Постанова від 24 серпня 2026 р. у справі №152/186/26 — Вінницький апеляційний суд

Справа № 152/186/26

Провадження № 22-ц/801/1259/2026

Категорія: 41

Головуючий у суді 1-ї інстанції Войнаровський І. В.

Доповідач:Ковальчук О. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 серпня 2026 рокуСправа № 152/186/26м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Ковальчука О. В.,

суддів: Панасюка О. С., Шемети Т. М.,

за участю секретаря судового засідання Канахівської М. О.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЕЙС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , поданою його представником – адвокатом Резніченко Тетяною Сергіївною, на рішення Шаргородського районного суду Вінницької області, ухвалене 25 березня 2026 року суддею Войнаровським І. В. у м. Шаргород, дата складення повного тексту невідома,

УСТАНОВИВ:

У лютому 2026 року Товариство з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ЕЙС» (далі - ТОВ «ФК «Ейс») звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Позовні вимоги мотивовані тим, що 04 травня 2023 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Манівео швидка фінансова допомога» (далі – ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога», первісний кредитор) та ОСОБА_1 укладено договір кредитної лінії № 149068283 у формі електронного документа з використанням електронного підпису.

Відповідно до умов кредитного договору ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» надало ОСОБА_1 кредит у вигляді кредитної лінії, у розмірі кредитного ліміту на 20 000 грн, на умовах строковості, зворотності, платності, а ОСОБА_1 зобов`язувався повернути кредит та сплатити проценти відповідно до умов, зазначених у договорі, додатках до нього та правилах надання грошових коштів у позику.

Первісний кредитор свої зобов`язання за кредитним договором виконав в повному обсязі, а саме перерахував грошові кошти ОСОБА_1 на картку № НОМЕР_1 у розмірі 1450 грн, 1850 грн, 1100 грн, 850 грн, 1300 грн, 1950 грн, 1900 грн, 2500 грн, 3000 грн, 2000 грн, 1500 грн згідно з договором № 149068283 від 04 травня 2023 року.

28 листопада 2018 року між первісним кредитором ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Таліон Плюс» (далі – ТОВ «Таліон Плюс») укладено Договір факторингу № 28/1118-01 строк дії якого закінчується 28 листопада 2019 року, однак додатковими угодами № 19 від 28.11.2019, № 26 від 31.12.2020, № 27 від 31.12.2021, № 31 від 31.12.2022 , № 32 від 31.12.2023 строк дії договору факторингу неодноразово продовжувався.

Відповідно до умов договору факторингу до ТОВ «Таліон Плюс» перейшло право вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № 149068283 від 04 травня 2023 року.

Разом із тим, 27 травня 2024 року між ТОВ «Таліон Плюс» та Товариством з обмеженою відповідальністю «Фінансова Компанія «Онлайн Фінанс» (далі – ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс») укладено Договір факторингу № 27/0524-01.

15 липня 2025 року між ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та позивачем укладено договір факторингу № 15/07/25/-Е, відповідно до умов якого позивачу відступлено право грошової вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором № 149068283 від 04 травня 2023 року.

Відповідно до копії реєстру боржників від 15 липня 2025 року до договору факторингу № 15/07/25/-Е від 15 липня 2025 року під № 23554 вказаний ОСОБА_1 , загальна суму заборгованості, якого становить 100 140,87 грн.

Позивач зазначив, що ОСОБА_1 належним чином умови договору № 149068283 від 04 травня 2023 року не виконував унаслідок чого утворилась прострочена заборгованість, яка на момент подання позовної заяви становила – 100 140 (сто тисяч сто сорок) гривень 87 копійок, із них: 19 999,02 грн – заборгованість за сумою кредиту та 80 141,85 грн – заборгованість за процентами.

У зв`язку з даними обставинами, ТОВ «ФК «Ейс» просило суд стягнути з відповідача відповідну заборгованість за кредитним договором № 149068283 від 04 травня 2023 року та понесені судові витрати.

25 березня 2026 року рішенням Шаргородського районного суду Вінницької області вказаний вище позов задоволено.

Не погодившись із ухваленим рішенням ОСОБА_1 через свого представника – адвоката Резніченко Т. С. подав апеляційну скаргу, у якій посилається на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, вказує, що суд першої інстанції не прийняв до уваги письмові пояснення (заперечення) чим фактично позбавив відповідача права на доступ до правосуддя, яке гарантоване ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Вважає, що на момент укладення договору факторингу від 28.11.2018 зобов`язання між первісним кредитором та ОСОБА_1 за кредитним договором № 149068283 від 04.05.2023 ще не виникло, а отже, право вимоги не існувало і не могло бути передано. З огляду на це, позивачем не доведено факт переходу права вимоги до відповідача за кредитним договором на першому етапі від первісного кредитора ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» до ТОВ « Таліон Плюс», тому наступні переходи прав вимоги, які є похідними, не можуть підтвердити перехід права вимоги до останнього кредитора ТОВ «ФК «Ейс».

