Рішення від 23 серпня 2026 р. у справі №380/3476/26 — Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

справа №380/3476/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

24 серпня 2026 року

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Хоми О.П., розглянувши у письмовому провадженні у м. Львові в порядку спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в :

ОСОБА_1 (далі – позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 (далі – відповідач-1, в/ч НОМЕР_1 ), Військової частини НОМЕР_2 (далі – відповідач-2, в/ч НОМЕР_2 ), в якому, з урахуванням уточненої позовної заяви, просить:

- визнати протиправними дії в/ч НОМЕР_1 щодо нереєстрації рапорту від 09.02.26 на відпустку відповідно до Наказу МОУ №531 та перевищення службових обов`язків під час надання відповіді від 25.02.26 згідно зі ст. 7 Закону «Про звернення громадян»;

- ???зобов?язати в/ч НОМЕР_1 прийняти рапорт від 09.02.26 до розгляду, зареєструвати та надати можливість відпустки за сімейними обставинами на зазначений термін з новими датами;

- ???визнати протиправною перевірку в/ч НОМЕР_2 та їхню відповідь від 20.02.26 у зв`язку з нерозглядом доданих документів, надісланих до в/ч НОМЕР_1 від 13.02.26;

- зобов`язати в/ч НОМЕР_2 переглянути рапорт на звільнення №51 від 08.01.26, рішення від 20.02.26 у зв`язку з нерозглянутими документами від 13.02.26 та довідкою № 21 про потребу матері у догляді.;

- зобов`язати в/ч НОМЕР_2 прийняти рішення про звільнення позивача із виключенням із списків особового складу в/ч НОМЕР_1 .

- зобов`язати в/ч НОМЕР_1 з часу початку розгляду справи заборонити переміщення позивача на нове місце служби згідно з п. 112 Указу Президента №1153/2008;

- стягнути з органів державної влади відшкодування матеріальної та моральної шкоди в сумі 20 000 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що 02.09.2025 звернувся до командира в/ч НОМЕР_1 із рапортом про надання відпустки за сімейними обставинами, до якого долучив необхідні документи. Однак відповідач-1 протягом визначених законом строків належним чином рапорт не розглянув з причин відсутності усіх документів. Заперечує відсутність необхідних документів і стверджує, що такі які були у розпорядженні командування в/ч НОМЕР_1 і подавалися до рапорту на звільнення з військової служби від 08.01.2026 №51. Однак такий не був розглянутий.

Вказує, що звернувся до військової служби правопорядку (далі – ВСП) в/ч НОМЕР_2 зі скаргою на поведінку командування в/ч НОМЕР_1 , однак ВСП в порушення статті 7 Закону України «Про звернення громадян» направила його скаргу для розгляду безпосередньо до відповідача-1.

Зазначає, що протиправна поведінка відповідача-1 суперечить вимогам Наказу МО України №531, зокрема порушено пункт 6 розділу ІІІ щодо обов`язкової реєстрації рапорту службою діловодства, а також пункт 5 розділу ІІІ, який категорично забороняє відмовляти у задоволенні рапорту через відсутність документів, які вже перебувають у розпорядженні командира. Також вказує, що відмова у наданні відпустки є порушенням пункту 18 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей». На підставі викладеного звернувся до суду за захистом своїх прав.

Відповідачем-2 позову не визнано з підстав, викладених у відзиві на позовну заяву, суть яких полягає у такому. Вказує, що приписами статті 7 Закону України від 02.10.1996 №393/96-BР «Про звернення громадян» (далі - Закон №393/96-BР) визначено, що якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення.

Так, керуючись нормами Закону №393/96-ВР, посадовими особами в/ч НОМЕР_2 направлено лист з додатками від 18.02.2026 за вих.№674/3ВГ/277 щодо прийняття заходів реагування військовою частиною НОМЕР_3 , у підпорядкуванні якої перебуває в/ч НОМЕР_1 , що в свою чергу, на думку відповідача, не суперечить вимогам нормативно-правових актів, що регламентують діяльність Збройних Сил України. Тобто, матеріали звернення позивача щодо неправомірних, на його думку, дій посадових осіб в/ч НОМЕР_1 , для розгляду на вказану військову частину Відповідачем-2 не направлялись/перенаправлялись.

