Постанова від 19 серпня 2026 р. у справі №466/6442/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 466/6442/25 Головуючий у 1 інстанції: Свірідова В.В.

Провадження № 22-ц/811/640/26 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С. М.,

суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,

секретар судового засідання - Федчун Н. С.,

з участю - позивача ОСОБА_1 , представника позивача - адвоката Цімури Я. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скарга ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 21 січня 2026 року, у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , третя особа: Галицька районна адміністрація Львівської міської ради як орган опіки та піклування, про встановлення факту перебування дитини на утриманні,

ВСТАНОВИВ:

у липні 2025 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_5 , третя особа: Галицька районна адміністрація Львівської міської ради як орган опіки та піклування (далі - Галицька РА ЛМР), в якому просив встановити факт, що позивач самостійно виховує та утримує доньку ОСОБА_6 , яка не досягла 18 років, без участі матері - ОСОБА_7 .

Позов мотивований тим, що сторони у справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано 12 грудня 2020 року. Мають неповнолітню дитину - доньку ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Станом на сьогодні дитина сторін проживає разом із батьком за адресою: АДРЕСА_1 . Позивач самостійно виховує та повністю матеріально утримує доньку, забезпечує необхідним медичним доглядом, приймає участь у навчанні. Відповідачка взагалі не приймає жодної участі у вихованні та утриманні дитини, не надто цікавиться її життям, не часто телефонує, фінансово не допомагає. Проживати однією сім`єю та виховувати доньку не бажає оскільки не розглядає своє повернення в Україну, тобто фактично не виконує свої батьківські обов`язки та самоусунулась від виховання дитини. Остання не проживає в Україні, планів забирати дитини до себе на проживання не має. У позивача наявна заява, за підписом ОСОБА_5 , якою відповідачка підтвердила факт самостійного вихованням доньки позивачем. Додатково відповідачкою зазначено, що дитина безпосередньо проживає в Україні разом з батьком та перебуває на повному його утриманні, в тому числі фінансовому. У заяві відображено, що батько повністю покриває витрати, зокрема пов`язані з навчанням, проживанням, проїздом, медичним обслуговуванням та всі інші соціально-побутові витрати на утримання дитини. Зазначена заява датована 25-им травня 2025 року, складена у місті Кракові. На підтвердження того, що ця заява була складена саме ОСОБА_5 є наявне підтвердження нотаріуса Анни Зегадлович, у якому вказано, що відповідачка особисто підписала цей документ в місцевій нотаріальній конторі за присутності нотаріуса. На даний час постало питання встановлення факту перебування дитини на утриманні позивача, оскільки від встановлення вказаних фактів залежить виникнення особистих прав позивача як батька дитини і потрібне з метою захисту прав та інтересів дитини, у тому числі, переміщення позивача і його дитини на строк більше одного місяця без нотаріальної згоди матері, вжиття заходів щодо лікування дитини, оздоровлення, можливого набуття чи відчуження майна в інтересах дитини та можливої зміни місця проживання (без згоди відповідача) та розвитку дитини в безпечних умовах; для реалізації гарантованого законодавством захисту дитини віком до 18 років, який самостійно виховується та утримується одним із батьків. Звертає увагу, що законодавець визначив в пункті 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» гарантований захист дитини (дітей) віком до 18 років, яка (які) самостійно виховується та утримується військовозобов`язаними жінками чи чоловіками. Визначальним фактором у цьому випадку є самостійне виховання та утримання дитини (дітей) одним з батьків, в т. ч. за рішенням суду. Враховуючи, що немає іншого порядку, крім судового, для встановлення факту перебування на утриманні неповнолітньої дитини, позивачем подано дану позовну заяву.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 21 січня 2026 року в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_5 , третя особа: Галицька РА ЛМР про встановлення факту перебування дитини до 18 років на утриманні позивача відмовлено.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , подавши в лютому 2026 року через систему «Електронний суд» апеляційну скаргу, яка підписана представником ОСОБА_3 , в якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 21 січня 2026 року, ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції не звернув увагу, що в даному випадку позивач звернувся з даним позовом з метою отримання можливості скористатися усіма правами та соціальними пільгами, які передбачені законодавством для особи, яка самостійно виховує дитину і відповідно захистити інтереси дитини, щоб така не залишилась без батьківської опіки. Так, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється, що у даній справі позивачем доведено. Звертає увагу, що хоча СК України не встановлено підстав припинення батьківських обов`язків щодо виховання дитини. Так само як визначена частиною першою статті 15 СК України «невідчужуваність» сімейних обов`язків свідчить про неможливість відмови від сімейних обов`язків, якими є, зокрема, обов`язки щодо виховання дитини. Поряд з цим, обсяг батьківських прав може обмежуватися, зокрема в судовому порядку та без наявного спору про такі права між сторонами. Вважає неправильними висновки суду про те, що дійсною підставою позову є отримання позивачем відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, адже як убачається з витягу з додатку Резерв+, позивач є особою, яка користується правом бронювання. Проте в подальшому встановлення факту самостійного виховання дитини може бути підставою для отримання ним відстрочки. Звертає увагу, що встановлених судом у даній справі обставин, зокрема, що відповідачка перебуває за межами країни, яка після повернення в Україну може брати участь у вихованні дитини, вирішувати питання про позбавлення її батьківських прав видається недоцільним. Суд, вирішуючи дану справу не врахував якнайкращі інтереси дитини, які мають превалююче значення.

