Постанова від 19 серпня 2026 р. у справі №335/10325/25 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 20.08.2026

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

____________________________________________

Єдиний унікальний № 335/10325/25 Головуючий у 1 інстанції Алєксєєнко А.Б.

Провадження № 22-ц/807/1859/26 Суддя доповідач Салтан Лілія Геннадіївна

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача Салтан Л.Г. ,

членів колегії:суддів: Кочеткової І.В., Сакояна Д.І.

за участю секретаря судового засідання Пантюх Ю.О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , на заочне рішення Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 17 червня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: Служба у справах дітей Пологівської міської ради Пологівського району Запорізької області як орган опіки та піклування, про позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дітей,

ВСТАНОВИВ:

15 жовтня 2025 року позивачка ОСОБА_1 звернулась до Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя з позовом до ОСОБА_3 про позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дітей: сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

В обґрунтування позову зазначила, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у фактично шлюбних відносинах, в яких народилося двоє дітей. До початку 2022 року сторони разом із дітьми проживали за адресою: АДРЕСА_1 .

Починаючи з березня 2022 року позивачка з відповідачем проживають окремо, їх спільне життя з відповідачем не склалось з причини відсутності взаєморозуміння, відмінності поглядів на сімейні відносини і сімейні обов`язки з ведення спільного господарства.

Після повномасштабного вторгнення військ РФ на територію України позивачка разом із дітьми вимушена була тимчасово евакуюватися до держави Ізраїль. На час звернення до суду вона та її чоловік ОСОБА_6 офіційно працевлаштовані та разом із дітьми проживають в Ізраїлі у будинку, який орендує позивачка. Дітям забезпечені гідні умови проживання та гармонійна атмосфера оточення.

Діти продовжують навчання, зокрема, ОСОБА_5 дистанційно навчається у 4 класі КУ «Пологівський ліцей «Основа» Пологівської міської ради Запорізької області та у школі Гагіва міста Офакім у шостому класі звичайного виховання, а ОСОБА_4 у 2025 році закінчив навчання у КУ «Пологівський ліцей «Основа» Пологівської міської ради Запорізької області та наразі навчається у 10 класі середньої школи Дарка міста Офакім.

Між позивачкою і дітьми склалися усталені доброзичливі стосунки, які сприяють належному вихованню дітей, їх повноцінному світосприйманню життя та оточуючих людей. За сприяння позивачки дітям вчасно проведені профілактичні щеплення, проводились регулярні амбулаторні огляди, стан здоров`я задовільний. Спиртні напої позивачка не вживає, за місцем проживання характеризується позитивно, до адміністративної або кримінальної відповідальності не притягалась, не перебуває та не перебувала на обліку в наркологічному або психіатричному диспансері, добре відноситься до дітей.

Відповідач не підтримує контакт та не цікавиться життям дітей, не телефонує, не виявляє бажання спілкуватися з дітьми та приймати участь у їх вихованні, фінансово не допомагає дітям.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 13 січня 2025 року у справі 335/3164/24 стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дітей: ОСОБА_4 , 2010 року народження, та ОСОБА_5 , 2014 року народження, у розмірі 1/3 частини зі всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, починаючи з 21 березня 2024 року і до досягнення найстаршою дитиною повноліття. Проте відповідачем аліменти на утримання дітей не сплачуються, станом на 22 вересня 2025 року заборгованість відповідача за аліментами складає 51059,49 грн.

Вважає, що відповідач не змінив свою поведінку, не зробив належних висновків та свідомо нехтує виконанням своїх батьківських обов`язків, що на переконання позивачки свідчить про наявність підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, що в повній мірі відповідатиме інтересам дітей.

Крім цього, на даний час у позивачки є необхідність підтвердити в міграційних органах та інших державних установах законність підстави перебування дітей в Ізраїлі без згоди батька. В навчальних закладах, лікарнях та в інших установах, у позивачки вимагають надати документи щодо батька та його згоди на вчинення певних дій пов`язаних з навчанням, лікуванням, проживанням дітей, проте відповідач не надає такої згоди, безпідставно заперечує право проживання дітей разом з позивачкою за місцем її реєстрації або проживання, в тому числі і за кордоном.

