Рішення від 23 серпня 2026 р. у справі №260/3112/26 — Закарпатський окружний адміністративний суд

ЗАКАРПАТСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

і м е н е м У к р а ї н и

24 серпня 2026 року м. Ужгород№ 260/3112/26

Закарпатський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Дору Ю.Ю., розглянувши у порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) звернулася до Закарпатського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Військової частини НОМЕР_1 ( ЄДРПОУ НОМЕР_3 ), у якому просить:

-Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні з 12.11.2021 по день фактичного розрахунку 09.04.2026.

-Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 Національної гвардії України нарахувати виплатити ОСОБА_1 середнє грошове забезпечення за весь за час затримки розрахунку при звільненні з 12.11.2021 по день фактичного розрахунку 09.04.2026.

Позивач в обгрунтування позовних вимог позивач вказує, що ОСОБА_1 виключено із списків особового складу та всіх видів забезпечення з 11.11.2021 та при виключенні позивача зі списків особового складу відповідач не здійснив повного розрахунку при звільненні. Однак на виконання рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 19.03.2024 у справі № 260/402/22 відповідач 10.04.2026 здійснив виплату індексації грошового забезпечення на суму 76 715,26 грн.

Ухвалою Закарпатського окружного адміністративного суду від 15 травня 2026 року відкрито провадження в адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін.

28 травня 2026 року від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, у якому заперечує проти позовних вимог та вказує, що позивач вже звертався до Закарпатського окружного адміністративного суду стосовно стягнення з військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України середнього грошового забезпечення за час затримки розрахунку при звільненні справа №260/10372/25. 24 лютого 2026 року Закарпатським окружним адміністративним судом винесено рішення, яким позов задоволено та відповідно відповідача притягнуто до відповідальності за вказане правопорушення, передбачене положеннями статті 117 КЗпП України, у вигляді виплатити Позивачу його середнього грошового забезпечення за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Отже, порушене Відповідачем право Позивача на повий розрахунок при звільненні служби є поновлено судовими рішеннями та захищено шляхом стягнення з Відповідача середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, а тому відсутні підстави для повторного притягнення Відповідача до аналогічної відповідальності за аналогічні дії, що мали місце в день звільнення Позивача зі служби.

Відповідно до положень ч.5 ст.262, ч.1 ст.263 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні) за наявними у справі матеріалами.

Суд зазначає, що судове рішення у справі, постановлене у письмовому провадженні, складено у повному обсязі відповідно до ч.4 ст.243 КАС України, з врахуванням положень ст.263 КАС України.

Згідно з ч.5 ст.250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Дослідивши наявні в матеріалах справи докази в їх взаємному зв`язку та сукупності, суд встановив таке.

Судом встановлено, що відповідно до витягу з наказу командира Військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України від 11.11.2021 № 248 ОСОБА_1 виключено із списків особового складу та всіх видів забезпечення з 11.11.2021.

Однак, Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України не провела з позивачем розрахунку при звільненні та не виплатила йому в належному розмірі грошового забезпечення за період служби в день його виключення зі списків особового складу.

На виконання рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 19.03.2024 у справі № 260/402/22 відповідач 10.04.2026 здійснив виплату індексації грошового забезпечення на суму 76 715,26 грн, згідно з випискою по надходженню по картці/рахунку АТ КБ “ПРИВАТБАНК” та розрахунком індексації грошового забезпечення.

Вважаючи протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати середнього грошового забезпечення за період затримки у проведенні остаточного розрахунку при звільненні позивач звернувся з даним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд враховує таке.

За змістом статті 17 Конституції України держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України від 20 грудня 1991 року №2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (далі - Закон №2011-ХІІ).

За приписами статті 1 Закону №2011-ХІІ соціальний захист військовослужбовців - це діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

Згідно з статтями 1-2 частиною 2 Закону №2011-ХІІ у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

Відповідно до статті 9 частини 1 абзацу 1 Закону №2011-ХІІ держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Статтею 9 частини 4 абзацом 2 Закону №2011-ХІІ встановлено, що порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

Відповідно до статті 9 частиною 2, 3, 4 Закону №2011-ХІІ до складу грошового забезпечення входять посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Грошове забезпечення визначається залежно від посади, військового звання, тривалості, інтенсивності та умов військової служби, кваліфікації, наукового ступеня і вченого звання військовослужбовця.

Грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Положеннями статті 2 частиною 4 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" визначено, що порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовці визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України та іншими нормативно-правовими актами.

Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 затверджено Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, яким визначається порядок проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України та регулюються питання, пов`язані з проходженням такої служби під час виконання громадянами військового обов`язку в запасі.

Відповідно до пункту 242 вказаного Положення після надходження до військової частини письмового повідомлення про звільнення військовослужбовця з військової служби або після видання наказу командира (начальника) військової частини про звільнення військовослужбовець повинен здати в установлені строки посаду та підлягає розрахунку, виключенню зі списків особового складу військової частини і направленню на військовий облік до районного (міського) військового комісаріату за вибраним місцем проживання. Особи, звільнені з військової служби, зобов`язані у п`ятиденний строк прибути до районних (міських) військових комісаріатів для взяття на військовий облік.

Особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням. Військовослужбовець до проведення з ним усіх необхідних розрахунків не виключається без його згоди зі списків особового складу військової частини.

Відповідно до статті 24 частини 3 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" від 25 березня 1992 року №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) закінченням проходження військової служби вважається день виключення військовослужбовця зі списків особового складу військової частини (військового навчального закладу, установи тощо) у порядку, встановленому положеннями про проходження військової служби громадянами України.

Водночас, ні Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу", ні Положенням про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України не врегульовано порядок відшкодування за час затримки розрахунку при звільнення військовослужбовця. Зазначені нормативні акти не передбачають такого виду відповідальності адміністрації установи, як виплату середнього заробітку за час затримки нарахування та здійснення виплат при звільненні, а також не містять відсильної норми про права військовослужбовця щодо отримання такої компенсації.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 17.02.2015 у справі №21-8а15, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Спеціальним законодавством щодо порядку та умов виплати грошового забезпечення військовослужбовцям не врегульовано питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні, у зв`язку з чим до спірних правовідносин підлягають застосуванню приписи статей 116, 117 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України), що не заборонено спеціальним законодавством. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 31.01.2019 у справі №823/2249/18.

Суд також звертає увагу на висновки Конституційного Суду України у рішенні від 07 травня 2002 року № 8-рп/2002 (справа щодо підвідомчості актів про призначення або звільнення посадових осіб), згідно з якими при розгляді та вирішенні конкретних справ, пов`язаних із спорами щодо проходження публічної служби, адміністративний суд, встановивши відсутність у спеціальних нормативно-правових актах положень, якими врегульовано спірні правовідносини, може застосувати норми Кодексу законів про працю України, у якому визначені основні трудові права працівників.

Суд погоджується, що трудові відносини, які складаються під час проходження військової служби, мають специфічну правову природу, а тому потребують детального регулювання спеціальним законодавством, яке визначатиме, зокрема, норми оплати праці, соціальні гарантії, тощо.

Так, за загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавства не врегульовані спірні правовідносини.

Враховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, з метою забезпечення рівності прав та принципу недискримінації у трудових відносинах, суд доходить висновку про можливість застосування норм статей 116, 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які складаються під час звільнення з військової служби зокрема.

За приписами статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

Конституційний Суд України у рішенні від 22 лютого 2012 року №4-рп/2012 щодо офіційного тлумачення положень статті 233 Кодексу законів про працю України у взаємозв`язку з положеннями статей 116, 117, 237-1 цього Кодексу роз`яснив, що згідно з статтею 47 Кодексу законів про працю України роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові при звільненні всі суми, що належать йому від підприємства, установи, організації, у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, а саме в день звільнення або не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про проведення розрахунку.

Не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексу законів про працю України, тобто виплати працівникові його середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Отже, можливість задоволення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні перебуває у залежності від проведення фактичного розрахунку.

Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов`язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Крім того суд зазначає, що за змістом статті 116 КЗпП України при звільненні працівника йому виплачуються "всі суми, що належать працівнику", а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.

