодо стану здоров`я ОСОБА_8 , відповідно до якої вона потребує постійного стороннього догляду.

За результатами розгляду рапорту від 21.04.2026, військова частина НОМЕР_1 на адресу ОСОБА_1 скерувала лист від 29.05.2026 №2456/50484 «Про розгляд рапорту» (а.с.105), у якому відмовила позивачу у звільненні з військової служби за сімейними обставинами, оскільки у його матері наявні члени сім`ї першого ступеня споріднення, а саме дочка ОСОБА_8 , яка сама не потребує постійного догляду та зобов`язана здійснювати догляд за своєю матір`ю.

Вважаючи таку відмову протиправною, а свої права порушеними, позивач звернувся до суду.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби здійснює Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Згідно із частиною першою статті 2 цього Закону військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

На підставі частини другої цієї статті проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом), за направленням або за призовом.

За змістом частини четвертої вказаної статті порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Частиною першою статті 3 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначено, що правовою основою військового обов`язку і військової служби є Конституція України, цей Закон, Закон України «Про оборону України», «Про Збройні Сили України», «Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію», інші закони України, а також прийняті відповідно до них укази Президента України та інші нормативно-правові акти щодо забезпечення обороноздатності держави, виконання військового обов`язку, проходження військової служби, служби у військовому резерві та статусу військовослужбовців, а також міжнародні договори України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Указом Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», введено в Україні воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб, який діє до тепер.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію.

За змістом підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військовослужбовці, які проходять військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період, звільняються з військової служби під час дії воєнного стану через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою цієї статті (якщо військовослужбовці не висловили бажання продовжувати військову службу).

Відповідно до приписів абзацу тринадцятого пункту 3 частини дванадцятої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу», військовослужбовці звільняються з військової служби через необхідність здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи.

Відповідно до частини сьомої статті 26 Закону про військову службу звільнення військовослужбовців з військової служби здійснюється в порядку, передбаченому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Пунктом 233 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10.12.2008 № 1153/2008, визначено, що військовослужбовці, які бажають звільнитися з військової служби, подають по команді рапорти та документи, які підтверджують підстави звільнення.

Відповідно до підпункту 26 пункту 5 Додатку 19 до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом міністра оборони України від 10.04.2009 № 170, при поданні до звільнення з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин, перелік яких визначається частиною дванадцятою статті 26 Закону про військову службу, подаються, серед іншого:

документи, що підтверджують наявність сімейних обставин або інших поважних причин, а саме:

у разі необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, за умови відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи або якщо інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або рішенням експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи:

документи, які підтверджують відповідні родинні зв`язки з цією особою (особами);

один із документів, що підтверджує відсутність в особи інших членів сім`ї першого ступеня споріднення (батьків, її чоловіка або дружини, дітей, у тому числі усиновлених) чи другого ступеня споріднення (рідних братів, сестер та онуків): один із документів, що підтверджує інвалідність особи першого чи другого ступеня споріднення, її потребу у постійному догляді та акт перевірки сімейного стану військовослужбовця із зазначенням інформація про наявність чи відсутність інших осіб, які здійснюють або можуть здійснювати такий догляд, затвердженого керівником територіального центру комплектування та соціальної підтримки;

один із документів, що підтверджує інвалідність особи, яка потребує догляду: довідка до акта огляду медико-соціальною експертною комісією, або витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи за формою згідно з наказом МОЗ від 10.12.2024 № 2067, або копія посвідчення, яке підтверджує відповідний статус, або копія пенсійного посвідчення чи копія посвідчення, що підтверджує призначення соціальної допомоги відповідно до Законів України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю», «;Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю», в яких зазначено групу та причину інвалідності, або довідка для отримання пільг особами з інвалідністю, які не мають права на пенсію чи соціальну допомогу, за формою згідно з наказом Мінсоцполітики від 21.09.2015 № 946;

висновок медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я, або витяг з рішення експертної команди з оцінювання повсякденного функціонування особи за формою згідно з наказом МОЗ від 10.12.2024 № 2067, про потребу в постійному догляді.

Зі змісту наведеної норми висновується, що для звільнення з військової служби у випадку необхідності здійснювати постійний догляд за одним із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка), який є особою з інвалідністю I чи II групи, достатньою є наявність однієї з таких умов:

відсутність інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи;

інші члени сім`ї першого чи другого ступеня споріднення самі потребують постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Про такий підхід наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду в постановах від 27.02.2025 у справі № 380/16966/24 та від 07.05.2025 у справі № 420/30227/24.

Так, у даній справі спірним є питання звільнення ОСОБА_1 з військової служби з підстав необхідності здійснювати постійний догляд за своєю матір`ю, яка є особою з інвалідністю II групи з огляду на те, що її донька сама потребує постійного догляду за висновком медико-соціальної експертної комісії чи лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я.

