Постанова від 19 серпня 2026 р. у справі №738/441/26 — Чернігівський апеляційний суд

ЧЕРНІГІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

іменем України

20 серпня 2026 року м. Чернігів

Унікальний номер справи № 738/441/26

Головуючий у першій інстанції – Волошина Н. В.

Апеляційне провадження № 22-ц/4823/1662/26

Чернігівський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

головуючого-судді Стельмаха А. П.,

суддів Любчика О. В., Разгуляєвої О. В.,

із секретарем Шапко В.М.,

учасники справи:

позивач ОСОБА_1 ,

відповідач ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням учасників справи у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Менського районного суду Чернігівської області від 18 травня 2026 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди,

У С Т А Н О В И В:

02 березня 2026 року ОСОБА_1 звернувся до Менського районного суду Чернігівської області з позовом до ОСОБА_2 про захист честі, гідності та ділової репутації, спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди.

Позовні вимоги мотивовані тим, що позивач є діючим депутатом Чернігівської районної ради. 24 лютого 2026 року на особистій сторінці профіля Facebook (https://www.facebook.com/vasil.leonenko.490373, заступник голови Чернігівської районної ради Чернігівської області ОСОБА_2 опублікував допис за наступним посиланням: ( ІНФОРМАЦІЯ_1 ), наступного зміcту: «12 жовтня 2023 року Луцьким міським судом було засуджено депутата Чернігівської районної ради 8 скликання ОСОБА_3 від опозиційної платформи за життя. який входив в злочинне угрупування, яке під час війни у серпні місяці 2022 року торгувало довідками про виїзд за кордон військовозобов`язаних, отримуючи за це від 3 до 5 тисяч доларів США. Вирок 5 років позбавлення волі з відтермінуванням до 3 років. Знаючі про судовий вирок свого однопартійця, керівник районного штабу опозиційної платформи за життя ОСОБА_4 , він же депутат Чернігівської районної ради і голова фракції антиукраїнської політичної партії, не повідомив ні депутатів ні керівництво районної ради і до цього часу злочинець в списках депутатів районної ради. Чомусь і районна прокуратура не звернула на це уваги і не повідомила раду про судовий вирок депутата. Мені декілька днів тому журналісти скинули рішення Луцького міського суду. В чомусь є моя вина. Потрібно було прослідкувати за цією подією. Сьогодні журналісти по всій Україні відстежують ждунів від цієї політичної сили, які ділили портфелі в разі окупації. Серед них і двоє депутатів райради, по області один подався за кордон інший сидить вдома маючі групу інвалідності і так далі...».

Позивач спростовує висловлювання про те, що він приховав вирок суду щодо колеги-депутата ОСОБА_3 , оскільки не брав участі в цьому судовому розгляді, не володів цією інформацією та не мав процесуальних повноважень її вимагати.

Щодо уживання безпідставного та образливого клеймування «ждун». Позивач вважає прямою образою та неправдивим звинуваченням у колабораціонізмі, зазначаючи, що його депутатська група «Три кроки» працює виключно на користь держави та допомагає Збройним Силам України.

Позивач зазначає, щодо маніпулювання фактом інвалідності. Позивач володіє офіційним статусом особи з інвалідністю (висновок МСЕК), однак твердження про його «бездіяльність вдома» є неправдивими — він бере повноцінну та регулярну участь у засіданнях Президії, сесіях та комісіях районної ради.

Поширення допису ОСОБА_2 на своїй сторінці Facebook відбувалося публічно, його бачили інші користувачі мережі, що спричинило безпідставне паплюження його ділової репутації як депутата Чернігівської районної ради.

Позивач вважає, що ОСОБА_2 шляхом поширення недостовірної інформації завдав шкоди його немайновим інтересам, порушивши гідність, честь і ділову репутацію депутата Чернігівської районної ради. У зв`язку з цим він заявляє вимогу про відшкодування моральної шкоди, яку оцінює у 20 000 гривень як мінімальний розмір компенсації завданих душевних страждань.

Рішенням Менського районного суду Чернігівської області від 18 травня 2026 року у справі № 738/441/26 було відмовлено у задоволенні позову.

Рішення суду мотивоване тим, що ОСОБА_1 на момент опублікування спірної інформації та дотепер є публічною особою, депутатом Чернігівської районної ради, тому, відповідно, межа допустимої критики та обсяги поширення інформації щодо нього є значно ширшими, ніж щодо непублічної особи, оскільки його дії становлять підвищений суспільний інтерес.

