Постанова від 18 серпня 2026 р. у справі №607/10284/25 — Тернопільський апеляційний суд

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 607/10284/25Головуючий у 1-й інстанції Стельмащук П.Я.

Провадження № 22-ц/817/866/26 Доповідач - Храпак Н.М.

Категорія -

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

19 серпня 2026 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Храпак Н.М.

суддів - Костів О. З., Хома М. В.,

за участі секретаря - Ліщак І.С.

та позивача ОСОБА_1 , її представника адвоката Гавдяк І.Б.

розглянувши у відкритому судовому засіданні, цивільну справу № 607/10284/25 за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Гавдяк Ірина Богданівна, на рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 січня 2026 року, повний текст якого виготовлено 29 січня 2026 року, ухваленого суддею Стельмащуком П.Я., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин Зіновій Зіновійович про визнання недійсним договору дарування та скасування державної реєстрації права власності, -

В С Т А Н О В И В:

у травні 2025 року ОСОБА_1 звернулася в суд із позовом до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин Зіновій Зіновійович про визнання недійсним договору дарування квартири, укладеного 10.12.2013 між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З., який зареєстрований № 2966 та скасування державної реєстрації права власності на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , яка була здійснена на ім`я ОСОБА_2 на підставі договору дарування, поновлення права власності на вказану квартиру за ОСОБА_1 .

В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначила, що 10.12.2013 між сторонами було укладено договір дарування, відповідно до якого позивач подарувала відповідачу квартиру АДРЕСА_1 . Даний договір укладено позивачем не з наміром безоплатно передати нерухомість у власність відповідача, а у зв`язку із усною домовленістю з відповідачем про те, що він, будучи її сином, здійснюватиме за нею догляд та надаватиме допомогу, оскільки позивач є особою з інвалідністю ІІ групи, має онкологічне захворювання, обмежена в рухах. Проте, після укладення договору зазначена домовленість відповідачем дотримана не була. Фактичного догляду з його боку не здійснювалось, матеріальна допомога не надавалась, а становище позивача погіршилось, внаслідок чого вона була змушена залишити подаровану квартиру та переїхати проживати до с. Ласківці Тернопільської області.

Таким чином, під час укладення договору дарування з боку позивача була допущена помилка, в частині суті правочину, його природи, мотивів та цілей. А саме, позивач вважала, що фактичним результатом договору буде забезпечення її належного існування та медико-соціальної підтримки. Отже, договір дарування не відповідає внутрішньому волевиявленню позивача, оскільки була впевнена, що підписує договір, відповідно до якого відповідач буде здійснювати за нею догляд та утримувати її в майбутньому та не мала на меті відчуження нерухомого майна на користь відповідача, а тому звернулась до суду із зазначеним позовом.

Рішенням Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 січня 2026 року у задоволені позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. про визнання недійсним договору дарування та скасування державної реєстрації права власності - відмовлено.

В апеляційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Гавдяк І.Б. просить рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 січня 2026 року скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги представник заявника зазначила, що згідно з лікарськими висновками від 31.12.2013, 04.01.2014, лютого 2024 року у ОСОБА_1 наявне захворювання щитовидної залози. ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи довічно, що підтверджується пенсійним посвідченням серії НОМЕР_1 виданим 03.04.2024.

Відповідно, при укладенні договору дарування з боку позивачки була допущена суттєва помилка щодо природи правочину, його цілей та наслідків. Вона вважала, що фактичним результатом цього договору буде забезпечення її утримання, а не безоплатна передача житла. Таким чином, дарування здійснювалося під умовним очікуванням з боку відповідача, і саме ці обставини спонукали її укласти правочин.

У 2025 році ОСОБА_2 повністю припинив спілкування, допомогу та підтримку, що стало усвідомленням порушенням прав та законних інтересів.

Суд дійшов помилкового висновку про відсутність помилки при укладенні договору дарування. Фактично ОСОБА_1 сприймала спірний правочин як домовленість про забезпечення її догляду та підтримки в майбутньому, а не як безумовне та безоплатне відчуження єдиного житла без будь яких зустрічних обов`язків відповідача.

Представник ОСОБА_2 - адвокат Семусь Т.А. подала відзив на апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гавдяк І.Б., у якому зазначила, що позивачка сама ініціювала укладення саме договору дарування квартири своєму синові (відповідачу), оскільки він постійно проживав в даній квартирі ще з 1988 р., а в подальшому зі своєю сім`єю, що підтверджується реєстрацією його місця проживання із зазначенням у паспорті відповідача, що міститься в матеріалах даної справи.

Натомість позивачка ніколи постійно у спірній квартирі не проживала. Вона постійно проживала зі своїм чоловіком (батьком відповідача) та дочкою в АДРЕСА_2 . Тому одразу (через три дні) після дарування квартири з власної волі знялась з реєстрації у спірній квартирі та зареєструвалася по фактичному місцю свого проживання в с. Лаківці, що підтверджується відповідним штампом у паспорті позивачки, копія якого міститься у матеріалах даної справи.

Медичні документи позивачки, що містяться в матеріалах даної справи, спростовують її твердження, «що договір дарування квартири було укладено не з наміром безоплатно передати нерухомість у власність відповідачу, а нібито у зв`язку з усною домовленістю з відповідачем про те, що він, будучи її сином, здійснюватиме за нею догляд та надаватиме допомогу, оскільки позивач є особою з інвалідністю ІІ групи, має онкологічне захворювання, обмежено рухлива», оскільки захворювання були діагностовані, встановлена група інвалідності та потреба в постійному догляді через декілька років після укладення договору дарування квартири. Окрім цього, п. 14 договору дарування квартири встановлено, що була надана згода чоловіком позивачки, який є батьком відповідача, на дарування квартири ще за три місяці до укладення договору. Тобто бажання позивачки подарувати квартиру ніяк не могло залежати від стану її здоров`я, оскільки він погіршився після укладення оспорюваного договору дарування.

Окрім цього, позивачкою не надано доказів, що вона зверталася за будь-якою допомогою, а відповідач їй відмовив. Відповідач, саме як син, а не у зв`язку з даруванням квартири, та його дружина постійно допомагали матері та батькові, надавали грошові кошти, купували ліки, передавали гроші для оплати операцій і матері, і батькові. Жодного разу не було, щоб позивачка звернулася до відповідача за допомогою, а він її не надав. Позивачка сама перестала спілкуватися з сином та приймати від нього допомогу, але допомога все одно надається за потреби через батька відповідача і не через дарування квартири, а тому що це батьки відповідача.

Отже договір дарування квартири від 10.12.2013 р. мав на меті саме дарування квартири, а не утримання позивачки та не був укладений помилково, як стверджує ОСОБА_1 в апеляційній скарзі, про що свідчать зазначені вище обставини, умови договору та фактична передача подарованого майна.

У судовому засіданні ОСОБА_1 та її представник адвокат Гавдяк І.Б. апеляційну скаргу підтримали із мотивів викладених у ній.

Представник ОСОБА_2 - адвокат Семусь Т.А. В судове засідання не з`явилася, хоча належним чином повідомлялась про розгляд справи шляхом направлення судової повістки до електронного кабінету, про що в матеріалах справи наявна довідка про доставку електронного документа.

Відповідно до п. 2 ч. 8 ст. 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день отримання судом повідомлення про доставлення судової повістки до електронного кабінету особи.

Приватний нотаріус Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. повідомлявся про розгляд справи шляхом направлення судової повістки на поштову адресу, однак вона повернулась на адресу Тернопільського апеляційного суду як не отримана з відміткою Укрпошти «адресат відсутній за вказаною адресою».

Згідно з пункту 3 частини 8 статті 128 ЦПК України днем вручення судової повістки є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати судову повістку чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду.

Враховуючи вимоги ч. 2 ст. 372 ЦПК України, колегія суддів вважає за можливе розгляд справи проводити у відсутності сторін, які належним чином повідомлені про дату, час і місце слухання справи.

Розглянувши справу в межах позовних вимог та доводів апеляційної скарги, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення позивача та її представника, проаналізувавши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення.

Згідно з ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Як вказано в частині третій статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частина друга статті 129 Конституції України визначає основні засади судочинства, однією з яких згідно з пунктом 3 цієї частини є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості.

Судом встановлено, що 10.12.2013 ОСОБА_1 , як дарувальник, та ОСОБА_2 , як обдаровуваний, усвідомлюючи значення своїх дій і діючи добровільно, уклали договір дарування квартири.

Відповідно до п. 1 договору, дарувальник передає безоплатно у власність, а обдаровуваний приймає в дарунок квартиру АДРЕСА_1 (предмет договору).

Сторони стверджують, що даний договір вчинений не під впливом помилки, обману, насильства, тяжкої обставини і не є удаваним правочином і спрямований на реальне настання правових наслідків, які обумовлені ним (п.6 договору).

Сторони домовились, що під передачею квартири за цим договором слід вважати символічну передачу речі. Передача дарувальником обдаровуваному та прийняття обдаровуваним від дарувальника ключів від предмету договору (квартири) та оригіналу договору дарування квартири при підписанні цього договору свідчить про те, що передача речі відбулась (п.9 договору).

