Постанова від 24 серпня 2026 р. у справі №729/1793/25 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

25 серпня 2026 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 729/1793/25

Головуючий у першій інстанції – Кузюра В. О.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1418/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: Луговця О.А. (головуючий), Висоцької Н.В., Шитченко Н.В.

секретарі судового засідання Зеляк Ю.Г., Мисник С.В.

учасники справи:

позивач ОСОБА_1

відповідач ОСОБА_2

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Бобровицька міська об`єднана територіальна громада в особі Бобровицької міської ради Чернігівської області

особа, яка подала апеляційну скаргу, ОСОБА_2

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 17 квітня 2026 року (суддя – Кузюра В. О., місце ухвалення – м. Бобровиця, дата складання повного рішення – 27.04.2026) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок та визнання права власності на нерухоме майно,

У С Т А Н О В И В:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 , в якому просив визнати недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , видане 06.11.2000 виконавчим комітетом Петрівської сільської ради Бобровицького району Чернігівської області на підставі рішення виконавчого комітету Петрівської сільської ради Бобровицького району Чернігівської області №81 від 18.10.2000, та скасувати запис про державну реєстрацію права власності на житловий будинок за вищезазначеною адресою по 1/2 частині за ОСОБА_3 та ОСОБА_4 в реєстровій книзі №2 за реєстром №258; визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частину цього житлового будинку, як за членом двору, який до 15.04.1991 не втратив права на частку в його майні.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача ОСОБА_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_2 померла мати позивача ОСОБА_5 , які проживали та були зареєстровані по АДРЕСА_1 . За цією ж адресою до 09.01.1992 проживав і позивач. Отримавши паспорт, ОСОБА_1 зареєструвався у даному будинку 04.07.1984. У період з 23.08.1984 по 29.03.1988 позивач був знятий з реєстрації, оскільки навчався в радгосп-технікумі, а з 1985 по 1987 перебував на військовій службі, після чого 29.03.1988 знову зареєструвався у цьому будинку. Вказаний будинок мав статус колгоспного двору. За доводами позивача, він та його батьки ОСОБА_3 , ОСОБА_5 мали право власності на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами за вищезазначеною адресою, по 1/3 частині кожний, як члени колгоспного двору, котрі до 15.04.1991 не втратили права на частку в його майні. Брат позивача, ОСОБА_2 , був виписаний з будинку 22.09.1986 та проживав за іншою адресою. 06.11.2000 виконкомом Петрівської сільської ради Бобровицького району Чернігівської області було видано свідоцтво про право власності на цей житловий будинок на підставі рішення виконавчого комітету Петрівської с/ради №81 від 18.10.2000, згідно якого власниками даного будинку по 1/2 частині є ОСОБА_3 та ОСОБА_5 . Після смерті батька позивача була заведена спадкова справа і з заявами про прийняття спадщини за законом звернулися сини: позивач ОСОБА_1 та відповідач ОСОБА_2 ; дружина спадкодавця (мати сторін) ОСОБА_5 прийняла спадщину, так як постійно на день смерті проживала зі спадкодавцем та не відмовилася від прийняття спадщини. Після смерті матері ОСОБА_5 також заведена спадкова справа і з заявами про прийняття спадщини за законом звернулися сини: позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , але свідоцтво про право на спадщину не видане. З архівного відділу Ніжинської РДА позивач 31.12.2024 отримав відповідь про те, що в протоколі №10 засідання виконавчого комітету від 18.10.2000 Петрівської сільської ради Бобровицького району Чернігівської області не виявлено рішення №81 про надання у власність та видачу свідоцтва про право власності на спірний житловий будинок батькам ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , тобто дане рішення відсутнє. Вважаючи, свідоцтво про право власності на житловий будинок незаконним та таким, що порушує права позивача, оскільки видане лише двом власникам будинку – його батькам по 1/2 частині, без врахування його права на 1/3 частину будинку, позивач і звернувся з даним позовом до суду.

Рішенням Бобровицького районного суду Чернігівської області від 17.04.2026 позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок та визнання права власності на нерухоме майно – задоволено.