Заочним рішенням Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 17 червня 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дітей відмовлено у повному обсязі.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням суду, 06 липня 2026 року ОСОБА_1 , в особі представника - адвоката Александрова О.О., звернулася з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального та процесуального права просить скасувати рішення суду від 17.06.2026 та прийняти нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, судові витрати покласти на відповідача.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначено, що судом не взято до уваги, що позбавлення батьківських прав відповідача в повній мірі відповідає інтересам дітей. В рішенні суду не викладено аргументованих доводів та не надано належної оцінки тому факту, що відповідач з початку 2022 року жодного разу не намагався встановити сімейні взаємовідносини з дітьми та з позивачкою, не надає будь-якої фінансової підтримки дітям, ухиляється від виконання своїх обов`язків по вихованню дітей, не забезпечує здобуття дітьми повної загальної середньої освіти.

Неповнолітні діти в судовому засіданні висловили думку, що не заперечують проти позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав, однак судом першої інстанції не надано належної оцінки даному факту. Орган опіки та піклування вважав за доцільне позбавити батьківських прав відповідача.

Проте судом першої інстанції в рішенні суду не викладено аргументованих доводів відхилення позиції органу опіки піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав.

Також судом не надано оцінку тим обставинам, що відповідач залишився мешкати на окупованій території, у той час як позивачка з дітьми мешкає в Ізраїлі. У позивачки періодично виникає необхідність підтвердити в місцевих міграційних органах, навчальних закладах, та інших державних установах законність підстав перебування дітей в Ізраїлі без згоди батька, яким є відповідач.

Позивачка не має можливості направити відповідачу письмову вимогу (претензію) про надання письмової згоди на проживання дітей разом з позивачкою в Ізраїлі та отримати відповідну відповідь. Таким чином, проживання дітей разом з їх матір`ю відповідає їх інтересам. Позивачка забезпечила дітям належні умови проживання, повною мірою займається вихованням дітей, належним чином утримує та виховує дітей.

Відповідно до Протоколу автоматизованого розподілу справи від 07 липня 2026 року для розгляду цієї справи визначений склад колегії: головуючий суддя (суддя-доповідач) Салтан Л.Г. та члени колегії суддів: Гончар М.С. та Кочеткова І.В.

Ухвалою від 07 липня 2026 року справу витребувано у суду першої інстанції.

14 липня 2026 року справа надійшла до апеляційного суду.

Відповідно до Протоколу повторного автоматизованого розподілу справи від 15 липня 2026 року для розгляду цієї справи визначений склад колегії: головуючий суддя (суддя-доповідач) Салтан Л.Г. та члени колегії: судді Кочеткова І.В. та Онищенко Е.А.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 16 липня 2026 року відкрито провадження, при відкритті апеляційного провадження учасникам справи надано строк для подання відзиву на апеляційну скаргу.

Ухвалою суду від 16 липня 2026 року справу призначено до розгляду.

Відповідно до Протоколу повторного автоматизованого розподілу справи від 29 липня 2026 року для розгляду цієї справи визначений головуючий суддя (суддя-доповідач) Салтан Л.Г. та склад колегії суддів: Кочеткова І.В. та Сакоян Д.І.

Відводів, самовідводів у справі не заявлено.

У судовому засіданні представник апелянта наполягав на задоволенні своєї апеляційної скарги, суду пояснив, що раніше у травні 2024 року вони зверталися з аналогічним позовом до суду про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів з аналогічних підстав. Позов було задоволено в частині стягнення аліментів на утримання неповнолітніх дітей, у позовних вимогах щодо позбавлення батьківських прав було відмовлено. Новий позов додатково обґрунтований тим, що батько дітей не сплачує аліменти, ухиляється від виконання рішення суду, а також продовжує ухилятись від виконання обов`язків щодо виховання своїх дітей, не спілкується з ними.

Прокурор Самков Р.С. просив відмовити у задоволенні апеляційної скарги, рішення суду першої інстанції залишити без змін.

У судове засідання інші учасники справи не з`явилися, причини неявки суд не повідомили, про час та місце судового розгляду апеляційної скарги повідомлені належним чином. З заявами про відкладення розгляду вони не зверталися, право на надання відзиву не використали.