Крім цього, за результатами розгляду звернення військовослужбовця в/ч НОМЕР_4 солдата ОСОБА_1 (матеріали надійшли зі Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіону) щодо неправомірних, на його думку, дій посадових осіб в/ч НОМЕР_1 , посадовими особами в/ч НОМЕР_2 встановленим порядком проведено перевірку, під час якої в діях посадових осіб в/ч НОМЕР_4 порушень не виявлено, про що повідомлено заявника за вих.№674/3ВГ/302 від 20.02.2026.

Щодо позовних вимог в частині перегляду рапорту про звільненні №51 від 08.01.2026 та звільнення з військової служби зазначає, що відповідно до пункту 3 Порядку організації роботи з рапортами військовослужбовців у системі Міністерства оборони України, затвердженим наказом Міністерства оборони України 06 серпня 2024 року №531, військовослужбовці звертаються до органів військового управління, органів управління Служби правопорядку, органів, які проводять досудове розслідування, інших державних органів та органів місцевого самоврядування, із пропозиціями, заявами та скаргами, які не є рапортами, у порядку, визначеному Дисциплінарним статутом Збройних Сил України, Законом України «Про звернення громадян» та іншими нормативно-правовими актами Міноборони. Таким чином, розгляд саме рапорту військовослужбовця, який не є підпорядкований за службою, не входить до повноважень органів служби правопорядку. Просить відмовити у задоволенні позову.

Позивачем 27.02.2026 подано заяву про забезпечення доказів до подання позовної заяви у провадженні №ЗД/380/5/26, яку ухвалою від 27.02.2026 призначено до розгляду на 02.03.2026 та у задоволенні якої ухвалою від 02.03.2026 відмовлено повністю.

Ухвалою від 02.03.2026 позовна заява, подана без додержання вимог, встановлених Кодексом адміністративного судочинства України (далі – КАС України), залишена без руху, позивачу надано строк на усунення недоліків позовної заяви.

На виконання вимог ухвали від 02.03.2025 позивач 10.03.2026 (вх. № 19501) подав уточнену позовну заяву.

Ухвалою від 11.03.2026 продовжено встановлений ухвалою від 02.03.2026 процесуальний строк для усунення недоліків позовної заяви.

Вимоги ухвали позивач виконав.

Ухвалою від 19.03.2026 відкрито спрощене позовне провадження в адміністративній справі без виклику сторін.

Відповідачем-2 30.03.2026 (вх. №25717) подано відзив на позовну заяву.

Позивачем 01.04.2026 (вх. №26724) подано відповідь на відзив.

Відповідачем-2 06.04.2026 (вх. №27921) подано заперечення на відповідь на відзив.

Копію ухвали про відкриття спрощеного позовного провадження від 19.03.2026 та позовну заяву з додатками відповідачем-1 отримано 03.04.2026, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення із штрих кодом № R068074611358.

Відповідачу-1 роз`яснено право подання відзиву на позов з посиланням на докази, якими такий обґрунтовується.

Відповідач-1 не скористався правом на подання відзиву на позовну заяву.

Відповідно до положень частини п`ятої статті 262 КАС України судом вирішено справу на підставі наявних у ній доказів.

Суд, з`ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень, дослідивши докази, якими вони обґрунтовуються, встановив такі фактичні обставини та відповідні їм правовідносини.

ОСОБА_1 26.12.2025 подав рапорт на ім`я командира в/ч НОМЕР_1 про звільнення його з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за своїм батьком, особою з інвалідністю ІІ групи.

Військова частина НОМЕР_1 у відповідь на рапорт ОСОБА_1 за вх. №51, зареєстрованого 08.01.2026, відмовила у його задоволенні, оскільки в ході перевірки у батька військовослужбовця виявлено дружину та дочку, яка зобов`язана та може здійснювати постійний догляд за своїм батьком, необхідність здійснення постійного догляду військовослужбовцем ОСОБА_2 не підтверджено.

ОСОБА_1 09.02.2026 звернувся із рапортом до командира в/ч НОМЕР_1 про надання йому відпустки за сімейними обставинами у зв`язку з наявністю батька, який є особою з інвалідністю 2 групи та потребує постійного стороннього догляду.

