Рішення від 23 серпня 2026 р. у справі №520/14578/26 — Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Харків

24 серпня 2026 р. справа № 520/14578/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Олексія Котеньова, розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому провадженні у приміщенні Харківського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_2 , в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати наказ командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) № 053 від 20.02.2025 року в частині визначення періоду з 24.12.2024 по 20.02.2025 як часу самовільного залишення частини, що не підлягає оплаті;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 внести зміни до наказу № 053 від 20.02.2025 року, визначивши дату закінчення самовільного залишення частини солдатом ОСОБА_1 — 23.12.2024;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити солдату ОСОБА_1 основне грошове забезпечення (посадовий оклад, оклад за військовим званням, надбавку за вислугу років) за період з 24.12.2024 по 20.02.2025.

В обґрунтування позову позивач зазначив, що наказ командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) №53 від 20.02.2025 в частині визначення періоду з 24.12.2024 по 20.02.2025 як часу самовільного залишення частини, що не підлягає оплаті, є протиправним. Позивач вважає, що після прибуття 24.12.2024 до військової частини НОМЕР_4 на виконання ухвали суду його статус СЗЧ припинився, а право на отримання грошового забезпечення було поновлено. На думку позивача, відповідач, визнавши факт його перебування у військовій частині НОМЕР_4 з 24.12.2024, протиправно не здійснив нарахування та виплату основного грошового забезпечення за період з 24.12.2024 по 20.02.2025. Зазначене стало підставою для звернення позивача до суду з даним адміністративним позовом.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 15.06.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито спрощене провадження у справі.

Відповідачем подано відзив на позовну заяву, в якому зазначено, що дії військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати позивачу грошового забезпечення за період з 24.12.2024 по 20.02.2025 є правомірними. Відповідач зазначає, що позивача було знято з грошового забезпечення у зв`язку із самовільним залишенням військової частини на підставі наказу командира військової частини НОМЕР_2 №295 від 22.10.2023, а поновлення виплат здійснюється з дня повернення військовослужбовця, оформленого відповідним наказом командира військової частини. Відповідач вказує, що з 24.12.2024 позивач фактично перебував у військовій частині НОМЕР_4 , а не проходив службу у військовій частині НОМЕР_2 , у зв`язку з чим не перебував на фінансовому забезпеченні останньої. На думку відповідача, обов`язок щодо нарахування та виплати грошового забезпечення за місцем проходження служби покладається на військову частину, у якій військовослужбовець перебуває на забезпеченні. У зв`язку з наведеним відповідач вважає, що правові підстави для задоволення позовних вимог відсутні, та просить суд відмовити у їх задоволенні.

Інші заяви по суті справи не надходили.

Відповідно до ст.258 КАС України суд розглядає справи за правилами спрощеного позовного провадження протягом розумного строку, але не більше шістдесяти днів із дня відкриття провадження у справі.

Згідно з п.10 ч.1 ст.4 КАС України письмове провадження - розгляд і вирішення адміністративної справи або окремого процесуального питання в суді першої, апеляційної чи касаційної інстанції без повідомлення та (або) виклику учасників справи та проведення судового засідання на підставі матеріалів справи у випадках, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.4 ст.229 КАС України у разі неявки у судове засідання всіх учасників справи або якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється за відсутності учасників справи (у тому числі при розгляді справи в порядку письмового провадження), фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши доводи позову, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, суд зазначає наступне.

Судом установлено, що наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) №295 від 22.10.2023 позивача було знято з усіх видів забезпечення у зв`язку із самовільним залишенням військової частини та знято з грошового забезпечення з 21.10.2023.

У подальшому наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 19.02.2025 №52 (№83) встановлено, що позивач перебуває у військовій частині НОМЕР_4 з 24.12.2024 у зв`язку з поверненням після самовільного залишення частини, що підтверджується повідомленням командира військової частини НОМЕР_4 , витягом з наказу від 24.12.2024 №372 та ухвалою суду у справі №202/14198/24 від 17.12.2024.

Наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) №53 від 20.02.2025 позивача виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 та всіх видів забезпечення у зв`язку з вибуттям для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_4 . При цьому, у зазначеному наказі визначено, що позивач знятий з грошового забезпечення з 21.10.2023.

Не погоджуючись із діями військової частини НОМЕР_2 щодо невиплати грошового забезпечення за період з 24.12.2024 по 20.02.2025, а також із визначенням зазначеного періоду як часу самовільного залишення частини, позивач звернувся до суду із даним позовом.

У позовній заяві ОСОБА_1 просить визнати протиправним та скасувати наказ військової частини НОМЕР_2 №53 від 20.02.2025 в оскаржуваній частині, зобов`язати відповідача внести зміни до наказу щодо дати закінчення самовільного залишення частини, а також нарахувати та виплатити йому основне грошове забезпечення за період з 24.12.2024 по 20.02.2025.

Таким чином, спірні правовідносини у межах даної справи виникли з приводу правомірності визначення відповідачем періоду перебування позивача у статусі самовільного залишення військової частини після його прибуття до іншої військової частини та наявності у військової частини НОМЕР_2 обов`язку щодо нарахування і виплати позивачу грошового забезпечення за спірний період.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд застосовує такі норми права.

Згідно із частиною другою статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 №2232-XII (далі - Закон №2232-XII) визначає правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, а також визначає загальні засади проходження в Україні військової служби.

Статтею 1 Закону №2232-XII встановлено, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення, посади в яких комплектуються військовослужбовцями.

Частиною першою статті 2 Закону №2232-XII передбачено, що військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Відповідно до частини четвертої статті 2 Закону №2232-XII порядок проходження військової служби, права та обов`язки військовослужбовців визначаються цим та іншими законами, відповідними положеннями про проходження військової служби, що затверджуються Президентом України, та іншими нормативно-правовими актами.

Механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України визначені Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженим наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 26.06.2018 за №745/32197 (далі - Порядок №260).

Відповідно до пункту 15 розділу I Порядку №260 військовослужбовцям, які самовільно залишили військові частини або місця служби, виплата грошового забезпечення призупиняється з дня самовільного залишення військової частини або місця служби та поновлюється з дня повернення.

Призупинення та поновлення виплати грошового забезпечення оголошується наказом командира військової частини.

Отже, загальним правилом є припинення виплати грошового забезпечення на період самовільного залишення військової частини та її поновлення з дня повернення військовослужбовця.

Водночас наведене загальне правило не може застосовуватися ізольовано від спеціальних положень законодавства, якими врегульовано правовий статус військовослужбовців, щодо яких судом постановлено ухвалу про закриття кримінального провадження та звільнення від кримінальної відповідальності на підставі частини п`ятої статті 401 Кримінального кодексу України.

Так, Законом України від 20.08.2024 №3902-IX «Про внесення змін до Кримінального кодексу України, Кримінального процесуального кодексу України та інших законів України щодо вдосконалення кримінальної відповідальності за злочини проти встановленого порядку несення або проходження військової служби під час дії воєнного стану» статтю 401 Кримінального кодексу України доповнено частиною п`ятою.

Відповідно до частини п`ятої статті 401 Кримінального кодексу України особа, яка під час дії воєнного стану вперше вчинила кримінальне правопорушення, передбачене статтями 407, 408 цього Кодексу, може бути звільнена від кримінальної відповідальності, якщо вона добровільно звернулася із клопотанням про намір повернутися до цієї або іншої військової частини або до місця служби для продовження проходження військової служби та за наявності письмової згоди командира (начальника) військової частини (установи) на продовження проходження такою особою військової служби.

Зазначена правова норма спрямована на забезпечення можливості продовження військової служби особами, які самовільно залишили військову частину або місце служби, але в подальшому виявили намір повернутися до проходження військової служби.

У розвиток зазначеного правового регулювання законодавцем встановлено спеціальні наслідки постановлення судом ухвали про звільнення військовослужбовця від кримінальної відповідальності на підставі частини п`ятої статті 401 Кримінального кодексу України.

Так, відповідно до частини другої статті 24 Закону №2232-XII військовослужбовці, стосовно яких судом постановлено ухвалу про закриття кримінального провадження та звільнення від кримінальної відповідальності на підставі, передбаченій частиною п`ятою статті 401 Кримінального кодексу України, зобов`язані невідкладно, але не пізніше трьох діб після набрання такою ухвалою законної сили, прибути до вказаних в ухвалі військових частин (місць проходження військової служби) для продовження проходження військової служби.