Під час нотаріального посвідчення цього договору дарувальник передав обдаровуваному ключі від предмету договору (квартири) і оригінал договору дарування квартири, а обдаровуваний прийняв їх від дарувальника. Сторони усвідомлюють, що цим актом підтверджено передачу предмету договору (квартири) від дарувальника обдаровуваному. Згідно зі ст. 722 ЦК України право власності у обдаровуваного виникає з моменту прийняття дарунка (п.10 договору).

Відповідно до п. 14 договору згода другого з подружжя дарувальника - ОСОБА_3 на укладення цього договору отримана згідно заяви, справжність підпису на якій засвідчена приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. 09.09.2013, зареєстровано в реєстрі за № 2196.

Договір посвідчено 10.12.2013 приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Олексишин З.З. за номером в реєстрі 2966.

Договір підписано сторонами в присутності нотаріуса. Особи сторін встановлено, їх дієздатність, в також належність ОСОБА_1 квартири, перевірено (а.с. 15).

Згідно з лікарськими висновками від 31.12.2013, 04.01.2014, лютого 2024 року у ОСОБА_1 наявне захворювання щитовидної залози.

ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи довічно, що підтверджується пенсійним посвідченням серії НОМЕР_1 виданим 03.04.2024 (а.с. 14).

Також, із паспорта позивача вбачається, що місце проживання ОСОБА_1 з 11.01.1974 по 17.12.2013 було зареєстроване за адресою АДРЕСА_1 . З грудня 2013 року по час розгляду справи місце проживання позивача зареєстроване у АДРЕСА_2 (а.с. 11-12).

Відмовляючи у задоволені позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що позивачка не довела належними, достовірними та допустимими доказами наявність в її діях помилки при укладенні оспорюваного договору дарування. Позивачкою не спростовано викладеного письмово, в присутності нотаріуса. волевиявлення на укладення саме договору дарування, з огляду на чіткість умов договору, зокрема щодо переходу права власності на належну їй квартиру (пункти 9, 10), підтвердження того, що сторони попередньо ознайомлені з вимогами чинного законодавства, додержання яких є необхідними для чинності даного правочину, усвідомлюють значення своїх дій і діючи добровільно, сторонам зрозуміло його значення, умови та правові наслідки (п. 19).

Позивачка не обґрунтувала, які саме положення договору дарування є такими, що призвели до неправильного розуміння нею правової природи договору.

Суд зауважує, що жодна з умов укладеного договору дарування не передбачала наявність в обдаровуваного будь-якого обов`язку перед дарувальником.

З такими висновками суду першої інстанції колегія суддів погоджується, з огляду на таке.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована сторона заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина третя стаття 215 ЦК України).

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17.

Відповідно до частини першої статті 229 ЦК України якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Правочини, вчинені внаслідок помилки, належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним, як укладеного під впливом помилки, необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.

Правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно була і має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не може бути підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

У постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц зроблено висновок щодо застосування статті 229 ЦК України та вказано, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов`язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину необхідно розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

Незнання закону не включено до переліку помилок, яким надається істотне значення. Мотив, за яким вчинено правочин, правового значення не має. Хоча й законодавець і вказує на допустимість надання мотиву правочину значення істотної помилки у випадках, встановлених у законі. Проте, таких випадків на рівні норми закону законодавець не передбачив (постанови Верховного Суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 947/32485/20, від 01 грудня 2022 року у справі № 335/15805/17).

Верховний Суд неодноразово зауважував, що лише з`ясування таких обставин, як вік позивача, його стан здоров`я, наявність у позивача спірного житла як єдиного, продовження дарувальником проживання у подарованому житлі після укладення договору дарування самі по собі, без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору, не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним (постанови Верховного Суду від 03 травня 2022 року у справі № 715/2513/19, від 26 жовтня 2022 року у справі № /32485/20, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 листопада 2023 року у справі № 308/8309/22, від 17 квітня 2024 року у справі № 564/1067/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 23 травня 2024 року у справі № 501/3591/21.

