Рішення від 19 серпня 2026 р. у справі №619/363/26 — Дергачівський районний суд Харківської області

справа № 619/363/26

провадження № 2/619/694/26

РІШЕННЯ

іменем України

20 серпня 2026 року м. Дергачі

Дергачівський районний суд Харківської області

у складі: головуючого судді Пруднікової О.В.,

за участю секретаря судового засідання Вишневської О.П,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на майно, встановив:

Короткий зміст позовних вимог та доводів позивача.

Представник ОСОБА_1 — адвокат Субочев С.Ю. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , у якому просив визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1 , набуту на підставі договору купівлі-продажу частини квартири від 24 грудня 1999 року, посвідченого державним нотаріусом Дергачівської державної нотаріальної контори Харківської області Маренич Г.П. за реєстровим № 2-3203, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2733019063120.

В обґрунтування позову зазначено, що 17 грудня 1988 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було зареєстровано шлюб. Від шлюбу сторони мають сина — ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло, виданим комісією по приватизації державного житлового фонду Харківської ТЕЦ-5 29 листопада 1994 року № 55П, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було передано у спільну часткову власність квартиру АДРЕСА_1 , по 1/3 частці кожному. Позивачка зазначала, що з січня 1999 року шлюбно-сімейні відносини між нею та відповідачем фактично припинилися, сторони перестали спільно проживати, вести спільне господарство та мати спільний сімейний бюджет. Рішенням Дергачівського районного народного суду м. Дергачі Харківської області від 10 грудня 1999 року у справі № 2-1307/99 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було розірвано. 24 грудня 1999 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , який діяв від імені ОСОБА_2 на підставі довіреності, було укладено договір купівлі-продажу 1/3 частки зазначеної квартири, відповідно до якого ОСОБА_2 продав, а ОСОБА_1 придбала належну йому 1/3 частку квартири. На підтвердження джерела коштів позивачка надала розписку від 24 грудня 1999 року, відповідно до якої вона отримала від ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 3 850,00 грн для придбання у ОСОБА_2 зазначеної 1/3 частки квартири, із зобов`язанням повернути позику до 31 грудня 2002 року. Позивачка вказувала, що спірну частку придбала вже після фактичного припинення шлюбно-сімейних відносин із відповідачем, за кошти, які залучала особисто, без участі відповідача та поза межами спільного сімейного бюджету.

У додаткових поясненнях представник позивачки зазначив, що необхідність судового захисту зумовлена неможливістю розпорядитися належною позивачці часткою квартири у зв`язку з невизначеністю її правового режиму як майна, набутого у період формального існування шлюбу. Позивачка звернулася до приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Ємець І.О. з питання нотаріального посвідчення правочину щодо відчуження належної їй 1/3 частки квартири. Листом від 14 серпня 2026 року вих. № 268/01-16 приватний нотаріус повідомила про неможливість нотаріального посвідчення та державної реєстрації такого правочину без нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_2 або рішення суду, що набрало законної сили, яким буде встановлено особистий характер права власності ОСОБА_1 на 1/3 частку квартири.

Участь у справі сторін та інших учасників справи

Позивач та її представник - адвокат Субочев С.Ю. у судове засідання не з`явилися, представник позивача - адвокат Субочев С.Ю. надав суду заяву, у якій просив справу розглядати за їх відсутності, вимоги підтримують у повному обсязі, просили їх задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 та його представник- адвокат Шинкарчук А.В. у судове засідання не з`явилися, представник відповідача - адвокат Шинкарчук А.В. надав суду заяву, у якій зазначив, що позовні вимоги визнає та просить їх задовольнити у повному обсязі. Крім того зазначив, що з 1988 року сторони перебували у шлюбі. В період шлюбу позивачці, відповідачу та їх малолітньому сину в порядку приватизації було передано у приватну спільну часткову власність квартиру АДРЕСА_1 , про що було видано свідоцтво про власність комісією по приватизації державного житлового фонду Харківської ТЕЦ-5 від 29.11.1994 року №55П. В подальшому шлюб між сторонами було розірвано на підставі рішення Дергачівського районного народного суду міста Дергачі Харківської області від 10 грудня 1999 року по справі №2-1307\99. На підставі Договору купівлі-продажу частини квартири від 24.12.1999, посвідчений державним нотаріусом Дергачівської державної нотаріальної контори Харківської області Маренич Г.П., за реєстровим №2-3203 відповідач продав позивачці свою 1/3 частку у квартирі АДРЕСА_1 . Після укладення договору купівлі-продажу своєї частки, відповідач будь-яких прав та вимог до проданої частки квартири не має.