Визнано недійсним свідоцтво про право власності на житловий будинок, що розташований за адресою АДРЕСА_1 , видане 06.11.2000 виконавчим комітетом Петрівської сільської ради Бобровицького району Чернігівської області на підставі рішення виконавчого комітету Петрівської сільської ради Бобровицького району Чернігівської області №81 від 18.10.2000, та скасовано запис про державну реєстрацію права власності на житловий будинок за вищезазначеною адресою по 1/2 частині за ОСОБА_3 та ОСОБА_5 в реєстровій книзі №2 за реєстром №258.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частину житлового будинку загальною площею 79,6 кв.м, житловою площею 42,9 кв.м, з господарськими будівлями та спорудами, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , як за членом двору, який до 15.04.1991 не втратив права на частку в його майні.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 2422,40 грн судового збору.

В апеляційній скарзі та доповненнях до неї ОСОБА_2 просить дане рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким у позові відмовити повністю.

Доводи апеляційної скарги відповідача узагальнено зводяться до того, що рішення суду першої інстанції є незаконним і необґрунтованим, ухваленим з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення справи, невідповідністю висновків, викладених у рішенні суду, обставинам справи, неправильним застосуванням норм процесуального і матеріального права.

Апелянт зазначає, що свідоцтво про право власності на спірний житловий будинок батьків було видано у 2000 році та є актом державного органу, який діяв на той час багато років тому, а недоліки в діловодстві Петрівської сільської ради не можуть позбавити його права власності в порядку спадкування на житловий будинок.

Звертає увагу, що колгоспний двір, як юридичний об`єкт перестав існувати з 15.04.1991 - дня набрання чинності Закону України «Про власність», а поданий позивачем позов «про колгоспний двір» є спробою обійти закон задля отримання більшої частки спадкового майна батьків. Спірний будинок був побудований батьками, до того сторони були дітьми, позивач не брав участі в утриманні будинку ні працею, ні коштами. Тому суд неправильно застосував ЦК УРСР, якими регламентовано власність членів колгоспного двору та його спадкування.

Скаржник вказує, що судова практика, на яку посилається позивач стосується випадків, де взагалі немає правовстановлюючих документів на будинки.

Апелянт наголошує, що на той час діяла ст. 71 ЦК УРСР, яка передбачала позовну давність у три роки, яку позивач пропустив і жодних поважних причин для тривалого зволікання (22 роки) на звернення з позовом не надав. У зв`язку з цим заявляє про застосування позовної давності за ст. 71 ЦК УРСР, ст. 257 ЦК України та наслідків її спливу.

Відповідач також посилається на порушення правил вирішення його заяви про відвід судді.

Позивач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заперечуючи проти доводів апеляційної скарги, ОСОБА_1 зазначив, що його позовні вимоги доведені, а рішення суду є законним та обгрунтованим, відповідає нормам чинного законодавства.

Вказує, що відповідач у апеляційній скарзі не обгрунтовує свою думку та не надає жодних доказів щодо незаконності судового рішення та порушення норм матеріального й процесуального права; звинувачення відповідача в порушенні його прав не відповідає дійсності, зустрічний позов відповідачем не подавався, рішення ухвалене в межах позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість ухваленого судового рішення в межах доводів апеляційної скарги, обговоривши доводи апеляційної скарги та відзиву на неї, колегія суддів приходить до такого висновку.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК України).

За приписами ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (ч. 1). Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права (ч. 2). Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом (ч. 3). При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ч. 4). Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні (ч. 5).

Судом у справі встановлені такі обставини та визначені відповідно до них правовідносини.

Батьками сторін у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є ОСОБА_3 та ОСОБА_5 , що підтверджуються копіями свідоцтв про народження серії НОМЕР_1 від 12.08.1967, серії НОМЕР_2 від 08.09.1965 (а.с. 34, 70 т. 1).

ОСОБА_3 помер ІНФОРМАЦІЯ_3 , а ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , що підтверджується відповідними копіями свідоцтв про смерть серії НОМЕР_3 від 04.04.2023, серії НОМЕР_4 від 05.06.2023 (а.с. 32, 33 т. 1).