Вирішуючи питання щодо розгляду скарги у відсутність учасників, що не з`явилися в судове засідання, колегія суддів враховує, що за змістом ч. 1 ст. 371 ЦПК України апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом шестидесяти днів з дня постановлення ухвали про відкриття апеляційного провадження; відповідно положень ст. 372 ЦПК України неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи; суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними

У постанові Верховного Суду від 01 жовтня 2020 року по справі № 361/8331/18 зазначено, що Європейський суд з прав людини в рішенні від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії» вказав, що заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов`язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання. Верховний Суд виходить з того, що якщо учасники судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні представників сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Оскільки учасники справи були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, скаржник реалізував своє право на викладення відповідних аргументів у апеляційній скарзі, інші учасники процесу проігнорували право на викладення своїх доводів у відзиві, зважаючи на межі розгляду справи в суді апеляційної інстанції (ст. 367 ЦПК України), колегія суддів не вбачала підстав для відкладення розгляду справи та вважала за доцільне розглянути справу в даному судовому засіданні, оскільки неявка учасників справи не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та не перешкоджає її розгляду.

Заслухавши у судовому засіданні суддю-доповідача, доводи представника апелянта та прокурора, перевіривши законність та обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів апеляційних скарг, дослідивши матеріали справи, матеріали справи в порядку, передбаченому ст. 367 ЦПК України, колегія суддів приходить до наступних висновків.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ч.1 ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Оскаржуване рішення суду відповідає зазначеним вимогам закону.

Ухвалюючи рішення суд першої інстанції виходив з того, що не встановлено достатніх підстав для позбавлення відповідача батьківських прав, та й гострої соціальної необхідності у цьому. Під час розгляду справи не знайшла свого підтвердження беззаперечними доказами винна поведінка відповідача щодо свідомого ухилення від виконання батьківських обов`язків, і, як наслідок, необхідність застосування крайнього заходу у вигляді позбавлення батьківських прав відповідно до ст. 164 СК України. При вирішенні справи в частині вимоги про визначення місця проживання дітей, суд першої інстанції виходив з того, що з боку позивачки не доведено, що на час розгляду справи судом між сторонами існує спір щодо визначення місця проживання дітей.

З огляду на наведене, суд першої інстанції вважав, що підстави для задоволення позову відсутні.

Проаналізувавши встановлені судом першої інстанції обставини у справі, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що сторони у справі є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

До 2022 року сторони у справі разом із дітьми проживали однією сім`єю у м. Пологи Запорізької області, вели спільне господарство, мали спільний бюджет, спільно вирішували побутові питання, тощо.

Згідно копії паспорта громадянина України серії НОМЕР_1 позивач ОСОБА_1 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 .

Згідно довідок про реєстрацію місця проживання від 19 жовтня 2018 року №3148 та №3147 місце проживання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 також зареєстровано за адресою: АДРЕСА_1 .

З відповіді, наданої Департаментом з питань громадянства, паспортизації та реєстрації Державної міграційної служби України від 22 жовтня 2025 року № 6.2-14468/6 вбачається, що за інформацією, наявною в Єдиному державному демографічному реєстрі, відомостей стосовно ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , не встановлено.

За даними з Єдиної інформаційної системи соціальної сфери №1897259 від 16 жовтня 2025 року інформації щодо реєстрації відповідача як внутрішньо переміщеної особи не встановлено.

Позивачка ОСОБА_1 разом із дітьми після повномасштабного вторгнення військ РФ на територію України виїхали до Ізраїлю, відповідач залишився мешкати у м. Пологи Запорізької області, яке наразі має статус тимчасово окупованої території.

На теперішній час позивачка разом та дітьми проживає за адресою: АДРЕСА_2 , що підтверджується договором незахищеної оренди від 01 серпня 2025 року.

Позивачка наразі перебуває у зареєстрованому шлюбі із ОСОБА_6 , з яким проживає однією сім`єю.

Позивачка офіційно працевлаштована, працює на підприємстві Алеф Шин Сіуд Урваха 884 та отримує дохід, що підтверджується довідками про заробітну сплату за липень, серпень 2025 року.

Відповідно до характеристики КУ «Пологівський ліцей «Основа» Пологівської міської ради Запорізької області від 21.11.2023 ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , навчається в Пологівському ліцеї «Основа» з 1 класу. За період навчання зарекомендував себе, як дисциплінований учень. Має навчальні досягнення середнього рівня. Загалом виявляє інтерес до навчання, намагається старанно та зосереджено виконувати навчальні завдання. Користується повагою серед однокласників та інших учнів навчального закладу. Добре та у призначений термін виконує будь-яку доручену йому роботу. Навчається не в повну міру своїх сил. Має довільну зорову та слухову пам`ять. Виявляє логічне та образне мислення. Має достатній загальний розвиток. Скромний, розсудливий, дисциплінований, самостійний. Тактовний, вихований, чемний. Користується повагою серед вчителів. Батько ОСОБА_3 не цікавився навчанням сина, зв`язок з класним керівником не підтримує. Мати ОСОБА_1 відповідально ставиться до виконання батьківських обов`язків, приділяє багато уваги навчанню і вихованню сина. Систематично відвідує батьківські збори, з розумінням ставиться до рекомендацій вчительки, реалізує поради у відносинах з дитиною. На даний час навчання в ліцеї відбувається дистанційно.

