Рішення від 20 серпня 2026 р. у справі №911/1832/26 — Господарський суд Київської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

вул. Симона Петлюри, 16/108, м. Київ, 01032, тел. (044) 235-95-51, е-mail: inbox@ko.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" серпня 2026 р. Справа № 911/1832/26

Господарський суд Київської області у складі судді Фурсової С.М., розглянувши у спрощеному позовному провадженні справу за позовом Бориспільської окружної прокуратури Київської області (08301, Київська область, місто Бориспіль, вулиця Героїв Небесної Сотні, будинок №21; код ЄДРПОУ 0290999622) в інтересах держави в особі

Київської обласної державної адміністрації (Київської обласної військової адміністрації Київської області (01196, місто Київ, площа Л. Українки, будинок №1; код ЄДРПОУ 00022533)

до Переяславської міської ради (08400, Київська область, Бориспільський район, місто Переяслав, вулиця Богдана Хмельницького, будинок №27/25; код ЄДРПОУ 04054978)

Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Успенська парафія Київської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) м. Переяслав Київської області (08400, Київська область, Бориспільський район, місто Переяслав, вулиця Михайла Сікорського, будинок №22; код ЄДРПОУ 25296697)

про відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом визнання недійсним свідоцтва про право власності та скасування державної реєстрації

без повідомлення (виклику) сторін

РУХ СПРАВИ:

До Господарського суду Київської області надійшла позовна заява Бориспільської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (Київської обласної військової адміністрації Київської області до Переяславської міської ради та Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Успенська парафія Київської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) м. Переяслав Київської області з вимогою:

- відновити становище, яке існувало до порушення права держави в особі Київської обласної державної адміністрації (Київської обласної військової адміністрації) на державне майно пам`ятку архітектури місцевого значення «Успенський собор» (охоронний № 75-Ко), шляхом:

1) визнання недійсним свідоцтва про право власності Свято-Успенської парафії Української православної церкви на нерухоме майно (храм Успіння Пресвятої Богородиці з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 404,30 кв.м, опис об`єкта: «храм Успіння Пресвятої Богородиці, 1 А, А1, а, а1. а2, а3, а4, а5, а6, загальною площею 349,40 кв.м; нежитлову будівлю з навісом, 2 Б, б, загальною площею 54,90 кв.м: господарські споруди З 1: 2; 3) від 07.02.2012 серія САС № 205556, виданого на підставі рішення виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської ради від 01.02.2012 №41-03;

2) скасування державної реєстрації права колективної власності Свято- Успенської парафії Української православної церкви на нерухоме майно (храм Успіння Пресвятої Богородиці з господарськими будівлями та спорудами, загальною площею 404,30 кв.м, розташоване за адресою: вул. Сікорського Михайла (попередня назва вул. Московська), 22, м. Переяслав (попередня назва - м. Переяслав-Хмельницький), Бориспільський район, Київська область), з реєстраційним номером майна 35958709 (у тому числі у всіх невід`ємних архівних складових частинах Державного реєстру речових прав на нерухоме майно).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, прокурор посилається на незаконність оформлення права власності на нерухоме майно (храм Успіння Пресвятої Богородиці з господарськими будівлями та спорудами) за відповідачем-2, оскільки таке майно є державною власністю і ніколи не вибувало з державної власності.

Згідно з ч.ч. 5, 6 ст. 252 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої із сторін про інше. За клопотанням однієї із сторін або з власної ініціативи суду розгляд справи проводиться в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін.

Для цілей цього Кодексу визначено поняття малозначних справ, а саме - це справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, а також справи незначної складності, визнані судом малозначними.

Розглянувши матеріали позовної заяви, господарський суд дійшов висновку, що справу слід розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без виклику сторін, оскільки справа не є складною, а сума позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 22.06.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи; встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи та з процесуальних питань.

Від Київської обласної державної адміністрації через підсистему "Електронний суд" 30.06.2026 надійшли пояснення.

Від відповідача-1 06.07.2026 через систему "Електронний суд" отримано відзив на позовну заяву, у якому зокрема зазначено, що Переяславська міська рада не є належним відповідачем у даній справі. Просить залучити в якості відповідача Виконавчий комітет Переяславської міської ради. З метою повного, всебічного та об`єктивного з`ясування всіх обставин справи просить здійснювати розгляд справи за участю сторін, надавши їм можливість висловити свої заперечення та відповісти на запитання суду.

Ухвалою Господарського суду Київської області від 13.07.2026 у задоволенні клопотань Переяславської міської ради про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін та про залучення в якості відповідача Виконавчий комітет Переяславської міської ради - відмовлено.

Від позивача через підсистему "Електронний суд" 13.07.2026 отримано відповідь на відзив.

Від відповідача-1 підсистему "Електронний суд" 17.07.2026 надійшли заперечення на відповідь на відзив.

Від позивача через підсистему "Електронний суд" 06.08.2026 надійшли додаткові пояснення щодо заперечень відповідача- на відповідь на відзив.

Відповідач-2 своїм правом на подання відзиву не скористався, в інший спосіб своєї позиції на довів. Ухвала суду від 22.06.2026 про відкриття провадження у справі була направлена сторонам через підсистему «Електронний суд» та доставлено до електронного кабінету відповідача-2 в системи ЄСІТС - 23.06.2026, що підтверджується відповідним повідомленням про доставлення процесуального документа до електронного кабінету особи.

Про хід розгляду справи відповідач-2 міг дізнатись з офіційного веб-порталу Судової влади України «Єдиний державний реєстр судових рішень»://reyestr.court.gov.ua/. Названий веб-портал згідно з Законом України «Про доступ до судових рішень» є відкритим для безоплатного цілодобового користування.

Враховуючи вище наведене, відповідач-2 вважається належним чином повідомлений про рух справи.

У разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами (ч.9 ст.165 ГПК України).

З огляду на те, що під час розгляду справи судом було створено учасникам справи необхідні умови для доведення фактичних обставин справи, зокрема, було надано достатньо часу для реалізації кожним учасником спору своїх процесуальних прав, передбачених статтями 42, 46 Господарського процесуального кодексу України, зважаючи на належне повідомлення учасників справи про розгляд справи в порядку спрощеного позовного провадження без виклику їх уповноважених представників (без проведення судового засідання) та наявність у матеріалах справи доказів, необхідних і достатніх для вирішення спору по суті, суд вважає за можливе розглянути справу за наявними в ній матеріалами.

Згідно з частиною 4 статті 240 Господарського процесуального кодексу України у разі розгляду справи без повідомлення (виклику) учасників справи суд підписує рішення без його проголошення.

Розглянувши подані документи, дослідивши матеріали справи, господарський суд -

В С Т А Н О В И В

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, на території міста Переяслав Бориспільського району Київської області розташована пам`ятка архітектури місцевого значення - Храм Успіння Пресвятої Богородиці («Успенський собор»), збудований у 1896 році.

Враховуючи історичну, архітектурну та культурну цінність об`єкта, рішенням виконавчого комітету Київської обласної ради народних депутатів від 24.04.1990 № 67 «Про затвердження переліків та взяття на державний облік і під державну охорону нововиявлених протягом 1980-1989 рр. на території області пам`яток археології і архітектури місцевого значення та встановлення охоронних зон пам`яток археології» пам`ятку архітектури місцевого значення «Успенський собор» було взято на облік та під охорону держави.

Відповідно до інформації Департаменту культури і туризму Київської обласної державної (військової) адміністрації від 26.03.2026 № 380/41.1-N/41N/2026 та Переяславської міської ради від 02.04.2026 № 07/13/893/2-26 паспорт та облікова документація на пам`ятку архітектури місцевого значення Успенський собор старого зразка відсутні. Водночас наказом Міністерства культури та інформаційної політики від 08.09.2023 № 483 «Успенський собор» у м. Переяслав занесено до Державного реєстру нерухомих пам`яток України як об`єкт культурної спадщини місцевого значення. Охоронний номер пам`ятки - 75-Ко.

Водночас, 07.02.2012 до Реєстру прав власності на нерухоме майно внесено відомості про реєстрацію права колективної власності Свято-Успенської парафії Української православної церкви на храм Успіння Пресвятої Богородиці з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 404,30 кв. м, за реєстраційним номером майна - 35958709, розташованого за адресою: Київська область, м. Переяслав (колишня назва - Переяслав-Хмельницький), вул. Михайла Сікорського (колишня назва - Московська), буд. 22.

Документом, який слугував правовою підставою для реєстрації права власності на Пам`ятку в Реєстрі прав власності на нерухоме майно, зазначено свідоцтво про право власності від 07.02.2012, видане Переяслав-Хмельницькою міською радою.

З документів, долучених до інвентаризаційної справи та скерованих до окружної прокуратури архівним відділом Переяславської міської ради з супровідним листом від 26.02.2026 № 06-03/117, установлено, що вищевказане свідоцтво про право власності на нерухоме майно (храм Успіння Пресвятої Богородиці, 1 А, А1, а, а1, а2, а3, а4, а5, а6, загальною площею 349,40 кв. м; нежитлову будівлю з навісом, 2 Б, б, загальною площею 54,90 кв. м; господарські споруди 3 1; 2; 3) від 07.02.2012 серія САС № 205556 видане на підставі рішення виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської ради від 01.02.2012 № 41-03 «Про видачу свідоцтва про право власності на нежитлову будівлю та господарські споруди храму Успіння Пресвятої Богородиці по вул. Московська, 22 у м. Переяславі-Хмельницькому».

Так, зазначеним рішенням постановлено видати Свято-Успенській парафії УПЦ свідоцтво про право власності на нежитлову будівлю та господарські споруди храму Успіння Пресвятої Богородиці на підставі заяви настоятеля Свято-Успенського собору, Державного акту на право постійного користування земельною ділянкою від 27.05.2010 серії ЯЯ № 154047 та матеріалів технічної інвентаризації, виготовлених КП КОР «Переяслав-Хмельницьке бюро технічної інвентаризації».

Разом з тим, як зазначає прокурор та узгоджується з позицією Київської обласної державної адміністрації, жоден із зазначених документів не є правовстановлюючим документом у розумінні ст. 18 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), не посвідчує набуття права власності на спірний об`єкт нерухомого майна та, відповідно, не може вважатися належною і достатньою правовою підставою для виникнення цього права й офіційного оформлення права власності. При цьому свідоцтво про право власності само по собі не є правовою підставою набуття права власності на нерухоме майно, а лише за наявності передбачених законом юридичних фактів посвідчує вже набуте раніше право. Видача такого свідоцтва та проведення його державної реєстрації не породжують права власності самостійно, якщо відсутні належні правовстановлюючі документи, які підтверджують законність набуття відповідного майна.

Додатково прокурор зазначає, що відповідно до положень Конституції України та Цивільного кодексу України, на момент реєстрації права колективної власності 07.02.2012 чинне законодавство України взагалі не передбачало існування такої форми власності, як «колективна власність».

Відтак державна реєстрація у 2012 році права колективної власності на Пам`ятку за Свято-Успенською парафією УПЦ, за твердження прокурора, здійснена всупереч положень чинного цивільного та реєстраційного законодавства.

Більше того, приймаючи рішення від 01.02.2012 № 41-03, органом місцевого самоврядування не враховано положення чинного станом на 2012 рік пам`яткоохоронного законодавства стосовно того, що «Успенський собор», охоронний номер Пам`ятки № 75-Ко, є загальнодержавною власністю, яка з власності держави не вибувала та не відчужувалася. Відтак лише держава в особі уповноважених державних органів є власником такого обмеженого у цивільному обороті нерухомого майна, яке має особливий режим управління та використання. Достовірним та неспростовним є той факт, що жодного рішення про відчуження у законний спосіб з державної власності Пам`ятки, у тому числі про передачу її у власність територіальної громади в особі органу місцевого самоврядування, інших фізичних чи юридичних осіб, Київською обласною державною адміністрацією (Київською обласною військовою адміністрацією) не приймалося, дозволу на її відчуження із державної власності органом, уповноваженим на охорону культурної спадщини, не надавалося.

Згідно з інформацією з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, релігійна організація «Релігійна громада Свято-Успенська парафія Київської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) м. Переяслав Київської області» зареєстрована як юридична особа з ідентифікаційним кодом ЄДРПОУ 25296697.

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 07.02.2012 до реєстру внесено відомості про реєстрацію права колективної власності за Свято-Успенською парафією УПЦ на нерухоме майно: храм Успіння Пресвятої Богородиці з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 404,30 кв. м (опис об`єкта: храм Успіння Пресвятої Богородиці, 1 А, А1, а, а1, а2, а3, а4, а5, а6, загальною площею 349,40 кв. м; нежитлова будівля з навісом, 2 Б, б, загальною площею 54,90 кв. м; господарські споруди 3 1; 2; 3), з реєстраційним номером майна 35958709.

Підставою для внесення вказаних відомостей та видачі свідоцтва про право власності від 07.02.2012 серії САС № 205556 слугувало рішення виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської ради від 01.02.2012 № 41-03 «Про видачу свідоцтва про право власності на нежитлову будівлю та господарські споруди храму Успіння Пресвятої Богородиці по вул. Московська, 22 у м. Переяславі-Хмельницькому», прийняте на підставі заяви настоятеля собору, Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою від 27.05.2010 та матеріалів технічної інвентаризації.

Згідно з матеріалами справи та відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, фактичне володіння та користування об`єктом культурної спадщини, який є предметом цього позову - храмом Успіння Пресвятої Богородиці, здійснюється відповідачем-2 - Релігійною організацією «Релігійна громада Свято-Успенська парафія Київської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) м. Переяслав Київської області» (ідентифікаційний код ЄДРПОУ 25296697).

Вказані обставини підтверджуються матеріалами справи, ніким із сторін не оспорюються та свідчать про те, що спірний об`єкт нерухомості є пам`яткою архітектури місцевого значення та перебуває у володінні релігійної організації на підставі оспорюваних документів про право власності.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та спірним правовідносинам, суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 15 Цивільного кодексу України (в подальшому - ЦК України) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (ст. 16 ЦК України).

Зазначені норми матеріального права визначають об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Отже, порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом цього права.

З огляду на положення ст. 4 ГПК України, ст. 15, 16 ЦК України підставою для захисту цивільного права чи охоронюваного законом інтересу є його порушення, невизнання чи оспорення.

Під захистом права розуміється державно примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Гарантоване ст. 55 Конституції України та конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд передусім встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Основними елементами, що визначають сутність будь-якого позову (індивідуалізуючі ознаки позову) являються предмет і підстава.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення. Вона опосередковується спірними правовідносинами - суб`єктивним правом і обов`язком відповідача.

Підставами заявленого позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої позовні вимоги. Такі обставини складають юридичні факти, які тягнуть за собою певні правові наслідки. Фактична підстава позову - це юридичні факти, на яких ґрунтуються позовні вимоги позивача до відповідача. Правова підстава позову - це посилання в позовній заяві на закони та інші нормативно-правові акти, на яких ґрунтується позовна вимога позивача.

Позивач звертаючись до суду з позовом самостійно визначає у позовній заяві, яке його право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах.

Оцінка предмету заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача про яке ним зазначається в позовній заяві здійснюється судом на розгляд якого передано спір крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги.

Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках (ч. 2 ст. 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (ч. 1, ч. 2 ст. 5 ГПК України).

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018р. у справі № 925/1265/16).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

Крім того Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Подібні висновки сформульовані, зокрема у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі №338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі №487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі №469/1044/17 (пункт 67), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі №910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах №334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі №916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі №903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі №359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі №643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі №209/3085/20 (пункт 21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 86)).

Установлені законом матеріально-правові способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст. 8, 55, 124 Конституції України та ст. 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституційний Суд України у своїх рішеннях також виходить з того, що принцип верховенства права розкривається і в таких його складових, як ефективність мети і засобів правового регулювання, розумність та логічність закону (Рішення Конституційного Суду України від 8 грудня 2011 р. № 16- рп/2011).

У пункті 145 рішення від 15 листопада 1996 року у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom), заява № 22414/93, ЄСПЛ виснував, що зазначена норма Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Отже, ефективний засіб правового захисту в розумінні ст. 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення саме порушеного права особи, яка звернулася за судовим захистом. Натомість застосування судом неефективного способу захисту створює лише видимість захисту права особи, в той час як насправді таке право залишається незахищеним, що не відповідає ст. 13 Конвенції.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 08.92.2022 у справі №209/3085/20 (пункт 24). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Це означає, що захист має бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18 (пункт 63).

Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду (п. 98 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19).

Отже, умовами для ефективного захисту права є чітке формулювання позовних вимог, задоволення яких призведе до реального поновлення порушеного права чи інтересу та можливість виконання ухваленого рішення.

Розглядаючи справу суд має з`ясувати: 1) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 2) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 3) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Серед способів захисту майнових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння у порядку ст. 387 - 388 ЦК України (віндикаційний позов) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном згідно зі ст. 391 ЦК України (негаторний позов). Позовом про витребування майна, зокрема віндикаційним позовом, є вимога власника, який не є володільцем належного йому на праві власності (на правах володіння, користування та розпорядження) індивідуально визначеного майна, до особи, яка заволоділа останнім, про витребування (повернення) цього майна з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна (відновив володіння майном), до будь-якої особи про усунення перешкод (шляхом повернення майна, виселення, демонтажу самочинного будівництва тощо), які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Обраний позивачем спосіб захисту прав повинен відповідати правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами.

З поданої Заступником керівника Бориспільської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (Київської обласної військової адміністрації) позовної заяви вбачається, що позов про відновлення становища, яке існувало до порушення права держави на державне майно - пам`ятку архітектури місцевого значення «Успенський собор», шляхом визнання недійсним свідоцтва про право власності від 07.02.2012 серії САС № 205556 та скасування державної реєстрації права колективної власності за Релігійною організацією на нерухоме майно (храм Успіння Пресвятої Богородиці з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 404,30 кв. м), прокурор розглядає як негаторний, який на його думку можна заявити впродовж всього часу тривання порушення прав на об`єкти згаданої категорії.

У тексті позовної заяви, відповіді на відзив та додаткових поясненнях прокурор чітко та однозначно посилається саме на приписи ст. 391 ЦК України та зазначає про те, що позовну заяву необхідно кваліфікувати як негаторний позов.

За приписами ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

09.04.2025 набрав чинності Закон України "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача" № 4292-IX від 12.03.2025, яким внесено зміни та доповнення до Цивільного кодексу України, зокрема до ст. 261, 388, 390, 391 ЦК України.

Пунктом 4 цього Закону передбачено доповнення ст. 391 ЦК України частиною 2 такого змісту: Пунктом 4 цього Закону передбачено доповнення ст. 391 ЦК України частиною 2 такого змісту: "Якщо органом державної влади або органом місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялися будь-які дії, спрямовані на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна став суб`єкт права приватної власності, спори щодо володіння та/або розпоряджання, та/або користування таким майном відповідним органом державної влади або органом місцевого самоврядування вирішуються на підставі статей 387 і 388 цього Кодексу".

Крім того, відповідно до пункту 2 цього ж Закону змінено редакцію ст. 388 ЦК України.

Згідно з пояснювальною запискою до проекту Закону "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо посилення захисту прав добросовісного набувача" прийняття нормативного акта спрямоване унеможливити застосування негаторного позову до випадків, якщо органом державної влади або місцевого самоврядування, незалежно від того, чи мав такий орган відповідні повноваження, вчинялись будь-які дії, направлені на відчуження майна, в результаті яких набувачем такого майна стала юридична особа, передбачивши нову частину другу до статті 391 ЦК України.

Як встановив суд під час розгляду цієї справи, оформлення права власності на спірне нерухоме майно за релігійною громадою відбулося на підставі рішення виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської ради від 01.02.2012 № 41-03 (органу місцевого самоврядування), на підставі якого 07.02.2012 виконавчим комітетом міської ради видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно серії САС № 205556. До Реєстру прав власності на нерухоме майно 07.02.2012 за реєстраційним номером майна 35958709 внесені відомості про реєстрацію права колективної власності на храм Успіння Пресвятої Богородиці за Свято-Успенською парафією УПЦ.

Отже, за приписами ст. 391 ЦК України в редакції, яка діє на час розгляду цієї справи, належним способом захисту в цьому випадку є звернення з вимогою про витребування спірного майна (віндикація), а не заявлення негаторного позову.

Згідно з ч.1 ст. 387 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Вимогами ст. 388 ЦК України визначено умови, за яких здійснюється право власника на витребування майна від добросовісного набувача.

Велика палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року в справі № 446/478/19 також вказала, що у тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопад 2018 року в справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86), від 21 серпня 2019 року в справі №911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року в справі № 910/1809/18 (пункт 34), від 22 червня 2021 року в справі № 200/606/18 (пункт 74), від 23 листопада 2021 року в справі № 359/3373/16-ц (пункт 148).

Отже, належним способом захисту права особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є саме віндикаційний позов.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 р. в справі № 446/478/19 зазначила, що віндикаційний позов дозволяє в більшій мірі вирішити питання втручання у право особи на мирне володіння майном, забезпечує дотримання пропорційності та балансу інтересів, дослідження добросовісності набувача майна, що є важливим для розгляду подібних спорів.

Відповідно до усталеної практики ВП ВС якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (Постанові Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц).

З огляду на викладене, обрання позивачем способу захисту у вигляді негаторного позову є неефективним та таким, що не забезпечує належного відновлення права власності.

Крім того, до 07.02.2012 право власності на нерухоме майно: храм Успіння Пресвятої Богородиці з господарськими будівлями та спорудами загальною площею 404,30 кв.м не було зареєстровано за державою в особі Київської обласної державної адміністрації або іншої уповноваженої особи.

Тож, скасування державної реєстрації права власності за Свято-Успенською парафією УПЦ не матиме наслідком автоматичної реєстрації такого права вза.

Відтак, заявлені прокурором вимоги про визнання недійсним рішення виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської ради від 01.02.2012 № 41-03, скасування свідоцтва про право власності серії САС № 205556 від 07.02.2012 та скасування державної реєстрації права колективної власності, за своєю суттю має характер негаторного позову, спрямованого на усунення перешкод у користуванні майном. Проте, з огляду на обставини вибуття майна з державної власності та наявність державної реєстрації права власності за відповідачем, спірні правовідносини підпадають під регулювання віндикаційного позову. Належним та ефективним способом захисту порушеного права держави у цьому випадку є саме віндикаційний спосіб захисту - витребування майна із чужого незаконного володіння.

Отже обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові, що узгоджується із зазначеною вище правовою позицією Великої Палати Верховного Суду.

Судом прийнято до уваги доводи відповідача-1, Переяславської міської ради щодо неналежності відповідача.

Сторонами в господарському процесі є позивач і відповідач. Позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу. (стаття 45 ГПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі №523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.

Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов`язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов`язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов`язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (див.: постанову Верховного Суду від 26 січня 2022 року в справі № 457/726/17 (провадження № 61-43201св18)).

Отже, пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в позові.

Як встановлено судом, позовні вимоги прокурора в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації пред`явлені до Переяславської міської ради (Відповідач-1) та Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Успенська парафія Київської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) м. Переяслав Київської області» (Відповідач-2) про відновлення становища, яке існувало до порушення шляхом визнання недійсним свідоцтва про право власності та скасування державної реєстрації.

Судом встановлено, що оскаржуване свідоцтво про право власності від 07.02.2012 серії САС № 205556 було видане на підставі рішення виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської ради від 01.02.2012 № 41-03.

Відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», міська рада та її виконавчий комітет є окремими, самостійними суб`єктами владних повноважень і кожний з них наділений власним статусом юридичної особи з різними ідентифікаційними кодами. Сама Переяславська міська рада жодних рішень стосовно оформлення чи видачі спірного свідоцтва не приймала.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 48 Господарського процесуального кодексу України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання, залучити до участі у ній співвідповідача.

Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання,за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

Разом з тим, визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи.

Водночас згідно викладеної правової позиції у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/7122/17 від 11.09.2019, за власною ініціативою суд не може залучити до участі в справі співвідповідача або замінити первісного відповідача належним відповідачем. За результатами розгляду справи суд відмовляє у позові до неналежного відповідача.

Таким чином, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позовні вимоги щодо визнання недійсним свідоцтва про право власності від 07.02.2012 серії САС № 205556 та скасування державної реєстрації прав, які оформлювалися та вчинялися на виконання рішення виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської ради від 01.02.2012 № 41-03, пред`явлені до неналежного відповідача - Переяславської міської ради, яка не приймала оскаржуваного рішення та не видавала спірного свідоцтва.

Оскільки суд дійшов висновку про неналежність обраного заявником способу захисту, то у задоволенні позову слід відмовити саме з цієї підстави.

Щодо підстав застосування наслідків спливу позовної давності суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з частиною четвертою статті 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відтак сплив позовної давності є самостійною додатковою підставою для відмови в задоволенні позову.

Зокрема, у постанові ВП ВС від 13.02.2019 по справі № 826/13768/16 (11-609апп18) визначено, що позовна давність — це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення.

«Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людині основоположних свобод від 4 листопада 1950 року передбачає, що кожен має право на справедливий розгляд його справи судом. ЄСПЛ зауважує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до відповідальності у суді після закінчення певного періоду часу після вчинення правопорушення. Періоди позовної давності, які є звичним явищем у національних правових системах Договірних держав, переслідують декілька цілей, що включають гарантування правової визначеності й остаточності та запобігання порушенню прав відповідачів, які могли б бути ущемлені у разі, якщо було б передбачено, що суди ухвалюють рішення на підставі доказів, які могли стати неповними внаслідок спливу часу» (див. mutatis mutandis рішення у справах «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії» від 20 вересня 2011 року («OAO Neftyanaya Kompaniya Yukos v. Russia», заява № 14902/04, пункт 570), «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства» від 22 жовтня 1996 року («Stubbings and Others v. the United Kingdom», заяви № 22083/93 і № 22095/93, пункт 51)», — йдеться у постанові.

Також у постанові ВП ВС від 04.12.2018 по справі № 910/18560/16 (12-143гс18) сказано, що позовна давність може застосовуватися виключно, якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими та доведеними:

«Однак застосування положень про позовну давність та відмова в позові з цієї підстави здійснюється в разі, коли суд попередньо встановив наявність порушеного права, на захист якого подано позов, та обґрунтованість і доведеність позовних вимог».

Загальні положення застосування позовної давності також викладені у наступних постановах: № 522/1029/18 (14-270цс19); № 522/2110/15-ц (14-247 цс 18) /п. 61; № 522/2201/15-ц (14-179 цс 18) /п. 61/; № 522/2202/15-ц (14-132цс18) /п. 61/; № 372/1036/15-ц (14-252цс18);№ 904/10956/16 (12-90гс19); № 183/1617/16 (14-208 цс 18) /п.п. 73/; № 911/1437/17 (12-226гс18) /п. 76/.

Виходячи з вимог ст. 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. Якщо таке право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстави його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності поважних причин її пропуску, наведених позивачем. А отже, відмова в задоволенні позову у зв`язку з відсутністю порушеного права не потребує зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.

З огляду на встановлення судом неналежності обраного прокурором способу захисту, доводи відповідача-1 щодо необхідності застосування наслідків спливу позовної давності судом не досліджуються.

Щодо підстав представництва прокурором інтересів держави у цій справі.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Стаття 53 ГПК встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

За змістом абз. 1 ч. 3 ст. 23 Закону "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Згідно з ч. 4 ст. 23 Закону "Про прокуратуру" наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21.06.2023 у справі №905/1907/21 та від 26.05.2020 у справі №912/2385/18).

У постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу. При цьому поняття "компетентний орган" у цій постанові вживається в значенні органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження. Також зазначено, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.

Звернення прокурора з цим позовом зумовлено тим, що у власність релігійній організації, на думку прокуратури, незаконно передано пам`ятку архітектури - Храм Успіння Пресвятої Богородиці («Успенський собор»), яка є державною власністю та не підлягала відчуженню, у зв`язку з чим прокурор ініціював питання про повернення вказаного об`єкта у розпорядження держави.

Відповідно до вимог Закону України "Про охорону культурної спадщини" до спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини належать, зокрема, обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

Згідно до ст. 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації.

Місцеві державні адміністрації в межах, визначених Конституцією і законами України, здійснюють на відповідних територіях державний контроль за збереженням і раціональним використанням державного майна, охороною пам`яток історії та культури (ст. 16 закону України "Про місцеві державні адміністрації").

Згідно з п. 26 ч. 2 ст.15 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" військові адміністрації населених пунктів на відповідній території здійснюють повноваження із вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин.

Відповідно до ч.8 ст. 4 Закону України "Про правовий режим воєнного стану" військові адміністрації населених пунктів, районні, обласні військові адміністрації здійснюють свої повноваження протягом дії воєнного стану та 30 днів після його припинення чи скасування.

З огляду на зазначене, уповноваженим суб`єктом владних повноважень щодо захисту інтересів держави у спірних правовідносинах є Київська обласна державна адміністрація (Київська обласна військова адміністрація).

Бориспільською окружною прокуратурою відповідно до ст. 23 Закону України «Про прокуратуру» дотримано порядок повідомлення позивача в інтересах держави. Водночас уповноважений орган - Київська обласна військова адміністрація, повідомив про об`єктивну неможливість самостійного звернення до суду через відсутність фінансування на сплату судового збору в умовах воєнного стану та законодавчі обмеження щодо доступу до реєстраційної справи релігійної організації, звернувшись до прокуратури з проханням ініціювати відповідний позов.

Враховуючи те, що прокурор у позовній заяві навів підставу для представництва інтересів держави, обґрунтував у чому полягає порушення цих інтересів, визначивши Київську обласну державну адміністрацію (Київську обласну військову адміністрацію) позивачем та заявивши вимоги про відновлення становища, яке існувало до порушення права держави на державне майно - пам`ятку архітектури місцевого значення "Успенський собор", шляхом визнання недійсним свідоцтва про право власності та скасування державної реєстрації прав на нерухоме майно, суд дійшов висновку, що прокурор підтвердив підстави для представництва інтересів держави у цій справі.

Згідно з положеннями ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно зі статтею 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Обов`язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об`єктивності з`ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язками, відносинами і залежностями. Таке з`ясування запобігає однобічності та забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

З`ясування відповідних обставин має здійснюватися із застосуванням критеріїв оцінки доказів передбачених статтею 86 ГПК України щодо відсутності у жодного доказу заздалегідь встановленої сили та оцінки кожного доказу окремо, а також вірогідності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності.

Відповідно до ч.5 ст. 236 ГПК України обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно із ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України" від 28.10.2010р. №4241/03 Європейським судом з прав людини зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Відповідно до ч.23 рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України" за заявою №63566/00 суд нагадує, що п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення.

Витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача (в даному випадку прокурора, як заявника) відповідно до вимог статті 129 ГПК України.

Керуючись статтями 12, 73, 74, 76-79, 86, 91, 96, 129, 233, 236-238, 252 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд

В И Р I Ш И В

У задоволенні позовних вимог Заступника керівника Бориспільської окружної прокуратури Київської області в інтересах держави в особі Київської обласної державної адміністрації (Київської обласної військової адміністрації) до Переяславської міської ради та Релігійної організації «Релігійна громада Свято-Успенська парафія Київської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) м. Переяслав Київської області» про відновлення становища, яке існувало до порушення, шляхом визнання недійсним свідоцтва про право власності та скасування державної реєстрації - відмовити повністю.

Згідно із статтею 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга відповідно до статті 256 Господарського процесуального кодексу України на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга може бути подана учасниками справи до Північного апеляційного господарського суду.

Рішення складено та підписано 21.08.2026.

Прокурор: Заступник керівника Бориспільської окружної прокуратури Київської області (08301, Київська область, м. Бориспіль, вул. Героїв Небесної Сотні, буд. 21; код ЄДРПОУ 0290999622)

Позивач: Київська обласна державна адміністрація (Київська обласна військова адміністрація) (01196, Україна, м. Київ, площа Лесі Українки, буд. 1; код ЄДРПОУ 00022533)

Відповідач-1: Переяславська міська рада (08400, Київська область, Бориспільський район, м. Переяслав, вул. Богдана Хмельницького, буд. 27/25; код ЄДРПОУ 04054978)

Відповідач-2: Релігійна організація «Релігійна громада Свято-Успенська парафія Київської єпархії Української православної церкви (Православної церкви України) м. Переяслав Київської області» (08400, Київська область, Бориспільський район, м. Переяслав, вул. Михайла Сікорського, буд. 22; код ЄДРПОУ 25296697)

Суддя С.М. Фурсова