Відмовляючи у звільненні, Військова частина НОМЕР_1 виходила з того, що у матері позивача наявні члени сім`ї першого ступеня споріднення, а саме дочка ОСОБА_8 , яка сама не потребує постійного догляду та зобов`язана здійснювати догляд за своєю матір`ю.

Так, на підтвердження того, що ОСОБА_8 сама потребує постійного догляду, ОСОБА_1 до рапорту додав довідку ЛКК №20-04/2026 від 20.04.2026 (а.с.16) щодо ОСОБА_8 , відповідно до якої висновок комісії: потребує постійного нагляду, диспансерного нагляду лікаря психіатра, невролога, сімейного лікаря; до обстеження в умовах стаціонару; контроль за прийомом медикаментозних препаратів; заняття з психологом.

У заявах по суті справи Військова частина НОМЕР_1 зазначає, що «постійний нагляд» не є тотожнім терміну «постійний догляд».

Вирішуючи спірні правовідносини, суд виходить з такого.

Правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою виходячи із пріоритету прав і свобод людини і громадянина, встановлює обов`язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з організації надання психіатричної допомоги та правового і соціального захисту, навчання осіб, які страждають на психічні розлади, регламентує права та обов`язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, здійсненні соціального захисту та навчання осіб, які страждають на психічні розлади визначає Закон України «Про психіатричну допомогу».

Відповідно до ст.1 Закону України «Про психіатричну допомогу», психіатрична допомога - комплекс спеціальних заходів, спрямованих на обстеження стану психічного здоров`я осіб на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медичну та психологічну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, у тому числі внаслідок вживання психоактивних речовин.

Амбулаторна психіатрична допомога - психіатрична допомога, що включає в себе обстеження стану психічного здоров`я осіб на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами, профілактику, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, в амбулаторних умовах;

Стаціонарна психіатрична допомога - психіатрична допомога, що включає в себе обстеження стану психічного здоров`я осіб на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами, діагностику психічних розладів, лікування, нагляд, догляд, медико-соціальну реабілітацію осіб, які страждають на психічні розлади, і надається в стаціонарних умовах понад 24 години підряд.

Відповідно до Роз`яснень Міністерства охорони здоров`я України «Щодо визначення потреби у постійному сторонньому догляді експертними командами та лікарсько-консультативними комісіями», при визначенні потреби у постійному сторонньому догляді оцінюються такі критерії: здатність до самообслуговування; здатність до пересування; здатність до орієнтації; здатність до спілкування; здатність контролювати свою поведінку.

Ключовим є встановлення, чи може особа самостійно, безпечно та без загрози життю і здоров`ю забезпечувати базові життєві потреби з урахуванням: частоти потреби у допомозі (епізодично, регулярно, постійно); обсягу допомоги (часткова або повна); ефективності допоміжних засобів реабілітації.

Якщо виконання дії супроводжується значним болем або ризиком для життя і здоров`я, вважається, що така дія не може виконуватися самостійно.

Згідно з частиною 4 статті 70 КАС України обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.

Так, комісія ЛКК (довідка №20-04/2026 від 20.04.2026 (а.с.16) щодо ОСОБА_8 зробила висновок: потребує постійного нагляду, диспансерного нагляду лікаря психіатра, невролога, сімейного лікаря; до обстеження в умовах стаціонару; контроль за прийомом медикаментозних препаратів; заняття з психологом, тобто визначила необхідність у амбулаторній психіатричній допомозі та одночасно зазначила про потребу у постійному нагляді, що, враховуючи вищенаведені терміни, виходить за межі амбулаторної допомоги.

При цьому суд враховує, що хоча до рапорту й не були додані, але під час розгляду справи позивачем надано до суду Висновок №42 про наявність порушення функцій організму, через які особа не може самостійно пересуватися та/або самообслуговуватися і потребує постійного стороннього догляду, за формою первинної облікової документації №080-4/о, виданий ОСОБА_8 20.07.2026 та довідку ЛКК №20-07/2026 від 20.07.2026 щодо стану здоров`я ОСОБА_8 , відповідно до якої вона потребує постійного стороннього догляду.

У вказаній довідці ЛКК №20-07/2026 від 20.07.2026 комісією зроблений висновок про потребу ОСОБА_8 у постійному сторонньому догляді з огляду на її діагноз, який є тотожнім діагнозу й під час видачі довідки ЛКК №20-04/2026 від 20.04.2026.

Відповідно до ст. 9 Конституції України та ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» - суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Наявність сумнівів не узгоджується із стандартом доказування «поза розумним сумнівом» (рішення від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Irelandv. the United Kingdom), п. 161. Scries А заява № 25). який застосовується при оцінні доказів, а такі докази можуть «випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту».