ОСОБА_2 11.02.2026 звернувся зі скаргою до Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Західного регіон на бездіяльність командування в/ч НОМЕР_1 .

Спеціалізована прокуратура у сфері оборони Західного регіону у відповідь на заяву ОСОБА_1 від 11.02.2026 листом від 18.02.2026 №674/ВихЗВГ/277 в порядку частини 3 статті 7 Закону України «Про звернення громадян» направила скаргу щодо можливих дій службових осіб в/ч НОМЕР_1 за належністю до ІНФОРМАЦІЯ_1 у ЗСУ.

Військова служба правопорядку в/ч НОМЕР_2 листом від 18.02.2026 передала скаргу ОСОБА_1 на розгляд командиру в/ч НОМЕР_3 , оскільки така скарга стосується можливих протиправних дій (бездіяльності) посадових осіб підпорядкованого військовій частині НОМЕР_3 підрозділу.

Військова частина НОМЕР_1 листом від 25.02.2026 №2863/7/ВихЗПІ повідомила ОСОБА_1 , що відповідно до пп. 2 п. 9 статті 10-1 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» відпустка за сімейними обставинами без збереження грошового забезпечення надається військовослужбовцю у разі тяжкого стану здоров`я або смерті рідних по крові або по шлюбу. Солдат ОСОБА_1 не надав документів, що підтверджують тяжкий стан здоров`я рідних по крові, а тому не вбачається за доцільне у наданні відпустки.

Вважаючи протиправною поведінку відповідача-1 щодо неналежного розгляду його рапорту про надання відпустки та поведінку відповідача-2 щодо неналежного розгляду його скарги на дії посадових осіб відповідача-1, позивач звернувся до суду з цим позовом.

При вирішенні спору суд керувався таким.

Відповідно до статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб

За змістом статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України. Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні» у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан.

Згідно із статтею 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 № 389-VIII (далі – Закон № 389-VIII), воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Указом Президента України № 69/2022 «Про загальну мобілізацію» від 24.02.2022 було оголошено про загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва.

На час виникнення спірних правовідносин та на дату ухвалення рішення у цій справі на території України продовжує діяти воєнний стан.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також загальні засади проходження в Україні військової служби визначено Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 № 2232-ХІІ (далі – Закон № 2232-ХІІ).

Згідно із частиною 1 статті 1 Закону № 2232-ХІІ захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Частина 2 статті 1 Закону № 2232-ХІІ передбачає, що військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Частиною 3 статті 1 Закону № 2232-XII передбачено, що військовий обов`язок включає підготовку громадян до військової служби; взяття громадян на військовий облік; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов (направлення) на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Щодо позовних вимог про оскарження бездіяльності, яка полягає у не реєстрації та не розгляді рапорту ОСОБА_1 від 09.02.2026.

Наказом Міністерства оборони України від 06.08.2024 №531 затверджено Порядок організації роботи з рапортами військовослужбовців у системі Міністерства оборони України (далі – Порядок №531).

Цей Порядок визначає механізм оформлення, подання, реєстрації, розгляду, прийняття та повідомлення рішення за результатами розгляду рапортів військовослужбовців у Міністерстві оборони України (далі - Міноборони), Збройних Силах України (далі - Збройні Сили) та Державній спеціальній службі транспорту (пункт 1 Порядку №531).

Відповідно до пунктів 2, 3 Порядку №531 з питань, пов`язаних з виконанням обов`язків військової служби, а також особистих питань військовослужбовець звертається з рапортом до безпосереднього командира (начальника), а у разі якщо він не може вирішити порушені у рапорті питання,- до наступного прямого командира (начальника).

Військовослужбовці звертаються до органів військового управління, органів управління Служби правопорядку, органів, які проводять досудове розслідування, інших державних органів та органів місцевого самоврядування, із пропозиціями, заявами та скаргами, які не є рапортами, у порядку, визначеному Дисциплінарним статутом Збройних Сил України, Законом України «Про звернення громадян» та іншими нормативно-правовими актами Міноборони.

