Рішення від 24 серпня 2026 р. у справі №211/3320/26 — Довгинцівський районний суд м. Кривого Рогу

Справа № 211/3320/26

Провадження № 2/211/3886/26

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

25 серпня 2026 року Довгинцівський районний суд міста Кривого Рогу Дніпропетровської області у складі:

головуючого судді Юзефовича І.О.,

секретаря судового засідання Андрійченко А.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Кривого Рогу в порядку загального позовного провадження, цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю, -

ВСТАНОВИВ:

30.03.2026 року представник позивача ОСОБА_1 – адвокат Кафтасьєва Г.В. звернулася до Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області з позовною заявою до ОСОБА_2 , в якій просить суд визнати за ОСОБА_1 право особистої власності на житловий булинок А-1 загальною площею 73,9 кв.м., житловою площею 47,3 кв.м., з господарськими побудовами: літня кухня – Б, гараж – Г, навіс – Д, вбиральня, душ – Е, водоколонка – І, замощення – ІІ, огорожа – №1-3 за адресою: АДРЕСА_1 .

В обґрунтування позову представник позивача зазначає, що 02.08.1969 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено шлюб, зареєстрований Октябирським РАЦС м. Грозного, актовий запис про шлюб №444, який рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07.09.2015 року було розірвано. 28.09.1991 року позивачем було оформлено спадщину після смерті своєї бабусі – 2/3 частки житлового будинку загальною площею 129,4 кв.м., житловою площею – 99,9 кв.м. за адресою: АДРЕСА_2 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом та набуто в особисту власність нерухоме майно. 18.06.1992 року позивач продала, належні їй на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом 2/3 частки житлового будинку та переїхала до м. Кривого Рогу. 10.07.1992 року за рахунок коштів, отриманих з продажу будинку в м. Грозному, позивачем було придбано будинок за адресою: АДРЕСА_1 з господарськими побудовами на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого державним нотаріусом Четвертої Криворізької нотаріальної контори Артеменко Л.М. за реєстровим №2-3851. Через два роки після переїзду сімейне життя погіршилося і сторони проживали окремо, але шлюб не розривали, оскільки позивач побоювалася суспільного осуду. Між сторонами була домовленість про те, що вказаний житловий будинок є особистою власністю позивача, оскільки придбаний за її особисті кошти, отримані від продажу спадщини. З урахування того, що позивачу стало складно утримувати будинок та обробляти земельну ділянку, нею було прийнято рішення про продаж будинку та придбання квартири для більш комфортного проживання. Для оформлення договору купівлі-продажу позивач звернулася до нотаріуса, яка повідомила останній, що оскільки будинок було придбано у період шлюбу з відповідачем, то для продажу потрібна його згода або позивач має в судовому порядку довести, що будинок є її особистою власністю. Відповідач жодної фінансової участі у придбанні будинку не брав і цей факт ним не заперечується, проте позивачу він повідомив, що підписувати нічого не буде. Позивач була переконана, що будинок належить їй на праві особистої власності, під час укладання договору купівлі-продажу відповідач не був присутнім, претензій на поділ вказаного будинку ніколи не заявляв, тому про порушення свого права позивач довідалася лише у 2025 році, що і стало причиною звернення до суду з вказаним позовом.

Ухвалою суду від 03.04.2026 року справу прийнято до провадження та призначено розгляд справи в порядку загального позовного провадження.

Відповідно до ухвали суду від 09.06.2026 року, закрито підготовче судове засідання, а справу призначено до судового розгляду.

Позивач ОСОБА_1 та її представник – адвокат Кафтасьєва Г.А., повідомлені про дату, час та місце розгляду справи належним чином у встановленому законом порядку, в судове засідання не з`явилися, правом на участь у судовому засіданні не скористалися. Представником позивача було надано заяву, в якій вона просила позовні вимоги задовольнити, а справу розглянути за їх з позивачем відсутності.

Відповідач ОСОБА_2 правом на подання відзиву на позовну заяву не скористався, будучи належним чином повідомленим про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явився, про причини неявки суду не повідомив.

Згідно ч. 3 ст. 131 ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про причини неявки у судове засідання. У разі неповідомлення суду про причини неявки вважається, що учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання без поважних причин.

Відповідно до ч. 4 ст. 223 ЦПК України, у разі повторної неявки в судове засідання відповідача, повідомленого належним чином, суд вирішує справу на підставі наявних у ній даних чи доказів.

Відповідно до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання всіх учасників справи, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Суд, всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідивши та оцінивши наявні у справі письмові докази щодо їх належності, допустимості, достовірності та достатності, надавши їм оцінку в сукупності, встановивши фактичні обставини справи, дійшов до такого висновку.