Відповідно до правової позиції Великої Палати Верховного Суду, наведеної в постановах від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, від 13.05.2020 у справі №810/451/17, під "належними звільненому працівникові сумами" необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Таким чином, аналіз норми статті 116 КЗпП України у взаємозв`язку з нормами Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, дає підстави для висновку, що у день звільнення з військової служби з військовослужбовцем має бути проведений повний розрахунок, затримка проведення якого зумовлює правові наслідки згідно зі статтею 117 КЗпП України, а саме виплату середнього заробітку за увесь час затримки проведення розрахунку.

Отже, не проведення відповідачем у день звільнення позивача з військової служби виплати належних при звільненні сум доводить протиправність такої бездіяльності та обґрунтованість застосування наслідків згідно зі статтею 117 КЗпП України.

Як було встановлено судом, Військова частина НОМЕР_1 Національної гвардії України не провела з позивачем розрахунку при звільненні та не виплатила йому в належному розмірі грошового забезпечення за період служби в день його виключення зі списків особового складу, а саме 11.11.2021 року.

Однак, на виконання рішення Закарпатського окружного адміністративного суду від 19.03.2024 у справі № 260/402/22 відповідач 10.04.2026 здійснив виплату індексації грошового забезпечення на суму 76 715,26 грн, згідно з випискою по надходженню по картці/рахунку АТ КБ “ПРИВАТБАНК” та розрахунком індексації грошового забезпечення.

Тобто, остаточний розрахунок з позивачем був проведений не 11.11.2021 року в день звільнення з військової служби, а 10.04.2026 року, отже із затримкою.

Статтею 117 частина 1 Кодексу було передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Водночас, суд враховує, що з 19 липня 2022 року набрав чинності Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" № 2352-IX від 01.07.2022, яким норму статті 117 КЗпП України викладено в новій редакції, а саме встановлено обмеження, згідно з якими виплати працівникові його середнього заробітку за час затримки по день фактичного розрахунку здійснюються не більш, як за шість місяців.

Згідно з статтею 117 частиною другою КЗпП України при наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Надаючи юридичну оцінку спірним правовідносинам суд у цій справі враховує правові висновки Верховного Суду у постанові від 06 грудня 2024 року у справі №440/6856/22, які підлягають урахуванню в силу положень частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин.

Так, у постанові Верховний Суд дійшов висновку, що з моменту набрання чинності Законом №2352-IX , тобто з 19 липня 2022 року, положення статті 117 Кодексу законів про працю України, у попередній редакції Закону № 3248-IV, втратили чинність, внаслідок чого було змінено правове регулювання відносин, які підпадають під дію статті 117 Кодексу законів про працю України. Так, до 19 липня 2022 року правове регулювання таких правовідносин здійснювалося відповідно до положень статті 117 Кодексу законів про працю України в редакції Закону №3248-IV, тоді як після 19 липня 2022 року підлягає застосуванню стаття 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX.

Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 Кодексу законів про працю України, у редакції Закону №3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19 липня 2022 року, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції № 3248-IV); у період з 19 липня 2022 року підлягають застосуванню норми статті 117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону № 2352-IX).

Відтак, період до 19 липня 2022 року регулюється редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, до внесення у неї змін Законом № 2352-ІХ, тобто без обмеження строком виплати у шість місяців. До цього періоду, у разі наявності у суду, який розглядає спір, переконання про істотний дисбаланс між сумою коштів, яку прострочив роботодавець і сумою середнього заробітку за час затримки цієї виплати може застосувати принцип співмірності і зменшити таку виплату.

Натомість, період з 19 липня 2022 року регулюється вже нині чинною редакцією статті 117 Кодексу законів про працю України, яка передбачає обмеження виплати такому працівникові шістьма місяцями.

З огляду на матеріали справи, позивач просить захистити його право на отримання середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні за період з 12.11.2021 року по 09.04.2026 року.

Відповідно до статті 9 частини 2 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог.