Згідно до пункту 1 розділу ІІ Порядку №531 рапорти подаються в усній та письмовій (паперовій або електронній) формах. Військовослужбовець має право усно рапортувати за допомогою технічних засобів комунікації.

Розділом ІІІ Порядку №531 визначено Особливості подання та розгляду рапортів у паперовій формі.

1. У паперовому рапорті військовослужбовець вказує:

найменування посади командира (начальника), якому адресується рапорт;

заголовок «Рапорт»;

суть порушеного питання;

перелік доданих до рапорту документів або їх копій (за потреби);

найменування займаної посади;

військове звання, власне ім`я та прізвище;

дату;

особистий підпис.

2. Командири (начальники) надають відповідь на паперовий рапорт військовослужбовця шляхом накладення резолюції.

Резолюція повинна містити відомості, визначені у додатку 1 до цього Порядку

Згідно з пунктом 3 розділу ІІІ Порядку №531 непогодження рапорту безпосереднім та/або прямими командирами (начальниками) не перешкоджає подальшому руху рапорту для його розгляду командиром (начальником) або іншою посадовою особою, яка уповноважена приймати рішення стосовно порушеного в рапорті питання, та прийняття рішення по суті рапорту. Особливості розгляду рапортів, поданих в електронній формі, врегульовано розділом IV цього Порядку.

Відмова у задоволенні рапорту має бути вмотивованою.

Відповідно до пунктів 4, 5, 6 розділу ІІІ Порядку №531 якщо для прийняття рішення по суті рапорту недостатньо наданих військовослужбовцем інформації або документів, безпосередній або прямий командир (начальник) військовослужбовця, уповноважений приймати рішення стосовно порушеного в рапорті питання, може не погодити рапорт, зазначивши вичерпний перелік підстав та документів (копій документів), які необхідно додати до рапорту для вирішення його по суті.

Командиру (начальнику), уповноваженому приймати рішення стосовно порушеного у рапорті питання, забороняється відмовляти у задоволенні рапорту у разі, якщо до рапорту не додано документів, які є або повинні бути в розпорядженні відповідного командира (начальника).

Усі рапорти, які потребують розгляду (прийняття рішення) командиром військової частини, попередньо обов`язково реєструються службою діловодства.

Відповідно до підпункту 4 пункту 7 Розділу ІІІ Порядку №531 забороняється відмовляти у прийнятті (реєстрації) власноруч написаних рапортів військовослужбовців.

Згідно з пунктом 9 розділу ІІІ Порядку №531 розгляд паперового рапорту військовослужбовця всіма його прямими командирами (начальниками) здійснюється:

1) невідкладно, але не пізніше ніж за 48 годин із часу подання військовослужбовцем рапорту - щодо питань, які стосуються військової дисципліни, обов`язків особового складу під час виконання бойових наказів (розпоряджень), збереження життя та здоров`я особового складу, відпустки за сімейними обставинами та з інших поважних причин;

2) у строк не більше 14 днів із дня подання військовослужбовцем рапорту - щодо питань, які не відносяться до питань, визначених підпунктом 1 цього пункту.

Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що праву військовослужбовця на подання рапорту кореспондує обов`язок командування належним чином, у встановлений строк, розглянути такий рапорт по суті порушеного у ньому питання та прийняти за результатами розгляду одне з рішень: про задоволення рапорту або вмотивовану письмову відмову у задоволенні рапорту, доведену до відома військовослужбовця.

Суд встановив, що ОСОБА_1 09.02.2026 звернувся до командира в/ч НОМЕР_1 з рапортом про надання йому відпустки за сімейними обставинами у зв`язку з наявністю батька, який є особою з інвалідністю 2 групи та потребує постійного стороннього догляду.

Позивач стверджує про те, що командування в/ч НОМЕР_1 не надало належним чином оформленої відповідно до вимог Порядку №531 відповіді на рапорт від 09.02.2026.

Доказів протилежного відповідачем-1 не надано. Відповідач-1 не надав відзиву на позовну заяву та не спростував доводів позивача у цій частині позовних вимог.

Суд зазначає, що відповідь в/ч НОМЕР_1 від 25.02.2026 №2863/7/ВихЗПІ на скаргу позивача від 11.02.2026 щодо неналежного розгляду його рапорту не є належним та вмотивованим рішенням відповідно до Порядку №531.

Ураховуючи, що рапорт позивача про надання йому відпустки за сімейними обставинами від 09.02.2026 у встановлений Порядком № 531 строк не був розглянутий по суті, а за результатами його розгляду відповідачем не прийнято жодного зі встановлених законодавством рішень (про надання відпустки, або вмотивовану відмову у задоволенні рапорту), суд дійшов висновку, про наявну протиправну бездіяльність відповідача-1 щодо нерозгляду рапорту позивача від 09.02.2026, а тому позовна вимога про визнання такої бездіяльності протиправною є обґрунтованою і підлягає задоволенню.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Згідно з пунктом 10 частини другої статті 245 КАС України суд може прийняти рішення про інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 09.01.2013 у справі «Олександр Волков проти України» (заява № 21722/11) зазначив, що рішення суду не може носити декларативного характеру, не забезпечуючи у межах національної правової системи захист прав і свобод, гарантованих Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод. Статтею 13 Конвенції передбачено право кожного, чиї права та свободи, визнані в Конвенції, було порушено, на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі. Ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права та бути адекватним наявним обставинам.

Водночас суд враховує, що прийняття рішення про надання ОСОБА_1 відпустки за сімейними обставинами належить до повноважень відповідного командира (начальника) військової частини та потребує попередньої оцінки наведеної у рапорті підстави надання такої відпустки і доданих документів, а також інших обставин.

Вирішуючи спір, адміністративний суд не може підміняти суб`єкта владних повноважень та брати на себе виконання покладених на нього функцій, ухвалюючи замість нього рішення по суті заявленої підстави, оскільки це становило б втручання у дискреційні повноваження командира військової частини.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що позовна вимога про зобов`язання відповідача надати можливість відпустки є передчасною, а належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача у спірних правовідносинах є зобов`язання відповідача розглянути по суті рапорт позивача про надання йому відпустки за сімейними обставинами у зв`язку з наявністю батька, який є особою з інвалідністю 2 групи та потребує постійного стороннього догляду від 09.02.2026 та прийняти за результатами його розгляду рішення відповідно до вимог чинного законодавства. Саме такий спосіб захисту забезпечить ефективне поновлення порушеного права позивача на розгляд його рапорту та не призведе до втручання суду у дискреційні повноваження відповідача.

Саме такий підхід щодо обрання ефективного способу захисту застосовано у судовій практиці у подібних правовідносинах, відповідно до якої у разі встановлення протиправної бездіяльності щодо нерозгляду рапорту про звільнення, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень розглянути рапорт по суті, відмовляючи у вимозі про негайне звільнення військовослужбовця, оскільки наказ про звільнення може бути ухвалений лише після належного розгляду рапорту уповноваженим командиром.

Щодо позовних вимог в частині оскарження дій військової частини НОМЕР_2 .

Статус, основні завдання, організацію та принципи діяльності Військової служби правопорядку у Збройних Силах України, права, обов`язки, заходи соціального і правового захисту та відповідальність її військовослужбовців визначає Закон України «Про військову службу правопорядку у Збройних Силах України» від 07.03.2002 №3099-ІІІ, який прийнятий з метою подальшого зміцнення законності, правопорядку та військової дисципліни у Збройних Силах України, забезпечення конституційних прав військовослужбовців. (далі – Закон №3099-ІІІ).

Відповідно до статті 1 Закону №3099-ІІІ військова служба правопорядку у Збройних Силах України (далі - Служба правопорядку) - спеціальне правоохоронне формування у складі Збройних Сил України, призначене для забезпечення правопорядку і військової дисципліни серед військовослужбовців Збройних Сил України у місцях дислокації військових частин, у військових навчальних закладах, установах та організаціях (далі - військові частини), військових містечках, на вулицях і в громадських місцях; для запобігання кримінальним та іншим правопорушенням у Збройних Силах України, їх припинення; для захисту життя, здоров`я, прав і законних інтересів військовослужбовців, військовозобов`язаних під час проходження ними зборів, працівників Збройних Сил України, а також для захисту майна Збройних Сил України від розкрадання та інших протиправних посягань, а так само для участі у протидії диверсійним проявам і терористичним актам на військових об`єктах.

