Рішення від 18 серпня 2026 р. у справі №487/1718/26 — Заводський районний суд м. Миколаєва

Справа №487/1718/26

Провадження №2/487/1827/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.08.2026 м. Миколаїв

Заводський районний суд м. Миколаєва у складі:

головуючого судді - Щербини С.В.,

за участі секретаря судового засідання - Брижатої А.С.,

позивачки - ОСОБА_1 ,

відповідачів - ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користуватись житловим приміщенням

ВСТАНОВИВ:

У березні 2026 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користуватись житловим приміщенням.

Обґрунтовуючи позовні вимоги вказувала, що вона - ОСОБА_1 є відповідальним наймачем квартири, АДРЕСА_1 .

Право найму на вищевказану житлову квартиру підтверджується ордером № 150 від 24 січня 1985 року виданого рішенням Виконавчого комітету Миколаївської міської ради та договором найму неприватизованої квартири №05-26 від 02 березня 2026 року.

Зазначає, що відповідно до витягу про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні від 04 лютого 2026 року за № 19.04-06/6380/2026, виданою Миколаївською міською радою, з нею в квартирі зареєстровані донька - ОСОБА_2 та її донька - ОСОБА_3 .

Звертає увагу, що ще з початку 2010 року відповідачі виїхали з найманої квартири, а вона проживає в ній по цей час. Зв`язок із відповідачами не підтримує та місце їх знаходження їй невідоме.

Відповідачі фактично не проживають у зазначеній квартирі з 2010 року, тобто понад 16 років, участі в утриманні житла не беруть, особистих речей відповідачів у квартирі не має. Фактично за весь цей час вона постійно належно утримує квартиру, у тому числі сплачує усі житлово-комунальні послуги з розрахунку кількості зареєстрованих в квартирі осіб, що також негативно впливає на її матеріальне становище, періодично проводить поточний ремонт. Будь-яких домовленостей відносно утримання житла між сторонами не встановлювалося.

Зазначає, що оскільки відповідачі зареєстровані у квартирі, в неї обмежене право розпорядження цією квартирою, що безумовно порушує права, як відповідального наймача.

Вказує, що 05 лютого 2026 вона звернулася до Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради із заявою про зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), про що отримала відмову відповідно до п.п.3 п.87 Постанови КМУ від 07.02.2022 № 265 - особа подала не в повному обсязі необхідні документи, а саме відсутній документ який підтверджує право власності на житло за вказаною адресою. Однак зазначений документ об`єктивно не може бути нею поданий, оскільки квартира є об`єктом комунальної власності та право власності ще не оформлено - саме з метою його набуття я звернулася із заявою.

Наявність зареєстрованих осіб, які фактично не проживають у квартирі, унеможливлює розпочати процедуру приватизації спірної квартири.

Наголошує, що оскільки відповідачі понад 16 років фактично не проживають у квартирі, вони втратили право користування житлом та право на участь у його приватизації, а їх реєстрація створює перешкоди у реалізації її права на приватизацію.

Враховуючи вищевикладене, та посилаючись на не проживання відповідачів у квартирі понад 6 місяців просила, визнати, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 ,

Ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 10 березня 2026 року прийняти до розгляду та відкрити провадження у справі.

Наступною ухвалою Заводського районного суду міста Миколаєва від 12 травня 2026 року закрито підготовче провадження по цивільній справі та призначено справу до судового розгляду по суті.

Не погодившись із позовними вимоги відповідачка ОСОБА_3 подала до суду відзив у якому просила у задоволенні позову відмовити.

Так, вказувала, що зазначене у позові житло є місцем її офіційної реєстрації протягом тривалого часу. Також вказувала, що вона ніколи добровільно не відмовлялась від права користування житловим приміщенням та не подавала заяви про зняття з реєстрації місця проживання. Крім того, вона має намір брати участь у приватизації вказаної у позові квартири, а зняття її з реєстрації фактично позбавить можливості реалізувати конституційні та соціальні права.

Додаткового звертала увагу, що іншого житла, у якому б вона могла зареєструвати своє місце проживання на законних підставах вона не має.

У відзиві на позовну заяву відповідачка ОСОБА_2 просила у задоволенні позовних вимог відмовити.

