Постанова від 24 серпня 2026 р. у справі №725/8272/24 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

25 серпня 2026 року м. Чернівці справа № 725/8272/24

провадження №22-ц/822 /911/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Перепелюк І. Б.

суддів: Височанської Н.К., Литвинюк І.М.

секретар Черновська А.К.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 на рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 3 жовтня 2024 року в цивільній справі за заявою ОСОБА_1 , ОСОБА_2 про розірвання шлюбу,

встановив:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися в суд з заявою в порядку окремого провадження про розірвання шлюбу.

Заяву обґрунтовано наступним. Сторони 04.03.2022 року зареєстрували шлюб, у якому в них народилася донька - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Зазначили, що сімейне життя у них не склалося. Фактично шлюбні відносини між ними та спільне проживання з грудня 2023 року припинені. Вказували, що між ними виникали постійні непорозуміння щодо сімейних відносин, систематичні суперечки з дріб`язкових побутових питань.

На даний час вони проживають окремо. Спору щодо місця проживання дитини у них немає. Вони дійшли згоди, що донька проживатиме з батьком, який приділяє достатньо часу для розвитку дитини.

Метою встановлення факту самостійного виховання батьком дитини зазначили необхідністю набуття статусу «одинокий батько», можливістю змінити місце проживання дитини та після закінчення воєнного стану виїхати за кордон без документальної згоди матері, а також користуватись гарантіями у сфері трудових відносин.

Просили розірвати шлюб між ними, дитину залишити з батьком на його самостійному вихованні та утриманні та встановити факт самостійного виховання та утримання батьком неповнолітньої дитини.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 3 жовтня 2024 року заяву - задоволено.

Шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 04.03.2022 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Чернівці Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), актовий запис №335 - розірвано.

Після розірвання шлюбу неповнолітню ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , залишено проживати разом із батьком - ОСОБА_1 .

Встановлено факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню дитину - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без участі матері.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ІНФОРМАЦІЯ_1 просить скасувати рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 3 жовтня 2024 року в частині встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком малолітньої дитини.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що з встановленням факту самостійного виховання та утримання малолітньої дитини у позивача виникає право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та звернення до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про надання йому відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період, та обов`язку ІНФОРМАЦІЯ_1 розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на особливий період на підставі статті 23 Закону № 3543-XII.

Вказує на те, що рішення прямо впливає на права та обов`язки ІНФОРМАЦІЯ_1 , а тому у апелянта виникає беззаперечне право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку.

Звертає увагу суду на те, що для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється. Такого не було встановлено судом.

Апелянт зазначає, що рішення ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, що є підставою для його скасування.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

ОСОБА_1 заявлено клопотання про залишення апеляційної скарги без розгляду, яке мотивовано тим, що про ухвалення судом першої інстанції рішення у цій справі апелянт міг дізнатися значно раніше, ніж зазначив у заяві про поновлення строку на апеляційне оскарження, зокрема у зв`язку наданням на підставі оскарженого рішення відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації. В даному випадку має місце зловживання особою, яка звернулася із апеляційною скаргою, своїми процесуальними правами.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судом

Судом встановлено, що заявники перебувають у шлюбі, який між ними зареєстровано 04.03.2022 року Відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Чернівці Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ), актовий запис №335, що підтверджується Свідоцтвом про шлюб серія НОМЕР_1 .

У шлюбі народилася дочка - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , відповідно до копії свідоцтва про народження.

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Щодо неявки сторін

За положеннями ст. 129 Конституції України, статті 2 ЦПК України одним із завдань судочинства є своєчасний розгляд справи, що відповідає положенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, згідно з якою кожен має право на справедливий розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом.

Належним чином повідомлені, сторони в судове засідання не з`явились.

Відповідно до ст. 372 ЦПК України, неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Колегія вважає за можливе розглядати справу у відсутності сторін.

Щодо права на оскарження

За приписами статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.

В силу статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Статтею 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Реалізація права особи на судовий захист здійснюється, зокрема, шляхом оскарження судових рішень у судах апеляційної інстанції, оскільки перегляд таких рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів особи.