Відповідно до копії свідоцтва про право власності на жилий будинок від 06.11.2000, виданого виконавчим комітетом Петрівської сільської ради Бобровицького району Чернігівської області, житловий будинок, що розташований у АДРЕСА_1 , належить по 1/2 частині ОСОБА_3 та ОСОБА_5 . У даному свідоцтві зазначено, що воно видане на підставі рішення виконавчого комітету Петрівської с/ради №81 від 18.10.2000 (а.с. 12 т. 1).

Згідно копії рішення виконавчого комітету Петрівської с/ради №81 від 18.10.2000, розглянувши матеріали, підготовлені Ніжинським МБТІ на підставі погосподарських книг і уточнення на місцевості, а також у зв`язку з прийняттям Закону України «Про власність», виконком вирішив: Оформити право приватної власності на будинок в АДРЕСА_1 , та видати свідоцтво на право приватної власності Ніжинському МБТІ і провести відповідну реєстрацію 1. ОСОБА_3 , 2. ОСОБА_5 (а.с. 67 т. 1).

Оригінали зазначених рішення виконкому Петрівської с/ради №81 від 18.10.2000 та свідоцтва про право власності від 06.11.2020 наявні у матеріалах інвентаризаційної справи №255 (арк. 12, 13) на домоволодіння в АДРЕСА_1 , яку було витребувано та досліджено апеляційним судом.

Аналогічна за змістом інформація щодо права власності на вказаний житловий будинок за ОСОБА_3 та ОСОБА_5 значиться і в довідках №868 та №870 КП «Ніжинське МБТІ» від 20.12.2023, №832 від 22.11.2024 (а.с. 14, 15, 63 т. 1).

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №410221791 від 29.01.2025, відомості про реєстрацію права власності на житловий будинок, розташований в АДРЕСА_1 , відсутні (а.с. 13).

Згідно повідомлення архівного відділу Ніжинської районної державної адміністрації Чернігівської області від 31.12.2024, у протоколі №10 засідання виконавчого комітету від 18.10.2000 Петрівської сільської ради Бобровицького району Чернігівської області, рішення №81 про надання у власність та видачу свідоцтва про право власності на житловий будинок у АДРЕСА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_5 не виявлено (а.с. 16 т. 1), на підтвердження чого надано копію архівного рішення виконавчого комітету Петрівської сільської ради Бобровицького району Чернігівської області від 18.10.2000 №44 «Про оформлення прав приватної власності на житлові будинки громадянам села Петрівка Петрівської сільської ради Бобровицького району (а.с. 17 т. 1).

За довідкою Петрівського старостинського округу Бобровицької міської ради Чернігівської області №44 від 06.10.2025, станом на 15.04.1991 року у житловому будинку, який розташований в АДРЕСА_2 , були зареєстровані й проживали ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та ОСОБА_1 ; зазначено про статус членів колгоспного двору (а.с. 24 т. 1).

У довідці Петрівського старостинського округу Бобровицької міської ради Чернігівської області №47 від 07.10.2025 (виписка з погосподарської книги №4 за 1991-1995 роки) зазначено, що ОСОБА_3 є головою домогосподарства, розташованого в АДРЕСА_2 ; зареєстровані: ОСОБА_5 – дружина, ОСОБА_1 – син, ОСОБА_6 – зареєстрована 02.09.1991, ОСОБА_7 , внука, – зареєстрована 02.09.1991(а.с. 25 т. 1).

Згідно копії диплому НОМЕР_5 від 25.04.1990 ОСОБА_1 з 1984 року по 25 квітня 1990 року навчався у Прилуцькому радгоспі-технікумі (а.с. 26 т. 1),

За відомостями копії військового квитка НОМЕР_6 від 28.10.1985 ОСОБА_1 з 1985 року по 1987 роки проходив строкову військову службу (а.с. 27-31 т. 1).