Враховуючи, що в судове засідання не з`явились всі учасники справи, відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось.

Фактичні обставини справи, встановлені судом.

Згідно зі свідоцтвом про право власності на житло, виданим комісією по приватизації державного житлового фонду Харківської ТЕЦ-5 від 29 листопада 1994 року № 55П, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 та ОСОБА_3 належала на праві спільної часткової власності квартира АДРЕСА_1 — по 1/3 частці кожному (а.с. 16).

Рішенням Дергачівського районного народного суду м. Дергачі Харківської області від 10 грудня 1999 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 17 грудня 1988 року Солоницівською селищною радою Дергачівського району Харківської області, актовий запис № 130, розірвано (а.с. 14, 15).

Свідоцтво про розірвання шлюбу видане Дергачівським відділом реєстрації актів громадянського стану 31 жовтня 2000 року (а.с. 15).

24 грудня 1999 року ОСОБА_1 уклала із ОСОБА_4 , який діяв від імені ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої Дергачівською державною нотаріальною конторою 21 грудня 1999 року за реєстровим № І-3040, договір купівлі-продажу 1/3 частини двокімнатної квартири АДРЕСА_1 (а.с. 17).

Договір посвідчений державним нотаріусом Дергачівської державної нотаріальної контори Харківської області Маренич Г.П. та зареєстрований у реєстрі за № 2-3203.

Відповідно до пункту 2 договору продаж 1/3 частки квартири здійснено за 3 842,00 грн.

Із розписки від 24 грудня 1999 року вбачається, що ОСОБА_1 отримала від ОСОБА_5 у позику 3 850,00 грн для придбання у ОСОБА_2 1/3 частки квартири АДРЕСА_1 , із зобов`язанням повернути отримані кошти до 31 грудня 2002 року (а.с. 18).

З довідки начальника КП «Центр нерухомості № 1» № 148 від 01 травня 2023 року вбачається, що ОСОБА_1 належить 1/3 частка зазначеної квартири на підставі свідоцтва про право власності від 29 листопада 1994 року № НОМЕР_1 та ще 1/3 частка — на підставі договору купівлі-продажу від 24 грудня 1999 року № 2-3203. ОСОБА_3 належить 1/3 частка квартири на підставі свідоцтва про право власності від 29 листопада 1994 року (а.с. 19).

Згідно з Витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 11 травня 2023 року, індексний номер 332008449, за ОСОБА_1 зареєстровано право спільної часткової власності на 2/3 квартири, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2733019063120. Підставами державної реєстрації зазначено договір купівлі-продажу № 2-3203 від 24 грудня 1999 року та свідоцтво про право власності від 29 листопада 1994 року ( а.с.20).

За ОСОБА_3 зареєстровано право власності на 1/3 частку квартири ( а.с.21).

З листа приватного нотаріуса Харківського міського нотаріального округу Ємець І.О. від 14 серпня 2026 року вих. № 268/01-16 вбачається, що нотаріус, з огляду на набуття позивачкою спірної 1/3 частки квартири під час формального перебування у шлюбі, виходить із презумпції поширення на неї режиму спільної сумісної власності подружжя та вказує на необхідність надання нотаріально посвідченої згоди ОСОБА_2 на відчуження майна або рішення суду про визнання спірної частки особистою приватною власністю ОСОБА_1 .

Таким чином, правовий режим спірної частки квартири безпосередньо впливає на можливість позивачки самостійно розпоряджатися нею, у зв`язку з чим її право потребує судового захисту.

Застосовані норми права, мотиви та висновки суду.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності є непорушним.

