Постанова від 12 серпня 2026 р. у справі №922/2305/26 — Східний апеляційний господарський суд

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 серпня 2026 року м. Харків Справа №922/2305/26

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Гетьман Р.А., суддя Склярук О.І., суддя Хачатрян В.С.

за участю секретаря судового засідання Міракова Г.А.,

за участю прокурора – Ковпик О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Східного апеляційного господарського суду матеріали апеляційної скарги заступника керівника Харківської окружної прокуратури Харківської області (вх.№1486 від 09.07.2026) на ухвалу Господарського суду Харківської області від 29.06.2026 у справі №922/2305/26 (м. Харків, суддя Буракова А.М., повна ухвала складена 29.06.2026)

за позовом заступника керівника Харківської окружної прокуратури Харківської області, м. Харків, в інтересах держави в особі Пісочинської селищної ради, смт. Пісочин, Харківська область,

до Товариства з обмеженою відповідальністю «Мобіль Буд», м. Харків,

про стягнення 2 480 956,07 грн, -

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Харківської окружної прокуратури Харківської області звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом в інтересах держави в особі Пісочинської селищної ради (позивач) до Товариства з обмеженою відповідальністю «МОБІЛЬ БУД» (відповідач), в якому просив суд стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти у сумі 2 480 956,07 гривень, з яких: 1 180 300,91 грн. – розмір пайового внеску, 1 085 451,02 грн. – інфляційне збільшення, 215 204,14 грн. – 3 % річних. Судовий збір стягнути з відповідача на користь Харківської обласної прокуратури.

В обґрунтування позову прокурор вказував, що замовник будівництва – Товариство з обмеженою відповідальністю «Мобіль Буд» усупереч вимогам, передбаченим ст. 40 Закону України від 17.02.2011 № 3038-VI «Про регулювання містобудівної діяльності» та абз. 2 п. 2 розділу ІІ «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 29.09.2019 № 132-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (далі – Закон № 132- IX), із травня 2020 року не перерахував до місцевого бюджету Пісочинської територіальної громади Харківської області грошових коштів пайової участі для створення і розвитку інфраструктури населеного пункту. Отже, відповідач без достатньої правової підстави за рахунок органу місцевого самоврядування зберіг у себе кошти у розмірі 1 180 300,91 гривень, тому прокурором нараховано на вказану суму інфляційне збільшення у розмірі 1 085 451,02 грн. та 3 % річних у розмірі 215 204,14 грн.

Разом з позовною заявою прокурором було подано до суду першої інстанції заяву про забезпечення позову, згідно якої прокурор просив суд вжити заходи забезпечення позову шляхом встановлення ТОВ «Мобіль Буд» (ЄДРПОУ 41597645) заборони на відчуження 1734/10000 частки у праві спільної часткової власності на нерухомий об`єкт, до складу якого входять: адміністративний корпус літ. «А», складський корпус літ. «Б», побутовий корпус літ. «В», спальні корпуси літ. «Г-2», «И», «К», «Л», «М», «Н», їдальня літ. «Д», туалети літ. «П», «Р», медпункт літ. «С», кінобудка літ. «Т» та недобудований корпус літ. «О», за адресою: Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Ленська, 26 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 52475023101).

В обґрунтування заяви про забезпечення позову прокурор вказував, що на даний час сума заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю «МОБІЛЬ БУД» становить 2 480 956,07 грн. (кошти пайової участі в розвитку інфраструктури населеного пункту в сумі 1 180 300,91 грн., три проценти річних від простроченої суми безпідставно збережених коштів в сумі 215 204,14 грн. та інфляційні втрати у сумі 1 085 451,02 грн). Предметом позову у даній справі є стягнення з відповідача вказаних грошових сум. Несплата відповідачем грошових коштів пайової участі в розвитку інфраструктури смт. Пісочин Харківського району Харківської області свідчить на думку прокурора про можливу його недобросовісну поведінку як сторони зобов`язання.

Згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 04.06.2026 № 480251965 вбачається, що ТОВ «Мобіль Буд» є співвласником нерухомого майна, розташованого за адресою: Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Ленська, 26 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 52475023101), якому належить 1734/10000 частки у праві спільної часткової власності на зазначений об`єкт, до складу якого входять адміністративний корпус літ. «А», складський корпус літ. «Б», побутовий корпус літ. «В», спальні корпуси літ. «Г-2», «И», «К», «Л», «М», «Н», їдальня літ. «Д», туалети літ. «П», «Р», медпункт літ. «С», кінобудка літ. «Т» та недобудований корпус літ. «О».

Прокурор зазначав, що існує ймовірність того, що відповідач може в будь-який момент здійснити відчуження на користь інших осіб вказаного вище нерухомого майна, що може значно ускладнити або зробити взагалі неможливим виконання рішення суду, тому просить вжити заходи забезпечення позову.

Ухвалою Господарського суду Харківської області від 29.06.2026 у задоволенні заяви прокурора про забезпечення позову відмовлено.

Відповідні висновки місцевого господарського суду мотивовані тим, що прокурором не було належним чином обґрунтовано та документально підтверджено наявність реальних обставин, які б свідчили про загрозу істотного ускладнення або неможливості виконання можливого рішення суду у разі задоволення позову.

Суд першої інстанції виходив із того, що саме по собі існування заборгованості відповідача перед органом місцевого самоврядування, а також припущення прокурора щодо можливого відчуження ТОВ «Мобіль Буд» належної йому частки у нерухомому майні не є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову.

При цьому прокурором не надано належних та допустимих доказів вчинення відповідачем будь-яких конкретних дій, спрямованих на відчуження зазначеного нерухомого майна, або інших обставин, які б свідчили про його намір ухилитися від виконання можливого судового рішення. Сама лише потенційна можливість розпорядження відповідачем своїм майном не може розглядатися як доказ існування реального ризику невиконання чи утруднення виконання рішення суду.

Крім того, суд першої інстанції, оцінюючи заявлений захід забезпечення позову з точки зору його розумності, обґрунтованості, адекватності та пропорційності, врахував необхідність дотримання балансу інтересів сторін та недопущення безпідставного обмеження права власності відповідача. У зв`язку з відсутністю доказів реальної загрози відчуження майна та документального підтвердження того, що невжиття заявленого заходу забезпечення може істотно ускладнити чи унеможливити виконання можливого рішення суду, місцевий господарський суд дійшов висновку про відсутність передбачених статтею 136 ГПК України підстав для забезпечення позову та відмовив у задоволенні відповідної заяви прокурора.

Заступник керівника Харківської окружної прокуратури Харківської області з вказаною ухвалою суду першої інстанції не погодився та звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції при прийнятті рішення норм чинного законодавства, просить скасувати ухвалу Господарського суду Харківської області від 29.06.2026 у справі №922/2305/26, якою відмовлено у задоволенні заяви прокурора про забезпечення позову. Постановити нову ухвалу, якою заяву заступника керівника Харківської окружної прокуратури Харківської області про забезпечення позову задовольнити. Заборонити ТОВ «Мобіль Буд» до набрання законної сили рішенням суду у справі №922/2305/26 вчиняти будь-які дії, спрямовані на відчуження належної йому 1734/10000 частки у праві спільної часткової власності на нерухоме майно за адресою: м. Запоріжжя, вул. Ленська, 26, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 52475023101. Стягнути з ТОВ «Мобіль Буд» на користь Харківської обласної прокуратури судовий збір за подачу апеляційної скарги у цій справі. Про дату, час і місце розгляду справи повідомити учасників справи, Харківську обласну прокуратуру та Харківську окружну прокуратуру Харківської області.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги прокурор вказує, що оскаржувана ухвала є незаконною та необґрунтованою, постановленою з неправильним застосуванням норм процесуального права, зокрема статей 2, 13, 73, 74, 86, 136, 137, 140, 236 ГПК України, без належної оцінки предмета спору, характеру заявлених вимог, співмірності обраного заходу забезпечення позову, балансу інтересів сторін та правових висновків Верховного Суду щодо стандарту доказування ризику невиконання судового рішення у спорах майнового характеру.

На переконання скаржника, суд першої інстанції формально процитував положення статей 136, 137, 140 ГПК України, однак фактично застосував їх із завищеним стандартом доказування, оскільки поставив можливість забезпечення позову в залежність від надання прокурором доказів уже вчинених відповідачем підготовчих дій щодо відчуження майна. Такий підхід суперечить превентивній природі інституту забезпечення позову.

Заява прокурора про забезпечення позову ґрунтувалася на сукупності встановлених та документально підтверджених обставин: наявності між сторонами реального майнового спору; значному розмірі заявленої до стягнення суми; тривалому невиконанні відповідачем законодавчо визначеного обов`язку з перерахування коштів пайової участі; наявності у відповідача конкретно ідентифікованого нерухомого майна; відсутності даних про інше майно відповідача, достатнє для виконання рішення; реальній можливості відповідача як співвласника у будь-який час розпорядитися належною йому часткою у праві спільної часткової власності.

Прокурор звертає увагу суду, що у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача в будь-який момент як розпорядитися коштами, які знаходяться на його рахунках, так і відчужити майно, яке знаходиться у його власності, є беззаперечною, що в майбутньому утруднить виконання судового рішення, якщо таке буде ухвалене на користь позивача. За таких умов вимога надання доказів щодо очевидних речей (доведення нічим не обмеженого права відповідача в будь-який момент розпорядитися своїм майном) свідчить про застосування судом завищеного або навіть заздалегідь недосяжного стандарту доказування, що порушує баланс інтересів сторін.

Виконання в майбутньому судового рішення у справі про стягнення грошових коштів, у разі задоволення позовних вимог, безпосередньо пов`язане з обставинами наявності у боржника присудженої до стягнення суми заборгованості. Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову. Такі висновки викладено у постанові Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 березня 2023 року у cправі № 905/448/22, постанові Верховного Суду від 11 грудня 2023 року у справі № 904/1934/23.

Однак, місцевий господарський суд зазначені правові висновки фактично не врахував. Натомість суд помилково ототожнив достатньо обґрунтоване припущення про ризик невиконання рішення із необхідністю довести вже наявний намір відповідача відчужити майно. Проте, саме вільна і нічим не обмежена можливість відповідача розпорядитися майном до набрання рішенням законної сили становить той ризик, для усунення якого процесуальний закон і передбачає забезпечення позову.

Суд також не врахував, що у разі відчуження ТОВ «Мобіль Буд» 1734/10000 частки у праві спільної часткової власності на нерухомий об`єкт за адресою: м. Запоріжжя, вул. Ленська, 26, прокурор та позивач будуть змушені ініціювати додаткові судові та виконавчі процедури, спрямовані на пошук іншого майна, оскарження правочинів або застосування інших способів захисту. На думку апелянта, це суперечить завданню господарського судочинства, визначеному статтею 2 ГПК України, щодо ефективного захисту порушених прав та інтересів.

Прокурор зазначає, що посилання суду на статтю 321 ЦК України та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції є формальним. Право власності не є абсолютним у процесуальному значенні та може бути тимчасово обмежене на підставі закону, з легітимною метою і за умови дотримання принципу пропорційності. У цій справі тимчасова заборона відчуження майна має легітимну мету - забезпечення реального виконання рішення суду та захист інтересів держави у бюджетній сфері.

Прокурор вказує, що суд першої інстанції не перевірив дотримання принципу пропорційності при вирішенні питання про забезпечення позову. Зокрема, суд не співвідніс характер тимчасового обмеження права відповідача із легітимною метою забезпечення реального виконання можливого судового рішення, не оцінив співмірність заявленого заходу із предметом позову та не навів мотивів, з яких дійшов висновку про переважання можливих негативних наслідків для відповідача над ризиками істотного ускладнення чи унеможливлення виконання рішення суду у разі задоволення позову.

Скаржник наголошує, що відповідно до статей 73, 74, 86 ГПК України суд зобов`язаний надати оцінку доказам за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні доказів у їх сукупності. В оскаржуваній ухвалі суд обмежився загальним висновком про відсутність доказів наміру відповідача відчужити майно, однак не оцінив розмір позовних вимог, тривалість невиконання відповідачем грошового обов`язку, характер спірних правовідносин, відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 04.06.2026 № 480251965 та доводи прокурора про відсутність іншого встановленого майна відповідача.

Системою автоматизованого розподілу справ відповідно до витягу з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09.07.2026 для розгляду справи №922/2305/26 визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя (суддя-доповідач) Гетьман Р.А., суддя Хачатрян В.С., суддя Склярук О.І.

Відповідач своїм процесуальним правом на подання відзиву на апеляційну скаргу не скористався.

До судового засідання Східного апеляційного господарського суду 13.08.2026 з`явився прокурор. Інші учасники провадження до судового засідання не з`явились. Про дату, час та місце судового засідання позивач повідомлений належним чином шляхом направлення ухвали про призначення справи до розгляду від 14.07.2026 до їх електронних кабінетів в системі «Електронний Суд».

Відповідачу ухвала про відкриття апеляційного провадження направлялась засобами поштового зв`язку, однак повернулась на адресу суду неврученою з поштовою довідкою про відсутність адресата.

Згідно ч.6 ст.242 ГПК України днем вручення судового рішення є: 1) день вручення судового рішення під розписку; 2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи; 3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення; 4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду; 5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (аналогічний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17 (П/9901/87/18), постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2019 у справі №913/879/17, від 21.05.2020 у справі №10/249-10/19, від 15.06.2020 у справі №24/260-23/52-б, від 27.02.2023 у справі №909/548/16 (909/947/20)).

Отже відповідач вважається належним чином повідомленим про дату та час розгляду справи.

Ураховуючи те, що суд не визнавав обов`язковою явку учасників справи, судом здійснено дії щодо їх належного повідомлення про час та місце проведення судового засідання по розгляду апеляційної скарги, зважаючи на необхідність дотримання розумних строків розгляду справи, забезпечення судом реалізації учасниками судового процесу права приймати участь в судових засіданнях в режимі відеоконференції, сприяння у наданні їм достатнього часу для належної підготовки своєї позиції та поданні процесуальних документів, констатуючи достатність матеріалів для апеляційного перегляду справи, колегія суддів дійшла висновку про розгляд справи у даному судовому засіданні.

Присутній прокурор підтримав апеляційну скаргу. Просив суд скасувати ухвалу Господарського суду Харківської області від 29.06.2026 у справі №922/2305/26, якою відмовлено у задоволенні заяви прокурора про забезпечення позову. Постановити нову ухвалу, якою заяву заступника керівника Харківської окружної прокуратури Харківської області про забезпечення позову задовольнити.

Дослідивши матеріали справи, а також викладені у апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу доводи, перевіривши правильність застосування господарським судом першої інстанції норм процесуального права, а також повноту встановлення обставин справи та відповідність їх наданим доказам, та розглянувши справу в порядку статті 269 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів вказує про наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 136 ГПК України, господарський суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 137 цього Кодексу заходів забезпечення позову.

Частиною 2 статті 136 ГПК України, визначено, що забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

Згідно з положеннями частини першої статті 137 ГПК України позов забезпечується: 1) накладенням арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачу і знаходяться у нього чи в інших осіб; 2) забороною відповідачу вчиняти певні дії; 4) забороною іншим особам вчиняти дії щодо предмета спору або здійснювати платежі, або передавати майно відповідачеві, або виконувати щодо нього інші зобов`язання; 5) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку; 6) зупиненням продажу майна, якщо подано позов про визнання права власності на це майно, або про виключення його з опису і про зняття з нього арешту; 8) зупиненням митного оформлення товарів чи предметів, що містять об`єкти інтелектуальної власності; 9) арештом морського судна, що здійснюється для забезпечення морської вимоги; 10) іншими заходами у випадках, передбачених законами, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Разом з тим процесуальний закон встановлює і систему захисту прав особою, щодо якої застосовано заходи забезпечення позову. Складовими такої системи є: співмірність видів забезпечення позову із заявленими позивачем вимогами; відшкодування особі збитків, завданих забезпеченням позову; право на апеляційне та касаційне оскарження ухвали суду щодо забезпечення позову тощо.

Тобто законодавець збалансував права як особи, яка ініціює питання про застосування заходів забезпечення позову, так і особи, щодо якої такі заходи застосовано.

Заходи забезпечення позову повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу.

Відповідні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі №381/4019/18, у постанові Верховного Суду від 10.11.2020 у справі № 910/1200/20.

При цьому, колегія суддів зазначає, що необхідно розрізняти види (способи) забезпечення позову, які можуть застосовуватись до позовів майнового характеру, а які - для забезпечення немайнових позовних вимог, тобто фактично заходи забезпечення позову можна поділити на майнові та немайнові. Майнові заходи забезпечення мають застосовуватись для забезпечення позовних вимог майнового характеру, тобто таких, де матеріальна позовна вимога виражена саме в грошовій формі в ціні позову в розумінні статті 163 Господарського процесуального кодексу України.

Метою застосування заходів забезпечення позову майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно, яке є у відповідача на момент пред`явлення прозову (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення суду.

Заходи забезпечення немайнового характеру спрямовані на покладення на відповідача чи інших осіб обов`язку вчинити активні дії чи утриматись від їх вчинення, не пов`язаних з передачею грошових сум чи майна.

Аналогічна позиція викладена Верховним Судом у постанові від 27 02 2024 у справі №916/4159/23.

При цьому, у постанові від 24.04.2024 у справі №754/5683/22 Велика Палата Верховного Суду констатувала, що як характер спору (майновий або немайновий), так і те, чи підлягає судове рішення у конкретній справі примусовому виконанню, не мають вирішального значення при дослідженні судом питання про наявність підстав для вжиття заходів забезпечення позову.

Тобто забезпечення позову - це вжиття заходів щодо охорони інтересів позивача від можливих недобросовісних дій з боку відповідача (пункт 8.8 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.05.2021 у справі № 914/1570/20).

Інститут забезпечення позову спрямований проти несумлінних дій відповідача, який може приховати майно, розтратити його, продати, знецінити тощо. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 21.03.2024 у справі №910/15328/23, від 01.05.2023 у справі №914/257/23, від 06.03.2023 у справі №916/2239/22.

Передумовою забезпечення позову є обрання належного, відповідного предмету спору заходу забезпечення позову, що гарантує дотримання принципу співвіднесення виду заходу забезпечення позову заявленим позивачем вимогам, що зрештою дає змогу досягти балансу інтересів сторін та інших учасників судового процесу під час вирішення спору, сприяє фактичному виконанню судового рішення в разі задоволення позову та, як наслідок, забезпечує ефективний захист або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача (заявника). Аналогічні висновки наводяться у постановах Верховного Суду від 21.12.2021 у справі № 910/10598/21, від 28.08.2023 у справі № 906/304/23 та інших.

Сторона, яка звертається із заявою про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення з такою заявою та відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України. З цією метою та з урахуванням загальних вимог, передбачених ст. 74 Господарського процесуального кодексу України, обов`язковим є подання доказів наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу до забезпечення позову. Особа, яка подала заяву про забезпечення позову, повинна обґрунтувати причини звернення з заявою про забезпечення позову.

Так, згідно зі ст. 73, 74, 77 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Належними згідно ст. 76 Господарського процесуального кодексу України є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Таким чином, колегія суддів зазначає, що достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову. Про такі обставини може свідчити вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язання після пред`явлення вимоги чи подання позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо). Саме лише посилання в заяві на потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення без наведення відповідного обґрунтування не є достатньою підставою для задоволення відповідної заяви.

Зазначене відповідає правовій позиції, викладеній у постановах Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.08.2018 у справі №910/1040/18 та від 03.03.2023 у справі № 905/448/22, а також у постановах Верховного Суду, зокрема, від 16.03.2021 у справі №921/302/20, від 15.09.2023 у справі №917/453/23, від 26.09.2023 у справі № 911/1518/22, від 18.10.2023 у справі № 922/1864/23, від 11.01.2024 у справі № 916/3599/23, від 17.12.2024 у справі №914/2036/24, від 04.12.2025 у справі №916/3385/25 тощо.

Крім того, умовою застосування заходів забезпечення позову є достатньо обґрунтоване припущення, що невжиття таких заходів може утруднити або унеможливити виконання рішення по суті позовних вимог. При цьому забезпечення позову спрямоване, перш за все, проти несумлінних дій відповідача, який може сховати майно, продати, знищити або знецінити його тощо. Умовою застосування заходів до забезпечення позову за вимогами майнового характеру є достатньо обґрунтоване припущення, що майно (в тому числі грошові суми, цінні папери тощо), яке є у відповідача на момент пред`явлення позову до нього, може зникнути, зменшитись за кількістю або погіршитись за якістю на момент виконання рішення. Достатньо обґрунтованим для забезпечення позову є підтверджена доказами наявність фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного виду забезпечення позову.

Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 21.03.2024 у справі №910/15328/23, від 01.05.2023 у справі №914/257/23, від 06.03.2023 у справі №916/2239/22.

Отже, при поданні заяви про забезпечення позову, заявник повинен обов`язково надати докази щодо наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову.

Колегія суддів звертає увагу, що відповідно до правової позиції Верховного Суду, яка наведена у постанові від 03.04.2020 у справі №904/4511/19 та якою визначено, що звертаючись до суду із заявою про забезпечення позову, позивач повинен обґрунтувати причини звернення з такою заявою та надати суду докази наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову.

Питання задоволення заяви сторони у справі про застосування заходів до забезпечення позову вирішується судом в кожному конкретному випадку виходячи з характеру обставин справи, що дозволяють зробити висновок щодо утруднення чи унеможливлення виконання рішення суду у випадку невжиття заходів забезпечення позову. При цьому, обов`язок доказування наявності таких обставин покладається на заявника.

Подібна правова позиція висловлена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 13.01.2020 у справі №922/2163/17, від 15.09.2021 у справі №903/704/20, від 08.11.2021 у справі №916/1533/21, від 04.11.2021 у справі №907/416/21, від 16.05.2022 у справі 920/1034/21, від 04.12.2025 у справі №916/3385/25 тощо.

Таким чином, при поданні заяви про забезпечення позову, заявник повинен обов`язково надати докази щодо наявності фактичних обставин, з якими пов`язується застосування певного заходу забезпечення позову; обґрунтування відомих позивачу обставин або тих обставин, про які він об`єктивно може дізнатися, які б свідчили про утруднення чи унеможливлення виконання судового рішення у разі задоволення позову. З подібних мотивів виходила Об`єднана палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, повертаючи справу №917/1610/23 відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду ухвалою від 01.04.2025.

Одночасно, заходи щодо забезпечення позову повинні бути співрозмірними з заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів до забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності права чи законного інтересу, за захистом яких заявник звертається до суду, та майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії.

Аналогічні правові висновки наведені в постановах Верховного Суду від 14.01.2019 у справі №909/526/18, від 21.01.2019 у справі №916/1278/18, від 25.01.2019 у справі №925/288/17, від 26.09.2019 у справі №904/1417/19, від 08.09.2020 у справі №910/1261/20 тощо.

Крім того, заходи забезпечення повинні буди адекватними. Адекватність заходу до забезпечення позову, що застосовується господарським судом, визначається його відповідністю вимогам, на забезпечення яких він вживається. Оцінка такої відповідності здійснюється господарським судом, зокрема, з урахуванням співвідношення прав (інтересу), про захист яких просить заявник, з вартістю майна, на яке вимагається накладення арешту, або майнових наслідків заборони відповідачеві вчиняти певні дії.

Зазначена правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.05.2018 у справі №916/2786/17, від 25.09.2020 №921/40/20.

Заходи забезпечення позову застосовуються для того, щоб гарантувати виконання можливого рішення суду і повинні застосовуватися лише в разі необхідності, оскільки безпідставне звернення до таких дій може спричинити порушення прав та законних інтересів інших осіб чи учасників процесу (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12.02.2020 у справі № 381/4019/18).

Обрані заходи забезпечення позову не повинні мати наслідком повне припинення господарської діяльності суб`єкта господарювання, якщо така діяльність, своєю чергою, не призводитиме до погіршення стану належного відповідачеві майна чи зниження його вартості.

Аналогічні правові висновки щодо застосування ст. ст. 136, 137 Господарського процесуального кодексу України наведені в постановах Верховного Суду від 10.04.2018 у справі №910/19256/16, від 14.05.2018 у справі №910/20479/17, від 14.06.2018 у справі №916/10/18, від 23.06.2018 у справі №916/2026/17, від 16.08.2018 у справі №910/5916/18, від 11.09.2018 у справі №922/1605/18, від 14.01.2019 у справі №909/526/18, від 21.01.2019 у справі №916/1278/18, від 25.01.2019 у справі №925/288/17, від 26.09.2019 у справі №904/1417/19 тощо.

Разом із тим колегія суддів звертає увагу, що, вирішуючи питання про забезпечення позову шляхом заборони відчуження майна, суд має виходити з того, що такий захід забезпечення позову обмежує право особи користуватися та розпоряджатися належними їй грошовими коштами або майном, а тому може застосовуватися у справах, у яких заявлено майнову вимогу, зокрема у спорах про визнання права (іншого речового права) на майно, витребування (передачу) майна або грошових коштів, а також про стягнення грошових коштів. При цьому застосування такого заходу має бути безпосередньо пов`язане з предметом спору, відповідати характеру заявлених позовних вимог та бути спрямованим на забезпечення реального і ефективного виконання можливого судового рішення, а не ґрунтуватися виключно на абстрактному припущенні щодо можливості недобросовісної поведінки відповідача.

Відтак, у спорах про стягнення грошових коштів суд повинен встановити наявність достатньо обґрунтованого припущення щодо того, що належне відповідачу майно або грошові кошти можуть бути відчужені, приховані, зменшені чи іншим чином виведені з його активів до моменту виконання судового рішення, внаслідок чого його виконання буде істотно ускладнено або стане неможливим.

Предметом позову у даній справі є вимога про стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю «МОБІЛЬ БУД грошових коштів у сумі 2 480 956,07 гривень, з яких: 1 180 300,91 грн. – розмір пайового внеску, 1 085 451,02 грн. – інфляційне збільшення, 215 204,14 грн. – 3 % річних.

Жодні інші вимоги у даній справі позивачем не заявлені. Тобто, у разі задоволення позову, у даній справі вирішено буде виключно стягнути з відповідача відповідну суму грошових коштів.

Таким чином, виконання в майбутньому судового рішення у справі за позовом про стягнення сумі 2 480 956,07 грн, у разі задоволення позовних вимог, безпосередньо залежить лише від тієї обставини, чи матиме Товариство з обмеженою відповідальністю «МОБІЛЬ БУД» необхідну суму грошових коштів.

Вказане підтверджується висновком Верховного Суду у складі суддів Об`єднаної палати Касаційного господарського суду, який викладений у постанові від 17.06.2022 у справі №908/2382/21, та згідно з яким виконання в майбутньому судового рішення у справі про стягнення грошових коштів, у разі задоволення позовних вимог, безпосередньо пов`язано з обставинами наявності у боржника присудженої до стягнення суми заборгованості. Заборона відчуження або арешт майна, які накладаються судом для забезпечення позову про стягнення грошових коштів, мають на меті подальше звернення стягнення на таке майно у разі задоволення позову.

Між тим, судова колегія зазначає, що сам факт звернення із заявою про забезпечення позову не звільняє позивача від обов`язку доведення обставин, з якими закон пов`язує можливість застосування відповідних заходів, та не є підставою для відступу від принципів рівності сторін і змагальності процесу.

За відсутності доведених ризиків утруднення виконання рішення суду застосування такого заходу не відповідатиме вимогам пропорційності, тим більше, що забезпечення позову не повинно мати на меті створення для відповідача негативних наслідків, тотожних наслідкам задоволення позову, та не може використовуватися як інструмент попереднього примусу до виконання спірного зобов`язання.

Отже, самі лише твердження про потенційну можливість ухилення відповідача від виконання судового рішення у разі задоволення позову без долучення відповідних доказів та обґрунтувань, не є достатньою підставою для задоволення заяви про забезпечення позову.

Таким чином, суд має з урахуванням доказів, наданих прокурором на підтвердження своїх вимог, пересвідчитися, зокрема, в тому, що існує реальна загроза невиконання чи утруднення виконання можливого рішення суду про задоволення позову; з`ясувати обсяг позовних вимог, дані про особу відповідача, а також відповідність виду забезпечення позову, який просить застосувати особа, котра звернулася з такою заявою, позовним вимогам. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного суду від 19.07.2024 у справі №917/1862/21.

Так, обґрунтовуючи підстави для задоволення заяви про забезпечення позову, прокурор вказував, що станом на дату подання позову та заяви про забезпечення позову сума заборгованості Товариства з обмеженою відповідальністю «МОБІЛЬ БУД» становить 2 480 956,07 грн. (кошти пайової участі в розвитку інфраструктури населеного пункту в сумі 1 180 300,91 грн., три проценти річних від простроченої суми безпідставно збережених коштів в сумі 215 204,14 грн. та інфляційні втрати у сумі 1 085 451,02 грн). Несплата відповідачем грошових коштів пайової участі в розвитку інфраструктури смт. Пісочин Харківського району Харківської області свідчить про можливу його недобросовісну поведінку як сторони зобов`язання.

Згідно з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 04.06.2026 № 480251965 вбачається, що ТОВ «Мобіль Буд» є співвласником нерухомого майна, розташованого за адресою: Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Ленська, 26 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 52475023101), якому належить 1734/10000 частки у праві спільної часткової власності на зазначений об`єкт, до складу якого входять адміністративний корпус літ. «А», складський корпус літ. «Б», побутовий корпус літ. «В», спальні корпуси літ. «Г-2», «И», «К», «Л», «М», «Н», їдальня літ. «Д», туалети літ. «П», «Р», медпункт літ. «С», кінобудка літ. «Т» та недобудований корпус літ. «О».

Прокурор зазначав, що існує ймовірність того, що відповідач може в будь-який момент здійснити відчуження на користь інших осіб вказаного вище нерухомого майна, що може значно ускладнити або зробити взагалі неможливим виконання рішення суду, тому просить вжити заходи забезпечення позову.

Колегія суддів зазначає, що посилання в заяві про забезпечення позову на потенційну можливість настання в майбутньому негативних наслідків, без надання відповідного обґрунтування, в тому числі доказів вчинення відповідачем певних реальних дій, спрямованих на ухилення від виконання судового рішення чи зменшення свого майна, не є достатньою підставою для вжиття заходів забезпечення позову.

Обставини ж можливості відповідача розпоряджатися своїм майном не є доказом ризику ухилення від виконання судового рішення.

Окремо, судова колегія звертає увагу на те, що доводи апеляційної скарги даного висновку не спростовують.

Посилання на загальні приписи законодавства або усталені правові висновки суду касаційної інстанції не усуває необхідності оцінки саме тих обставин, на які посилається заявник як на підставу для забезпечення позову, та їх належного підтвердження відповідними доказами

Таким чином, судова колегія виснує, що прокурором не надано належних та допустимих доказів у розумінні ст.ст.76,77 Господарського процесуального кодексу України, із якими діюче законодавство пов`язує доцільність застосування заходів про забезпечення позову, та, які б свідчили про неможливість або істотне ускладнення виконання рішення господарського суду у разі невжиття таких заходів.

По суті, доводи заявника ґрунтуються виключно на його припущеннях та сумнівах щодо можливої недобросовісної поведінки відповідача та не доведені доказами на підтвердження реальних, існуючих обставин, які вказують на ймовірну складність або неможливість виконання рішення суду з боку відповідача при задоволенні позовних вимог, а відтак, позивачем не доведено, що невжиття заходів забезпечення позову може будь-яким чином ускладнити чи унеможливити захист його прав чи законних інтересів.

Окрім того, колегія суддів зазначає, що невиконання відповідачем зобов`язань зі сплати пайового внеску стало підставою для звернення позивача до суду з позовом і саме ці вимоги є предметом розгляду суду у даній справі.

Судова колегія наголошує, що під час вирішення питання щодо забезпечення позову обґрунтованість позову не досліджується, адже питання обґрунтованості заявлених позовних вимог є предметом дослідження судом під час розгляду спору по суті і не вирішується ним під час розгляду клопотання про забезпечення позову. Такий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 02.09.2019 у справі №917/137/19, від 10.11.2020 у справі № 910/1200/20, від 21.01.2021 у справі № 924/881/16 (924/811/20), від 17.09.2021 у справі №910/3547/21.

З огляду на вказане, судова колегія не враховує аргументи апелянта стосовно невиконання з боку відповідача своїх зобов`язань зі сплати пайового внеску, оскільки, по-перше, дане твердження є предметом розгляду спору по-суті, а по-друге, вказане не свідчить про ухилення відповідача від виконання судового рішення. Оцінка такої правової позиції заявника може бути надана судом виключно за наслідками вирішення даної справи по суті вимог та підстав позову і не може бути покладена в підґрунтя необхідності забезпечення позову.

Скаржник у скарзі посилається на правову позицію Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладену в постанові від 03.03.2023 у справі № 905/448/22, відповідно до якої у випадку подання позову про стягнення грошових коштів можливість відповідача розпорядитися коштами, що знаходяться на його рахунках, або відчужити належне йому майно сама по собі може утруднити виконання майбутнього судового рішення, якщо воно буде ухвалене на користь позивача. На думку скаржника, за таких обставин вимога про надання доказів щодо можливості відповідача розпоряджатися своїм майном свідчить про застосування завищеного стандарту доказування та порушує баланс інтересів сторін.

Суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду і в даному випадку судова колегія враховує висновки Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 24.04.2024 у справі №754/5683/22, висновки Об`єднаної палати, та, зокрема, висновки Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладені у постанові від 04.12.2025 у справі №916/3385/25, якою були скасовані ухвала суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції і відмовлено у задоволенні заяви про забезпечення позову.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 03.03.2023 у справі №905/448/22 виснувала, що вжиття заходів забезпечення позову передбачає доведення стороною обставин вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання зобов`язань після пред`явлення позову до суду (реалізація майна чи підготовчі дії до його реалізації, витрачання коштів не для здійснення розрахунків з позивачем, укладення договорів поруки чи застави за наявності невиконаного спірного зобов`язання тощо).

Отже, зазначений висновок Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду свідчить, що вимога про надання доказів витрачання відповідачем коштів дійсно не може розглядатися як єдина підстава для застосування заходів забезпечення позову, однак не виключає зобов`язання заявника щодо доведення необхідності такого забезпечення шляхом подання доказів, підтверджуючих підставність заявлених вимог та ризик утруднення чи унеможливлення виконання у майбутньому відповідного судового рішення.

Це підтверджується тим, що Верховний Суд у постанові від 18.06.2025 у справі №918/73/25 зазначив те, що наведений у зазначеній постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду підхід передбачає необхідність доказування наявності обґрунтованої необхідності у застосуванні заходів забезпечення позову шляхом подання доказів до суду щодо наявності фактичних обставин, з якими закон пов`язує застосування такого заходу забезпечення позову, обґрунтування позивачем відомих останньому обставин або тих обставин, про які він об`єктивно може дізнатися, які б свідчили про утруднення чи унеможливлення виконання судового рішення у разі задоволення позову.

Крім того, наведений зміст вказаної постанови Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду засвідчує, що у ній взагалі відсутні правові висновки про те, що у питанні застосування заходів забезпечення позову шляхом накладення арешту на майно та/або грошові кошти, що знаходяться на рахунках відповідача/зацікавленої особи, позивач (заявник) звільняється від доказування наявності обґрунтованої необхідності у застосуванні заходів забезпечення позову шляхом подання доказів до суду щодо наявності фактичних обставин, з якими закон пов`язує застосування такого заходу забезпечення позову (з таких мотивів виходила об`єднана палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, повертаючи справу №917/1610/23 відповідній колегії Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду для розгляду ухвалою від 01.03.2025).

Таким чином, правова позиція, викладена у постанові від 03.03.2023 у справі № 905/448/22, не звільняє заявника від обов`язку довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує необхідність забезпечення позову, а лише виключає вимогу про обов`язкове встановлення конкретного способу, яким відповідач може ухилятися від виконання майбутнього судового рішення.

Разом з тим, колегія суддів зазначає, що обраний заявником захід забезпечення позову повинен бути співмірним із заявленими позивачем вимогами. Співмірність передбачає оцінку співвідношення господарським судом негативних наслідків від вжиття заходів забезпечення позову з тими негативними наслідками, які можуть настати в результаті невжиття цих заходів, з урахуванням відповідності прав чи законних інтересів, за захистом яких заявник звертається до суду, вартості майна, на яке він просить накласти арешт, чи майнових наслідків заборони відповідачу здійснювати певні дії. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 21.03.2024 у справі №910/15328/23, від 16.11.2023 у справі №921/333/23, від 13.07.2022 у справі № 904/4710/21.

Як вбачається з матеріалів справи, ТОВ «Мобіль Буд» є співвласником нерухомого майна, розташованого за адресою: Запорізька область, м. Запоріжжя, вул. Ленська, 26, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 52475023101, та володіє 1734/10000 частки у праві спільної часткової власності на зазначений об`єкт нерухомого майна, до складу якого входять адміністративний корпус літ. «А», складський корпус літ. «Б», побутовий корпус літ. «В», спальні корпуси літ. «Г-2», «И», «К», «Л», «М», «Н», їдальня літ. «Д», туалети літ. «П», «Р», медпункт літ. «С», кінобудка літ. «Т» та недобудований корпус літ. «О». Саме щодо належної відповідачу частки у розмірі 1734/10000 прокурор просить встановити заборону на відчуження до набрання законної сили рішенням суду у цій справі

Водночас колегія суддів звертає увагу на те, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів, на підставі яких можливо встановити вартість зазначеного нерухомого майна загалом та, що особливо важливо, вартість саме належної відповідачу 1734/10000 частки у праві спільної часткової власності. Надана прокурором інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно підтверджує лише факт існування відповідного об`єкта нерухомого майна та обсяг належної відповідачу частки у праві власності, однак не містить відомостей про її ринкову, оціночну, балансову чи іншу вартість. Також у матеріалах справи відсутні звіт суб`єкта оціночної діяльності, висновок експерта, довідка про ринкову вартість, документи щодо вартості придбання або відчуження відповідного майна чи інші докази, які давали б можливість суду визначити хоча б орієнтовну вартість майнового права, щодо якого прокурор просить встановити заборону на відчуження.

Зазначена обставина має принципове значення для вирішення питання про забезпечення позову, оскільки предметом спору є виключно грошова вимога у розмірі 2 480 956,07 грн, тоді як запропонований прокурором захід полягає у встановленні заборони відповідачу розпоряджатися конкретним об`єктом нерухомого майна, вартісна характеристика якого суду не відома. За таких обставин суд об`єктивно позбавлений можливості оцінити необхідне співвідношення між розміром позовних вимог та обсягом майнового обмеження, якого зазнає відповідач унаслідок застосування заявленого заходу забезпечення позову.

Так, прокурор у заяві про забезпечення позову посилався на те, що вартість належної відповідачу частки у нерухомому майні відповідає розміру заявлених до стягнення коштів у сумі 2 480 956,07 грн. Проте жодного належного доказу на підтвердження саме цієї обставини заявником не надано. Таким чином, твердження про співмірність вартості майна із ціною позову фактично ґрунтується лише на припущенні прокурора та не може бути перевірене судом за матеріалами справи. При цьому саме заявник, який просить застосувати захід забезпечення позову та посилається на певну вартість майна як на обґрунтування його співмірності із заявленими вимогами, повинен надати суду докази, які дають можливість перевірити відповідні доводи.

Необхідність встановлення вартості майна обумовлена також тим, що заборона на його відчуження є безпосереднім втручанням у сферу здійснення відповідачем права власності та обмежує одне з основних правомочностей власника — право розпоряджатися належним йому майном.

Право власності включає, зокрема, правомочності володіння, користування та розпорядження майном, а тому встановлення судом заборони на відчуження фактично позбавляє власника можливості на власний розсуд визначати юридичну долю належного йому майна, у тому числі продати його, подарувати, передати в інший передбачений законом спосіб або вчинити щодо нього інший правочин, спрямований на припинення чи зміну права власності.

Колегія суддів враховує, що, таке обмеження має тимчасовий та забезпечувальний характер і саме по собі не означає позбавлення відповідача права власності, однак воно є реальним втручанням у можливість здійснення власником належного йому правомочності розпорядження майном, а тому повинно відповідати вимогам законності, необхідності та пропорційності поставленій процесуальній меті.

Отже, встановлення вартості майна є необхідною передумовою для належної оцінки втручання у право власності відповідача та визначення того, чи є таке втручання виправданим співвідношенням між легітимною метою забезпечення можливого виконання судового рішення та обсягом обмеження прав власника.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає обґрунтованим висновком місцевого господарського суду про те, що заява прокурора про забезпечення позову не містить обґрунтованих мотивів та посилань на відповідні докази, на підставі яких, суд міг би дійти висновку щодо доцільності невідкладного забезпечення позову. Заявником не підтверджено документально, що невжиття заходів забезпечення позову може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист інтересів прокурора.

Європейський суд з прав людини у рішенні по справі «Серявін та інші проти України» вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Також, Європейський суд з прав людини зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Враховуючи вищевикладене колегія суддів зазначає, що судом першої інстанції було повно та всебічно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, надано їм належну правову оцінку та постановлено ухвалу з дотриманням норм процесуального права, що дає підстави для залишення її без змін.

При цьому, судова колегія звертає увагу прокурора, що він не позбавлений права повторно звернутися до суду з відповідною заявою, з наданням суду належних та допустимих доказів, в розумінні статей 76,77 Господарського процесуального кодексу України, які б свідчили про вчинення відповідачем дій, спрямованих на ухилення від виконання судового рішення, а також імовірність утруднення або унеможливлення виконання в майбутньому судового рішення у разі невжиття заходів забезпечення позову з визначенням належних способів застосування таких заходів до відповідача.

Таким чином, Східний апеляційний господарський суд дійшов висновку, що ухвалу Господарського суду Харківської області від 29.06.2026 у справі №922/2305/26 слід залишити без змін, а апеляційну скаргу заступника керівника Харківської окружної прокуратури Харківської області без задоволення.

Керуючись статтями 269, 270, п.1, ч.1 ст.275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Східний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу заступника керівника Харківської окружної прокуратури Харківської області залишити без задоволення.

Ухвалу Господарського суду Харківської області від 29.06.2026 у справі №922/2305/26 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повна постанова складена 24.08.2026.

Головуючий суддя Р.А. Гетьман

Суддя О.І. Склярук

Суддя В.С. Хачатрян