Відтак, враховуючи постанову Верховного Суду від 06 грудня 2024 у справі №440/6856/22, суд приходить до висновку, що до спірного у даній справі періоду стягнення середнього заробітку з 26 червня 2020 року по 26 травня 2026 року застосуванню підлягає статті 117 КЗпП України в редакції після внесення змін Законом України №2352-ІХ, якою передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Разом з тим, як вбачається із КП «Діловодство спеціалізованого суду» рішенням Закарпатського окружного адміністративного суду від 24 лютого 2026 року № 260/10372/25, визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 12 листопада 2021 року по 28 листопада 2025 року та стягнуто з військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в загальному розмірі 179545,77 грн (сто сімдесят дев`ять тисяч п`ятсот сорок п`ять гривень 77 копійок), з відрахуванням з такої суми податків, зборів та інших обов`язкових платежів.

Суд констатує, що відповідно до наведеного правовідносини щодо затримки з позивачем повного розрахунку при звільненні та наявності у зв`язку з цим у нього права на отримання середнього заробітку були предметом судового розгляду у справі № 260/10372/25.

Крім цього, з прийняттям Закону України №2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові середній заробіток, шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності. Тобто, незважаючи на тривалість періоду затримки розрахунку при звільненні, законодавець обмежив період, за який може бути відшкодований працівнику середній заробіток (грошове забезпечення), і такий період становить не більше шести місяців.

Таким чином, з 19 липня 2022 року закон покладає на підприємство, установу, організацію обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, але за період не більше ніж за шість місяців.

При цьому, стаття 116 КЗпП передбачає виплату всіх сум, що належать працівнику, а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.

Проте, стаття 117 КЗпП України в новій редакції не передбачає виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні окремо по кожній із виплат, які належать працівнику на день звільнення.

Враховуючи наведене, підприємство, установа, організація повинні одноразово виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців, не залежно від кількості здійснених виплат, які виплачуються звільненому працівникові із затримкою.

З огляду на матеріали справи та вирішуючи справу по суті спору суд враховує, що право позивача на отримання середнього заробітку за затримку з ним розрахунку при звільненні за період після внесення змін до статті 117 КЗпП України захищене судовими рішеннями у справі № 260/10372/25, шляхом покладення на військову частину НОМЕР_1 зобов`язання виплатити позивачу середній заробіток, тобто з урахуванням передбаченого в статті 117 КЗпП України.

Оскільки, позивачем було реалізовано своє право на стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні та вирішенням на його користь позову в справі № 260/10372/25.

Звертаючись до суду із даним позовом позивач фактично повторно бажає реалізувати таке право та отримати середній заробіток, однак вже за період з 12.11.2021 року по 09.04.2026 року, тобто за час затримки виплати грошового забезпечення, нарахованої та виплаченої йому за період служби на виконання рішення суду у справі № 260/10372/25.

За порушення трудових прав працівника при одному звільненні та невчасній виплаті усіх належних позивачу сум, неможливе подвійне стягнення середнього заробітку за один і той й же період відповідно до статті 117 Кодексу законів про працю України.

Отже, що за своєю правовою природою стягнення середнього заробітку за приписами статті 117 КЗпП України є спеціальним видом відповідальності роботодавця, тож неприпустимим є застосування такої санкції повторно за одне і теж триваюче порушення (затримку розрахунку при звільненні), при тому, що часовий період стягнення обмежений законодавчо терміном в шість місяців.

Враховуючи, що право працівника на отримання середнього заробітку за час затримки при звільненні не більш, як за шість місяців і такий середній заробіток вже присуджено позивачу судовими рішеннями, а тому суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Також, суд зазначає про безпідставність доводів відповідача, наведених у відзиві щодо пропущення місячний строк звернення до суд з даним позовом.

Оскільки, за приписами ст.233 КЗпП України (в редакції на час виникнення спірних правовідносин) із заявою про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні працівник має право звернутися до суду у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні.

Як вже зазначалося, кошти позивачу виплачено - 10.04.2026 року, а з даним позовом він звернувся до суду - 11.05.2026 року, тобто в межах передбаченого тримісячного строку.

Відповідно до ч.2 ст.73 КАС України, предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Згідно частини 2 статті 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Виходячи з системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає, що відповідно до ст. 139 КАС України, у зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтями 77, 90, 139, 242-246, 255, 295 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити дії - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги, рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту судового рішення безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

СуддяЮ.Ю.Дору