Відповідно до положень статті 3 Закону №3099-ІІІ забороняється покладати на Службу правопорядку завдання, не передбачені цим Законом. Ніякі виняткові обставини або накази чи розпорядження посадових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності військовослужбовців Служби правопорядку.

Згідно до пункту 2 статті 8 Закону №3099-ІІІ на Службу правопорядку покладається приймати та реєструвати заяви і повідомлення про злочини та інші правопорушення, вчинені у військових частинах, а також в інших місцях особами, зазначеними в пункті 1 цієї статті, своєчасно приймати стосовно них обґрунтовані і законні рішення;

Загальні права та обов`язки військовослужбовців Збройних Сил України і їх взаємовідносини, обов`язки основних посадових осіб бригади (полку, корабля 1 і 2 рангу, окремого батальйону) та її підрозділів, правила внутрішнього порядку у військовій частині та її підрозділах визначає Закон України «Про статут внутрішньої служби Збройних Сил України» від 24.03.1999 №548-XIV (далі – Закон №548-XIV).

Згідно до статті 16 розділу І Закону №548-XIV кожний військовослужбовець зобов`язаний виконувати службові обов`язки, що визначають обсяг виконання завдань, доручених йому за посадою. Ці обов`язки визначаються статутами Збройних Сил України, а також відповідними посібниками, порадниками, положеннями, інструкціями.

Згідно до статті 28 Закону №548-XIV єдиноначальність є одним із принципів будівництва і керівництва Збройними Силами України і полягає в:

наділенні командира (начальника) всією повнотою розпорядчої влади стосовно підлеглих і покладенні на нього персональної відповідальності перед державою за всі сторони життя та діяльності військової частини, підрозділу і кожного військовослужбовця;

наданні командирові (начальникові) права одноособово приймати рішення, віддавати накази;

забезпеченні виконання зазначених рішень (наказів), виходячи із всебічної оцінки обстановки та керуючись вимогами законів і статутів Збройних Сил України.

Відповідно до статті 14 Закону №548-XIV із службових та особистих питань військовослужбовець повинен звертатися до свого безпосереднього начальника, а якщо він не може їх вирішити - до наступного прямого начальника.

Відповідно до статті 31 Закону №548-XIV начальники, яким військовослужбовці підпорядковані за службою, у тому числі і тимчасово, є прямими начальниками для цих військовослужбовців. Найближчий до підлеглого прямий начальник є безпосереднім начальником.

Отже, приймати управлінські рішення щодо питань, пов`язаних із проходженням військової служби військовослужбовцями, належить командирові підрозділу, а у разі неможливості їх вирішення, - вищим командуванням за підпорядкуванням підрозділів.

Приписами статті 7 Закону України від 02.10.1996 №393/96-ВР «Про звернення громадян» (далі - Закон №393/96-BР) визначено, що якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення.

З матеріалів справи судом встановлено, що в/ч НОМЕР_2 листом від 20.02.2026 №674/ВихЗВГ/302 повідомила ОСОБА_1 про таке:

«В ході проведення перевірки встановлено, що Ваш рапорт щодо звільнення з військової служби на підставі підпункту «г» пункту 2 частини 4 статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII, а саме: у зв`язку з необхідністю здійснення постійного догляду за своїм батьком, особою з інвалідністю 11 групи, який за висновком лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров`я потребує постійного догляду, у разі відсутності інших осіб, які можуть здійснювати такий догляд, надійшов до військової частини НОМЕР_4 08.01.2026 та був зареєстрований за вх. №51.

Відповідно до відповіді командира військової частини НОМЕР_4 за вих. від 16.01.2026 №158 на Ваш рапорт встановлено, що з аналізу долученого до рапорту акту перевірки сімейного стану військовослужбовця ОСОБА_1 від 22.12.2025 №1235/2731, складеного ІНФОРМАЦІЯ_2 , вбачається, що в ході перевірки у батька військовослужбовця виявлено дружину та дочку, яка зобов`язана та може здійснювати постійний догляд за своїм батьком, а також необхідність здійснення постійного догляду військовослужбовцем ОСОБА_1 не підтверджено».

Окрім того, військова служба правопорядку в/ч НОМЕР_2 листом від 18.02.2026 передала скаргу ОСОБА_1 на розгляд командиру в/ч НОМЕР_3 , оскільки така скарга стосується можливих протиправних дій (бездіяльності) посадових осіб підпорядкованого Військовій частині НОМЕР_3 підрозділу.

Відповідно до статті 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку.

Реалізуючи право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у звичайних законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим.

Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Водночас зазначені норми не означають, що кожний позов, поданий до суду, має бути задоволений. Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Близький за змістом правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16- ц.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та/або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які підтверджували б наявність порушення права та/ або законного інтересу особи, за захистом якого вона звернулася, є підставою для відмови у задоволенні такого позову (постанова Верховного Суду від 29.08.2023 у справі № 910/5958/20).

Особа, яка звертається до суду з позовом вказує у позові власне суб`єктивне уявлення про її порушене право та/або охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються заявлені вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмета заявленого позову, а отже і наявності підстав для захисту порушеного права та/або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (висновок Верховного Суду викладений у постановах від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21).

Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.10.2018 у справі № 800/473/17 стосовно «порушеного права», за захистом якого особа може звертатися до суду, то за змістом Рішення Конституційного Суду України від 01 грудня 2004 року № 18-рп/2004 це поняття, яке вживається у низці законів України, має той самий зміст, що й поняття «охоронюваний законом інтерес». Щодо останнього, то в тому ж Рішенні Конституційного Суду України зазначено, що «поняття «охоронюваний законом інтерес» означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

У разі відсутності порушеного права позивача (що є самостійною, достатньою підставою для відмови у позові), судам не потрібно вдаватись до оцінки спірного правочину на предмет його відповідності положенням законодавства.

Принцип юридичної визначеності є істотно важливим для питання довіри до судової системи та верховенства права, а також і для плідності бізнесової діяльності, із тим, щоб генерувати розвиток та економічний поступ; аби досягти цієї довіри, держава повинна зробити текст закону (the law) легко доступним; вона також зобов`язана дотримуватись законів (the laws), які запровадила, і застосовувати їх у передбачуваний спосіб та з логічною послідовністю; передбачуваність означає, що закон має бути, за можливості, проголошений наперед (до його застосування) та має бути передбачуваним щодо його наслідків: він має бути сформульований з достатньою мірою чіткості, аби особа мала можливість скерувати свою поведінку (пункт 44 Доповіді Венеціанської комісії № 512/2009).

Для звернення до суду за захистом охоронюваного законом інтересу особа повинна мати легітимні очікування вчинення стосовно неї певних дій з боку іншого суб`єкта відповідно до заснованого на законі дозволу.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

Суд звертає особливу увагу на те, що законодавство України не передбачає можливості подання превентивних адміністративних позовів, оскільки право на судовий захист встановлено тільки щодо порушених прав, законних інтересів фізичних і юридичних осіб у публічно-правовій сфері.

Отже, адміністративний суд, розглядаючи та вирішуючи адміністративну справу, мусить встановити наявність факту порушення права особи та обрати ефективний спосіб захисту і поновлення порушеного права, що залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Суд звертає увагу, що позивач жодним чином не обґрунтував в позовній заяві, в чому полягає протиправність поведінки відповідача-2, які положення Закону ним порушенні, та як це вплинуло на його права.

Натомість, як встановлено із фактичних обставин справи та доданих до неї матеріалів, в/ч НОМЕР_2 діяла у відповідності до вимог чинного законодавства, норми якого наводились судом вище, та які регулюють спірні правовідносини, зокрема Закону №548-XIV, Закону №3099-ІІІ та Закону №393/96-ВР, підтвердженням чого є , по-перше, передала скаргу ОСОБА_1 за належністю на розгляд командиру в/ч НОМЕР_3 , оскільки, така скарга стосується можливих протиправних дій (бездіяльності) посадових осіб підпорядкованого в/ч НОМЕР_3 підрозділу; по-друге, надала роз`яснення позивачу, що його рапорт від 08.01.2026 про звільнення з військової служби розглянуто його безпосереднім командуванням у відповідності до вимог Закону №548-XIV, тобто надала оцінку діям командування, як і просив позивач.