Оспорювана інформація не містить будь-яких фактичних відомостей чи тверджень, які можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності. В жодній редакції тексту не йде мова про позивача, так як використовується узагальнене поняття депутати районної ради, обласної ради. З вказаної публікації не вбачається, що ОСОБА_2 у своєму дописі звертає увагу громадськості, що саме ОСОБА_1 , нібито прикриваючись своєю інвалідністю і вадами свого здоров`я, уникає соціально активного та політичного життя.

ОСОБА_2 виразив суб`єктивні оціночні судження, особистий погляд на результати роботи депутатів, критичну оцінку їх діяльності. Внаслідок розповсюдження відповідачем вказаної інформації шкоди честі, гідності та діловій репутації позивачу не спричинено. Суду не надано даних про те, що фактично зазначені в статті цитати спрямовані на поширення недостовірної інформації щодо позивача, приниження його честі, гідності та його ділової репутації.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просив скасувати оскаржуване судове рішення та ухвалити нове рішення по суті заявлених вимог.

В обґрунтування апеляційної скарги скаржник зазначив, що судове рішення не відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

На думку скаржника, суд першої інстанції в порушення вимог ст. 229 ЦПК України не здійснив належного та безпосереднього дослідження електронних доказів. Матеріалами справи підтверджується, що відповідач здійснював неодноразове редагування оскаржуваної публікації у мережі «Facebook» (зокрема, 02 березня 2026 року) з метою ухилення від цивільно-правової відповідальності. Не дослідивши історію змін допису за публічним посиланням, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо змісту первинної редакції публікації та безпідставно прийняв суперечливі пояснення відповідача.

Висновок суду першої інстанції про те, що допис відповідача є лише «публічною критикою» та «суб`єктивним оціночним судженням», є юридично некоректним.

Твердження про те, що позивач, «знаючи про судовий вирок щодо ОСОБА_3 , не повідомив депутатів та керівництво ради», містить в собі вказівку на конкретні фактичні обставини (умисне приховування відомостей). Позивач не був учасником зазначеного судового процесу, не володів цією інформацією та не мав процесуальних повноважень на подання відповідних запитів, а отже, поширена інформація є недостовірною та підлягає спростуванню.

Публічне вживання щодо позивача в умовах воєнного стану звинувачень у «ждунізмі» виходить за межі допустимої критики та є прямим обвинуваченням у протиправній та антиукраїнській діяльності, що не лише паплюжить честь і ділову репутацію позивача, а й створює реальну загрозу його життю та здоров`ю через негативну реакцію суспільства.

Суд першої інстанції безпідставно вважав поширену інформацію такою, що стосується узагальненого кола осіб («депутатів районної ради»). Текст публікації містить пряму вказівку на прізвище та ініціали позивача ( ОСОБА_1 ), його фотографію, а також специфічні ідентифікуючі ознаки — наявність II групи інвалідності (із зазначенням про те, що особа «сидить вдома»). Сукупність цих даних унеможливлює помилкову ідентифікацію та свідчить про спрямованість негативної інформації безпосередньо на позивача.

Поширення відповідачем тверджень про «переховування позивачем за інвалідністю та ухилення від соціально активного життя» є цинічним знущанням над особою з інвалідністю. Матеріалами справи спростовується факт «бездіяльності» позивача, оскільки останній бере активну та регулярну участь у роботі Президії, сесій та комісій районної ради.

У наданому відзиві відповідач заперечив проти апеляційної скарги, зазначивши, що позивач без поважних причин подав нові докази лише на стадії апеляції, а сама публікація стосувалася питання високої суспільної ваги та базувалася на правдивому факті наявності вироку щодо його колеги-депутата; при цьому фрази про обізнаність керівника, ярлик «ждуни» та оцінка виділеного рівня активності («сидить вдома» при наявності інвалідності) є оціночними судженнями, сатиричними гіперболами й логічними умовиводами, а вимога про примусове публічне «визнання» провини суперечить свободі вираження поглядів, що свідчить про відсутність складу правопорушення за ст. 277 ЦК України та безпідставність вимог про моральну шкоду.

Вислухавши суддю-доповідача, пояснення присутніх учасників судового розгляду, обговоривши доводи апеляційної скарги, відзиву та дослідивши матеріали справи, апеляційний суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Апеляційним судом встановлено, що ОСОБА_1 є депутатом Чернігівської районної ради. (а.с. 13, копія посвідчення) та особою з інвалідністю II групи (а.с. 14, копія пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 ).

ІНФОРМАЦІЯ_2 на своїй особистій сторінці у соціальній мережі Facebook (https://www.facebook.com/vasil.leonenko.490373) заступник голови Чернігівської районної ради Чернігівської області ОСОБА_2 опублікував допис за посиланням (https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=3229833287197930&id=100005138715144&rdid=gAu6JX58Go8JJWq4) наступного змісту: «12 жовтня 2023 року Луцьким міським судом було засуджено депутата Чернігівської районної ради 8 скликання ОСОБА_3 від опозиційної платформи за життя. який входив в злочинне угрупування, яке під час війни у серпні місяці 2022 року торгувало довідками про виїзд за кордон військовозобов`язаних, отримуючи за це від 3 до 5 тисяч доларів США. Вирок 5 років позбавлення волі з відтермінуванням до 3 років. Знаючі про судовий вирок свого однопартійця, керівник районного штабу опозиційної платформи за життя ОСОБА_4 , він же депутат Чернігівської районної ради і голова фракції антиукраїнської політичної партії, не повідомив ні депутатів ні керівництво районної ради і до цього часу злочинець в списках депутатів районної ради. Чомусь і районна прокуратура не звернула на це уваги і не повідомила раду про судовий вирок депутата. Мені декілька днів тому журналісти скинули рішення Луцького міського суду. В чомусь є моя вина. Потрібно було прослідкувати за цією подією. Сьогодні журналісти по всій Україні відстежують ждунів від цієї політичної сили, які ділили портфелі в разі окупації. Серед них і двоє депутатів райради, по області один подався за кордон інший сидить вдома маючі групу інвалідності і так далі...». В кінці тексту розташовані дві фотографії, одна з яких – фото ОСОБА_1

2 березня 2026 року відповідач змінив публікацію, виклавши її в наступній редакції: «12 жовтня 2023 року Луцьким міським судом було засуджено депутата Чернігівської районної ради 8 скликання ОСОБА_3 від опозиційної платформи за життя. який входив в злочинне угрупування, яке під час війни у серпні місяці 2022 року торгувало довідками про виїзд за кордон військовозобов`язаних, отримуючи за це від 3 до 5 тисяч доларів США. Вирок 5 років позбавлення волі з відтермінуванням до 3 років. Знаючі про судовий вирок свого однопартійця, керівник районного штабу опозиційної платформи за життя ОСОБА_4 , він же депутат Чернігівської районної ради і голова фракції антиукраїнської політичної партії, не повідомив ні депутатів ні керівництво районної ради і до цього часу злочинець в списках депутатів районної ради. Чомусь і районна прокуратура не звернула на це уваги і не повідомила раду про судовий вирок депутата. Мені декілька днів тому журналісти скинули рішення Луцького міського суду. В чомусь є моя вина. Потрібно було прослідкувати за цією подією. Сьогодні журналісти по всій Україні відстежують ждунів від цієї політичної сили, які ділили портфелі в разі окупації. Серед них і двоє депутатів райради, депутат облради, через якого йшли фінанси та фінансування опозиційної платформи за життя від ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 … подався за кордон інший сидить вдома маючі групу інвалідності і так далі...». В кінці тексту розташовані дві фотографії, одна з яких – фото ОСОБА_1 .

Предметом дослідження суду є публікація відповідача у первинній редакції від 24 лютого 2026 року, стосовно якої позивачем заявлено позовні вимоги. Редакція допису від 2 березня 2026 року не є самостійним предметом оцінки за заявленими позовними вимогами та враховується колегією виключно як доказ обставин, пов`язаних із первинною редакцією публікації та її зміною відповідачем.

Суд першої інстанції відмовив у позові, виходячи з того, що відповідач у дописі висловив не фактичні відомості чи твердження, а – суб`єктивні оціночні судження, свій особистий погляд на результати роботи депутатів, критичну оцінку їх діяльності, крім того в тексті не йде мова про позивача, окрім фрагменту про неповідомлення про судовий вирок. Отже, не доведено факту вчинення відповідачем правопорушення, яке полягало саме в поширені інформації, яка у відповідності до вимог закону може мати статус «недостовірної», такої, що порушує особисті немайнові права, або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі позивача повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Колегія суддів не в повній мірі погоджується з таким висновком суду першої інстанції виходячи з наступного.

Згідно з ч. 2 ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Конституцією України в ст. 3 закріплено, що людина, її честь і гідність визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Статтею 28 Конституції України передбачено, що кожен має право на повагу до його гідності.

Частиною четвертою статті 32 Конституції України визначено, що кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Нормами статті 68 Конституції України передбачено, що кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

У статті 201 ЦК України зазначено, що особистими немайновими благами, які охороняються цивільним законодавством, є, зокрема, честь, гідність і ділова репутація.

Відповідно до статті 297 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі. Гідність та честь фізичної особи є недоторканними. Фізична особа має право звернутися до суду з позовом про захист її гідності та честі.

Згідно з статтею 299 ЦК України фізична особа має право на недоторканність своєї ділової репутації. Фізична особа може звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації.

Відповідно до частин 1, 2 статті 30 Закону України «Про інформацію» ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири).