Цією ж нормою встановлено, що з дня прибуття до військової частини (місця проходження військової служби), але не пізніше набрання такою ухвалою законної сили, для таких військовослужбовців військова служба та дія контракту продовжуються, поновлюються виплата грошового забезпечення та здійснення продовольчого, речового й інших видів забезпечення, а також пільги та соціальні гарантії, встановлені законодавством України.

Таким чином, законодавець прямо пов`язує виникнення права військовослужбовця на поновлення грошового забезпечення з фактом його прибуття до військової частини, визначеної в ухвалі суду, для продовження проходження військової служби.

Отже, для вирішення цього спору визначальним є не те, до якої саме військової частини позивач був зарахований на фінансове забезпечення до моменту видання наказу про його виключення зі списків, а встановлення факту та дати його повернення до проходження військової служби у порядку, передбаченому частиною другою статті 24 Закону №2232-XII.

Судом установлено, що ухвалою Індустріального районного суду міста Дніпра від 17.12.2024 у справі №202/14198/24 позивача було звільнено від кримінальної відповідальності та зобов`язано прибути до військової частини НОМЕР_4 для подальшого проходження військової служби.

На виконання зазначеної ухвали суду 24.12.2024 позивач прибув до військової частини НОМЕР_4 та відповідно до наказу командира військової частини НОМЕР_4 від 24.12.2024 №372 приступив до виконання обов`язків військової служби.

Вказана обставина не лише підтверджена наданими позивачем доказами, але й фактично визнана відповідачем.

Так, наказом командира військової частини НОМЕР_2 від 19.02.2025 №52 встановлено, що позивач перебуває у військовій частині НОМЕР_4 з 24.12.2024 у зв`язку з поверненням після самовільного залишення частини.

Підставами для видання зазначеного наказу були повідомлення командира військової частини НОМЕР_4 , витяг з наказу командира військової частини НОМЕР_4 від 24.12.2024 №372 та ухвала Індустріального районного суду міста Дніпра від 17.12.2024 у справі №202/14198/24.

Таким чином, самим відповідачем офіційно встановлено та підтверджено факт повернення позивача після самовільного залишення військової частини саме 24.12.2024.

З цього моменту позивач перестав перебувати у стані самовільного залишення військової частини та продовжив проходження військової служби у військовій частині НОМЕР_4 на підставі та на виконання судового рішення.

При цьому, суд ураховує, що відповідач не надав доказів того, що після 24.12.2024 позивач знову самовільно залишав місце служби, не приступав до виконання обов`язків військової служби або іншим чином втратив статус військовослужбовця, військова служба якого була продовжена.

Навпаки, матеріалами справи підтверджено, що 15.02.2025 наказом Командувача Сухопутних військ Збройних Сил України №216-РС позивача призначено на посаду у військовій частині НОМЕР_4 , а 20.02.2025 наказом командира військової частини НОМЕР_2 №53 його виключено зі списків особового складу військової частини НОМЕР_2 у зв`язку з вибуттям для подальшого проходження військової служби до військової частини НОМЕР_4 .

Так, у період з 24.12.2024 по 20.02.2025 позивач фактично проходив військову службу, що виключає можливість одночасного визнання цього самого періоду часом самовільного залишення військової частини.

Відповідачем зазначених обставин не спростовано.

Протилежний підхід призвів би до правової суперечності, за якої одна й та сама особа одночасно визнається такою, що повернулася після самовільного залишення військової частини та продовжує проходження військової служби, і такою, що продовжує перебувати у стані самовільного залишення військової частини.

Така правова конструкція не відповідає положенням частини другої статті 24 Закону №2232-XII та суперечить фактичним обставинам, встановленим у цій справі.

Суд також відхиляє доводи відповідача про те, що ухвала суду від 17.12.2024 лише звільняла позивача від кримінальної відповідальності та не містила прямого зобов`язання військової частини НОМЕР_2 здійснити виплату грошового забезпечення.

