Постанова від 16 серпня 2026 р. у справі №161/18617/25 — Волинський апеляційний суд

Справа № 161/18617/25 Головуючий у 1 інстанції: Антіпова Т. А.

Провадження № 22-ц/802/998/26 Доповідач: Здрилюк О. І.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 серпня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Здрилюк О. І.,

суддів - Бовчалюк З. А., Карпук А.К.,

секретар судового засідання Прядун Ю. В.,

з участю представника позивача ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 ,

її представника ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними, за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 червня 2026 року,

В С Т А Н О В И В :

09 вересня 2025 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зазначеним позовом, який обґрунтовано тим, що 13 серпня 2016 року між ним і ОСОБА_5 було укладено договір позики, за яким ним було передано ОСОБА_5 у власність 300 000,00 доларів США, без сплати процентів за користування позикою.

У зв`язку із неповерненням коштів, він з метою захисту своїх порушених прав та інтересів був змушений звернутися до суду з відповідним позовом.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17.12.2024 стягнуто з ОСОБА_5 на його користь заборгованість за позикою у загальному розмірі 367 616,44 доларів США та 10 921,39 грн судового збору.

На момент надання коштів у борг ОСОБА_5 йому повідомив, що є власником двох об`єктів комерційного призначення і квартири, які при необхідності він зареєструє на нього.

Знаючи, що ОСОБА_5 є власником низки об`єктів нерухомого майна, отримавши виконавчі листи, розумів, що свої вимоги зможе задовольнити лише за рахунок нерухомого майна ОСОБА_5 , яке можна реалізувати в рамках виконавчого провадження.

Разом із тим, із отриманої 02.05.2025 довідки за № 452207788 по пошуку: фізична особа ОСОБА_5 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) з`ясувалося, що все майно ним було відчужено і у його власності залишилася лише квартира, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Так, з інформаційної довідки № 425819809 від 07.05.2025 вбачається, що 23.06.2017 шляхом укладення договору дарування з подальшим нотаріальним посвідченням, ОСОБА_5 відчужив належну йому квартиру загальною площею 63,1 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 своїй рідній сестрі ОСОБА_2 і 27.06.2017 за нею було зареєстровано речове право на цю квартиру, власником якої вона являється і по цей час.

Згідно інформаційної довідки № 425823609 від 07.05.2025 вбачається, що 12.02.2019 шляхом укладення договору дарування з подальшим нотаріальним посвідченням, ОСОБА_5 відчужив належний йому салон краси, загальною площею 77,7 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , своїй рідній сестрі ОСОБА_2 і 12.02.2019 за нею було зареєстровано речове право на цей салон краси, власником якого вона являється і по цей час.

Вважає, що зазначені договори дарування є фіктивними (фраудаторними) правочинами, оскільки їх вчинено між близькими родичами (братом та сестрою), в період наявності у дарувальника простроченого зобов`язання щодо повернення йому суми боргу за договором позики від 13 серпня 2016 року, за яким на момент укладення договору у червні 2017 року вже була прострочена заборгованість на суму 120 000 доларів США, а станом на лютий 2019 року – 240 000 доларів США, укладені після того, як необхідно було проводити черговий платіж з повернення боргу.

Укладені договори не носять реального характеру та переслідують недобросовісну мету уникнути можливості отримання виконання зобов`язань позивачем за рахунок наявного у боржника майна.

Укладені договори носять ознаки фраудаторності, а тому мають бути визнані недійсними.

Ураховуючи наведене, просив:

- визнати недійсним укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 12.02.2019 договір дарування салону краси, загальною площею 77,7 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Горбач Л. С., зареєстрований за номером 608;

- визнати недійсним укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 23.06.2017 договір дарування квартири, загальною площею 63,1 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області ОСОБА_6 , зареєстрований за номером 684;

- стягнути з відповідачів судові витрати.

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 червня 2026 року позов задоволено.

Визнано недійсним укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 12.02.2019 договір дарування салону краси, загальною площею 77,7 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Горбач Л. С., зареєстрований за номером 608.

Визнано недійсним укладений між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 23.06.2017 договір дарування квартири, загальною площею 63,1 кв. м, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Пономаренко О. О., зареєстрований за номером 684.

Стягнуто з ОСОБА_5 і ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 по 1 211, 20 грн судового збору з кожного.

Додатковим рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 липня 2026 року стягнуто солідарно з ОСОБА_5 і ОСОБА_2 на користь ОСОБА_4 30 000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

В апеляційній скарзі відповідач ОСОБА_2 , посилаючись на неповне з`ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення суду та ухвалити нове – про відмову у позові.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ОСОБА_1 від імені позивача ОСОБА_4 , посилаючись на безпідставність вимог апеляційної скарги та законність і обґрунтованість висновків суду першої інстанції, просить залишити апеляційну скаргу без задоволення.

Від відповідача ОСОБА_5 відзив на апеляційну скаргу не надходив. Лише у поданій суду 11.08.2026 засобами поштового зв`язку заяві відповідач зазначив про підтримання пояснень, наданих ним суду першої інстанції 31.03.2026.

У судовому засіданні відповідач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримали із наведених у ній підстав і просять її задовольнити.

Представник позивача ОСОБА_1 апеляційну скаргу заперечив і просить залишити її без задоволення.

Будучи належним чином повідомлені про день та годину розгляду справи, інші учасники справи у судове засідання не з`явилися і їх неявка відповідно до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи.

Заслухавши учасників справи, дослідивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість рішення суду, апеляційний суд доходить висновку, що апеляційну скаргу необхідно задовольнити, а рішення суду скасувати з таких підстав.

Згідно з матеріалами справи встановлено, що 13 серпня 2016 року між ОСОБА_4 (позикодавець) і ОСОБА_5 (позичальник) було укладено договір позики, за умовами якого позикодавець передав у власність позичальнику грошові кошти у розмірі 300 000 доларів США, а позичальник зобов`язувався повернути позику згідно погодженого сторонами графіку, а саме:

- до 30 січня 2017 року 100 000,00 доларів США;

- до 30 січня 2019 року 100 000,00 доларів США;

- до 30 січня 2021 року 100 000,00 доларів США (п.п.1.1, 2.1, 5.1 Договору).

Договір позики визначений сторонами як безпроцентний (п.2.1 Договору).

Сторони домовилися, що за прострочення повернення позики позичальник сплачує штраф позикодавцю у розмірі 20 % від протермінованої суми позики (п.7.2 Договору).

Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17.12.2024 у справі № 161/10417/24 частково задоволено позов ОСОБА_4 та стягнуто з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_4 заборгованість за позикою у загальному розмірі 367 616,44 доларів США.

Вважаючи порушеними свої права та законні інтереси ухваленням цього судового рішення у справі № 161/10417/24, ОСОБА_2 , як особа, яка не брала участі у справі, подавала апеляційну скаргу, але ухвалою Волинського апеляційного суду від 28.04.2026 було закрито апеляційне провадження за поданою нею апеляційною скаргою на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 17.12.2024 (а. с. 189-193).

Суд апеляційної інстанції зазначив, що договір позики є двостороннім правочином, за яким обов`язки виникають лише у позичальника, а права у позикодавця, не стосується інших правочинів, стороною яких є ОСОБА_2 , тому будь-яких прав та інтересів ОСОБА_2 це рішення не порушує. Існування у провадженні суду інших справ не впливає на інтереси ОСОБА_2 , як особи, яка не брала участі у справі, і вона може захистити своє право та законні інтереси при розгляді тих інших справ.

Із оспорюваних ОСОБА_4 у цій справі договорів дарування встановлено наступні обставини.

Відповідно до договору дарування квартири від 23.06.2017 ОСОБА_5 (дарувальник) добровільно подарував, а ОСОБА_2 (обдаровувана) прийняла в дар квартиру АДРЕСА_4 , який посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Пономаренко О. О., зареєстровано в реєстрі за № 684 (а.с. 57-58, 70-71).

Згідно з даними Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 27.06.2017 № 90708861, 23.06.2017 року за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на квартиру АДРЕСА_4 (а.с.59).

Відповідно до договору дарування від 12.02.2019 ОСОБА_5 (дарувальник) передав, а ОСОБА_2 (обдаровувана) прийняла в дар належний дарувальнику на праві особистої приватної власності салон краси (приміщення з № 3-1 по № 3-10) /літер А-7/, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , загальною площею 77,7 кв. м, який посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Горбач Л. С., зареєстровано в реєстрі за № 608 (а.с. 60-61).

Згідно з даними Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 12.02.2019 № 155985569, 12.02.2019 року за ОСОБА_2 зареєстровано право приватної власності на салон краси (приміщення з № 3-1 по № 3-10) /літер А-7/, загальною площею 77,7 кв. м, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_3 , (а.с.62).

Як вбачається з Інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта за № 425207788 від 02.05.2025, станом на момент надання ОСОБА_4 грошових коштів у борг ОСОБА_5 останній був власником певної кількості об`єктів нерухомості (а.с. 10-16).

Відповідно до вимог ст. ст. 4, 5 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

Згідно з ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до вимог ч. ч. 1, 5, 6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК).

Відповідно до п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведеності перед судом їх переконливості.

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України).

За змістом статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Частиною першою статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, зокрема, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини третьої статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частиною першою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи – стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора.

Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані із зменшенням його платоспроможності) після виникнення у нього зобов`язання з повернення суми позики, діє очевидно недобросовісно та зловживає правами щодо кредитора.

У постанові від 05.02.2025 у справі № 757/52379/21-ц Верховний Суд звертав увагу на те, що договором, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторним договором), може бути як оплатний, так і безоплатний договір.

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа).

Згідно зі статтею 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року

№ 2-р(І1)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що, оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 ЦК України, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, зокрема шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими ЦК України та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України виснував, що ця мета є правомірною (легітимною).

Верховний Суд у постановах від 20 серпня 2024 року в справі № 700/337/23, від 10 липня 2024 року в справі № 201/3274/21, від 16 червня 2021 року в справі № 747/306/19 дійшов висновку, що приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється у тому, що: особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Боржник не є абсолютно вільним в обранні варіантів власної поведінки, його дії не повинні призводити до такого стану, в якому він ставатиме неплатоспроможним перед своїми кредиторами (позиція Верховного Суду у постанові від 14 вересня 2022 року в справі № 369/8077/19).

Недійсність договору як приватноправова категорія покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є за своєю суттю «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (постанови Верховного Суду від 10 липня 2024 року у справі № 201/3274/21, від 22 листопада 2023 року у справі № 128/1878/20).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Метою оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину (постанова Верховного Суду від 05 квітня 2023 року в справі № 523/17429/20).

До обставин, які дозволяють кваліфікувати безоплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору зокрема, відноситься: безоплатність договору; момент укладення договору; контрагент з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, дружина чи колишня дружина боржника, чоловік чи колишній чоловік боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа) (постанова Верховного Суду від 10 травня 2023 року у справі № 756/10461/21).

Верховний Суд наголошує, що недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспорюванні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб. Метою позаконкурсного оспорювання є повернення майна боржнику задля звернення на них стягнення, тобто, щоб кредитор опинився в тому положенні, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що приватноправовий інструментарій (як в договірних, так і в позадоговірних відносинах) має використовуватись особами добросовісно, не зловживаючи правом. Зокрема, такий інструментарій не може використовуватись особою на шкоду іншим учасникам правовідносин. Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Інакше такий правочин має кваліфікуватись судами як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним. Однак у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній. Натомість Верховний Суд напрацював перелік обставин, які окремо або в сукупності можуть враховуватися при оцінці правочину як фраудаторного. Остаточну кваліфікацію певного правочину як фраудаторного повинен здійснювати суд в кожній конкретній справі виходячи із встановлених обставин (пункти 108, 115, 116 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року в справі № 916/379/23).

У пункті 169 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року в справі № 910/6654/24 вказано, що Велика Палата Верховного Суду відступає від свого висновку, сформульованого в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16, шляхом його такої конкретизації: позивач, який не був стороною оспорюваного правочину, вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК).

У цій постанові (пункт 53) Велика Палата Верховного Суду наголосила, що:

необхідно розмежовувати конкурсне оспорювання та позаконкурсне оспорення фраудаторних правочинів;

недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб;

метою позаконкурсного оспорення є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину;

належним способом захисту є відновлення становища, яке існувало до порушення (пункт 4 частини другої статті 16 ЦК), і для повернення майна боржнику оспорення наступних правочинів (реєстраційних дій) щодо цього майна не вимагається (див. пункти 138 – 141 згаданої постанови Великої Палати Верховного Суду).

Цей суд наголошував, що універсального характеру для кваліфікації правочину як вчиненого на шкоду кредитору набула така «формула»: пункт 6 статті 3 ЦК + стаття 13 ЦК = фраудаторність правочину (ухвала Верховного Суду від18 травня 2026 року в справі № 698/476/25).

Касаційний суд підкреслював, що відсутність заборони чи арешту не виключає кваліфікацію правочину як фраудаторного, оскільки для оспорення правочину, що вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК), важливим є те, що учасники цивільного обороту використовують приватний інструментарій всупереч його призначенню, принципу доброї совісті та, зокрема, для, унеможливлення звернення стягнення на майно боржника чи зменшення обсягу його майна (пункт 133 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2026 року).

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Необхідно враховувати, що саме собою невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів.

Подібні висновки Велика Палата Верховного Суду зробила і в постанові

від 07 вересня 2022 року в справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21).

Таким чином, Верховний Суд сформував усталену судову практику про підстави оспорення фраудаторного правочину особою (не стороною правочину), чиї майнові інтереси порушує такий правочин, якщо ця особа доведе, що особа, яка уклала договір та відчужила за ним майно, свідомо погіршила свій майновий стан з метою уникнення відповідальності перед кредитором.

Недійсність фраудаторного правочину в позаконкурсному оспоренні має гарантувати інтереси кредитора (кредиторів) «через можливість доступу до майна боржника», навіть і того, що знаходиться в інших осіб.

Метою позаконкурсного оспорення є повернення майна боржнику задля звернення на нього стягнення, тобто щоб кредитор опинився в тому становищі, яке він мав до вчинення фраудаторного правочину.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог про визнання недійсними договорів дарування, укладених між ОСОБА_5 і ОСОБА_2 , які є братом і сестрою, суд першої інстанції залишив поза увагою обставини, які є важливими для правильного вирішення справи.

Так, 13 серпня 2016 року між ОСОБА_4 і ОСОБА_5 було укладено договір позики у вигляді розписки, відповідно до якої ОСОБА_4 надав у борг ОСОБА_5 грошові кошти у розмірі 300 000 доларів США, які відповідач зобов`язався повернути до 30.01.2021, однак грошові зобов`язання не виконав, у встановлений строк борг не повернув.

Судом не було враховано, що у період існування у ОСОБА_5 зобов`язань за вищевказаною розпискою, і надалі він продовжував володіти значною кількістю нерухомого майна: квартирами, земельними ділянками, житловим будинком, що підтверджується інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, державного реєстру Іпотек, Єдиного державного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта ОСОБА_5 (а.с.10-15, 75-79).

Крім того, відчуження ним квартири у червні 2017 року та салону краси у лютому 2019 року близькій особі (сестрі) відбувалося із значною різницею в часі, при цьому у його володінні продовжувало залишатися інше майно, серед яких квартири АДРЕСА_5 (з 2013 року до 2021 року), № 2 (з 2013 року до 2023 року), № 3 (з 2013 року до 2021 року), № 4 (з 2013 року до 2021 року), № 5 (з 2013 року до 2021 року) на вул. Задворецькій, 1а у м. Луцьку, офісне приміщення на АДРЕСА_5 (з 2013 року до 2020 року), квартири АДРЕСА_6 (з 2016 року до 2022 року), АДРЕСА_7 (з 2016 року до 2021 року), № 35 (з березня 2018 року до вересня 2018 року) на АДРЕСА_8 , 1/2 частки житлового будинку АДРЕСА_9 (з травня 2019 року дотепер) та земельна ділянка в с. Небіжка кадастровий номер 0721885005:03:001:0468 (з 2017 року дотепер).

Після січня 2021 року відповідач продовжував придбавати нерухомість. Так, у 2021 році відповідач ОСОБА_5 набув у власність: квартири АДРЕСА_10 (з березня 2021 року до листопада 2021 року), № 7 (з березня 2021 року до грудня 2021 року), № 6 (з березня 2021 року до вересня 2021 року), № 58 (з квітня 2021 року до серпня 2021 року), № 26 (з березня 2021 року до грудня 2021 року) на АДРЕСА_11 , АДРЕСА_12 на АДРЕСА_13 (з 2018 року до 2021 року).

Отже, вищевказане свідчить про те, що у період дарування сестрі ОСОБА_2 квартири та салону краси ОСОБА_5 мав у власності достатньо нерухомого майна, на яке могло б бути звернуто стягнення для задоволення вимог кредитора. Однак, представник позивача не пояснив суду апеляційної інстанції, з яких причин позивач вважає фраудаторними саме договори дарування двох об`єктів спірного майна.

При цьому доказів звернення позивача до відповідача ОСОБА_5 напередодні, чи у червні 2017 року, чи в лютому 2019 року, чи в січні 2021 року, чи після цього із вимогою щодо повернення коштів за договором позики частково або повністю, або вчинення ним (позивачем) дій, спрямованих на звернення стягнення на належне відповідачу майно в рахунок погашення заборгованості за договором позики у період з 2016 року до 2021 року, позивач суду не надав.

Згідно з матеріалами справи спірна квартира на АДРЕСА_2 перебувала у власності ОСОБА_5 з липня 2005 року, а приміщення салону краси на АДРЕСА_3 – з серпня 2008 року.

Як в суді першої інстанції, так і в суді апеляційної інстанції відповідач ОСОБА_2 стверджувала, що підставою передачі ОСОБА_5 їй у дар квартири і салону краси було його подякою за те, що вона зі своєю сім`єю протягом довгого періоду часу допомагала йому у проходженні лікування, оскільки останній хворів і потребував стороннього догляду і допомоги, які йому ніхто інший не міг надати.

Наведене змусило їх переїхати з міста Нововолинська, де вони проживали і вона працювала.

Брат, будучи хворим, бажав, щоб майно залишилося у родині, а тому і вчинив договори дарування квартири, а згодом і салону краси.

Договори дарування є реальними. Вона з сім`єю постійно проживає у цій квартирі, а брат має інше місце проживання.

Салон краси також перебуває у її володінні.

Десь з 2020 року у неї погіршилися стосунки з братом і останній почав оспорювати договори дарування, покликаючись на їх укладення під час хворобливого стану, але остаточного рішення так і немає.

Вважає, що позивач, як хороший давній знайомий брата, зверненням з позовом про нібито повернення боргу, а в подальшому з цим позовом, вирішив йому допомогти відібрати у неї квартиру і салон краси.

Брат ніколи не потребував фінансової допомоги, а навпаки, допомагав самому позивачеві, про що останній, будучи допитаним свідком в іншій справі, де позивачем був уже брат, а вона відповідачем, підтверджував, як і повідомляв суду, що брат був у той час дуже хворий і повідомляв йому про бажання залишити майно в родині.

Ці ж обставини зазначені відповідачем ОСОБА_2 і в апеляційній скарзі, але позивачем не спростовані.

Крім того, представник позивача не зміг дати відповідь, чому відрізняється позиція позивача щодо підстав укладення договорів дарування, зазначених ним у позовній заяві та озвучених ним, як свідком в іншій справі.

Відповідач ОСОБА_5 у поданій апеляційному суді заяві зазначає, що підтримує свої пояснення, надані Луцькому міськрайонному суду 31 березня 2026 року.

Із цих пояснень вбачається, що ОСОБА_5 позов ОСОБА_4 про визнання недійсними договорів дарування не визнає. Вказане у позові неправда. Не це було метою переоформлення майна, а його хвороба (т.1 а.с.149).

Таким чином, апеляційний суд доходить висновку, що оспорювані у цій справі договори дарування квартири і салону краси не є фіктивними (фраудаторними).

При цьому до уваги береться відсутність умислу на їх фіктивність в обох відповідачів (сторін правочинів), реальність договорів, які мають дійсні наслідки і таке майно фактично перейшло у володіння та користування ОСОБА_2 , а також наявність великої кількості майна у ОСОБА_5 , який є боржником ОСОБА_4 згідно заочного рішення суду від 17.12.2024, як до укладення кожного договору зокрема, так і після їх укладення.

Наведені обставини виключають посилання позивача на недобросовісність відповідачів та укладення спірних договорів дарування з умислом сторін договору допомогти ОСОБА_5 уникнути виконання боргових зобов`язань перед позивачем.

Ураховуючи наведені обставини, апеляційний суд доходить висновку, що укладені між відповідачами договори дарування не є фіктивними (фраудаторними), а тому в задоволенні позову необхідно відмовити.

Відповідно до статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення або змінити рішення.

Згідно зі ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Оскільки висновки суду першої інстанції про задоволення позову зроблені з неповним з`ясуванням обставин справи, перевіркою та дослідженням наданих сторонами доказів, з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права, то згідно зі статтею 376 ЦПК України це є підставою для скасування рішення суду з ухваленням нового судового рішення.

У зв`язку із задоволенням апеляційної скарги та скасуванням рішення суду першої інстанції, колегія суддів здійснює новий розподіл судового збору.

Відповідно частини 1 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Ураховуючи, що в позові відмовлено, з позивача на користь відповідача ОСОБА_2 підлягає стягненню сплачений нею судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 3 633 грн.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 376, 381 – 384 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 задовольнити.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 03 червня 2026 року і додаткове рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 02 липня 2026 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Відмовити в позові ОСОБА_4 до ОСОБА_5 , ОСОБА_2 про визнання правочинів недійсними.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 3 633 (три тисячі шістсот тридцять три) грн судового збору.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий – суддя

Судді