ОСОБА_2 з 1988 року по 1990 рік навчався у Херсонській спеціальній середній школі міліції МВС СССР, що підтверджується копією диплому НОМЕР_7 від 30.08.1990 (а.с. 53 т. 1)

Відповідно до повідомлень Бобровицької державної нотаріальної контори №1829/01-16 та №1830/01-16 від 05.12.2024, після померлих ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 та 30.05.2023 року ОСОБА_5 заведено спадкові справи 190/2023 та 191/2023, за даними яких спадкоємцями за законом після смерті ОСОБА_3 , ОСОБА_5 є їх сини ОСОБА_1 та ОСОБА_2 (а.с. 54, 55 т. 1).

Постановою Чернігівського апеляційного суду від 02.09.2025 у справі №729/252/25, апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 17.04.2025 скасовано. Відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до Бобровицької міської об`єднаної територіальної громади в особі Бобровицької міської ради Чернігівської області про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок розташований в АДРЕСА_1 та скасування державної реєстрації права власності на нього (а.с. 57-62 т. 1).

Державним реєстратором прав на нерухоме майно Новобасанської сільської ради Чернігівської області Зубець С.А. прийнято рішення №83794500 від 17.03.202026 про відмову в проведенні реєстраційних дій ОСОБА_1 , у зв`язку з тим, що в наданому заявником свідоцтві про право власності на житловий будинок в АДРЕСА_1 , та зареєстрованому в Ніжинському МБТІ 06.11.2000, відсутні дані про ОСОБА_1 , як співвласника та про технічні характеристики житлового будинку(а.с. 144 т. 1).

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист цивільного інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного судочинства. Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені ч. 2 ст. 16 ЦК України.

За приписами ст. 3, 4 ЦПК України захисту підлягають порушене, невизнане або оспорюване право особи чи інтерес, а також державний чи суспільний інтерес.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно зі ст. 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).

Згідно зі ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (ст. 80 ЦПК України).

За приписами ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень; докази подаються сторонами та іншими учасниками справи; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (засада змагальності цивільного судочинства).

Згідно зі ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок та визнання права власності на нерухоме майно, суд першої інстанції виходив з того, що позивач з 1984 року навчався, а з 1985 року по 1987 роки проходив військову службу. Закінчивши 25.04.1990 навчання ОСОБА_1 повернувся на проживання в с. Петрівка Ніжинського району Чернігівської області, де і був зареєстрований в будинку по АДРЕСА_1 з 15.05.1990 по 09.01.1992. Таким чином станом на 15.04.1991 позивач мав право на частку у майні даного колгоспного двору, а тому виконком Петрівської с\ради не мав підстав для прийняття рішення про оформлення права приватної власності на будинок та видачі свідоцтва про право власності лише батькам позивача.

Однак апеляційний суд не може повністю погодитись з такими висновками суду першої інстанції з огляду на таке.

З матеріалів справи вбачається, що в обґрунтування свого позову ОСОБА_1 вказав, що свідоцтво про право власності на будинок видане двом власникам будинку – його батькам по 1/2 частині, є незаконним, оскільки відсутні підстави (рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого видається свідоцтво), а також не враховано прав позивача на 1/3 частину будинку як члена колгоспного двору, який до 15.04.1991 не втратив права на частку в його майні.

За правилами ч. 1, 3 ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

Оскільки правовідносини виникли до набрання чинності ЦК України 2003 року, тому суд при розгляді керується положеннями ЦК Української РСР 1963 року.

Відповідно до ст. 120 ЦК УРСР майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності (ст. 112 цього Кодексу).

Колгоспний двір може мати у власності підсобне господарство на присадибній ділянці землі, що знаходиться в його користуванні, жилий будинок, продуктивну худобу, птицю та дрібний сільськогосподарський реманент відповідно до статуту колгоспу.

Крім того, колгоспному дворові належать передані в його власність членами двору їх трудові доходи від участі в громадському господарстві колгоспу або інше передане ними у власність двору майно, а також предмети домашнього вжитку і особистого користування, придбані на спільні кошти.

Виходячи зі змісту цієї статті, кожен член колгоспного двору є учасником спільної сумісної власності на все майно двору незалежно від того, чи брав він участь в його придбанні. Нетривале перебування працездатного члена колгоспного двору у складі двору або незначна участь працею та коштами у веденні господарства можуть бути підставою для зменшення його частини. Вказане узгоджується з правовими висновками, викладеними у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 28 листопада 2018 року у справі №688/21/17-ц, від 08 квітня 2020 року у справі №454/1187/17-ц.

Згідно з ч. 2 ст. 123 ЦК УРСР розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацезданих.

15 квітня 1991 року набув чинності Закон України від 07 лютого 1991 року №697-XII «Про власність», яким було передбачено право спільної власності громадян, гарантії захисту права власності, правомірності володіння майном.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про власність» майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї, є їх спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У пункті 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року №20 «Про судову практику у справах за позовами про захист права власності», роз`яснено, що положення статей 17, 18 Закону України «Про власність» щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, які виникли після введення в дію цього Закону (з 15 квітня 1991 року).

Спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, вирішуються за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме: а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і зберіглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба); б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору. Наведене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 22 січня 2019 року у справі №713/1310/17-ц.

Правильне застосування судами норм статей 120, 123 УРСР передбачає з`ясування питання про віднесення будинку до відповідної суспільної групи господарств.

Подібний за змістом правовий висновок, викладений у постановах Верховного Суду від 02 серпня 2023 року у справі №600/972/18, від 09 квітня 2025 року у справі №607/9837/23, від 02 липня 2025 року у справі №302/681/22.

Спеціальним нормативним актом, який визначає порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах, є Вказівки по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджені наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 року №112/5 (далі - Вказівки №112/5), а згодом Вказівки №5-24/26 та Вказівки №69), які були замінені Інструкцією ведення погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затверджених наказом Міністерства статистики України від 22 лютого 1995 року №48.

За змістом Вказівок №112/5 і №69 суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади.

Відповідно до абзацу 2 пункту 20 цих Вказівок виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників.

Зазначені вказівки наділяли сільські ради повноваженнями самостійно визначати віднесення домогосподарства до певної суспільної групи.

Отже, всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору.

Апеляційним судом досліджено надані Петрівським старостинським округом Бобровицької міської ради Чернігівської області (раніше Петрівська сільська рада) погосподарські книги №2 за період 1986-1990 років та №4 за період 1991-1995 років на будинковолодіння по АДРЕСА_1 .

Так, згідно з даними погосподарської книги №2 за 1986-1990 роки (особовий рахунок № НОМЕР_8 ) вказане домоволодіння станом на 01.01.1986, на 01.01.1987, на 01.01.1988, на 01.06.1988 відносилося до соціальної групи «колгоспний двір» і членами цього двору були зареєстровані: ОСОБА_3 (голова – головний бухгалтер колгоспу ім. Ватутіна), ОСОБА_5 (дружина – техпрацівник колгоспу ім. Ватутіна), ОСОБА_1 (син – шофер колгоспу ім. Ватутіна).

За відомостями погосподарської книги №4 за 1991-1995 роки (особовий рахунок № НОМЕР_9 ) зазначене домоволодіння станом на 01.01.1991, на 01.01.1992 відносилося до соціальної групи «колгоспний двір» і членами цього двору були зареєстровані: ОСОБА_3 (голова – головний бухгалтер колгоспу «Зоря»), ОСОБА_5 (дружина), ОСОБА_1 (син – повернувся 02.04.1990 та вибув 09.01.1992).

Наведена інформація узгоджується з довідками Петрівського старостинського округу Бобровицької міської ради Чернігівської області №44 від 06.10.2025, №47 від 07.10.2025.

Тимчасова відсутність позивача ОСОБА_1 протягом 1985-1990 років у вказаному будинковолодінні пов`язана з його навчанням у Прилуцькому радгоспі-технікумі та проходження строкової військової служби, що підтверджується копіями диплому НОМЕР_5 від 25.04.1990, військового квитка НОМЕР_6 від 28.10.1985, відомостями погосподарської книги №2 за 1986-1990 роки.

За таких обставин, спірне будинковолодіння по АДРЕСА_1 мало статус «колгоспного двору» і станом на 15.04.1991 його членами були ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_1 .