Крім того, зазначає, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження оплати за договором факторингу № 28/1118-01 від 28.11.2018, а також відсутні усі складові договору факторингу № 15/07/25-Е, зокрема додатку № 3 форма акту повернення права вимоги заборгованості.

Вважає, що суд першої інстанції за межами строку кредитування незаконно стягнув з відповідача розмір процентів в сумі 80 141,85 грн за користування кредитом з 04 червня 2023 року по 30 вересня 2023 року, оскільки ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» мало право нараховувати відповідачу проценти лише в межах строку кредитування, тобто з 04 травня 2023 року по 03 червня 2023 року в сумі 9 539,40 грн 90 коп.

Також не погоджується з розміром витрат на правничу допомогу у сумі 4000 гривень, оскільки вважає його завищеним.

ТОВ «ФК «Ейс» подало відзив на апеляційну скаргу, у якому просило залишити її без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін, посилаючись на його законність та обґрунтованість.

Апеляційний суд відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Згідно зі ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повного і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає цим вимогам.

Судом установлено, що 04 травня 2023 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 укладено договір кредитної лінії № 149068283 у формі електронного документа з використанням електронного підпису.

Відповідно до умов кредитного договору ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» зобов`язується надати ОСОБА_1 кредит у вигляді кредитної лінії, в розмірі кредитного ліміту на 20000 грн, на умовах строковості, зворотності, платності, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти відповідно до умов, зазначених у цьому договорі, додатках до нього та правилах надання грошових коштів у позику. Кредит надається строком на 30 днів від дати отримання кредиту позичальником. З метою отримання кредиту відповідач вказав свої анкетні, паспортні дані та платіжної картки № НОМЕР_1 (а.с.24 на звороті - 34).

Згідно паспортом споживчого кредиту ОСОБА_1 04 травня 2023 року ознайомився з умовами надання кредиту (а.с.24-25).

04 травня 2023 року ОСОБА_1 заповнив заявку про отримання грошових коштів в кредит, у якій вказав суму кредиту 1450 грн та номер картки №5168-74ХХ-ХХХХ-4014 (а.с.40).

Відповідно до платіжних доручень, первісний кредитор ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» перерахувало кошти на картку № НОМЕР_1 у розмірі 1450 грн, 1850 грн, 1100 грн, 850 грн, 1300 грн, 1950 грн, 1900 грн, 2500 грн, 3000 грн, 2000 грн, 1500 грн, отримувач ОСОБА_1 , згідно з договором № 149068283 від 04 травня 2023 року (а.с.51-56).

Згідно виписки з особового рахунку за кредитним договором № 149068283 від 04 травня 2023 року, за період з 15 липня 2025 року по 26 грудня 2025 року, заборгованість ОСОБА_1 перед позивачем становить 100 140,87 грн, з них: 19 999,02 грн – прострочена заборгованість за сумою кредиту та 80 141,85 грн – прострочена заборгованість за процентами (а.с.112).

Згідно з розрахунком заборгованості, наданим ТОВ «Таліон Плюс», загальна сума заборгованості ОСОБА_1 становить 100140,87 грн, з них: 19 999,02 грн – заборгованість за тілом та 80 141,85 грн – заборгованість за процентами (а.с.110-111).

Згідно розрахунку заборгованості, наданого ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога», загальна сума заборгованості ОСОБА_1 становить 47 099,54 грн (а.с.108-109).

28 листопада 2018 року між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» (Клієнт) та ТОВ «Таліон Плюс» (Фактор) укладено Договір факторингу № 28/1118-01 строк дії якого закінчується 28 листопада 2019 року (а.с.69-74).

28 листопада 2019 року між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» укладено додаткову угоду №19, яка продовжила строк дії договору до 31 грудня 2020 року (а.с.74 на звороті).

31 грудня 2020 року між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» укладено додаткову угоду №26, яка продовжила строк дії договору до 31 грудня 2021 року (а.с.75-79).

31 грудня 2021 року між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» укладено додаткову угоду №27, яка продовжила строк дії договору до 31 грудня 2022 року (а.с.80).

31 грудня 2022 року між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» укладено додаткову угоду №31, яка продовжила строк дії договору до 31 грудня 2023 року (а.с.80 на звороті).