Відзив на апеляційну скаргу від учасників справи не надходив, що згідно з частиною третьою статті 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду судового рішення суду першої інстанції.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення позивача та його представника, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу належить задовольнити.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі, який рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 12 грудня 2018 року розірвано, від вказаного шлюбу сторони мають неповнолітню доньку ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Згідно витягу з реєстру територіальної громади неповнолітня ОСОБА_6 зареєстрована за адресою: АДРЕСА_2 .

Актом обстеження умов проживання комісією встановлено умови проживання та умови для виховання та розвитку дитини. Зазначено, що за цією адресою проживають 2 особи, зокрема: ОСОБА_1 та ОСОБА_6 , що у свою чергу підтверджує відсутність ОСОБА_5 у житті дитини, та відсутність участі у вихованні та утриманні доньки. У графі «результат бесіди і ставлення членів сім`ї до рішення прийняти на виховання дитину» позивачем зазначено, що ОСОБА_5 у м. Львові буває рідко, оскільки проживає закордоном.

Дитина, ОСОБА_6 навчається у приватній двомовній школі.

Згідно характеристики наданої «Байлінгвел Інтернешн СТЕМ Скул» ОСОБА_6 за час навчання в початковій школі зарекомендувала себе як скромна та дисциплінована учениця. Має добру успішність. Щодо спілкування дитини, директор відзначила, що ОСОБА_6 характеризується доброзичливістю, щирістю і самостійністю, є спокійною та терплячою, що у свою чергу свідчить, що дитина зростає у здоровій психологічній атмосфері. Директором відзначено, що вихованням дитини на постійній основі займається батько, останній регулярно відвідує школу та батьківські збори, приділяє належну увагу навчанню та розвитку доньки.

У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем, і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року в справі № 582/18/21).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21).

Відповідно до статті 51 Конституції України сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Регулювання сімейних відносин здійснюється СК України з метою: зміцнення сім`ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов`язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім`ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку (частина друга статі 2 СК України).

Згідно з частинами восьмою, дев`ятою статті 7 СК України регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, членів сім`ї. Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі № 402/428/16-ц вказано, що положення Конвенції про права дитини про те, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (стаття 3), узгоджуються з нормами Конституції України та законів України, тому саме її норми зобов`язані враховувати усі суди України, розглядаючи справи, які стосуються прав дітей.

У частині першій статті 121 СК України передбачено, що права та обов`язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому органом державної реєстрації актів цивільного стану в порядку, встановленому статтями 122 та 125 цього Кодексу.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Відповідно до статті 141 СК України мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

Права та обов`язки батьків щодо виховання дитини передбачені у статтях 150, 151 СК України.

За приписами частини другої статті 150 СК України батьки зобов`язані піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.

Відповідно до частин першої-четвертої статті 157 СК України питання виховання дитини вирішується батьками спільно, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою цієї статті. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов`язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Договір укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню.

Правовідносини, що включають особисті немайнові та майнові відносини, які виникають між особами на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, опіки та піклування, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства, є сімейними.

При цьому сімейні відносини як вид суспільних відносин складаються з суб`єктів, об`єктів і змісту (прав та обов`язків). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є юридичні факти, які поділяються на юридичні дії (настання яких залежить від волі людей і породжує певні правові наслідки) та юридичні події (юридичні факти, які настають незалежно від волі людини).

Так, у силу положень ЦК України у момент народження фізичної особи в неї виникає цивільна правоздатність (здатність мати цивільні права та обов`язки), яка припиняється у момент її смерті (стаття 25 ЦК України), а з підстав, установлених цим Кодексом, виникає цивільна дієздатність (здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов`язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання), яка може бути обмежена виключно у випадках і в порядку, встановлених законом (частина друга статті 30 ЦК України).

Відповідно до статті 15 СК України сімейні обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути перекладені на іншу особу.

У частині четвертій статті 15 СК України визначено, що невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування наслідків, установлених цим Кодексом або домовленістю (договором) сторін.

Ухилення від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини є самостійною підставою для позбавлення батьківських прав (стаття 164 СК України).

Таким чином, з настанням певних юридичних фактів, що підтверджуються певними актами, обсяг батьківських прав може обмежуватися або припинятися.

Отже, для підтвердження самостійного виховання дитини батьком необхідне існування (настання) обставин, у силу яких обсяг прав матері обмежується або припиняється.

Оскільки в СК України чітко встановлено, що сімейні права та обов`язки є такими, що тісно пов`язані з особою, а тому не можуть бути передані іншій особі, можна констатувати, що в силу настання певних юридичних фактів (дій чи подій), які мають бути підтверджені виключно актами цивільного стану (свідоцтво про смерть) чи рішенням суду (про позбавлення батьківських прав, визнання недієздатним, померлим, безвісно відсутнім) та позбавляють особу користуватися батьківською правосуб`єктністю, такі права та обов`язки припиняються та не потребують додаткового підтвердження того, що один із батьків самостійно виконує їх.

Частиною першою статті 152 СК України встановлено, що право дитини на належне батьківське виховання забезпечується системою державного контролю, що встановлена законом.

Відповідно до частин третьої, четвертої статті 155 СК України відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22 зазначила, що доведення факту одноосібного виховання дитини батьком пов`язане з настанням (існуванням) обставин, за яких мати не виконує своїх батьківських обов`язків щодо дитини, стосується зміни обсягу сімейних прав або невиконання одним із батьків батьківських обов`язків (у тому числі умисного) та безумовно впливає на права й інтереси самої дитини, а також зумовлює відповідні правові наслідки, визначені законом.

При цьому сам факт проживання дитини з батьком не підтверджує факту самостійного виховання ним дитини, на що звертає увагу в своїй практиці Верховний Суд (пункт 58 постанови Верховного Суду від 13 листопада 2025 року в справі № 592/20023/23).