Під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної істоти. З честю пов`язується позитивна соціальна оцінка особи в очах суспільства, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло. А під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов`язків.

Відповідно до частини першої статті 277 ЦК України фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім`ї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв`язку з прийняттям Закону України "Про інформацію" та Закону України "Про доступ до публічної інформації" № 1170-VII від 27 березня 2014 року, що набрав чинності 19 квітня 2014 року, частину третю статті 277 ЦК України виключено, а тому чинне законодавство з 19 квітня 2014 року не містить презумпції добропорядності і відсутні підстави для застосування такої конструкції при вирішенні спорів про спростування недостовірної інформації.

Зазначена правова позиція є сталою та викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2022 року у справі № 369/11909/20 (провадження № 61-5212св22) та від 05 лютого 2025 року у справі № 752/30879/21 (провадження № 61-4554св24), а також у постановах Касаційного господарського суду у складі колегії суддів Верховного Суду від 14 листопада 2023 року у справі № 910/8562/22 та від 06 серпня 2024 року у справі № 922/2993/21.

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що позов про спростування недостовірної інформації підлягає задоволенню за наявності такої сукупності умов: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права; врахування положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини щодо її застосування.

Така правова позиція висловлена Касаційним цивільним судом у складі колегії суддів Верховного Суду в постановах від 04 липня 2018 року у справі № 486/1112/16-ц (провадження № 61-16970св18), від 09 червня 2023 року у справі № 761/14615/21 (провадження № 61-4435св23), від 13 березня 2024 року у справі № 712/10999/22 (провадження № 61-13517св23), від 05 лютого 2025 року у справі № 752/30879/21 (провадження № 61-4554св24).

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідним в демократичному суспільстві.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини свобода вираження поглядів є однією з важливих засад демократичного суспільства та однією з базових умов прогресу суспільства в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 Конвенції вона стосується не тільки "інформації" чи "ідей", які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає "демократичного суспільства" (KARPYUK AND OTHERS v. UKRAINE, № 30582/04, 32152/04, § 188, ЄСПЛ, 06 жовтня 2015 року).

Слід уважно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна (LINGENS v. AUSTRIA, № 9815/82, § 46, ЄСПЛ, 08 липня 1986 року).

Щоб розрізняти фактичне твердження і оціночне судження, необхідно брати до уваги обставини справи і загальний тон зауважень, оскільки твердження про питання, що становлять суспільний інтерес, є оціночними судженнями, а не констатацією фактів. Судження - це те ж саме, що й думка, висловлення. Воно являє собою розумовий акт, що має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої думки і напряму, пов`язаними із такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів. Оцінити правдивість чи правильність судження будь-яким шляхом неможливо. Оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження також користуються захистом - це передумова плюралізму поглядів.

Такі висновки висловив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 08 грудня 2021 року у справі № 757/10886/20-ц (провадження № 61-13490св21), від 24 травня 2023 року у справі № 536/911/21 (провадження № 61-4812св23) та від 05 лютого 2025 року у справі № 752/30879/21 (провадження № 61-4554св24).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 753/13197/18 (провадження № 61-7891св21) зазначено, що: "недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). Відповідно до частини першої статті 30 Закону України "Про інформацію" ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень. Негативною потрібно вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації. Частиною другою вказаної статті Закону визначено, що оціночними судженнями, за винятком наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, зокрема з огляду на характер використання мовно-стилістичних засобів (вживання гіпербол, алегорій, сатири). Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.

Отже, не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростування, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 753/13197/18 (провадження № 61-7891св21) вказано, що: "суду слід розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. Що стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Лінгенс проти Австрії" від 08 липня 1986 року).

У постанові Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 757/22307/17-ц (провадження № 61-48302св18) зроблено висновок, що: "згідно зі статтею 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, особливо якщо такі висловлювання стосуються публічної особи, або посадової особи рівня суспільного значення та його діяльність представляє суспільний інтерес.

За змістом статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності.

Судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто говорить, до змісту висловленої ним думки, що пов`язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів.

Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна.

Отже, будь-яке судження, яке має оціночний характер, будь-яка критика та оцінка вчинків, вираження власних думок щодо якості виконуваних публічних функцій, отриманих результатів тощо, не є підставою для захисту права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту.