31 грудня 2023 року між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» укладено додаткову угоду №32, яка продовжила строк дії договору до 31 грудня 2024 року (а.с.81-84).

27 травня 2024 між ТОВ «Таліон Плюс» та ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» укладено Договір факторингу № 27/0524-01 (а.с.85-92).

15 липня 2025 року між ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та позивачем укладено договір факторингу №15/07/25/-Е відповідно до умов якого позивачу відступлено право грошової вимоги до відповідача за кредитним договором (а.с.93-98).

Відповідно до реєстру боржників від 15 липня 2025 року до договору факторингу № 15/07/25/-Е від 15 липня 2025 року під №23554 вказаний ОСОБА_1 , загальна суму заборгованості, якого становить 100 140,87 грн (а.с.99-101).

Згідно з повідомленням №20.1.0.0.0/7-260226/58410-БТ від 28 лютого 2026 року наданого АТ КБ «Приватбанк», на ім`я ОСОБА_1 в банку емітовано карту № НОМЕР_2 ( НОМЕР_3 ) та 04 травня 2023 року по рахунку було зараховано кошти на суми: 1450 грн, 1850 грн, 1100 грн, 850 грн, 1300 грн, 1950 грн, 1900 грн, 2500 грн, 3000 грн, 2000 грн, 1500 грн (а.с.146-148).

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив з того, що факт не виконання відповідачем узятих зобов`язань за кредитним договором є доведеним, що у свою чергу порушує право позивача на виконання умов договору, повернення суми кредиту та сплати відсотків, а тому порушене право підлягає судовому захисту.

З такими висновками суду першої інстанції погоджується колегія суддів з огляду на таке.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Відповідно до статті 626 ЦК України, договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

При цьому згідно статті 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом (частина 1 статті 205 ЦК України).

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони (частина 1 статті 207 ЦК України).

В силу частин 1, 2 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно вимог частини 1 статті 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі.

З матеріалів справи вбачається, що кредитний договір № 149068283 від 04 травня 2023 року був укладений у електронній формі.

Відтак, на нього поширюються вимоги Закону України «Про електронну комерцію», який визначає організаційно-правові засади діяльності у сфері електронної комерції в Україні, встановлює порядок вчинення електронних правочинів із застосуванням інформаційно-телекомунікаційних систем та визначає права і обов`язки учасників відносин у сфері електронної комерції.

Згідно із п. 5 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Частинами 1-12 ст. 11 цього ж Закону передбачено, що електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною.

Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах.

Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

Електронний договір укладається і виконується в порядку, передбаченому Цивільним та Господарськими кодексами України, а також іншими актами законодавства.

У разі якщо укладення електронного договору відбувається в інформаційно-телекомунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, для прийняття пропозиції укласти такий договір особа має ідентифікуватися в такій системі та надати відповідь про прийняття пропозиції (акцепт) у порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Такий документ оформляється у довільній формі та має містити істотні умови, передбачені законодавством для відповідного договору.

Покупець (замовник, споживач) повинен отримати підтвердження вчинення електронного правочину у формі електронного документа, квитанції, товарного чи касового чека, квитка, талона або іншого документа у момент вчинення правочину або у момент виконання продавцем обов`язку передати покупцеві товар.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі.

Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа.

Відповідно до ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію», якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання:

електронного підпису відповідно до вимог законів України "Про електронні документи та електронний документообіг" та "Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги", за умови використання засобу електронного підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Електронний підпис одноразовим ідентифікатором - дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, та надсилаються іншій стороні цього договору.

Одноразовий ідентифікатор - алфавітно-цифрова послідовність, що її отримує особа, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір шляхом реєстрації в інформаційно-комунікаційній системі суб`єкта електронної комерції, що надав таку пропозицію. Одноразовий ідентифікатор може передаватися суб`єктом електронної комерції, що пропонує укласти договір, іншій стороні електронного правочину засобом зв`язку, вказаним під час реєстрації у його системі, та додається (приєднується) до електронного повідомлення від особи, яка прийняла пропозицію укласти договір (п. 6, 12 ч. 1 статті 3 Закону України «Про електронну комерцію»).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України).

Згідно із положеннями ч. 3 ст. 12, ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною 6 ст. 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (ч. 1 ст. 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України). Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

За змістом ч. 1-3 ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Установлено, 04 травня 2023 року ОСОБА_1 звернувся до первісного кредитора з метою отримання кредиту, у зв`язку з чим підписав електронним підписом кредитний договір № 149068283 шляхом зазначення одноразового ідентифікатора, який був власноручно введений відповідачем, у відповідності до вимог ч. 6 та 8 ст. 11 і ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію».