Частинами першою, другою статті 315 ЦПК України передбачено, що суд розглядає справи про встановлення факту: 1) родинних відносин між фізичними особами; 2) перебування фізичної особи на утриманні; 3) каліцтва, якщо це потрібно для призначення пенсії або одержання допомоги по загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню; 4) реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; 5) проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу; 6) належності правовстановлюючих документів особі, прізвище, ім`я, по батькові, місце і час народження якої, що зазначені в документі, не збігаються з прізвищем, ім`ям, по батькові, місцем і часом народження цієї особи, зазначеним у свідоцтві про народження або в паспорті; 7) народження особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту народження; 8) смерті особи в певний час у разі неможливості реєстрації органом державної реєстрації актів цивільного стану факту смерті; 9) смерті особи, яка пропала безвісти за обставин, що загрожували їй смертю або дають підстави вважати її загиблою від певного нещасного випадку внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру.

У судовому порядку можуть бути встановлені також інші факти, від яких залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав фізичних осіб, якщо законом не визначено іншого порядку їх встановлення.

Юридичні факти можуть бути встановлені для захисту, виникнення, зміни або припинення особистих чи майнових прав самого заявника, за умови, що вони не стосуються прав чи законних інтересів інших осіб. У випадку останнього між цими особами виникає спір про право.

Такі висновки висловлені Верховним Судом в постановах від 11 вересня 2024 року в справі № 335/4669/23 та від 17 червня 2024 року в справі № 753/21178/21.

У постанові Верховного Суду від 05 серпня 2026 року в справі № 948/525/25 вказано, що «Норми цивільного процесуального законодавства (глава 6 ЦПК України) визначають, що суд розглядає справи про перебування фізичної особи на утриманні, причому безвідносно до того, задля виникнення яких правовідносин необхідним є встановлення цього факту. Також норми цивільного процесуального права допускають встановлення інших фактів, що мають юридичне значення, для реалізації прав у сфері соціального забезпечення. Метою встановлення будь-якого факту, що має юридичне значення, є можливість скористатися правом, яке надане заявнику відповідно до чинного законодавства України».

Верховний Суд звертав увагу на те, що в умовах війни при вирішенні сімейних спорів поширеним є заявлення вимог про встановлення факту самостійного виховання дитини, що в переважній частині випадків пов`язано із питаннями мобілізації (постанова Верховного Суду від 20 січня 2026 року в справі № 137/1845/24).

Військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній з обороною України, її незалежності та територіальної цілісності (стаття 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу»).

Захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України (стаття 65 Конституції України).

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 64/2022 в Україні введений воєнний стан у зв`язку зі збройним нападом рф, який триває і тепер.

24 лютого 2022 року Указом Президента України № 69/2022 оголошено проведення загальної мобілізації.

Відповідно до статті 4 Закону України від 21 жовтня 1993 року № 3543-XII «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» організація і порядок проведення мобілізаційної підготовки та мобілізації визначаються цим Законом, актами Президента України та Кабінету Міністрів України.

Питання надання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації врегульовано положеннями статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію»

Пунктом 4 частини першої статті 23 цього Закону (в редакції Закону від 11 квітня 2024 року № 3633-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо окремих питань проходження військової служби, мобілізації та військового обліку», який набрав чинності 18 травня 2024 року) визначено, що не підлягають призову на військову службу під час мобілізації військовозобов`язані жінки та чоловіки, які мають дитину (дітей) віком до 18 років, якщо другий з батьків такої дитини (дітей) помер, позбавлений батьківських прав, визнаний зниклим безвісти або безвісно відсутнім, оголошений померлим, відбуває покарання у місцях позбавлення волі, а також коли особа самостійно виховує та утримує дитину за рішенням суду або запис про батька такої дитини в Книзі реєстрації народжень здійснений на підставі частини першої статті 135 Сімейного кодексу України.

Отже, встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини має юридичне значення, серед іншого, як підстава для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації, адже диспозиція пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» у чинній на даний час редакції містить імперативний припис стосовно того, що підстава для відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації особі, яка самостійно виховує та утримує дитину, має бути встановлена виключно за рішенням суду.

Крім того, постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560 затверджено Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, на особливий період з подальшими змінами.

У додатку 5 до вказаного Порядку наведено перелік документів, які підтверджують наявність підстав для відстрочки, зокрема за пунктом 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», серед яких рішення суду про встановлення факту самостійного виховання дитини.

У постанові Верховного Суду від 02 квітня 2025 року в справі № 127/3622/24 зазначено, що:

«Колегія суддів вважає, що в умовах дії режиму воєнного стану факт самостійного виховання батьком (або іншою особою) дитини може існувати і без наявного спору про право через обставини, в силу яких обсяг прав матері (батька) обмежується або припиняється.

Законодавець, враховуючи наявні життєві ситуації в умовах війни, розширив перелік підстав, за яких особа, яка самостійно виховує та утримує дитину, може звільнитися з військової служби без позбавлення іншого батьківських прав з урахуванням неможливості реалізації ним своїх батьківських прав та обов`язків в умовах війни чи/або надання такій особі соціального статусу одинокого батька (матері) у разі відсутності іншого з батьків та ін.

Удосконалюючи законодавство в умовах режиму воєнного стану, законодавець передбачив установлення факту самостійного виховання та утримання дитини як підставу для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби та чітко визначив порядок його встановлення виключно в судовому порядку, що унеможливлює встановлення такого юридичного факту в позасудовому порядку будь-яким іншим органом влади.

У такий спосіб законодавцем установлено судовий контроль задля дотримання балансу між інтересами дитини, яка може залишитися без батьківського піклування, особи (батька чи матері щодо здійснення піклування) та народу України в особі держави в розумінні статті 65 Конституції України.

Такий порядок встановлення факту самостійного виховання та утримання дитини визначений тому, що саме в порядку окремого провадження суд встановлює обставини та перевіряє (підтверджує) їх доказами незалежно від наданих сторонами доказів та зазначених доводів на їх спростування. Тобто встановлення юридичного факту як підстава для отримання відстрочки від мобілізації та/або звільнення з військової служби здійснюється безпосередньо судом.

Отже, за відсутності спору між батьками дитини щодо її виховання та утримання й визначення законодавством встановлення такого факту в судовому порядку, суд, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, досліджує обставини (події) у конкретних життєвих ситуаціях.

Відмова суду першої інстанції мотивована тим, що обраний заявницею спосіб захисту, не відповідає інтересам дитини, оскільки за такою заявою, фактично усувається участь органу опіки та піклування, яка була б обов`язковою у разі пред`явлення позов щодо участі одного з батьків у вихованні дитини або про позбавлення батьківських прав.

Апеляційний суд змінив мотиви відмови в задоволенні заяви ОСОБА_1 , вказавши, що факт, який просить встановити заявниця, не породжує юридичних наслідків, тобто від його встановлення особисті права ОСОБА_1 як військовослужбовця не зміняться та не припиняться. Факт, який просить встановити заявниця, за своєю суттю зводиться до визнання судом (документування) тієї обставини, що мати виконує свої материнські обов`язки щодо своєї рідної доньки, тоді як законодавством не передбачено окремого встановлення такого факту.

Такі висновки судів Верховний Суд вважає необґрунтованими, оскільки вони суперечать редакції статті 26 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», чинної на момент розгляду справи судами першої та апеляційної інстанції, яка передбачає, що під час дії воєнного стану звільняються з військової служби через сімейні обставини або з інших поважних причин військовослужбовці, які, зокрема, самостійно виховують та утримує дитину за рішенням суду.

Тобто під час розгляду справи суд зобов`язаний залучити до участі в справі всіх зацікавлених осіб, якими є орган опіки та піклування, та встановити, чи здійснює один з батьків самостійне виховання та утримання дитини, з урахуванням того, що саме окреме провадження наділяє суд можливістю активної участі щодо встановлення обставин».

Оскільки положення як статті 23, так і статті 26 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» містять аналогічні підстави як для відстрочки, так і для звільнення з військової служби, а саме, що такі застосовуються до військовозобов`язаних (військовослужбовців), які, зокрема, самостійно виховують та утримує дитину за рішенням суду, правовий висновок, викладений у наведеній вище постанові Верховного Суду є релевантним у справі, яка переглядається.

У постанові Верховного Суду від 22 січня 2025 року в справі № 495/432/23 вказано, що «приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками сімейних відносин для уникнення виконання встановлених законом обов`язків. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: особа використовувала право на зло; наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб, держави (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов: настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які потерпають від зловживання нею правом, або не перебувають); враховується правовий статус особи/осіб. Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 754/5841/17».

Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників сімейних правовідносин, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (постанова Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц).

Тому, з огляду на встановлений статтею 65 Конституції України конституційний обов`язок захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, надаючи оцінку доводам і доказам у вказаній категорії справ стосовно самостійного виховання і утримання одним з батьків дитини, суди мали б обережно застосовувати таку процедуру, не допускаючи ситуацій, за яких виникав би сумнів у пред`явленні позовів військовозобов`язаних з метою штучного створення умов та обставин, які могли б бути підставою для отримання відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізацію та мобілізаційну підготовку».

Так, оцінюючи доводи і докази, які підтверджують факт самостійного виховання особою дитини, суди мали б досліджувати обставини (події), які є виключними (непереборними / винятковими / неординарними / особливими) у конкретних життєвих ситуаціях (наприклад: особа, яка розлучена та самостійно здійснює обов`язки по вихованню та утриманню дитини, в той час коли інший з батьків позбавлений фактичної змоги виконувати свої обов`язки; батько або матір не беруть участі у вихованні та утриманні дитини або зникли, проте не визнані судом безвісно відсутніми або такими, що позбавлені батьківських прав; якщо один з батьків перебуває на окупованій території, в полоні і не може фактично виховувати та утримувати дитину тощо).

Відповідно до частин четвертої - шостої статті 19 СК України у процесі розгляду судом спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, виселення дитини, зняття дитини з реєстрації місця проживання, визнання дитини такою, що втратила право користування житловим приміщенням, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, які позбавлені батьківських прав, відібрання дитини від особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду, управління батьками майном дитини, скасування усиновлення та визнання його недійсним, обов`язковою є участь органу опіки та піклування, представленого належною юридичною особою. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

Висновок владних органів містить дві складові: 1) відомості про факти, на основі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що мають значення для правильного розгляду та вирішення справи; 2) рекомендацію конкретного органу про те, як необхідно з точки зору державного інтересу (захист прав та інтересів дітей) вирішити справу, тобто висновок про факти та право. Вказане дозволяє віднести висновки до засобів доказування (письмових доказів).

Такі висновки сформульовані Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2023 року в справі № 523/19706/19.

Верховний Суд у постанові від 12 жовтня 2022 року в справі № 559/1215/19-ц виснував, що висновок органу опіки та піклування є документом, який подається для прийняття відповідного рішення судом, тобто він є доказом у цивільній справі, який підлягає оцінці у сукупності з іншими доказами. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини. Письмовий висновок органу опіки та піклування щодо розв`язання спору виконує допоміжну функцію при вирішенні спорів, які стосуються прав та інтересів дітей, та спрямований передусім на отримання максимальної інформації щодо обставин, які мають значення для вирішення конкретного спору, оскільки орган опіки та піклування має повноваження встановлювати відомості, одержані у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні тощо.

Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

У частині третій статті 12, частинах першій, п`ятій, шостій статті 81 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц).

Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що надані суду докази лише свідчать про факт проживання малолітньої доньки разом з батьком, що ніким не заперечується, однак жодним чином не підтверджують факту ухилення матері від участі у вихованні дитини. Судом встановлено, що матір дитини - ОСОБА_5 батьківських прав не позбавлена, отже вона зобов`язана виконувати обов`язки, які покладаються на неї, як на матір вимогами законодавства України, зокрема, статтею 150 СК України, а тому за вказаних обставин не можна вважати, що позивач є особою, який самостійно виховує доньку. Суд також виходив з того, що окреме проживання батьків та встановлення місця проживання дитини із заявником, що включає в себе обов`язок батька щодо утримання та виховання дитини, не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини. Тому, на думку суду, встановлення факту самостійного виховання та утримання батьком дитини не породжує ті юридичні наслідки, про які зазначено у позові, та від встановлення судом таких фактів не залежить виникнення, зміна особистих прав заявника як батька, про які він зазначив у позові.

Проте з такими висновками суду колегія суду не може погодитись, виходячи з того, що суд першої інстанції не встановив усіх обставин справи, які підлягають урахуванню при вирішенні спору зазначеної категорії, не надав оцінку першочерговим інтересам саме дитини, а не сторін у справі, залишив поза увагою мету поданого позову.

Обґрунтовуючи підстави звернення до суду з цим позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що шлюб між сторонами розірваний, ОСОБА_5 зареєструвала новий шлюб з іншим чоловіком, перебуває за кордоном і участі у вихованні та утриманні дочки не бере, натомість він самостійно утримує та виховує дитину. Вказані обставини підтверджуються, зокрема, нотаріально посвідченою заявою відповідачки.

Під час апеляційного розгляду встановлено, що позивач має зареєстроване місце проживання за адресою: АДРЕСА_3 , проте фактично проживає разом з донькою за адресою: АДРЕСА_1 (договір оренди житлового приміщення від 14 жовтня 2025 року), що ніким не заперечується. Усі витрати по навчанню, лікуванню доньки несе виключно позивач. Баба дитини по материнській лінії - ОСОБА_10 постійно проживає в Греції, а дідо по батьківській лінії - ОСОБА_11 постійно проживає в м. Черкаси. Відповідачка ОСОБА_12 30 липня 2025 року зареєструвала шлюб з ОСОБА_13 , та проживає поза межами України. У травні 2025 року у м. Кракові, Республіка Польща, ОСОБА_5 складено нотаріально посвідчену заяву, якою вона засвідчує факт, що батько ( ОСОБА_1 ) малолітньої дитини ( ОСОБА_6 ) самостійно займається її вихованням та утриманням, без участі матері. Письмовий договір про визначення місця проживання дитини та про сплату аліментів між батьками не укладався.

Орган опіки та піклування фактично у розгляді справи в суді першої інстанції участі не брав, висновку щодо сімейної ситуації суду не надавав, обмежився лише письмовими поясненнями.

Проте, на виконання ухвали суду апеляційної інстанції, орган опіки та піклування подав до суду відповідний висновок, згідно з яким цей орган вважає, що ОСОБА_1 не навів переконливих доказів про те, що мати - ОСОБА_5 , не займається вихованням малолітньої доньки ОСОБА_6 , не бере участі у вихованні та розвитку дитини, не забезпечує її матеріально.

Зі змісту висновку убачається, що органом опіки та піклування не встановлено інших, окрім позивача родичів малолітньої ОСОБА_6 , комісії не вдалось обстежити умови проживання дитини за місцем її реєстрації, проте обстежено умови проживання за адресою фактичного проживання ( АДРЕСА_1 ), які є належними. В акті обстеження умов проживання від 18 травня 2026 року зазначено, що комісією при спілкуванні з ОСОБА_14 встановлено, що за цією адресою вона проживає з батьком протягом чотирьох років, матір бачила минулого року на випускному в школі, з її слів матір не забезпечує доньку матеріально, зв`язок з нею не підтримує.

