Постанова від 24 серпня 2026 р. у справі №904/7258/25 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25.08.2026 м. Дніпро Справа № 904/7258/25

Центральний апеляційний господарський суд у складі

головуючого судді: Андрейчука Л.В. (доповідач),

суддів: Висоцького А.М., Віннікова С.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрінвестремонт" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 (суддя Татарчук В.О.)

у справі № 904/7258/25

за позовом Акціонерного товариства "Українська залізниця", м. Київ в особі Філії "Центр управління промисловістю" Акціонерного товариства "Українська залізниця", м. Київ

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрінвестремонт", Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг

про стягнення пені,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі Філії «Центр управління промисловістю» Акціонерного товариства «Українська залізниця» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрінвестремонт» про стягнення пені у розмірі 95 563,80 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем зобов`язань за договором № ЦУП-01/0045/25 щодо своєчасного надання послуг із поточного ремонту грохоту ГІЛ-52 № 7 ВП «Пенізевицький кар`єр».

Позивач зазначав, що відповідно до пункту 5.1 договору відповідач зобов`язався надати передбачені договором послуги у строк не більше 45 календарних днів із дня направлення йому рознарядки замовника. Рознарядку № ЦУП-08/1276н від 02.07.2025 було направлено відповідачу на електронну адресу 02.07.2025, у зв`язку із чим, за твердженням позивача, послуги мали бути надані не пізніше 15.08.2025.

Оскільки акт приймання-передачі наданих послуг підписаний сторонами 11.09.2025, позивач вважав, що відповідач допустив прострочення виконання договірного зобов`язання.

На підставі пункту 9.2 договору позивач нарахував відповідачу пеню в розмірі 0,5 відсотка вартості послуг за кожний день прострочення за період із 16.08.2025 до 11.09.2025 у загальному розмірі 95 563,80 грн, яку просив стягнути в судовому порядку. Судові витрати позивач просив покласти на відповідача.

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 у справі № 904/7258/25 позов задоволено частково.

Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрінвестремонт» на користь Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Філії «Центр управління промисловістю» Акціонерного товариства «Українська залізниця» 84 945,60 грн пені та 2 691,56 грн витрат зі сплати судового збору. У задоволенні позовних вимог у частині стягнення 10 618,20 грн пені відмовлено.

Ухвалюючи рішення, місцевий господарський суд установив, що рознарядку № ЦУП-08/1276н від 02.07.2025 було направлено відповідачу на визначену договором електронну адресу 02.07.2025. З урахуванням установленого пунктом 5.1 договору 45-денного строку надання послуг та положень пункту 5.6 договору суд дійшов висновку, що відповідач мав надати послуги до 18.08.2025 включно, а прострочення виконання зобов`язання розпочалося 19.08.2025.

Суд першої інстанції врахував, що відповідно до пункту 6.6 договору датою надання послуг є дата підписання уповноваженими представниками сторін акта приймання-передачі наданих послуг. Оскільки відповідний акт підписано 11.09.2025, суд визнав доведеним порушення відповідачем погодженого сторонами строку надання послуг.

Перевіривши здійснений позивачем розрахунок пені, місцевий господарський суд установив неправильне визначення початку періоду прострочення. За власним розрахунком суд визначив обґрунтованою пеню в розмірі 84 945,60 грн, нараховану на вартість послуг у сумі 707 880 грн за ставкою 0,5 відсотка за кожний день прострочення за період із 19.08.2025 до 11.09.2025.

Відмовляючи в задоволенні клопотання відповідача про зменшення пені на 95 відсотків, суд першої інстанції виходив із того, що зменшення неустойки є правом, а не обов`язком суду та допускається за наявності виняткових обставин, які мають істотне значення.

Місцевий господарський суд зазначив, що під час укладення договору відповідач погодився з установленим сторонами розміром відповідальності за неналежне виконання договірних зобов`язань. Пославшись, зокрема, на частину першу статті 625 Цивільного кодексу України, суд указав, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання зобов`язання.

Суд також дійшов висновку, що відповідач не навів належним чином підтверджених причин несвоєчасного виконання зобов`язання, не надав доказів ужиття достатніх заходів для усунення допущеного порушення та не довів існування об`єктивних обставин, які унеможливлювали своєчасне надання послуг. У зв`язку із цим підстав для зменшення присудженої до стягнення пені суд першої інстанції не встановив.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись із рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 у справі № 904/7258/25, Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрінвестремонт» звернулося до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.

У поданій апеляційній скарзі відповідач просить: скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 у справі № 904/7258/25; ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позовних вимог Акціонерного товариства «Українська залізниця» в особі Філії «Центр управління промисловістю» Акціонерного товариства «Українська залізниця» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрінвестремонт» про стягнення пені відмовити повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 ухвалене за неповного з`ясування обставин, які мають значення для справи, з недоведеністю обставин, визнаних судом установленими, невідповідністю висновків суду фактичним обставинам справи, а також із неправильним застосуванням норм матеріального та порушенням норм процесуального права.

Скаржник зазначає, що зобов`язання з ремонту обладнання виконані ним у повному обсязі, а результат наданих послуг прийнятий позивачем без зауважень, що підтверджується підписаним сторонами актом надання послуг від 11.09.2025.

Насамперед апелянт не погоджується з відмовою суду першої інстанції у задоволенні клопотання про зменшення розміру пені на 95 відсотків.

Скаржник звертає увагу на те, що, відмовляючи у зменшенні пені, місцевий господарський суд послався на частину першу статті 625 Цивільного кодексу України та зазначив, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання, а також дійшов загального висновку про неможливість звільнення боржника від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов`язання за будь-яких обставин.

На переконання апелянта, таке застосування статті 625 Цивільного кодексу України є помилковим, оскільки предметом спору є стягнення пені за прострочення виконання негрошового зобов`язання порушення строків надання послуг із поточного ремонту грохоту ГІЛ-52 № 7, тоді як наведена норма регулює відповідальність за порушення грошового зобов`язання.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрінвестремонт» вважає, що сформульований судом першої інстанції висновок про відповідальність боржника «за будь-яких обставин» не відповідає положенням статей 614 та 617 Цивільного кодексу України, які регулюють питання вини як підстави відповідальності та звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання, а також частині третій статті 551 цього Кодексу, яка надає суду право зменшити розмір неустойки за наявності передбачених законом підстав.

Апелянт зазначає, що місцевий господарський суд навів у рішенні перелік обставин, які підлягають оцінюванню під час вирішення питання про зменшення неустойки, зокрема майновий стан сторін, ступінь виконання зобов`язання, причини порушення, тривалість прострочення, наслідки порушення, співвідношення розміру неустойки з такими наслідками та поведінку боржника. Водночас, на думку скаржника, суд не надав належної оцінки цим критеріям з огляду на конкретні обставини справи.

Зокрема, відповідач наголошує, що ремонт обладнання виконано ним повністю, а позивач прийняв результат наданих послуг без будь-яких зауважень до їх обсягу та якості, підписавши відповідний акт від 11.09.2025. Отже, за твердженням скаржника, майновий інтерес позивача щодо відновлення працездатності грохоту був повністю задоволений.

Апелянт також посилається на те, що господарська діяльність відповідача здійснювалася у місті Кривому Розі, яке зазнавало регулярних повітряних тривог, загроз ракетних обстрілів і тривалих перебоїв з електропостачанням. На переконання скаржника, такі обставини об`єктивно впливали на виробничі процеси, зокрема на можливість безперервного виконання зварювальних і складальних робіт, та мали бути враховані судом під час вирішення питання про зменшення пені.

Відповідач вважає, що застосування до нього пені у присудженому розмірі без урахування умов, у яких здійснювалося виконання договору, не відповідає засадам справедливості та розумності, закріпленим у статті 3 Цивільного кодексу України.

Крім того, скаржник стверджує, що позивач не надав доказів завдання йому збитків, зупинення виробництва, неодержання прибутку або виникнення інших негативних наслідків у зв`язку із затримкою ремонту обладнання. Апелянт зауважує, що послуги були надані з простроченням на 26 днів, однак результат робіт прийнятий позивачем у повному обсязі та без зауважень.

Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрінвестремонт» окремо наголошує, що позивач є державним монополістом із масштабним парком техніки, однак не надав жодного доказу того, що прострочення ремонту спричинило зупинення виробництва, неодержання прибутку, завдання хоча б однієї гривні збитків або настання інших негативних наслідків. У зв`язку із цим скаржник вважає заявлену до стягнення пеню штучною, надмірною та такою, що фактично має каральний характер.

На думку відповідача, за відсутності доказів несприятливих наслідків порушення нарахована пеня має надмірний та каральний характер і не відповідає наслідкам допущеного прострочення.

Скаржник також зазначає, що послуги надавалися без попереднього авансування, а тому позивач не ніс ризику втрати переданих відповідачу коштів. Водночас, як стверджує апелянт, на час звернення з апеляційною скаргою позивач не оплатив виконані та прийняті за актом від 11.09.2025 ремонтні роботи.

З огляду на наведене апелянт вважає, що стягнення пені на користь замовника, який не здійснив оплату прийнятих послуг, свідчить про надмірно формальний підхід до вирішення спору та призводить до порушення справедливого балансу інтересів сторін.

Відповідач посилається на правову позицію Верховного Суду, викладену в постанові від 17.10.2023 у справі № 913/162/22, щодо необхідності врахування під час вирішення питання про зменшення неустойки її забезпечувального призначення, співвідношення з наслідками порушення та недопустимості перетворення неустойки на джерело отримання кредитором невиправданих додаткових прибутків.

Апелянт заперечує проти висновку місцевого господарського суду про доведеність направлення рознарядки на електронну адресу відповідача саме 02.07.2025. На його думку, суд здійснив неповну й однобічну оцінку матеріалів справи та порушив вимоги статей 76- 80 і 86 Господарського процесуального кодексу України.

Скаржник зазначає, що відповідно до частини другої статті 80 Господарського процесуального кодексу України позивач зобов`язаний подати докази разом із позовною заявою. Однак, звертаючись із позовом у листопаді 2025 року, позивач долучив лише копію листа № ЦУП-08/1276н від 02.07.2025, яка, за твердженням відповідача, не є роздруківкою з поштового програмного забезпечення замовника та не підтверджує факту направлення або доставлення рознарядки на електронну адресу відповідача.

За доводами апеляційної скарги, витяг із системи електронного документообігу «Megapolis.DocNet» позивач подав лише в березні 2026 року, тобто через кілька місяців після звернення з позовом та відкриття провадження у справі.

Апелянт стверджує, що позивач не навів причин, які об`єктивно перешкоджали поданню цього доказу разом із позовною заявою, та не надав доказів поважності причин пропуску встановленого процесуального строку. Незважаючи на це, суд першої інстанції прийняв зазначений документ і поклав його в основу рішення, не надавши належної оцінки запереченням відповідача щодо порушення порядку подання доказів.

Посилаючись на частину восьму статті 80 Господарського процесуального кодексу України, скаржник зазначає, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, не приймаються до розгляду, крім випадку, коли особа обґрунтувала неможливість їх своєчасного подання з причин, які не залежали від неї.

Скаржник також заперечує належність, допустимість і достовірність витягу із системи «Megapolis.DocNet» як доказу направлення рознарядки.

Відповідач посилається на пункт 5.6 договору, за умовами якого підтвердженням направлення рознарядки електронною поштою є відповідна роздруківка з поштового програмного забезпечення замовника. На думку апелянта, сторони погодили конкретний спосіб підтвердження відправлення рознарядки, якого позивач не дотримався.

Апелянт стверджує, що «Megapolis.DocNet» є внутрішньою системою електронного документообігу позивача, а зафіксований у ній статус «Відправлено» підтверджує лише вчинення певної технічної дії у внутрішній інформаційній системі замовника. Такий запис, на переконання відповідача, не підтверджує виходу електронного повідомлення за межі сервера позивача, його передання на зовнішній поштовий сервер або фактичного доставлення на електронну адресу відповідача.

За твердженням скаржника, за відсутності технічних даних про вихід електронного повідомлення за межі сервера позивача та його доставлення на поштовий сервер відповідача наведені відповідачем заперечення є більш вірогідними, ніж сформований самим позивачем внутрішній звіт системи електронного документообігу.

Крім того, Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрінвестремонт» зазначає, що наданий витяг не дозволяє встановити, чи була рознарядка підписана кваліфікованим електронним підписом на момент її відправлення, а також не забезпечує можливості перевірити, чи не вносилися відповідні відомості до системи електронного документообігу після зазначеної в них дати.

Апелянт вважає, що суд першої інстанції формально оцінив наведений доказ та всупереч вимогам частини третьої статті 86 Господарського процесуального кодексу України не навів мотивів відхилення заперечень відповідача щодо його належності, допустимості та достовірності.

На переконання апелянта, за відсутності належного доказу направлення рознарядки саме 02.07.2025 неможливо достовірно встановити момент початку перебігу передбаченого договором 45-денного строку надання послуг, таким чином факт і тривалість прострочення та розмір пені.

Відповідач зазначає, що суд першої інстанції: не з`ясував фактичних технічних обставин направлення та отримання рознарядки, безпідставно ототожнивши внутрішню реєстрацію документа позивачем із його направленням відповідачу; визнав установленими обставини, які не підтверджені належними, допустимими та достовірними доказами; дійшов висновків, які не відповідають обставинам справи, оскільки за відсутності доведеного моменту направлення рознарядки немає підстав для визначення періоду прострочення та нарахування пені; допустив порушення статей 76- 80 та 86 Господарського процесуального кодексу України, які, за твердженням скаржника, призвели до неправильного вирішення спору.

Наведені обставини Товариство з обмеженою відповідальністю «Укрінвестремонт» вважає передбаченими пунктами 1- 4 частини першої статті 277 Господарського процесуального кодексу України підставами для скасування оскаржуваного рішення та ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову повністю.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі Філії «Центр управління промисловістю» Акціонерного товариства «Українська залізниця» подало відзив на апеляційну скаргу, в якому заперечує проти наведених скаржником доводів, вважає оскаржуване рішення законним та обґрунтованим і просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 у справі № 904/7258/25 без змін.

Позивач не погоджується з доводами скаржника про недоведеність направлення рознарядки № ЦУП-08/1276н від 02.07.2025 на електронну адресу відповідача.

За твердженням позивача, автоматизована система електронного документообігу «Megapolis.DocNet» є сертифікованим комплексним рішенням, яке має повністю інтегрований зовнішній поштовий шлюз та забезпечує направлення електронних документів третім особам через мережу Інтернет.

Позивач зазначає, що зафіксований у системі статус «Відправлено» від 02.07.2025 о 10 год 24 хв підтверджує успішне передання електронного пакета документів через поштовий сервер замовника на зовнішній поштовий сервер електронної адреси відповідача ukrinvestremont@gmail.com.

На переконання позивача, факт отримання відповідачем рознарядки підтверджується не лише відомостями системи «Megapolis.DocNet», а й документами, складеними самим відповідачем.

Зокрема, позивач посилається на підписаний директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрінвестремонт» та скріплений печаткою товариства графік виконання робіт, наданий листом за вихідним № 2 від 23.08.2025. У цьому графіку зазначено, що його складено в межах рознарядки № ЦУП-08/1276н від 02.07.2025, а також визначено строки виконання відповідних робіт.

Позивач вважає, що зазначення відповідачем у власному документі точних реквізитів рознарядки підтверджує обізнаність останнього з її змістом та фактичне отримання цього документа.

Крім того, відповідно до складеного відповідачем графіка введення обладнання в експлуатацію передбачалося 15.08.2025, тоді як фактичне прийняття результату наданих послуг оформлено двостороннім актом лише 11.09.2025. На думку позивача, наведені обставини в сукупності підтверджують факт прострочення виконання зобов`язання відповідно до статей 610 та 612 Цивільного кодексу України.