У пункті 43 рішення Європейського Суду з прав людини від 14.02.2008 року по справі «Кобець проти України» (№ заява 16437/04) вказано, що Суд повторює, що відповідно до його прецедентної практики при оцінці доказів він керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом» (див. вищенаведене рішення у справі "Авшар проти Туреччини" (Avsar v. Turkey), п. 282). Таке доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

Принцип оцінки доказів «поза розумним сумнівом» полягає в тому, що розумним є сумнів, який ґрунтується на певних обставинах та здоровому глузді, випливає зі справедливого та зваженого розгляду всіх належних та допустимих відомостей, визнаних доказами, або з відсутності таких відомостей і є таким, який змусив би особу втриматися від прийняття рішення у питаннях, що мають для неї найбільш важливе значення.

Згідно ч.1 ст.9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Розумний сумнів не є сумнівом, що базується на чисто теоретичній можливості чи викликаний для уникнення негативних висновків. Суд повинен спиратися на всі елементи наданих йому доказів чи у разі потреби на ті, які він зможе офіційно отримати.

На сьогодні у праві існують три основні стандарти доказування: «баланс імовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).

Підсумовуючи наведене, хоча у довідці ЛКК №20-04/2026 від 20.04.2026 прямо не зазначено про потребу ОСОБА_8 у постійному сторонньому догляді, з логічного та синтаксичного її змісту, враховуючи визначення термінів у ст.1 Закону України «Про психіатричну допомогу» та подальші видані висновок та довідку за тотожних діагнозів, суд приходить до переконання, що комісія ЛКК прийшла саме до висновку про необхідність постійного стороннього догляду щодо ОСОБА_8 , а відтак суд відхиляє посилання Військової частини НОМЕР_1 на те, що у матері позивача наявні члени сім`ї першого ступеня споріднення, а саме дочка ОСОБА_8 , яка сама не потребує постійного догляду та зобов`язана здійснювати догляд за своєю матір`ю.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 13.06.2024 у справі №520/21316/23 зазначив, що медичний висновок - це документ, який містить відомості про стан здоров`я особи та видається з питань, пов`язаних з таким станом здоров`я. Суб`єктами формування та видачі медичного висновку є лікарі, лікарсько-консультативні та лікарсько-експертні комісії закладів охорони здоров`я.

Так, дефектні процедури прийняття акта, як правило, тягнуть настання дефектних наслідків (ultra vires action - invalid act). Разом із тим, не кожен дефект акта робить його неправомірним.

Разом з тим рішенням суду у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ підкреслив особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності у правовідносинах.

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їх власна недбалість. Будь-яка інша позиція була б рівнозначною санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам.

Отже, щодо зауважень до наданої позивачем довідки ЛКК №20-04/2026 від 20.04.2026, суд зазначає, що вказане свідчить про перекладання на позивача обов`язку доведення дотримання процедури її оформлення, який не має ніякого відношення до її складання та повноти змісту такого висновку.

Суд наголошує, що не взяття до уваги довідки ЛКК №20-04/2026 від 20.04.2026, як доказу, що підтверджує необхідність постійного стороннього догляду ОСОБА_8 , з одних лише формальних мотивів не буде забезпечувати дотримання балансу принципу правової стабільності та справедливості.

Суд, також, акцентує увагу, що відповідно до підпункту 26 пункту 5 Додатку 19 до Інструкції про організацію виконання Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженої наказом міністра оборони України від 10.04.2009 № 170, одним із документів, що підтверджує відсутність в особи інших членів сім`ї першого ступеня споріднення чи другого ступеня споріднення є акт перевірки сімейного стану військовослужбовця, відповідно до якого: «В ході перевірки виявлено: інші члени сім`ї, які зобов`язані здійснювати постійний догляд за законом - відсутні. Установлено: необхідність здійснення постійного догляду підтверджено».

На переконання суду, належними письмовими доказами підтверджено, що ОСОБА_8 потребує постійного стороннього догляду.

За наведених обставин твердження відповідача про те, що позивачем до рапорту не додано документи, який би встановлював необхідність у здійсненні постійного догляду за матір`ю, не відповідають фактичним обставинам.

Ураховуючи встановлені судом обставин справи, підтверджені відповідними доказами, щодо необхідності здійснення постійного догляду за матір`ю позивача, особою з інвалідністю ІI групи, відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення такої особи, які б могли забезпечити та погодились здійснювати відповідний догляд, суд дійшов висновку про недоведення відповідачем правомірності свого рішення щодо відмови позивачу у звільненні з військової служби.

Натомість, позивачем разом з рапортом про його звільнення з лав Збройних Сил України, надано достатньо доказів для підтвердження необхідності здійснення постійного догляду за матір`ю з інвалідністю IІ групи та відсутності інших членів сім`ї першого чи другого ступеня споріднення його матері, які б могли здійснювати такий догляд.

