Рішення від 29 липня 2026 р. у справі №760/30966/19 — Солом'янський районний суд міста Києва

Справа №760/30966/19 2/760/9194/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 липня 2026 року Солом`янський районний суд м. Києва у складі:

головуючого судді Усатової І.А.,

за участю секретаря судового засідання Омельяненко С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Державної установи «Центр інфраструктури та технологій Міністерства внутрішніх справ України» до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, завданої працівником під час виконання трудових обов`язків,-

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2019 року Державна установа «Центр інфраструктури та технологій Міністерства внутрішніх справ України» звернулась до суду із позовом до ОСОБА_1 , в якому просило стягнути із відповідача матеріальну шкоду у розмірі 404297 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що наказом Центральної бази ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України від 11 липня 2005 року №40 о/с ОСОБА_1 було прийнято на посаду начальника відділу перевезень і роботи з митницею. Підставою для видання зазначеного наказу стала заява відповідача про прийняття на роботу від 08 липня 2005 року.

02 червня 2017 року між Центральною базою ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України та ОСОБА_1 укладено договір №4 про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, відповідно до умов якого відповідач прийняв на себе обов`язок забезпечувати схоронність ввірених йому матеріальних цінностей та нести повну матеріальну відповідальність у разі заподіяння шкоди внаслідок їх незбереження.

Наказом Центральної бази ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України від 01 листопада 2018 року №52 о/с ОСОБА_1 звільнено із займаної посади за власним бажанням на підставі статті 38 Кодексу законів про працю України.

Позивач зазначає, що у 2017 році між компетентними органами України та Турецької Республіки здійснювалась процедура передачі гуманітарної допомоги для забезпечення потреб Національної поліції України.

Так, 20 лютого 2017 року Департаментом міжнародних відносин Національної поліції Турецької Республіки було направлено електронний лист щодо надання гуманітарної допомоги, в якому повідомлялось про готовність турецької сторони взяти на себе витрати, пов`язані з транспортуванням відповідного майна до України.

Листом від 13 жовтня 2017 року №11073/03/23-2017 Національна поліція України звернулась до Міністерства внутрішніх справ України із проханням визначити ОСОБА_1 , начальника відділу перевезень і роботи з митницею Центральної бази ресурсного забезпечення МВС України, відповідальною особою для подальшої взаємодії під час митного оформлення обладнання та іншого майна, що надходитиме від Генерального директорату з безпеки Турецької Республіки.

Відповідно до проформи-інвойсу, пакувального листа від 10 жовтня 2017 року, заяви Міністерства внутрішніх справ України №428 від 26 жовтня 2017 року та плану розподілу гуманітарної допомоги №429 від 26 жовтня 2017 року до складу гуманітарного вантажу входили: 1000 комплектів захисних наколінників і налокітників, 1000 зимових камуфляжних курток, 3000 зимових шапок-масок, 2000 пар літніх чобіт, 370 захисних щитів та 2000 комплектів тактичного спорядження.

Наказом Міністерства соціальної політики України від 10 листопада 2017 року №1776 зазначений вантаж було визнано гуманітарною допомогою, а Центральну базу ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України визначено його отримувачем.

Позивач зазначає, що на підставі заяви ОСОБА_1 від 28 листопада 2017 року гуманітарний вантаж після митного оформлення був розміщений на складі Центральної бази ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України як організації-отримувача гуманітарної допомоги.

Листом від 01 березня 2018 року Центральна база ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України повідомила Державну установу «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» про завершення митного оформлення гуманітарного вантажу та готовність до його передачі набувачу.

Після отримання листа Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» від 07 березня 2018 року щодо визначення представників для участі у процедурі приймання-передачі майна Центральною базою ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України були видані накази від 15 березня 2018 року №12/1 про приймання-передачу майна та від 20 березня 2018 року №16 про призначення відповідної комісії.

20 березня 2018 року комісією було складено акт відкриття складського приміщення №19, в якому знаходився гуманітарний вантаж, що перебував під митним контролем.

11 квітня 2018 року Міністерством внутрішніх справ України та Національною поліцією України прийнято спільний наказ №300/358 «Про отримання гуманітарної допомоги», відповідно до якого гуманітарна допомога підлягала передачі з балансу Центральної бази ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України на баланс Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України».

Під час здійснення приймання-передачі гуманітарної допомоги 18 квітня 2018 року комісією було складено акт виявлення розбіжностей, відповідно до якого встановлено невідповідність фактичної кількості майна відомостям, зазначеним у митних та супровідних документах. Зокрема, виявлено нестачу 7 пар літніх чобіт, 298 комплектів тактичного спорядження, 60 захисних налокітників, 4 зимових камуфляжних курток та 1435 зимових шапок-масок. Одночасно комісією встановлено наявність 1200 штук зимових шапок іншого зразка.

Позивач зазначає, що після виявлення розбіжностей Центральною базою ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України було направлено листи до представника Міністерства внутрішніх справ України при Посольстві України в Турецькій Республіці від 23 травня 2018 року №25/ЦБРЗ-235 та від 12 жовтня 2018 року №25/ЦБРЗ-453 щодо врегулювання питання пересортиці та нестачі гуманітарного вантажу, однак відповіді на зазначені звернення отримано не було.

Крім того, 22 грудня 2018 року Центральна база ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України звернулась до Державного секретаря Міністерства внутрішніх справ України з метою вирішення питання щодо виявленої нестачі та пересортиці гуманітарного вантажу.

У подальшому Департаментом державного майна та ресурсів Міністерства внутрішніх справ України листом від 25 лютого 2019 року №25/2/4-498 ініційовано проведення службової перевірки, у зв`язку з чим наказом Центральної бази ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України від 11 березня 2019 року №15 створено відповідну комісію.

Позивач зазначає, що строки проведення службової перевірки неодноразово продовжувались наказами Центральної бази ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України №20/1 від 13 березня 2019 року та №29/1 від 13 червня 2019 року.

Листом Київської міської митниці Державної фіскальної служби України від 14 червня 2019 року №2335/9/26-70-64-02, на який посилається позивач, повідомлено, що під час розміщення товарів гуманітарної допомоги на складі організації-отримувача повідомлення про невідповідність товарів супровідним документам або акт щодо таких невідповідностей не складались, а Єдиний уніфікований документ для розміщення товарів на тимчасове зберігання №0089/17/СТД від 23 жовтня 2017 року був підписаний представником Центральної бази ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України Маролою Віталієм Олександровичем.

Згідно із зазначеним Єдиним уніфікованим документом на тимчасове зберігання були прийняті захисні наколінники та налокітники у кількості 1000 комплектів, 370 захисних щитів, 2000 комплектів тактичного спорядження, 2000 пар літніх чобіт, 2000 зимових камуфляжних курток та 3000 зимових шапок-масок.

Позивач також зазначає, що з метою отримання пояснень від відповідача останньому було направлено лист від 23 серпня 2019 року №343/2 із пропозицією надати письмові пояснення щодо встановлених обставин, однак відповіді на нього отримано не було.

За результатами проведення службової перевірки 01 жовтня 2019 року тимчасово виконуючим обов`язки начальника Центральної бази ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України затверджено висновок №42, відповідно до якого комісія дійшла висновку про наявність матеріальних збитків у сумі 404 297,38 грн та визнала винним у їх заподіянні колишнього начальника відділу перевезень і роботи з митницею ОСОБА_1 , вказавши, що нестача гуманітарного вантажу виникла внаслідок неналежного виконання ним покладених посадових обов`язків.

Посилаючись на положення статей 130, 134, 135-1 Кодексу законів про працю України, умови укладеного договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, а також висновок службової перевірки, позивач вважає, що відповідач зобов`язаний відшкодувати заподіяну матеріальну шкоду у повному обсязі в сумі 404 297,38 грн.

Крім того, позивач просить поновити строк звернення до суду, посилаючись на те, що хоча факт нестачі гуманітарного вантажу було встановлено під час приймання-передачі майна у квітні 2018 року, остаточні причини виникнення нестачі та особу, відповідальну за її виникнення, було встановлено лише за результатами службової перевірки, завершеної складанням висновку №42 від 01 жовтня 2019 року, що, на думку позивача, свідчить про поважність причин пропуску встановленого законом строку звернення до суду.

З огляду на викладене, позивач просить суд поновити строк на звернення до суду, стягнути з ОСОБА_1 на користь Центральної бази ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України матеріальну шкоду у розмірі 404 297,38 грн, а також судові витрати.

08.11.2019 протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями обрано суддю Усатову І.А.

15.11.2019 ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва відкрито провадження у справі за правилами спрощеного провадження.

02.03.2020 від відповідача до суду надійшов відзив, у якому відповідач заперечував проти задоволення позовну.

На обґрунтування своїх заперечень зазначив, що договір про повну матеріальну відповідальність від 02 червня 2017 року ним не укладався та не підписувався, а підпис, який міститься на наданій позивачем копії договору, на його переконання, виконаний іншою особою. Вказував, що відповідно до своїх посадових обов`язків він не здійснював приймання, зберігання, обліку чи видачі матеріальних цінностей, а виконував виключно функції, пов`язані з документальним супроводом митного оформлення товарів, у зв`язку із чим відмовився від підписання такого договору. У зв`язку із запереченням належності йому підпису на договорі просив витребувати його оригінал та призначити судову почеркознавчу експертизу, а також розглядати справу за правилами загального позовного провадження, оскільки встановлення зазначених обставин потребує проведення експертного дослідження.

Також відповідач зазначив, що відповідно до листа заступника Голови Національної поліції України від 13 жовтня 2017 року його було визначено відповідальним виключно за взаємодію з представниками Генерального директорату з безпеки Турецької Республіки в частині митного оформлення гуманітарної допомоги, яка ввозилася на територію України. Будь-яких повноважень щодо прийняття, зберігання, охорони чи забезпечення схоронності зазначеного майна він не мав.

Посилався на те, що гуманітарна допомога прибула до України у двох опломбованих вантажних автомобілях, які після проходження митних процедур були доставлені на склад Центральної бази ресурсного забезпечення МВС України. За його твердженням, розвантаження товару здійснювалося у присутності представників митного органу, керівництва бази та представника Посольства Турецької Республіки без розпакування коробок та без фактичного перерахунку товарних місць. Після розвантаження складське приміщення було опломбоване митним органом та печаткою Центральної бази ресурсного забезпечення МВС України.

Відповідач зазначив, що після завершення митного оформлення гуманітарної допомоги 28 листопада 2017 року ним було подано службову записку керівництву щодо необхідності надання фінансово-обліковому відділу вказівки про прийняття та оформлення гуманітарної допомоги, чим, на його думку, він повністю виконав покладені на нього службові обов`язки. При цьому зазначав, що з моменту розміщення вантажу на складі подальше його зберігання перебувало у віданні працівників відділу зберігання майна, до діяльності яких він жодного відношення не мав.

Крім того, відповідач звертав увагу суду на те, що до 23 листопада 2017 року гуманітарна допомога перебувала під митним контролем, а після завершення митного оформлення складське приміщення залишалося опломбованим до 20 березня 2018 року. При відкритті складського приміщення, як зазначав відповідач, пошкодження митної пломби не було виявлено, що підтверджувалося відповідним актом.

При цьому відповідач наголошував, що акт про виявлення розбіжностей було складено лише 18 квітня 2018 року, тобто майже через місяць після відкриття складського приміщення. За цей час, на його думку, доступ до майна мали комірники, працівники фінансово-облікового відділу та члени комісії з приймання-передачі гуманітарної допомоги. Сам відповідач зазначав, що був присутній лише під час відкриття складського приміщення, однак до складу комісії, яка здійснювала приймання-передачу майна та встановлювала його фактичну кількість, не входив, а тому фізичного доступу до гуманітарної допомоги після відкриття складу не мав.

Також відповідач вказував, що позивачем не наведено жодних належних та допустимих доказів, які б підтверджували, що саме його дії чи бездіяльність спричинили виникнення нестачі або пересорту гуманітарної допомоги.

На його переконання, позивач не довів наявності усіх необхідних елементів матеріальної відповідальності працівника, зокрема не встановив, які саме неправомірні дії відповідача призвели до виникнення шкоди, чи входило забезпечення схоронності гуманітарної допомоги до його службових обов`язків, а також не довів причинного зв`язку між його діями та виявленою нестачею.

Окремо відповідач зазначав, що нестача або пересорт майна могли виникнути ще до ввезення гуманітарної допомоги на територію України, під час її комплектування та пакування турецькою стороною. На підтвердження зазначеного посилався на те, що серед отриманого майна було виявлено пересорт зимових шапок, а також захисні щити, які перебували у використанні та мали пошкодження, що, на його думку, виключає можливість виникнення таких обставин під час перебування вантажу під митним контролем на території України. Разом із тим відповідач не виключав можливості виникнення нестачі після відкриття складського приміщення у період з 20 березня по 18 квітня 2018 року, коли доступ до майна мали інші працівники позивача.

Крім того, відповідач зазначав, що при звільненні з посади 01 листопада 2018 року ним було виконано усі передбачені законодавством процедури, зокрема передано ввірене майно та оформлено обхідний лист, при цьому будь-яких претензій щодо наявності нестачі або необхідності відшкодування матеріальної шкоди позивач до нього не заявляв.

Також відповідач вказував, що позивачем не надано обґрунтованого розрахунку заявленої до стягнення суми збитків, не зазначено, з якої вартості майна здійснено розрахунок, а також не враховано наявність майна іншого зразка, яке фактично перебувало на складі, у зв`язку із чим він позбавлений можливості перевірити правильність визначення розміру заявленої до стягнення шкоди.

Окрім цього, відповідач просив застосувати наслідки спливу строку звернення до суду, передбаченого частиною третьою статті 233 КЗпП України, зазначаючи, що факт виявлення нестачі був зафіксований актом від 18 квітня 2018 року, тоді як позов подано лише у листопаді 2019 року, тобто після спливу встановленого законом однорічного строку. На його думку, наведені позивачем підстави для поновлення такого строку не є поважними, оскільки відповідні дії щодо отримання додаткової інформації були вчинені вже після закінчення визначеного законом строку звернення до суду.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 30.09.2026 відмовлено в задоволенні клопотання відповідача про витребування документів.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 30.09.2026 відмовлено в задоволенні клопотання відповідача та клопотання позивача про допит свідків.

29.09.2020 від представника позивача надійшла заява про внесення змін до відомостей щодо учасників справи. У своїй заяви представник вказує, що згідно Наказу МВС № 104 від 06.02.2020 Центральну базу ресурсного забезпечення МВС України перейменовано в Державну установу «Центр інфраструктури та технологій Міністерства внутрішніх справ України» (ДУ ЦІТ МВС України), тому просив змінити дані позивача на вірні - Державна установа «Центр інфраструктури та технологій Міністерства внутрішніх справ України» (ДУ ЦІТ МВС України).

02.12.2020 ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва ухвалено рішення здійснювати проводити розгляд справи в судовому засідання з повідомленням (викликом) сторін.

17.03.2021 від представника відповідача - адвоката Щербака Романа Сергійовича надійшло клопотання про проведення почеркознавчої експертизи.

17.03.2021 ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва задоволено клопотання представника відповідача - адвоката Щербака Романа Сергійовича про проведення почеркознавчої експертизи.

12.09.2023 до Солом`янського районного суду міста Києва надійшов висновок експерта № 5259/5260/23-32 від 08.09.2023 за результатами проведення судової почеркознавчої експертизи у цивільній справі № 760/30966/19.

22.09.2025 через підсистему «Електронний суд» надійшло клопотання про поновлення провадження у справі.

У судове засідання сторони не з`явились, про дату, час та місце проведення судового засідання були повідомлений належним чином.

Враховуючи, що сторони не прибули в судове засідання, а перешкод для розгляду справи судом не встановлено, то суд здійснює судовий розгляд у судовому засіданні без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу, відповідно до вимог ч. 2 ст. 247 ЦПК України.

Згідно з правовою позицією Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеною в постанові від 5 вересня 2022 року № 1519/2-5034/11 (№ 61-175сво21) порядок ухвалення судового рішення та його проголошення залежить від того, чи судове засідання, яким завершений розгляд справи, відбулось у присутності учасників справи, чи за їхньої відсутності; повне судове рішення було складено чи складання повного судового рішення було відкладено.

У разі розгляду судом справи без виклику учасників справи або учасники справи в судове засідання не з`явились, ухвалення рішення відбувається у такому самому порядку, проте з урахуванням певних винятків: а) рішення не проголошується; б) датою ухвалення рішення є дата складання повного судового рішення. У разі неявки всіх учасників справи у судове засідання таке судове засідання не проводиться. У цьому випадку судове рішення не проголошується (частина четверта статті 268 ЦПК України) і датою його ухвалення є дата складення повного судового рішення (друге речення частини п`ятої статті 268 ЦПК України).

З урахуванням розумності положення частини п`ятої статті 268 ЦПК України слід розуміти таким чином: у разі ухвалення судового рішення за відсутності учасників справи, суд повинен зазначати датою ухвалення ту дату, на яку було призначено розгляд справи, та вказувати у резолютивній частині дату складення повного судового рішення. Проте у разі зазначення судом датою ухвалення судового рішення дати складення повного судового рішення, внаслідок чого дата судового засідання та дата ухвалення судового рішення не співпадатимуть, це не є порушенням прав сторін.

Відтак, суд зазначає датою виготовлення рішення дату складання повного його тексту, незважаючи на те, що вона відмінна від дати судового засідання, на яку було призначено розгляд справи.

Дослідивши матеріали справи та надані позивачем письмові докази, в обґрунтування своїх вимог, суд дійшов наступного висновку.

Відповідно до частин першої, другої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема, чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення сторін, якими доказами вони підтверджуються, чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, які правовідносини випливають із встановлених обставин, яка правова норма підлягає застосуванню та чи підлягає позов задоволенню.

Згідно зі статтею 22 ЦК України особа, якій завдано збитків унаслідок порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитками, зокрема, є втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які вона зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Водночас спірні правовідносини виникли між роботодавцем та працівником у зв`язку із заявленою вимогою про відшкодування матеріальної шкоди, а тому регулюються насамперед нормами глави IX Кодексу законів про працю України.

Частинами першою, другою статті 130 КЗпП України встановлено, що працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі чи організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов`язків. При покладенні матеріальної відповідальності права та законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності лише за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законом, та лише за умови, коли така шкода заподіяна винними протиправними діями чи бездіяльністю працівника.

Отже, саме на роботодавця покладається обов`язок доведення усіх юридично значимих обставин, необхідних для покладення матеріальної відповідальності на працівника, а саме: факту заподіяння прямої дійсної шкоди, протиправності поведінки працівника, його вини, причинного зв`язку між його поведінкою та заподіяною шкодою, а також наявності передбачених законом підстав для застосування відповідного виду матеріальної відповідальності.

Аналогічний правовий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 210/1468/18, у якій суд зазначив, що у спорах про відшкодування працівником матеріальної шкоди саме роботодавець зобов`язаний довести наявність усіх передбачених статтею 130 КЗпП України умов матеріальної відповідальності працівника, а саме: факт заподіяння прямої дійсної шкоди, протиправність поведінки працівника, його вину та причинний зв`язок між такою поведінкою і заподіяною шкодою. Недоведеність хоча б однієї із зазначених умов виключає можливість задоволення позову.

Позивач звернувся до суду саме з вимогою про стягнення з відповідача матеріальної шкоди у повному розмірі, посилаючись на положення статей 134, 135-1 КЗпП України.

Пунктом 1 статті 134 КЗпП України встановлено, що працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі чи організації, якщо між працівником та підприємством відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна або інших цінностей, переданих йому для зберігання чи для інших цілей.

За змістом статті 135-1 КЗпП України письмовий договір про повну матеріальну відповідальність може бути укладений лише з працівником, який досяг вісімнадцятирічного віку та займає посаду або виконує роботу, безпосередньо пов`язану із зберіганням, обробкою, продажем, перевезенням або використанням у процесі виробництва переданих йому матеріальних цінностей.

Таким чином, наявність належним чином укладеного письмового договору про повну матеріальну відповідальність є однією із необхідних умов застосування до працівника пункту 1 статті 134 КЗпП України.

Верховний Суд у постанові від 29 вересня 2021 року у справі № 554/5709/19 звернув увагу, що покладення повної матеріальної відповідальності на працівника за пунктом 1 статті 134 КЗпП України можливе лише за наявності належним чином укладеного письмового договору про повну матеріальну відповідальність. За відсутності такого договору застосування повної матеріальної відповідальності з цієї підстави є неможливим.

Як убачається зі змісту позовної заяви, саме існування такого договору позивач визначає основною правовою підставою своїх вимог.

Позивач зазначає, що 02 червня 2017 року між Центральною базою ресурсного забезпечення Міністерства внутрішніх справ України та ОСОБА_1 було укладено договір № 4 про повну індивідуальну матеріальну відповідальність, відповідно до якого відповідач прийняв на себе обов`язок забезпечувати схоронність ввірених йому матеріальних цінностей та нести повну матеріальну відповідальність у разі їх незбереження.

Саме на існування цього договору позивач посилається як на підставу виникнення у відповідача обов`язку відшкодувати заявлену до стягнення матеріальну шкоду у повному розмірі.

Разом із тим відповідач ще у відзиві на позов категорично заперечував факт укладення зазначеного договору та зазначав, що ніколи його не підписував, а підпис, який міститься у наданій позивачем копії договору, виконаний іншою особою. Саме з цих підстав відповідач просив суд витребувати оригінал договору та призначити судову почеркознавчу експертизу.

Враховуючи наявність спору щодо справжності підпису відповідача, ухвалою суду від 17 березня 2021 року було призначено судову почеркознавчу експертизу.

За результатами проведення експертного дослідження судовим експертом складено висновок № 5259/5260/23-32 від 08 вересня 2023 року, відповідно до якого підпис у графі « ОСОБА_2 » договору про повну матеріальну відповідальність № 4 від 02 червня 2017 року виконаний не ОСОБА_1 , а іншою особою.

Відповідно до статей 76, 77 ЦПК України висновок експерта є належним засобом доказування.

Згідно зі статтею 102 ЦПК України висновок експерта є докладним описом проведених досліджень, зроблених у результаті них висновків та обґрунтованих відповідей на поставлені питання.

За змістом статті 110 ЦПК України висновок експерта не має наперед встановленої сили та підлягає оцінці судом разом з іншими доказами за правилами статті 89 цього Кодексу.

Оцінюючи наведений висновок експерта у сукупності з іншими доказами у справі, суд не знаходить підстав ставити його під сумнів.

Верховний Суд у постанові від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19 зазначив, що висновок судової експертизи підлягає оцінці нарівні з іншими доказами, однак якщо він є повним, мотивованим, логічним, виконаним компетентним експертом та не спростований іншими належними доказами, суд має правові підстави покласти його в основу судового рішення.

Експертиза проведена на підставі ухвали суду компетентною експертною установою, експерт був попереджений про кримінальну відповідальність за надання завідомо неправдивого висновку, висновок містить опис проведених досліджень, застосованих методик, мотивовані відповіді на поставлені судом питання та є логічним і послідовним.

Крім того, наведений висновок узгоджується із процесуальною поведінкою відповідача, який із самого початку розгляду справи послідовно заперечував факт укладення договору та належність йому підпису.

Водночас позивач, всупереч вимогам статті 81 ЦПК України, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновку судового експерта не надав, клопотання про призначення повторної або додаткової експертизи не заявив, доказів недостовірності чи необґрунтованості експертного висновку матеріали справи також не містять.

Посилання позивача на копію договору про повну матеріальну відповідальність саме по собі не може бути достатнім доказом його укладення, оскільки належність підпису відповідачу, який посвідчує його волевиявлення на укладення такого договору, спростована належним та допустимим доказом - висновком судової почеркознавчої експертизи.

Суд враховує, що відповідно до статей 202, 205, 207 ЦК України письмовий правочин вважається вчиненим лише за умови його підписання сторонами або належним чином уповноваженими ними особами. Саме підпис є обов`язковим реквізитом письмового правочину, який підтверджує волевиявлення особи на його укладення та прийняття на себе відповідних прав і обов`язків.

Оскільки судовою експертизою встановлено, що підпис від імені відповідача виконаний іншою особою, відсутні правові підстави вважати, що відповідач висловив волю на укладення договору про повну матеріальну відповідальність та прийняв на себе відповідні обов`язки.

За таких обставин суд приходить до висновку, що позивачем не доведено факту укладення між сторонами договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність у порядку, визначеному статтею 135-1 КЗпП України.

Отже, основний довід позивача, відповідно до якого відповідач повинен нести повну матеріальну відповідальність на підставі договору № 4 від 02 червня 2017 року, свого підтвердження під час судового розгляду не знайшов, тоді як відповідний довід відповідача про непідписання зазначеного договору повністю підтверджений належними та допустимими доказами.

Водночас суд зазначає, що навіть встановлення відсутності укладеного між сторонами договору про повну матеріальну відповідальність саме по собі не звільняє суд від обов`язку перевірити інші доводи сторін та з`ясувати, чи доведено позивачем наявність усіх інших передбачених законом умов покладення на відповідача матеріальної відповідальності за заподіяну шкоду, що буде предметом подальшої оцінки суду.

Разом із тим суд вважає, що навіть незалежно від встановленої відсутності належним чином укладеного договору про повну індивідуальну матеріальну відповідальність заявлені позовні вимоги не підлягають задоволенню і з інших самостійних правових підстав.

Так, обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що відповідач, перебуваючи на посаді начальника відділу перевезень і роботи з митницею Центральної бази ресурсного забезпечення МВС України, був відповідальним за гуманітарний вантаж, який надійшов від Генерального директорату з безпеки Турецької Республіки, а виявлена у подальшому нестача майна виникла саме внаслідок неналежного виконання ним службових обов`язків.

На підтвердження зазначених обставин позивач посилається на лист Національної поліції України про визначення відповідача відповідальною особою для взаємодії під час митного оформлення гуманітарної допомоги, договір про повну матеріальну відповідальність, висновок службової перевірки № 42 від 01 жовтня 2019 року та матеріали внутрішньої перевірки.

Разом із тим суд не може погодитися з такими доводами позивача з огляду на таке.

Як убачається із листа Національної поліції України від 13 жовтня 2017 року №11073/03/23-2017, на який посилається сам позивач, ОСОБА_1 визначено відповідальною особою для подальшої взаємодії під час митного оформлення обладнання та іншого майна, що надходило від Генерального директорату з безпеки Турецької Республіки.

Отже, зі змісту зазначеного документа вбачається, що відповідачу були доручені функції організаційної взаємодії та забезпечення митного оформлення гуманітарного вантажу.

Водночас зазначений документ не містить будь-яких положень щодо покладення на відповідача обов`язків із прийняття гуманітарної допомоги на відповідальне зберігання, її обліку, забезпечення схоронності або здійснення матеріально відповідальних функцій.

Сам по собі факт визначення працівника відповідальним за організацію митного оформлення не свідчить про передачу йому матеріальних цінностей та не породжує повної матеріальної відповідальності у розумінні статей 130, 134, 135-1 КЗпП України.

Аналогічні доводи наведені відповідачем у відзиві, в якому останній зазначав, що до його посадових обов`язків входило виключно документальне супроводження процедури митного оформлення гуманітарної допомоги, тоді як функції прийняття, обліку та зберігання матеріальних цінностей покладалися на інші структурні підрозділи позивача.

Дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що зазначені заперечення відповідача знайшли своє підтвердження під час судового розгляду.

Так, позивачем не надано суду посадової інструкції відповідача, з якої б убачалося, що забезпечення схоронності гуманітарного вантажу або прийняття його на відповідальне зберігання входило до кола його службових обов`язків.

Не надано також жодного наказу керівника установи, яким відповідача було б призначено матеріально відповідальною особою саме за зазначений гуманітарний вантаж.

Відсутні у матеріалах справи й будь-які акти приймання-передачі, товарно-транспортні накладні, описи, інвентаризаційні відомості чи інші первинні документи, які б підтверджували факт передачі відповідачу спірного майна під особисту відповідальність.

Натомість із матеріалів справи убачається, що після завершення митного оформлення гуманітарний вантаж був розміщений на складі Центральної бази ресурсного забезпечення МВС України як отримувача гуманітарної допомоги.

Подальше прийняття зазначеного майна здійснювалося комісією, створеною наказами позивача, а передача гуманітарної допомоги на баланс Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» також здійснювалася комісією, до компетенції якої входило встановлення фактичної кількості майна.

При цьому саме комісією 18 квітня 2018 року було складено акт про виявлення розбіжностей між фактичною кількістю майна та відомостями, зазначеними у супровідних документах.

З наведеного убачається, що нестача майна була встановлена не під час прийняття гуманітарного вантажу відповідачем, а під час здійснення комісійної передачі майна іншій юридичній особі.

При цьому суд звертає увагу, що відповідно до матеріалів справи складське приміщення було відкрито ще 20 березня 2018 року, тоді як акт про виявлення розбіжностей складено лише 18 квітня 2018 року, тобто майже через місяць після відкриття складу.

Наведена обставина була предметом заперечень відповідача, який зазначав, що після відкриття складського приміщення доступ до гуманітарного вантажу мали працівники складу, члени комісії, працівники фінансово-облікового підрозділу та інші особи, тоді як він не входив до складу комісії, яка здійснювала приймання-передачу майна.

Будь-яких належних та допустимих доказів, які б спростовували наведені доводи відповідача, позивач суду не надав.

Більше того, із матеріалів справи не вбачається, що після відкриття складського приміщення саме відповідач мав виключний доступ до гуманітарної допомоги або здійснював її подальше зберігання.

За таких обставин твердження позивача про те, що нестача майна виникла саме з вини відповідача, ґрунтується виключно на припущеннях та не підтверджується належними доказами.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Отже, суд доходить висновку, що позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту передачі гуманітарного вантажу відповідачу під особисту матеріальну відповідальність, а також того, що забезпечення схоронності зазначеного майна входило до його трудових обов`язків.

За відсутності таких доказів відсутні підстави вважати доведеним один із необхідних елементів матеріальної відповідальності працівника, а саме порушення відповідачем покладених на нього трудових обов`язків, передбачених статтею 130 КЗпП України.

Разом із тим суд критично оцінює посилання позивача на висновок службової перевірки № 42 від 01 жовтня 2019 року як на належний доказ вини відповідача у заподіянні матеріальної шкоди.

Як убачається із позовної заяви, саме висновок зазначеної службової перевірки став підставою для звернення позивача до суду, оскільки комісією зроблено висновок про наявність матеріальних збитків у сумі 404 297,38 грн та визначено винною особою колишнього начальника відділу перевезень і роботи з митницею Маролу В.О.

Разом із тим суд зазначає, що відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги чи заперечення сторін.

За змістом статті 89 ЦПК України жодний доказ не має для суду наперед встановленої сили.

Отже, жоден документ, складений самим позивачем, у тому числі висновок службової перевірки, не є безумовним доказом вини відповідача та підлягає оцінці судом нарівні з іншими доказами у справі.

Службова перевірка є однією з форм внутрішнього контролю діяльності установи та спрямована на з`ясування обставин, що мають значення для організації її роботи. Водночас висновок службової перевірки є письмовим доказом у розумінні статті 76 ЦПК України, який не має для суду наперед встановленої сили та підлягає оцінці у сукупності з іншими доказами відповідно до вимог статті 89 ЦПК України.

Сам по собі висновок службової перевірки не може бути достатнім доказом вини працівника у заподіянні матеріальної шкоди та не звільняє позивача від обов`язку, передбаченого статтею 81 ЦПК України, довести належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами всі обставини, на які він посилається як на підставу своїх позовних вимог.

Оцінюючи висновок службової перевірки № 42 від 01 жовтня 2019 року у сукупності з іншими доказами, суд установив, що викладені у ньому висновки фактично ґрунтуються на припущенні про те, що саме відповідач повинен нести матеріальну відповідальність за виявлену нестачу гуманітарної допомоги виключно з огляду на те, що він був визначений відповідальним за взаємодію під час її митного оформлення.

При цьому комісією не наведено жодного належного обґрунтування того, яким чином сам факт здійснення відповідачем взаємодії під час митного оформлення свідчить про передачу йому гуманітарного вантажу на відповідальне зберігання, виникнення у нього статусу матеріально відповідальної особи чи про наявність причинного зв`язку між його діями та виявленою нестачею майна. Висновки комісії з цього приводу мають припущений характер та не підтверджені первинними документами або іншими належними доказами.

Водночас жодних належних доказів того, що гуманітарний вантаж був переданий відповідачу під особисту матеріальну відповідальність, комісією не наведено.

Не встановлено також, коли саме виникла нестача майна.

Не встановлено, хто саме мав доступ до гуманітарного вантажу після завершення митного оформлення.

Не встановлено, чи мала місце нестача ще до ввезення вантажу на територію України, під час його транспортування або після відкриття складського приміщення.

Не встановлено й будь-яких конкретних протиправних дій чи бездіяльності відповідача, які б перебували у причинному зв`язку із виявленою нестачею.

Фактично висновок службової перевірки містить лише припущення про відповідальність відповідача без належного підтвердження відповідних висновків первинними документами або іншими об`єктивними доказами.

При цьому суд бере до уваги доводи відповідача про те, що гуманітарний вантаж прибув до України у опломбованих транспортних засобах, після завершення митного оформлення був розміщений на складі, який також перебував під пломбами, а акт відкриття складського приміщення від 20 березня 2018 року не містить відомостей про порушення митних пломб.

Крім того, відповідач обґрунтовано звертав увагу суду на те, що акт про виявлення нестачі було складено лише 18 квітня 2018 року, тобто майже через місяць після відкриття складського приміщення.

Протягом зазначеного часу доступ до гуманітарного вантажу мали інші працівники позивача, члени комісії, працівники складського господарства та фінансово-облікового підрозділу.

Зазначені доводи відповідача позивачем не спростовані.

Більше того, позивачем не доведено, що після відкриття складського приміщення відповідач взагалі мав будь-який доступ до гуманітарної допомоги або здійснював її облік чи зберігання.

Таким чином, суд приходить до висновку, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів існування причинного зв`язку між діями або бездіяльністю відповідача та виявленою нестачею гуманітарного вантажу.

Верховний Суд у постанові від 03 лютого 2021 року у справі № 212/5843/17 зазначив, що сам по собі факт виявлення нестачі майна не свідчить про вину конкретного працівника. Роботодавець повинен довести, що нестача виникла саме внаслідок винних протиправних дій або бездіяльності працівника, а також існування прямого причинного зв`язку між його поведінкою та заподіяною шкодою.

Саме такий правовий висновок викладений, зокрема, у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо застосування статей 130, 134 КЗпП України.

За встановлених судом обставин позивач не довів: (1) що гуманітарний вантаж був переданий відповідачу під особисту матеріальну відповідальність; (2) що відповідач був особою, відповідальною за його подальше зберігання; (3) що нестача виникла саме під час виконання відповідачем трудових обов`язків; (4) що між діями відповідача та виявленою нестачею існує прямий причинний зв`язок; (5) що відповідач допустив винну протиправну поведінку, яка спричинила заподіяння шкоди.

За відсутності зазначених обставин покладення на відповідача матеріальної відповідальності суперечило б вимогам статті 130 КЗпП України та фактично ґрунтувалося б виключно на припущеннях, що прямо заборонено частиною шостою статті 81 ЦПК України.

Разом із тим суд звертає увагу і на те, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено розміру матеріальної шкоди у спосіб, який давав би суду можливість перевірити правильність заявлених до стягнення вимог.

Так, відповідно до статті 12 та частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень.

Позивач, заявляючи вимогу про стягнення 404 297,38 грн матеріальної шкоди, зобов`язаний був надати суду належний та обґрунтований розрахунок заявленої суми, підтверджений первинними бухгалтерськими документами, документами щодо вартості майна, документами бухгалтерського обліку та іншими доказами, які дозволяли б суду перевірити правильність такого розрахунку.

Натомість матеріали справи не містять належного розрахунку збитків, який би дозволяв встановити, яким чином визначена вартість кожної одиниці відсутнього майна, з яких документів виходив позивач при визначенні загальної суми шкоди та чи враховувалася при цьому наявність іншого майна, виявленого під час приймання-передачі гуманітарної допомоги.

Як убачається з акта про виявлення розбіжностей, комісією встановлено не лише нестачу окремих видів гуманітарної допомоги, а й наявність 1200 зимових шапок іншого зразка.

Разом із тим будь-якої оцінки зазначеним обставинам при визначенні розміру шкоди позивач не надав.

Також матеріали справи не містять доказів того, що позивачем здійснювалася незалежна оцінка вартості втраченого майна або інший спосіб визначення його дійсної вартості відповідно до вимог законодавства.

Отже, суд позбавлений можливості перевірити правильність визначення заявленого до стягнення розміру шкоди, що також виключає можливість задоволення позову.

Крім того, суд бере до уваги, що відповідач у відзиві заявив про застосування наслідків спливу строку звернення до суду, передбаченого частиною третьою статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), посилаючись на те, що нестачу майна було виявлено ще 18 квітня 2018 року, тоді як позов подано лише у листопаді 2019 року.

Позивач, своєю чергою, просив поновити зазначений строк, посилаючись на те, що остаточні причини виникнення нестачі та особу, відповідальну за її виникнення, були встановлені лише після завершення службової перевірки.

Разом із тим суд зазначає, що наведені сторонами доводи щодо дотримання строку звернення до суду не впливають на вирішення спору по суті.

Оскільки під час розгляду справи суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог у зв`язку з недоведеністю обставин, на які позивач посилається як на підставу позову, вирішення питання щодо дотримання строку звернення до суду не впливає на правильність вирішення цього спору.

У даній справі судом встановлено, що позивачем не доведено факту укладення з відповідачем договору про повну матеріальну відповідальність, не доведено передачі відповідачу гуманітарного вантажу під особисту матеріальну відповідальність, не доведено порушення відповідачем покладених на нього трудових обов`язків, не доведено вини відповідача та причинного зв`язку між його діями і заявленою шкодою, а також не доведено належним чином її розміру.

Відповідно до статті 89 ЦПК України жоден доказ не має для суду наперед встановленої сили.

Оцінивши кожний доказ окремо, а також їх достатність, допустимість, належність і взаємний зв`язок у сукупності, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ґрунтуються переважно на припущеннях та висновках внутрішньої службової перевірки позивача, які не підтверджені належними, допустимими та достатніми доказами у розумінні статей 76-81 ЦПК України.

Суд також враховує усталену практику Верховного Суду, відповідно до якої матеріальна відповідальність працівника є винятковим видом юридичної відповідальності, а тому роботодавець зобов`язаний довести наявність усіх її обов`язкових елементів: прямої дійсної шкоди, протиправної поведінки працівника, його вини, причинного зв`язку між такою поведінкою та заподіяною шкодою, а у випадку заявлення вимог про повну матеріальну відповідальність - також існування передбачених статтями 134, 135-1 КЗпП України правових підстав для її застосування.

Недоведеність хоча б одного із зазначених елементів виключає можливість покладення на працівника матеріальної відповідальності.

Оскільки у цій справі позивачем не доведено сукупності юридичних фактів, необхідних для покладення на відповідача матеріальної відповідальності, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову

Таким чином, позов Державної установи «Центр інфраструктури та технологій Міністерства внутрішніх справ України» до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди є необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню.

Керуючись статтями 12, 13, 76-81, 89, 102, 110, 141, 258, 259, 263-265, 268, 273 ЦПК України, статтями 22 ЦК України, 130, 134, 135-1 КЗпП України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову - відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до Київського апеляційного суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Судді І.А. Усатова