Наступна зміна рішення позивача або ставлення до його наслідків після укладення такого правочину не свідчать про наявність такої помилки у позивача станом на момент укладення оспорюваного правочину. Суд виходить з того, що підстави недійсності правочину повинні існувати саме на момент його укладення, усі сумніви та зміна намірів і ставлення до укладеного правочину, що виникли після моменту укладення, не впливають на його дійсність (постанови Верховного Суду від 06 жовтня 2021 року у справі № 447/2297/19, від 15 березня 2023 року у справі № 288/1366/21, від 15 травня 2023 року у справі № 522/9246/19, від 02 серпня 2023 року у справі № 138/246/22, від 25 квітня 2024 року у справі № 336/6427/20, від 29 березня 2024 року у справі № 523/13811/21).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

У справі, яка переглядається апеляційним судом, ОСОБА_1 , звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним договору дарування квартири та скасування реєстрації права власності, посилалася на те, що вона діяла під впливом помилки щодо правової природи правочину, так як мала на меті не безоплатно передати нерухоме майно у власність відповідача, а у зв`язку із усною домовленістю з відповідачем про те, що він, будучи її сином, здійснюватиме за нею догляд та надаватиме допомогу.

Разом з цим, у тексті договору дарування зазначено, що сторонам нотаріусом роз`яснено приписи цивільного законодавства, що регулюють укладення договору дарування, та підстави визнання договору недійсним; сторони цього договору стверджували та повідомляли, що дії сторін відбуваються в межах повноважень, договір укладається ними у відповідності до їхньої волі, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску, у момент укладення цього договору вони усвідомлювали (і усвідомлюють) значення своїх дій і могли керувати ними, розуміють природу цього правочину, свої права та обов`язки за цим договором, при укладенні договору відсутні будь-який обман чи інше приховування фактів, які б мали істотне значення та були свідомо приховані ними, правочин вчиняється з наміром створення відповідних правових наслідків (не є фіктивними) (а.с.15).

Позивачкою в судовому засіданні не спростовано викладеного письмово, в присутності нотаріуса, волевиявлення на укладення саме договору дарування, з огляду на чіткість умов договору, зокрема щодо переходу права власності на належну їй квартиру (пункти 9, 10), підтвердження того, що сторони попередньо ознайомлені з вимогами чинного законодавства, додержання яких є необхідними для чинності даного правочину, усвідомлюють значення своїх дій і діючи добровільно, сторонам зрозуміло його значення, умови та правові наслідки (п.19). Також позивачка не обґрунтувала, які саме положення договору дарування є такими, що призвели до неправильного розуміння нею правової природи договору.

Крім цього, у пункті 10 договору зазначено, що сторони усвідомлюють, що цим актом підтверджено, передачу предмету договору (квартири) від дарувальника обдаровуваному.

Також слід зауважити те, що договір дарування був укладений 10 грудня 2013 року, а з 17 грудня 2013 року місце проживання позивача зареєстроване у АДРЕСА_2 , тобто підтверджено факт передачі предмету договору (квартири) від дарувальника обдаровуваному.

Доводи апеляційної скарги, що на підтвердження позовних вимог позивач суду першої інстанції надала пенсійне посвідчення серії НОМЕР_1 , видане 03.04.2024, згідно з яким ОСОБА_1 є особою з інвалідністю ІІ групи довічно; лікарські висновки від 31.12.2013, 04.01.2014, згідно яких у ОСОБА_1 наявне захворювання щитовидної залози, колегія суддів не приймає до уваги, з огляду на те, що вік позивача, стан здоров`я самі по собі, без доведення наявності такої вади волі у дарувальника як помилки під час укладення оспорюваного договору не можуть бути самодостатніми підставами для визнання такого договору дарування недійсним.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що надані позивачем докази не є достатніми для висновку, що у моменту укладення спірного договору позивач помилялася стосовно правової природи укладеного нею правочину та існували обставини, які зумовлюють визнання договору дарування недійсними.

Таким чином, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до правомірного висновку про недоведеність позивачем неправильного сприйняття фактичних обставин правочину дарування квартири у моменту його укладення, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору.

Отже, апеляційний суд, перевіривши доводи апеляційної скарги, дійшов висновку, що вони є безпідставними, оскільки відповідно до ч. 3 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі статтею 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Гавдяк І.Б., слід залишити без задоволення, а рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 січня 2026 року - залишити без змін, оскільки висновки місцевого суду відповідають обставинам справи, узгоджуються з нормами матеріального та процесуального права, які судом застосовані правильно, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції.

Оскільки за наслідками апеляційного перегляду рішення суду першої інстанції залишається без змін, перерозподіл судових витрат відповідно до ст. 141 ЦПК України не здійснюється.

Керуючись ст. ст. 35, 259, 374, 375, 381, 382, 383, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , інтереси якої представляє адвокат Гавдяк Ірина Богданівна, залишити без задоволення.

Рішення Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 29 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Повний текст судового рішення виготовлений 21 серпня 2026 року.

Головуюча Н.М. Храпак

Судді: О.З. Костів

М.В. Хома