Вирішуючи справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди повинні перевіряти чи містить інформація, що стала підставою для звернення до суду, конкретні життєві обставини, фактичні твердження. Якщо зміст та характер досліджуваної інформації свідчить про наявність фактів, така інформація або її частина не може вважатись оціночним судженням, оскільки є не результатом суб`єктивної оцінки, а відображенням об`єктивної істини, що може бути встановлена у судовому порядку".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 02 грудня 2020 року у справі № 127/30294/18 (провадження № 61-21899св19) вказано, що: "суди встановили, що ІНФОРМАЦІЯ_1 року користувач ОСОБА_2 на сторінці у соціальній мережі "Фейсбук" за веб-адресою: ІНФОРМАЦІЯ_3ІНФОРМАЦІЯ_4 поширив інформацію наступного змісту: "Мошенник! #Аферист ОСОБА_1 Внимание всем кто может знать этого человека. Это бессовестный аферист и мошенник! Который занимается обманом людей завладевая их деньгами, оскорбляя их достоинство и угрожая физической расправой за просьбы вернуть деньги обратно. Называет себя ОСОБА_1, проживает в АДРЕСА_1. В данный момент известен факт обмана как минимум трёх человек. Передайте по возможности эту информацию своим знакомым и Будьте осторожны!".

Під даним постом додано посилання на сторінку позивача в мережі «Фейсбук», а також розміщено фото позивача. Дане інформаційне повідомлення вподобали 76 користувачів Інтернет соціальної мережі «Фейсбук», а 305 користувачів розмістили (поширили) його на своїх персональних сторінках, в тому числі користувач під ім`ям ОСОБА_3, що підтверджується скріншотом з соціальних сторінок відповідачів у мережі «Фейсбук». [...]

"вирішуючи питання про визнання поширеної інформації недостовірною, суди повинні визначати характер такої інформації та з`ясовувати, чи є вона фактичним твердженням, чи оціночним судженням, чи критикою та чи є вона такою, що виходить за межі допустимої критики за встановлених судами фактичних обставин справи.

При скасуванні рішення суду першої інстанції, апеляційний суд визнавши створену ОСОБА_2. та розміщену на його сторінці інформацію недостовірною, не узяв до уваги, що оспорювана інформація є оціночним судженням, а тому зробив помилковий висновок про часткове задоволення позову.

Натомість суд першої інстанції обґрунтовано вважав, що оспорювана інформація є суб`єктивною думкою автора, висловленою в образливій для позивача формі, та не може бути витлумачена як така, що містить фактичні дані (в чому полягають шахрайські дії позивача, чим доводиться шахрайство останнього тощо). Крім того у інформації, що є предметом судового захисту, є висловлення, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані, з огляду на характер використання мовних засобів".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 21 серпня 2018 року у справі № 607/4318/16-ц (провадження № 61-24241св18) зазначено, що: "оскільки політичні діячі та посадові особи, які обіймають публічні посади або здійснюють публічну владу на місцевому, регіональному, національному чи міжнародному рівнях, вирішили апелювати до довіри громадськості та погодилися "виставити" себе на публічне політичне обговорювання, то вони підлягають ретельному громадському контролю і потенційно можуть зазнати гострої та сильної громадської критики у засобах масової інформації з приводу того, як вони виконували або виконують свої функції.

При цьому зазначені діячі та особи не повинні мати більшого захисту своєї репутації та інших прав порівняно з іншими особами. У зв`язку з цим межа допустимої критики щодо політичного діяча чи іншої публічної особи або органу державної влади є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Вказані особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 22 грудня 2023 року в справі № 515/1408/22 (провадження № 61-16109св23) зазначено, що:

"53. Спростованою може бути інформація, яка містить відомості про події та явища (факти), яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені). В будь-якому випадку це має бути інформація, істинність якої можливо перевірити, існування таких фактів не залежить від їх суб`єктивного сприйняття чи заперечення через думки і погляди особи.

54. Вільне вираження поглядів є істотним чинником повноцінного розвитку особистості в суспільстві, як і здатність особи сприймати заперечення, спонукання, заохочення через думки, ідеї, висловлені іншими людьми.

55. Згідно зі статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і частин другої та третьої статті 34 Конституції України кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов`язане з обов`язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві, зокрема, для захисту репутації чи прав інших осіб.

56. За своїм характером судження має оціночний характер та виражає ставлення того, хто поширює інформацію, до змісту висловленої ним думки, що пов`язано з такими психологічними станами, як віра, впевненість чи сумнів тощо.

57. Отже, будь-яка критика та оцінка вчинків, вираження власних думок не є підставою для захисту у судовому порядку права на повагу честі, гідності та ділової репутації та, відповідно, не є предметом судового захисту.

58. Вирішуючи справи про захист честі, гідності та ділової репутації, суди повинні перевіряти, чи містить інформація, що стала підставою для звернення до суду, конкретні життєві обставини, фактичні твердження щодо позивача. Якщо зміст та характер досліджуваної інформації свідчить про наявність фактів, така інформація або її частина не може вважатись оціночним судженням, оскільки є не результатом суб`єктивної оцінки, а відображенням об`єктивної істини, що може бути встановлена у судовому порядку.