Як підставу для відмови у задоволенні позовних вимог вказувала, що право найму квартири АДРЕСА_1 виникло не тільки у позивачки, але й у інших членів родини, зокрема, й у неї, оскільки квартира була виділена у користування на родину з 5-ти осіб.

Крім того, вона не втратила інтерес до цього житла, оскільки не має у власності свого житла і має намір також приймати участь у приватизації квартири і набути свою частку у ній у власність, а наразі вона орендую житло для проживання.

Додатково звертала увагу, що довгий період часу її мати, позивач у справі, не дає можливості їй та її доньці користуватись квартирою, вважаючи її своєю власністю. У 2015 році мати вигнала їх не давши можливість забрати навіть свої особисті речі. На її думку, цей факт не може свідчити про втрату інтересу до квартири.

У судовому засіданні позивачка наголошувала на необхідності задоволення позовних вимог.

Відповідачу у судовому вказували на незгоду із позовними вимогами та просили у задоволенні позову відмовити.

Дослідивши матеріали справи в їх сукупності та кожний доказ окремо, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до ч.1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Згідно зі ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється засадах змагальності. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Судом встановлено, що на підставі Ордеру №150 від 24 січня 1985 року, який видано ОСОБА_1 , про те, що вона та проживаючі з нею чотири людини мають право вселення в порядку обміну на житлову площу в АДРЕСА_2 .

Згідно договору №05-26 найму неприватизованої квартири від 02 березня 2026 року укладеним між ТОВ «УК «Затишний дім» та ОСОБА_1 , ОСОБА_1 отримала в найм вільні ізольовані житлові приміщення (квартиру), придатні для постійного проживання, які розташовані в житловому будинку по АДРЕСА_2 .

Відповідно до витягу про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні, за адресою АДРЕСА_2 зареєстровані: ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_2 .

Актом про проживання від 05 лютого 2026 року складеним сусідами ОСОБА_6 та ОСОБА_7 та засвідченим начальником діл. №3 ТОВ «УК «Затишний дім», підтверджується, що ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстровані за адресою АДРЕСА_2 , але за вказаною адресою не проживають з 2010 року.

Згідно до заяви про зняття особи із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), ОСОБА_1 05 лютого 2026 року зверталась до Департаменту з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради про зняття із зареєстрованого місця проживання ОСОБА_2 та ОСОБА_4 де отримала відмову відповідно до п.п.3 п.87 Постанови КМУ від 07.02.2022 № 265, оскільки подала не в повному обсязі необхідні документи, а саме відсутній документ який підтверджує право власності на житло за вказаною адресою.

Відомості про приватизацію вищевказаної квартири відсутні.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Згідно зі статтею 379 ЦК України житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше приміщення, призначені та придатні для постійного проживання в них.

Відповідно до статті 64 ЖК Української РСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору. До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач та члени його сім`ї.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК Української РСР ніхто не може бути виселений із займаного приміщення або обмежений у праві користування ним інакше як на підставах і в порядку, передбаченому законодавством.

Відповідно до частини 1 статті 71 ЖК Української РСР при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У частині третій статті 71 ЖК Української РСР наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Вичерпного переліку поважності причин не проживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Згідно зі статтею 72 ЖК Української РСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Принципами цивільного судочинства є змагальність та диспозитивність, що покладає на позивача обов`язок з доведення обґрунтованості заявлених вимог. Саме на позивача покладається обов`язок надати належні та допустимі докази на доведення власної правової позиції.

Застосовуючи принцип диспозитивності, закріплений у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Таким чином, позивач, як особа, яка на власний розсуд розпоряджається своїми процесуальними правами на звернення до суду за захистом порушеного права, визначає докази, якими підтверджуються доводи позову та спростовуються заперечення відповідача проти позову, доводиться їх достатність та переконливість.

Верховний Суд у своїх постановах неодноразово зауважував, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.

Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у частині 1 статті 71 ЖК Української РСР строки.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц Верховний Суд зазначив, що вичерпного переліку поважних причин відсутності наймача або членів його сім`ї у житловому приміщенні житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку, з урахуванням фактичних обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.