До того ж, відповідач ні під час розгляду справи в суді першої інстанції, ні під час її апеляційного перегляду не заперечував, що він 04.05.2023 підписав та уклала кредитний договір № 149068283 на відповідних умовах, підписавши такий договір одноразовим ідентифікатором.

Отже, наведене безумовно свідчить про те, що відповідач ознайомився і погодився з умовами кредитного договору, тобто сторони досягли згоди щодо усіх істотних умов договору, а подані позивачем паперові копії електронних документів є допустимими письмовими доказами відповідно до ч. 13 ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію».

Крім того, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 2-383/2010 вказано, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору усі права, набуті за ним сторонами правочину, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

При цьому, вимог про визнання кредитного договору № 149068283 від 04.05.2023 недійсним (неукладеним) не заявлено, договору щодо інших правовідносин між сторонами відповідачем не надано, у матеріалах справи наявна лише копія вказаного кредитного договору, наданого позивачем.

Із урахуванням встановлених судом обставин справи та досліджених доказів, колегія суддів вважає, що позивачем надано належні і допустимі докази, які підтверджують укладеність між відповідачем та первісним кредитором кредитного договору № 149068283 від 04.05.2023.

У той же час, отримання відповідачем кредитних коштів у визначеному кредитним договором розмірі підтверджується платіжним дорученням та повідомленням №20.1.0.0.0/7-260226/58410-БТ від 28 лютого 2026 року, наданим АТ КБ «Приватбанк», про зарахування на картку ОСОБА_1 04 травня 2023 року грошових коштів на суми: 1450 грн, 1850 грн, 1100 грн, 850 грн, 1300 грн, 1950 грн, 1900 грн, 2500 грн, 3000 грн, 2000 грн, 1500 грн.

Отже, колегія суддів вважає доведеним, що кредитодавець виконав своє зобов`язання за кредитним договором та надав ОСОБА_1 кредитні кошти відповідно до умов кредитного договору.

При цьому, за умовами кредитного договору, відповідач зобов`язався повернути отримані ним грошові кошти у визначений договором строк, однак доказів того, що позичальник свої зобов`язання за договором виконав та повернув отримані в борг грошові кошти в матеріалах справи немає.

Таким чином, вимоги щодо стягнення із відповідача заборгованості за кредитним договором № 149068283 від 04.05.2023 є обґрунтованими.

Що стосується доводів апеляційної скарги про неможливість відступлення права грошової вимоги до відповідача від первісного кредитора до ТОВ «ФК «Ейс» у 2018 році, то апеляційний суд звертає увагу на таке.

Статтею 512 ЦК України визначені підстави заміни кредитора у зобов`язанні. За однією з таких підстав кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передавання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Згідно зі статтею 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі й на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено Договором або законом. Крім того, статтею 516 ЦК України встановлено, що заміна кредитора у зобов`язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено відповідним Договором або законом.

За договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника) (частина 1 статті 1077 ЦК України).

Визначення факторингу міститься у статті 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», у якій зазначено, що факторинг - це придбання права вимоги на виконання зобов`язань у грошовій формі за поставлені товари чи надані послуги, приймаючи на себе ризик виконання таких вимог і прийом платежів.

Частиною 1 статті 1078 ЦК України встановлено, що предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Майбутня вимога вважається переданою фактору з дня виникнення права вимоги до боржника. Якщо передання права грошової вимоги обумовлене певною подією, воно вважається переданим з моменту настання цієї події. У цих випадках додаткове оформлення відступлення права грошової вимоги не вимагається (частина друга статті 1078 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Верховний Суд у постанові від 07.01.2026 у справі № 727/2790/25 зазначив, що допускається відступлення за договором факторингу наявної вимоги та майбутньої вимоги. При цьому для розмежування прав грошової вимоги, що може відступатися на підставі договору факторингу обрано різні критерії. Зокрема, для: (а) наявної вимоги - це строк платежу; (б) майбутньої вимоги - це момент виникнення. Різність критеріїв, які покладені в виокремлення видів, створює складнощі у розумінні як наявної, так і майбутньої вимоги;

