Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №759/4448/25 — Київський апеляційний суд

справа №759/4448/25

провадження № 22-ц/824/3639/2025

головуючий у суді І інстанції Твердохліб Ю.О.

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

11 серпня 2026 року м. Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Писаної Т.О.

суддів - Приходька К.П., Журби С.О.

за участю секретаря судового засідання - Івкової Д.Л.

розглянув у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 вересня 2025 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересахта в інтересах ОСОБА_4 , за участю третіх осіб: Служби у справах дітей та сім`ї Святошинської районної у місті Києві державної адміністрації, ОСОБА_5 про усунення перешкод в користуванні квартирою та вселення,

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2025 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулись до суду з заявою до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4 , за участю третіх осіб: Служби у справах дітей та сім`ї Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_6 , про усунення перешкод в користуванні квартирою та вселення.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 23 вересня 2025 року позов ОСОБА_2 , ОСОБА_3 до ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4 , за участю третіх осіб: Служби у справах дітей та сім`ї Святошинської районної у м. Києві державної адміністрації, ОСОБА_6 , про усунення перешкод в користуванні квартирою та вселення задоволено.

Зобов`язано ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4 , усунути перешкоди в користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом видачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ключів від замка (замків) вхідних дверей.

Вселено ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в квартиру АДРЕСА_1 .

Стягнуто з ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4 , на користь ОСОБА_2 судовий збір в розмірі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок.

Стягнуто з ОСОБА_1 , яка діє в своїх інтересах та в інтересах ОСОБА_4 , на користь ОСОБА_3 судовий збір в розмірі 1 211 (одна тисяча двісті одинадцять) гривень 20 копійок.

Не погоджуючись із указаним рішенням суду ОСОБА_1 звернулася до суду із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і постановити нове судове рішення, яким відмовити повністю у задоволенні позову. Судові витрати покласти на позивачів.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги апелянт зазначав, що суд першої інстанції розглянув справу за неналежного суб`єктного складу, оскільки до участі у справі не були залучені всі спадкоємці, які прийняли спадщину.

Зокрема, зазначає, що ОСОБА_6 повинна була брати участь у справі як співвідповідач, а не як третя особа, тоді як малолітній ОСОБА_7 взагалі не був залучений до участі у справі.

На думку апелянта, за наявності обов`язкової процесуальної співучасті незалучення належних співвідповідачів є самостійною підставою для відмови в позові.

Крім того, апелянт стверджує, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи та не перевірив належним чином підстави позову.

На думку апелянта, матеріали справи не містять належних і допустимих доказів того, що позивачі мали ключі та доступ до квартири АДРЕСА_1 , надавали допомогу спадкодавиці, возили в магазин та на ринок для купівлі продуктів та речей, самостійно на прохання спадкодавиці купували продукти харчування, ліки, прибирали у квартирі та проводили поточні ремонти, відповідачі не проживали в квартирі, не спілкувалися з ОСОБА_8 , не надавали померлій жодної допомоги, позивачі не змогли потрапити до квартири, при цьому не пам`ятаючи конкретну дату коли вони не змогли потрапити до неї та доказів того, що відповідачі не прийняли спадщину.

Також апелянт вказує на неправильне застосування судом норм матеріального права, які регулюють спадкові правовідносини. На його думку, суд не врахував положення ЦК України щодо прийняття спадщини особами, які постійно проживали разом зі спадкодавцем, а також малолітніми та неповнолітніми спадкоємцями.

Зазначає, що ОСОБА_9 , ОСОБА_10 та ОСОБА_11 є такими, що прийняли спадщину, оскільки були зареєстровані та проживали разом зі спадкодавцем, а місце проживання малолітнього ОСОБА_12 з матір`ю підтверджене окремим судовим рішенням у справі № 759/723/25.

Крім того, відповідач зазначав, що позивачі не набули права користування спірною квартирою у встановленому законом порядку, оскільки приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Седлецька Т.А. постановою від 03 квітня 2025 року відмовила їм у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Також апелянт звертає увагу, що у провадженні Святошинського районного суду міста Києва перебуває на розгляді справа № 759/18057/25 про визнання недійсним заповіту, який є підставою заявлених позовних вимог.

Окремо апелянт зазначає, що суд першої інстанції безпідставно застосував правовий висновок Верховного Суду у справі № 463/6829/21-ц, оскільки фактичні обставини цієї справи, на його переконання, не є подібними до обставин даного спору.

Відзив на апеляційну скаргу до Київського апеляційного суду не надходив.

Відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

У судовому засіданні 11 серпня 2026 року ОСОБА_1 просила скасувати рішення суду першої інстанції і постановити нове судове рішення, яким відмовити повністю у задоволенні позову.

Представник ОСОБА_1 - Тарасов С.О. також просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині не задоволених позовних вимог та ухвалити в цій частині нове судове рішення про задоволення позову.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені належним чином, шляхом направлення судової повістки до електронного кабінету, що підтверджується звітами про доставку вихідної кореспонденції Київського апеляційного суду.

Відповідно до положень статей 223, 372 ЦПК України неявка належним чином повідомлених учасників справи не перешкоджає її апеляційному розгляду.

Відповідно до вимог ч. 1 ст. 372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки, або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними.

Разом з тим частина друга вказаної статті передбачає, що неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Тобто, процесуальним законом суду апеляційної інстанції надано право розгляду справи за відсутності сторін, які належним чином повідомлені про розгляд справи.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, передумовою якого є не відсутність учасників справи, а неможливість вирішення спору в судовому засіданні (правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 25 червня 2024 року в справі №359/6678/19, провадження № 61-17877св23).

У судовому засіданні апеляційної інстанції було розглянуто клопотання представника ОСОБА_1 - Тарасова С.О. про зупинення провадження у цій справі до вирішення Верховним Судом касаційної скарги на ухвалу суду, якою було повернуто апеляційну скаргу малолітньої особи, яку представляє адвокат Тарасов С.О.

За результатами розгляду зазначеного клопотання колегія суддів дійшла висновку про відсутність передбачених законом підстав для зупинення провадження у справі.

Відповідно до статті 251 ЦПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадках, визначених цією нормою, а статтею 252 ЦПК України передбачені випадки, коли суд має право зупинити провадження у справі.

Зміст зазначених норм процесуального права свідчить про те, що зупинення провадження у справі можливе виключно з підстав, прямо передбачених законом.

Разом з тим обставини, на які посилається заявник у клопотанні, а саме подання касаційної скарги на ухвалу суду про повернення позовної заяви, не передбачені статтями 251, 252 ЦПК України як підстава для обов`язкового чи факультативного зупинення провадження у справі.

Сам факт оскарження в касаційному порядку судового рішення у справі не свідчить про об`єктивну неможливість розгляду цієї справи та не створює передбачених законом підстав для зупинення апеляційного провадження.

При цьому колегія суддів зазначає про те, що у разі задоволення касаційної скарги та скасування відповідної ухвали особа, яку представляє ОСОБА_1 , матиме можливість повторного розгляду відповідних вимог апеляційним судом.

Однак наведена обставина сама по собі не є підставою для зупинення провадження у цій справі, оскільки процесуальним законом не передбачено можливості зупинення провадження з мотивів можливого у майбутньому скасування судового рішення в іншій справі або можливого виникнення у зв`язку з цим права на повторний апеляційний розгляд.

За таких обставин колегія суддів дійшла висновку, що наведені у клопотанні ОСОБА_1 обставини не підпадають під жодну з передбачених статтями 251, 252 ЦПК України підстав для зупинення провадження, у зв`язку з чим у задоволенні клопотання слід відмовити.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги, дійшла висновку про наявність підстав для задоволення апеляційної скарги, скасування рішення Святошинського районного суду м. Києва та ухвалення нового судового рішення про відмову в задоволенні позову.

Відповідно до частини першої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права, а обґрунтованим - рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими судом.

Згідно з частиною першою статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній та додатково поданими доказами і перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Водночас обрання способу захисту цивільного права передбачає необхідність доведення позивачем наявності у нього відповідного суб`єктивного права або охоронюваного законом інтересу, факту його порушення, невизнання чи оспорювання відповідачем, а також причинного зв`язку між такими діями відповідача та порушенням права.

Рішення суду першої інстанції вказаним вимогам закону не відповідає.

При ухваленні рішення судом першої інстанції встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_8 на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого Ленінградською районною державною адміністрацією міста Києві від 10 грудня 1998 року, згідно із розпорядженням від 10 грудня 1998 року № 7478. Право власності на квартиру зареєстровано 21 грудня 1998 року в Київському міському бюро технічної інвентаризації і записано в реєстрову книгу за № 530 (а. с. 9).

Відповідно до заповіту від 12 липня 2018 року, посвідченого державним нотаріусом Дванадцятої Київської державної нотаріальної контори за реєстровим № 8-491, ОСОБА_8 заповідала все своє майно ОСОБА_14 (а. с. 103).

Відповідно до заповіту від 14 лютого 2020 року, посвідченого 14 лютого 2020 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Качельніковим С. В. за реєстровим № 234, реєстраційний запис в Спадковому реєстрі - № 59430469 ОСОБА_8 заповіла позивачам все своє майно (а. с. 10, 11).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим Київським міським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ) (а. с. 12).

30 листопада 2021 року ОСОБА_1 направила позивачам заяву, в якій просила з`явитися 15 грудня 2021 року о 15.00 год за адресою місцезнаходження квартири для усунення перешкод у користуванні малолітньою дитиною квартирою шляхом отримання від позивачів ключів (а. с. 19, 20).

ОСОБА_1 неодноразово зверталася в інтересах ОСОБА_4 до Святошинського районного суду м. Києва з позовом до позивачів про визнання заповіту недійсним, однак ці позовні заяви залишені без розгляду (а. с. 47-56).

15 березня 2021 року ОСОБА_6 звернулась до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Седлецької Т. А. із заявою про прийняття спадщини після смерті її матері - ОСОБА_8 ( а. с. 84).

Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Седлецька Т. А. 15 березня 2021 року завела спадкову справу за № 8/2021( а. с. 91).

09 вересня 2021 року із заявою про прийняття спадщини за законом та заповітом звернулися ОСОБА_3 та ОСОБА_2 (а. с. 84, 86).

03 квітня 2025 року ОСОБА_3 та ОСОБА_2 звернулись із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом (а. с.117 (на звороті).

Постановою від 03 квітня 2025 року Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Седлецька Т. А. відмовила ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у вчиненні нотаріальної дії, а саме - у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом в рівних частках кожному на майно, після смерті ОСОБА_8 ( а. с. 118).

Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції виходив, зокрема, з того, що відповідно до заповіту від 14 лютого 2020 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Качельніковим С. В. за реєстровим № 234, ОСОБА_8 заповіла позивачам все своє майно. До спадкового майна, зокрема, належить квартира АДРЕСА_1 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_8 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 , виданим Київським міським відділом державної реєстрації смерті Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Київ).

Днем відкриття спадщини є день смерті спадкодавця - ОСОБА_8 - ІНФОРМАЦІЯ_1, а тому спадщина належить позивачам з ІНФОРМАЦІЯ_1.

03 квітня 2025 року позивачі звертались до нотаріуса з проханням видати свідоцтво про право на спадщину в рівних частках кожному за заповітом на квартиру АДРЕСА_1 .

Постановою від 03 квітня 2025 року приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Седлецька Т. А. відмовила ОСОБА_3 та ОСОБА_2 у вчиненні нотаріальної дії, а саме - у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом в рівних частках кожному на майно, після смерті ОСОБА_8 . Постанову мотивувала тим, що 06 вересня 2021 року отримала ухвали про відкриття проваджень у справах №759/17970/21 та № 759/17977/21 про визнання заповіту недійсним, а тому на підставі частини другої статті 42 Закону України «Про нотаріат» вчинення нотаріальної дії може бути відкладено, а на підставі частини четвертої статті 42 Закону України «Про нотаріат» вчинення нотаріальної дії зупиняється до вирішення справи судом.

Разом з тим, суд першої інстанції зазначив, що, як вбачається з Єдиного реєстру судових рішень, позовні заяви у вищезазначених справах були залишені без розгляду. Тому станом на день подачі позову у цій справі та ухвалення рішення заповіт є дійсним.

Оскільки відповідачі чинять позивачам перешкоди у користуванні належним позивачам майном, тому суд дійшов висновку про задоволення позову та зобов`язання відповідачів усунути перешкоди позивачам у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом надання позивачам ключів від неї та вселення позивачів до спірної квартири.

Проте, колегія суддів не може погодитися з таким висновком суду першої інстанції з огляду на таке.

Відповідно до статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

При цьому обраний особою спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права, характеру його порушення та забезпечувати ефективне поновлення порушеного права.

Згідно з частинами першою, третьою статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Статтею 317 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місце знаходження майна.

За правилами частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною першою статті 321 ЦК України установлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

За змістом статей 391, 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, може бути задоволений у разі доведення позивачем того, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) на підставі, передбаченій законом або договором, і що діями відповідача порушується його право власності чи законного володіння.

Такий правовий висновок викладено Верховним Судом у постанові від 29 січня 2025 року у справі № 638/1527/19.

У цій постанові Верховний Суд зазначив, що визначальним для захисту права на підставі статті 391 ЦК України є наявність у позивача відповідного речового права та встановлення факту перешкод у користуванні майном. Верховний Суд також звернув увагу, що власник може вимагати усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, зокрема шляхом виселення, однак реалізація такого права залежить від вирішення питання про право користування житловим приміщенням особою, яка в ньому проживає.

Отже, для задоволення заявленого позову суду необхідно було встановити не лише факт прийняття позивачами спадщини, але й характер їхнього права на спірне майно, факт порушення саме цього права відповідачкою, правові підстави проживання відповідачки та інших осіб у квартирі, а також відповідність обраного способу захисту характеру спірних правовідносин.

Колегія суддів погоджується з доводами позивачів у тій частині, що відповідно до частини п`ятої статті 1268 ЦК України спадщина належить спадкоємцеві з часу її відкриття незалежно від часу її прийняття, а відсутність свідоцтва про право на спадщину відповідно до частини третьої статті 1296 ЦК України сама по собі не позбавляє спадкоємця права на спадщину.

Згідно із нормою статті 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав і обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за виключенням тих прав і обов`язків, що зазначені у статті 1219 ЦК України (статті 1218, 1231 ЦК України).

Відповідно до частини другої статті 1220 ЦК України часом відкриття спадщини є день смерті особи, або день, з якого вона оголошується померлою.

Частиною першою статті 1268 ЦК України передбачено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до частини першої статті 1296 ЦК України спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина п`ята статті 1268 ЦК України).

Частиною першою статті 1297 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов`язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно. Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина третя статті 1296 ЦК України).

З цього приводу Верховний Суд у постанові від 22 березня 2023 року у справі № 463/6829/21, зазначив, що спадкоємець, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, є її власником з часу відкриття спадщини, а права володіння та користування спадковим майном виникають у нього з цього часу. Верховний Суд також вказав, що відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє такого спадкоємця можливості захищати свої порушені права.

Водночас зазначений правовий висновок не означає, що будь-яка особа, яка заявляє про прийняття спадщини, автоматично набуває право на вселення до житлового приміщення незалежно від встановлення інших обставин справи.

У справі № 463/6829/21 Верховний Суд виходив із установленого факту прийняття спадщини позивачем та наявності у нього речового права на конкретну частину житлового будинку, а також встановленого факту вчинення відповідачем конкретних дій, які перешкоджали позивачу у користуванні цим майном. Саме встановлення зазначених обставин стало підставою для висновку про можливість захисту спадкоємцем свого речового права шляхом усунення перешкод у користуванні майном.

Натомість фактичні обставини справи, що переглядається, є іншими.

З матеріалів справи вбачається, що позивачі пов`язують своє право на спірну квартиру виключно із заповітом ОСОБА_8 від 14 лютого 2020 року.

Разом із тим дійсність саме цього заповіту є предметом спору.

Як установлено судом першої інстанції, раніше ОСОБА_1 неодноразово зверталася до суду з позовами про визнання заповіту недійсним. Попередні позовні заяви були залишені без розгляду, однак надалі ОСОБА_1 звернулася до суду з новим позовом, у зв`язку з чим у Святошинському районному суді м. Києва перебуває цивільна справа № 759/18057/25 про визнання недійсним заповіту від 14 лютого 2020 року.

Таким чином, на час розгляду цієї справи існує невирішений судовий спір щодо правової підстави, на яку позивачі посилаються як на підставу набуття спадкових прав.

Більше того, 03 квітня 2025 року позивачі звернулися до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Седлецької Т. А. із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом на спірну квартиру.

Постановою приватного нотаріуса від 03 квітня 2025 року у видачі такого свідоцтва позивачам відмовлено.

Зі змісту зазначеної постанови вбачається, що нотаріус, зокрема, врахувала наявність судових проваджень щодо визнання заповіту недійсним та застосувала положення статті 42 Закону України «Про нотаріат» щодо відкладення та зупинення вчинення нотаріальної дії до вирішення відповідного судового спору.

Отже, на момент розгляду справи існувала не просто відсутність державної реєстрації права власності позивачів на квартиру, а невирішений спір щодо дійсності самого правочину, з якого позивачі обґрунтовують своє право на спадкування. Однак, ця обставина має істотне значення для правильного вирішення спору.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки попередні позовні заяви про визнання заповіту недійсним були залишені без розгляду, то заповіт є дійсним, а отже позивачі мають безумовне право вимагати вселення до квартири.

Залишення позовної заяви без розгляду не є вирішенням спору по суті та не встановлює обставин щодо дійсності або недійсності правочину.

Крім того, у справі № 759/18057/25 предметом судового розгляду є саме дійсність заповіту, на який позивачі посилаються як на підставу набуття спадщини.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про безспірність права позивачів на спірну квартиру є передчасним.

Разом із тим колегія суддів наголошує, що сама по собі відсутність свідоцтва про право на спадщину не є підставою для висновку про відсутність у спадкоємця будь-яких прав на спадкове майно. Такий висновок прямо узгоджується з правовою позицією Верховного Суду у справі № 463/6829/21-ц.

Однак у цій справі питання полягає не лише у відсутності свідоцтва про право на спадщину. Питання полягає у тому, що правова підстава спадкування - заповіт від 14 лютого 2020 року - оспорюється, а тому суд при вирішенні заявленої вимоги про вселення був зобов`язаний встановити всі обставини, що визначають права та обов`язки сторін щодо спірного житла.

Водночас предметом заявленого позову є не визнання права власності на квартиру в порядку спадкування, не визначення складу спадкоємців та не усунення особи від права на спадкування, а усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом видачі ключів та вселення.

Тобто позивачі обрали спосіб захисту, який передбачає наявність уже існуючого та порушеного права користування житловим приміщенням.

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло.

Конституційна гарантія права на житло поширюється на кожну особу, яка відповідно до закону набула право користування житловим приміщенням, а тому при вирішенні спору про вселення суд повинен забезпечити баланс прав усіх осіб, чиї житлові права можуть бути порушені таким рішенням.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Предметом доказування у справі про вселення є, зокрема, наявність у позивача права користування конкретним житловим приміщенням, правова підстава виникнення такого права, факт порушення цього права відповідачем та можливість поновлення права саме обраним способом захисту.

Позивачі не надали належних та допустимих доказів того, що до смерті ОСОБА_8 вони мали самостійне право проживання у спірній квартирі.

Посилання на те, що позивачі мали ключі від квартири, відвідували спадкодавицю, допомагали їй у побуті, купували продукти та ліки, прибирали квартиру або здійснювали ремонтні роботи, не свідчать про виникнення у них права постійного користування квартирою як житлом.

Надання допомоги власнику квартири, періодичне відвідування житла чи наявність ключів від нього самі по собі не створюють права проживання у відповідному житловому приміщенні.

Так само позивачі не довели, що до моменту звернення до суду вони фактично проживали у спірній квартирі, що відповідачка їх виселила або що вона перешкоджала реалізації вже існуючого у них права користування житлом.

За таких обставин вимога про вселення фактично спрямована не на відновлення вже існуючого права користування житлом, а на створення для позивачів можливості фактичного проживання у квартирі.

Такий спосіб захисту не відповідає встановленим у справі обставинам.

Колегія суддів також бере до уваги, що спірна квартира є однокімнатною, а з матеріалів справи вбачається проживання у ній відповідачки та її малолітня дитина ОСОБА_7 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ) та неповнолітня дитина ОСОБА_4 ( ІНФОРМАЦІЯ_3 ).

Позивачі просять вселити до цієї квартири ще двох осіб, однак суд першої інстанції фактично не дослідив питання щодо можливості такого вселення з урахуванням прав та законних інтересів осіб, які вже проживають у квартирі.

Особливого значення набуває те, що серед осіб, права яких можуть бути безпосередньо зачеплені рішенням про вселення, є неповнолітні діти.

Вирішення спору про вселення до житлового приміщення двох інших осіб без залучення до участі у справі всіх осіб, чиї права та обов`язки можуть бути безпосередньо визначені рішенням суду, не відповідає вимогам повного та всебічного розгляду справи.

З матеріалів справи також убачається, що ОСОБА_6 звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини після смерті ОСОБА_8 .

Отже, вона є особою, яка заявила про свої спадкові права щодо того самого майна, право на яке позивачі обґрунтовують заповітом.

Заявлені позивачами вимоги безпосередньо пов`язані з визначенням можливості фактичного користування спірною квартирою та можуть вплинути на права інших спадкоємців.

За таких обставин суд першої інстанції мав належним чином визначити коло осіб, права та обов`язки яких можуть бути порушені або змінені ухваленим рішенням, та надати оцінку доводам апелянта про неналежний суб`єктний склад учасників справи.

Необхідність такого підходу випливає також із загальних засад цивільного судочинства, відповідно до яких судове рішення повинно забезпечувати ефективний захист порушеного права та не може визначати права й обов`язки осіб, які не брали участі у справі.

Водночас суд першої інстанції обмежився встановленням факту прийняття позивачами спадщини та не встановив повною мірою правовий статус інших осіб, які претендують на спадкове майно або фактично проживають у квартирі.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції помилково визначив юридично значимі обставини, які підлягали встановленню у справі, що призвело до передчасного висновку про наявність підстав для задоволення позову.

Колегія суддів також звертає увагу на те, що вимога про вселення та вимога про захист спадкового права мають різну правову природу.

Якщо позивачі вважають, що вони набули право на квартиру у порядку спадкування, однак інші особи оспорюють їхні спадкові права, вони вправі захищати своє право у відповідному спадковому спорі, у тому числі шляхом звернення з позовом про визнання права власності на спадкове майно в порядку спадкування, якщо для цього існують передбачені законом підстави.

Після остаточного вирішення спору щодо дійсності заповіту та належності квартири відповідним спадкоємцям, а також належного оформлення спадкових прав, особа, яка набуде право власності на квартиру, не позбавлена можливості використовувати передбачені законом способи захисту свого права власності, у тому числі вимагати усунення перешкод у користуванні майном, а за наявності відповідних правових підстав - виселення осіб, які не мають права користування житлом.

Такий підхід узгоджується і з правовою позицією Верховного Суду, викладеною у постанові від 29 січня 2025 року у справі № 638/1527/19.

У цій постанові Верховний Суд наголосив, що визначальним для застосування статті 391 ЦК України є наявність у позивача відповідного речового права та встановлення факту перешкод у його здійсненні. При цьому питання про можливість виселення чи іншого втручання у користування житлом пов`язується з попереднім встановленням права користування відповідним житловим приміщенням.

Отже, застосування статті 391 ЦК України у цій справі вимагало встановлення не лише факту прийняття позивачами спадщини, а й того, що відповідачка своїми конкретними діями порушила вже наявне у позивачів право користування спірною квартирою.

Таких обставин матеріали справи не підтверджують.

Зокрема, жодних обставин, що спірна квартира була, та є на час розгляду справи єдиним житлом позивачів, матеріали справи не місять.

Навпаки, встановлено, що позивачі до смерті спадкодавиці не проживали у спірній квартирі, а після її смерті не були особами, які фактично користувалися квартирою як житлом.

Тому суд першої інстанції помилково ототожнив право на спадщину з правом на вселення та проживання у квартирі.

Таким чином, позовні вимоги про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом видачі ключів та вселення є передчасними.

Відповідно до частини першої статті 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині є, зокрема, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, які суд першої інстанції визнав установленими, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на викладене колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, помилково визначив характер спірних правовідносин та передчасно застосував положення статті 391 ЦК України.

За таких обставин рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

При цьому така відмова не позбавляє ОСОБА_2 та ОСОБА_3 права захищати свої спадкові права у встановленому законом порядку, у тому числі у спорі щодо дійсності заповіту, завершити оформлення спадкових прав після вирішення відповідного спору, а за наявності передбачених законом підстав - звернутися до суду з належним способом захисту права на спадкове майно.

У разі встановлення за позивачами права власності на квартиру вони також не позбавлені можливості обрати відповідний спосіб захисту права власності у разі його порушення, з урахуванням правового статусу всіх осіб, які проживають у квартирі.

Таким чином апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити, а рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Питання щодо розподілу судових витрат, пов`язаних із розглядом справи суд вирішує відповідно до положень статті 141 ЦПК України.

Згідно з частинами першою та другою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За таких обставин, апеляційний суд вважає, що відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України з позивачів на користь відповідача підлягає стягненню судовий збір у розмірі 1211,20 грн з кожного.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 23 вересня 2025 року скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1211,20 грн судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 1211,20 грн судового збору за розгляд справи в суді апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її проголошення та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Реквізити сторін:

ОСОБА_1 (РНОКПП: НОМЕР_2 , АДРЕСА_2 ).

ОСОБА_2 (РНОКПП: НОМЕР_3 , АДРЕСА_3 ).

ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_4 , АДРЕСА_4 )

Головуючий Т.О. Писана

Судді К.П. Приходько

С.О. Журба