59. Таким чином, особа, яка висловлює не факти щодо позивача, а власні погляди, критичні висловлювання, припущення, не може бути зобов`язана доводити їх правдивість, оскільки це є порушенням свободи на власну точку зору, що визнається фундаментальною частиною права, захист якого передбачений статтею 10 Конвенції.

63. За змістом статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб`єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції. Якщо особа вважає, що оціночні судження або думки принижують її гідність, честь чи ділову репутацію, а також інші особисті немайнові права, вона вправі скористатися наданим їй частиною першою статті 277 ЦК України та відповідним законодавством правом на відповідь, а також на власне тлумачення справи у тому ж засобі масової інформації з метою обґрунтування безпідставності поширених суджень, надавши їм іншу оцінку. Якщо суб`єктивну думку висловлено в брутальній, принизливій чи непристойній формі, що принижує гідність, честь чи ділову репутацію, на відповідача може бути покладено обов`язок відшкодувати моральну шкоду".

Межі допустимої критики є ширшими, коли вона стосується публічної особи. Вона, на відміну від приватної особи, неминуче та свідомо відкривається для прискіпливого аналізу кожного свого, слова і вчинку як з боку журналістів, так і громадського загалу і, як наслідок, має виявляти до цього більше терпимості (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 21 березня 2019 року у справі № 368/655/17). Ця критика зазвичай знаходить вираження в оціночних судженнях.

У зв`язку з цим межа допустимої критики, щодо політичного діяча чи іншої публічної особи є значно ширшою, ніж окремої пересічної особи. Публічні особи неминуче відкриваються для прискіпливого висвітлення їх слів та вчинків і повинні це усвідомлювати.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Відповідно до статті 95 ЦПК України письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, на які накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги". Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством. Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, на яку накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги". Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу. Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом (частини перша - третя статті 100 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21 зазначено, що "паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, в якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 Господарського процесуального кодексу України), який, в свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 Господарського процесуального кодексу України). Таким чином, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу (такий правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 922/51/20, від 14.12.2021 у справі № 910/17662/19). Учасник справи, який подає копію електронного доказу, повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу електронного доказу. Якщо подано копію (паперову копію) електронного доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал електронного доказу. Якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги (частини п`ята, шоста статті 96 Господарського процесуального кодексу України)".

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 червня 2023 року в справі № 916/3027/21 (провадження № 12-8гс23) зроблено висновок, що:

"35. З наведених норм права вбачається, що процесуальний закон чітко регламентує можливість та порядок використання інформації в електронній формі (у тому числі текстових документів, фотографій тощо, які зберігаються на мобільних телефонах або на серверах, в мережі Інтернет) як доказу у судовій справі. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом, однак є однією з форм, у якій учасник справи має право подати електронний доказ (частина третя статті 96 ГПК України), який, у свою чергу, є засобом встановлення даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (пункт 1 частини другої статті 73 ГПК України).

36. Отже, подання електронного доказу в паперовій копії саме по собі не робить такий доказ недопустимим. Суд може не взяти до уваги копію (паперову копію) електронного доказу, у випадку якщо оригінал електронного доказу не поданий, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (паперової копії) оригіналу. Наведений висновок є усталеним у судовій практиці (наприклад, його наведено у постановах Верховного Суду від 29 січня 2021 року у справі № 922/51/20, від 15 липня 2022 року у справі № 914/1003/21), і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для того, щоб його змінювати.".

Згідно з ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно з ч. 1 ст. 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини 1-3 статті 89 ЦПК України).

Згідно з пунктом 3 частини четвертої статті 265 ЦПК України у мотивувальній частині судового рішення зазначаються, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Отже, вимогами процесуального закону визначено обов`язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов`язок суду (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2024 року у справі № 383/990/22 (провадження № 61-17651св23)).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).

У судовому засіданні колегією суддів з власної ініціативи було поставлено на обговорення питання про доцільність огляду вебсторінки в мережі Інтернет (соціальній мережі «Facebook») за її місцезнаходженням - з метою перевірки змісту електронного доказу, наданого позивачем у паперовій формі, на підставі ч. 5 ст. 100, ч. 7 ст. 85 ЦПК України. Щодо вказаного питання відповідач повідомив суду, що ним було видалено зазначену публікацію зі своєї особистої сторінки, у зв`язку з чим її огляд у режимі реального часу є неможливим.

Здійснюючи правову оцінку змісту оскаржуваного допису, колегія суддів застосовує підхід щодо послідовного виокремлення висловлювань, які містять фактичні дані, та висловлювань, що є оціночними судженнями, із одночасним з`ясуванням того, чи ідентифікують відповідні твердження особу позивача.