Сукупність встановлених судом фактичних обставин дає підстави стверджувати про безпідставність позовних вимог про визнання протиправної поведінки в/ч НОМЕР_2 , оскільки наведені ним доводи не знайшли свого підтвердження під час судового розгляду.

Щодо позовних вимог щодо розгляду рапорту ОСОБА_1 від 08.01.2026 про звільнення його з військової служби та прийняти рішення про його звільнення з військової служби, то такі до задоволення не підлягають з огляду на таке.

Як зазначено судом вище, відповідно до пунктів 2, 3 Порядку №531 з питань, пов`язаних з виконанням обов`язків військової служби, а також особистих питань військовослужбовець звертається з рапортом до безпосереднього командира (начальника), а у разі якщо він не може вирішити порушені у рапорті питання,- до наступного прямого командира (начальника).

Військовослужбовці звертаються до органів військового управління, органів управління Служби правопорядку, органів, які проводять досудове розслідування, інших державних органів та органів місцевого самоврядування, із пропозиціями, заявами та скаргами, які не є рапортами, у порядку, визначеному Дисциплінарним статутом Збройних Сил України, Законом України «Про звернення громадян» та іншими нормативно-правовими актами Міноборони.

З аналізу наведених норм слідує, що розгляд рапорту військовослужбовця, який безпосередньо не підпорядкований за службою, не входить до повноважень органів служби правопорядку.

Таким чином, військова частина НОМЕР_2 не є уповноваженою на розгляд рапорту про звільнення з військової служби ОСОБА_1 , оскільки останній не проходить там службу та не числиться у списках особового складу відповідача-2.

Не підлягають до задоволення також і позовні вимоги в частині відшкодування матеріальної та моральної шкоди в сумі 20 000 грн.

При цьому суд керувався таким.

За змістом стат. 1167, 1173, 1174 Цивільного кодексу України для відшкодування моральної шкоди необхідною є наявність сукупності таких умов: протиправної поведінки заподіювача шкоди, наявності шкоди, причинного зв`язку між протиправною поведінкою та завданою шкодою, а також вини у випадках, передбачених законом. Обов`язок доказування факту завдання моральної шкоди, характеру та обсягу моральних страждань покладається на позивача.

Однак позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження факту моральних страждань, погіршення стану здоров`я чи інших негативних наслідків, а також доказів причинного зв`язку між діями відповідачів та заявленою до стягнення сумою моральної шкоди.

Сам по собі факт незгоди особи з діями суб`єкта владних повноважень не є безумовною підставою для відшкодування моральної шкоди.

Відповідно до вимог частини другої статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Оцінюючи зібрані у справі докази в їх сукупності, ураховуючи мотиви суду щодо кожної з позовних вимог, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову.

Відповідно до частини 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, що зумовлює висновок суду про стягнення з відповідача-1 за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача 665 грн 60 коп. судового збору, сплаченого за квитанцією від 26.02.2026.

Керуючись ст.ст.6-10, 14, 72-77, 90, 139, 159, 241-246, 257-263, 293-295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,

в и р і ш и в :

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ), Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ) про визнання протиправними дій та зобов`язання вчинити дії, - задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) щодо не розгляду рапорту ОСОБА_1 від 09.02.2026 про надання йому відпустки за сімейними обставинами у зв`язку з наявністю батька, який є особою з інвалідністю 2 групи та потребує постійного стороннього догляду.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 ( АДРЕСА_3 , код ЄДРПОУ НОМЕР_7 ) розглянути рапорт ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ) від 09.02.2026 про надання йому відпустки за сімейними обставинами у зв`язку з наявністю батька, який є особою з інвалідністю 2 групи та потребує постійного стороннього догляду та прийняти рішення у відповідності до вимог Порядку організації роботи з рапортами військовослужбовців у системі Міністерства оборони України від 06.08.2024 №531.

Стягнути з Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_6 ) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 ) 665 (шістсот шістдесят п`ять) грн 60 к. судових витрат у вигляді судового збору.

У задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Хома О. П.