Щодо посилань скаржника на неоплату наданих послуг позивач зазначає, що порядок проведення розрахунків визначений пунктом 4.3 договору та пов`язаний із належною реєстрацією виконавцем податкової накладної в Єдиному реєстрі податкових накладних.

Позивач стверджує, що попередні спроби здійснити оплату вартості виконаного ремонту у 2025 році були відхилені, а кошти поверталися у зв`язку з відсутністю зареєстрованої відповідачем податкової накладної, що позбавляло замовника можливості сформувати податковий кредит із податку на додану вартість.

Посилаючись на пункт 4.3 договору та принцип свободи договору, закріплений у статті 627 Цивільного кодексу України, позивач вважає, що тимчасова затримка оплати була зумовлена невиконанням самим відповідачем передбачених договором податкових обов`язків, а тому не може бути підставою для звільнення останнього від відповідальності за несвоєчасне надання послуг.

Позивач зазначає, що після реєстрації відповідачем належної податкової накладної 30.06.2026 повністю сплатив вартість наданих послуг у розмірі 707 880,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 426274.

Позивач наголошує, що, здійснивши повну оплату відразу після реєстрації відповідачем належної податкової накладної, діяв як добросовісний учасник цивільних правовідносин відповідно до загальних засад цивільного законодавства, закріплених у статті 3 Цивільного кодексу України.

З огляду на викладене позивач відхиляє твердження скаржника про невиконання замовником власних договірних зобов`язань та вважає, що оплата була проведена відразу після усунення відповідачем обставин, які відповідно до умов договору перешкоджали її здійсненню.

Позивач також заперечує проти зменшення пені на 95 відсотків. На його думку, зменшення неустойки відповідно до частини третьої статті 551 Цивільного кодексу України є правом, а не обов`язком суду та здійснюється лише за наявності належним чином підтверджених істотних обставин.

За твердженням позивача, суд першої інстанції вже врахував фактичні обставини виконання договору та скоригував визначений позивачем період прострочення, унаслідок чого заявлена до стягнення пеня була зменшена з 95 563,80 грн до 84 945,60 грн.

Позивач вважає, що подальше зменшення розміру пені фактично нівелюватиме забезпечувальне та стимулююче призначення неустойки, передбачене статтями 546 та 549 Цивільного кодексу України, та не забезпечуватиме належного балансу інтересів сторін.

Заперечуючи проти тверджень апелянта про відсутність негативних наслідків прострочення, позивач зазначає, що Акціонерне товариство «Українська залізниця» забезпечує стратегічні потреби держави в умовах воєнного стану.

За доводами відзиву, несвоєчасне завершення ремонту промислового грохоту на ВП «Пенізевицький кар`єр» спричинило зупинення технологічних процесів фракційного просіювання та неотримання замовником необхідного обсягу щебеневої продукції, яка використовується для поточного утримання та невідкладного ремонту залізничних колій.

Позивач стверджує, що дефіцит відповідних матеріалів безпосередньо впливає на безпеку та швидкість руху поїздів, у зв`язку із чим спричинені простроченням інфраструктурні ризики публічного характеру істотно перевищують розмір присудженої до стягнення пені.

Окремо позивач зауважує, що відповідач не надав належних і допустимих доказів об`єктивної неможливості своєчасного виконання зобов`язання, зокрема сертифіката Торгово-промислової палати України на підтвердження існування форс-мажорних обставин та їхнього безпосереднього впливу на виконання спірного договору.

Щодо доводів апелянта про неправильне застосування судом першої інстанції статті 625 Цивільного кодексу України позивач зазначає, що присуджена до стягнення пеня нарахована на підставі пункту 9.2 договору та загальних положень про неустойку, закріплених у статтях 546 і 549 Цивільного кодексу України.

Позивач наголошує, що суд першої інстанції не стягував із відповідача трьох процентів річних або інфляційних втрат, передбачених частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України. Розмір присудженої пені визначено відповідно до встановленої сторонами договірної ставки за кожний день прострочення надання послуг.

На думку позивача, саме по собі помилкове посилання суду першої інстанції на статтю 625 Цивільного кодексу України або окремі недоліки мотивування оскаржуваного рішення не спростовують установленого судом факту порушення відповідачем строку надання послуг та не є достатньою підставою для скасування правильного по суті рішення.

З огляду на наведене позивач вважає, що доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого господарського суду про наявність підстав для стягнення з відповідача пені у розмірі 84 945,60 грн.

Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.06.2026 апеляційну скаргу передано на розгляд колегії суддів у складі: головуючого судді Андрейчук Л.В. (доповідач), суддів Віннікова С.В. та Висоцького А.М.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 02.07.2026 апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрінвестремонт» залишено без руху та надано скаржнику строк для усунення недоліків, а саме: надання доказів на підтвердження повноважень Нікітіна Владислава Владиславовича представляти товариство та підписувати апеляційну скаргу; доказів сплати судового збору; заяви про поновлення строку на апеляційне оскарження із зазначенням поважних причин його пропуску та доказів на їх підтвердження.

07.07.2026 від Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрінвестремонт» через підсистему «Електронний суд» надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги. До заяви скаржник додав докази сплати судового збору в розмірі 3 993,60 грн, витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб підприємців та громадських формувань на підтвердження повноважень Нікітіна В.В. як керівника товариства, а також заяву про поновлення строку на апеляційне оскарження з відповідними медичними документами.

Обґрунтовуючи поважність причин пропуску строку на апеляційне оскарження, скаржник посилався на раптове погіршення стану здоров`я Нікітіна В.В. та його перебування на стаціонарному лікуванні з 17.06.2026 до 01.07.2026. Зазначав, що Нікітін В.В. є єдиним керівником та підписантом товариства, а тому стан його здоров`я об`єктивно перешкоджав своєчасному підписанню і поданню апеляційної скарги. При цьому апеляційну скаргу було подано 29.06.2026, тобто ще до закінчення стаціонарного лікування, за першої технічної можливості.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 08.07.2026 визнано поважними наведені відповідачем причини пропуску строку на апеляційне оскарження, поновлено Товариству з обмеженою відповідальністю «Укрінвестремонт» строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 та відкрито апеляційне провадження у справі № 904/7258/25, зупинено дію рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 до закінчення його перегляду в апеляційному порядку, витребувано матеріали справи з місцевого господарського суду.

З огляду на ціну позову та приписи частини десятої статті 270 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції постановив здійснювати перегляд справи в порядку письмового провадження без повідомлення та виклику учасників справи.

10.07.2026 від представника позивача Беркути Тетяни Олексіївни через підсистему «Електронний суд» надійшла заява про долучення документів на підтвердження її повноважень, надання доступу до електронних матеріалів справи, а також про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду в разі виникнення процесуальної необхідності в призначенні такого засідання.

13.07.2026 Акціонерне товариство «Українська залізниця» в особі Філії «Центр управління промисловістю» подало через підсистему «Електронний суд» відзив на апеляційну скаргу, в якому просило залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 без змін.

29.07.2026 матеріали справи № 904/7258/25 надійшли на адресу Центрального апеляційного господарського суду.

Апеляційну скаргу розглянуто в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, без повідомлення та виклику учасників справи.

Встановлені судом обставини справи.

28.04.2025 між Акціонерним товариством «Українська залізниця» в особі Філії «Центр управління промисловістю» як замовником та Товариством з обмеженою відповідальністю «Укрінвестремонт» як виконавцем укладено договір № ЦУП-01/0045/25 про надання послуг з ремонту і технічного обслуговування техніки поточного ремонту грохоту ГІЛ-52 № 7 ВП «Пенізевицький кар`єр».

За умовами пункту 1.1 договору виконавець зобов`язався надати передбачені Технічним завданням замовника, яке є додатком № 2 до договору, послуги за кодом ДК 021:2015 - 50530000-9 «Послуги з ремонту і технічного обслуговування техніки», найменування, обсяг та вартість яких визначені у Специфікації додатку № 1 до договору, а замовник прийняти й оплатити належно надані послуги.

Відповідно до пунктів 1.2, 1.3 договору виконавець повинен був здійснити поточний ремонт грохоту ГІЛ-52 № 7 ВП «Пенізевицький кар`єр» власними силами та засобами, з використанням власних матеріалів і запасних частин та у встановлені договором строки.

Згідно зі Специфікацією ремонту підлягав грохот ГІЛ-52 № 7, інвентарний № 6290408000009, у кількості однієї одиниці, місцезнаходження якого ВП «Пенізевицький кар`єр» у смт Гранітне Житомирської області.

Загальна ціна договору відповідно до пункту 3.1 становила 589 900 грн без ПДВ, ПДВ 117 980 грн, усього з ПДВ 707 880 грн.

Пунктом 4.1 договору передбачено, що оплата наданих послуг здійснюється замовником не раніше ніж через 30 календарних днів із дати підписання акта приймання-передачі наданих послуг та за умови належного оформлення і реєстрації виконавцем податкової накладної.

За змістом пункту 4.3 договору несвоєчасне оформлення виконавцем податкової накладної, розрахунку коригування або порушення строку їх реєстрації в Єдиному реєстрі податкових накладних є відкладальною обставиною для виникнення обов`язку замовника щодо оплати послуг до моменту отримання належно оформленої та зареєстрованої податкової накладної.

Відповідно до пункту 5.1 договору виконавець зобов`язався надати послуги згідно з рознарядками замовника у строк, що не перевищує 45 календарних днів із дня направлення виконавцю відповідної рознарядки.

Надання послуг здійснювалося виключно на підставі письмової рознарядки замовника, яка вважалася дозволом на надання послуг і підтвердженням готовності замовника до їх приймання.

Пунктом 5.6 договору сторони погодили, що рознарядка може бути направлена виконавцю поштовим відправленням, вручена його уповноваженому представнику під розпис або надіслана на зазначену в договорі електронну адресу виконавця у вигляді сканованої копії у форматі PDF чи іншому форматі, який дає змогу ознайомитися зі змістом документа.

За умовами цього ж пункту в разі направлення рознарядки електронною поштою документ вважається отриманим виконавцем із дати його направлення замовником на електронну адресу виконавця, що підтверджується відповідною роздруківкою з поштового програмного забезпечення замовника.

Згідно з пунктом 6.1 договору приймання-передача наданих послуг здійснюється на підставі акта приймання-передачі, підписаного уповноваженими представниками сторін, на фактично наданий обсяг послуг.

Пунктом 6.6 договору сторони визначили, що датою надання послуг є дата підписання уповноваженими представниками сторін акта приймання-передачі наданих послуг.

Пунктом 9.2 договору передбачено, що в разі невиконання або несвоєчасного виконання зобов`язань виконавець сплачує замовнику пеню в розмірі 0,5 % вартості відповідних послуг за кожний день прострочення, а за прострочення понад 30 календарних днів додатково штраф у розмірі 10 % цієї вартості.

Водночас матеріали справи не містять повідомлень відповідача про настання обставин непереборної сили, направлених замовнику у передбачений пунктом 10.3 договору строк, довідки Торгово-промислової палати України, документів оператора системи розподілу електричної енергії, актів простою виробництва або інших доказів, які б засвідчували конкретні періоди зупинення ремонтних робіт та причинний зв`язок між такими обставинами і порушенням строку виконання зобов`язання. Додаткових угод про продовження строку надання послуг сторони не укладали.

Строк дії договору встановлено з моменту його підписання сторонами до 31.12.2025.

02.07.2025 позивачем складено рознарядку № ЦУП-08/1276н на надання послуг із поточного ремонту грохоту ГІЛ-52 № 7 ВП «Пенізевицький кар`єр». У рознарядці зазначено місцезнаходження об`єкта ремонту, його найменування, марку, інвентарний номер та кількість.

Позивач зазначену рознарядку направив 02.07.2025 на електронну адресу відповідача ukrinvestremont@gmail.com. На підтвердження її направлення до матеріалів справи долучено витяг із системи електронного документообігу «Megapolis.DocNet», у якому зазначено дату направлення, адресу одержувача, реквізити документа та статус його відправлення.

Під час звернення з позовом позивач долучив до позовної заяви копію рознарядки № ЦУП-08/1276н від 02.07.2025, однак окремих доказів її направлення на електронну адресу відповідача не подав.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 25.02.2026 суд перейшов до розгляду справи за правилами загального позовного провадження та зобов`язав позивача надати докази направлення відповідачу рознарядки № ЦУП-08/1276н від 02.07.2025.

На виконання вимог зазначеної ухвали 06.03.2026 позивач подав заяву про долучення доказів направлення рознарядки, до якої додав витяг із системи електронного документообігу «Megapolis.DocNet» із відомостями про дату направлення документа, електронну адресу одержувача, реквізити рознарядки та статус її відправлення.

10.03.2026 відповідач подав заперечення проти долучення та прийняття цього доказу, посилаючись на його подання після встановленого процесуального строку, невідповідність умовам пункту 5.6 договору, а також неможливість підтвердити за його допомогою фактичне доставлення електронного повідомлення адресату.

20.03.2026 позивач подав додаткові пояснення, в яких зазначив, що доказ надано на виконання прямої вимоги суду, а система «Megapolis.DocNet» виконує функції поштового програмного забезпечення замовника та забезпечує направлення документів зовнішнім адресатам електронною поштою.

Листом за вих. № 2 від 23.08.2025 відповідач надав графік виконання робіт за договором № ЦУП-01/0045/25 у межах рознарядки № ЦУП-08/1276н від 02.07.2025.

У складеному та підписаному директором Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрінвестремонт» графіку зазначено: 01.08.2025 початок ремонту; з 02.08.2025 до 14.08.2025 виконання ремонту; 15.08.2025 введення обладнання в експлуатацію.

Таким чином, у складеному самим відповідачем документі безпосередньо зазначено реквізити рознарядки № ЦУП-08/1276н від 02.07.2025 та визначено строки виконання робіт на її виконання.

З урахуванням установленого пунктом 5.1 договору 45-денного строку, направлення рознарядки 02.07.2025 та припадання останнього дня цього строку на вихідний день кінцевим днем виконання зобов`язання було 18.08.2025.

11.09.2025 уповноваженими представниками сторін підписано акт приймання-передачі наданих послуг № 25, яким підтверджено надання відповідачем послуг із поточного ремонту грохоту ГІЛ-52 № 7.

В акті відображено виконання комплексу ремонтних робіт, зокрема заміну бортів, накладок і труб бортів, опор пружин, пружин, вібратора грохоту в зборі, дебалансів, напівмуфти та кріпильних елементів, демонтаж і монтаж грохоту, регулювання амплітуди, проведення робіт у холостому режимі та технічного огляду після навантаження гірничою масою.

Загальна вартість прийнятих за актом послуг становила 589 900 грн без ПДВ, ПДВ 117 980 грн, усього з ПДВ 707 880 грн. Акт підписано обома сторонами без зауважень щодо обсягу, якості та вартості наданих послуг.

Матеріали справи не містять укладених сторонами додаткових угод про продовження строку надання послуг, повідомлень відповідача замовнику про настання обставин непереборної сили у передбачений пунктом 10.3 договору строк, а також виданої Торгово-промисловою палатою України довідки на підтвердження дії таких обставин.

Позивач нарахував відповідачу пеню виходячи із загальної вартості послуг 707 880 грн, договірної ставки пені 0,5 % за кожний день прострочення та визначеного ним періоду прострочення з 16.08.2025 до 11.09.2025 включно.

Розмір пені за один день прострочення за розрахунком позивача становить 3 539,40 грн, а за 27 календарних днів 95 563,80 грн.

20.10.2025 позивач направив відповідачу претензію № ЦУП-08/2874н про сплату нарахованої пені в розмірі 95 563,80 грн протягом десяти днів із моменту отримання претензії. Доказів сплати відповідачем зазначеної суми або задоволення претензії матеріали справи не містять.

Перевіривши наданий позивачем розрахунок, суд першої інстанції встановив, що прострочення розпочалося 19.08.2025, а тому належним періодом нарахування пені є період із 19.08.2025 до 11.09.2025 включно, що становить 24 календарні дні.

За визначений судом першої інстанції період розмір пені становить 84 945,60 грн: 707 880 грн Ч 0,5 % Ч 24 дні. У стягненні 10 618,20 грн пені, нарахованої позивачем за період із 16.08.2025 до 18.08.2025, місцевий господарський суд відмовив.

Після ухвалення оскаржуваного рішення, 30.06.2026, позивач перерахував відповідачу повну вартість наданих послуг у розмірі 707 880 грн, що підтверджується долученим до відзиву на апеляційну скаргу платіжним дорученням № 426274. Зазначений платіж стосується оплати наданих за договором послуг і не є сплатою заявленої у цій справі пені.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

За приписами частини другої статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та відзиві на неї. Вихід за межі доводів та вимог апеляційної скарги допускається лише у випадках, визначених частиною четвертою цієї статті, зокрема якщо під час апеляційного розгляду буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення.

З огляду на зміст апеляційної скарги предметом апеляційного перегляду в цій справі є правильність висновків місцевого господарського суду щодо: направлення позивачем відповідачу рознарядки від 02.07.2025 № ЦУП-08/1276н та визначення дати її одержання; належності, допустимості, достовірності й своєчасності подання доказів такого направлення; визначення початку і тривалості прострочення виконання робіт; наявності правових підстав для стягнення договірної пені; значення посилання суду першої інстанції на статтю 625 ЦК України; доведеності обставин, якими відповідач обґрунтовує відсутність своєї вини або неможливість своєчасного виконання зобов`язання; наявності виняткових обставин для зменшення пені на 95 відсотків.

Водночас сторони не заперечують факту укладення договору від 28.04.2025 №ЦУП-01/0045/25, його загальної вартості 707 880 грн з ПДВ, фактичного виконання відповідачем передбачених договором робіт та їх прийняття замовником за актом від 11.09.2025 № 25 без зауважень щодо обсягу, якості або вартості. Отже, ці обставини не становлять самостійного предмета спору під час апеляційного перегляду. Спір стосується своєчасності виконання робіт, доказів початку перебігу строку та правових наслідків допущеного прострочення.

Так само позивач не оскаржив рішення місцевого господарського суду в частині відмови у стягненні 10 618,20 грн пені. Апеляційна скарга відповідача спрямована на відмову в позові повністю, а не на перегляд рішення в частині, у якій вимоги позивача вже були відхилені. Тому апеляційний перегляд здійснюється з урахуванням установлених статтею 269 ГПК України меж і не передбачає погіршення становища апелянта шляхом перегляду неоскарженої позивачем частини рішення за відсутності передбачених законом підстав для такого виходу.

Згідно зі статтями 13 і 74 ГПК України господарське судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, а кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Ризик настання наслідків невчинення процесуальних дій, зокрема неподання доказів на підтвердження заявлених доводів, покладається на відповідного учасника справи.

Відповідно до статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для її вирішення. Такі дані встановлюються, зокрема, письмовими та електронними доказами.

За змістом статей 76-78 ГПК України суд повинен перевірити: чи стосується конкретний доказ обставини, яка входить до предмета доказування; чи одержаний і поданий він із дотриманням установленого законом порядку; чи можна на підставі цього доказу встановити дійсні обставини справи.

Водночас належність, допустимість і достовірність є самостійними властивостями доказу. Тому довід про те, що витяг із системи Megapolis.DocNet є внутрішнім документом позивача, не може оцінюватися ізольовано як безумовна підстава для його відхилення. Необхідно встановити, які відомості містить цей доказ, у який спосіб вони сформовані, чи узгоджуються вони з умовами договору та чи підтверджуються іншими доказами і поведінкою сторін.

Статтею 79 ГПК України передбачено стандарт вірогідності доказів. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на її підтвердження, є більш вірогідними, ніж докази, подані на її спростування. Таким чином, суд має порівняти не лише формальну кількість наданих документів, а їх зміст, взаємний зв`язок та здатність пояснити фактичну поведінку сторін.

Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому їх дослідженні. Жодний доказ не має для суду наперед установленої сили. Суд оцінює належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у сукупності та повинен мотивувати врахування або відхилення кожного доказу чи групи доказів.

Таким чином, обставина направлення відповідачу рознарядки не може визначатися лише на підставі окремо взятої копії рознарядки, окремо взятого витягу із системи електронного документообігу або окремого твердження відповідача про неодержання електронного листа. Вона підлягає встановленню за результатами сукупної оцінки: умов договору щодо погодженого сторонами способу направлення рознарядки; зазначеної відповідачем електронної адреси; відомостей системи Megapolis.DocNet; змісту самої рознарядки; складеного відповідачем графіка виконання робіт; зазначення в цьому графіку номера та дати спірної рознарядки; фактичного виконання робіт за цією рознарядкою; інших матеріалів справи та пояснень сторін.

Колегія суддів перевіряє висновки місцевого господарського суду, не ототожнюючи незгоду апелянта з оцінкою доказів із наявністю передбачених статтею 277 ГПК України підстав для скасування рішення. Для скасування рішення недостатньо повторно викласти заперечення, заявлені в суді першої інстанції. Апелянт повинен показати конкретну помилку у встановленні обставин або застосуванні права та обґрунтувати, що така помилка вплинула на правильність вирішення спору.

Щодо змісту зобов`язання, строк його виконання та правова природа передбаченої договором відповідальності

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України підставою виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

За змістом частини першої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, у якому одна сторона зобов`язана вчинити на користь другої сторони певну дію, зокрема виконати роботу, надати послугу або сплатити гроші, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Статтями 525, 526 ЦК України передбачено, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом, а зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Таким чином, підписавши договір від 28.04.2025 № ЦУП-01/0045/25, сторони погодили не лише предмет і вартість послуг, а й порядок визначення строку їх надання та наслідки порушення такого строку. Відповідні умови договору є обов`язковими для обох сторін доти, доки вони не змінені за взаємною згодою сторін, не визнані недійсними в установленому законом порядку або їх недійсність прямо не випливає із закону.

Як встановлено судом та підтверджується матеріалами справи, предметом укладеного сторонами договору було надання відповідачем послуг із поточного ремонту грохота ГІЛ-52 №7 для виробничого підрозділу «Пенізевицький кар`єр», загальна вартість яких становила 707 880 грн з ПДВ.

За умовами пункту 5.1 договору строк надання послуг становив не більше 45 календарних днів із дня направлення виконавцю письмової рознарядки замовника.

Пунктом 6.6 договору сторони визначили, що датою надання послуг є дата підписання сторонами акта приймання-передачі наданих послуг.

Таким чином, строк виконання відповідачем свого зобов`язання був установлений не безпосередньою календарною датою в тексті договору, а шляхом визначення періоду, який обчислюється від погодженої сторонами юридично значущої події направлення замовником відповідної рознарядки.

Таке визначення строку узгоджується з частиною першою статті 530 ЦК України, відповідно до якої, якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання, воно підлягає виконанню в цей строк.

Зобов`язання відповідача полягало у вчиненні визначених договором дій із проведення поточного ремонту та передання замовнику результату таких дій у погоджений строк. Тому це зобов`язання за своєю правовою природою є негрошовим. Наявність у послуг грошової вартості, від якої сторони погодили обчислювати розмір відповідальності, не перетворює обов`язок відповідача своєчасно надати послуги на грошове зобов`язання.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання, тобто неналежне виконання.

За приписами частини першої статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив виконання зобов`язання, якщо він не приступив до його виконання або не виконав його у строк, установлений договором або законом.

У такий спосіб, виконання відповідачем передбачених договором ремонтних робіт у повному обсязі, але після закінчення погодженого сторонами строку, є неналежним виконанням зобов`язання в частині дотримання строку та утворює прострочення боржника.

Згідно з пунктом 3 частини першої статті 611 ЦК України одним із правових наслідків порушення зобов`язання, встановлених договором або законом, є сплата неустойки.

Відповідно до частини першої статті 546 та частини першої статті 548 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, якщо це встановлено договором або законом.

За визначенням частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення ним зобов`язання. Частиною другою статті 551 ЦК України передбачено, що, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір установлюється договором або актом цивільного законодавства.

У пункті 9.2 договору сторони передбачили, що за порушення строку надання послуг виконавець сплачує замовнику пеню в розмірі 0,5 відсотка вартості несвоєчасно наданих послуг за кожний день прострочення, а за прострочення понад 30 календарних днів додатково сплачує штраф у розмірі 10 відсотків вартості таких послуг.

Таким чином, пункт 9.2 договору містить усі необхідні елементи договірної відповідальності: визначає зобов`язану сторону виконавця; визначає управнену сторону замовника; установлює вид порушення недотримання строку надання послуг; визначає базу нарахування вартість несвоєчасно наданих послуг; установлює конкретний розмір санкції 0,5 відсотка за кожний день прострочення; передбачає додаткову санкцію в разі перевищення простроченням 30 календарних днів.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.12.2019 у справі № 904/4156/18 зазначено, що відповідальність за порушення договірного зобов`язання може бути встановлена як законом, так і договором. Необхідною умовою її застосування є визначення в законі або договорі управненої та зобов`язаної сторін, виду правопорушення, відповідної санкції та її конкретного розміру.

Аналогічний підхід відображено в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22. Об`єднана палата наголосила, що умови застосування неустойки та її розмір залежать від того, чи має вона договірний або встановлений законом характер, яке саме порушення є підставою для її нарахування, а також який вид і розмір неустойки погоджений сторонами.

При цьому обставини справи № 911/2269/22 у відповідній частині є співставними зі спірними правовідносинами, оскільки в ній також досліджувалася передбачена договором відповідальність виконавця у вигляді пені, обчисленої від вартості простроченого зобов`язання за кожний день несвоєчасного виконання робіт.

У постанові від 17.10.2019 у справі № 912/3237/18 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду виходив із того, що суб`єкти господарських відносин можуть забезпечити виконання договірного зобов`язання встановленням у договорі санкції за його невиконання або неналежне виконання, а пеня може застосовуватися не лише за порушення грошового зобов`язання, якщо відповідальність за порушення іншого зобов`язання прямо передбачена договором.

Водночас колегія суддів ураховує, що за визначенням частини третьої статті 549 ЦК України пенею є неустойка, яка обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожний день прострочення його виконання.

Проте в спірному випадку використання сторонами в пункті 9.2 договору терміна «пеня» не змінює правової природи основного зобов`язання відповідача та не дає підстав вважати його грошовим. За своїм змістом передбачена цим пунктом санкція є договірною неустойкою за прострочення виконання негрошового зобов`язання, розмір якої визначається за кожний день прострочення у відсотковому співвідношенні до вартості несвоєчасно наданих послуг.

Правовою підставою її застосування є не загальні правила відповідальності за прострочення грошового зобов`язання, а безпосередньо погоджена сторонами умова пункту 9.2 договору у взаємозв`язку зі статтями 546, 549- 551, 610, 611, 612 ЦК України.

Такий висновок відповідає закріпленому статтями 6, 627 ЦК України принципу свободи договору, за яким сторони можуть врегулювати свої договірні відносини на власний розсуд, якщо відповідні умови не суперечать імперативним приписам закону, суті правовідносин, а також засадам справедливості, добросовісності та розумності.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.06.2021 у справі № 910/12876/19 роз`яснено, що договір є актом установлення обов`язкових для його сторін правил та регулятором їхніх відносин. Сторони мають право відступити від диспозитивних положень цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд, якщо неможливість такого відступу прямо не встановлена законом або не випливає з його змісту чи суті відповідних відносин.

Пункт 9.2 договору не визнаний недійсним. Апелянт не навів конкретної імперативної норми законодавства, якій суперечила б погоджена сторонами відповідальність за прострочення надання послуг, і не спростував установленої статтею 204 ЦК України презумпції правомірності правочину.

Колегія суддів також ураховує зміну законодавчого регулювання, яка відбулася протягом спірного періоду.

На час укладення сторонами договору та виникнення прострочення Господарський кодекс України був чинним. Водночас відповідно до статті 17 Закону України від 09.01.2025 №4196-IX «Про особливості регулювання діяльності юридичних осіб окремих організаційно-правових форм у перехідний період та об`єднань юридичних осіб» із 28.08.2025 Господарський кодекс України втратив чинність.

За частинами першою та третьою статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності, а якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який утратив чинність, новий акт застосовується до прав та обов`язків, що виникли після набрання ним чинності.

Разом із тим Закон №4196-IX не передбачає припинення дії господарських договорів, укладених до введення його в дію, та не скасовує погоджених у таких договорах умов відповідальності. Тому втрата чинності Господарським кодексом України не припинила дії договору від 28.04.2025 № ЦУП-01/0045/25 і не усунула правових наслідків порушення пункту 5.1 цього договору.

Оскільки спірна неустойка встановлена безпосередньо пунктом 9.2 договору, а її вид, підстава, база та розмір визначені сторонами, право позивача на її стягнення не залежить від подальшої втрати чинності нормами Господарського кодексу України. Після 28.08.2025 правова оцінка відповідних прав та обов`язків здійснюється передусім на підставі умов договору та положень Цивільного кодексу України.

Наведені правові висновки Верховного Суду, сформульовані до втрати чинності Господарським кодексом України, враховуються колегією суддів у частині загальних засад договірної відповідальності та договірної неустойки, які ґрунтуються на положеннях Цивільного кодексу України і не зазнали відповідних змін. Вони не є підставою для застосування після 28.08.2025 норм Господарського кодексу України як чинного нормативного акта.

Відповідно до частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності в кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Тому доведення конкретного розміру збитків не є обов`язковою умовою виникнення права на стягнення передбаченої договором неустойки. Водночас відсутність доведених збитків може враховуватися судом під час вирішення питання про зменшення розміру неустойки відповідно до частини третьої статті 551 ЦК України, що не є тотожним вирішенню питання про наявність підстав для її нарахування.

Факт подальшого виконання відповідачем ремонтних робіт і прийняття їх позивачем без зауважень щодо якості та обсягу також не усуває самого порушення строку, якщо виконання відбулося після його закінчення. Підписання акта приймання-передачі припиняє подальше нарахування неустойки, фіксуючи кінцеву дату виконання зобов`язання, однак не анулює відповідальності, яка виникла за попередній період прострочення.

Матеріали справи не містять доказів того, що, підписуючи акт від 11.09.2025 № 25, позивач відмовився від права на нараховану за прострочення неустойку, звільнив відповідача від відповідальності або погодив зміну встановленого пунктом 5.1 договору строку надання послуг. Відсутність в акті зауважень до якості, обсягу та вартості виконаного ремонту не є рівнозначною відмові замовника від правових наслідків порушення строку виконання.

Таким чином, для виникнення права позивача на договірну неустойку необхідним є встановлення факту направлення відповідачу рознарядки в передбаченому договором порядку, визначення на цій підставі кінцевого строку надання послуг та підтвердження того, що акт приймання-передачі підписано після закінчення цього строку.

Щодо направлення та одержання відповідачем рознарядки від 02.07.2025 № ЦУП-08/1276н

Апелянт зазначає, що до позовної заяви позивач додав лише копію самої рознарядки, яка підтверджує існування відповідного документа, однак не доводить факту та дати його направлення відповідачу. Витяг із системи електронного документообігу Megapolis.DocNet, на який послався суд першої інстанції, був поданий позивачем у подальшому під час розгляду справи.

Оцінюючи наведені доводи, колегія суддів виходить із того, що порядок направлення рознарядки та момент, із якого вона вважається одержаною виконавцем, сторони безпосередньо погодили в договорі.

Відповідно до статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється за правилами статті 213 цього Кодексу. За частиною третьою статті 213 ЦК України при тлумаченні змісту правочину враховується однакове для всього його змісту значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів.

Зміст пункту 5.6 договору є чітким і не містить неоднозначності щодо погодженого сторонами способу комунікації. Цим пунктом передбачено можливість направлення замовником рознарядки у вигляді сканованої копії у форматі PDF на адресу електронної пошти виконавця, зазначену в договорі.

Сторони також прямо погодили, що документ, направлений у такий спосіб, вважається одержаним виконавцем із дати його відправлення, а підтвердженням направлення є відповідна роздруківка з програмного забезпечення електронної пошти замовника.

Таким чиносм, за умовами договору юридично значущою обставиною для визначення моменту одержання відповідачем рознарядки є саме факт її відправлення на погоджену сторонами адресу електронної пошти, а не факт відкриття електронного повідомлення, завантаження прикріпленого до нього файла або ознайомлення конкретного працівника відповідача зі змістом документа.

Сторони в межах свободи договору заздалегідь розподілили ризики, пов`язані з використанням електронної пошти, та визначили момент, із якого направлений документ породжує передбачені договором наслідки. Тому покладення на позивача додаткового обов`язку довести фактичне прочитання відповідачем електронного листа або відкриття прикріпленого PDF-файла означало б установлення судом вимоги, якої пункт 5.6 договору не містить.

При цьому в договорі як електронну адресу відповідача зазначено ukrinvestremont@gmail.com. Належність цієї адреси відповідачу апелянтом не заперечується. Відповідач також не стверджує, що до 02.07.2025 повідомляв позивача про зміну цієї адреси, неможливість її використання або необхідність направлення договірної документації на іншу електронну адресу.

У матеріалах справи міститься рознарядка від 02.07.2025 № ЦУП-08/1276н, відповідно до якої відповідач мав надати передбачені договором послуги з поточного ремонту грохота ГІЛ-52 № 7.

Колегія суддів погоджується з апелянтом у тому, що наявність у матеріалах справи лише копії рознарядки без доказів її направлення могла б підтверджувати виключно факт складення цього документа, його зміст і дату, але сама по собі не була б достатнім доказом відправлення рознарядки відповідачу саме 02.07.2025.

Однак висновок суду першої інстанції про направлення рознарядки ґрунтується не лише на її копії, а на сукупності взаємопов`язаних доказів, до якої входять: умови пункту 5.6 договору щодо направлення рознарядки електронною поштою; зазначена в договорі електронна адреса відповідача; рознарядка від 02.07.2025 № ЦУП-08/1276н; відомості із системи Megapolis.DocNet щодо направлення документа 02.07.2025 на погоджену електронну адресу відповідача; складений самим відповідачем графік виконання робіт; фактичне виконання відповідачем саме тих ремонтних робіт, які були передбачені спірною рознарядкою; підписання сторонами акта приймання-передачі наданих послуг від 11.09.2025 № 25.

З витягу із системи Megapolis.DocNet убачається здійснення 02.07.2025 операції з направлення рознарядки № ЦУП-08/1276н на електронну адресу ukrinvestremont@gmail.com, тобто саме на адресу, погоджену сторонами в договорі для листування. У системі зафіксовано статус відповідної операції «Надіслано».

Технічне значення статусу «Надіслано», функціонування системи Megapolis.DocNet та заперечення апелянта щодо відсутності кваліфікованого електронного підпису стосуються оцінки належності, допустимості й достовірності електронного доказу та підлягають окремому розгляду. Водночас на цьому етапі колегія суддів звертає увагу, що відомості витягу узгоджуються не тільки з копією рознарядки, а й із документом, складеним самим відповідачем під час виконання договору.

Так, у наданому відповідачем графіку виконання робіт, оформленому за вихідним № 2 від 23.08.2025, прямо зазначено, що він складений на виконання договору від 28.04.2025 №ЦУП-01/0045/25 та «в межах рознарядки №ЦУП-08/1276н від 02.07.2025».

У цьому графіку відповідач зазначив: початок ремонту 01.08.2025; виконання ремонтних робіт із 02.08.2025 до 14.08.2025; введення обладнання в експлуатацію 15.08.2025.

Наведений документ має істотне доказове значення, оскільки був складений не позивачем, а безпосередньо відповідачем та містить точні номер і дату спірної рознарядки. Крім того, визначені самим відповідачем планові дати завершення ремонту узгоджувалися з передбаченим договором 45-денним строком, обчисленим від дати направлення рознарядки 02.07.2025.

Вказівка відповідача у власному документі на виконання робіт саме в межах рознарядки від 02.07.2025 № ЦУП-08/1276н свідчить про його обізнаність як з існуванням цього документа, так і з його змістом. Відповідач не міг скласти графік виконання конкретної рознарядки, зазначивши її точний номер і дату, водночас не маючи відомостей про такий документ.

При цьому апелянт не заперечує факту складення зазначеного графіка, не стверджує про його підроблення або внесення до нього позивачем недостовірних відомостей. Не надано відповідачем і пояснень щодо іншого джерела, з якого він міг одержати точні реквізити та зміст рознарядки, якщо, як стверджується в апеляційній скарзі, позивач її не направляв.

Сам по собі графік виконання робіт не є окремим і самодостатнім доказом направлення рознарядки саме 02.07.2025, оскільки дату документа не в усіх випадках можна ототожнювати з датою його фактичного одержання адресатом. Однак цей графік є вагомим непрямим доказом, який підтверджує достовірність відомостей із системи Megapolis.DocNet та спростовує категоричне твердження апелянта про відсутність у нього спірної рознарядки.

Іншими словами, витяг із Megapolis.DocNet підтверджує здійснення позивачем операції з направлення рознарядки на погоджену сторонами електронну адресу, а документ, складений самим відповідачем, підтверджує його фактичну обізнаність із цією рознарядкою та вчинення дій, спрямованих на її виконання. Відповідні докази не дублюють один одного, а підтверджують різні, взаємопов`язані складові однієї фактичної обставини.

Фактична поведінка відповідача після 02.07.2025 також узгоджується з одержанням ним рознарядки. Відповідач склав графік проведення ремонту, приступив до виконання передбачених нею робіт, виконав ремонт визначеного в рознарядці обладнання та передав результат позивачу за актом від 11.09.2025 №25.

Апелянт не посилається на існування іншої рознарядки, іншого доручення позивача або іншого документа, на підставі якого він міг виконувати саме цей поточний ремонт. Матеріали справи також не містять іншої рознарядки щодо ремонту грохота ГІЛ-52 № 7 у межах договору від 28.04.2025 № ЦУП-01/0045/25.

Тому твердження відповідача про недоведеність направлення рознарядки не узгоджується з його власною поведінкою під час виконання договору та змістом складених ним документів.

Колегія суддів при цьому не ототожнює факт виконання ремонту з безумовним доказом конкретної дати направлення рознарядки. Однак відповідно до статей 79 та 86 ГПК України зазначена обставина оцінюється не ізольовано, а в сукупності з договором, копією рознарядки, відомостями системи електронного документообігу та графіком відповідача.

У співвідношенні з наведеними доказами саме лише заперечення відповідача про неодержання електронного листа, не підтверджене іншими доказами, не створює більшої вірогідності протилежної версії подій.

Для спростування наданої позивачем сукупності доказів відповідач не подав відомостей зі своєї електронної поштової скриньки, даних щодо її непрацездатності у відповідний період, повідомлення про повернення листа як недоставленого, листування сторін щодо ненадходження рознарядки або інших доказів, які б свідчили про неможливість одержання повідомлення, направленого на погоджену договором адресу.

При цьому відсутність таких доказів не звільняє позивача від обов`язку довести факт направлення документа. Вона враховується лише під час порівняння вірогідності наданих сторонами доказів після того, як позивач подав позитивні докази здійснення відповідного відправлення.

Таким чином, суд першої інстанції не ототожнив дату складення рознарядки з датою її направлення та не встановив спірну обставину на підставі самої лише копії цього документа. Висновок про направлення відповідачу рознарядки 02.07.2025 зроблений за результатами сукупної оцінки доказів, які взаємно узгоджуються та доповнюють один одного.

З урахуванням погодженого сторонами в пункті 5.6 договору правила, за яким документ вважається одержаним із дати його відправлення, направлення рознарядки 02.07.2025 на електронну адресу відповідача зумовлює визнання її одержаною відповідачем цією ж датою.

Таким чином, довід апеляційної скарги про неможливість установлення початку перебігу 45-денного строку через недоведеність направлення рознарядки не спростовує висновків суду першої інстанції.

Щодо належності, допустимості та достовірності витягу із системи Megapolis.DocNet, значення статусу «Надіслано» і необхідності застосування КЕП

Апелянт заперечує можливість підтвердження витягом із системи Megapolis.DocNet факту направлення рознарядки від 02.07.2025 № ЦУП-08/1276н, посилаючись на те, що Megapolis.DocNet є внутрішньою системою електронного документообігу позивача, а відображений у ній статус «Надіслано» може свідчити лише про вчинення певної внутрішньосистемної операції, проте не підтверджує фактичного направлення документа на зовнішню електронну адресу відповідача.

Крім того, апелянт зазначає, що наданий позивачем витяг не містить відомостей про накладення кваліфікованого електронного підпису під час направлення рознарядки, а відомості в інформаційній системі позивача могли бути сформовані або змінені після відповідної дати. На переконання апелянта, суд першої інстанції не надав належної оцінки цим запереченням відповідно до статей 76- 79, 86 ГПК України та безпідставно визнав доведеним факт направлення рознарядки.

Колегія суддів відхиляє наведені доводи з огляду на таке.

За змістом статей 73, 76- 79, 86 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд установлює обставини, що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи. Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, що входять до предмета доказування. Допустимість доказу характеризує можливість підтвердження відповідної обставини певним засобом доказування, тоді як достовірність стосується можливості встановлення на підставі доказу дійсних обставин справи. Вірогідність доказів визначається шляхом зіставлення доказів, наданих на підтвердження та на спростування відповідної обставини.

Відповідно до частини першої статті 96 ГПК України електронними доказами є інформація в електронній, цифровій формі, яка містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема електронні документи, текстові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі.

Таким чином, поняття електронного доказу є ширшим за поняття електронного документа. Дані інформаційної системи про реєстрацію документа, дату здійснення операції, визначеного адресата та результат цієї операції можуть бути електронним доказом незалежно від того, чи становлять вони окремий електронний документ у розумінні Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг».

У цьому випадку необхідно розмежовувати: по-перше, рознарядку від 02.07.2025 № ЦУП-08/1276н як письмовий документ, складений та підписаний у паперовій формі; по-друге, скановану копію цієї письмової рознарядки у форматі PDF, направлення якої електронною поштою прямо передбачено пунктом 5.6 договору; по-третє, електронні дані системи Megapolis.DocNet про здійснення операції з направлення документа та сформований на їх підставі витяг, поданий суду на підтвердження цієї обставини.

Тому доводи апелянта щодо відсутності кваліфікованого електронного підпису ґрунтуються на ототожненні електронного документа, електронної копії письмового документа та електронного доказу, хоча ці поняття мають різне правове значення.

За статтями 5, 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» електронним є документ, інформація в якому зафіксована у вигляді електронних даних, включаючи його обов`язкові реквізити. Для ідентифікації автора електронного документа може використовуватися електронний підпис.

Водночас у спірних правовідносинах позивач не стверджує, що рознарядка була створена як оригінал електронного документа. На виконання пункту 5.6 договору електронною поштою направлялася сканована копія письмової рознарядки. Саме такий спосіб направлення документа сторони попередньо погодили у договорі, не встановивши вимоги щодо накладення на скановану копію кваліфікованого електронного підпису.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 15.07.2022 у справі № 914/1003/21 виснувала, що повідомлення разом із додатками, відправлені електронною поштою, є електронними доказами. Подання такого доказу в паперовій копії саме собою не робить його недопустимим.

У цій постанові об`єднана палата також розмежувала письмовий документ та його скановану копію, направлену електронною поштою, і зазначила, що сканована копія письмової заявки не є електронним документом у розумінні статті 5 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», у зв`язку із чим питання про обов`язковість накладення електронного підпису під час її оформлення та направлення не виникає.

Об`єднана палата КГС ВС окремо наголосила, що законодавством дійсно передбачені випадки обов`язкового використання електронного підпису, однак вони не охоплюють звичайне комерційне, ділове або приватне листування електронною поштою, якщо інше не встановлено домовленістю сторін. Відсутність КЕП на електронному повідомленні сама собою не свідчить про неможливість ідентифікувати його відправника з достатнім ступенем вірогідності.

Аналогічний підхід застосувала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 21.06.2023 у справі № 916/3027/21, зазначивши, що повідомлення з додатками, направлені електронною поштою або через месенджери, є електронними доказами та підлягають оцінюванню відповідно до статті 86 ГПК України у сукупності з іншими доказами. Можливість використання такого листування як доказу визначається в кожній конкретній справі залежно від того, чи дає воно змогу встановити його учасників, зміст та обставини, для підтвердження яких воно подане.

Таким чином, відсутність КЕП на сканованій копії рознарядки або на повідомленні про її направлення не є самостійною підставою для визнання відповідного доказу недопустимим. Вирішальним є те, чи дозволяють умови договору та сукупність наявних у справі доказів установити документ, відправника, адресата і факт здійснення погодженої сторонами дії.

У цій справі пунктом 5.6 договору сторони прямо погодили можливість направлення сканованої копії документа у форматі PDF на визначену ними електронну адресу, а також установили, що документ вважається отриманим у день його направлення. Як підтвердження направлення сторони передбачили можливість використання роздруківки із програмного забезпечення електронної пошти замовника.

Таким чином, договір: не вимагав направлення рознарядки виключно в паперовій формі; не встановлював обов`язку дублювати електронне направлення поштовим відправленням; не вимагав накладення КЕП на скановану копію рознарядки; пов`язував юридичний факт отримання документа з датою його направлення; допускав підтвердження направлення відомостями програмного забезпечення замовника.

Наданий позивачем витяг із системи Megapolis.DocNet містить відомості про конкретний документ рознарядку від 02.07.2025 № ЦУП-08/1276н, дату здійснення відповідної операції, зовнішню електронну адресу одержувача ukrinvestremont@gmail.com та статус «Надіслано».

Колегія суддів погоджується з тим, що сам собою статус «Надіслано» не підтверджує ознайомлення адресата зі змістом документа або відкриття ним електронного повідомлення. Однак таких обставин договір і не вимагає. Для початку перебігу погодженого сторонами строку достатнім є направлення рознарядки, оскільки сторони прямо встановили договірну презумпцію її отримання в день направлення.

Так само внутрішній характер інформаційної системи позивача не означає, що сформовані нею дані апріорі не можуть підтверджувати зовнішнє направлення документа. Майже будь-яке електронне повідомлення спочатку формується та реєструється у програмному забезпеченні відправника. Значення має не належність програмного забезпечення певній стороні, а зміст зафіксованих ним відомостей та їх узгодженість з іншими доказами.

У витягу зазначено не лише внутрішнього користувача або етап внутрішнього погодження документа, а конкретну зовнішню електронну адресу відповідача та результат операції - «Надіслано». Тому твердження апелянта, що такий статус може означати виключно внутрішній рух документа, не відповідає змісту поданого доказу.

