Рішення від 18 серпня 2026 р. у справі №490/8934/25 — Центральний районний суд м. Миколаєва

Справа № 490/8934/25

н\п 2/490/1008/2026

Центральний районний суд м. Миколаєва

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 серпня 2026 року м. Миколаїв

Центральний районний суд р. Миколаєва у складі:

головуючого судді Шолох Л.М.,

при секретарі Шведюк Д.О.,

за відсутності сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Миколаєві справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, –

В С Т А Н О В И В:

До Центрального районного суду м. Миколаєва надійшла позовна від ОСОБА_4 , яка представляє інтереси позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , в якій представник просить ухвалити рішення, яким - визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування житлом, а саме: квартирою АДРЕСА_1 , стягнути з відповідача на користь позивачів судові витрати.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач вказує на те, що відповідач тривалий час не проживає у означеній квартирі, витрат на її утримання не несе.

Протоколом автоматизованого розподілу справи між суддями від 24 жовтня 2025 року для розгляду справи визначено головуючого суддю Шолох Л.М.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 27.10.2025 року справу прийнято до свого провадження суддею Шолох Л.М. та призначено її до розгляду у порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 17.02.2026 року закрито підготовче провадження у справі.

У судове засідання сторони не з`явились з невідомих суду причин. Представником позивачів до суду подано заяву, у якій остання просить провести розгляд справи за її з позивачами відсутності, позовні вимоги задовольнити.

Відповідач до суду не з`явилася, правом на подання відзиву на позовну заяву не скористалась.

Вивчивши доводи позову, дослідивши письмові докази, судом встановлено такі факти та відповідні ним правовідносини.

З матеріалів справи слідує, що ОСОБА_5 є донькою позивача (свідоцтво про народження серії НОМЕР_1 ).

В протоколі №2 засідання «Про розподіл сімейного гуртожитку корпусу 37 по вул. Садовій,18» (архівний витяг) від 14.10.1986 року зазначено, що профспілковим комітетом заводу імені 61 Комунара було прийнято рішення про виділення ОСОБА_6 квартири АДРЕСА_1 .

Чоловік позивачки ОСОБА_7 ІНФОРМАЦІЯ_1 помер.

Відповідно до свідоцтва №474 від 29.04.2005 року особовий рахунок на квартиру АДРЕСА_1 переоформлений з ОСОБА_7 на ОСОБА_1

29.09.2025 року між КЖЕП Центрального району м. Миколаєва та ОСОБА_1 укладено договір найму житла в будинках державного і комунального житлового фонду №146, відповідно до умов якого наймодавець надає наймачу та членам його родини, а саме: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 безстрокове користування житлом за адресою: АДРЕСА_2 .

Станом на 10.10.2025 року за адресою: АДРЕСА_2 зареєстровано місце проживання таких осіб: ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , про що зазначено у витягу про зареєстрованих осіб у житловому приміщенні №19.04-06/58872/2025 від 10.10.2025 року наданому Департаментом з надання адміністративних послуг Миколаївської міської ради.

За інформацією, яку викладено головою правління ОСББ «Садова 18» в довідці від 14.10.2025 року №1, за адресою: АДРЕСА_2 заборгованість по управлінню будинком відсутня.

В акті про не проживання особи за місцем реєстрації від 20.10.2025 року, який складено мешканцями квартир АДРЕСА_3 та АДРЕСА_4 зазначено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , яка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , у зазначеній квартирі не проживає з 2007 року, у квартирі відсутні її речі.

Відповідно до Витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про державну реєстрацію шлюбу №00054250947 від 17.10.2025 року, ОСОБА_5 10.12.2011 року уклала шлюб, про що 10.12.2011 року зроблено відповідний актовий запис №1024 Першим Приморським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Одеського міського управління юстиції, на підставі чого змінила прізвище на « ОСОБА_8 ».

В судовому засіданні, яке відбулось 11.05.2026 року, позивач повідомив суду, що ОСОБА_3 з 2007 року не проживає в м. Миколаєві, переїхала до м. Одеса де одружилася. За весь цей час на зв`язок не виходить, спілкуватись з родиною не бажає. Також повідомила, що вона має намір приватизувати означену квартиру, однак це не можливо з огляду на те, що в ній окрім позивачів прописана відповідач (її донька ОСОБА_3 ), яка з 2007 року втратила інтерес до квартири, в ній не проживає майже 20 років, комунальні послуги не сплачує.

Також свідки ОСОБА_9 та ОСОБА_10 в судовому засіданні повідомили суду, що відповідач за вказаною адресою не проживає з 2007 року, оскільки виїхала до м. Одеса, її речей в квартирі не має. Відповідач близько 20 років до родини не приїздила.

Конституцією України (ст. 41) та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, до якої Україна приєдналася 17 липня 1997 року відповідно до Закону України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном, на власний розсуд вчиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст.ст. 316, 317, 319, 321 ЦК України).

Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до частини першої статті 71 ЖК України при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

У частині третій статті 71 ЖК України наведено випадки, у яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців. Вичерпного переліку поважності причин непроживання в житловому приміщенні законодавство не встановлює, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи.

Згідно зі статтею 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем. Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

24 грудня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду в рамках справи № 369/6361/15-ц, провадження № 61-7233св19 досліджував питання щодо визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки. Відповідно до вказаної постанови Верховний Суд зазначив, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначаються судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи та правил ЦПК України щодо оцінки доказів. Суд має всебічно перевірити доводи сторін щодо поважності причин відсутності у жилому приміщенні понад зазначені у статті 71 ЖК України строки.

Досліджені докази, на які посилаються позивачі, на думку суду, підтверджують факт тривалого не проживання відповідача ОСОБА_3 у спірній квартирі, а саме з 2007 року, тож понад 18 років, без поважних причин. В ході судового розгляду не встановлено поважності причин відсутності відповідача в квартирі за місцем реєстрації.

Відсутність відповідача ОСОБА_3 за адресою реєстрації: АДРЕСА_2 , також підтверджується поштовими повідомленнями про неможливість вручення судової повістки про виклик до суду, у зв`язку з відсутністю адресата за адресою місця реєстрації.

Слід зазначити, що ОСОБА_11 (у наявних в матеріалах справи апеляційної скарги ОСОБА_3 від 27.06.2026 року, а.с.79, 89) доказів, які б підтверджували, що відповідач цікавляться житловою площею, сплачує комунальні послуги та намагаються вселитися у спірну квартиру, суду не надає.

У постанові Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц зроблено висновок щодо застосування статей 71,72 ЖК України, який полягає в тому, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування жилим приміщенням за двох умов: не проживання особи в жилому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин. Саме на позивача процесуальний закон покладає обов`язок довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин, що позивач не довів. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення.

У справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК УРСР), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. В разі їх поважності (перебування у відрядженні, у осіб, які потребують догляду, внаслідок неправомірної поведінки інших членів сім`ї тощо) суд може продовжити пропущений строк.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавства не встановлює, в зв`язку з чим указане питання вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин справи.

У справах про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, на позивача покладається обов`язок із доведення відсутності відповідача у спірному приміщенні понад строк, із яким законом пов`язана можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), а на відповідача, відповідно, покладається обов`язок із доведення поважності причин відсутності у спірному приміщенні понад встановлений законом строк (постанова Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 листопада 2022 року у справі № 755/1139/18).

Судом встановлено, що позивачами надано докази на підтвердження того, що відповідач відсутня у спірній квартирі без поважних причин понад шість місяців (а саме вісімнадцять років, з 2007 року), витрати по утриманню жилого приміщення не сплачує, добровільно залишила житлове приміщення, при цьому будь-якої домовленості між позивачами і відповідачем щодо збереження за ним права користування житлом не існує.

Суд вважає, що позивачами надано суду належні та допустимі докази на підтвердження факту, що ОСОБА_3 без поважних причин більше шести місяців, не проживає у квартирі за адресою: АДРЕСА_2 , а отже є підстави для визнання відповідача таким, що втратила право користування житлом. Зазначені у позові доводи, також підтверджуються показами свідків, які зазначили, що ОСОБА_11 не проживає в квартирі з 2007 року, речей її в квартирі немає, весь цей час позивачі проживають за вказаною адресою самі.

Відповідно до ч.1 ст.76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд вважає аргументи позивачів обґрунтованими та такими, що підтверджені належними та достатніми доказами у справі, оскільки такі не спростовані та не заперечені відповідачами.

Для спростування доводів позову відповідачі жодних належних і допустимих доказів , визначених законом, суду не представили.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» встановлено, що обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року № 63566/00 «Проніна проти України (Pronina v. Ukraine)», § 23).

Отже, судом встановлено, відповідач ОСОБА_3 не проживає у означеній квартирі з 2007 року, проживає в м. Одесі, де одружилася та постійно проживає. Суд відхиляє доводи відповідача про те, що позивач у справі чинить перешкоди у користування спірною житловою площею, оскільки це не підтверджується належними та допустими доказами.

Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне позов задовольнити та визнати ОСОБА_3 , що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 .

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України, судовий збір сплачено при подачі позову.

Враховуючи вищевказане, керуючись ст. ст. 12, 13, 19, 78, 81, 89, 263, 265, 273 ЦПК України, суд,-

У Х В А Л И В:

Позовну задовольнити повністю.

Визнати ОСОБА_3 такою, що втратила право користування квартирою АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 968 грн 96 коп. судового збору.

Рішення може бути оскаржене шляхом подання до Миколаївського апеляційному суду апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя Л.М. Шолох