наявна вимога - це право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (частина перша статті 1078 ЦК України). Втім очевидно, що строк платежу визначає не існування, а тільки можливість здійснення права грошової вимоги. І, звісно, що наявні грошові вимоги не вичерпуються тими, строк платежу яких настав. Оскільки якщо зробити протилежний висновок, то в категорію майбутніх вимог слід віднести будь-які інші права грошової вимоги, навіть ті які існують в зобов`язанні, але їх здійснення залежить від настання умови чи спливу строку. Саме тому до наявних вимог потрібно віднести й «недозрілі» грошові вимоги. «Недозріла» вимога - це різновид наявної вимоги, тобто право грошової вимоги, можливість здійснення якого залежить від настання умови чи спливу строку платежу. Як наслідок наявна та недозріла вимога існують до або в момент укладення договору факторингу;

майбутня вимога - це право грошової вимоги, що виникне в майбутньому (частина перша статті 1078 ЦК України), тобто майбутніми мають кваліфікуватися такі права грошової вимоги, що «з`явилися» із тих чи інших договорів, укладених після договору факторингу;

у договорі факторингу необхідно індивідуалізувати право грошової вимоги. Наявна та «недозріла» вимоги мають бути визначені в договорі факторингу з максимальним ступенем конкретності, яка б забезпечувала можливість виокремити такі вимоги від інших вимог клієнта в момент укладення договору факторингу. Для наявної та «недозрілої» вимоги, оскільки вони існують на час укладення договору факторингу, індивідуалізація може полягати, зокрема, у вказівці предмета (розміру чи обсягу вимоги), суб`єктів (як активного - кредитора, так і пасивного - боржника), підстави виникнення (наприклад, договір поставки);

майбутня вимога має піддаватися індивідуалізації не пізніше, аніж в момент її виникнення. Тобто майбутня вимога повинна мати потенційну властивість для ідентифікації в момент її виникнення. До цього часу майбутня вимога хоча б якось має пов`язуватися із клієнтом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.09.2018 у справі № 909/968/16 зазначила такі характеристики договору факторингу як правочину: а) йому притаманний специфічний суб`єктний склад (клієнт - фізична чи юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності, фактор - банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати фінансові, в тому числі факторингові, операції, та боржник - набувач послуг чи товарів за первинним договором); б) його предметом може бути лише право грошової вимоги (такої, строк платежу за якою настав, а також майбутньої грошової вимоги); в) метою укладення такого договору є отримання клієнтом фінансування (коштів) за рахунок відступлення права вимоги до боржника; г) за таким договором відступлення права вимоги може відбуватися виключно за плату; д) його ціна визначається розміром винагороди фактора за надання клієнтові відповідної послуги, і цей розмір може встановлюватися у твердій сумі, у формі відсотків від вартості вимоги, що відступається; у вигляді різниці між номінальної вартістю вимоги, зазначеної у договорі, та її ринковою (дійсною) вартістю тощо; е) вимоги до форми такого договору визначені у статті 6 Закону про фінансові послуги.

Крім того, у постанові від 16.03.2021 у справі № 906/1174/18 Велика Палата Верховного Суду додатково навела ознаки договору факторингу: 1) предметом договору є надання фінансової послуги за плату; 2) зобов`язання, в якому клієнтом відступається право вимоги, може бути тільки грошовим; 3) договір факторингу має передбачати не тільки повернення фінансування фактору, а й оплату клієнтом наданої фактором фінансової послуги; 4) договір факторингу укладається тільки в письмовій формі та має містити визначені Законом про фінансові послуги умови; 5) мета договору полягає у наданні фактором та отриманні клієнтом фінансової послуги.

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01.02.2018 у справі № 2-127/11 зазначено, що «скориставшись правом на врегулювання відносин у договорі, первинний кредитор та ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія» на власний розсуд визначили момент виникнення у фактора права вимоги. Так, в пункті 4.1. укладеного між ними договору визначено, що право власності на права вимоги, які відступаються за укладеним договором, вважається таким, що перейшло від клієнта (ПАТ «УкрСиббанк») до фактора (ТОВ «Фінансова компанія «Довіра та Гарантія») в день підписання акта приймання-передачі права вимоги.

Ураховуючи наведені положення закону, правові висновки касаційного суду, та зміст долучених позивачем до позовної заяви договорів факторингу, колегія суддів доходить переконання, що позивач належними та допустимими доказами довів, що набув право вимоги до відповідача за кредитним договором №149068283 від 04 травня 2023 року.

У справі, що розглядається, право вимоги до боржника ОСОБА_1 переходило від первісного кредитора до кожного наступного нового кредитора три рази, де фінальним кредитором є ТОВ «ФК «Ейс». Тому для перевірки існування у ТОВ «ФК «Ейс» права вимагати виконання боржниками відповідних обов`язків, воно має надати докази переходу прав у зобов`язанні на кожному етапі.

З матеріалів справи вбачається, що на підтвердження факту набуття ТОВ «Таліон Плюс», ТОВ «ФК «Онлайн Фінанс» та ТОВ «ФК «Ейс» права вимоги до відповідача ОСОБА_1 за кредитним договором позивач надав копії відповідних документів - договорів, реєстрів боржників, актів приймання-передачі цих реєстрів.

Договором факторингу № 28/1118-01 від 28.11.2018 (в редакції додаткової угоди № 26 від 31.12.2020 ) передбачено момент набуття ТОВ «Таліон Плюс», права вимоги з моменту підписання відповідного реєстру прав вимоги. А право майбутньої вимоги – з моменту виникнення такого права вимоги до боржника і додаткового оформлення не потребує (пункт 4.1).

Аналогічні положення передбачені договорами факторингу № 27/0524-14 від 27.05.2024 (пункт 4.1) та № 15/07/25-Е від 15.07.2025 (п. 1.2).

Відповідно до частин 1 та 2 статті 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Якщо відповідно до акту цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Норми статті 1077 ЦК України не містять імперативного положення про те, що право вимоги до нового кредитора за договором факторингу переходить саме з моменту сплати оплати новим кредитором (фактором) на користь первісного кредитора (клієнта) заборгованості та інших платежів відповідно до договору факторингу.

Умовами договору факторингу № 28/1118-01 від 28.11.2018 та наступних договорів факторингу у цій справі не було передбачено, що права грошової вимоги вважаються відступленими в день отримання клієнтом в повному обсязі оплати за такими договорами.

ТОВ «Таліон Плюс» набуло право вимоги до боржника з моменту підписання відповідного реєстру прав вимоги до цього боржника, а позивач, відповідно, набув таке право вимоги після підписання реєстру боржників та акту прийому-передачі реєстру боржників.

За таких умов, позивач як новий кредитор у зобов`язанні має право на звернення із вимогою до боржника ОСОБА_1 .

Таким чином, апеляційний суд вважає, що належними та допустимими доказами у справі підтверджені факти укладання між ТОВ «Манівео швидка фінансова допомога» та ОСОБА_1 кредитного договору № 149068283 від 04 травня 2023 року у передбаченій законом формі, виконання кредитором умов договору щодо надання позичальнику кредитних коштів та невиконання ним зобов`язань з повернення цих коштів разом із нарахованими відповідно до умов договору відсотками за користування кредитними коштами, а також перехід прав вимоги за цим договором до ТОВ «ФК «Ейс», що є підставою для стягнення з відповідача заборгованості у заявленому позивачем розмірі за кредитним договором на користь позивача.

Що стосується доводів апеляційної скарги про нарахування відсотків поза межами строку дії договору, то колегія суддів зауважує наступне.

Відповідно до п. 8.3.1. Договору № 149068283 від 04 травня 2023 року за період від дати видачі кредиту до 07.05.2023 (включно) проценти нараховуються за процентною ставкою 580,350 (п`ятсот вісімдесят цілих тридцять п`ять сотих) відсотків річних, що на день укладення Договору становить 1,590 відсотків від суми кредиту за кожний день користування ним (далі – Дисконтна процентна ставка).

Нарахування відсотків здійснюється за такою формулою: 20 000,00 (сума виданого кредиту)* 1,59 (процентна ставка)/100 = 318,02 грн (сума за один день користування кредитом), що здійснювалось за період 04.05.2023 (що підтверджується розрахунком підготовленим ТОВ «Манівео Швидка фінансова допомога»).

04.05.2023 відповідач відповідно до розрахунку заборгованості ТОВ «Манівео Швидка фінансова допомога» вніс суму в розмірі - 319,00 грн, чим погасив проценти за користування кредитними коштами в розмірі - 318,02 грн та тіло в розмірі - 0,98 грн.

Зробивши часткову оплату з метою виконання умов договору, ОСОБА_1 вчинив конклюдентні дії щодо визнання договору і, відповідно, щодо правомірності вимог позивача за договором про надання кредиту.

Нарахування відсотків здійснюється за такою формулою: 19 999,02 (сума виданого кредиту)* 1,59 (процентна ставка)/100= 317,98 грн. (сума за один день користування кредитом), що здійснювалось за період 06.05.2023 - 03.06.2023, що підтверджується розрахунком підготовленим ТОВ «Манівео Швидка фінансова допомога»).

Відповідно до п. 8.4. Договору після закінчення дисконтного періоду кредитування проценти нараховуються за процентною ставкою 1087,700 (одна тисяча вісімдесят сім цілих сім десятих) відсотків річних, що на день укладення Договору становить 2,980 відсотків в день від суми залишку кредиту, що знаходиться у позичальника за кожний день користування ним.

Нарахування відсотків здійснюється за такою формулою: 19 999,02 (сума виданого кредиту)* 2,98 (процентна ставка)/100=595,97 грн. (сума за один день користування кредитом), що здійснювалось за період 08.06.2023 - 30.09.2023, що підтверджується розрахунком, підготовленим ТОВ «Манівео Швидка фінансова допомога» та ТОВ «Таліон Плюс»).

Сторони погодили, що за користування грошовими коштами після закінчення строку дії Договору чи його дострокового розірвання позичальник зобов`язаний сплачувати на користь кредитодавця проценти за користування чужими грошовими коштами за ставкою 1087,700 % річних.

Сторони погодили, що проценти, нараховані після закінчення строку дії цього Договору, є процентами за користування грошовими коштами в розумінні ч. 2 ст. 625 ЦК України (п. 12.4. Кредитного договору).

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України визначено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тобто, дана норма передбачає отримання кредитором гарантій належного виконання зобов`язань боржником у разі прострочення виконання грошового зобов`язання, однак вже після закінчення строку виконання основного зобов`язання.

Частиною 1 ст. 526 ЦК України визначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Відповідно до ч. та ч. 2 ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно з ч. 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Згідно з положеннями ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).

Статтею 1050 ЦК України передбачено, що, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Згідно з ч. 2 ст. 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 та від 19.06.2019 у справі № 646/14523/15-ц, нарахування відсотків відповідно до ст. 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Отже, у охоронних правовідносинах - у випадку прострочення боржником виконання грошового зобов`язання - права та інтереси кредитора забезпечені ч. 2 ст. 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 444/9519/12 від 04.02.2020 у справі № 912/1120/16).

Відтак, позивач вправі вимагати від ОСОБА_1 повернення отриманих за Кредитним договором коштів, а також процентів за неправомірне користування такими коштами, що передбачено ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 23.05.2018 у справі № 910/1238/17, проценти за користування кредитом поділяються на два види:

проценти за користування кредитом – проценти, які нараховуються в межах строку кредиту (позики), визначені у договорі. Такі проценти розуміються як проценти за правомірне користування чужими грошовими коштами, розмір яких визначається договором або законом, які сплачує позичальник. Порядок їх виплати врегульований ч. 1 ст. 1048 ЦК України;

проценти за неправомірне користування чужими грошовими коштами – проценти, які нараховуються внаслідок прострочення боржником виконання грошового зобов`язання, порядок виплати якого врегульований ч. 2 ст. 625 ЦК України, у зв`язку з чим такі проценти можуть бути стягнуті після спливу визначеного кредитним договором строку кредитування.

Тобто, виходячи з умов кредитного договору, нараховані ОСОБА_1 проценти за користування кредитом поза межами встановленого кредитним договором строку кредитування є погодженою сторонами мірою відповідальності за порушення відповідачем строків повернення кредиту, які підлягають стягненню з нього в повному обсязі.

Безпідставними є доводи про те, що суд першої інстанції не взяв до уваги письмові пояснення (заперечення) відповідача й цим позбавив його права на доступ до правосуддя, гарантованого ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Із матеріалів справи вбачається, що 11 лютого 2026 року Шаргородський районний суд Вінницької області відкрив провадження у справі та запропонував ОСОБА_1 у п`ятнадцятиденний строк із дня вручення копії ухвали подати відзив на позовну заяву (а.с. 135–136).

12 лютого 2026 року копію ухвали про відкриття провадження було надіслано відповідачу поштовим зв`язком за адресою: АДРЕСА_1 .

Однак, рекомендоване повідомлення про вручення поштового відправлення повернулося до суду з відміткою «адресат відсутній 24 лютого 2026 року» (а.с. 140–145).

Відповідно до ч. 6 ст. 272 ЦПК України днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Отже, ураховуючи встановлені обставини та наведені положення процесуального закону, апеляційний суд вважає, що днем вручення копії ухвали від 11 лютого 2026 року є 24 лютого 2026 року, тобто день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження.

Разом із тим, 24 березня 2026 року ОСОБА_1 через канцелярію суду подав письмові пояснення, у яких зазначив ту саму адресу місця проживання, на яку суд раніше надсилав копію ухвали про відкриття провадження (а.с. 150–161).

У цих поясненнях, які суд першої інстанції обґрунтовано визнав такими, що зводяться до непогодження з позовними вимогами та фактично є відзивом на позовну заяву, ОСОБА_1 просив відмовити у задоволенні позову ТОВ «ФК «Ейс».