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, зокрема шляхом визнання права.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Суд враховує, що позивачка зареєстрована власником 2/3 квартири, однак правовий режим тієї 1/3 частки, яку вона придбала за договором від 24 грудня 1999 року, не визначений як її особиста власність, унаслідок чого нотаріус вимагає згоди колишнього чоловіка на її відчуження. Отже, наявна правова невизначеність безпосередньо перешкоджає позивачці реалізувати правомочність розпорядження майном, а обраний нею спосіб захисту є належним та ефективним.

Визначаючи законодавство, яке підлягає застосуванню до спірних правовідносин, суд виходить з такого.

Спірна 1/3 частка квартири придбана 24 грудня 1999 року, тобто до набрання чинності Сімейним кодексом України.

За загальним правилом дії нормативно-правових актів у часі, закріпленим у частині першій статті 58 Конституції України, правовий режим майна на момент його набуття визначається законодавством, чинним на час виникнення відповідних правовідносин.

Отже, питання щодо правового режиму спірного майна підлягає вирішенню насамперед відповідно до положень Кодексу про шлюб та сім`ю України, чинного на момент його придбання.

За статтею 22 КпШС України майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен із подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Таким чином, щодо майна, набутого у період зареєстрованого шлюбу, діє презумпція його належності подружжю на праві спільної сумісної власності.

Разом із тим зазначена презумпція не є абсолютною.

Відповідно до статті 28 КпШС України суд може визнати майно, нажите кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Отже, закон, чинний на момент виникнення спірних правовідносин, безпосередньо передбачав можливість відступу від режиму спільної сумісної власності щодо майна, набутого одним із подружжя під час формального існування шлюбу, якщо на час його набуття шлюбні відносини фактично були припинені та подружжя проживало окремо.

Такий висновок узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними, зокрема, у постановах від 22 січня 2020 року у справі № 711/2302/18 та від 03 листопада 2021 року у справі № 644/9569/18, відповідно до яких при вирішенні спорів щодо правового режиму майна, набутого до 01 січня 2004 року, необхідно встановлювати час і джерело придбання майна, а також враховувати, чи було воно набуте під час роздільного проживання подружжя при фактичному припиненні шлюбу.

Крім того, стаття 27 КпШС України передбачала право подружжя укладати між собою всі дозволені законом майнові угоди.

Продавцем спірної частки квартири був ОСОБА_2 — другий із подружжя, якому ця 1/3 частка належала на праві приватної спільної часткової власності внаслідок приватизації 1994 року.

Відповідач добровільно відчужив належну йому частку на користь позивачки через уповноваженого представника, а в суді підтвердив укладення та виконання договору і заявив про відсутність у нього будь-яких прав чи майнових вимог щодо проданої частки.

Суд також враховує особливість припинення шлюбу за законодавством, чинним у 1999 році.

Відповідно до статті 44 КпШС України шлюб вважався припиненим з моменту реєстрації розірвання шлюбу в органах запису актів громадянського стану, а не з дня ухвалення судом рішення про розірвання шлюбу.

Отже, саме по собі рішення Дергачівського районного народного суду від 10 грудня 1999 року не означало припинення шлюбу сторін у цей день. З огляду на наявне свідоцтво про розірвання шлюбу від 31 жовтня 2000 року, на момент укладення договору купівлі-продажу 24 грудня 1999 року сторони формально ще перебували у шлюбі. Разом із тим формальне існування шлюбу не виключає застосування статті 28 КпШС України, яка спеціально регулювала правовий режим майна, набутого подружжям у період роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу.

Судом установлено та сторонами не заперечується, що фактичні шлюбно-сімейні відносини між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 були припинені ще до придбання спірної частки квартири. На час укладення договору від 24 грудня 1999 року судом вже було ухвалено рішення від 10 грудня 1999 року про розірвання їх шлюбу.

Відповідно до частини першої статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Суд не встановив обставин, які давали б підстави сумніватися у добровільності чи достовірності визнання відповідачем зазначених фактів. Вони також узгоджуються із послідовністю встановлених судом подій: фактичним припиненням сімейних відносин, зверненням до суду з питання розірвання шлюбу, ухваленням 10 грудня 1999 року рішення про його розірвання та подальшим продажем відповідачем належної йому 1/3 частки квартири позивачці 24 грудня 1999 року.