Колегія суддів оцінює загальний контекст публікації в цілому, однак надає правову оцінку на предмет недостовірності та порушення особистих немайнових прав позивача виключно щодо тих висловлювань, які визначені позивачем як предмет позову та в межах доводів апеляційної скарги.

Оцінюючи висловлювання відповідача в дописі стосовно того, що «Знаючі про судовий вирок свого однопартійця, керівник районного штабу опозиційної платформи за життя ОСОБА_4 , він же депутат Чернігівської районної ради і голова фракції антиукраїнської політичної партії, не повідомив ні депутатів ні керівництво районної ради і до цього часу злочинець в списках депутатів районної ради.», колегія суддів зазначає, що висловлювання в частині обізнаності позивача про обвинувальний вирок щодо ОСОБА_3 неповідомлення позивачем керівництва та депутатів районної ради про наявність вироку щодо його однопартійця є фактичними твердженнями, які безпосередньо стосуються особи ОСОБА_1 , оскільки сформульовані у стверджувальній формі та описують конкретну бездіяльність позивача, наявність або відсутність якої може бути перевірена. Натомість характеристика політичної сили як «антиукраїнської» є оціночним судженням відповідача, що виражає його суб`єктивне ставлення та критику діяльності відповідного осередку.

Матеріали справи не містять належних і достатніх доказів, які б підтверджували таку обізнаність позивача на момент поширення спірної інформації. Відповідно, твердження відповідача про обізнаність позивача не може бути визнане таким, що підтверджене належними доказами. Водночас сама по собі недостовірність цієї обставини підлягає оцінці не ізольовано, а в контексті всього повідомлення та з урахуванням статусу позивача і суспільного інтересу до порушеної відповідачем теми.

Також колегія суддів звертає увагу, що чинним законодавством України, зокрема Законом України «Про статус депутатів місцевих рад», для депутата місцевої ради не передбачено нормативно визначеного обов`язку інформувати керівництво чи депутатів відповідної ради про наявність обвинувальних вироків щодо інших осіб.

Щодо фрагмента допису відповідача про те, що «Сьогодні журналісти по всій Україні відстежують ждунів від цієї політичної сили, які ділили портфелі в разі окупації. Серед них і двоє депутатів райради, по області один подався за кордон інший сидить вдома маючі групу інвалідності і так далі....», колегія суддів звертає увагу на те, що в кінці текстового повідомлення відповідачем розміщено дві фотографії, однією з яких є зображення позивача ОСОБА_1 та зазначає наступне.

Прикріплення відповідачем фотографії ОСОБА_1 до спірного допису спростовує знеособлений характер висловлювань і свідчить про те, що викладена інформація щодо депутата районної ради з групою інвалідності стосується безпосередньо позивача.

Водночас, ідентифікуючи особу позивача через прикріплену фотографію, колегія суддів зазначає, що за змістом тексту: відомості про наявність у ОСОБА_1 . II групи інвалідності відповідають дійсності та підтверджуються пенсійним посвідченням № НОМЕР_1 , а отже, не є недостовірною інформацією; вживання у контексті зображення позивача емоційно забарвлених висловів («ждуни», «ділили портфелі в разі окупації») за своєю правовою природою залишається оціночними судженнями відповідача (вираженням суб`єктивної критичної думки, емоційно забарвленої оцінки та політичної сатири відповідача щодо колишніх членів відповідної політичної партії), які відповідно до статті 30 Закону України «Про інформацію» та статті 277 ЦК України не підлягають спростуванню в судовому порядку.

Із наведеної публікації не вбачається, що ОСОБА_2 у своєму дописі звертає увагу громадськості саме на те, що ОСОБА_1 нібито, прикриваючись своєю інвалідністю та станом здоров`я, уникає соціально активного та політичного життя.

Здійснюючи системний аналіз змісту спірного допису, колегія суддів виходить із того, що ОСОБА_1 як депутат Чернігівської районної ради є публічною особою.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини та наведених вище правових позицій Верховного Суду, межі допустимої критики щодо публічних осіб є значно ширшими, ніж щодо приватних осіб. Публічні діячі свідомо відкривають свою діяльність для прискіпливого контролю з боку суспільства та повинні виявляти вищий рівень толерантності до критичних висловлювань, гострої оцінки чи публічних зауважень.

Критика публічної особи може здійснюватися як у формі оціночних суджень (вираження думок, переконань, критичних оцінок), так і шляхом наведення фактичних тверджень щодо її діяльності.

Дослідивши висловлювання відповідача у частини тверджень про те, що ОСОБА_1 є «керівником районного штабу опозиційної платформи за життя» та «не повідомив депутатів та керівництво ради про судовий вирок щодо ОСОБА_3 », колегія суддів зазначає, що вказані фактичні твердження не знаходять свого підтвердження матеріалами справи та не відповідають дійсним обставинам.

Позивач обирався депутатом в Чернігівській районній раді від політичної партії ОПЗЖ. На теперішній час є керівником депутатської групи «Три кроки» в Чернігівській районній раді.

Рішенням від 20 червня 2022 року у справі № П/857/8/22 Восьмий апеляційний адміністративний суд задовольнив позов Міністерства юстиції України і заборонив діяльність політичної партії «Опозиційна платформа – За життя».

15 вересня 2022 року Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду переглянув в апеляційному порядку справу № П/857/8/22 та ухвалив постанову, якою залишив апеляційну скаргу ПП «Опозиційна платформа – За життя» без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін.

Разом з тим, сама по собі встановлена недостовірність окремого фактичного твердження, що стосується публічної особи, не є достатньою для задоволення позову за статтею 277 ЦК України. Суд має встановити, чи призвело поширення такого твердження в конкретному контексті до порушення особистого немайнового права, враховуючи зміст повідомлення в цілому, характер висловлювання, його політичний контекст, суспільний інтерес, статус особи та сприйняття інформації її адресатами.

Твердження про неповідомлення керівництва чи депутатів районної ради про обвинувальний вирок щодо іншої особи, хоча й описує конкретну поведінку позивача, саме по собі не свідчить про вчинення ним протиправного діяння або невиконання встановленого законом обов`язку, оскільки чинним законодавством України, зокрема Законом України «Про статус депутатів місцевих рад», на депутата місцевої ради не покладено обов`язку інформувати раду про обвинувальні вироки щодо інших осіб. Відтак поширення зазначеної інформації не може розглядатися як повідомлення про порушення позивачем конкретної норми закону чи невиконання ним установленого законом депутатського обов`язку.

Висвітлення відповідачем відомостей щодо належності позивача до керівництва районного штабу вказаної політичної партії у теперішньому часі, попри його фактичний вихід із неї та припинення її діяльності, здійснено в контексті висвітлення суспільно значущої інформації та загальної політичної дискусії стосовно діяльності відповідного політичного об`єднання в регіоні. З огляду на те, що позивач раніше обирався депутатом Чернігівської районної ради від цієї політичної партії, а також здійснював діяльність у відповідному політичному осередку, наведення відповідачем таких відомостей, хоча й містить фактичну неточність щодо статусу позивача на момент здійснення публікації, було пов`язане з предметом політичної дискусії та критичною оцінкою діяльності цього політичного об`єднання і його представників.

Станом на момент поширення спірного допису ОСОБА_1 не виконував функцій керівника районного штабу від ОПЗЖ. Отже, наведене відповідачем твердження щодо статусу позивача не відповідає встановленим обставинам справи.

Разом з тим сама по собі невідповідність цього фактичного твердження дійсності не є достатньою підставою для висновку про порушення особистих немайнових прав позивача. Оцінюючи характер та значення наведеної інформації, колегія суддів враховує її місце та роль у загальному контексті публікації, предмет політичної дискусії, суспільний інтерес до порушеної відповідачем теми, статус позивача як публічної особи.

За таких обставин наведена неточність щодо актуального статусу позивача, оцінена в контексті всієї публікації, не має такого характеру та змісту, який давав би підстави для висновку про приниження його честі та гідності або завдання шкоди його діловій репутації. Відтак зазначена обставина сама по собі не зумовлює застосування способів захисту, передбачених статтею 277 ЦК України.

Оцінюючи зазначені фактичні неточності в контексті всієї публікації та статусу позивача, колегія суддів не вбачає в них порушення особистих немайнових прав ОСОБА_1 (його честі, гідності чи ділової репутації) з огляду на таке. Поширення відповідачем зазначених висловлювань перебуває в межах допустимої межі критики публічної особи та свободи вираження поглядів (стаття 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а отже, не створює склад цивільно-правового правопорушення, передбаченого статтею 277 ЦК України.

Отже, суд першої інстанції помилково виходив із того, що спірні висловлювання в цілому є виключно оціночними судженнями та не стосуються позивача, проте дійшов правильного кінцевого висновку про відсутність підстав для задоволення позову.

Відповідно до ч. 4 ст. 376 ЦПК України зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції доходить висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково, а оскаржуване рішення - зміні шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Керуючись ст. 367, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Менського районного суду Чернігівської області від 18 травня 2026 року змінити в частині мотивів відмови у задоволенні позову.

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.

Повний текст постанови виготовлений 25 серпня 2026 року.

Головуючий: Судді: