Постанова від 23 серпня 2026 р. у справі №336/69/24 — Полтавський апеляційний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 336/69/24 Номер провадження 22-ц/814/770/26Головуючий у 1-й інстанції Кириченко О. С. Доповідач ап. інст. Лобов О. А.

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 серпня 2026 року м. Полтава

Полтавський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючий суддя Лобов О.А.

судді: Дряниця Ю.В., Чумак О.В.

за участю секретаря судового засідання Грицак А.Я.

розглянув у відкритому судовому засіданні в м.Полтаві в режимі відеоконференції справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Диканського районного суду Полтавської області від 24 вересня 2025 року (час ухвалення судового рішення та дата виготовлення повного текста судового рішення не зазначені) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, апеляційний суд

у с т а н о в и в :

У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду з вказаним позовом, просила стягнути з ОСОБА_2 на її користь заборгованість за договором позики у розмірі 650 000 грн.

В обґрунтування заявлених вимог посилалася на те, що 01.10.2019 позичила ОСОБА_2 500 000,00 грн, що підтверджується розпискою, написаною власноручно позичальницею. Остання зобов`язалася повернути грошові кошти, а також сплатити відсотки у розмірі 150 000,00 грн у строк до 01.10.2021. Після настання терміну повернення позики відповідачка ОСОБА_2 своїх зобов`язань за розпискою не виконала, вимоги повернути кошти ігнорує.

Рішенням Диканського районного суду Полтавської області від 24.09.2025 у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовлено за недоведеністю.

Понесені у справі судові витрати у виді судового збору за подання позову до суду у розмірі 6 500 грн віднесено на рахунок держави.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права, просить рішення суду скасувати, ухвалити нове про задоволення позову у повному обсязі.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги вказує, що в борговій розписці не обов`язково мають бути зазначені відомості про місце її складання та паспортні дані позичальника, оскільки особу останнього можна ідентифікувати за РНОКПП.

Повідомляє, що позичала відповідачці грошові кошти на придбання нею житла. Сторони були давно знайомі, оскільки тривалий час проживали у м.Костянтинівка Донецької області, як тимчасово переміщені особи.

Зазначає, що не мала можливості перевірити адресу реєстрації відповідачки відповідно до даних демографічного реєстру, а тому невинна у тому, що відповідачка зазначила у розписці адресу своєї реєстрації у м.Амвросіївка.

Вважає, що суд першої інстанції не надав належної оцінки наявному у справі оригіналу боргової розписки, який є належним доказом на підтвердження отримання позичальницею коштів та невиконання зобов`язання з їх повернення. Непроведення судової почеркознавчої експертизи з вини відповідачки підтверджує існування невиконаного боргового зобов`язання.

У відзиві адвокат Багмат П.Д., представник ОСОБА_2 , посилаючись на необґрунтованість доводів апеляційної скарги, просить рішення суду першої інстанції залишити без змін.

У підтвердження заперечень проти апеляційної скарги посилається на те, що на момент складення боргової розписки, відповідачка була відсутня на території України, перетнувши державний кордон України, а отже, ніяким чином не могла складати власноруч боргову розписку. Позивачка не довела за належними і допустимими доказами, що дійсно особисто знайома із відповідачкою та надавала їй грошові кошти в борг; не довела та не надала суду належні і допустимі докази того, що вона, зважаючи на свій фінансовий стан, мала такі грошові кошти та могла надати відповідачці в борг 500 000 грн. З урахуванням усіх отриманих судом доказів неозброєним оком видно, що почерк та підпис відповідачки кардинально відрізняється від почерку та підпису, виконаного в борговій розписці (зовсім різні почерки та підписи). В матеріалах справи відсутні будь-які докази, які б свідчили про будь-які контакти між позивачкою і відповідачкою ні до укладення боргової розписки, ні після. Всупереч нормам чинного законодавства позивачка, навіть, не зверталась ні в усній, ні в письмовій формі до відповідачки з приводу повернення боргу. Просить врахувати той факт, що відповідачка стверджує, що не знайома із позивачкою, ніколи її не бачила та про неї не чула до тих пір, поки не було відкрито провадження у цій цивільній справі.

Апеляційний суд, перевіривши матеріали справи в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити з таких підстав:

Відповідно п.2 ч.1 ст.374, п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення у разі порушення судом першої інстанції норм процесуального права або неправильного застосування норм матеріального права.

З матеріалів справи вбачається, що 01.10.2019 складено розписку, за змістом якої ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , проживає: АДРЕСА_1 , позичає у ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 грошові кошти у розмірі 500 000 грн; зобов`язується повернути до 01.10.2021 у розмірі 500 000,00 грн та 150 000 грн процентів, усього 650 000,00 грн (т.1 а.с.41).

Із копії паспорта відповідачки та довідки Міністерства соціальної політики України від 27.03.2024 убачається, що місце проживання ОСОБА_2 зареєстровано за адресою: АДРЕСА_2 (т.1 а.с.18, 47-49).

Із довідки Міністерства соціальної політики України від 27.03.2024 вбачається, що ОСОБА_2 , як внутрішньо переміщена особа, також фактично проживала з 18.07.2016 за адресою: АДРЕСА_3 (т.1а.с.18).

Згідно позовної заяви ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_4 (т.1а.с.1).

Відповідно до відомостей, наданих Державною прикордонною службою України, ОСОБА_2 26.09.2019 виїхала з тимчасово окупованої території України на підконтрольну територію України через пункт пропуску Майорське (Зайцево) як пішохід, а 24.10.2019 в`їхала на тимчасово окуповану територію України через пункт пропуску Майорське (Зайцево) як пішохід (т.1 а.с.66).

На виконання ухвали Диканського районного суду Полтавської області від 27.05.2025 про призначення у справі судової почеркознавчої експертизи, 28.07.2025 судовим експертом Полтавського НДЕКЦ Савченко М.А. складено повідомлення про неможливість проведення експертизи №СЕ-19/117-25/13283-ПЧ, зі змісту якого убачається, що станом на 23.07.2025 ОСОБА_2 не з`явилася до суду для надання вільних та експериментальних зразків почерку, а тому суд не має можливості надати такі зразки експерту. Документів із запитуваними експертом зразками почерку, підпису та цифровий запис ОСОБА_2 не надано. Отже, клопотання експерта не виконано. Цей факт унеможливлює виконання дослідження, тобто проведення повної, об`єктивної експертизи та відповіді на поставлені перед експертом запитання у повному обсязі на наданому порівняльному матеріалі неможливо. За станом на 28.07.2025 експертні послуги з проведення судової почеркознавчої експертизи не сплачені (т.2 а.с.2-4).

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суд врахував, що позивачка проживає у Дніпропетровській області, а відповідачка, як у Донецькій, так і у Полтавській областях, тоді як у борговій розписці взагалі не вказано місце її складання та на які саме потреби було надано таку велику суму позики. Також суд першої інстанції поставив під сумнів факт знайомства сторін, а відтак, можливість укладення між ними договору позики шляхом написання відповідачкою боргової розписки. При розгляді справи судом першої інстанції враховано, що ініційовану відповідачкою почеркознавчу експертизу в справі так і не було проведено, адже останньою не було сплачено вартість цієї експертизи та не надано ні суду, ні експертній установі вільних та експериментальних зразків почерку та підпису, а наявних у справі документів, які містять зразки почерку та підпису відповідачки, недостатньо для проведення експертизи.

Перевіряючи доводи апеляційної скарги, апеляційний суд виходить з такого.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до статті 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання), відповідно до статті 610 ЦК України.

Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Системний аналіз статей 1046, 1047 ЦК України дає підстави для висновку, що оскільки договір позики є реальним, то факт передання грошових коштів може підтверджуватися договором позики, укладеними в письмовій формі, якщо в його тексті сторонами не зазначений інший строк передання грошових коштів.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 у справі №355/385/17 зазначено, що реальним вважається договір, що є укладеним з моменту передачі речі або вчинення іншої дії. Для укладення реального договору необхідна наявність двох юридичних фактів: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18.09.2013 у справі №6-63цс13, від 02.07.2014 у справі №6-79цс14, від 13.12.2017 у справі №6-996цс17, Верховного Суду від 25.03.2020 у справі №569/1646/14-ц, від 14.04.2020 у справі №628/3909/15 та від 21.07.2021 у справі №758/2418/17.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №464/3790/16-ц).

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України за договором позики позичальник зобов`язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Відповідно до частини першої статті 1050 ЦК України, якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми (постанови Верховного Суду від 10.12.2018 у справі №319/1669/16, від 08.07.2019 у справі №524/4946/16, від 12.09.2019 у справі №604/1038/16 та від 23.04.2020 у справі №501/1773/16-ц, від 10.05.2022 у справі №153/943/19, від 14.09.2022 у справі №130/82/2015, від 28.02.2024 у справі №369/5625/16-ц).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №2-383/2010 викладено правовий висновок, що стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. У разі не спростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а обов`язки, що виникли внаслідок укладення договору, підлягають виконанню.

У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23.01.2019 у справі № 355/385/17).

Якщо договір позики укладений у письмовій формі, то факт передачі грошових коштів може бути спростований у разі оспорення договору позики (постанова Верховного Суду від 05.10.2022 у справі № 463/9914/20).

Згідно зі статтею 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За змістом частини першої статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються, серед іншого, такими засобами, як висновком експерта (пункт 2 частини другої наведеної норми).

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі №129/1033/13-ц).

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції залишив поза увагою, що спростування презумпції правочину є процесуальним обов`язком відповідача, який ним не виконано. Тоді як саме відповідач, усупереч принципу добросовісності (п.6 ч.1 ст.3 ЦК України) та обов`язкам учасників цивільного судочинства (ч.2 ст.43 ЦПК України) не з`явилася ні до суду, ні в експертну установу для надання вільних та експериментальних зразків почерку та не оплатила вартість експертного дослідження, а отже, за правилами ч.4 ст.12 ЦПК України, несе ризик настання наслідків, із цим пов`язаних (ст.109 ЦПК України).

Відповідно до статті 109 ЦПК України у разі ухилення учасника справи від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з`ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Із підстав викладеного, враховуючи суперечливу позицію сторони відповідача, яка ініціювавши клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи, не надала експерту вільні та експериментальні зразки почерку, колегія суддів відхиляє, як неспроможні твердження останньої про неукладеність відповідного договору позики.

Натомість, наявний у матеріалах справи оригінал боргової розписки доводить існування між сторонами договірних правовідносин позики, які позичальником не виконані, а кошти, отримані у позику, не повернуті, тому апеляційний суд визнає обґрунтованими доводи апеляційної скарги про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача заборгованості, розмір якої не спростований відповідачем.

При цьому колегія суддів ураховує, що відсутність у борговій розписці відомостей про місце її складення не спростовує природи зобов`язання та не свідчить про неукладеність договору позики, як і відсутність у ньому паспортних даних позичальника. Зокрема, в контексті того, що боргова розписка містить її персональні дані, у тому числі РНОКПП, який дозволяє ідентифікувати особу позичальника.

Також колегія суддів ураховує, що в межах заявленого спору з огляду на характер порушеного права позивачки, у останнього відсутній обов`язок доводить наявність у неї грошових коштів, які становили предмет позики. Відсутність у борговій розписці відомостей про те, на які потреби надається позика не є істотною умовою зобов`язання, а вказані у розписці відомості місце проживання позичальника, яке є відмінним від місця реєстрації чи фактичного перебування внутрішньо переміщеної особи, не ставить під сумнів добросовісність дій позичальника.

Твердження відповідачки (її представника), про те, що вона фізично не могла перебувати на території України за станом на час складення розписки - 01 жовтня 2019 року, суперечать відомостям Державної прикордонної служби України, згідно яких ОСОБА_2 26 вересня 2019 виїхала з тимчасово окупованої території України на підконтрольну територію України через пункт пропуску Майорське (Зайцево) як пішохід, а 24 жовтня 2019 в`їхала на тимчасово окуповану територію України через пункт пропуску Майорське (Зайцево) як пішохід.

Посилання представника відповідачки на інші судові справи, у яких ОСОБА_1 пред?явила позови до інших осіб про стягнення заборгованості на укладеними договорами позики, не підтверджує доводи заперечень відповідачки, адже у справах №159/7969/25, №186/178/24, №501/20/25, №207/547/24, №243/83/24, №521/1351/24, № 229/100/24 позови задоволені; судові рішення у справі №727/8909/24, наявні у ЄДРСР, не містять встановлених обставин, які б свідчили про неукладеність договору позики від 01 жовтня 2019 року.

Доводів на спростування викладеного стороною відповідача не надано. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, №4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року), (Проніна проти України, №63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

За таких обставин, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення районного суду скасуванню з ухваленням нового рішення про задоволення позову.

Згідно зі статтею 141 ЦПК України з відповідачки на користь держави підлягає стягненню судовий збір за подачу позову в розмірі 6 500 грн та за подачу апеляційної скарги в розмірі 9 750 грн, а всього 16 250 грн.

Керуючись ст. 367, ст.376, ст.381, ст.382, ст.384, ст.389 ЦПК України, апеляційний суд

ухвалив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Диканського районного суду Полтавської області від 24 вересня 2025 року скасувати.

Ухвалити нове рішення, яким позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задовольнити.

Стягнути із ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) заборгованість за договором позики у розмірі 650 000 (шістсот п`ятдесят тисяч) гривень.

Стягнути із ОСОБА_2 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь держави судовий збір у розмірі 16 250 (шістнадцять тисяч двісті п`ятдесят) гривень.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом 30 днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 24 серпня 2026 року.

Головуючий суддя О.А. Лобов

Судді:

Ю.В.Дряниця

О.В.Чумак