Водночас суд не надає цьому витягу заздалегідь установленої або беззаперечної сили та не встановлює факт направлення рознарядки виключно на його підставі. Відомості витягу оцінюються у взаємному зв`язку з умовами пункту 5.6 договору та складеним самим відповідачем графіком виконання робіт від 23.08.2025 № 2, у якому безпосередньо зазначено, що відповідні роботи виконуються в межах рознарядки № ЦУП-08/1276н від 02.07.2025.

Зазначений графік був складений відповідачем під час виконання договору, а не для цілей судового процесу. Збіг номера і дати рознарядки у відомостях системи позивача та в документі, який походить безпосередньо від відповідача, істотно зменшує вірогідність того, що дані про направлення рознарядки були сформовані позивачем ретроспективно лише з метою обґрунтування позову.

Посилання апелянта на теоретичну можливість подальшого редагування відомостей у системі також не доводить факту внесення таких змін саме щодо спірного документа. Формування витягу з інформаційної системи після дати зафіксованої у ній події не є тотожним створенню або зміні самої події заднім числом.

Апелянт не навів конкретних розбіжностей між витягом і змістом рознарядки, не зазначив, які саме реквізити витягу не відповідають даним інформаційної системи, не надав іншого варіанта цих відомостей та не навів обставин, які б свідчили про фактичне втручання у відповідні дані. Саме лише припущення про технічну можливість зміни електронних відомостей не є достатнім для висновку про недостовірність конкретного доказу.

Щодо посилання апелянта на постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.10.2023 у справі № 913/162/22 колегія суддів зазначає, що наведена постанова не містить висновку про автоматичну недопустимість сканованої копії письмової рознарядки або електронного повідомлення за відсутності КЕП.

Направляючи справу № 913/162/22 на новий розгляд, Верховний Суд указав на необхідність з`ясування: погодженого сторонами порядку та способу комунікації; можливості встановлення відправника електронного повідомлення; того, який саме документ був доданий до повідомлення; наявності або відсутності договірної вимоги про застосування КЕП; того, з якою подією договір пов`язував початок перебігу строку направленням чи отриманням рознарядки.

Таким чином, Верховний Суд виходив із необхідності оцінки електронних доказів з урахуванням конкретних умов договору та всіх обставин справи, а не з безумовної обов`язковості КЕП.

Більше того, після нового розгляду справи № 913/162/22 КГС ВС у постанові від 23.07.2024, ЄДРСР № 120799245, залишив без змін судові рішення про відмову в позові за істотно інших фактичних обставин. У тій справі сторони не передбачили електронне листування як спосіб направлення рознарядки, договір не містив офіційної електронної адреси позивача, використання системи LotusNotes умовами договору не було погоджене, а зі скриншота неможливо було встановити відправника та зміст прикріпленого до повідомлення документа. Постанова КГС ВС від 23.07.2024 у справі № 913/162/22.

Натомість у справі, яка переглядається: електронний спосіб направлення сканованої копії прямо передбачений пунктом 5.6 договору; визначена електронна адреса відповідача; договір не вимагає застосування КЕП; момент отримання документа прямо прирівняний до моменту його направлення; установлений сторонами спосіб підтвердження направлення охоплює відомості програмного забезпечення замовника; витяг ідентифікує номер та дату рознарядки, електронну адресу відповідача і результат операції; отримання відповідачем відомостей про цю рознарядку додатково підтверджується документом, який походить від самого відповідача.

Таким чином, фактичні обставини справи № 913/162/22 не є подібними до обставин цієї справи в частині договірного врегулювання електронної комунікації та сукупності доказів направлення рознарядки. Тому посилання апелянта на постанову від 17.10.2023 не спростовує висновків суду першої інстанції.

Оцінюючи витяг із Megapolis.DocNet за критеріями статей 76- 79, 86 ГПК України, колегія суддів доходить таких висновків: витяг є належним доказом, оскільки містить відомості безпосередньо про направлення спірної рознарядки; його подання як відображення даних інформаційної системи відповідає передбаченій статтею 96 ГПК України формі електронного доказу, а закон не встановлює, що направлення такого документа може підтверджуватися виключно заголовками електронного листа, звітом поштового сервера або документом із КЕП; відсутність КЕП не робить доказ недопустимим, оскільки направлялася сканована копія письмового документа, а договір не містить вимоги щодо її засвідчення КЕП; доводи про можливість подальшої зміни даних мають характер припущення та не підтверджують фактичного втручання у відомості про спірне направлення; у сукупності з умовами договору та графіком виконання робіт від 23.08.2025 № 2 відомості витягу є більш вірогідними, ніж не підтверджене належними доказами заперечення відповідача щодо направлення йому рознарядки.

Відтак суд обґрунтовано врахував витяг із системи Megapolis.DocNet у сукупності з іншими доказами та правильно встановив факт направлення відповідачу рознарядки від 02.07.2025 № ЦУП-08/1276н на погоджену сторонами електронну адресу.

Незгода апелянта з наданою судом оцінкою доказів не свідчить про порушення статей 76- 79, 86 ГПК України та не є підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Щодо доводів апелянта про порушення порядку та строку подання доказів направлення рознарядки

Апелянт стверджує, що витяг із системи електронного документообігу Megapolis.DocNet не був поданий позивачем разом із позовною заявою, а надійшов до суду лише 06.03.2026, тобто після спливу встановленого законом строку. На переконання відповідача, позивач не повідомив про неможливість своєчасного подання цього доказу, не навів причин, які не залежали від нього, та не звернувся із заявою про поновлення процесуального строку. Відтак, з огляду на частини другу та восьму статті 80 ГПК України, суд першої інстанції не мав права приймати і враховувати цей доказ. Окремо апелянт наголошує, що місцевий господарський суд не надав належної оцінки письмовим запереченням відповідача проти долучення зазначеного витягу.

Колегія суддів погоджується із загальним твердженням апелянта про те, що встановлені процесуальним законом строки подання доказів є обов`язковими для учасників справи, однак не погоджується з висновком про порушення судом першої інстанції статті 80 ГПК України в обставинах цієї справи.

Відповідно до частини другої статті 80 ГПК України позивач повинен подати докази разом із позовною заявою.

За частиною четвертою цієї статті, якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен письмово повідомити про це суд, зазначити доказ, який не може бути подано, причини його неподання та докази здійснення всіх залежних від такої особи дій, спрямованих на отримання відповідного доказу.

Згідно з частиною п`ятою статті 80 ГПК України у разі визнання причин неподання доказу поважними суд може встановити додатковий строк для його подання. Частина восьма цієї статті передбачає, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у відповідний строк з причин, що не залежали від неї.

Таким чином, частина восьма статті 80 ГПК України не встановлює абсолютної заборони на прийняття будь-якого доказу, поданого не одночасно з позовною заявою. Застосування цієї норми потребує оцінки причин подання доказу на відповідній стадії процесу, його процесуального призначення, часу виникнення потреби у поданні, поведінки учасника справи, а також дотримання засад змагальності та рівності сторін.

Із матеріалів справи вбачається така послідовність процесуальних дій.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 29.12.2025 відкрито провадження у справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

11.02.2026 відповідач подав відзив на позовну заяву, в якому заперечив проти позову, зокрема поставив під сумнів факт направлення йому рознарядки №ЦУП-08/1276н від 02.07.2025.

20.02.2026 до суду надійшла відповідь позивача на відзив.

Ураховуючи зміст поданих сторонами заяв по суті справи та необхідність установлення дійсних обставин виконання договору, ухвалою від 25.02.2026 суд першої інстанції перейшов від спрощеного позовного провадження до розгляду справи за правилами загального позовного провадження, призначив підготовче засідання на 17.03.2026 та прямо зобов`язав позивача надати докази направлення відповідачу рознарядки №ЦУП-08/1276н від 02.07.2025.

На виконання цієї ухвали 06.03.2026 позивач через систему «Електронний суд» подав заяву про долучення доказів направлення рознарядки, до якої додав витяг із системи Megapolis.DocNet.

Таким чином, відповідний доказ був поданий через дев`ять днів після постановлення ухвали від 25.02.2026, до першого підготовчого засідання, призначеного на 17.03.2026, і більш ніж за місяць до закриття підготовчого провадження 07.04.2026.

10.03.2026, тобто ще до першого підготовчого засідання, відповідач подав письмові заперечення проти долучення та прийняття цього доказу. Надалі позивач 20.03.2026 і 23.03.2026 подав додаткові пояснення, зокрема щодо наведених відповідачем процесуальних заперечень. Розгляд справи по суті відбувався 28.04.2026 та 21.05.2026.

У такий спосіб, витяг не був поданий після закриття підготовчого провадження або безпосередньо під час розгляду справи по суті, коли інша сторона вже не мала б належної процесуальної можливості ознайомитися з ним і висловити свої заперечення. Доказ надійшов на початковій стадії підготовчого провадження, до першого підготовчого засідання та на виконання прямої вимоги суду.

Відповідно до частини шостої статті 250 ГПК України, якщо після відкриття провадження у спрощеному порядку суд постановляє ухвалу про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, розгляд справи починається зі стадії відкриття провадження.

Колегія суддів не ототожнює початок розгляду справи зі стадії відкриття провадження з автоматичним поновленням будь-якого раніше пропущеного строку. Водночас ця обставина має істотне значення для визначення процесуальної стадії, на якій подано спірний доказ. Після постановлення ухвали від 25.02.2026 у справі розпочалося підготовче провадження, одним із завдань якого відповідно до статті 177 ГПК України є визначення обставин, які підлягають встановленню, та зібрання відповідних доказів.

Пунктами 5, 7, 10 та 19 частини другої статті 182 ГПК України передбачено, що у підготовчому засіданні суд може роз`яснити учасникам справи, які обставини входять до предмета доказування і які докази мають бути подані; з`ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються; вирішує питання про витребування додаткових доказів та визначає строки їх подання; розглядає заяви і клопотання учасників та здійснює інші дії, необхідні для правильного і своєчасного розгляду справи по суті.

Тому визначення судом першої інстанції необхідності подання доказів направлення рознарядки відповідало завданням підготовчого провадження та повноваженням суду, передбаченим статтями 177 і 182 ГПК України.

При цьому суд першої інстанції не збирав доказів замість позивача та не звільняв його від обов`язку доказування. Суд лише визначив обставину, яка з огляду на заперечення відповідача потребувала додаткового підтвердження, і запропонував стороні, яка на неї посилалася, надати відповідний доказ. Обов`язок довести факт направлення рознарядки залишався покладеним на позивача.

Суттєвим є також процесуальне призначення спірного доказу. Витяг із Megapolis.DocNet не був спрямований на зміну предмета або підстав позову, заявлення нової вимоги чи підтвердження обставини, яка раніше взагалі не входила до предмета доказування. Він був поданий для додаткового підтвердження вже наведеної у позові обставини направлення рознарядки після того, як відповідач у відзиві прямо заперечив її направлення, а суд визнав за необхідне отримати окремий доказ такого направлення.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 09.04.2026 у справі № 910/14304/23 зазначено, що подання позивачем разом із відповіддю на відзив додаткових доказів може бути обумовлене необхідністю спростування аргументів відповідача, наведених у відзиві. Верховний Суд погодився з прийняттям доказів, поданих для підтвердження факту направлення документів, який відповідач заперечив саме у відзиві, та не встановив порушення статті 80 ГПК України. Верховний Суд виходив із того, що відповідь на відзив призначена для викладення пояснень, міркувань і аргументів щодо заперечень відповідача, а тому до неї можуть додаватися докази, необхідність подання яких виникла для спростування таких заперечень.

Обставини цієї справи є подібними за своїм процесуальним змістом: відповідач заперечив факт направлення документа, після чого виникла необхідність окремого доказового підтвердження цієї обставини. Крім того, у цій справі подання відповідного доказу було прямо зумовлене ухвалою суду від 25.02.2026, постановленою до проведення першого підготовчого засідання.

Наведене не суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 02.04.2024 у справі № 917/239/23, щодо обов`язковості додержання порядку подання доказів. У справі № 917/239/23 сторона намагалася подати докази вже після закриття підготовчого провадження та переходу до розгляду справи по суті, хоча відповідні документи стосувалися первісних підстав позову, перебували у сфері контролю цієї сторони, а про їх існування та неможливість подання суд завчасно повідомлений не був. Верховний Суд наголосив, що повернення до підготовчого провадження без вагомих обставин нівелювало б установлену законом стадійність господарського процесу.

Натомість у справі № 904/7258/25 доказ подано не після закриття підготовчого провадження, а до першого підготовчого засідання, безпосередньо після виникнення спору щодо факту направлення рознарядки та на виконання процесуального рішення суду. Тому фактичні обставини наведених справ істотно відрізняються.

Посилання апелянта на те, що позивач не подав окремої заяви про поновлення процесуального строку на підставі статті 119 ГПК України, саме собою не свідчить про незаконність прийняття доказу.

Стаття 80 ГПК України є спеціальною нормою, яка безпосередньо регулює порядок подання та прийняття доказів. У спірній процесуальній ситуації суд першої інстанції не вирішував питання про ретроспективне поновлення строку для подання доказу, поданого стороною самовільно після завершення відповідної стадії процесу. Ухвалою від 25.02.2026 суд у межах розпочатого підготовчого провадження визначив необхідність подання додаткового доказу, а позивач без невиправданої затримки виконав цю вимогу до першого підготовчого засідання. За таких обставин відсутність у заяві від 06.03.2026 окремо сформульованого прохання «поновити процесуальний строк» не є достатньою підставою для неприйняття доказу.

Процесуальні заяви та дії учасників справи оцінюються з огляду на їх зміст, мету та фактичні обставини подання, а не лише за назвою документа або наявністю певної формальної словесної конструкції. Із заяви позивача та матеріалів справи однозначно вбачається, що витяг був поданий саме на виконання ухвали суду від 25.02.2026 та для підтвердження обставини, яку відповідач заперечив у відзиві.

Не знаходять підтвердження і доводи апелянта про порушення принципів змагальності та рівності сторін.

Відповідач отримав процесуальну можливість ознайомитися зі спірним доказом і вже 10.03.2026 подав розгорнуті письмові заперечення проти його прийняття та оцінки. Підготовче провадження тривало до 07.04.2026, а розгляд справи по суті розпочався лише 28.04.2026. Таким чином, відповідач мав достатній час для подання заперечень, пояснень, доказів на їх підтвердження, заявлення клопотань або ініціювання перевірки відповідного доказу в передбачений ГПК України спосіб.

Сам по собі факт того, що суд першої інстанції не погодився із запереченнями відповідача та врахував спірний доказ, не означає, що такі заперечення були проігноровані. Право учасника справи бути почутим забезпечує можливість довести свою позицію до суду, однак не гарантує прийняття судом запропонованого цим учасником процесуального рішення.

Таким чином, з урахуванням переходу до загального позовного провадження, прямої вимоги суду надати докази направлення рознарядки, подання витягу до першого підготовчого засідання, його спрямованості на спростування конкретного заперечення відповідача, а також забезпечення відповідачу реальної можливості ознайомитися з доказом і висловити щодо нього заперечення, колегія суддів не встановила порушення судом першої інстанції статей 13, 80, 119, 177, 182 та 250 ГПК України.

Тому доводи апеляційної скарги про те, що витяг із системи Megapolis.DocNet не міг бути прийнятий і врахований судом виключно через його неподання разом із позовною заявою та відсутність окремої заяви про поновлення процесуального строку, є необґрунтованими і відхиляються колегією суддів.

Щодо визначення початку і тривалості прострочення та перевірки розрахунку пені

Апелянт стверджує, що висновок суду першої інстанції про прострочення виконання зобов`язання протягом 26 чи 27 днів з 15.08.2025 до 11.09.2025 не відповідає обставинам справи, оскільки початкова дата перебігу 45-денного строку надання послуг, на його думку, не підтверджена належними доказами. Відповідно, апелянт вважає неспроможними і похідні висновки суду щодо тривалості прострочення та розміру пені.

Оцінюючи ці доводи, колегія суддів насамперед зазначає, що наведене в апеляційній скарзі формулювання не відповідає змісту оскаржуваного рішення. Суд першої інстанції не визначав період прострочення з 15.08.2025 та не стягував пеню за 26 або 27 днів. Навпаки, місцевий господарський суд перевірив розрахунок позивача, визнав помилковим визначений ним початок нарахування пені з 16.08.2025 та самостійно встановив період прострочення з 19.08.2025 до 11.09.2025.

Відповідно до пункту 5.1 договору виконавець зобов`язувався надати послуги у строк не більше 45 календарних днів із дня направлення йому рознарядки замовника.

Як встановлено під час розгляду попередніх доводів апеляційної скарги, рознарядку №ЦУП-08/1276н від 02.07.2025 направлено відповідачу 02.07.2025 на погоджену сторонами електронну адресу. Підстав для переоцінки цієї обставини за наведеними в апеляційній скарзі доводами колегія суддів не встановила.

За статтею 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов`язана дія чи подія, що має юридичне значення. Строк може визначатися, зокрема, днями.

Відповідно до статті 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Таким чином, оскільки рознарядку направлено 02.07.2025, перебіг погодженого сторонами 45-денного строку надання послуг розпочався 03.07.2025. Сорок п`ятий календарний день припадав на 16.08.2025.

Водночас 16.08.2025 було суботою. Частиною п`ятою статті 254 ЦК України передбачено, що якщо останній день строку припадає на вихідний, святковий або інший неробочий день, днем закінчення строку є перший за ним робочий день. Відтак останнім днем належного виконання відповідачем зобов`язання був понеділок 18.08.2025, а прострочення розпочалося з наступного дня 19.08.2025. Правила обчислення строків, застосовані судом першої інстанції, відповідають статтям 251- 255 ЦК України.

Пунктом 6.1 договору передбачено, що приймання-передача наданих послуг здійснюється на підставі акта приймання-передачі, підписаного уповноваженими представниками сторін. Згідно з пунктом 6.6 договору датою надання послуг вважається дата підписання такого акта.

Матеріалами справи підтверджується та сторонами не заперечується, що акт надання послуг підписано 11.09.2025. Сам апелянт посилається на цей акт як на доказ повного виконання зобов`язання. Доказів надання послуг та оформлення їх прийняття до цієї дати відповідач не надав.

Відповідно до пункту 9.2 договору в разі несвоєчасного виконання зобов`язань виконавець сплачує замовнику пеню в розмірі 0,5 % вартості відповідних послуг за кожен день прострочення.

Вартість послуг становила 707 880,00 грн із ПДВ. Отже, розмір пені за один календарний день становить: 707 880 грн Ч 0,5 % = 3 539,40 грн.

Позивач нарахував 95 563,80 грн пені за період із 16.08.2025 до 11.09.2025, тобто за 27 календарних днів: 3 539,40 грн Ч 27 днів = 95 563,80 грн.

Суд першої інстанції не погодився з початковою датою цього розрахунку та, застосувавши положення статей 253 і 254 ЦК України, визначив початком прострочення 19.08.2025. Урахований місцевим господарським судом період із 19.08.2025 до 11.09.2025 охоплює 24 календарні дати, а здійснений ним арифметичний розрахунок становить: 3 539,40 грн Ч 24 дні = 84 945,60 грн.

Таким чином, суд першої інстанції не механічно прийняв розрахунок позивача, а перевірив його правові та арифметичні складові, виправив початок періоду нарахування і відмовив у стягненні 10 618,20 грн пені.

Такий підхід узгоджується з висновком Верховного Суду про те, що суд зобов`язаний дослідити поданий стороною розрахунок, перевірити його у взаємозв`язку з іншими доказами, а в разі незгоди повністю або частково навести власний розрахунок. Зокрема, цей висновок викладено у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.02.2021 у справі № 904/1360/19 з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17.

Колегія суддів також ураховує, що апеляційна скарга не містить самостійного доводу про необхідність виключення саме 11.09.2025 із визначеного судом першої інстанції періоду нарахування пені. Апелянт не наводить відповідного правового обґрунтування, не подає альтернативного розрахунку пені та не зазначає суму, на яку з цієї підстави мало б бути змінене рішення.

Посилання апелянта на неправильне визначення періоду прострочення має виключно похідний характер і ґрунтується на його твердженні про недоведеність направлення рознарядки 02.07.2025. Оскільки ця вихідна теза апелянта відхилена колегією суддів за результатами оцінки доказів направлення рознарядки, не ґрунтується на матеріалах справи і пов`язане з нею заперечення щодо неможливості визначення початку прострочення.

Відповідно до частини першої статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги. Тому за відсутності окремого доводу щодо виключення 11.09.2025 із розрахунку, відповідного контррозрахунку та вимоги про зміну присудженої суми саме з цієї підстави колегія суддів перевіряє висновок місцевого господарського суду в межах фактично заявленого апелянтом заперечення щодо початкової дати прострочення.

Таким чином, місцевий господарський суд правильно визначив початок прострочення з 19.08.2025, обґрунтовано скоригував заявлений позивачем розрахунок та зменшив суму пені з 95 563,80 грн до 84 945,60 грн. Доводи апеляційної скарги про невстановлення початку прострочення та юридичну неспроможність похідного розрахунку пені не підтвердилися і підлягають відхиленню.

Щодо посилання суду першої інстанції на статтю 625 ЦК України та доводів апелянта про встановлення «абсолютної відповідальності»

Апелянт зазначає, що суд першої інстанції, відмовляючи у зменшенні пені, безпідставно послався на частину першу статті 625 ЦК України та дійшов висновку, що боржник не звільняється від відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов`язання за будь-яких обставин.

На думку відповідача, таке мотивування не відповідає характеру спірних правовідносин, оскільки предметом договору було надання послуг із поточного ремонту грохоту, тобто виконання негрошового зобов`язання, тоді як стаття 625 ЦК України регулює відповідальність виключно за порушення грошового зобов`язання. Апелянт також вважає, що наведений висновок місцевого господарського суду суперечить статтям 614 і 617 ЦК України, якими передбачені вина як умова цивільно-правової відповідальності та можливість звільнення від відповідальності внаслідок випадку або непереборної сили.

Колегія суддів погоджується з апелянтом у тому, що посилання суду першої інстанції на частину першу статті 625 ЦК України в цій частині мотивування є помилковим.

Відповідно до частини першої статті 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним саме грошового зобов`язання. Частиною другою цієї статті врегульовано наслідки прострочення сплати коштів у вигляді інфляційних втрат і трьох процентів річних.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16.05.2018 у справі № 686/21962/15-ц зазначила, що приписи статті 625 ЦК України поширюються на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення, якщо інше не встановлено договором або спеціальним законом.

Таким чином, визначальним для застосування статті 625 ЦК України є грошовий характер порушеного зобов`язання, а не те, чи виникло воно з договору, завдання шкоди, рішення суду або з іншої передбаченої законом підстави.

У цій справі порушеним є обов`язок відповідача надати у встановлений договором строк послуги з поточного ремонту грохоту ГІЛ-52 №7 ВП «Пенізевицький кар`єр». Зазначене зобов`язання є негрошовим. Предметом позову є стягнення передбаченої пунктом 9.2 договору неустойки за порушення строку надання послуг, а не застосування наслідків прострочення сплати коштів, передбачених статтею 625 ЦК України.

Тому частина перша статті 625 ЦК України не регулює спірні правовідносини, а наведений місцевим господарським судом висновок про неможливість звільнення відповідача від відповідальності «за будь-яких обставин» є надмірно широким і не відповідає змісту цієї норми.

Водночас помилковість зазначеного посилання не підтверджує висновку апелянта про відсутність правових підстав для стягнення пені та не зумовлює скасування оскаржуваного рішення.

Правові наслідки порушення відповідачем строку виконання негрошового зобов`язання визначаються не статтею 625 ЦК України, а загальними положеннями зобов`язального права та умовами укладеного сторонами договору.

Згідно зі статтями 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом, а зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог законодавства.

Відповідно до частини першої статті 530 ЦК України зобов`язання, у якому встановлений строк його виконання, підлягає виконанню в цей строк.

За статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання, тобто неналежне виконання.

Частиною першою статті 611 ЦК України передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, одним із яких є сплата неустойки.

Відповідно до частини першої статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо не виконав зобов`язання у строк, установлений договором або законом.

Договір відповідно до статті 629 ЦК України є обов`язковим для виконання сторонами.

У пункті 9.2 договору сторони безпосередньо погодили, що в разі несвоєчасного виконання зобов`язань виконавець сплачує замовнику пеню в розмірі 0,5 % вартості відповідних послуг за кожен день прострочення.

Таким чином, правовою підставою відповідальності відповідача є встановлений судом факт прострочення негрошового договірного зобов`язання у сукупності з погодженою сторонами умовою пункту 9.2 договору та положеннями статей 525, 526, 530, 610- 612 і 629 ЦК України. Посилання на статтю 625 ЦК України не було необхідною передумовою ані для встановлення факту порушення, ані для визначення періоду прострочення, ані для обчислення пені.

Доводи апелянта про те, що місцевий господарський суд фактично запровадив не передбачену законодавством «абсолютну відповідальність», також не повною мірою відповідають змісту оскаржуваного рішення.

Дійсно, відповідно до частини першої статті 614 ЦК України особа, яка порушила зобов`язання, несе відповідальність за наявності її вини, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа є невинуватою, якщо доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання. Частиною другою цієї статті прямо передбачено, що відсутність своєї вини доводить особа, яка порушила зобов`язання.

За частиною першою статті 617 ЦК України особа звільняється від відповідальності за порушення зобов`язання, якщо доведе, що таке порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили. Таким чином, законодавство не встановлює безумовної відповідальності за будь-яке порушення негрошового зобов`язання, однак покладає на боржника обов`язок довести обставини, які виключають його вину або звільняють від відповідальності.

Водночас сам факт посилання відповідача на статті 614 і 617 ЦК України не означає автоматичного звільнення його від відповідальності та не усуває встановленого прострочення. Для застосування цих норм відповідач повинен був довести не лише існування певних несприятливих обставин, а й те, що вони об`єктивно унеможливили своєчасне надання послуг, перебували у безпосередньому причинному зв`язку з порушенням строку та не могли бути відвернені за умови вжиття виконавцем усіх залежних від нього заходів. Оцінка поданих відповідачем доводів і доказів щодо повітряних тривог та перебоїв з електропостачанням надається колегією суддів окремо.

Стаття 551 ЦК України, на яку також посилається апелянт, не встановлює підстав для звільнення боржника від відповідальності. Її частина третя надає суду право зменшити розмір неустойки за наявності визначених цією нормою передумов. Отже, питання про наявність відповідальності за порушення зобов`язання та питання про можливість зменшення вже нарахованої неустойки є взаємопов`язаними, але не тотожними.

Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що суд першої інстанції не обмежив мотивування відмови у зменшенні пені посиланням на статтю 625 ЦК України. Місцевий господарський суд навів положення статей 525, 526, 530, 611, 629 ЦК України, дослідив зміст пунктів 5.1, 5.6 і 9.2 договору, установив факт порушення строку надання послуг, перевірив розрахунок пені, а під час вирішення клопотання про її зменшення застосував частину третю статті 551 ЦК України та оцінив наведені відповідачем обставини.

Тобто помилкове посилання на статтю 625 ЦК України має характер окремого недоліку мотивування і не є тією правовою підставою, на якій ґрунтується висновок про наявність у відповідача обов`язку сплатити пеню.

Подібний підхід застосований Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду в постанові від 03.02.2022 у справі № 926/894/21, у якій зазначено, що помилкове посилання суду на норми, які не підлягали застосуванню до відповідних правовідносин, не є підставою для скасування судового рішення, якщо це не призвело до неправильного вирішення спору.

З огляду на принцип jura novit curia суд зобов`язаний самостійно надати правильну правову кваліфікацію встановленим правовідносинам та застосувати норми права, які їх регулюють. Тому колегія суддів не враховує посилання місцевого господарського суду на статтю 625 ЦК України, натомість виходить із положень статей 525, 526, 530, 610- 612, 614, 617 і 629 ЦК України та умов договору.

У такий спосіб, доводи апелянта щодо незастосовності статті 625 ЦК України до прострочення негрошового зобов`язання є слушними лише в частині оцінки цього окремого фрагмента мотивування рішення. Однак вони не спростовують установленого факту порушення відповідачем погодженого строку надання послуг, не усувають передбаченого пунктом 9.2 договору наслідку такого порушення та не доводять неправильності висновку суду першої інстанції про наявність підстав для стягнення пені. Тому зазначений довід не є підставою для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

Щодо наявності підстав для зменшення розміру пені на 95 % та меж судового розсуду

Апелянт стверджує, що суд першої інстанції формально навів критерії зменшення неустойки, однак фактично їх не застосував, не врахував повного виконання відповідачем основного зобов`язання, прийняття позивачем результату послуг без зауважень, відсутності доведених збитків та інших негативних наслідків прострочення, а також наведених відповідачем обставин здійснення господарської діяльності під час воєнного стану. Посилаючись, зокрема, на постанову Верховного Суду від 17.10.2023 у справі № 913/162/22, апелянт вважає, що стягнення пені у повному розмірі надає їй карального характеру, у зв`язку із чим просить зменшити її на 95 %.

Колегія суддів з такими доводами не погоджується з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 550 ЦК України право кредитора на неустойку виникає незалежно від наявності у нього збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання.

Частиною третьою статті 551 ЦК України передбачено, що розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Статті 550, 551 ЦК України.

Таким чином, приписи статей 550 і 551 ЦК України підлягають застосуванню у системному взаємозв`язку. Відсутність доведених кредитором збитків не виключає права на стягнення встановленої договором неустойки та не означає необґрунтованості відповідної вимоги. Водночас така обставина може враховуватися судом при вирішенні питання про співмірність відповідальності наслідкам порушення зобов`язання, однак не становить самостійної і безумовної підстави для зменшення неустойки у будь-якому визначеному боржником розмірі.

Використання законодавцем у частині третій статті 551 ЦК України словосполучення «може бути зменшений» свідчить про надання суду права, а не покладення на нього обов`язку зменшувати неустойку за кожним відповідним клопотанням боржника. Реалізація цього права залежить від установлених у конкретній справі обставин, їх підтвердження належними, допустимими та вірогідними доказами й оцінки таких обставин у сукупності.

При цьому сторона, яка заявляє клопотання про зменшення неустойки, повинна довести обставини, на які вона посилається як на підставу для застосування частини третьої статті 551 ЦК України. Такий обов`язок випливає із засад змагальності сторін та загальних правил доказування, установлених статтями 13, 74 ГПК України. Саме по собі наведення боржником переліку обставин без підтвердження їх впливу на виконання конкретного зобов`язання не покладає на кредитора обов`язку спростовувати припущення боржника та не зобов`язує суд зменшувати погоджену сторонами неустойку. Статті 13, 74 ГПК України.

Вирішуючи питання про зменшення неустойки, суд повинен ураховувати не окремо взяту обставину, а їх сукупність, зокрема: ступінь виконання основного зобов`язання; тривалість прострочення; причини неналежного виконання; поведінку боржника до та після настання строку виконання; вжиття ним усіх залежних від нього заходів для своєчасного виконання зобов`язання та мінімізації наслідків порушення; своєчасність повідомлення кредитора про перешкоди у виконанні; співвідношення розміру неустойки з вартістю порушеного зобов`язання; наслідки порушення для кредитора; майнові та інші інтереси обох сторін, які заслуговують на увагу.

Категорія винятковості обставин не може розглядатися як єдина або самодостатня умова застосування частини третьої статті 551 ЦК України. Висновок про наявність чи відсутність підстав для зменшення неустойки має бути результатом оцінки всіх заявлених сторонами обставин, а не лише констатації того, чи є відповідний випадок винятковим.

Такі висновки викладені, зокрема, у постанові Верховного Суду від 17.10.2023 у справі № 913/162/22, на яку посилається апелянт. У цій постанові Верховний Суд зазначив, що суди мають оцінювати значне перевищення неустойки над збитками, інтереси сторін, ступінь виконання зобов`язання, причини й тривалість прострочення, поведінку боржника, вжиті ним заходи та майновий стан сторін. Верховний Суд також наголосив, що неустойка не повинна набувати ознак каральної санкції та бути джерелом отримання кредитором невиправданих додаткових прибутків.

Разом із тим зі змісту цієї постанови не випливає висновок про обов`язкове зменшення неустойки в кожному випадку, коли основне зобов`язання зрештою виконане або кредитор не довів конкретного розміру збитків. Верховний Суд не визначив у справі № 913/162/22 ані обов`язкового відсотка зменшення, ані універсального переліку обставин, наявність яких автоматично зумовлює таке зменшення.

Крім того, у справі № 913/162/22 Верховний Суд не зменшив неустойку самостійно, а передав справу на новий розгляд, оскільки суди попередніх інстанцій залишили без належної оцінки конкретні доводи та докази відповідача: безпосередні обстріли місця виконання ремонту в місті Харкові, фотографії пошкоджених приміщень і під`їзної колії, переміщення відповідачем майна позивача власним коштом до іншого міста та вжиття заходів для його збереження. Отже, визначальним у цій справі був не сам факт дії воєнного стану чи подальшого виконання договору, а відсутність судової оцінки конкретних доказів та їх сукупності.

Таким чином, посилання апелянта на постанову Верховного Суду від 17.10.2023 у справі № 913/162/22 не підтверджує існування правового висновку про необхідність зменшення заявленої у цій справі пені на 95 %. Зазначена постанова вимагає повної та індивідуальної оцінки обставин, а не наперед визначеного результату такої оцінки.

Аналогічний підхід конкретизований об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22. Об`єднана палата вказала, що обставини, які можуть бути підставою для зменшення неустойки, у кожних правовідносинах мають індивідуальний характер, а розмір, до якого неустойка зменшується, визначається судом у межах судового розсуду. Універсального максимального чи мінімального відсотка зменшення не існує, однак результат застосування судового розсуду повинен відповідати принципам верховенства права, справедливості, добросовісності та розумності.

У пунктах 7.31, 7.42-7.45 зазначеної постанови об`єднана палата також звернула увагу, що закон надає суду право зменшити неустойку, а не фактично звільнити боржника від відповідальності. Визначення розміру зменшення лише у відсотковому вираженні не відображає сукупності обставин, які мають бути предметом судового дослідження. Тому можливість зменшення неустойки навіть на 90, 95 чи 99 % не виключається абстрактно, однак потребує особливо переконливого фактичного й доказового обґрунтування, оскільки залишення до стягнення лише незначної частини належно нарахованої неустойки може нівелювати її стимулюючу та компенсаційну функції.

Таким чином, прохання відповідача зменшити пеню саме на 95 %, фактично залишивши до стягнення лише 5 % від її належно обчисленого розміру, саме по собі не має визначального юридичного значення. Апелянт повинен був довести таку сукупність обставин, яка свідчила б, що стягнення пені у визначеному судом першої інстанції розмірі створює очевидно несправедливий та непропорційний наслідок порушення, а збереження лише 5 % неустойки забезпечує належний баланс інтересів сторін.

Суд першої інстанції не обмежився абстрактним посиланням на винятковий характер зменшення неустойки, а навів критерії, які підлягають урахуванню, та виходив із того, що відповідач не довів об`єктивних причин прострочення, вжиття всіх залежних від нього заходів для своєчасного виконання зобов`язання, належного повідомлення позивача про перешкоди у виконанні договору та наявності інших істотних обставин, які обґрунтовували б заявлений розмір зменшення.

Наведене відрізняє цю справу від справи № 913/162/22, у якій конкретні доводи та докази боржника взагалі залишилися без судової оцінки. У справі, що переглядається, відповідні доводи відповідача були предметом розгляду суду першої інстанції, а їх повна оцінка в межах доводів апеляційної скарги надається також судом апеляційної інстанції.

У такий спосіб, правові аргументи апелянта не підтверджують неправильного застосування судом першої інстанції частини третьої статті 551 ЦК України та не доводять існування обов`язку зменшити пеню на 95 %. Наявність або відсутність фактичних підстав для такого зменшення підлягає подальшій оцінці з урахуванням кожної з наведених апелянтом обставин окремо та в їх сукупності.

Щодо повного виконання зобов`язання, прийняття послуг без зауважень, відсутності доведених збитків та співмірності пені

Обґрунтовуючи необхідність зменшення пені, апелянт наголошує, що відповідач у повному обсязі виконав зобов`язання за договором, а позивач прийняв результат ремонту без зауважень щодо якості та вартості послуг. На думку апелянта, внаслідок цього майнова сфера позивача була повністю відновлена, тоді як матеріали справи не містять доказів заподіяння позивачу збитків, зупинення виробничого процесу або настання інших негативних наслідків прострочення.

Колегія суддів враховує, що ступінь виконання основного зобов`язання, тривалість прострочення та наслідки допущеного порушення належать до обставин, які підлягають оцінці при вирішенні питання про зменшення неустойки.

Разом із тим подальше виконання простроченого зобов`язання не усуває факту його неналежного виконання та не припиняє вже нараховану відповідно до умов договору відповідальність за порушення строку.

Як установлено судом та підтверджується матеріалами справи, за умовами договору від 28.04.2025 № ЦУП-01/0045/25 відповідач зобов`язався надати послуги з ремонту грохота ГІЛ-52 № 7 у строк, визначений договором та рознарядкою позивача. З урахуванням направлення рознарядки від 02.07.2025 № ЦУП-08/1276н останнім днем належного виконання зобов`язання було 18.08.2025.

Фактично результат послуг переданий позивачу за актом від 11.09.2025, тобто після закінчення погодженого сторонами строку. Таким чином, повне виконання відповідачем основного зобов`язання відбулося вже під час прострочення та не спростовує самого порушення, за яке пунктом 9.2 договору встановлена відповідальність у вигляді пені.

Підписання позивачем акта від 11.09.2025 без зауважень підтверджує прийняття результату ремонту за якістю, обсягом і вартістю, однак не засвідчує своєчасності надання послуг. У матеріалах справи відсутня додаткова угода про продовження строку виконання зобов`язання, а також заява позивача про відмову від застосування передбаченої договором відповідальності.

Тому прийняття позивачем належно виконаних за якістю послуг не може тлумачитися як погодження зміни строку їх надання або як прощення вже нарахованої пені. Інше розуміння фактично позбавляло б кредитора права на застосування договірної відповідальності в кожному випадку, коли прострочене зобов`язання врешті було виконане боржником.

Колегія суддів також не погоджується з твердженням апелянта про повне відновлення майнової сфери позивача як обставину, що виключає стягнення пені. Відповідач ототожнює отримання позивачем кінцевого результату ремонту з відсутністю самого порушення. Водночас протягом 24 календарних днів після настання строку виконання позивач не мав у своєму розпорядженні відремонтованого обладнання, на своєчасне отримання якого він обґрунтовано розраховував при укладенні договору.

У такий спосіб, відновлення становища позивача внаслідок отримання обладнання 11.09.2025 не змінює того, що протягом періоду прострочення його договірний інтерес у своєчасному отриманні результату послуг залишався незадоволеним. Саме для забезпечення цього інтересу сторони погодили відповідальність виконавця за кожний день прострочення.

Щодо відсутності доказів заподіяння позивачу збитків колегія суддів зазначає, що за змістом частини першої статті 550 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків. Тому для стягнення передбаченої договором пені позивач не зобов`язаний доводити конкретний розмір майнових втрат, зупинення технологічного процесу або недосягнення запланованих показників господарської діяльності. Стаття 550 ЦК України.

Посилання позивача на те, що несвоєчасне повернення відремонтованого обладнання могло впливати на виробничі процеси та забезпечення кар`єру щебеневою продукцією, дійсно не підтверджене розрахунком конкретних збитків. Однак зазначена обставина не спростовує права позивача на пеню та враховується лише як один з елементів оцінки її співмірності поряд з іншими обставинами справи.

Відсутність установленого розміру збитків сама по собі не свідчить, що допущене відповідачем прострочення було суто формальним або не мало жодного значення для позивача. Порушення полягало у ненаданні в погоджений строк результату ремонту промислового обладнання, а період прострочення становив 24 календарні дні. Така тривалість перевищує три тижні та становить більше половини самого строку, наданого відповідачу для виконання зобов`язання, а тому не може оцінюватися як незначне або технічне відхилення від умов договору.

Підлягає відхиленню й довід апелянта про те, що розмір пені становить приблизно 13 % вартості послуг. Наведене співвідношення розраховане відповідачем виходячи з первісно заявленої позивачем суми пені 95 563,80 грн. Проте суд першої інстанції перевірив розрахунок, виключив надмірно заявлену частину та стягнув 84 945,60 грн пені.

Стягнута судом першої інстанції пеня становить 12 % від вартості послуг за договором у розмірі 707 880 грн, що відповідає погодженій сторонами ставці 0,5 % за кожний із 24 днів прострочення: 707 880 грн Ч 0,5 % Ч 24 дні = 84 945,60 грн.

Таким чином, визначений судом розмір пені є наслідком безпосереднього застосування погодженого сторонами порядку її нарахування та залежить виключно від фактичної тривалості прострочення.

При цьому пункт 9.2 договору передбачає додатковий штраф у розмірі 10 % лише у разі прострочення понад 30 календарних днів. Оскільки прострочення відповідача тривало 24 дні, такий штраф позивачем не нараховувався та судом не стягувався. Отже, передбачений сторонами механізм відповідальності вже враховує ступінь тривалості порушення, а стягнута сума обмежена пенею за фактичний період прострочення.

Сума 84 945,60 грн не дорівнює вартості послуг, не перевищує її та не наближається до неї. Матеріали справи також не містять доказів того, що сплата цієї суми становитиме для відповідача непомірний майновий тягар, призведе до припинення його господарської діяльності або унеможливить виконання ним зобов`язань перед працівниками чи іншими кредиторами.

Натомість запропоноване апелянтом зменшення пені на 95 % означало б залишення до стягнення лише 4 247,28 грн, що становить 0,6 % вартості послуг за договором. За встановлених обставин такий розмір фактично зводив би відповідальність за 24-денне прострочення до номінальної та значною мірою нівелював би погоджену сторонами забезпечувальну й стимулюючу функції неустойки.

Як зазначила об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.01.2024 у справі № 911/2269/22, при визначенні справедливого розміру неустойки необхідно забезпечувати баланс інтересів сторін та не допускати фактичного звільнення боржника від відповідальності без належних правових підстав.

Оцінивши в сукупності повне виконання відповідачем основного зобов`язання, прийняття позивачем результату ремонту без зауважень, відсутність доказів конкретного розміру збитків, тривалість прострочення, співвідношення пені з вартістю послуг та запропонований відповідачем ступінь її зменшення, колегія суддів не вбачає очевидної неспівмірності стягнутої пені наслідкам допущеного порушення.

Таким чином, зазначені апелянтом обставини були враховані судом апеляційної інстанції, однак у своїй сукупності не є достатньою підставою для зменшення пені на 95 % та не спростовують правильності висновку суду першої інстанції про відмову в задоволенні відповідного клопотання.

Щодо врахування умов діяльності відповідача у місті Кривому Розі під час воєнного стану як обставин, що мають істотне значення

Апелянт зазначає, що ТОВ «Укрінвестремонт» зареєстроване та фактично здійснює господарську діяльність у місті Кривому Розі, яке впродовж 2025 року зазнавало регулярних загроз ракетних і безпілотних атак. За твердженням відповідача, численні повітряні тривоги та тривалі перебої з електропостачанням об`єктивно ускладнювали виконання зварювальних і складальних робіт, необхідних для ремонту грохота ГІЛ-52 № 7, тому ці обставини мають бути враховані при вирішенні питання про зменшення пені.

Колегія суддів зазначає, що наведені аргументи підлягають оцінці не лише в контексті звільнення від відповідальності внаслідок дії обставин непереборної сили, як це здійснено вище, а й окремо як можливі обставини істотного значення у розумінні частини третьої статті 551 ЦК України.

Недоведеність існування форс-мажору, який об`єктивно унеможливлював виконання конкретного зобов`язання, сама по собі не виключає можливості врахування складних умов здійснення господарської діяльності при визначенні співмірності неустойки. Для такого врахування не вимагається обов`язкової наявності сертифіката Торгово-промислової палати України щодо кожного дня прострочення. Водночас сторона повинна надати суду достатні відомості, які дають змогу встановити не лише загальне існування відповідних обставин, а й їх реальний вплив на виконання конкретного договору.

Колегія суддів не ставить під сумнів, що повномасштабна збройна агресія російської федерації проти України, ракетні та безпілотні атаки, оголошення повітряних тривог і пошкодження енергетичної інфраструктури ускладнюють діяльність суб`єктів господарювання. Так само очевидним є те, що повітряні тривоги зумовлюють необхідність припинення роботи та перебування працівників у безпечних місцях, а відсутність електропостачання може безпосередньо впливати на можливість виконання зварювальних і складальних операцій.

Однак загальновідомість існування воєнного стану та систематичних атак не звільняє сторону від доказування тих індивідуальних обставин, які пов`язують зазначені події з порушенням конкретного зобов`язання. За частиною третьою статті 75 ГПК України не потребують доказування лише обставини, визнані судом загальновідомими. Натомість тривалість відключень електроенергії за конкретною адресою, кількість втраченого робочого часу, стадія виконання ремонту на відповідну дату та вплив зупинення певних операцій на загальний строк виконання договору загальновідомими обставинами не є та повинні підтверджуватися доказами. Статті 74, 75 ГПК України.

Відповідний підхід узгоджується з висновками об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постанові від 06.02.2026 у справі № 910/881/24, за якими введення воєнного стану не є автоматичною підставою для звільнення особи від відповідальності: має бути підтверджений не лише факт існування відповідних обставин, а саме їхня здатність впливати на реальну можливість виконання конкретного зобов`язання. Обставина форс-мажору оцінюється судом з урахуванням усієї сукупності доказів, а одне лише законодавче віднесення воєнного стану до форс-мажорних обставин не доводить їх існування у конкретних договірних відносинах.

Хоча наведені висновки стосуються застосування статті 617 ЦК України, закладений у них принцип індивідуалізації впливу воєнних обставин має значення і при вирішенні питання про зменшення неустойки. Інакше саме перебування підприємства на території України під час воєнного стану автоматично визнавалося б достатньою підставою для зменшення відповідальності за кожне порушення господарського договору незалежно від реального впливу воєнних подій.

У цій справі апелянт не конкретизував, у які саме дні протягом установленого для ремонту строку та періоду прострочення за місцем виконання робіт було відсутнє електропостачання, якою була загальна тривалість таких перерв і які саме операції в цей час мали виконуватися. Відповідач також не навів розрахунку втраченого робочого часу та не пояснив, яким чином повітряні тривоги й перебої електропостачання спричинили прострочення саме на 24 календарні дні.

Матеріали справи не містять документів оператора системи розподілу або інших належних відомостей щодо припинення електропостачання за місцем проведення ремонту у визначені дати та на певну тривалість. Не подано також виробничого графіка, журналу виконання ремонтних робіт, актів простою, табелів робочого часу чи інших внутрішніх документів, за якими можна було б установити, які роботи були припинені та наскільки це вплинуло на кінцевий строк виконання зобов`язання.

Саме по собі посилання на те, що зварювальні та складальні роботи технологічно залежать від електропостачання, є логічним, однак не підтверджує ані факту відсутності електроенергії у конкретні періоди, ані тривалості відповідних простоїв, ані причинного зв`язку між такими простоями та невиконанням зобов`язання до 18.08.2025.

Так само апелянт не надав доказів, що в період виконання договору повідомляв позивача про відставання від графіка ремонту через повітряні тривоги чи відключення електроенергії, зазначав прогнозовану тривалість затримки або звертався з пропозицією погодити новий строк надання послуг. Така поведінка могла б свідчити про добросовісне реагування відповідача на об`єктивні перешкоди та вжиття ним заходів для мінімізації наслідків порушення, однак відповідні обставини матеріалами справи не підтверджені.

Колегія суддів також враховує, що договір № ЦУП-01/0045/25 укладений 28.04.2025, тобто більш ніж через три роки після введення в Україні воєнного стану. На момент прийняття договірних зобов`язань відповідачу були відомі як загальні безпекові ризики здійснення діяльності у місті Кривому Розі, так і можливість оголошення повітряних тривог та виникнення перебоїв у роботі енергетичної системи.

Незважаючи на це, відповідач погодився із визначеним договором строком виконання ремонту та розміром відповідальності за його порушення. Матеріали справи не свідчать, що після укладення договору та отримання рознарядки виникли якісь нові, надзвичайні за інтенсивністю або тривалістю обставини, які відповідач об`єктивно не міг урахувати під час планування робіт.

У постанові від 10.10.2024 у справі № 910/332/24 Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду звернув увагу, що сторона, укладаючи договір під час дії воєнного стану, повинна за належної обачності враховувати труднощі виконання, які вже існували на момент прийняття нею договірних зобов`язань. Хоча ця постанова стосувалася внесення змін до договору у зв`язку з істотною зміною обставин, наведений висновок має значення для оцінки передбачуваності тих умов господарської діяльності, на які посилається відповідач.

Зазначене не означає покладення на відповідача всіх можливих наслідків збройної агресії незалежно від їх характеру. У разі доведення конкретних тривалих відключень електроенергії, пошкодження виробничих приміщень або обладнання, загибелі чи евакуації працівників, припинення логістичного сполучення або інших подій, які фактично перешкоджали виконанню ремонту, відповідні обставини могли б бути враховані судом навіть за відсутності підстав для повного звільнення від відповідальності. Проте таких конкретних обставин і належних доказів їхнього впливу на виконання договору відповідач не навів.

Таким чином, доводи апелянта характеризують загальні складні умови здійснення господарської діяльності у місті Кривому Розі під час воєнного стану, однак не доводять, що саме повітряні тривоги та перебої електропостачання спричинили невиконання ремонту у погоджений сторонами строк і зумовили прострочення тривалістю 24 календарні дні.

Колегія суддів враховує наведені відповідачем обставини як частину загального економічного та безпекового середовища, проте за відсутності підтвердження їх конкретного впливу на виконання договору вони не набувають такого істотного значення, яке виправдовувало б зменшення належно нарахованої пені на 95 %.

Таким чином, зазначені доводи не спростовують висновку суду першої інстанції про недоведеність обставин, які давали б підстави для зменшення розміру пені.

Щодо відсутності попередньої оплати, стану розрахунків за договором, майнового становища сторін та остаточної оцінки підстав для зменшення пені

Апелянт також обґрунтовує необхідність зменшення пені тим, що умовами договору не передбачалося здійснення позивачем попередньої оплати, тому АТ «Українська залізниця» не ризикувало втратою власних коштів унаслідок прострочення ремонту. Крім того, на момент подання апеляційної скарги позивач, за твердженням відповідача, не сплатив вартість прийнятих послуг у розмірі 707 880 грн, а тому стягнення пені з виконавця, який не одержав плату за виконану роботу, є проявом надмірного формалізму та порушує баланс інтересів сторін.

Колегія суддів відхиляє ці доводи.

Відсутність попередньої оплати відповідала погодженій сторонами моделі виконання договору. Умовами договору не було встановлено обов`язку позивача профінансувати проведення ремонту до його початку, а строк надання послуг не ставився в залежність від перерахування авансу.

Відповідач, укладаючи договір, погодився виконати ремонт власними силами та засобами з подальшим отриманням оплати в порядку, визначеному договором. Доказів звернення відповідача до позивача до закінчення строку виконання з вимогою здійснити не передбачену договором попередню оплату або повідомлення про неможливість продовжувати ремонт через відсутність фінансування матеріали справи не містять.

Відповідно до частин першої та другої статті 538 ЦК України зустрічним є виконання свого обов`язку однією зі сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням другою стороною її обов`язку; при цьому сторони повинні виконувати свої обов`язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов`язання. Стаття 538 ЦК України.

У спірних правовідносинах сторони встановили іншу послідовність виконання: спочатку надання та прийняття послуг з ремонту, а надалі оплата їх вартості з урахуванням визначених договором умов оформлення первинних і податкових документів. Тому до передачі позивачу результату ремонту у відповідача не виникало права зупинити виконання через відсутність платежу, строк якого ще не настав.

Відсутність авансового платежу також не свідчить про відсутність у позивача інтересу у своєчасному виконанні договору. Передбачена пунктом 9.2 договору пеня забезпечувала не повернення попередньо сплачених коштів, а своєчасне отримання позивачем відремонтованого промислового обладнання. Тому відсутність ризику втрати авансу не усуває іншого захищеного договором інтересу одержати результат послуг у погоджений строк.

Не впливає на відповідальність відповідача й те, що оплата вартості послуг мала здійснюватися після їх прийняття. Порушення відповідачем строку ремонту виникло не внаслідок дій або бездіяльності позивача щодо розрахунків, оскільки відповідний обов`язок позивача міг виникнути лише після належного оформлення результату послуг.

За частиною першою статті 616 ЦК України, якщо порушення зобов`язання сталося з вини кредитора, суд відповідно зменшує розмір збитків і неустойки, які стягуються з боржника. Отже, для застосування цієї норми необхідний причинний зв`язок між поведінкою кредитора та допущеним боржником порушенням.

У цій справі такого причинного зв`язку не встановлено. Відповідач повинен був завершити ремонт до 18.08.2025, тоді як акт приймання-передачі послуг підписано 11.09.2025. Обов`язок позивача щодо оплати вартості послуг виникав після їх прийняття та виконання відповідачем передбачених пунктом 4.3 договору умов щодо належного оформлення податкової накладної. Отже, обставини подальших розрахунків не могли бути причиною прострочення, яке вже відбулося.

Стосовно твердження про несплату позивачем 707 880 грн на момент подання апеляційної скарги колегія суддів зазначає, що така обставина не свідчить про безумовне порушення позивачем договору, оскільки для цього необхідно встановити настання передбаченого договором строку оплати та виконання відповідачем усіх умов, з якими сторони пов`язали початок його перебігу.

У відзиві на апеляційну скаргу позивач пояснив, що затримка розрахунку була пов`язана з необхідністю виправлення відповідачем податкової накладної відповідно до пункту 4.3 договору. Після усунення відповідних недоліків АТ «Українська залізниця» 30.06.2026 перерахувало відповідачу повну вартість послуг 707 880 грн, що підтверджується платіжним документом № 426274.

Оскільки зазначений платіж здійснений після ухвалення оскаржуваного рішення від 21.05.2026, ця обставина не могла бути врахована судом першої інстанції та сама по собі не впливає на оцінку законності його рішення на час ухвалення. Водночас вона спростовує твердження про те, що позивач фактично прагнув одержати пеню, не виконуючи свого обов`язку щодо оплати прийнятих послуг.

Навіть без урахування здійсненого 30.06.2026 платежу несплата вартості послуг на момент подання апеляційної скарги не могла бути підставою для зменшення пені за попереднє порушення відповідача. Зобов`язання сторін щодо своєчасного ремонту обладнання та подальшої оплати прийнятих послуг є взаємопов`язаними, проте кожне з них має власний строк виконання та самостійні правові наслідки порушення. Можливе прострочення одного зобов`язання не припиняє автоматично відповідальності за порушення іншого, яке відбулося раніше.

Колегія суддів також не приймає посилання апелянта на статус АТ «Українська залізниця» як великого державного суб`єкта господарювання та монополіста, який має значний парк обладнання, а тому нібито не зазнав істотних наслідків через несвоєчасне отримання одного відремонтованого грохота.

Засада рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом виключає надання переваги чи встановлення меншого обсягу судового захисту залежно від форми власності, розміру підприємства, обсягу його активів або становища на відповідному ринку. Великий розмір підприємства-кредитора сам по собі не зменшує обов`язковості укладеного з ним договору та не надає контрагенту права виконувати договірні зобов`язання з відступом від погоджених строків.

Майновий стан сторін може враховуватися судом при вирішенні питання про зменшення неустойки, однак він повинен оцінюватися на підставі конкретних доказів, а не загальних припущень про фінансові можливості кредитора чи боржника.

Апелянт не надав доказів фактичного майнового стану АТ «Українська залізниця» у контексті спірних правовідносин, наявності у позивача іншого обладнання, яке могло без обмежень замінити грохот ГІЛ-52 № 7 у виробничому процесі, або відсутності потреби у своєчасному поверненні саме цього обладнання з ремонту. Саме по собі твердження про значний парк техніки позивача не доводить функціональної взаємозамінності відповідного обладнання та не спростовує договірного інтересу позивача у його своєчасному отриманні.

Так само матеріали справи не містять фінансової звітності відповідача, відомостей про розмір його активів і зобов`язань, рух коштів, заборгованість із заробітної плати або інші обставини, які свідчили б, що стягнення 84 945,60 грн пені створить для ТОВ «Укрінвестремонт» надмірний чи непосильний майновий тягар. Загальне посилання на різницю у фінансових можливостях сторін не є доказом порушення балансу їхніх інтересів.

При вирішенні питання про зменшення неустойки суд повинен забезпечити справедливий баланс інтересів обох сторін, а не лише захистити боржника від погоджених ним наслідків порушення. Майнові можливості кредитора не можуть використовуватися як самостійна підстава для фактичного звільнення боржника від відповідальності, якщо останній не довів надмірності санкції саме у конкретних правовідносинах.

Оцінивши всі доводи апелянта щодо зменшення пені як окремо, так і в сукупності, колегія суддів ураховує, що відповідач у повному обсязі виконав основне зобов`язання, а позивач прийняв результат ремонту без зауважень; конкретний розмір збитків позивачем не доведений; виконання договору здійснювалося у складних умовах воєнного стану; попередня оплата договором не передбачалася.

Разом із тим прострочення тривало 24 календарні дні; воно не було спричинене поведінкою позивача; конкретний вплив повітряних тривог і перебоїв електропостачання на строк виконання ремонту відповідач не довів; належних заходів щодо своєчасного повідомлення позивача та погодження нового строку не підтвердив; стягнута пеня становить 12 % вартості послуг і не перевищує її; доказів непомірності такого майнового тягаря для відповідача матеріали справи не містять.

Запропоноване зменшення пені на 95 %, унаслідок якого до стягнення залишилося б лише 4 247,28 грн, за встановлених обставин не забезпечувало б справедливого балансу інтересів сторін, а фактично нівелювало б погоджену сторонами відповідальність за порушення строку виконання зобов`язання.

Таким чином, наведені апелянтом обставини ані окремо, ані у своїй сукупності не свідчать про очевидну неспівмірність стягнутої пені наслідкам порушення та не надають підстав для її зменшення на 95 %.

З огляду на викладене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення клопотання ТОВ «Укрінвестремонт» щодо зменшення пені та відхиляє відповідні доводи апеляційної скарги.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права. Статті 275, 276 ГПК України.

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів установила, що суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин, повно з`ясував обставини, які мають значення для вирішення справи, та надав належну оцінку зібраним доказам у їх сукупності.

Матеріалами справи підтверджено направлення відповідачу рознарядки від 02.07.2025 № ЦУП-08/1276н, виникнення у ТОВ «Укрінвестремонт» обов`язку надати послуги з ремонту грохота ГІЛ-52 № 7 у встановлений договором строк, закінчення такого строку 18.08.2025 та фактичне передання результату послуг позивачу 11.09.2025.

Таким чином, суд першої інстанції обґрунтовано встановив прострочення виконання відповідачем договірного зобов`язання у період з 19.08.2025 до 11.09.2025 включно та правильно застосував передбачену пунктом 9.2 договору відповідальність.

Перевіривши здійснений судом першої інстанції розрахунок, колегія суддів погоджується, що за 24 календарні дні прострочення стягненню підлягає 84 945,60 грн пені. Відмова в задоволенні позовних вимог у частині 10 618,20 грн є обґрунтованою, оскільки позивачем у цій частині неправильно визначено період нарахування пені.

Апелянт не спростував належності та вірогідності доказів направлення рознарядки, не довів відсутності своєї вини у порушенні строку виконання договору, наявності обставин непереборної сили або інших обставин, які об`єктивно унеможливлювали своєчасне завершення ремонту.

Наведені відповідачем обставини щодо повного виконання основного зобов`язання, прийняття позивачем результату послуг без зауважень, відсутності доведеного розміру збитків, здійснення діяльності у місті Кривому Розі під час воєнного стану, відсутності попередньої оплати та стану подальших розрахунків за договором були оцінені судом апеляційної інстанції як окремо, так і в сукупності.

За встановлених обставин ці доводи не свідчать про очевидну неспівмірність стягнутої пені наслідкам порушення та не підтверджують наявності підстав для зменшення її розміру на 95 %. Застосування такого зменшення фактично нівелювало б погоджену сторонами відповідальність за прострочення виконання договірного зобов`язання та порушило б справедливий баланс їхніх інтересів.

Допущене судом першої інстанції посилання на положення статті 625 ЦК України, які регулюють наслідки прострочення грошового зобов`язання та безпосередньо не підлягають застосуванню до спірного зобов`язання з надання послуг, не призвело до неправильного вирішення спору. Висновок про наявність підстав для стягнення пені ґрунтується на встановленому порушенні відповідачем строку виконання негрошового зобов`язання, умовах пункту 9.2 договору та відповідних положеннях цивільного законодавства про виконання зобов`язань і відповідальність за їх порушення.

У такий спосіб, наведені в апеляційній скарзі аргументи не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не підтверджують наявності передбачених статтею 277 ГПК України підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

З огляду на викладене апеляційна скарга ТОВ «Укрінвестремонт» задоволенню не підлягає, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 у справі № 904/7258/25 підлягає залишенню без змін.

Судові витрати.

Відповідно до статті 129 ГПК України розподіл судових витрат здійснюється залежно від результатів вирішення спору та розгляду відповідної скарги. Стаття 129 ГПК України.

Оскільки апеляційна скарга ТОВ «Укрінвестремонт» залишається без задоволення, судовий збір, сплачений за її подання, покладається на апелянта та відшкодуванню за рахунок позивача не підлягає.

Керуючись статтями 129, 269, 275, 276, 281- 284 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Укрінвестремонт» на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 у справі № 904/7258/25 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 21.05.2026 у справі № 904/7258/25 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Л.В. Андрейчук

Суддя А.М. Висоцький

Суддя С.В. Вінніков