Судові процедури повинні бути справедливими, тому особа безпідставно не може бути позбавлена права на апеляційне оскарження рішення суду та перегляд оскаржуваного рішення в апеляційному порядку.

Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує, у тому числі відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина, держави.

Відповідно до частини першої статті 17 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Згідно з частиною третьою статті 18 ЦПК України обов`язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням вирішено питання про їхні права, свободи чи інтереси.

Відповідно до частини першої статті 352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Аналіз частини першої статті 352 ЦПК України дозволяє зробити висновок, що ця норма визначає коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення і які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов`язків.

Така позиція викладена в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 провадження № 61-2417сво19.

Судове рішення, оскаржуване не залученою до участі у справі особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов`язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов`язки цієї особи у відповідних правовідносинах. Рішення є таким, що прийняте про права та обов`язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо у мотивувальній частині рішення містяться висновки суду про права та обов`язки цієї особи, або у резолютивній частині рішення суд прямо вказав про права та обов`язки таких осіб. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що випливають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Конвенції положення про право кожного на справедливий судовий розгляд при визначенні його цивільних прав і обов`язків.

В апеляційному порядку рішення суду першої інстанції оскаржив ІНФОРМАЦІЯ_1 , який не брав участі у розгляді справи, однак таке рішення прямо впливає на його права та обов`язки щодо надання відстрочки від мобілізації на особливий період на підставі статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 року.

Як зазначає апелянт, встановивши факт самостійного виховання та утримання малолітньої дитини батьком, у позивача виникає право на отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період та звернення до ІНФОРМАЦІЯ_1 із заявою про надання йому такої відстрочки, а також обов`язку ІНФОРМАЦІЯ_1 розглянути відповідну заяву та оформити відстрочку від призову на військову службу на підставі статті 23 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу».

Статтею 65 Конституції України передбачено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби передбачено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу».

Відповідно до статті 1 Закону захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає у тому числі проходження військової служби.

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. З початком війни в Україні діє правовий режим воєнного часу, а територіальні центри комплектування є відповідальними за ведення військового обліку та видачу військово-облікових документів. Військовий квиток, тимчасове посвідчення або приписне - документи, що підтверджують належність до військового обов`язку.

Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» встановлює правові основи мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні, визначає засади організації цієї роботи, повноваження органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, а також обов`язки підприємств, установ і організацій незалежно від форми власності, повноваження і відповідальність посадових осіб та обов`язки громадян щодо здійснення мобілізаційних заходів.

В силу частини 5 статті 22 вказаного Закону призов громадян на військову службу під час мобілізації або залучення їх до виконання обов`язків за посадами, передбаченими штатами воєнного часу, здійснюють територіальні центри комплектування та соціальної підтримки за сприяння місцевих органів виконавчої влади або командири військових частин (військовозобов`язаних, резервістів Служби безпеки України - Центральне управління або регіональні органи Служби безпеки України, військовозобов`язаних, резервістів Служби зовнішньої розвідки України - відповідний підрозділ Служби зовнішньої розвідки України, військовозобов`язаних Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - відповідні органи управління центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері цивільного захисту).

Відповідно, позивач у цій справі є військовозобов`язаним, належить до осіб, зазначених у частині першій статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», а саме може отримати право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації на підставі оскаржуваного рішення, що вплине на обсяг прав та обов`язків територіального центру комплектування та соціальної підтримки.

Приватно-правовий інструментарій (зокрема, позов щодо самостійного виховання та утримання дитини без залучення відповідного представника держави) не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин. У разі використання приватно-правового інструментарію не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави (зокрема, військової частини). Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.

Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади. У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.

Обставини цієї справи свідчать про те, що рішенням суду першої інстанції порушено права та інтереси саме держави, в інтересах якої виступає, зокрема, ІНФОРМАЦІЯ_1 , у якого виникає беззаперечне право на оскарження такого рішення в апеляційному порядку. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 19 листопада 2025 року у справі № 725/158/25.

Отримання позивачем відстрочки на підставі оскаржуваного рішення суттєвим чином підриває оборонну здатність держави, мобілізаційний ресурс та принципи справедливості у суспільстві.

Використання приватно-правового інструментарію у цьому випадку реалізовано не для захисту цивільних прав та інтересів, а для невиконання публічних обов`язків або створення преюдиційного рішення суду для публічних відносин, а тому судове рішення стосується прав, інтересів та (або) обов`язків держави. У спірних правовідносинах саме ІНФОРМАЦІЯ_1 , як орган військового управління, покликаний захищати інтереси держави.

З огляду на викладене, встановлення факту самостійного виховання та утримання позивачем дитини переслідує мету, відмінну від мети захисту інтересів дитини.

Виходячи з вказаних обставин, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив рішення, яке стосується порядку отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, на особливий період, а отже це стосується прав та обов`язків апелянта, а тому наявні правові підстави для перегляду рішення по суті в оскаржуваній частині.

Аналогічна позиція міститься у постанові Верховного Суду від 01 квітня 2026 року у справі № 497/132/23.

За приписами ч.1 ст.352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Щодо клопотання про залишення апеляційної скарги без розгляду

Колегія суддів вважає, що доводи заявника про наявність підстав для залишення апеляційної скарги без розгляду, є безпідставними та задоволенню не підлягають, враховуючи наступне.

За приписами ч.1 ст.352 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Згідно з частиною першою статті 127 ЦПК України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Вирішення питання про поновлення строку перебуває в межах дискреційних повноважень суду, який може визнати причину пропуску встановленого законом процесуального строку поважною і поновити пропущений строк, крім випадків, передбачених ЦПК України.

Під час вирішення питання про поновлення строку суд надає оцінку обставинам, які слугували перешкодою для своєчасного звернення до суду.

Норми ЦПК України не містять вичерпного переліку підстав, які вважаються поважними для вирішення питання про поновлення пропущеного процесуального строку. Такі причини визначаються в кожному конкретному випадку з огляду на обставини справи.

Поважними причинами пропуску процесуального строку вважаються такі обставини, за яких своєчасне пред`явлення заяви стає неможливим або утрудненим, якщо вони пов`язані з непереборними та об`єктивними перешкодами, труднощами, які не залежать від волі особи та унеможливили своєчасне, тобто у встановлений законом процесуальний строк подання касаційної скарги.

Можливість поновлення пропущеного процесуального строку пов`язана із наявністю саме поважних причин його пропуску. Поважними причинами визнаються лише такі обставини, які є об`єктивно непереборними та пов`язані із дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного вчинення процесуальних дій. Клопотання чи заява про поновлення процесуального строку повинна містити роз`яснення причин пропуску і підстави, з яких заявник вважає ці причини поважними.

З Єдиного державного реєстру судових рішень вбачається, що рішення постановлено 03 жовтня 2024 року.

Апеляційна скарга сформована до суду 20 квітня 2026 року, тобто з пропуском строку на оскарження.

Зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що ІНФОРМАЦІЯ_1 не брав участі у справі в суді першої інстанції та вважає, що ухваленим судовим рішення порушено його права та інтереси.

Листом Державного бюро розслідувань №10-2-05-02-8107 від 01 квітня 2026 року, який ІНФОРМАЦІЯ_1 отриманий та зареєстрований 01 квітня 2026 року за №15034, останнього проінформовано про наявність у провадженні Чернівецького районного суду м. Чернівців даної судової справи.

На час вирішення апеляційним судом питання про поважність причин пропуску ІНФОРМАЦІЯ_1 строку на апеляційне оскарження рішення у даній справі, відсутні докази, які б вказували на можливість апелянта ознайомлення із оскаржуваним рішенням Першотравневого районного суду м.Чернівців від 03 жовтня 2024 року до 01 квітня 2026 року.

Про існування рішення апелянт дізнався 01 квітня 2026 року, що підтверджується листом Державного бюро розслідувань від 01 квітня 2026 року, а тому був позбавлений можливості оскаржити його у встановлені процесуальним законом строки з незалежних від нього причин.

Апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня ознайомлення апелянтом із рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 03 жовтня 2024 року.

За таких обставин, строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції ІНФОРМАЦІЯ_1 пропустив з поважних причин і він був поновлений ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 28 квітня 2026 року.

Щодо встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини батьком

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

За вимогами частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам закону.

Суд першої інстанції задовольняючи заяву в оскаржуваній частині виходив з того, що батько ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню дочку - ОСОБА_3 .

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції.

У частині першій статті 4 ЦПК України закріплено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України окреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно частини третьої статті 293 ЦПК України у порядку окремого провадження розглядаються також справи про надання права на шлюб, про розірвання шлюбу за заявою подружжя, яке має дітей, за заявою будь-кого з подружжя, якщо один з нього засуджений до позбавлення волі, про встановлення режиму окремого проживання за заявою подружжя та інші справи у випадках, встановлених законом.

Згідно частини другої статті 293 ЦПК України суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У частинах першій, другій статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру. У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Отже, в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб, адже у такому разі між цими особами виникає спір про право.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 (провадження № 14-567цс18) зроблено висновок про те, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення, належать до юрисдикції суду за таких умов:

- факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридичне значення, тобто від них має залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян. Для визначення юридичного характеру факту потрібно з`ясувати мету встановлення;

- встановлення факту не пов`язується з подальшим вирішенням спору про право. Якщо під час розгляду справи про встановлення факту заінтересованими особами буде заявлений спір про право або суд сам дійде висновку, що у цій справі встановлення факту пов`язане з необхідністю вирішення в судовому порядку спору про право, суд залишає заяву без розгляду і роз`яснює цим особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах;

- заявник не має іншої можливості одержати чи відновити документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. Для цього заявник разом із заявою про встановлення факту подає докази на підтвердження того, що до її пред`явлення він звертався до відповідних організацій за одержанням документа, який посвідчував би такий факт, але йому в цьому було відмовлено із зазначенням причин відмови (відсутність архіву, відсутність запису в актах цивільного стану тощо);

- чинним законодавством не передбачено іншого позасудового порядку встановлення юридичних фактів.

Такі самі критерії застосувала Велика Палата Верховного Суду в постановах від 10 квітня 2019 року в справі № 320/948/18, від 18 січня 2024 року в справі № 560/17953/21.

У справі, що переглядається, заявники звернулися до суду в порядку окремого провадження із спільною заявою про розірвання шлюбу, в якій крім розірвання шлюбу, просили встановити факт, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню дочку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без участі матері.

Статтею 51 Конституції України визначено, що сім, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Відповідно до ст. ст. 11, 12 Закону батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Виховання дитини має спрямовуватися на розвиток її особистості, поваги до прав, свобод людини і громадянина, мови, національних історичних і культурних цінностей українського та інших народів, підготовку дитини до свідомого життя у суспільстві в дусі взаєморозуміння, миру, милосердя, забезпечення рівноправності всіх членів суспільства, злагоди та дружби між народами, етнічними, національними, релігійними групами.

Частиною першою статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Статтею 141 СК України встановлено рівність прав та обов`язків батьків щодо дитини. Зокрема, визначено, що мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.

При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

Сімейні обов`язки особистого або майнового характеру є обов`язками конкретної особи (дружини, матері, батька тощо). Вони не можуть бути передані добровільно іншому за договором або перекладені на іншого за законом.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Так, ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав, відповідно до ст. 164 СК України.

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України "невідчужуваність" сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Така позиція викладена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 11 вересня 2024 року у праві N 201/5972/22, провадження N 14-132цс23.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати ( батько ) не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

Такий факт одноосібного виховання дитини одним із батьків не може встановлюватись у безспірному порядку або за домовленістю батьків дитини, в тому числі на підставі укладеного між ними договору, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини.

Оскільки сімейним законодавством не передбачено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини, а визначена частиною першою статті 15 СК України "невідчужуваність" сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від них, зокрема від обов`язків щодо виховання дитини, то факт одноосібного виховання дитини одним із батьків може бути встановлений судом як одна з обставин, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Аналіз наведених норм закону дає підстави для висновку, що за загальним правилом спосіб виконання батьками своїх обов`язків по утриманню неповнолітньої дитини, по визначенню місця проживання дитини, залежить від домовленості між ними, однак у разі відсутності такої домовленості той з батьків, з ким проживає дитина, має право звернутися до суду з відповідним позовом.

Аналіз змісту заяви дає підстави для висновку про те, що заявники звернулися зі спільною заявою про розірвання шлюбу в порядку передбаченому ст.293 ЦПК України, а отже заявлені ними вимоги щодо самостійного виховання та утримання батьком його дитини підлягають перевірці в межах позовного провадження, що складає предмет доказування у спорі між батьками дитини щодо виконання ними обов`язків з виховання дитини.

Вказані вимоги не підлягають з`ясуванню в порядку окремого провадження разом із розглядом спільної заяви подружжя про розірвання шлюбу, оскільки зі змісту заяви вбачається спір про право, який не може розглядатися в порядку окремого провадження.

Інститут окремого провадження не може використовуватися для створення преюдиційних фактів з метою подальшого вирішення будь-якого спору про право.

Подібні висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 (провадження № 14-132цс23), а також в постановах Верховного Суду від 01 квітня 2026 року в справі № 752/11817/24, від 26 червня 2025 року в справі № 760/14564/24.

Факт утримання дитини не може встановлюватись у безспірному порядку, в тому числі на підставі судового рішення, ухваленого за правилами окремого провадження, оскільки в такому питанні завжди існуватиме загроза порушення принципу дотримання найкращих інтересів дитини (постанови Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 551/812/23 (провадження № 61-9313св24), від 15 серпня 2025 року у справі № 709/1954/24 (провадження № 61-3860св25)).

У частині шостій статті 294 ЦПК України визначено, що суд залишає заяву про встановлення факту без розгляду, якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження виникає спір про право, який вирішується в порядку позовного провадження, і роз`яснює заінтересованими особами особам, що вони вправі подати позов на загальних підставах.

З огляду на встановлені у цій справі обставини, апеляційний суд приходить до висновку, що із заяви вбачається наявність спору про право і такий спір підлягає розгляду в порядку позовного провадження із залученням органу опіки та піклування, а тому заяву про встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини без участі матері, слід залишити без розгляду.

Щодо розподілу судових витрат

За подання апеляційної скарги, з урахуванням її подачі в електронній формі ІНФОРМАЦІЯ_1 , підлягав сплаті судовий збір у розмірі 726,72грн. (605,60 х 150% х 0,8).

Проте, ухвалою Чернівецького апеляційного суду від 27 квітня 2026 року відстрочено ІНФОРМАЦІЯ_1 сплату судового збору до ухвалення судового рішення у справі.

ІНФОРМАЦІЯ_1 докази сплати судового збору у вищевказаному розмірі до суду апеляційної інстанції не подавалися.

Відповідно до частини другої статті 136 ЦПК України якщо у встановлений судом строк судові витрати не будуть сплачені, заява відповідно до статті 257 цього Кодексу залишається без розгляду, або витрати стягуються за судовим рішенням у справі, коли сплата судових витрат була відстрочена або розстрочена до ухвалення цього рішення.

Згідно з частиною сьомою статті 294 ЦПК України при ухваленні судом рішення у справах окремого провадження судові витрати не відшкодовуються, якщо інше не встановлено законом.

За таких обставин, слід стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 в дохід держави 726,72грн. судового збору.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до частини першої статті 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

З урахуванням встановлених у справі обставин, судом першої інстанції рішення в частині оскарження ухвалене з порушенням норм процесуального права, відтак, підлягає скасуванню із залишенням заяви без розгляду, роз`яснивши заявникам про право подати позов на загальних підставах.

Керуючись ст. ст. 259, 268, 315, 367, 368, 374, 377, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд

ухвалив:

Апеляційну скаргу ІНФОРМАЦІЯ_1 задовольнити частково.

Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 03 жовтня 2024 року в частині встановлення факту, що ОСОБА_1 самостійно виховує та утримує неповнолітню дочку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , без участі матері, - скасувати та залишити вказані вимоги без розгляду.

Стягнути з ІНФОРМАЦІЯ_1 в дохід держави 726,72грн. судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена протягом тридцяти днів в касаційному порядку до Верховного Суду.

Судді І.Б. Перепелюк

Н.К. Височанська

І.М. Литвинюк