Оскільки ОСОБА_1 пояснення подано поза межами строку, установленого ухвалою від 11 лютого 2026 року, та без клопотання про поновлення цього строку із зазначенням поважних причин його пропуску, суд першої інстанції правомірно не взяв їх до уваги.

Таким чином, право на доступ до правосуддя не є абсолютним, оскільки підлягає дозволеним законом обмеженням, зокрема щодо дотримання процесуальних строків, що узгоджується з усталеною практикою Верховного Суду та Європейського суду з прав людини.

Також безпідставними є доводи апеляційної скарги про завищений розмір витрат на правничу допомогу у сумі 4000 гривень.

Право учасників справи користуватися правничою допомогою передбачено ст. 15 ЦПК України.

Стаття 137 ЦПК України визначає підстави та порядок вирішення питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч. 2 ст. 137 ЦПК України за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат (ч. 2 ст. 137 ЦПК України).

Згідно з ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд має з`ясувати склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження).

Така правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 27.06.2018 в справі № 826/1216/16.

Варто зауважити, що витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Такий висновок, викладений у постанові Верховного Суду від 10.11.2022 у справі № 329/766/18.

Згідно із ч. 3 ст. 141 ЦПК України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: 1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; 2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; 3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; 4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Частиною 5 ст. 137 ЦПК України передбачено, що суд може за клопотанням іншої сторони зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Отже, розмір витрат на правничу допомогу визначається судом, виходячи з умов договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, проте, вказаний розмір може бути зменшений за клопотанням іншої сторони у разі, якщо такі витрати є неспівмірними із складністю справи, часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних, обсягом наданих послуг та ціною позову та (або) значенням справи для сторони.

Із матеріалів справи вбачається, що представником ТОВ «Фінансова компанія «Ейс» було укладено як договір про надання правничої допомоги №20/08/25-01 від 20 серпня 2025 року з Адвокатським бюро «Соломко та Партнери», так і додаткову угоду №25770988424 до цього договору (а.с.113-115).

На підтвердження заявленого розміру витрат на правничу допомогу позивач надав акт прийому-передачі наданих послуг від 29 грудня 2025 року, відповідно до якого Адвокатське бюро «Соломко та Партнери» надало клієнту такі послуги: складання позовної заяви – 5 000 грн; вивчення матеріалів справи – 1 000 грн; підготовка та подання адвокатського запиту – 500 грн; підготовка та подача клопотання про витребування доказів – 500 грн. Загальна сума: 7 000 грн (а.с.116).

Разом із тим, суд першої інстанції, дослідивши наявні докази, дотримуючись критеріїв розумності, пропорційності, співмірності, дійшов правильного висновку про стягнення з ОСОБА_1 на користь позивача витрат на правничу допомогу у сумі 4000 грн.

На переконання колегії суддів, такий розмір витрат на правничу допомогу є обґрунтованим, співмірним зі складністю справи та обсягом наданих послуг, а також відповідає засадам розумності та справедливості, у зв`язку з чим відсутні підстави для його зменшення за доводами апеляційної скарги.

При цьому, розгляд справи у спрощеному позовному провадженні, посилання на типовість даної справи тощо саме по собі не є підставою для зменшення визначеного судом розміру витрат на правничу допомогу, оскільки основним обсягом роботи адвоката на цій стадії є саме підготовка процесуальних документів та збір доказової бази.

Таким чином, правильно встановивши характер спірних правовідносин, повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено за вимогами статті 89 ЦПК України суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову.

Відтак, ураховуючи, що посилання відповідача у апеляційній скарзі висновків суду не спростовують та не дають підстав для висновку про неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а спрямовані на переоцінку доказів та зводяться до не згоди із ухваленим рішенням, тому відповідно до положень ст. 375 ЦПК України апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Відповідно до п. п. «в» п. 4 ч. 1 ст. 382 ЦПК України, ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Ураховуючи, що апеляційна скарга залишена без задоволення, то судові витрати у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції необхідно віднести за рахунок особи, яка подала апеляційну скаргу.

На підставі викладеного та керуючись ст. 367, 374, 375, 382 - 384, 389 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , подану його представником – адвокатом Резніченко Тетяною Сергіївною, залишити без задоволення, а рішення Шаргородського районного суду Вінницької області від 25 березня 2026 року залишити без змін.

Понесені скаржником, у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, судові витрати залишити за ним.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення, є остаточною, касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий О. В. Ковальчук

Судді: О. С. Панасюк

Т. М. Шемета