З огляду на викладене, відповідно до вимог ст. 120, 123 ЦК УРСР, майно вказаного колгоспного двору є об`єктом права спільної сумісної власності його членів. А відтак, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку, що станом на 15 квітня 1991 року співвласниками житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , як об`єкта права спільної сумісної власності колишнього колгоспного двору, були ОСОБА_3 , ОСОБА_5 та позивач ОСОБА_1 у рівних частках, а саме – по 1/3 частині кожен із них.

Посилання апелянта на те, що спірний будинок був побудований батьками, коли сторони були дітьми, а позивач не брав участі в утриманні будинку ні працею, ні коштами, не заслуговують на увагу, оскільки суперечать вищезазначеним доказам та положенням законодавства, яке регламентувало право власності соціальної групи «колгоспний двір». При цьому, жодних належних і допустимих доказів на підставу зменшення чи відмови частини позивача, як працездатного члена у колгоспному дворі, відповідач не надав.

Таким чином, оформлення лише за батьками сторін у справі ОСОБА_3 , ОСОБА_5 06.11.2000 Свідоцтва про право власності на спірне домоволодіння на підставі рішення виконавчого комітету Петрівської сільської ради №81 від 18.10.2000 є порушенням прав позивача.

Водночас апеляційний суд вважає безпідставним посилання позивача в обгрунтування своїх вимог щодо визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок на відсутність рішення органу місцевого самоврядування, на підставі якого видавалося свідоцтво, оскільки таке рішення виконавчого комітету Петрівської сільської ради №81 від 18.10.2000 існує. Копія даного рішення була надана суду відповідачем (а.с. 71 т. 1) і воно наявне в матеріалах інвентаризаційної справи №255 КП «Ніжинське МБТІ» (арк. 12), дослідженої апеляційним судом.

Відповідач у апеляційній скарзі посилається на порушення правил вирішення його заяви про відвід судді Кузюрі В.О., але ці його аргументи є необгрунтованими з огляду на таке.

За матеріалами справи, 26.03.2026 Бобровицьким районним судом Чернігівської області була зареєстрована заява ОСОБА_2 від 24.03.26 про відвід судді Кузюрі В.О. та секретарю судового засідання Ященко Л.В. (а.с. 132-139 т.1)

Відповідно до ст. 40 ЦПК України питання про відвід (самовідвід) судді може бути вирішено як до, так і після відкриття провадження у справі (ч. 1). Питання про відвід судді вирішує суд, який розглядає справу. Суд задовольняє відвід, якщо доходить висновку про його обґрунтованість (ч. 2). Якщо суд доходить висновку про необґрунтованість заявленого відводу і заява про такий відвід надійшла до суду за три робочі дні (або раніше) до наступного засідання, вирішення питання про відвід здійснюється суддею, який не входить до складу суду, що розглядає справу, і визначається у порядку, встановленому частиною першою статті 33 цього Кодексу. Такому судді не може бути заявлений відвід. Якщо заява про відвід судді надійшла до суду пізніше ніж за три робочі дні до наступного засідання, така заява не підлягає передачі на розгляд іншому судді, а питання про відвід судді вирішується судом, що розглядає справу (ч. 3). Якщо питання про відвід судді в порядку, визначеному частиною третьою цієї статті, неможливо розглянути в суді, в якому розглядається справа, то справа для вирішення питання про відвід передається до суду відповідної інстанції, найбільш територіально наближеного до цього суду (ч. 4). Якщо на час подання заяви про відвід судді у суді здійснюють правосуддя менше трьох суддів, вирішення питання про відвід здійснюється суддею, який розглядає справу чи вчиняє іншу процесуальну дію, про що постановляється ухвала, яка оформлюється окремим документом. У такому разі положення частин третьої та четвертої цієї статті не застосовуються (ч. 5). Питання про відвід судді Великої Палати не підлягає передачі на розгляд іншому судді та розглядається Великою Палатою (ч. 6). Питання про відвід вирішується невідкладно. Вирішення питання про відвід суддею, який не входить до складу суду, здійснюється протягом двох робочих днів, але не пізніше призначеного засідання по справі. У разі розгляду заяви про відвід суддею іншого суду - не пізніше десяти днів з дня надходження заяви про відвід. Відвід, який надійшов поза межами судового засідання, розглядається судом у порядку письмового провадження (ч. 7). Суд вирішує питання про відвід судді без повідомлення учасників справи. За ініціативою суду питання про відвід судді може вирішуватися у судовому засіданні з повідомленням учасників справи. Неявка учасників справи у судове засідання, в якому вирішується питання про відвід судді, не перешкоджає розгляду судом питання про відвід судді (ч. 8). Питання про самовідвід судді вирішується ухвалою суду, що розглядає справу, яка оформлюється окремим документом (ч. 9). Питання про відвід секретаря судового засідання, експерта, спеціаліста, перекладача вирішується складом суду, що розглядає справу. Суд, який розглядає заяву про відвід, заслуховує особу, якій заявлено відвід, якщо вона бажає надати пояснення, а також думку учасників справи. Неявка особи, якій заявлено відвід, у судове засідання, в якому вирішується питання про відвід, не перешкоджає розгляду судом питання про відвід (ч. 10). За результатами вирішення заяви про відвід суд постановляє ухвалу (ч. 11).

Ухвалою Бобровицького районного суду Чернігівської області від 01.04.2026 (головуючий суддя Кузюра В.О.) у задоволенні заявленого Стрикуном А.І. відводу секретарю судового засідання Ященко Л.В. відмовлено, а для вирішення заяви ОСОБА_2 в частині відводу судді Кузюрі В.О. справу передано до канцелярії суду для визначення розгляду в порядку ст. 33 ЦПК України (а.с. 148-149 т. 1).

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 01.04.2026 заява ОСОБА_2 про відвід судді була розподілена судді Бойко В.І. (а.с. 150 т. 1), під головуванням якої 02.04.2026 постановлена ухвала про відмову в задоволенні заяви ОСОБА_2 про відвід головуючої судді Кузюри В.О. (а.с. 151-153 т. 1).

Отже, зважаючи на викладені обставини, апеляційним судом не встановлено порушень вимог ст. 40 ЦПК України при вирішенні заяви ОСОБА_2 про відвід головуючого судді та секретаря судового засідання.

Разом з тим, заслуговують на увагу доводи апеляційної скарги відповідача про незастосування судом першої інстанції позовної давності, яку позивач пропустив без поважних причин.

Згідно з ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

За змістом положень п. 6 Прикінцевих і перехідних положень ЦК України визначено, що правила цього Кодексу щодо позовної давності стосуються тільки тих позовів, строк пред`явлення яких, встановлений попереднім законодавством, не сплив до 01 січня 2004 року. Якщо ж строк позовної давності закінчився до зазначеної дати, то до відповідних відносин застосовуються правила про позовну давність, передбачені ЦК УРСР 1963 року.

З огляду на вищезазначені вимоги та видачу оспорюваного свідоцтва про право власності 06 листопада 2000 року, в даній справі повинні застосовуватись положення актів цивільного законодавства, чинні на момент виникнення спірних правовідносин, а саме ЦК УРСР.

Згідно зі ст. 71 ЦК УРСР загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

У ст. 75 ЦК УРСР визначено, що позовна давність застосовується судами незалежно від заяви сторін.

Відповідно до положень ст. 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Приписами ст. 80 ЦК УРСР встановлено, що закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Оскільки право на позов у ОСОБА_1 виникло ще з 06 листопада 2000 року, то трирічний строк позовної давності, встановлений ст. 71 ЦК УРСР, сплинув до набрання чинності ЦК України, тому місцевий суд зобов`язаний був самостійно застосувати наслідки його спливу, без подання відповідної заяви відповідачем у спорі.

При цьому, для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) чинники.

Аналіз стану поінформованості особи, вираженого дієсловами «дізналася» та «повинна була дізнатися» у ст. 76 ЦК УРСР, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень (ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України). Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Тому колегія суддів констатує, що право на позов у ОСОБА_1 виникло з саме з 06 листопада 2000 року, тобто з моменту видачі оспорюваного свідоцтва про право власності на жилий будинок АДРЕСА_1 .

