Рішення від 13 серпня 2026 р. у справі №132/2814/26 — Калинівський районний суд Вінницької області

Справа № 132/2814/26

Провадження № 2-о/132/151/26

РІШЕННЯ

Іменем України

14 серпня 2026 року місто КАЛИНІВКА

Калинівський районний суд Вінницької області у складі: головуючого судді - СЄЛІНА Є.В., при секретарі судового засідання - РИБАК І.Ю., за участі: заявника - ОСОБА_1 , її представника - адвоката ОПОЛЬСЬКОЇ Н.М., заінтерсеованої особи - ОСОБА_2 , розглянувши у судовому засіданні в залі суду міста Калинівка Хмільницького району Вінницької області, цивільну справу № 132/2814/26 за заявою ОСОБА_3 , заінтересована особа - ОСОБА_4 , про видачу обмежувального припису,

ВСТАНОВИВ:

12 серпня 2026 року до Калинівського районного суду Вінницької області звернулася адвокат Опольська Наталя Михайлівна, яка діє від імені та в інтересах ОСОБА_3 , із заявою про видачу обмежувального припису стосовно ОСОБА_4 строком на шість місяців.

Заявниця просить заборонити ОСОБА_4 наближатися ближче ніж на 100 метрів до місця проживання (перебування) ОСОБА_3 за адресою: АДРЕСА_1 ; до місця її роботи - приватного дитячого садочка «Евріка» за адресою: місто Вінниця, вулиця В`ячеслава Чорновола, 29; до храму - Церкви Спасіння за адресою: місто Вінниця, вулиця Романа Балаби, 43; заборонити особисто і через третіх осіб розшукувати ОСОБА_3 , переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею, а також вести листування, телефонні переговори та контактувати з нею через SMS-повідомлення, Viber, Telegram, соціальні мережі та інші засоби зв`язку особисто або через третіх осіб.

Заяву мотивовано тим, що ОСОБА_3 є дочкою ОСОБА_4 , а тому сторони належать до кола осіб, на яких поширюється дія Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», незалежно від факту спільного проживання. Заявниця зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 , однак фактично проживає у АДРЕСА_1 , тоді як заінтересована особа проживає за адресою реєстрації заявниці. ОСОБА_4 вчиняється щодо ОСОБА_3 систематичне психологічне насильство, яке полягає у переслідуванні, нав`язливому контролі, приниженні, образах, погрозах, втручанні в особисте життя, неодноразовій появі за місцем її роботи та у храмі, а також багаторазових телефонних дзвінках. Так, ОСОБА_4 без згоди ОСОБА_3 та всупереч її запереченням з`являлася на робочому місці - у приватному дитячому садочку «Евріка», де влаштовувала публічні конфлікти, висловлювала звинувачення, образи та нецензурну лайку в присутності працівників та керівництва, а також приходила до Церкви Спасіння, яку відвідує заявниця, підходила до неї, провокувала з`ясування стосунків та здійснювала психологічний тиск. Крім того, ОСОБА_4 здійснює систематичні телефонні дзвінки, під час яких висловлює погрози, образи, принизливі висловлювання та прокльони в сторону ОСОБА_3 . 01 липня 2026 року у зв`язку з черговим випадком переслідування та психологічного тиску свідок, особа якого у поданій заяві не конкретизована, звернувся до управління патрульної поліції у Вінницькій області, де повідомлення було прийнято о 19 годині 00 хвилин та зареєстровано в Єдиному обліку за № 9303. Заявник не має фото-, відео- чи аудіозаписів описаних нею подій, інших письмових, речових або електронних доказів, крім тих, які, на її думку, можуть бути витребувані судом у органу поліції та органу державної реєстрації актів цивільного стану. До заяви про видачу обмежувального припису в якості доказів додано копію паспорта громадянки України, копію картки платника податків, витягу з реєстру територіальної громади щодо місця проживання, копію свідоцтва про народження, документи на підтвердження повноважень адвоката, докази направлення копії заяви заінтересованій особі та клопотання про витребування доказів.