Дійсно, ухвалою суду не визначався конкретний розмір грошового забезпечення та не покладався безпосередньо на відповідача обов`язок здійснити його нарахування. Однак такий обов`язок виникає не з ухвали суду, а безпосередньо із закону.

Ухвала суду від 17.12.2024 є юридичною підставою, у зв`язку з якою позивач був зобов`язаний прибути до визначеної військової частини для продовження проходження військової служби, тоді як обов`язок щодо поновлення виплати грошового забезпечення з дня такого прибуття прямо передбачений частиною другою статті 24 Закону №2232-XII.

Отже, відсутність в ухвалі суду окремого формулювання про виплату грошового забезпечення не звільняє військову частину від виконання імперативних вимог закону.

Необґрунтованим є також посилання відповідача на те, що позивач у період з 24.12.2024 по 20.02.2025 не перебував на фінансовому забезпеченні військової частини НОМЕР_2 .

Суд враховує, що позивач дійсно в спірний період проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_4 . Однак така обставина сама по собі не свідчить про відсутність права позивача на грошове забезпечення та не може бути підставою для позбавлення його такого забезпечення.

Навпаки, саме відповідач (Військова частина НОМЕР_2 ), маючи документально підтверджені відомості про повернення позивача до військової служби з 24.12.2024, був зобов`язаний належним чином оформити припинення періоду СЗЧ, поновлення грошового забезпечення та належні розрахунки при вибутті позивача до нового місця проходження військової служби.

Відповідачем зазначених дій не вчинено.

Більше того, наказом від 19.02.2025 №52 відповідач визнав повернення позивача після самовільного залишення військової частини з 24.12.2024, однак наступного дня в наказі №53 від 20.02.2025 фактично продовжив наслідки СЗЧ до 20.02.2025, зазначивши, що позивач знятий з грошового забезпечення з 21.10.2023.

Таким чином, дії відповідача є внутрішньо суперечливими: з одного боку, військова частина НОМЕР_2 офіційно визнала факт повернення позивача після СЗЧ з 24.12.2024, а з іншого боку — продовжила застосовувати до позивача правові наслідки перебування у СЗЧ після цієї дати.

Відповідно до статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інше забезпечення відповідно до умов військової служби.

Грошове забезпечення військовослужбовців є гарантованою державою виплатою, пов`язаною з проходженням військової служби, а тому його невиплата допускається лише у випадках, прямо передбачених законом.

У даному випадку після 24.12.2024 правова підстава для призупинення виплати грошового забезпечення у зв`язку із СЗЧ припинилася, оскільки позивач прибув до визначеної судом військової частини та продовжив проходження військової служби.

З огляду на це період з 24.12.2024 по 20.02.2025 не може бути віднесений до часу самовільного залишення військової частини, за який грошове забезпечення не виплачується.

Щодо посилання відповідача на пункт 5 розділу IV Порядку №260, відповідно до якого час самовільного залишення військової частини або місця служби не зараховується до вислуги років у календарному обчисленні, суд зазначає, що зазначена норма застосовується саме до періоду фактичного самовільного залишення військової частини.

Після 24.12.2024 такий період припинився у зв`язку з поверненням позивача до проходження військової служби.

Тому відсутні правові підстави не зараховувати період з 24.12.2024 по 20.02.2025 до відповідного періоду проходження військової служби з мотивів СЗЧ.

Суд також бере до уваги, що позивачу при вибутті до нового місця проходження військової служби було видано грошовий атестат із нульовими показниками за спірний період.

Вказана обставина має істотне значення для вирішення спору, оскільки внаслідок дій відповідача позивач фактично опинився у ситуації, коли одна військова частина не здійснила нарахування грошового забезпечення за спірний період, а інша військова частина не могла здійснити його виплату за відсутності відповідних даних та належно оформленого грошового атестата.

Такий підхід не може бути визнаний правомірним, оскільки організаційні питання взаємодії між військовими частинами та ведення фінансового обліку не можуть покладатися на військовослужбовця та призводити до фактичного позбавлення його гарантованого законом грошового забезпечення.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суд перевіряє, зокрема, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України, обґрунтовано, добросовісно, розсудливо, пропорційно, своєчасно та з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення.

З урахуванням встановлених обставин суд приходить до висновку, що визначення відповідачем у наказі №53 від 20.02.2025 періоду з 24.12.2024 по 20.02.2025 як часу самовільного залишення військової частини не відповідає вимогам законодавства та порушує право позивача на належне грошове забезпечення.

Відтак, наказ командира військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) №53 від 20.02.2025 підлягає визнанню протиправним та скасуванню в частині, в якій до періоду самовільного залишення військової частини віднесено час з 24.12.2024 по 20.02.2025 та фактично визначено його як період, за який грошове забезпечення не підлягає виплаті.

Щодо позовної вимоги про зобов`язання відповідача внести зміни до наказу №53 від 20.02.2025, суд зазначає таке.

Враховуючи, що факт повернення позивача до проходження військової служби встановлено з 24.12.2024, належним способом відновлення порушеного права позивача є внесення до наказу відповідних змін із визначенням датою закінчення періоду самовільного залишення військової частини 23.12.2024.

Такий спосіб захисту є безпосередньо пов`язаним із встановленим судом порушенням права позивача та спрямований на усунення правових наслідків неправомірного визначення відповідачем спірного періоду як часу СЗЧ.

Щодо позовної вимоги про нарахування та виплату грошового забезпечення суд зазначає, що після 24.12.2024 позивач продовжив проходження військової служби, а тому набув право на отримання передбаченого законом грошового забезпечення.

При цьому відповідно до пункту 15 розділу I Порядку №260 виплата грошового забезпечення військовослужбовцю, який самовільно залишив військову частину або місце служби, поновлюється з дня повернення.

Отже, з 24.12.2024 відповідач не мав правових підстав для продовження невиплати позивачу грошового забезпечення з мотивів його перебування у СЗЧ.

З урахуванням того, що позивач до 20.02.2025 залишався у списках особового складу військової частини НОМЕР_2 , а саме відповідач оформив його вибуття до нового місця проходження служби та видав грошовий атестат із нульовими показниками за спірний період, суд вважає обґрунтованою вимогу про покладення на відповідача обов`язку здійснити нарахування та виплату належного позивачу основного грошового забезпечення за період з 24.12.2024 по 20.02.2025.

Щодо доводів відповідача про те, що позивач не звертався до безпосереднього начальника із відповідним рапортом, суд зазначає, що право особи на судовий захист не залежить від попереднього обов`язкового звернення до безпосереднього начальника, якщо законом для відповідної категорії спорів не встановлено обов`язкового досудового порядку врегулювання.

Сам факт звернення позивача до військової частини із заявами щодо виплати грошового забезпечення та отримання ним відповідей відповідача про відмову у задоволенні його вимог свідчить про те, що відповідач був обізнаний про спірні правовідносини та мав можливість самостійно усунути допущене порушення, однак цього не зробив.

Таким чином, доводи відповідача не спростовують встановлених судом обставин та не дають підстав для висновку про правомірність оскаржуваного наказу в частині, що є предметом спору.

За приписами ч.1 ст.77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для їх задоволення.

Судові витрати підлягають розподілу відповідно до приписів ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись ст.ст. 19, 139, 205, 229, 241-247, 250, 255, 293, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Задовольнити позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання протиправним та скасування наказу, зобов`язання вчинити певні дії.

Визнати протиправним та скасувати наказ командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) № 053 від 20 лютого 2025 року в частині визначення періоду з 24 грудня 2024 року по 20 лютого 2025 року як періоду самовільного залишення військової частини, що не підлягає оплаті, щодо солдата ОСОБА_1 .

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) внести відповідні зміни до наказу командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) № 053 від 20 лютого 2025 року, визначивши датою закінчення періоду самовільного залишення військової частини солдатом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) 23 грудня 2024 року.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ) основне грошове забезпечення, а саме посадовий оклад, оклад за військовим званням та надбавку за вислугу років, за період з 24 грудня 2024 року по 20 лютого 2025 року, з урахуванням раніше виплачених сум.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення (ухвали) суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення у повному обсязі виготовлено 24 серпня 2026 року.

Суддя Олексій КОТЕНЬОВ