Отже, збереження жилого приміщення за тимчасово відсутнім наймачем або членом його сім`ї є одним із способів захисту житлових прав фізичних осіб.

Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК Української РСР строки у жилому приміщенні без поважних причин.

Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц.

Таким чином, обставинами, які є предметом доказування в даній справі, є тривалість відсутності відповідачів в спірному житловому приміщенні та причини такої відсутності.

Відповідно до ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 82 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Щодо позовних вимог про визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням суд зазначає наступне.

Із долучених до матеріалів справи доказів та наданих у судовому засіданні пояснень судом встановлено, що відповідачка ОСОБА_3 понад шість місяців не проживає у спірній квартирі, при цьому її відсутність не пов`язана із поважними причинами. Навпаки, виселення відповідачки мало виключно добровільний та свідомий характер, оскільки вона самостійно змінила місце проживання, створила нову сім`ю з якою проживає за іншою адресою та повністю втратила будь-який матеріальний та побутовий зв`язок із спірним приміщенням.

Також із наданих пояснень встановлено, що користування квартирою мало тимчасовий характер та було пов`язане із зручністю відвідування навчального закладу.

Крім того, суду не надано доказів того, що у спірній квартирі наявні особисті речі та предмети побуту відповідачки ОСОБА_3 , як і не надано доказів поважності причин не проживання у спірній квартирі.

За такого, встановлені судом обставини дають підстави вважати позовні вимоги відносно відповідачки ОСОБА_3 доведеними та обґрунтованими, а відтак такими, що підлягають задоволенню.

Щодо позовних вимог до відповідачки ОСОБА_8 , суд дійшов висновку про відмову в їх задоволенні з огляду на те, що доводи позивачки ОСОБА_1 про не проживання ОСОБА_2 з 2010 року у спірній квартирі без поважних причин, є непереконливими та не підтвердженими належними й допустимими доказами.

Навпаки, у судовому засіданні встановлено, що відсутність відповідачки у спірному житлі протягом тривалого часу була вимушеною. Така відсутність обумовлена протиправною поведінкою самої позивачки та створенням з її боку штучних перешкод.

Суд наголошує, що перешкоджання у користуванні житлом є безумовною поважною причиною непроживання особи, що повністю виключає можливість визнання її такою, що втратила право користування приміщенням.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» (від 02 грудня 2010 року), поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах, а залежить від фактичних обставин - існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем.

Прецедентна практика ЄСПЛ доводить, що втрата житла є крайньою, найбільш радикальною формою втручання у права людини. Будь-яке втручання держави становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету і не є необхідним у демократичному суспільстві. Особа, якій загрожує виселення, має безумовне право на оцінку пропорційності цього заходу судом.

З огляду на це, саме на позивача покладається суворий обов`язок навести переконливі, беззаперечні та вагомі докази, які б обґрунтовували нагальну потребу чи пропорційність позбавлення особи права на житло. У даній справі позивачка ОСОБА_1 таких доказів суду не надала. За відсутності обґрунтування того, що інтереси позивачки суттєво переважають право відповідачки на житло, та з урахуванням вимоги щодо дотримання справедливого балансу інтересів, позбавлення ОСОБА_2 права користування приміщенням буде неспівмірним та становитиме пряме порушення статті 8 Конвенції. За таких обставин позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Врховуючи викладене позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають до часткового задоволення шляхом визнання ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартироюАДРЕСА_1 . В задоволенні позовних вимог в іншій частині суд вважає за необхідне відмовити.

Щодо судових витрат.

Так, частиною 1 ст. 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з ч. 2 ст. 141 ЦПК України інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_9 задоволено, то останньої на користь позивачки необхідно стягнути 1331, 20 грн судового збору.

Керуючись ст. ст. 2,5,10,12,258,259,263-265,268 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання осіб такими, що втратили право користуватись житловим приміщенням - задовольнити частково.

Визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартироюАДРЕСА_1 .

У задоволені позовних вимог в іншій частині відмовити.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1331 (одну тисячу триста тридцять одну) грн 20 коп судового збору.

Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення складено 25 серпня 2026 року.

Суддя С.В. Щербина