У клопотанні адвокат Опольська Наталя Михайлівна просила витребувати з Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції матеріали повідомлення від 01 липня 2026 року, зареєстрованого в Єдиному обліку за № 9303, зокрема картку або електронну картку повідомлення, витяг із журналу Єдиного обліку чи відповідної інформаційної підсистеми, аудіозапис телефонного повідомлення на спеціальну лінію «102», рапорти та службові записки поліцейських, відеозаписи з нагрудних відеореєстраторів та службового транспортного засобу, пояснення учасників та очевидців, відомості про проведену оцінку ризиків, результати перевірки, прийняте рішення, а також документи щодо можливого складення адміністративних протоколів, винесення термінового заборонного припису чи застосування інших заходів реагування.

На обґрунтування клопотання представник заявниці послалася на те, що 10 серпня 2026 року нею направлено адвокатський запит до Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції, однак на момент звернення до суду строк для надання відповіді на нього не сплив.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 12 серпня 2026 року, визначено склад суду з розгляду заяви про видачу обмежувального припису: головуючого суддю Сєліна Є.В.

Ухвалою судді Калинівського районного суду Вінницької області Сєліна Є.В. від 13 серпня 2026 року відкрито провадження у справі, яку призначено до розгляду на 14 серпня 2026 року, заявника та її представника зобов`язано забезпечити подання всіх наявних доказів та явку свідків, зазначених у заяві.

У задоволенні клопотання адвоката Опольської Наталі Михайлівни про витребування з Управління патрульної поліції у Вінницькій області Департаменту патрульної поліції матеріалів повідомлення від 01 липня 2026 року, зареєстрованого в Єдиному обліку за № 9303, ухвалою суду відмовлено.

Відмовляючи у витребуванні доказів, суд виходив із того, що до клопотання не було додано доказів направлення адвокатського запиту, його отримання адресатом, відмови у наданні інформації або інших доказів, які б підтверджували об`єктивну неможливість самостійного отримання відповідних доказів. Крім того, клопотання фактично стосувалося невизначеного та значного за обсягом комплексу документів, існування, зміст та доказове значення кожного з яких заявником належним чином не обґрунтовано.

У судовому засіданні заявник ОСОБА_3 та її представник - адвокат Опольська Наталя Михайлівна заявлені вимоги підтримали у повному обсязі та просили їх задовольнити.

Заінтересована особа ОСОБА_4 проти заяви заперечила та просила відмовити у її задоволенні.

ОСОБА_4 пояснила, що жодного домашнього насильства щодо дочки не вчиняла, а її відвідування дитячого садочка та храму були зумовлені материнським занепокоєнням, оскільки дочка перестала виходити на зв`язок, її місцеперебування було невідомим. Заінтересована особа зазначила, що намагалася встановити місцезнаходження дочки та пересвідчитися, що з нею все гаразд, і будь-яких неправомірних дій при цьому не вчиняла.

Допитаний у судовому засіданні свідок ОСОБА_5 , який є служителем Церкви Спасіння, зазначив, що був очевидцем переслідування ОСОБА_3 її матір`ю ОСОБА_4 , яка, за його словами, провокувала публічний конфлікт, здійснювала психологічний тиск та не реагувала на прохання залишити дочку у спокої.

Свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 у судове засідання не з`явилися. З огляду на покладений ухвалою суду від 13 серпня 2026 року на заявника обов`язок забезпечити явку зазначених свідків та відсутність повідомлення про причини їх неявки, суд не мав можливості безпосередньо дослідити їх показання.