Отже, спірну відмову відповідача суд визнає протиправною.

Щодо захисту порушеного права, суд виходить з такого.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» (Заява № 21722/11) зазначив, що рішення суду не може носити декларативний характер, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до статті 8 Загальної декларації з прав людини 1948 року кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй Конституцією або законом.

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та виключати подальше звернення особи до суду за захистом порушених прав.

В свою чергу, поняття дискреційних повноважень, яке наведене у Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи № R (80)2, яку прийняв Комітет Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до якої під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто, коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, дискреційними є повноваження суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною.

Згідно із позицією Верховного Суду, яка сформована, зокрема, у постановах від 13.02.2018 у справі № 361/7567/15-а, від 07.03.2018 у справі № 569/15527/16-а, від 20.03.2018 у справі № 461/2579/17, від 20.03.2018 у справі № 820/4554/17, від 03.04.2018 у справі №569/16681/16-а, від 12.04.2018 справі № 826/8803/15, від 21.06.2018 у справі № 274/1717/17, від 14.08.2018 у справі № 820/5134/17, від 17.10.2019 у справі № 826/521/16, від 30.03.2021 у справі № 400/1825/20, від 14.09.2021 у справі № 320/5007/20 та від 27.09.2021 у справі №380/8727/20, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними); відповідно до завдань адміністративного судочинства, визначених статтею 2 КАС України, адміністративний суд не наділений повноваженнями втручатися у вільний розсуд (дискрецію) суб`єкта владних повноважень поза межами перевірки за критеріями визначеними статтею; завдання правосуддя полягає не у забезпеченні ефективності державного управління, а в гарантуванні дотримання вимог права, інакше порушується принцип розподілу влади; принцип розподілу влади заперечує надання адміністративному суду адміністративно - дискреційних повноважень - єдиним критерієм здійснення правосуддя є право, тому завданням адміністративного судочинства завжди є контроль легальності; перевірка доцільності переступає компетенцію адміністративного суду і виходить за межі адміністративного судочинства; адміністративний суд не може підміняти інший орган державної влади та перебирати на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесенні до компетенції цього органу.

Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку.

Отже, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Відповідно до ч. 4 ст. 245 КАС України у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

Позиція Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 245 КАС України, а саме, щодо можливості зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, висловлена у постановах від 04.09.2021 у справі № 320/5007/20, від 14.09.2021 у справі №320/5007/20, від 23.12.2021 у справі № 480/4737/19 та від 13.10.2022 у справі №380/13558/21.

Також суд враховує правову позицію, що міститься, зокрема у постановах Верховного Суду від 10.09.2020 у справі № 806/965/17 та від 27.09.2021 у справі № 380/8727/20, відповідно до якої у разі, якщо суб`єкт владних повноважень використав надане йому законом право на прийняття певного рішення за наслідками звернення особи, але останнє визнане судом протиправним з огляду на його невідповідність чинному законодавству, при цьому особою дотримано усіх визначених законом умов, то суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень прийняти певне рішення. Якщо ж таким суб`єктом на момент прийняття рішення не перевірено дотримання особою усіх визначених законом умов або при прийнятті такого рішення суб`єкт дійсно має дискреційні повноваження, то суд повинен зобов`язати суб`єкта владних повноважень до прийняття рішення з урахуванням оцінки суду.

Зважаючи на те, що до суду надано доказів надання відповіді на рапорт позивача, який розглянутий по суті, суд вважає за доцільне задовольнити похідні позовні вимоги шляхом зобов`язання відповідача прийняти певне рішення - про звільнення позивача з військової служби.

Враховуючи викладене, оцінивши достовірність та достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, відповідно до свого внутрішнього переконання, суд дійшов висновку, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Решта доводів та заперечень учасників справи висновків суду по суті позовних вимог не спростовують. Слід зазначити, що згідно практики Європейського суду з прав людини та зокрема, рішення у справі Серявін та інші проти України від 10 лютого 2010 року, заява 4909/04, відповідно до п.58 якого суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п.29).

В пункті 42 рішення Європейського суду з прав людини у справі Бендерський проти України від 15 листопада 2007 року, заява № 22750/02, зазначено, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають у достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися в світлі обставин кожної справи.

Відповідно до приписів ст.139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст.ст. 2, 7, 9, 77, 139, 241-246, 250, 255, 262, 295 КАС України, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльність та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити.

Визнати протиправною відмову командира військової частини НОМЕР_1 , викладену у листі №2456/50484 від 29.05.2026 «Про розгляд рапорту», щодо звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Зобов`язати командира військової частини НОМЕР_1 видати наказ про звільнення ОСОБА_1 з військової служби на підставі абзацу 13 пункту 3 частини 12 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання апеляційної скарги до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Учасники справи:

Позивач - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 );

Відповідач - Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 ).

Суддя Олена СКУПІНСЬКА