Аналіз змісту висновку не дає можливості встановити, виходячи з чого комісія вважала, що ОСОБА_1 не навів переконливих доказів про те, що мати - ОСОБА_5 , не займається вихованням малолітньої доньки ОСОБА_6 , не бере участі у вихованні та розвитку дитини, не забезпечує її матеріально, адже такі обставини не повинен доводити заявник, а повинен встановити саме орган опіки та піклування, чого ним зроблено не було.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає такий необґрунтованим, а також таким, що суперечать інтересам дитини, адже у разі призову позивача на військову службу під час мобілізації, за фізичної відсутності в країні матері малолітньої дитини, а також відсутності інших родичів, дитина залишиться взагалі без будь-чиєї опіки, що є недопустимим в цивілізованому суспільстві, та не відповідає якнайкращим інтересам самої дитини.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні позову, оскільки в ході розгляду справи встановлено, що такий належним чином обґрунтований та доведений позивачем, його задоволення спрямоване в першу чергу на захист інтересів дитини, які підлягають захисту, як першочергові, у судовому порядку в обраний позивачем спосіб, а саме у спосіб встановлення (підтвердження) судом факту, про який просить позивач, що захистить інтереси дитини у різних сферах його життя. До участі у справі залучені усі заінтересовані особи, її розгляд проведено за правилами позовного провадження, яке більш ширше, у порівнянні з окремих провадженням, надає можливість суду встановити фактичні обставини.

Тобто, за обставинами цієї справи, судами встановлено обставини (події), які є винятковими та особливими у конкретній життєвій ситуації, яка склалася між сторонами у справі, а саме, що відповідачка, перебуваючи за межами України, позбавлена фактичної змоги виконувати свої обов`язки як матір дитини сторін.

При цьому колегія суддів вважає, що подана нею заява, виходячи з її змісту та обставини цієї справи, не свідчить про те, що вона відмовляється від дитини, а лише підтверджує той факт, що на даний момент вона не може брати участь її у вихованні та утриманні. Проте визнання такого факту не свідчить про невиконання нею своїх батьківських обов`язків, що могло би бути підставою для позбавлення батьківських прав.

Поряд з цим, під час апеляційного розгляду не встановлено, що позов пред`явлено з метою штучного створення умов та обставин, що можуть бути підставою для надання позивачу відстрочки від призову на військову службу під час мобілізації на підставі пункту 4 частини першої статті 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», адже, як убачається з витягу з додатку Резерв+, позивач є особою, яка користується правом бронювання, має відстрочку до 17 березня 2027 року. Отже, позивач у справі не намагається застосувати способи захисту сімейних прав, інтересів дітей, з метою звільнення від виконання військового обов`язку (проходження військової служби).

Колегія суддів вважає помилковим врахування місцевим судом під час вирішення справи правового висновку, викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року в справі № 201/5972/22, адже обставини цієї справи не є подібними до обставин справи, що переглядається, а також те, що цей висновок зроблено щодо норми права, яка мала іншу редакцію, у порівнянні з цією ж нормою, у редакції, яка діє на час розгляду цієї справи.

При цьому колегія суддів враховує висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 12 жовтня 2021 року в справі № 233/2021/19 про те, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32). Верховний Суд формулює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Відтак, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження під час апеляційного розгляду.

Відповідно до вимог пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює у відповідній частині нове рішення, або змінює рішення.

За приписами частини першої статті 376 ЦПК України, підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону, або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Оскільки доводи апеляційної скарги дають підстави для висновку, що оскаржене рішення суду ухвалено без додержання норм матеріального права та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу належить задовольнити, рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд, відповідно, змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, з ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 підлягає стягненню судовий збір, за розгляд справи судами першої та апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 376, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 21 січня 2026 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4 , третя особа: Галицька районна адміністрація Львівської міської ради як орган опіки та піклування, про встановлення факту перебування дитини на утриманні, задовольнити.

Встановити факт, що ОСОБА_15 , ІНФОРМАЦІЯ_2 самостійно виховує та утримує доньку ОСОБА_16 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , без участі матері - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 1 211 грн 20 коп. судового збору за розгляд справи судом першої інстанції та 1 453 грн 44 коп. судового збору за розгляд справи судом апеляційної інстанції.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий С. М. Копняк

Судді: С. М. Бойко

А. В. Ніткевич