Оцінюючи розписку від 24 грудня 1999 року про отримання позивачкою 3 850,00 грн, суд не розглядає її як самостійну та достатню підставу для визначення правового режиму спірного нерухомого майна. Верховний Суд у постанові від 04 вересня 2024 року у справі № 754/9261/19 звернув увагу на неприпустимість спростування презумпції спільності майна подружжя виключно шляхом посилання на договір позики чи розписку, оскільки дія такого договору насамперед поширюється на його сторони. Тому розписка оцінюється судом лише в сукупності з іншими доказами і встановленими обставинами справи — фактичним припиненням шлюбно-сімейних відносин до придбання майна, відсутністю спільного господарства і сімейного бюджету, ухваленням до укладення договору рішення про розірвання шлюбу, укладенням між самими сторонами договору відчуження належної відповідачу частки та відсутністю з його боку будь-яких правових претензій щодо неї. За таких обставин розписка додатково підтверджує, що для придбання спірної частки позивачка самостійно залучала кошти після фактичного припинення сімейних відносин, однак не є єдиним або визначальним доказом особистого характеру спірного майна.

Оцінивши докази у їх сукупності та взаємному зв`язку, суд доходить висновку, що презумпція спільної сумісної власності подружжя щодо придбаної 24 грудня 1999 року 1/3 частки квартири у цій справі спростована. Вирішальне значення для такого висновку має встановлений факт придбання ОСОБА_1 спірної частки під час роздільного проживання сторін при фактичному припиненні між ними шлюбу в розумінні статті 28 КпШС України. Обставина того, що сторони юридично ще вважалися подружжям через відсутність на той час державної реєстрації розірвання шлюбу, не спростовує цього висновку, оскільки саме для таких випадків стаття 28 КпШС України передбачала можливість визнати майно, набуте кожним із подружжя під час роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них.

Заява відповідача про визнання позову також підлягає врахуванню судом.

За частиною першою статті 206 ЦПК України відповідач має право визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі.

Відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд не приймає такого визнання.

Судом перевірено зміст заяви відповідача про визнання позову, повноваження його представника та правові наслідки такого визнання. Визнання позову відповідачем не суперечить закону, узгоджується з установленими судом фактичними обставинами та не порушує прав, свобод чи охоронюваних законом інтересів інших осіб. Зокрема, рішення у цій справі не змінює обсягу права власності ОСОБА_3 на належну йому 1/3 частку квартири, набуту в порядку приватизації у 1994 році.

За сукупності наведених обставин суд дійшов висновку, що 1/3 частка квартири АДРЕСА_1 , придбана ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 24 грудня 1999 року, посвідченим державним нотаріусом Дергачівської державної нотаріальної контори Харківської області Маренич Г.П. за реєстровим № 2-3203, була набута нею під час роздільного проживання сторін при фактичному припиненні шлюбу, а тому відповідно до статті 28 КпШС України підлягає визнанню її особистою власністю.

Таким чином, позовні вимоги є законними, обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Судові витрати.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Позивачем при поданні позовної заяви сплачений судовий збір в сумі 3 596,10 грн, що підтверджується платіжним дорученням.

У зв`язку з тим, що позовні вимоги задоволено у повному обсязі, суд стягує з відповідача на користь позивача судовий збір у розмірі 3 596,10 грн.

Керуючись статтею 41 Конституції України, статтями 15, 16, 392 ЦК України, статтями 22, 27, 28, 44 Кодексу про шлюб та сім`ю України, статтями 12, 13, 76–82, 89, 141, 206, 211, 217, 247, 259, 263–265, 268, 273, 352, 354 ЦПК України, суд -

ухвалив:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на майно — задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 право особистої приватної власності на 1/3 частку квартири АДРЕСА_1 , набуту нею на підставі договору купівлі-продажу частини квартири від 24 грудня 1999 року, посвідченого державним нотаріусом Дергачівської державної нотаріальної контори Харківської області Маренич Г.П. за реєстровим № 2-3203, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2733019063120.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати зі сплати судового збору у розмірі 3 596 (три тисячі п`ятсот дев`яносто шість) гривень 10 копійок.

Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повне найменування (ім`я) сторін:

позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_2 , місце реєстрації: АДРЕСА_2 ;

відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_3 , місце проживання: АДРЕСА_2 .

Суддя О. В. Пруднікова