Рішення від 23 серпня 2026 р. у справі №160/15129/26 — Дніпропетровський окружний адміністративний суд

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 серпня 2026 рокуСправа №160/15129/26

Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі: головуючого судді Юркова Е.О. розглянувши в порядку спрощеного провадження без повідомлення (виклику) сторін у місті Дніпро адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

УСТАНОВИВ:

03 червня 2026 року до Дніпропетровського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 з вимогами:

- визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) середнього заробітку (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня присудження ОСОБА_1 заборгованості за рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 05.12.2024 року у справі 360/1230/24, а саме за період з 17.04.2018 року по 01.05.2026 року;

- стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) середній заробіток (грошового забезпечення) за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня присудження ОСОБА_1 заборгованості за рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 05.12.2024 року у справі 360/1230/24, а саме за період з 17.04.2018 року по 01.05.2026 року включно в розмірі 114 791, 94 грн.;

- зобов`язати військову частину НОМЕР_1 нарахувати та сплатити ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб за період з 17.04.2018 року по 01.05.2026 року, відповідно до п.2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого Постановою КМ України від 15.01.2004 №44.

Позов обґрунтовано тим, що при звільненні з військової служби 17.04.2018 відповідач не провів з позивачем повного розрахунку. Належна позивачу індексація грошового забезпечення у сумі 85 927,87 грн, присуджена рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 05.12.2024 у справі №360/1230/24, фактично виплачена лише 01.05.2026. Посилаючись на статті 116, 117 КЗпП України, позивач вважає, що має право на середній заробіток за весь час затримки остаточного розрахунку..

Ухвалою суду від 08.06.2026 року відкрито провадження у справі, призначено справу до розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Відповідачем 19.06.2026 року подано до суду відзив на позовну заяву. Відзив обґрунтовано тим, що відповідач заперечує наявність протиправної бездіяльності та вини у несвоєчасному розрахунку з позивачем. Військова частина зазначає, що при звільненні 17.04.2018 позивачу були нараховані належні на той момент виплати, а індексація грошового забезпечення за 01.12.2015–28.02.2018 у сумі 85 927,87 грн була нарахована та виплачена вже на виконання рішення суду від 05.12.2024 у справі №360/1230/24. Також відповідач посилається на статті 116, 117 КЗпП України та правові висновки Верховного Суду щодо можливості зменшення розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку з урахуванням розміру заборгованості, тривалості затримки, поведінки сторін і принципу співмірності. Окремо зазначає, що компенсація втрати частини доходів можлива лише за наявності передбачених Законом №2050-III умов. На цій підставі військова частина просить у задоволенні позову відмовити повністю.

Розглянувши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини справи, на яких ґрунтується адміністративний позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд приходить до наступних висновків.

Судом встановлено, що відповідно до витягу з наказу командира військової частини польова пошта НОМЕР_3 (по стройовій частині) від 28.05.2015 №126 солдата ОСОБА_1 з 28.05.2015 року зараховано до списків особового складу частини та всіх видів забезпечення.

Відповідно до витягу з наказу командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 17.04.2018 року №113 молодшого сержанта ОСОБА_1 звільнено наказом командира військової частини НОМЕР_1 відповідно до частини восьмої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу» за пунктом «ж» (які відслужили строк військової служби за контрактом). З 17.04.2018 року виключено зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.

Рішенням Луганського окружного адміністративного суду від 05.12.2024 року у справі №360/1230/24 зобов`язано зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати і виплатити на користь ОСОБА_1 індексацію грошового забезпечення за період з 01 грудня 2015 року по 28 лютого 2018 року включно із застосуванням місяця, за яким починається обчислення індексу споживчих цін (місяця підвищення доходу) для розрахунку індексації грошового забезпечення - січень 2008 року у сумі 85927,87 грн (вісімдесят п`ять тисяч дев`ятсот двадцять сім грн 87 коп.).

На виконання рішення суду Військовою частиною НОМЕР_1 ОСОБА_1 01.05.2026 виплачено 81631,48 грн., що вбачається з наявної в матеріалах справи платіжної інструкції АТ КБ «Приватбанк» від 01.05.2026 № 26-1755.

Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Частиною 2 статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (стаття 43 Конституції України). Права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами (пункт 1 частини 1 статті 92 Конституції України).

Статтею 43 Конституції України передбачено право на своєчасне одержання винагороди за працю, яке захищається законом.

Згідно статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (у редакції, чинній на час звільнення позивача) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Так, основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Водночас питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців із військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Проте такі питання врегульовані КЗпП України.

Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, суд вважає можливим застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби.

Аналогічний правовий висновок щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців неодноразово викладено Верховним Судом, зокрема у постановах від 30 квітня 2020 року у справі №140/2006/19, від 16 липня 2020 року у справі № 400/2884/18, від 20 січня 2021 року у справі № 200/4185/20-а, від 20 січня 2021 року у справі № 240/12238/19, від 05 березня 2021 року у справі № 120/3276/19-а, від 31 березня 2021 року у справі № 340/970/20.

Так, у статті 116 Кодексу законів про працю України зазначено, що при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

У разі спору про розмір сум, нарахованих працівникові при звільненні, роботодавець у будь-якому разі повинен у визначений цією статтею строк виплатити не оспорювану ним суму.

Водночас, частиною першою статті 117 Кодексу законів про працю України (в редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022 року) визначено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

В попередній редакції частина перша статті 117 Кодексу законів про працю України була викладена наступним змістом: в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Із прийняттям Закону № 2352-IX законодавець обмежив строк, за який роботодавець зобов`язаний виплатити працівникові середній заробіток шістьма місяцями, чим фактично на нормативному рівні усунув обставини, які призводили до порушення критеріїв співмірності, недобросовісності.

Крім того, з прийняттям указаного закону усунуто і такий чинник, який зумовлював можливість недобросовісної поведінки працівника, як необмеженість строку звернення до суду з позовом про стягнення невиплаченого заробітку, а саме шляхом внесення змін до статті 233 Кодексу законів про працю України, якою строк звернення до суду у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, обмежено трьома місяцями.

Відтак, вказаною нормою визначено обов`язок роботодавця провести розрахунок із працівником саме в день його звільнення; при цьому, у разі наявності вини власника або уповноваженого ним органу щодо невиплати працівникові належних йому сум при звільненні в такому разі, при відсутності спору щодо розміру таких сум, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Водночас, якщо мають місце тривалі правові відносини, які виникли під час дії статті 117 Кодексу законів про працю України, у редакції Закону № 3248-IV, та були припинені на момент чинності дії статті 117 Кодексу законів про працю України, в редакції Закону № 2352-IX, то в такому випадку правове регулювання здійснюється таким чином: правовідносини, які мають місце у період до 19.07.2022, підлягають правовому регулюванню згідно з положенням статті 117 Кодексу законів про працю України (у попередній редакції № 3248-IV); у період з 19.07.2022 підлягають застосуванню норми статті 117 Кодексу законів про працю України (у новій редакції Закону № 2352-IX).

Вказаний підхід, стосовно застосування статті 117 Кодексу законів про працю України, визначено Верховним Судом у постанові від 06.12.2024 року у справі № 440/6856/22.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2025 року у справі № 489/6074/23 вирішила виключну правову проблему щодо тлумачення та застосування положень статті 117 КЗпП України у редакції, яка набрала чинності 19 липня 2022 року, та дійшла висновку, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Оскільки мета норми права - компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Судом встановлено, що з 17.04.2018 позивача звільнено з військової служби, фактично остаточний розрахунок при звільненні з позивачем проведено 01.05.2026 на виконання рішення Луганського окружного адміністративного суду від 05.12.2024 року у справі №360/1230/24.

На виконання зазначеного рішення Військовою частиною НОМЕР_1 01.05.2026 виплачено позивачу суму у розмірі 81631,48 грн., що підтверджується довідкою.

Тобто, період затримки розрахунку у цій справі охоплюється періодом з 18.04.2018 (наступний день після виключення позивача зі списків особового складу) по день виплати позивачу індексації грошового забезпечення на виконання судового рішення від 05.12.2024 року у справі №360/1230/24.

Також слід зазначити, що спірні правовідносини охоплюють період, який виник, як до, так і після 19 липня 2022 року.

Вирішення питання про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку з визначенням розміру такого заробітку здійснюється за правилами, закріпленими у Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 за № 100 (далі - Порядок № 100).

Згідно з положеннями п. 2 Порядку № 100 визначено, що обчислення середньої заробітної плати для всіх інших випадках збереження середньої заробітної плати середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата. Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Абзацом третім пункту 3 Порядку № 100 передбачено, що усі виплати включаються в розрахунок середньої заробітної плати у тому розмірі, в якому вони нараховані, без виключення сум відрахування на податки, стягнення аліментів тощо за винятком відрахувань із заробітної плати осіб, засуджених за вироком суду до виправних робіт без позбавлення волі.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 встановлено, що нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до довідки про доходи №1/1151 від 09.06.2026,середньоденний розмір грошового забезпечення позивача, виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передували звільненню з військової служби, складав 313,46 грн.

Разом з тим, при звільненні відповідачем не виплачено позивачу грошове забезпечення в повному обсязі, яку в подальшому виплачено на виконання рішення суду у справі №360/1230/24 у розмірі 81 631,48 грн.

Отже, зазначені виплати були сплачені позивачу поза межами строку, встановленого ст.116 КЗпП України.

Загальні кількість днів затримки розрахунку при звільненні позивача за період з 18.04.2018 (наступний день після звільнення) по 18.07.2022 становить 1553 календарних днів, з 19.07.2022 по 19.01.2023 (за 6 місяців) - 184 календарних днів, всього - 1737 календарних днів.

Таким чином, середній заробіток за затримку розрахунку за період з 18.04.2018 по 19.01.2023 становить 544 480,02 грн. (313,46 х 1737)

У той же час суд, враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23 при вирішенні цього спору, керується критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин, та вважає за необхідне зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України.

Так, згідно висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц).

Зменшуючи розмір відшкодування, визначений відповідно до статті 117 КЗпП України, виходячи зі середнього заробітку за час затримки роботодавцем розрахунку при звільненні, необхідно враховувати таке (пункт 91 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц):

- розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

- період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

- ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

- інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність можливого розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Отже, з урахуванням конкретних обставин справи, які мають юридичне значення та, зокрема, визначених Великою Палатою Верховного Суду критеріїв, суд може зменшити розмір середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні службовця незалежно від того, чи позовні вимоги про стягнення належних звільненому працівникові сум підлягають задоволенню у повному обсязі чи частково.

Зокрема, істотність частки складових заробітної плати в порівнянні із середнім заробітком за час затримки розрахунку складає 81631,48 грн. (сума виплачених коштів за рішенням суду) / 544 480,02 грн. (середній заробіток за весь час затримки розрахунку) *100 = 14,9%.

Відтак, суд вважає за необхідне застосувати принцип співмірності та визначити суму середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.04.2018 до 19.01.2023 у розмірі 81127,52 грн. (313,46грн. х 14,9% х 1737).

При цьому, при визначенні розміру середнього заробітку за час затримки виплати позивачеві грошового забезпечення суд враховує те, що впродовж проходження військової служби та протягом розумного строку після звільнення позивач не ініціював спір щодо перерахунку індексації грошового забезпечення, а звернувся з цього питання вперше у 2024 році до Луганського окружного адміністративного суду з відповідним позовом, що може свідчити про недобросовісну поведінку позивача та навмисні дії позивача з метою отримання більшої суми середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за більший період. Доводів щодо наявності причин, які завадили би позивачу звернутися до суду в більш ранній строк після звільнення зі служби задля отримання частини недоплаченого грошового забезпечення (індексації грошового забезпечення) позовна заява не містить.

Зазначені обставини, на переконання суду є достатніми підставами для застосування принципу співмірності під час обрахунку суми середнього заробітку за час затримки розрахунку за період з 18.04.2018 по 19.01.2023.

Зазначений висновок узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду у постановах від 26.06.2019 у справі №761/9584/15-ц та від 08.10.2025 у справі №489/6074/23.

При цьому, в постанові від 08.10.2025 у справі №489/6074/23 Велика Палата Верховного Суду наголосила, що критерії співмірності, за наявності яких суд може зменшити розраховану суму середнього заробітку, спрямовані саме на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

Відповідно до частини 5 статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

З огляду на викладені обставини, з врахуванням принципу справедливості та співмірності, суд доходить висновку, що середній заробіток за час затримки розрахунку має бути перерахований та виплачений позивачу у розмірі 81127,52 грн., з урахуванням істотності частки недоплаченої суми порівняно із середнім заробітком працівника.

Щодо компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, суд зазначає, що відповідно до пункту 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями, поліцейськими та особами рядового і начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №44 від 15.01.2004, грошова компенсація виплачується громадянам України, які відповідно до законодавства мають статус військовослужбовця, поліцейського або є особами рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби, ДСНС, податкової міліції, Національного антикорупційного бюро, Державного бюро розслідувань, співробітникам Служби судової охорони, а також особам, звільненим із служби, для відшкодування утриманих сум податку з їх грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які вони набули у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

Пунктом 3 цього Порядку передбачено, що виплата грошової компенсації здійснюється установами (організаціями, підприємствами), що утримують військовослужбовців, поліцейських та осіб рядового і начальницького складу, за рахунок відповідних коштів, які є джерелом доходів цих осіб, шляхом рівноцінного та повного відшкодування втрат частини грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних у зв`язку з виконанням ними своїх обов`язків під час проходження служби (далі - грошове забезпечення), що пов`язані з утриманням податку з доходів фізичних осіб у порядку та розмірах, визначених Законом України «Про податок з доходів фізичних осіб».

Пункти 4 та 5 Порядку №44 визначають, що виплата грошової компенсації військовослужбовцям, поліцейським та особам рядового і начальницького складу здійснюється одночасно з виплатою їм грошового забезпечення.

Грошова компенсація виплачується за місцем одержання грошового забезпечення у розмірі суми податку з доходів фізичних осіб, утриманого з грошового забезпечення.

З викладених положень Порядку №44 слідує, що для вирішення питання щодо наявності підстав для компенсації сум податку з доходів фізичних осіб з`ясуванню підлягає питання щодо правової природи нарахованих та виплачених коштів, що безпосередньо впливає на можливість компенсації податку з доходів фізичних осіб.

Враховуючи, що спір у цій справі стосується права позивача на виплату середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні, суд зазначає, що у такому разі компенсація сум податку з доходів фізичних осіб з суми нарахованого середнього заробітку за затримку розрахунку не здійснюється, оскільки «середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні» не входить до виплат, право на які позивач набув у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби. Середній заробіток за затримку розрахунку при звільненні носить компенсаторний характер та не входить до виплат, право на які військовослужбовець набуває у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

Враховуючи вищевикладене, позов у цій частині вимог задоволенню не підлягає.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі. У разі невиконання цього обов`язку суд витребовує названі документи та матеріали, а якщо учасник справи без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду для підтвердження обставин, на які він посилається, суд вирішує справу на підставі наявних доказів (частина 5 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України).

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

За вказаних обставин, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 143 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Судом встановлено, що позивач є учасником бойових дій, у зв`язку з чим відповідно до пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» він звільнений від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях.

Водночас, як вбачається з матеріалів справи, при зверненні до суду позивачем сплачено судовий збір у розмірі 1332,00 грн, що підтверджується квитанцією № 8416-4714-0722-0106 від 27.05.2026.

Таким чином, оскільки позивач відповідно до закону був звільнений від сплати судового збору, сплачена ним сума судового збору у розмірі 1332,00 грн є надмірно сплаченою.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 7 Закону України «Про судовий збір» сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила, за ухвалою суду в разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Згідно з частиною другою статті 7 цього Закону у такому випадку судовий збір повертається у розмірі переплаченої суми.

Отже, сплачена позивачем сума судового збору у розмірі 1332,00 грн може бути повернута йому з Державного бюджету України за відповідним клопотанням.

Керуючись ст. ст. 9, 72-77, 139, 193, 242-243, 245-246, 258, 262 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

УХВАЛИВ:

Позовну заяву ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , ПН НОМЕР_2 ) до Військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , ІК ВП в ЄДРПОУ НОМЕР_4 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.04.2018 року по 19.01.2023 року;

Стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 ) середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні за період з 18.04.2018 року по 19.01.2023 року в розмірі 81127,52 грн.;

В задоволенні іншої частини вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили відповідно до вимог статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене в строки, передбачені статтею 295 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Е.О. Юрков