Натомість звернувшись до суду у жовтні 2025 року, ОСОБА_1 пропустив установлений законодавством трирічний строк звернення до суду з цим позовом, оскільки позивач про порушення своїх прав дізнався, або повинен був дізнатися у момент, коли було видане оспорюване свідоцтво, яким порушено його право власності на належне йому майно.

Твердження позивача про те, що він дізнався про видачу вказаного свідоцтва лише в 2023 році після смерті батьків при оформленні спадщини є необгрунтованими й не спростовують його можливості це зробити значно раніше. Адже власність зобов`язує і позивач, як співвласник спірного домоволодіння, вибувши з нього у 1992 році своїми правами щодо даного нерухомого майна не цікавився, хоча зобов`язаний був це робити та нести повну відповідальність за належне йому майно, у зв`язку з чим повинен був дізнатись про порушення свого права з часу видачі свідоцтва (листопад 2000 року). Однак позивач у передбачений законом строк не звернувся до суду з відповідними вимогами.

Інших поважних причин пропуску строку для звернення до суду із даним позовом ОСОБА_1 не навів, жодних доказів на підтвердження того, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, всупереч вимог ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України позивач не надав, клопотань про поновлення пропущеного строку не заявляв.

При цьому саме на позивача покладено обов`язок доказування тієї обставини, що строк було пропущено з поважних причин. Натомість у цій справі позивач не довів, а апеляційний суд не встановив обставин, що вказували б на поважність причин пропуску позовної давності.

Велика Палата Верховного Суду в постановах від 22.05.2018 у справі №369/6892/15-ц, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16 виснувала, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність – це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року, заява №14902/04, пункт 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року, заяви №22083/93 і №22095/93, пункт 51).

Підсумовуючи викладене, апеляційний суд погоджується з позицією суду першої інстанції про порушення права власності позивача на частку в майні колишнього «колгоспного двору», проте вважає помилковим не застосування місцевим судом до спірних правовідносин норм матеріального права щодо позовної давності, яка розпочалась у листопада 2000 року й закінчилась у листопаді 2003 року, поважності причини її пропуску позивачем не наведено, а наслідки спливу позовної давності за чинною на той час ст. 75 ЦК УРСР застосовуються незалежно від наявності заяви сторони у спорі.

Відтак, колегія суддів висновлює про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 за спливом позовної давності.

Зазначений висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 20.05.2022 у справі №342/595//21-ц, від 08.07.2026 у справі №570/2495/21 за схожих обставин.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставою для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Таким чином, враховуючи означене, на основі всебічно, повно й об`єктивно з`ясованих обставин, що мають значення для справи і на які посилаються учасники справи, як на підставу своїх вимог та заперечень, підтверджених доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, визначивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та норми права, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, колегія суддів констатує неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права.

У зв`язку з цим, у відповідності до п. 4 ч. 1 ст. 376 ЦПК України, апеляційний суд висновлює про необхідність скасування судового рішення і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позову з вищенаведених підстав.

Відтак, апеляційна скарга ОСОБА_2 підлягає задоволенню, а рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 17.04.2026 – скасуванню із ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Згідно з ч. 1 ст. 133 ЦК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до ч. 1, 13 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційний суд повністю задовольняє апеляційну скаргу відповідача й у задоволенні позову відмовляє, то понесені позивачем у суді першої інстанції судові витрати по сплаті судового збору залишаються за позивачем, а сплачений відповідачем за перегляд справи у суді апеляційної інстанції судовий збір у сумі 3633,60 грн підлягає стягненню з позивача на користь відповідача.

Керуючись ст. 141, 367-369, 374, 376 ч. 1 п. 4, 381-384, 389-391 ЦПК України,

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 – задовольнити.

Рішення Бобровицького районного суду Чернігівської області від 17 квітня 2026 року – скасувати.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним свідоцтва про право власності на житловий будинок та визнання права власності на нерухоме майно – відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 3663,60 грн судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.

Повне судове рішення складено 25 серпня 2026 року.

Головуючий О.А. Луговець

Судді Н.В. Висоцька

Н.В. Шитченко