Судом установлено, що рішенням Довгинцівського районного суду міста Кривого Рогу Дніпропетровської області від 07.09.2015 року було розірвано шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , зареєстрований 02.08.1969 року Октябирьським РАЦС м. Грозного під актовим записом №444 (а.с. 10).

Згідно договору від 18.06.1992 року, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 , позивачем було продано 2/3 частки цілого будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 , який належав ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, виданого 3-ю Грозненською Держнотконторою 28.09.1991 року за реєстром №1-2168 та довідки БТІ УКГ Грозненського міськвиконкому від 17.06.1992 року №17854 (а.с. 18).

Відповідно до договору купівлі-продажу від 10.07.1992 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , посвідченого державним нотаріусом Четвертої криворізької державної нотаріальної контори Артеменко Л.М., позивач придбала шлакокам`яний обложений цеглою жилий будинок житловою площею 46,30 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 11-зі звороту-12).

Згідно з технічним паспортом житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями та спорудами виготовленого 14.08.2025 року КП «Криворізьке РБТІ» ДОР, будинок за адресою: АДРЕСА_1 загальною площею 73,9 кв.м., житловою площею 47,3 кв.м. складається з житлового будинку – А-1, літньої кухні – Б, гаражу – Г, навісу – Д, вбиральні-душу – Е, водоколонки – І, замощення – ІІ, огорожі – №1-3 (а.с. 13-15).

Витягом з Державного реєстру речових прав №442062500 від 03.09.2025 року підтверджується, що власником зазначеного житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1 , є ОСОБА_1 (а.с. 16).

Позивач зазначила, що квартиру придбала за особисті кошти, відповідач жодної фінансової участі у придбанні будинку не брав, на підтвердження джерел придбання квартири позивач надала договір купівлі продажу житлового будинку від 18.06.1992 року. Відповідачем зазначені обставини спростовані не були.

Особиста приватна власність кожного із подружжя – це те майно, яке належить лише одному з подружжя і на яке не поширюється сімейно-правовий принцип спільності майна подружжя. Щодо цього майна кожен із подружжя має право самостійно здійснювати правомочності власника.

У випадку придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Тому сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя. Такого висновку дійшов Верховний суд у постанові від 22.01.2020 року у справі №711/23021/18.

Встановленим судом фактичним обставинам у справі відповідають правовідносини, врегульовані нормами Сімейного кодексу України та ЦК України зокрема, в частині щодо права особистої приватної власності на майно, яке набуте під час шлюбу, спільної сумісної власності подружжя, здійснення останнім цього права, способів та порядку поділу майна, що є спільною сумісною власністю подружжя.

Згідно з частиною першою статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Частиною 2 статті 60 Сімейного кодексу України передбачено, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до п. 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року №11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело та час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК України можуть бути будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати, незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були придбані чи внесені грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи законом.

Згідно ч. 3 ст. 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Згідно з положеннями ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є, зокрема майно, набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі №6-843цс17 та постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 лютого 2018 року у справі №235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі №404/1515/16-ц; постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №372/504/17.

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (в редакції, що діяла станом на час реєстрації права власності на спірне майно) встановлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень – офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Сукупний правовий аналіз наведених норм свідчить про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно не є підставою для набуття права власності, а є лише офіційним визнанням права власності з боку держави, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації.

На підставі викладеного, у разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

З наведених вище доказів вбачається, що житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 73,9 кв.м., хоча і було придбано під час шлюбу сторін, але за особисті кошти позивача.

З огляду на вищевикладене, беручи до уваги всі встановлені судом факти і відповідні їм правовідносин, суд вважає, що позовні вимоги підлягають задоволенню.

Керуючись ст.ст. 4, 5, 10, 12, 13, 19, 81, 89, 258, 263-265, 280-282, 354 ЦПК України, ст.ст. 57, 60, 63, 65, 69-72 СК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою власністю – задовольнити.

Визнати житловий будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 73,9 кв.м., житловою площею 47,3 кв.м. який складається з житлового будинку – А-1, літньої кухні – Б, гаражу – Г, навісу – Д, вбиральні-душу – Е, водоколонки – І, замощення – ІІ, огорожі – №1-3 особистою приватною власністю ОСОБА_1 .

Рішення може бути оскаржено безпосередньо до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дати його складання шляхом подання апеляційної скарги. Рішення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження, або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відомості про сторін:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_3

Суддя І.О.Юзефович