Заслухавши пояснення заявниці, її представника, заінтересованої особи, допитавши свідка, дослідивши письмові докази, наявні у матеріалах справи, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до частини першої статті 293 ЦПК України, окреме провадження є видом непозовного цивільного судочинства, в порядку якого суд розглядає цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов для здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Згідно зі статтею 350-1 ЦПК України, заява про видачу обмежувального припису подається до суду за місцем проживання (перебування) особи, яка постраждала від домашнього насильства або насильства за ознакою статі, а якщо зазначена особа перебуває у закладі, що належить до загальних чи спеціалізованих служб підтримки постраждалих осіб, - за місцезнаходженням цього закладу.

Частиною першою статті 350-2 ЦПК України визначено осіб, які можуть бути заявниками у справі про видачу обмежувального припису.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 350-4 ЦПК України у заяві про видачу обмежувального припису повинні бути зазначені, зокрема, обставини, що свідчать про необхідність видачі судом обмежувального припису, та докази, що їх підтверджують (за наявності).

За змістом статті 350-5 ЦПК України справа про видачу обмежувального припису розглядається судом за участю заявника та заінтересованих осіб. Суд розглядає справу про видачу обмежувального припису не пізніше 72 годин після надходження заяви про видачу обмежувального припису до суду.

Відповідно до статті 350-6 ЦПК України розглянувши заяву про видачу обмежувального припису, суд ухвалює рішення про задоволення заяви або про відмову в її задоволенні.

Матеріально-правові підстави для застосування такого спеціального заходу визначаються Законом України «Про запобігання та протидію домашньому насильству».

Пунктом 3 частини першої статті 1 цього Закону визначено, що домашнє насильство - це діяння (дії або бездіяльність) фізичного, сексуального, психологічного або економічного насильства, що вчиняються в сім`ї чи в межах місця проживання або між родичами, або між колишнім чи теперішнім подружжям, або між іншими особами, які спільно проживають (проживали) однією сім`єю, але не перебувають (не перебували) у родинних відносинах чи у шлюбі між собою, незалежно від того, чи проживає (проживала) особа, яка вчинила домашнє насильство, у тому самому місці, що й постраждала особа, а також погрози вчинення таких діянь.

Таким чином, сам по собі факт того, що заявниця та заінтересована особа є матір`ю та дочкою, дійсно свідчить про належність їх до кола осіб, на яких поширюється дія зазначеного Закону. Відсутність спільного проживання також не виключає можливості вчинення домашнього насильства.

Разом із тим наявність сімейного зв`язку між особами є лише необхідною передумовою можливості застосування законодавства про домашнє насильство, але сама по собі не підтверджує факту його вчинення.

Відповідно до пункту 14 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» психологічне насильство - це форма домашнього насильства, що включає словесні образи, погрози, у тому числі щодо третіх осіб, приниження, переслідування, залякування, інші діяння, спрямовані на обмеження волевиявлення особи, контроль у репродуктивній сфері, якщо такі дії або бездіяльність викликали у постраждалої особи побоювання за свою безпеку чи безпеку третіх осіб, спричинили емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди психічному здоров`ю особи.

За пунктом 7 частини першої статті 1 цього Закону обмежувальний припис стосовно кривдника - це встановлений у судовому порядку захід тимчасового обмеження прав чи покладення обов`язків на особу, яка вчинила домашнє насильство, спрямований на забезпечення безпеки постраждалої особи.

Пунктом 2 частини першою статті 24 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» передбачено, що до спеціальних заходів щодо протидії домашньому насильству належать, зокрема обмежувальний припис стосовно кривдника.

Згідно з частиною другою статті 26 цього Закону обмежувальним приписом визначаються один чи декілька таких заходів тимчасового обмеження прав кривдника або покладення на нього обов`язків: 1) заборона перебувати в місці спільного проживання (перебування) з постраждалою особою; 2) усунення перешкод у користуванні майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності або особистою приватною власністю постраждалої особи; 3) обмеження спілкування з постраждалою дитиною; 4) заборона наближатися на визначену відстань до місця проживання (перебування), навчання, роботи, інших місць частого відвідування постраждалою особою; 5) заборона особисто і через третіх осіб розшукувати постраждалу особу, якщо вона за власним бажанням перебуває у місці, невідомому кривднику, переслідувати її та в будь-який спосіб спілкуватися з нею; 6) заборона вести листування, телефонні переговори з постраждалою особою або контактувати з нею через інші засоби зв`язку особисто і через третіх осіб.

При цьому відповідно до частини третьої статті 26 цього Закону рішення про видачу обмежувального припису або про відмову у видачі обмежувального припису приймається на підставі оцінки ризиків.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству» передбачено, що оцінка ризиків - це оцінювання вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи.

Отже, з наведених положень закону вбачається, що для видачі обмежувального припису недостатньо лише встановити факт існування між сторонами сімейних відносин або конфлікту. Суд має встановити на підставі належних та допустимих доказів обставини, які свідчать про вчинення особою домашнього насильства, а також оцінити ризики його продовження чи повторного вчинення у майбутньому.

Такий підхід відповідає усталеній практиці Верховного Суду.

У постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 756/2072/18, провадження № 61-19328св18, Верховний Суд зазначив, що видача обмежувального припису є заходом впливу на кривдника, який може застосовуватися лише в інтересах постраждалих осіб та у разі настання певних факторів і ризиків. Під час вирішення питання про його видачу суди мають встановити, яким формам домашнього насильства піддавався заявник, та оцінити ризики продовження у майбутньому домашнього насильства у будь-якому його прояві.

У постанові від 12 березня 2020 року у справі № 159/4550/19, провадження № 61-884св20, Верховний Суд роз`яснив, що оцінка ризиків полягає в оцінюванні вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків його вчинення, а також смерті постраждалої особи, а фактори небезпеки повинні визначатися з урахуванням дій кривдника та загальної ситуації вчинення домашнього насильства.

У постанові від 09 червня 2022 року у справі № 216/4309/21, провадження № 61-1199св22, Верховний Суд наголосив, що докази у справах про видачу обмежувального припису мають стосуватися місця вчинення домашнього насильства, ризиків безпеки постраждалої особи, вірогідності продовження чи повторного вчинення домашнього насильства, настання тяжких або особливо тяжких наслідків, а також обґрунтованих побоювань щодо здатності особи вдатися до небезпечних проявів домашнього насильства.

Верховний Суд також неодноразово наголошував, що саме по собі звернення особи до органів поліції без належних та допустимих доказів не є достатнім підтвердженням факту вчинення домашнього насильства та необхідності застосування обмежувального припису. Така правова позиція, зокрема, наведена у постанові Верховного Суду від 09 червня 2022 року у справі № 216/4309/21 та послідовно застосовується у подальшій судовій практиці.

При цьому Верховний Суд наголошує, що обмежувальний припис не є видом покарання особи, а є тимчасовим заходом, що виконує захисну та запобіжну функції. Водночас його застосування повинно ґрунтуватися на встановлених судом обставинах та доведених ризиках, а втручання у права особи має бути пропорційним встановленим обставинам. Такий висновок наведений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 05 вересня 2019 року у справі № 756/3859/19 та від 28 квітня 2020 року у справі № 754/11171/19.

У постанові від 18 січня 2023 року у справі № 128/846/22 Верховний Суд, відмовляючи у задоволенні заяви про видачу обмежувального припису, окремо звернув увагу на вимоги доказування та зазначив, що докази подаються учасниками справи, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, а суд повинен оцінювати належність, допустимість, достовірність та достатність доказів у їх сукупності.

Водночас актуальна практика Верховного Суду підтверджує, що сам факт відсутності адміністративного протоколу, постанови суду у справі про адміністративне правопорушення чи кримінального провадження не виключає можливості видачі обмежувального припису, якщо домашнє насильство та відповідні ризики доведені іншими належними доказами. Так само і наявність звернення до поліції не є автоматичним доказом домашнього насильства - його зміст та результати реагування підлягають оцінці разом з іншими доказами.

Застосовуючи наведені правові положення до встановлених у справі обставин, суд виходить із такого.

Судом встановлено, що заявниця ОСОБА_3 та заінтересована особа ОСОБА_4 є дочкою та матір`ю, що підтверджено документально. Отже, вони належать до кола осіб, на яких поширюється Закон України «Про запобігання та протидію домашньому насильству». При цьому відсутність спільного проживання сторін не перешкоджає застосуванню зазначеного Закону.

Однак сам факт родинного зв`язку між сторонами не свідчить про вчинення домашнього насильства.

Так само наявність між матір`ю та дочкою конфліктних відносин сама по собі не є тотожною домашньому насильству. Для застосування спеціального заходу судового захисту необхідно встановити конкретні діяння, які відповідають законодавчому визначенню домашнього насильства, їх характер, обставини вчинення, спрямованість та наслідки для заявниці, а також наявність реального ризику їх продовження чи повторення.

Наведені у заяві твердження про те, що ОСОБА_4 систематично переслідує свою дочку ОСОБА_3 , ображає її, погрожує їй, здійснює нав`язливий контроль, втручається в особисте життя, з`являється на роботі та у храмі, а також багаторазово телефонує, у матеріалах справи належного доказового підтвердження не отримали.

Сама заявниця ОСОБА_3 у поданій заяві підтвердила відсутність у неї фото-, відео- чи аудіозаписів відповідних подій, інших письмових або електронних доказів, які б безпосередньо підтверджували викладені у заяві обставини.

Наявні у справі документи підтверджують особу заявниці, її родинні відносини із заінтересованою особою, місце проживання та повноваження представника, однак не підтверджують факту вчинення ОСОБА_4 щодо ОСОБА_3 психологічного насильства.

Посилання заявниці на звернення до поліції 01 липня 2026 року також не може бути визнано достатнім доказом.

По-перше, заявниця ОСОБА_3 не була безпосереднім заявником за цим повідомленням.

По-друге, матеріали відповідного повідомлення судом не витребувані з наведених в ухвалі суду від 13 серпня 2026 року підстав.

По-третє, у матеріалах цієї цивільної справи відсутні документи, які б свідчили про результати перевірки повідомлення, встановлення працівниками поліції факту домашнього насильства, складення щодо ОСОБА_4 адміністративного протоколу, винесення термінового заборонного припису або застосування до неї іншого передбаченого законом заходу реагування.

Отже, саме повідомлення до поліції, без встановлення його змісту та результатів перевірки, не доводить факту вчинення домашнього насильства.

Суд при цьому враховує, що звернення до правоохоронних органів може бути одним із доказів у справі про видачу обмежувального припису. Проте воно не має наперед установленої доказової сили та не звільняє заявницю від необхідності довести обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.

Щодо показань свідка ОСОБА_5 суд зазначає наступне.

Свідок повідомив суду, що був очевидцем переслідування заявниці її матір`ю та психологічного тиску з її боку.

Разом із тим зазначені показання не містять достатньої конкретизації обставин, які мають істотне значення для вирішення справи, зокрема не зазначено конкретних дат та часу відповідних подій, конкретного змісту висловлювань, характеру погроз, конкретних дій, які вчиняла ОСОБА_4 , їх кількості та періодичності, а також обставин, за яких ці дії, за твердженням свідка, викликали у заявниці побоювання за власну безпеку, емоційну невпевненість, нездатність захистити себе або завдали шкоди її психічному здоров`ю.

Показання свідка мають загальний характер і не дають можливості суду встановити конкретні епізоди домашнього насильства та їх систематичність.

Свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_7 , на показання яких заявниця посилалася як на осіб, які можуть підтвердити відповідні обставини, у судове засідання не з`явилися, а тому суд не має можливості безпосередньо дослідити їх показання. Інших доказів, які б об`єктивно підтверджували повідомлені заявницею обставини, суду не надано.

Таким чином, надані суду докази не утворюють достатньої, узгодженої та взаємопов`язаної сукупності, яка дозволяла б достовірно встановити, що ОСОБА_4 вчиняла щодо ОСОБА_3 саме домашнє насильство у формі психологічного насильства.

Не доведено також і другого необхідного елементу для застосування обмежувального припису - існування на час розгляду справи ризику продовження чи повторного вчинення домашнього насильства.

У заяві містяться загальні твердження про систематичність поведінки заінтересованої особи, однак конкретних, належно підтверджених епізодів, які дозволяли б визначити характер та динаміку такої поведінки, судом не встановлено.

Не встановлено також обставин, які б свідчили про підвищення рівня небезпеки, ескалацію поведінки заінтересованої особи, наявність реальних погроз заподіяння шкоди життю чи здоров`ю заявниці, застосування фізичного насильства, пошкодження майна, переслідування із застосуванням сили або інших обставин, які в сукупності давали б підстави для висновку про реальну ймовірність продовження чи повторення домашнього насильства.

Верховний Суд у постанові від 03 червня 2026 року у справі № 161/18872/25 наголосив, що у кожному конкретному випадку суди повинні враховувати фактичні обставини справи та письмові докази, а заявник має довести факт вчинення фізичного чи психологічного насильства; докази мають стосуватися також ризиків його продовження чи повторного вчинення.

Зазначене має принципове значення, оскільки обмежувальний припис хоча і не є покаранням, однак передбачає істотне тимчасове обмеження прав іншої особи, зокрема права вільно пересуватися, відвідувати певні місця, спілкуватися із заявницею та контактувати з нею.

Відтак таке втручання може бути виправданим лише за умови встановлення достатніх фактичних підстав, передбачених законом, та існування відповідного ризику.

Саме на необхідності пропорційності такого втручання наголошував Верховний Суд у постанові від 28 квітня 2020 року у справі № 754/11171/19, зазначивши, що при вирішенні питання про застосування обмежувального припису суд на підставі встановлених обставин та оцінки факторів небезпеки має оцінити пропорційність втручання у права і свободи особи, враховуючи, що відповідні заходи пов`язані з протиправною поведінкою цієї особи.

Суд звертає увагу, що заявлені обмеження є значними за обсягом: вони стосуються одночасно місця проживання заявниці, місця її роботи, місця відвідування релігійної громади, особистого спілкування, телефонного зв`язку, електронних повідомлень та будь-якого контакту через третіх осіб.

За відсутності достатніх доказів самого факту домашнього насильства та реального ризику його продовження застосування такого комплексу обмежень не відповідало б вимогам законності, необхідності та пропорційності.

При цьому суд враховує вимоги статті 3 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та позитивні зобов`язання держави щодо захисту осіб від домашнього насильства.

Європейський суд з прав людини у справі «Opuz проти Туреччини» (Opuz v. Turkey, заява № 33401/02, рішення від 9 червня 2009 року) наголосив на позитивному обов`язку держави забезпечувати ефективний захист від домашнього насильства, коли відповідні ризики є реальними та відомими компетентним органам. У цій справі ЄСПЛ констатував порушення статей 2 і 3 Конвенції саме у зв`язку з недостатністю державного реагування на серйозну та неодноразово доведену ситуацію насильства.

Отже, практика ЄСПЛ не звільняє національний суд від обов`язку встановити фактичні підстави для застосування захисного заходу, а навпаки, вимагає ефективного реагування держави тоді, коли існує реальний та обґрунтований ризик насильства.

У цій справі такий ризик належними та допустимими доказами не встановлений.

Водночас відмова у видачі обмежувального припису у цій конкретній справі не означає заперечення права заявниці на захист від домашнього насильства. У разі виникнення нових обставин, вчинення конкретних дій, які мають ознаки домашнього насильства, або появи належних доказів відповідних обставин заявниця не позбавлена права звернутися за передбаченими законом заходами захисту.

Щодо процесуального аспекту доказування суд виходить із того, що відповідно до статей 12, 13, 76-81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень, а доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За статтею 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування; за статтею 78 ЦПК України допустимими є докази, одержані у порядку, встановленому законом; відповідно до статті 79 ЦПК України достовірними є докази, створені (одержані) без впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи; згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи.

Відповідно до частин першої - третьої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні доказів; жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність та взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Верховний Суд у постанові від 18 січня 2023 року у справі № 128/846/22 прямо наголосив, що доказування у справах про видачу обмежувального припису не може ґрунтуватися на припущеннях, а питання належності та достатності доказів підлягає оцінці судом з урахуванням усіх обставин конкретної справи.

У цій справі заявницею наведено твердження про значну кількість епізодів психологічного насильства, однак належних та достатніх доказів цих епізодів суду не надано.

При цьому суд не може підміняти заявницю у збиранні доказів, самостійно формувати доказову базу замість неї або виходити з припущення про існування доказів, які потенційно могли б підтвердити заявлені обставини.

Такий підхід узгоджується і з правовою позицією Верховного Суду про те, що суди мають оцінювати конкретні докази, надані у справі, а не припущення щодо можливого існування певних обставин.

Суд також бере до уваги, що обмежувальний припис має застосовуватися не для вирішення сімейного конфлікту як такого, а для захисту особи від встановленого судом домашнього насильства та запобігання його продовженню чи повторенню.

Європейський суд з прав людини, визначаючи обсяг позитивних зобов`язань держави у сфері захисту від насильства, виходить із необхідності забезпечення реального та ефективного, а не суто формального захисту. Водночас такий захист повинен ґрунтуватися на конкретній оцінці ситуації та наявного ризику. Саме така модель відповідає статтям 2, 3 та 8 Конвенції.

Згідно з роз`ясненнями, що містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції», суд повинен сприяти всебічному і повному з`ясуванню обставин справи, однак розгляд цивільної справи здійснюється на засадах диспозитивності та з урахуванням обов`язку учасників процесу доводити обставини, на які вони посилаються.

Відповідно до роз`яснень постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» рішення суду має бути законним і обґрунтованим, тобто ухваленим відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права та на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які посилалися сторони, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

З урахуванням наведеного суд доходить висновку, що заявницею не доведено належними, допустимими, достовірними та достатніми доказами сукупність обставин, необхідних для застосування спеціального заходу у вигляді обмежувального припису, а саме: факту вчинення ОСОБА_4 щодо ОСОБА_3 домашнього насильства у формі психологічного насильства та існування реального ризику його продовження чи повторного вчинення.

Наведені у заяві обставини залишилися переважно твердженнями заявниці, які не отримали достатнього об`єктивного підтвердження у досліджених судом доказах.

Суд при цьому не ставить під сумнів суб`єктивне сприйняття заявницею поведінки матері, однак для застосування передбаченого законом спеціального заходу необхідно встановити об`єктивні фактичні обставини, які відповідають критеріям домашнього насильства, визначеним законом, та свідчать про наявність відповідного ризику.

За таких обставин правові підстави для видачі стосовно ОСОБА_4 обмежувального припису строком на шість місяців та встановлення передбачених заявницею обмежень відсутні.

Відповідно до частини першої статті 350-6 ЦПК України за результатами розгляду заяви суд ухвалює рішення про видачу або про відмову у видачі обмежувального припису.

Керуючись статтями 4, 12, 13, 76-81, 89, 258-259, 263-265, 293, 294, 350-1-350-6 Цивільного процесуального кодексу України, статтями 1, 4, 24, 26 Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», статтями 2, 3, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд

УХВАЛИВ:

Заяву ОСОБА_3 , заінтересована особа - ОСОБА_4 , про видачу обмежувального припису - залишити без задоволення.

Рішення суду може бути оскаржене до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги усіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя