Постанова від 24 серпня 2026 р. у справі №587/1764/25 — Сумський апеляційний суд

Справа №587/1764/25

Номер провадження 22-ц/816/2687/26

Категорія - 39

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

25 серпня 2026 року м. Суми

Сумський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Замченко А.О. (суддя-доповідач), суддів: Черних О.М., Худика А.М.,

з участю секретаря судового засідання - Назарової О.М.,

у присутності представника позивача – адвоката Рижова С.С., представника відповідача – адвоката Матішинця В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Рижова Сергія Євгеновича, подану в інтересах ОСОБА_1 ,

на рішення Сумського районного суду Сумської області від 09 червня 2026 року в складі судді Вортоломей І.Г., ухваленого в м. Суми (повний текст виготовлено 18 червня 2026 року)

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним,

в с т а н о в и в :

09.04.2025 ОСОБА_1 звернулася до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 з позовом, який мотивувала тим, що 24.03.2015 відповідачі уклали договір позики, відповідно до умов якого позикодавець ОСОБА_2 передав позичальникові ОСОБА_3 700000 доларів США, що еквівалентно 16296000 грн. Сторони договору погодили, що в момент підписання позикодавець передає позичальникові суму позики в розмірі 11000 доларів США, а решту переказуватиме частинами на той рахунок, який позичальник повідомить йому, оскільки позикодавець здебільшого мешкає в Об`єднаних Арабських Еміратах та має там свої заощадження. За умовами договору позикодавець передає повну суму позики до середини 2020 року, а всі грошові кошти, які переказує позикодавець позичальникові в період дії цього договору (тобто до середини 2020 року), входять у загальну суму позики. У договорі зазначено, що ОСОБА_3 позичає кошти для влаштування свого нормального проживання з сім`єю в м. Суми та використовуватиме позичені кошти для будівництва, придбання й облаштування будинку, а також може вкладати гроші в іншу нерухомість так, щоб вкладення приносили прибуток для повернення боргів. На момент укладення договору позики від 24.03.2015 ОСОБА_3 перебував у зареєстрованому шлюбі з позивачкою та уклав оскаржуваний договір без її згоди. Позика за цим договором виходила за межі дрібного побутового правочину, тому згода другого з подружжя повинна бути надана в письмовій формі. Фактичні шлюбні стосунки припинились ще в травні 2020 року. На час та після цього позивачка не знала про існування боргу.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила визнати договір позики недійсним.

Рішенням Сумського районного суду Сумської області від 09.06.2026 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, адвокат Рижов С.Є. в інтересах ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, просить скасувати рішення суду та постановити нове, яким задовільнити позовні вимоги, стягнути судові витрати.

Апеляційна скарга обґрунтована тим, що стороною позивача було заявлено клопотання про призначення експертизи, але ухвалою суду відмовлено в його задоволенні.

Зазначає, що дана ухвала суду не підлягала самостійному оскарженню, але була постановлена з порушенням норм процесуального права, до того ж не проведення експертизи в справі призвело до неповноти судового розгляду.

Вказує, що визначений судом предмет доказування, а саме: факт відсутності згоди позивачки на укладення вказаного договору, який виходив за межі дрібного побутового правочину та укладений не в інтересах сім`ї, та підстави позову з яких виходила позивачка, звертаючись до суду, не узгоджується з матеріалами справи.

Адвокат звертає увагу, що в позові чітко зазначено, що договір позики створений і використовується з метою уникнення поділу майна подружжя відповідно до вимог законодавства. Позивачка наголошувала на тому, що договір позики було укладено у вказаний у ньому час та щодо зазначених у ньому умов. Наголошувала на тому, що наявний сумнів щодо здійснення позикодавцем власноручного підпису в договорі. У той же час судом були проігноровані визначені позивачем обставини.

Крім того, грубе ігнорування судом частини визначених позивачем підстав для позову, звуження предмету доказування, який не узгоджується із заявленими позивачем підставами, описаними обставинами, використання такої конструкції для обґрунтування відмови в задоволенні клопотання про призначення експертизи свідчить про відсутність об`єктивності та неупередженості суду. Проведення експертних досліджень у даному випадку є єдиним способом з`ясування обставин, які мають значення для розгляду справи, а саме: чи було підписано договір позики позикодавцем, чи виготовлений договір у той час, який вказано в документі. Іншим способом, окрім проведення експертизи, встановити зазначені обставини неможливо.

Вважає, що суд позбавив позивачку можливості довести її твердження та спростувати доводи відповідача в передбаченому процесуальним законом порядку.

Вказує, що у вказаній ухвалі судом чітко сформульовано підстави позову, визначено предмет доказування, які не узгоджуються з підставами позову, сформульованими позивачкою в позовній заяві. І саме таке розуміння підстав позову та предмета доказування стало підставою прийняття процесуального рішення в справі щодо не призначення експертизи.

Зазначає, що відкидаючи частину підстав позову, визначених позивачкою, суд діє необ`єктивно та упереджено. Оскільки таке сприйняття предмета доказування та підстав позову відверто порушує права позивача, сприяє захисту інтересів відповідача, якого суд фактично звільняє навіть від необхідності спростувань чи хоча б висловлення заперечень щодо частини обставин, наведених позивачкою. Тобто, суд ставить позивачку та відповідача в нерівні умови. Звертає увагу, що суд не може та не має діяти в інтересах однієї зі сторін спору.

Вказує, що вбачаючи в такому ставленні суду до розгляду справи обмеження права позивачки в доведенні її позиції, стороною позивача було заявлено відвід судді Вортоломей І.Г., у задоволенні якого було відмовленою. Розгляд справи продовжено судом у тому ж складі.

Звертає увагу, що необґрунтоване відкидання судом частини підстав позову ще на етапі підготовчого судового засідання позбавило позивачку єдино можливого законного способу захисту своїх прав та інтересів у ситуації, що склалася. Це виглядало заохоченням недобросовісних дій іншої сторони і призвело до відмови в позові.

Вважає, що суд першої інстанції не встановив дійсної правової природи правовідносин, що склалися, а висновки суду суперечать дійсним обставинам справи. Позика за оскаржуваним договором від 24.03.2015 виходила за межі дрібного побутового правочину, таким чином згода одного з подружжя на укладення договору позики, який виходить за межі дрібного побутового і стосується цінного майна, що перебуває в їх спільній сумісній власності, зокрема, грошових коштів, сума яких не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, має бути надана в письмовій формі.

Вважає, що судом помилково не застосовано норми ст. 65 СК України, ст. 1047 ЦК України, а висновок про те, що виключно ОСОБА_4 став учасником зобов`язальних правовідносин і наслідки настали виключно для нього, суперечить дійсним обставинам справи. У тексті самого договору неодноразово зазначено, що він укладений в інтересах сім`ї, що позивачка заперечує, оскільки дійсна мета договору інша. Відповідач ОСОБА_4 у відзиві на позов наполягав на тому, що договір позики було укладено в інтересах сім`ї.

Вказує, що ОСОБА_1 є співвідповідачем у справі про стягнення заборгованості за договором позики, тобто, позивачка стала зобов`язаною особою за договором позики, що суперечить висновку суду.

Зазначає, що фактично склалась ситуація, за якої позивачка зобов`язана виконувати умови договору, згоду на укладення якого не давала, знати про який не знала, виключно тому, що її колишній чоловік поводиться недобросовісно, а суд порушує вимоги матеріального та процесуального законодавства.

20.08.2026 представник відповідача ОСОБА_3 – адвокат Матішинець В.В. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому рішення суду просить залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Також просить стягнути з позивачки 7000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

У судове засідання сторони не з`явилися, хоча про час і місце розгляду справи повідомлені належним чином (а. с. 199 а, 211, 213, 223).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивачки – адвоката Рижова С.С., який підтримав доводи апеляційної скарги, представника відповідача – адвоката Матішинця В.В., який проти задоволення апеляційної скарги заперечував, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів дійшла наступного висновку.

Судом першої інстанції встановлено та вбачається з матеріалів справи, що з 08.09.2006 по 18.07.2021 ОСОБА_3 і ОСОБА_1 перебували в зареєстрованому шлюбі, від якого мають трьох дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 (а. с. 9, 10 – 11, 12 - 14).

Рішенням Сумського районного суду Сумської області від 28.05.2021 із ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 стягнуто аліменти на утримання дітей у твердій грошовій сумі в розмірі 6000 грн на кожного, щомісячно, до досягнення дітьми повноліття, починаючи стягнення з 02.07.2020 (а. с. 12 - 14).

24.03.2015 між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 укладено договір позики, відповідно до якого позичкодавець передає позичальникові в борг суму позики в розмірі 700000 доларів США, що еквівалентно 16296000 грн по курсу 23 грн 28 коп. за 1 долар США. Відсотки на суму позики не нараховуються (а. с. 23).

Відповідно до п. 3, 6 договору сума позики буде перерахована на рахунок позикодавця упродовж 5-ти років остаточно до середини 2020 року в доларах США.

Позичальник використовує кошти позики для будівництва, покупки і облаштування будинку, а також може вкласти кошти в іншу нерухомість так, щоб це вкладення приносило прибуток.

Цього ж дня ОСОБА_3 склав розписку про отримання від ОСОБА_2 11000 доларів США як першої суми за вказаним договором позики (а. с. 23 зв.).

З виписки АТ КБ «Приват Банк» вбачається, що в період з 21.03.2016 по 30.06.2020 на карту ОСОБА_3 від ОСОБА_2 надходили кошти різними сумами на загальну суму 624988 доларів США 01 цент (а. с. 24 - 26 зв.).

Постановляючи рішення про відмову в задоволенні позову, місцевий суд виходив з того, що для укладення договору позики, за яким позичальником виступає один з подружжя, отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя, а той з подружжя, хто позичає кошти, не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин і наслідки настають виключно для нього.

Колегія суддів погоджується з такими висновками місцевого суду, оскільки вони відповідають матеріалами справи та вимогам закону.

Згідно зі ст. 1046, 1047 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з ч. 1 – 3 ст. 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Вказана вище стаття визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо.

Верховний Суд послідовно зазначав, що стаття 65 СК України визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об`єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з`ясована окремо. Поряд з цим для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов`язальних правовідносин (див. постанови Верховного Суду від 26.09.2018 у справі №713/285/2012, від 18.11.2019 у справі №569/7631/15-ц, від 27.11.2019 у справі №133/3928/14-ц, від 26.09.2024 у справі №703/141/23, від 26.03.2025 у справі №753/17584/21, від 22.07.2026 у справі №760/513/24).

Встановивши, що перебуваючи в шлюбі ОСОБА_3 взяв у позику 700000 доларів США, для чого не потрібно було згоди його дружини, оскільки ОСОБА_3 не мав права власності на зазначені кошти, суд першої інстанції дійшов вірного висновку щодо відсутності правових підстав для визнання договору позики недійсним.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно відмовив у призначенні експертизи, є необґрунтованими, оскільки суд правильно зазначив, що питання, зазначені представником позивачки в клопотанні про призначення експертизи, жодним чином не пов`язані з предметом позову, а тому призначення в справі судової комплексної почеркознавчої та технічної експертизи не має правового значення для правильного вирішення цього спору.

Колегія суддів відхиляє посилання заявника на неврахування судом першої інстанції висновків щодо застування норм права в подібних правовідносинах, викладених у постанові від 03.06.2024 у справі №31-2401/23. У зазначеній справі вирішувалося питання про скасування рішення третейського суду щодо стягнення заборгованості за договором позики.

А тому, враховуючи, що в наведеній адвокатом для порівняння справі №31-2401/23 встановлені інші фактичні обставини, які є відмінними від фактичних обставин у справі, яка переглядається, колегія суддів відхиляє цей аргумент апеляційної скарги, а посилання на вказану постанову Верховного Суду є нерелевантним.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції застосував норму права без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11.10.2023 у справі №756/8056/19, у постановах Верховного Суду від 10.05.2023 у справі №215/1191/17, від 04.09.2024 у справі №754/9261/19, є необґрунтованими, оскільки встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, у зазначених заявником справах та в справі, яка переглядається в апеляційному порядку, є різними. При цьому в кожній справі суди виходять з її конкретних обставин та фактично-доказової бази, з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Верховний Суд висловлює правові висновки в справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.03.2023 у справі №154/3029/14-ц).

Посилання заявника на загальні висновки у відповідних постановах Верховного Суду не підтверджують доводів апеляційної скарги про те, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права, оскільки фактичні обставини в наведених як приклад справах відрізняються від тих, що установлені судом у даній справі.

З огляду на встановлені обставини справи, колегія суддів погоджується з висновком місцевого суду про відмову в задоволенні позовних вимог.

Оскільки доводи апеляційної скарги не містять підстав для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції, яке є законним і обґрунтованим, ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Крім того, представник відповідача ОСОБА_3 – адвокат Матішинець В.В. просив стягнути 7000 грн витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції.

Однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України).

Метою впровадження цього принципу є забезпечення особі можливості ефективно захистити свої права в суді, ефективно захиститись у разі подання до неї необґрунтованого позову, а також стимулювання сторін до досудового вирішення спору.

Відповідно до ч. 1 - 4 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правової допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною 8 статі 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

При цьому, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних з наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 у справі «Двойних проти України» (§80), від 10.12.2009 у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (§34-36), від 23.01.2014 у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26.02.2015 у справі «Баришевський проти України» (§95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28.11.2002 у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Зазначена правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 15.04.2020 у справі №199/3939/18-ц.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 26.06.2024 №686/5757/23 виснувала, що в частині третій статті 141 ЦПК України визначено критерії, керуючись якими суд (за клопотанням сторони або з власної ініціативи) може відступити від загального правила під час вирішення питання про розподіл витрат на правову допомогу та не розподіляти такі витрати повністю або частково на сторону, не на користь якої ухвалено рішення, а натомість покласти їх на сторону, на користь якої ухвалено рішення. У такому випадку суд повинен конкретно визначити, які саме витрати на правову допомогу не підлягають відшкодуванню повністю або частково, навести обґрунтування такого рішення та правові підстави для його ухвалення. Зокрема, вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, не повинен бути непропорційним до предмета спору. У зв`язку з наведеним суд з урахуванням конкретних обставин може обмежити такий розмір з огляду на розумну потребу судових витрат для конкретної справи. Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого в самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», враховуючи положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу. Близькі за змістом висновки сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 №922/1964/21.

У додатковій постанові від 19.02.2020 №755/9215/15-ц та постанові від 05.07.2023 у справі №911/3312/21 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що під час визначення суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (установлення їхньої дійсності та потрібності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Для суду не є обов`язковими зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом при вирішенні питання про розподіл судових витрат. Суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, враховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі №904/4507/18). Такі ж висновки викладені в постанові Верховного Суду від 15.01.2026 у справі №681/947/24.

На підтвердження розміру понесених у суді апеляційної інстанції витрат на професійну правничу допомогу адвокат Матішинець В.В. надав копію свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю та ордер №1048704, договір про надання правової допомоги від 11.08.2026, укладений між адвокатом Матішинцем В.В. і ОСОБА_3 , акт приймання-передачі наданих послуг від 20.08.2026, рахунок-фактуру від 11.08.2026 №1 на 7000 грн, квитанцію про оплату 7000 грн від 12.08.2026 (а. с. 228, 231 - 233).

З огляду на викладене, визначаючи розмір витрат на правничу допомогу, колегія суддів бере до уваги норми ч. 4 ст. 137 ЦПК України, характер спірних правовідносин, складність справи, обсяг виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) (адвокатом було подано відзив, також він брав участь у судовому засіданні), час, витрачений адвокатом на виконання робіт, значення справи для сторін, з урахуванням вимог розумності та справедливості, вважає, що витрати в сумі 5000 грн, понесені в апеляційному суді, відповідатимуть вимогам розумності, справедливості та співмірності.

Тому з позивачки на користь відповідача ОСОБА_3 необхідно стягнути 5000 грн на професійну правничу допомогу.

Керуючись ст. 367, 374, 375, 381-382, 389 ЦПК України,

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу адвоката Рижова Сергія Євгеновича, подану в інтересах ОСОБА_1 , залишити без задоволення.

Рішення Сумського районного суду Сумської області від 09 червня 2026 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 5000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 25 серпня 2026 року.

Головуючий - А.О. Замченко

Судді: О.М. Черних

А.М. Худик