У 2025 році ОСОБА_4 закінчив комунальну установу «Пологівський ліцей «Основа» Пологівської міської ради Запорізької області, що підтверджується свідоцтвом про здобуття базової середньої освіти від 20.06.2025 серії НОМЕР_2 .

Наразі ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , навчається у десятому класі середньої школи Дарка міста Офакім по вулиці Кібуц Галуйот, 416, м. Офакім, Ізраїль, про що свідчить Підтвердження про навчання ОСОБА_7 , номер паспорта НОМЕР_3 , від 30.09.2025.

Відповідно до характеристики КУ «Пологівський ліцей «Основа» Пологівської міської ради Запорізької області від 21.11.2023 ОСОБА_5 , 2014 року народження, навчається в Пологівському ліцеї «Основа» з 1 класу. За період навчання зарекомендувала себе, як дисциплінована учениця. Має навчальні досягнення середнього рівня. Загалом виявляє інтерес до навчання, намагається старанно та зосереджено виконувати навчальні завдання. На уроках працює достатньо активно, співпрацює з однокласниками, вміє домовлятися. Керує своїми емоціями та може пояснити їх вплив на свою поведінку. Дотримується правил поведінки під час уроків, гри та відпочинку. навчається не в повну міру своїх сил. Має довільну зорову та слухову пам`ять. Виявляє логічне та образне мислення. Має достатній загальний розвиток. Мати ОСОБА_8 відповідально ставиться до виконання батьківських обов`язків, приділяє багато уваги навчанню і вихованню доньки. Систематично відвідує батьківські збори, з розумінням ставиться до рекомендацій вчительки, реалізує поради у відносинах з дитиною.

Також ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , навчається у школі Гагіва міста Офакім у шостому класі (2) звичайного виховання, про що свідчить Підтвердження навчання від 26.09.2025.

Відповідно до висновку органу опіки та піклування Пологівської міської військової адміністрації Пологівського району Запорізької області від 23 січня 2026 року № 125/01-22 про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 відносно неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітньої доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , з березня 2022 року сторони у справі проживають окремо. Позивач разом із дітьми вимушено евакуювалися до Ізраїлю. Зі слів позивачки батько дітей ОСОБА_3 участі в житті дітей не приймає та ними не цікавиться. В період спільного проживання систематично створював конфліктні ситуації з позивачкою та дітьми. Відповідач не підтримує контакт, не цікавиться життям дітей, не телефонує, не виявляє бажання спілкуватися із дітьми та приймати участь у їх вихованні, фінансово дітям не допомагає.

Рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 13.01.2025 у справі №335/3164/24 стягнуто з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання неповнолітніх дітей: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/3 частини зі всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше, ніж 50% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, починаючи з дня звернення до суду, з 21.03.2024, і до досягнення ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повноліття.

Відповідно до розрахунку заборгованості зі сплати аліментів, складеного старшим державним виконавцем Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) за виконавчим провадження НОМЕР_4 від 14.05.2025 за період з 21.03.2024 по вересень 2025 року заборгованість відповідача зі сплати аліментів на користь стягувача ОСОБА_1 становить 51059,49 грн.

За встановлених обставин Пологівської міською військовою адміністрацією Пологівського району Запорізької області зроблено висновок, що на сьогоднішній день існують всі підстави для позбавлення відповідача батьківських прав стосовно дітей ОСОБА_9 та ОСОБА_5 , що в повній мірі відповідає інтересам дітей.

Спірні правовідносини мають наступне правове регулювання.

Згідно із ч. 3 ст. 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Згідно із ч. 7 ст. 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Відповідно до п.1,2 ст. 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Згідно зі ст. 9 Конвенції про права дитини визначено, що держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини.

Відповідно до ст.11 Закону України від 26.04.2001 року «Про охорону дитинства», сім`я є природним середовищем для фізичного, духовного, інтелектуального, культурного соціального розвитку дитини, її матеріального забезпечення і несе відповідальність за створення належних умов для цього. Кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

За змістом ч.1 , 6 ст.12 Закону України «Про охорону дитинства» виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання , навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Згідно вимог ч. 4, 5 та 6 ст. 19 СК України, при розгляді судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Стаття 18 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, що ратифікована постановою Верховної Ради від 27 лютого 1991 року, встановлює принцип загальної та однакової відповідальності обох батьків за виховання і розвиток дитини. Передбачено, що батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини і предметом їх основного піклування є найкращі інтереси дитини.

Частиною 2 ст. 27 Конвенції передбачено, що батьки або інші особи, які виховують дитину, несуть основну відповідальність за забезпечення в межах своїх здібностей і фінансових можливостей умов життя, необхідних для розвитку дитини.

Обов`язок батьків щодо утримання своїх дітей є одним з головних конституційних обов`язків (ч.2 ст.51 Конституції України) і закріплюється в сімейному законодавстві.

Сімейний кодекс України детально регулює питання застосування такого засобу захисту дитини, її прав та інтересів від посягань з боку її власних батьків як позбавлення батьківських прав.

За змістом ст. 150 СК України, батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини. Батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Батьки зобов`язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. Батьки зобов`язані поважати дитину. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов`язку батьківського піклування щодо неї. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини. Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Відповідно до ч. 1 ст.152 СК України, право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Як передбачено ч. 4 ст.155 СК України, ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Стаття 164 СК України чітко встановлює перелік підстав позбавлення батьків батьківських прав. Так, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України, ухилення батьків від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини є підставою для позбавлення батьківських прав.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що питання позбавлення батьківських прав мають ґрунтуватись на оцінці особистості відповідача та його поведінці. Суд неодноразово в своїх рішеннях зазначав, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага (рішення у справі «Olsson v. Sweden» від 27 листопада 1992 року) і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Як випливає з Рішення Європейського суду з прав людини справа «Савіни проти України» від 18 грудня 2008 року, при вирішенні прав про позбавлення батьківських прав має бути встановлено відсутність поважних причин не виконання батьками батьківських обов`язків, які б виправдовували позбавлення батьківських прав.

За загальним правилом позбавлення батьківських прав спрямоване насамперед на захист інтересів малолітніх та неповнолітніх дітей та є засобом стимулювання батьків щодо належного виконання своїх обов`язків.

За роз`ясненнями п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» від 30 березня 2007 р., позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

За змістом п. 16 вищевказаної Постанови ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Зважаючи на те. що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох, з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення до виховання дитини (дітей) і поклавши на орган опіки та піклування контроль за виконанням ним батьківських обов`язків.

Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише за наявності вини у діях батьків.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 07 грудня 2006 року у справі «Хант проти України» (заява № 31111/04) наголошував, що питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінки. Суд звертає увагу, що зі змісту положень принципу 6 Декларації прав дитини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН від 20.11.1959р. дитина для повного і гармонійного розвитку її особи потребує любові і розуміння, вона повинна зростати під опікою і відповідальністю своїх батьків, в атмосфері любові і моральної та матеріальної забезпеченості. Забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров`я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (аб.4 ч.1 ст.1 Закону України «Про охорону дитинства»).

Виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.

У справі «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) від 16 липня 2015 року Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (параграф 100).

Згідно із ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (ч.1-3 ст. 89 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду від 18.09.2019 у справі №357/16765/14-ц вказано, що оцінка підстав, предмету та доказів позову має здійснюватися судом у кожній окремій справі, незалежно від правової оцінки в інших справах. Звільнення від доказування не має абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які були встановлені в іншому судовому рішенні, враховуючи різні предмет і підстави позовів. Тому суд під час розгляду конкретної справи на підставі встановлених ним обставин (у тому числі з урахуванням преюдиційних обставин) повинен самостійно кваліфікувати поведінку особи і дійти власних висновків щодо правомірності такої поведінки з відповідним застосуванням необхідних матеріально-правових норм.

Згідно з висновками, наведеними у постанові Верховного Суду від 29.05.2020 у справі № 739/2159/18, доведення обставин свідомого, умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення останнього батьківських прав, покладено на позивача.

Колегія судів вважає, що суд першої інстанції правильно встановив, що жодних беззаперечних доказів винної поведінки відповідача, які б могли свідчити про свідоме нехтування останнім своїми батьківськими обов`язками позивачем та його представником не надано. Наразі позивач із дітьми перебуває за кордоном, відповідач залишився проживати на тимчасово окупованій території, перебування відповідача в зоні окупації та ведення бойових дій за умов відсутності стабільного зв`язку об`єктивно обмежує присутність батька у житті дітей, робить неможним підтримувати нормальне спілкування із дітьми, брати участь у їхньому вихованні, тощо.

Надаючи оцінку доводами апелянта, суд апеляційної інстанції насамперед враховує, що рішенням Орджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 13 січня 2025 року у справі №335/3164/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа: Служба у справах дітей Пологівської міської ради Пологівського району Запорізької області про позбавлення батьківських прав та стягнення аліментів, було відмовлено у задоволені позовних вимог щодо позбавлення відповідача ОСОБА_3 батьківських прав відносно дітей ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Постановою Запорізького апеляційного суду від 26 березня 2025 року рішення суду першої інстанції залишено без змін. Колегія суддів апеляційної інстанції при розгляді першого позову ОСОБА_1 , виходячи із особливостей правовідносин, що склалися між сторонами обставини, дійшла висновку про те, що відсутні правові підстави для задоволення позову та позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав.

Висновки суду першої та апеляційної інстанції зводилися до того, що позивачкою не доведено, що поведінка відповідача ОСОБА_3 , який перебуває на тимчасово окупованій російською федерацією території, є свідомим нехтуванням своїми батьківськими обов`язками відносно своїх дітей, напроти ця обставина об`єктивно може ускладнити виконання ним батьківських обов`язків.

Після набрання рішеннямОрджонікідзевського районного суду м. Запоріжжя від 13 січня 2025 року законної сили, обставини перебування відповідача на окупованій території не змінилися, при цьому позивачкою не було надано суду об`єктивних беззаперечних доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 наразі має реальну можливість приймати участь у житті дітей.

Разом з тим, у новому позові зазначено нову обставину, яка за доводами апелянта є підставою для позбавлення відповідача батьківських прав - а саме несплата ним аліментів на утримання дітей, що стягнуті за рішенням суду. Однак такі доводи не є слушними, оскільки наявність заборгованості по сплаті аліментів, тим більш у особи, яка перебуває на тимчасово окупованій території, не є свідченням свідомого ухилення від виконання батьківських обов`язків по утриманню дитини та взагалі не є підставою для позбавлення особи батьківських прав відповідно до положень ст.164 СК України.

Суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що позбавлення батьківських прав відповідача як крайня міри відповідальності, яка застосовується тоді, коли всі інші засоби впливу виявилися безрезультатними, не може бути застосована ОСОБА_3 за відсутності беззаперечних доказів винної поведінки відповідача, що свідчитиме про свідоме нехтування останнім своїми батьківськими обов`язками.

Колегія суддів наголошує, що права батьків і дітей, які засновані на спорідненості, становлять основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, спрямовані перешкодити реалізації цих прав, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і, дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків.

Система правосуддя прислухається до дітей, серйозно ставиться до їх думок і має гарантувати захист прав дитини.

У постанові Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 366/2047/18 зазначено, що суд на перше місце ставить «якнайкращі інтереси дитини», оцінка яких включає знаходження балансу між усіма елементами, необхідними для прийняття рішення.

ЄСПЛ, розглядаючи справи на підставі статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, неодноразово вказував на необхідність поглибленого вивчення національними судами всієї сімейної ситуації і відповідних факторів, а також проведення збалансованої та обґрунтованої оцінки відповідних інтересів кожної особи з постійним прагненням віднайти найкраще рішення для дітей .

Відповідно до висновків ЄСПЛ у справі «Странд Лоббен та інші проти Норвегії» про права дітей та забезпечення їхніх найкращих інтересів, взаємна потреба батьків і дітей у сімейному контакті один з одним є чи не найважливішою складовою поняття «сімейне життя», і заходи, що перешкоджають задоволенню таких потреб, є втручанням у відповідне право, захищене статтею 8 Конвенції. Тому такі заходи мають обов`язково відповідати нагальній соціальній потребі, що переслідується та не порушувати справедливий баланс, який повинен бути досягнутий між відповідними конкуруючими інтересами, з пріоритетом забезпечення найкращих інтересів дитини

У справі « Ілля Ляпін проти росії» ЄСПЛ також наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз`єднання, зазначивши при цьому, що наявність сімейних зв`язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це, в першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Відповідно до правового висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 04 грудня 2024 року у справі № 133/747/23, судам слід мати на увазі, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька й матері як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Інтереси дитини полягають в тому, щоб забезпечити її право на задоволення потреб у любові, піклуванні та матеріального забезпечення. Дитина має право на особливе піклування та повинна мати свободу вибору щодо своїх батьків. Аналізуючи встановлені факти у контексті позбавлення батьківських прав, суди повинні зважувати на те, що позбавлення батьківських прав на дитину та усвідомлення цього самою дитиною вже несе в собі негативний вплив на її свідомість та застосовувати цей захід як крайню міру впливу та захисту прав дитини.

Доводи апелянта, що позбавлення батьківських прав відповідача відповідають якнайкращим інтересам дітей, про що було зазначено ними у судовому засіданні під час розгляду справи в суді першої інстанції, не заслуговують на увагу, оскільки на сьогодні суд не може зробити однозначний висновок про те, що сімейні стосунки між батьком та дітьми, які були розірвані внаслідок російської агресії, неможливо врятувати, враховуючи те, що жодної реальної загрози для благополуччя дітей батько ОСОБА_3 не становить. Простої бездіяльності з боку батька, який перебуває на окупованій території недостатньо для того, щоб зробити висновок про наявність виняткових обставин, за яких можливо позбавити його батьківських прав. З метою забезпечення найкращих інтересів дітей, за обставин цієї справи, не виправдано позбавляти батька права на контакт з дітьми та їх виховання. Позбавлення батька всіх батьківських прав, тобто природних прав, наданих батькові щодо дітей на їх виховання, захист їхніх інтересів та інших прав, які виникають із факту кровної спорідненості з дітьми, є крайнім заходом впливу, необхідність застосування у цій справі не відповідає критерію пропорційності.

Необґрунтоване та передчасне (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання ОСОБА_3 до належного виконання своїх батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини.

Колегія суддів на своє глибоке переконання вважає, що наразі позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав не буде ґрунтуватися на суттєвих і достатніх причинах у контексті національного законодавства та практики ЄСПЛ та не буде відповідати якнайкращім інтересам дітей сторін. Усвідомлення дітьми фактичного розриву кровної спорідненості з батьком, який в силу життєвих обставин був змушений залишитися на тимчасово окупованій російською владою території, яка є Батьківщиною дітей ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , зважаючи на вимушену тимчасову евакуацію дітей до іноземної держави вже носить негативний вплив на їхню свідомість.

Щодо доводів апелянта про неврахування судом апеляційної інстанції висновку органу опіки та піклування про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав, колегія суддів звертає увагу, що участь органів опіки та піклування обумовлена в першу чергу інтересами дітей, та необхідністю проведення актів обстеження умов проживання як батька, так і матері, та надання свого висновку щодо рекомендацій та доцільності визначення місця проживання дитини з одним з батьків. Висновок органів опіки долучається до матеріалів справи та не має для суду наперед встановленого значення.

Частина п`ята статті 19 СК України визначає, що орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Натомість висновок органу опіки та піклування Пологівської міської військової адміністрації Пологівського району Запорізької області від 23 січня 2026 року № 125/01-22 про доцільність позбавлення батьківських прав ОСОБА_3 відносно неповнолітнього сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та малолітньої доньки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , був зроблений виключно за наданими третій особі матеріалами справи, без обстеження третьою особою умов проживання дітей та батьків, без спілкування з відповідачем та дітьми.

Зазначений висновок правильно судом першої інстанції було не взято до уваги як такий, що наданий за відсутності беззаперечних доводів свідомого ухилення батька від виконання своїх обов`язки та без викладення жодних мотивів чому розірвання кровної спорідненості з батьком відповідає у дані справі інтересам дітей.

Щодо позовних вимог про встановлення місця проживання дітей з позивачкою, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Згідно з частиною першою статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення.

Тлумачення змісту частини першої статті 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що з березня 2022 року діти ОСОБА_4 та ОСОБА_5 тривалий час проживають разом з матір`ю за межами України, при цьому доказів того, що відповідач заперечує проти проживання дітей із матір`ю або того, що на час розгляду вказаної справи судом між сторонами існує спір щодо визначення місця проживання дітей суду надано не було.

Відмовляючи в задоволені зазначених позовних вимог суд першої інстанції виходив з того, що доводи позивача про те, що необхідність заявлення позовної вимоги про визначення місця проживання дітей викликана тим, що відповідач відмовляється надати згоду на проживання дітей в Ізраїлі разом із матір`ю належними доказами не підтверджені, при цьому ЦПК України не передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів на майбутнє. Тому суд першої інстанції прийшов до висновку, що спір з приводу визначення місця проживання дітей відсутній, а тому в цій частині позову необхідно відмовити.

У статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Верховний Суд у постанові від 13 серпня 2025 року ( справа № 202/15541/23, провадження № 61-446св25) звернув увагу, що спір щодо місця проживання дитини був ініційований батьком, з яким дитина і так фактично проживала і продовжує проживати. Мати дитини не вимагала і не вимагає зміни місця проживання дочки, також у справі відсутні докази того, що батько дитини забороняє матері бачитися з дитиною. З урахуванням наведеного суди правильно керувалися тим, що позивач не довів, що на час звернення до суду з позовом про визначення місця проживання дитини, яка фактично проживала і проживає разом із ним, порушені його права. Зазначення судом першої інстанції фрази «між батьками відсутній спір щодо місця проживання дитини» у цьому випадку свідчить про те, що права позивача не порушені, а не як підстава для закриття провадження у справі.

Схожих висновків у подібних правовідносинах дійшов Верховний Суд у постанові від 10 липня 2024 року у справі № 127/16211/23 (провадження № 61-1964св24).

Таким чином, суд першої інстанції, з рішенням якого погоджується апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову про визначення місця проживання дітей разом із матір`ю, оскільки позивачка не довела, що її права порушені, а відповідно до ч. 1 ст. 4 ЦПК України, ч. 1 ст. 15 ЦК України до суду особа має право звернутися, якщо її права порушені, невизнані або оспорюються.

Крім того, суд апеляційної інстанції звертає увагу, що на час звернення з позовом (15.10.2025 року) неповнолітній ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , досягнув 15-річного віку.

За змістом ч.3 ст.160 СК України, якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Отже, ОСОБА_4 має право самостійно визначитися з ким з батьків він бажає проживати, визначення його місця проживання у судовому порядку зводить нанівець гарантоване йому державою право щодо самостійного вибору свого місця мешкання з одним із батьків.

Отже, суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин та норми матеріального права, які підлягають застосуванню, повно і всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну, правильно встановили обставини справи внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Європейський суд з прав людини вказав, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, №63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Крім того, згідно ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (ратифіковано Україною 17.07.1997 року, набула чинності для України 11.09.1997 року) та правових позицій, викладених в рішенні Європейського Суду з прав людини по справі «Бендерський проти України (заява № 22750/02 параграф 42) - відповідно до практики, яка відображає принцип здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлині обставин кожної справи. Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином вивчені судом.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Таким чином, на глибоке переконання апеляційного суду доводи апеляційних скарг не спростовують висновків суду першої інстанції, що обґрунтовано викладені в мотивувальній частині оскаржуваного рішення та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Вагомих, достовірних та достатніх доводів, які б містили інформацію щодо предмета доказування і спростовували висновки суду першої інстанції та впливали на законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення, апеляційна скарга не містить.

Аналізуючи питання обсягу аналізу доводів апелянта та їхнє відображення в мотивувальній частині оскаржуваного судового рішення, питання обґрунтованості висновків суду першої інстанції, колегія суддів виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникли при в регулюванні спірних відносин, як у матеріально-правовій, так і у процесуальній площах, а доводи, викладені в апеляційних скаргах, є ідентичними висловленим в процесуальних документах ( позові та відзиві) та не спростовують правильність висновків суду першої інстанції.

З урахування наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду постановлено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування або зміни не вбачається.

Також, в силу вимог ч.1 ст. 141 ЦПК України у разі відмови апелянтові у задоволенні його апеляційної скарги, останній не має права на компенсацію за рахунок іншої сторони будь-яких судових витрат, пов`язаних із розглядом цієї справи апеляційним судом.

Керуючись ст.ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в особі представника ОСОБА_2 , - залишити без задоволення.

Рішення Вознесенівського районного суду міста Запоріжжя від 17 червня 2026 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст постанови складений 25 серпня 2026 року. Копію постанови надіслати учасникам провадження для відома.

Головуючий суддя: Л.Г. Салтан

Члени колегії:

Суддя: І.В. Кочеткова

Суддя: Д.І. Сакоян