Постанова від 23 серпня 2026 р. у справі №904/1664/26 — Центральний апеляційний господарський суд

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24.08.2026 м. Дніпро Справа № 904/1664/26

Центральний апеляційний господарський суд у складі

головуючого судді: Андрейчука Л.В. (доповідач),

суддів: Висоцького А.М., Віннікова С.В.,

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Комунального підприємства "Управління ринками" Павлоградської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.06.2026 (суддя Назаренко Н.Г.)

у справі № 904/1664/26

за позовом Державного підприємства зовнішньоекономічної діяльності "Укрінтеренерго", м. Київ

до Комунального підприємства "Управління ринками" Павлоградської міської ради, м. Павлоград, Дніпропетровська область

про стягнення заборгованості у загальному розмірі 329 516, 37 грн,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог.

Державне підприємство зовнішньоекономічної діяльності «Укрінтеренерго» звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Комунального підприємства «Управління ринками» Павлоградської міської ради про стягнення заборгованості за постачання електричної енергії постачальником «останньої надії» у загальному розмірі 329 516,37 грн.

Заявлена до стягнення сума складається з: 121 658,82 грн основного боргу за спожиту електричну енергію; 110 790,37 грн 15 % річних; 17 137,36 грн пені; 79 929,82 грн інфляційних втрат.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначав, що ДПЗД «Укрінтеренерго», виконуючи функції постачальника «останньої надії», здійснювало постачання електричної енергії відповідачу, який у січні 2020 року спожив електричну енергію в обсязі 38 333 кВт·год на загальну суму 121 658,82 грн, що підтверджується даними оператора системи розподілу та складеним на їх підставі актом купівлі-продажу електричної енергії.

Позивач посилався на те, що відповідач належним чином не виконав зобов`язання з оплати спожитої електричної енергії, у зв`язку з чим у нього виникла заборгованість, а також обов`язок сплатити передбачені умовами договору та законодавством нарахування у вигляді пені, 15 % річних та інфляційних втрат. Позовні вимоги, таким чином, обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору постачання електричної енергії постачальником «останньої надії» в частині повної та своєчасної оплати отриманої електричної енергії.

Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 04.06.2026 у справі № 904/1664/26 позов Державного підприємства зовнішньоекономічної діяльності «Укрінтеренерго» до Комунального підприємства «Управління ринками» Павлоградської міської ради про стягнення заборгованості у загальному розмірі 329 516,37 грн задоволено частково.

Стягнуто з Комунального підприємства «Управління ринками» Павлоградської міської ради на користь Державного підприємства зовнішньоекономічної діяльності «Укрінтеренерго»: 121 658,82 грн основного боргу; 22 199,91 грн 15 % річних; 79 929,82 грн інфляційних втрат; 17 137,31 грн пені; 3 954,20 грн витрат зі сплати судового збору.

Задовольняючи позов у частині стягнення основного боргу, місцевий господарський суд виходив із того, що правовідносини сторін виникли на підставі договору про постачання електричної енергії постачальником «останньої надії», який відповідно до положень Закону України «Про ринок електричної енергії» та ПРРЕЕ є публічним договором приєднання та вважається укладеним з початку фактичного постачання електричної енергії споживачу.

Суд першої інстанції встановив, що за даними оператора системи розподілу Комунальне підприємство «Управління ринками» Павлоградської міської ради у січні 2020 року спожило електричну енергію постачальника «останньої надії» в обсязі 38 333 кВт·год на загальну суму 121 658,82 грн, на підставі чого позивачем складено акт купівлі-продажу електричної енергії № 003411 та рахунок від 10.02.2020 № 000031080877/03/001/08162.

При цьому суд врахував, що акт та рахунок були направлені відповідачу 11.02.2020 на електронну адресу ІНФОРМАЦІЯ_1, а також отримані відповідачем 19.02.2020, що, за висновком суду, підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 0100176214001. Відсутність підпису відповідача на акті купівлі-продажу суд не визнав підставою для відмови у стягненні боргу, оскільки умовами Комерційної пропозиції № 3 передбачено, що у разі неповернення підписаного акта або його непідписання у встановлений строк такий документ вважається узгодженим і підтвердженим споживачем.

Доводи відповідача щодо порушення порядку переведення на постачальника «останньої надії» та неналежного інформування суд відхилив, виходячи з того, що договір постачання електричної енергії постачальником «останньої надії» вважається укладеним з початку фактичного постачання електричної енергії споживачу, а факт такого споживання підтверджується матеріалами справи. У зв`язку з цим суд дійшов висновку про обґрунтованість вимог щодо стягнення 121 658,82 грн основного боргу.

Щодо пені суд першої інстанції виходив із того, що пунктом 13.1 Комерційної пропозиції № 3 сторони погодили припинення нарахування штрафних санкцій через один рік від дня, коли зобов`язання мало бути виконано, а тому не прийняв заперечення відповідача щодо застосування шестимісячного строку нарахування пені, передбаченого частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України. Перевіривши розрахунок пені, суд встановив помилку та стягнув 17 137,31 грн, відмовивши у стягненні 0,05 грн.

Вирішуючи вимоги про стягнення процентів річних, місцевий господарський суд установив, що пунктом 7.4 Комерційної пропозиції № 3 передбачено сплату споживачем 15 % річних від простроченої суми. Водночас, врахувавши принципи справедливості, розумності та пропорційності, а також правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо можливості зменшення процентів річних, суд зменшив заявлені до стягнення 110 790,37 грн до 22 199,91 грн, тобто фактично до розміру, еквівалентного 3 % річних. У частині стягнення 88 590,46 грн річних суд відмовив.

Перевіряючи розрахунок інфляційних втрат, суд першої інстанції встановив, що фактичний їх розмір є більшим за заявлений позивачем, однак, з огляду на приписи частини другої статті 237 Господарського процесуального кодексу України щодо заборони виходу за межі позовних вимог, стягнув саме заявлену позивачем суму 79 929,82 грн.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись із рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 04.06.2026 у справі № 904/1664/26 в частині задоволення позовних вимог та розподілу судових витрат, Комунальне підприємство «Управління ринками» Павлоградської міської ради звернулося до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою.

В апеляційній скарзі відповідач просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.06.2026 у частині задоволення позовних вимог та розподілу судових витрат і ухвалити в цій частині нове рішення, яким стягнути з Комунального підприємства «Управління ринками» Павлоградської міської ради на користь ДПЗД «Укрінтеренерго» основний борг у розмірі 106 458,82 грн, а в задоволенні інших позовних вимог відмовити.

Таким чином, апелянт фактично не заперечує наявність основного зобов`язання за поставлену електричну енергію в цілому, однак вважає, що станом на момент ухвалення оскаржуваного рішення розмір непогашеного основного боргу становив 106 458,82 грн, оскільки, за твердженням відповідача, 07.05.2026 ним було сплачено 15 200 грн у рахунок погашення спірної заборгованості.

Водночас апелянт оскаржує рішення в частині стягнення 17 137,31 грн пені, 22 199,91 грн процентів річних та 79 929,82 грн інфляційних втрат, вважаючи відсутніми правові підстави для їх нарахування за визначені позивачем періоди.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

В обґрунтування апеляційної скарги Комунальне підприємство «Управління ринками» Павлоградської міської ради посилається на невідповідність висновків суду першої інстанції фактичним обставинам справи, неправильну оцінку наявних у матеріалах справи доказів та, як наслідок, помилкове визначення розміру заборгованості й безпідставне стягнення з відповідача пені, процентів річних та інфляційних втрат.

Насамперед апелянт зазначає про порушення встановленої законодавством процедури переведення споживача на постачання електричної енергії постачальником «останньої надії». За твердженням скаржника, відповідно до положень Правил роздрібного ринку електричної енергії електропостачальник, який планує припинити господарську діяльність з постачання електричної енергії або неспроможний надалі здійснювати її постачання, зобов`язаний завчасно повідомити про дату припинення постачання постачальника «останньої надії», споживача, Регулятора, оператора системи передачі та оператора системи розподілу. На переконання апелянта, метою такого нормативного регулювання є забезпечення обізнаності споживача про припинення постачання попереднім електропостачальником та про зміну постачальника електричної енергії.

Скаржник вказує, що надане позивачем повідомлення АТ «ДТЕК Дніпровські електромережі» від 10.02.2020 № 5477/1001 засвідчує переведення відповідних споживачів, у тому числі КП «Управління ринками» Павлоградської міської ради, на постачання електричної енергії ДПЗД «Укрінтеренерго» як постачальником «останньої надії» з 01.01.2020. Водночас саме повідомлення датоване лише 10.02.2020, тобто, як наголошує відповідач, через 40 днів після фактичного переведення на постачальника «останньої надії». При цьому в матеріалах справи, за твердженням апелянта, відсутні докази того, що до початку відповідного постачання або в інший встановлений ПРРЕЕ строк споживача було повідомлено ОСР чи попереднім електропостачальником про припинення попереднього постачання та переведення до постачальника «останньої надії».

З матеріалів справи також вбачається, що АТ «ДТЕК Дніпровські електромережі» листом від 10.02.2020 № 5477/1001 надало ДПЗД «Укрінтеренерго» інформацію щодо споживачів, переведених на постачання електричної енергії постачальником «останньої надії», серед яких зазначено КП «Управління ринками» Павлоградської міської ради із датою початку постачання електричної енергії постачальником «останньої надії» 01.01.2020.

На думку апелянта, суд першої інстанції належної оцінки зазначеним обставинам не надав, зокрема не дослідив наслідків бездіяльності оператора системи розподілу, яка, за твердженням відповідача, і призвела до виникнення спірної ситуації. Скаржник вважає, що саме порушення ОСР установленої процедури позбавило відповідача можливості своєчасно дізнатися про зміну електропостачальника та належним чином виконувати відповідні зобов`язання.

Комунальне підприємство «Управління ринками» Павлоградської міської ради зазначає, що в суді першої інстанції заперечувало проти належності направлення зазначених документів на електронну адресу ІНФОРМАЦІЯ_1, оскільки, за його твердженням, така електронна адреса КП «Управління ринками» Павлоградської міської ради не належала. На думку скаржника, направлення рахунку та акта на неналежну електронну адресу не може підтверджувати їх отримання споживачем та, відповідно, не може бути підставою для визначення початку прострочення виконання грошового зобов`язання.

У цьому зв`язку апелянт посилається на те, що фактично первинні документи були направлені на належну поштову адресу підприємства разом із претензією-вимогою ДПЗД «Укрінтеренерго» від 08.05.2025 № 44/11-010578, тобто через значний проміжок часу після спірного періоду постачання. На переконання скаржника, саме ця обставина повинна враховуватися при визначенні моменту виникнення у відповідача прострочення грошового зобов`язання.

Крім того, скаржник заперечує проти визначеного судом першої інстанції розміру основного боргу 121 658,82 грн, посилаючись на часткове погашення заборгованості ще під час розгляду справи місцевим господарським судом. За твердженням відповідача, 07.05.2026 ним було сплачено 15 200 грн, у зв`язку з чим на момент ухвалення рішення залишок основної заборгованості становив не 121 658,82 грн, а 106 458,82 грн.

Апелянт наголошує, що зазначена оплата була здійснена до ухвалення рішення у справі, а позивач, отримавши відповідні кошти, не повідомив про це суд першої інстанції. Скаржник звертає увагу, що 19.05.2026 ДПЗД «Укрінтеренерго» подало відповідь на відзив, однак про отримання 15 200 грн не зазначило. Таку поведінку позивача апелянт розцінює як зловживання процесуальними правами та вважає, що неповідомлення суду про часткове погашення боргу призвело до стягнення основної заборгованості у завищеному розмірі.

Щодо пені Комунальне підприємство «Управління ринками» Павлоградської міської ради вважає безпідставним її стягнення в сумі 17 137,31 грн за період, визначений позивачем. Скаржник насамперед посилається на статтю 58 Конституції України та принцип незворотності дії в часі законів та інших нормативно-правових актів, у зв`язку з чим, на його думку, правомірність нарахування пені повинна оцінюватися відповідно до нормативного регулювання, чинного саме в період виникнення та існування спірного прострочення.

Апелянт стверджує, що суд першої інстанції неправильно визначив початок прострочення відповідача з 19.02.2020. На думку скаржника, оскільки належне направлення документів відбулося лише разом із претензією-вимогою від 08.05.2025 № 44/11-010578, а у цій вимозі позивач установив відповідачу семиденний строк для здійснення оплати, пеня, проценти річних та інфляційні втрати могли нараховуватися лише після спливу зазначеного строку. Таким чином, апелянт вважає помилковим нарахування відповідних сум за період починаючи з лютого 2020 року.

Також скаржник посилається на положення частини шостої статті 232 Господарського кодексу України, яка була чинною у період, за який позивачем здійснено нарахування пені. За доводами апелянта, відповідно до цієї норми нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано. Відповідач вважає, що навіть за умови своєчасного направлення йому рахунку та акта право на нарахування пені могло існувати лише протягом шести місяців, тобто, за наведеним ним розрахунком, до 19.08.2020.

З огляду на наведене Комунальне підприємство «Управління ринками» Павлоградської міської ради вважає неправомірним стягнення пені за період, визначений позивачем, та наполягає, що вимоги про стягнення 17 137,31 грн пені взагалі не підлягали задоволенню, зокрема з урахуванням того, що, на його думку, строк виконання грошового зобов`язання був визначений позивачем у претензії-вимозі від 08.05.2025.

З аналогічних підстав відповідач не погоджується зі стягненням інфляційних втрат. Апелянт виходить із того, що за відсутності прострочення відповідача з лютого 2020 року не було правових підстав і для нарахування інфляційних втрат за період, визначений позивачем. На думку скаржника, встановлення позивачем у вимозі від 08.05.2025 нового строку для добровільного виконання зобов`язання виключало можливість нарахування інфляційних втрат за попередній період.

В апеляційній скарзі окремий самостійний блок щодо 22 199,91 грн процентів річних детально не сформульовано, вимога апелянта про відмову в задоволенні всіх інших позовних вимог, крім основного боргу в сумі 106 458,82 грн, охоплює й зазначену суму процентів. При цьому аргументація скаржника щодо процентів ґрунтується на тій самій тезі про неправильне визначення початку прострочення: за твердженням відповідача, нарахування процентів річних могло розпочатися лише після закінчення семиденного строку, передбаченого претензією-вимогою від 08.05.2025.

Апелянт стверджує про невідповідність висновків суду першої інстанції встановленим обставинам справи та просить скасувати оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог і розподілу судових витрат, ухваливши нове рішення про стягнення лише 106 458,82 грн основного боргу та відмову у задоволенні решти позовних вимог, а судові витрати покласти на позивача.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Відзив на апеляційну скаргу Комунального підприємства «Управління ринками» Павлоградської міської ради від Державного підприємства зовнішньоекономічної діяльності "Укрінтеренерго" до суду апеляційної інстанції не надходив.

Позивач не скористався наданим йому статтею 263 Господарського процесуального кодексу України правом на подання відзиву на апеляційну скаргу у встановлений судом строк.

Як вбачається з матеріалів справи, про відкриття апеляційного провадження та встановлення строку для подання відзиву позивач був повідомлений належним чином, що підтверджується наявними у справі доказами.

Інших заяв по суті спору, письмових пояснень, заперечень чи клопотань від учасників справи до суду апеляційної інстанції не надходило.

Відповідно до частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 23.06.2026 для розгляду справи № 904/1664/26 визначено колегію суддів Центрального апеляційного господарського суду у складі: головуючого судді Андрейчука Л.В. (доповідач), суддів Віннікова С.В. та Висоцького А.М.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 29.06.2026 апеляційну скаргу Комунального підприємства «Управління ринками» Павлоградської міської ради залишено без руху у зв`язку з ненаданням доказів сплати судового збору у встановленому законом порядку та розмірі.

02.07.2026 від Комунального підприємства «Управління ринками» Павлоградської міської ради до Центрального апеляційного господарського суду надійшло клопотання про долучення доказів, до якого на виконання вимог ухвали від 29.06.2026 додано копію платіжної про сплату судового збору за подання апеляційної скарги.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 06.07.2026 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Комунального підприємства «Управління ринками» Павлоградської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.06.2026 у справі № 904/1664/26 та витребувано матеріали справи з Господарського суду Дніпропетровської області.

Враховуючи, що ціна позову у справі не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, апеляційний суд, керуючись частиною десятою статті 270 та частиною тринадцятою статті 8 Господарського процесуального кодексу України, вирішив здійснювати розгляд апеляційної скарги в порядку письмового провадження без повідомлення (виклику) учасників справи та без проведення судового засідання, за наявними у справі матеріалами.

12.07.2026 представник ДПЗД «Укрінтеренерго» звернувся до Центрального апеляційного господарського суду із заявою про ознайомлення з матеріалами справи в електронному вигляді, внесення його даних до додаткових відомостей про учасника справи та надання доступу до електронної справи № 904/1664/26.

13.07.2026 на виконання ухвали Центрального апеляційного господарського суду від 06.07.2026 матеріали справи № 904/1664/26 надійшли з Господарського суду Дніпропетровської області до суду апеляційної інстанції.

З огляду на визначений ухвалою від 06.07.2026 порядок розгляду справи апеляційний перегляд здійснюється за наявними у справі матеріалами у письмовому провадженні без повідомлення учасників справи.

Встановлені судом обставини справи.

Судом встановлено, що Державне підприємство зовнішньоекономічної діяльності «Укрінтеренерго» визначено постачальником «останньої надії» на території України, а постановою НКРЕКП від 06.11.2018 № 1344 підприємству видано ліцензію на право провадження господарської діяльності з постачання електричної енергії споживачу.

Правовідносини з постачання електричної енергії постачальником «останньої надії» виникають на підставі публічного договору приєднання. Договір постачання електричної енергії між постачальником «останньої надії» та споживачем вважається укладеним з початку фактичного постачання електричної енергії такому споживачу, а у передбачених законодавством випадках споживач безакцептно приймає умови відповідного договору.

На офіційному вебсайті ДПЗД «Укрінтеренерго» було оприлюднено договір про постачання електричної енергії постачальником «останньої надії» та комерційну пропозицію до нього. Судом встановлено, що Комунальне підприємство «Управління ринками» Павлоградської міської ради приєдналося до умов публічного договору про постачання електричної енергії постачальником «останньої надії» та відповідної комерційної пропозиції і, згідно з даними операторів системи розподілу/адміністраторів комерційного обліку, перебувало на постачанні електричної енергії постачальником «останньої надії» у січні 2020 року.

Відповідно до пункту 2.1 договору постачальник продає електричну енергію споживачу для забезпечення потреб його електроустановок, а споживач зобов`язаний оплачувати постачальнику вартість спожитої (купленої) електричної енергії та здійснювати інші платежі відповідно до умов договору і комерційної пропозиції.

Пунктами 3.1, 3.2 договору передбачено, що постачальник «останньої надії» здійснює постачання електричної енергії з моменту припинення її постачання попереднім електропостачальником у випадках, передбачених договором і законодавством, зокрема у разі банкрутства чи ліквідації попереднього постачальника, припинення або анулювання його ліцензії, неможливості виконання ним правил ринку, необрання споживачем нового постачальника та в інших передбачених ПРРЕЕ випадках.

Згідно з пунктом 3.4 договору електрична енергія постачається споживачу протягом строку, що не може перевищувати 90 днів, а відповідно до пункту 3.7 початок постачання визначається фактом споживання електричної енергії у перший день, наступний за останнім днем постачання попереднім електропостачальником, за відсутності передбаченого ПРРЕЕ відключення.

Розрахунки за спожиту електричну енергію здійснюються за ціною, визначеною відповідно до затвердженої Регулятором методики та Комерційної пропозиції № 3. Розрахунковим періодом за договором є календарний місяць, а ціна на електричну енергію зазначається постачальником у відповідних рахунках.

Комерційною пропозицією № 3 передбачено, що ціна електричної енергії формується відповідно до Порядку формування ціни, за якою здійснюється постачання електричної енергії споживачам постачальником «останньої надії», затвердженого постановою НКРЕКП від 05.10.2018 № 1179. Споживач сплачує 100 % орієнтовної вартості прогнозованого обсягу споживання протягом п`яти банківських (робочих) днів з моменту отримання рахунку.

Остаточний розрахунок за фактично спожиту у відповідному розрахунковому періоді електричну енергію здійснюється на підставі виставленого постачальником рахунку. Акт купівлі-продажу складається на підставі даних про фактичне споживання електричної енергії, отриманих від оператора системи. У разі наявності зауважень до акта споживач має оформити протокол розбіжностей із зазначенням спірного обсягу електричної енергії; до врегулювання розбіжностей сторони керуються даними оператора системи.

Умовами Комерційної пропозиції № 3 також передбачено, що у разі порушення строків платежу споживач сплачує постачальнику пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми заборгованості за кожний день прострочення. Крім того, споживач, який прострочив виконання грошового зобов`язання з оплати електроенергії, на вимогу постачальника зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення та 15 % річних від простроченої суми.

Сторони також погодили, що нарахування штрафних санкцій за прострочення або неналежне виконання зобов`язання припиняється через один рік від дня, коли відповідне зобов`язання мало бути виконано. Комерційною пропозицією передбачено збільшений п`ятирічний строк позовної давності щодо вимог про стягнення боргу та п`ятирічний строк спеціальної позовної давності щодо вимог про стягнення штрафних санкцій.

Встановлено також, що договір у частині постачання електричної енергії діє не більше 90 календарних днів, а в частині розрахунків між сторонами до їх повного здійснення.

Комерційною пропозицією передбачено можливість направлення споживачу рахунків, повідомлень та інших документів засобами електронного зв`язку. При цьому як електронна адреса споживача може використовуватися адреса, зазначена на його вебсайті, надана самим споживачем постачальнику або надана постачальнику оператором системи розподілу (передачі). Документи, направлені у такий спосіб, вважаються направленими однією стороною та офіційно отриманими іншою без додаткового оформлення на паперовому носії.

На виконання покладених на оператора системи розподілу функцій АТ «ДТЕК Дніпровські електромережі» надало ДПЗД «Укрінтеренерго» інформацію щодо фактичного споживання електричної енергії Комунальним підприємством «Управління ринками» Павлоградської міської ради за січень 2020 року.

Згідно з даними оператора системи розподілу відповідачем у січні 2020 року фактично спожито 38 333 кВт·год електричної енергії постачальника «останньої надії» на загальну суму 121 658,82 грн.

На підставі отриманих від ОСР даних ДПЗД «Укрінтеренерго» складено акт № 003411 купівлі-продажу електричної енергії за січень 2020 року, згідно з яким відповідачем спожито 38 333 кВт·год електричної енергії, а також виставлено рахунок від 10.02.2020 № 000031080877/03/001/08162 на суму 121 658,82 грн.

Матеріали справи не містять підписаного відповідачем акта № 003411. Водночас у самому акті передбачено, що споживач протягом трьох днів після його отримання має підписати акт та повернути постачальнику, а у разі неповернення підписаного акта або його непідписання у строки, передбачені Комерційною пропозицією № 3, такий документ вважається узгодженим і підтвердженим споживачем та приймається постачальником як узгоджений.

Суд встановив, що акт № 003411 та рахунок від 10.02.2020 були 11.02.2020 направлені на електронну адресу відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується скріншотом із електронної поштової скриньки позивача. Крім того, суд виходив із того, що зазначені документи були отримані відповідачем 19.02.2020, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення № 0100176214001.

08.05.2025 ДПЗД «Укрінтеренерго» звернулося до КП «Управління ринками» Павлоградської міської ради з вимогою №44/11-010578 про сплату заборгованості та нарахованих сум. У пункті 1 зазначеної вимоги постачальник вимагав терміново погасити заборгованість за спожиту електричну енергію, яка станом на 08.05.2025 становила 121 658,82 грн. Водночас у пункті 2 вимоги семиденний строк з дати її отримання був установлений для сплати 207 659,42 грн штрафних санкцій. До вимоги, зокрема, додано рахунок від 10.02.2020 №000031080877/03/001/08162 та акт купівлі-продажу електричної енергії №003411 від 31.01.2020.

За встановлених обставин місцевий господарський суд визнав акт купівлі-продажу електричної енергії від 31.01.2020 № 003411 за розрахунковий період січень 2020 року узгодженим, а суму заборгованості за спожиту електричну енергію за рахунком від 10.02.2020 такою, що становить 121 658,82 грн.

Позивач, посилаючись на прострочення відповідачем виконання грошового зобов`язання, здійснив нарахування пені за період з 19.02.2020 по 18.02.2021, 15 % річних за період з 19.02.2020 по 20.03.2026, а також інфляційних втрат за період з березня 2020 року по березень 2026 року. Заявлені до стягнення суми становили відповідно 17 137,36 грн пені, 110 790,37 грн 15 % річних та 79 929,82 грн інфляційних втрат.

Таким чином, предметом спору між сторонами стали наявність та розмір непогашеної заборгованості за електричну енергію, спожиту відповідачем у січні 2020 року під час постачання постачальником «останньої надії», а також правомірність і розмір нарахованих у зв`язку з простроченням пені, процентів річних та інфляційних втрат.

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Відповідно до частини першої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши встановлені судом першої інстанції обставини та наявні у справі докази у їх сукупності, колегія суддів виходить з такого.

Одним із основних аргументів апелянта є посилання на порушення передбаченої законодавством процедури переведення КП «Управління ринками» Павлоградської міської ради на постачання електричної енергії постачальником «останньої надії». Зокрема, скаржник звертає увагу на те, що повідомлення АТ «ДТЕК Дніпровські електромережі» від 10.02.2020 № 5477/1001 містить інформацію про переведення відповідача на постачання ДПЗД «Укрінтеренерго» з 01.01.2020, тобто таке повідомлення було складено через 40 днів після зазначеної дати початку постачання. Відповідач вважає, що внаслідок несвоєчасного інформування він не був належним чином повідомлений про зміну електропостачальника, а суд першої інстанції не надав належної оцінки діям та бездіяльності оператора системи розподілу.

Колегія суддів вважає наведені доводи такими, що не спростовують самого факту виникнення між сторонами правовідносин з постачання електричної енергії постачальником «останньої надії» та обов`язку відповідача оплатити фактично спожиту електричну енергію.

Правове регулювання відповідних правовідносин необхідно здійснювати виходячи з нормативно-правових актів у редакціях, чинних у спірний період січні 2020 року.

Згідно з частиною шостою статті 64 Закону України «Про ринок електричної енергії» постачальник «останньої надії» здійснює постачання електричної енергії у порядку, визначеному Правилами роздрібного ринку електричної енергії, на умовах типового договору постачання електричної енергії постачальником «останньої надії», який є публічним договором приєднання.

Частиною сьомою статті 64 цього Закону в редакції, що регулювала спірні правовідносини, було передбачено обов`язок електропостачальника, неспроможного постачати електричну енергію, повідомити про дату припинення постачання постачальника «останньої надії», споживачів, Регулятора, оператора системи передачі та оператора системи розподілу.

Водночас частина восьма статті 64 Закону України «Про ринок електричної енергії» безпосередньо встановлювала, що постачальник «останньої надії» здійснює постачання з моменту припинення постачання електричної енергії попереднім електропостачальником, а договір між постачальником «останньої надії» та споживачем вважається укладеним з початку фактичного постачання електричної енергії такому споживачу. Закон також обмежував строк такого постачання 90 днями.

Таким чином, законодавець пов`язав виникнення договору постачання електричної енергії постачальником «останньої надії» не з моментом підписання споживачем письмового договору, не з моментом отримання ним окремого повідомлення про переведення і не з датою направлення такого повідомлення постачальнику, а саме з юридичним фактом початку фактичного постачання електричної енергії постачальником «останньої надії».

Аналогічне правове регулювання містилося у Правилах роздрібного ринку електричної енергії, затверджених постановою НКРЕКП від 14.03.2018 №312, у редакції, чинній у січні 2020 року.

Так, відповідно до пункту 6.2.2 ПРРЕЕ у редакції постанови НКРЕКП від 18.07.2019 №1525 у випадках банкрутства, ліквідації, завершення строку дії або анулювання ліцензії попереднього електропостачальника, а також припинення його участі на ринку саме попередній електропостачальник повинен був повідомити споживача, відповідного оператора системи та постачальника «останньої надії» із зазначенням дати припинення постачання.

Пункт 6.2.3 ПРРЕЕ у цій же редакції прямо визначав, що початком постачання електричної енергії постачальником «останньої надії» вважається дата припинення постачання попереднім електропостачальником, а договір між ПОН та споживачем вважається укладеним з початку фактичного постачання електричної енергії.

Таким чином, передбачений законодавством механізм повідомлення учасників ринку та споживача є складовою процедури інформаційної взаємодії при зміні електропостачальника, однак за нормативним регулюванням, чинним у січні 2020 року, саме по собі порушення строку такого повідомлення не було визначено законодавцем як обставина, що унеможливлює виникнення договору ПОН за наявності фактичного постачання і споживання електричної енергії.

При цьому колегія суддів звертає увагу на суттєву обставину щодо застосування нормативних актів у часі.

Лише постановою НКРЕКП від 19.05.2021 № 805, тобто вже після спірного періоду, пункт 6.2.4 ПРРЕЕ було викладено в редакції, якою прямо передбачено спеціальний наслідок недотримання оператором системи, що виконує функції адміністратора комерційного обліку, строку повідомлення постачальника «останньої надії»: обсяги електроенергії, спожиті таким споживачем, покладаються на адміністратора комерційного обліку до дати належного повідомлення ПОН.

Натомість редакція ПРРЕЕ, чинна у січні 2020 року, такого правового наслідку не містила.

Відтак правові наслідки, встановлені нормативним регулюванням, запровадженим у травні 2021 року, не можуть бути ретроспективно перенесені на правовідносини, що виникли у січні 2020 року. Тому сам по собі факт датування повідомлення АТ «ДТЕК Дніпровські електромережі» 10.02.2020 не дає підстав для висновку, що електрична енергія, фактично спожита відповідачем у січні 2020 року та віднесена оператором системи до обсягів постачання ДПЗД «Укрінтеренерго», не була поставлена позивачем або що між сторонами не виникли відповідні договірні правовідносини.

Такий підхід узгоджується і зі сформованою практикою Верховного Суду щодо застосування статті 64 Закону України «Про ринок електричної енергії».

Так, у постанові від 20.09.2021 у справі №910/8958/20 Верховний Суд наголосив на необхідності встановлення саме факту споживання електричної енергії, наявності передбачених частиною першою статті 64 Закону обставин та обрання чи необрання споживачем іншого електропостачальника; за наявності відповідних умов переведення на постачальника «останньої надії» відбувається в силу законодавства.

У постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.04.2023 у справі № 905/1791/21 сформульовано висновок, що договір постачання електричної енергії постачальником «останньої надії» укладається автоматично з моменту початку фактичного постачання електричної енергії та діє протягом обмеженого законом строку.

Такий самий підхід застосований Верховним Судом у постанові від 19.10.2023 у справі № 910/11817/22. Надалі КГС ВС, вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження у справі № 922/3446/23, прямо констатував наявність сформованої практики касаційного суду щодо застосування статті 64 Закону України «Про ринок електричної енергії»: за настання передбачених законом обставин приєднання до публічного договору ПОН відбувається за фактом споживання електричної енергії за відсутності договору з іншим електропостачальником. Верховний Суд окремо послався при цьому на постанови від 04.04.2023 у справі № 905/1791/21 та від 19.10.2023 у справі № 910/11817/22.

Така практика є безпосередньо релевантною для цієї справи, оскільки предметом оцінки є саме правовідносини ДПЗД «Укрінтеренерго» як постачальника «останньої надії» зі споживачем електричної енергії.

У справі, яка переглядається, оператором системи розподілу були передані позивачу дані про фактичне споживання КП «Управління ринками» Павлоградської міської ради у січні 2020 року 38 333 кВт·год електричної енергії. На підставі саме цих даних ДПЗД «Укрінтеренерго» складено акт №003411 та виставлено рахунок від 10.02.2020 на суму 121 658,82 грн.

Належних доказів того, що протягом січня 2020 року зазначений обсяг електричної енергії постачався відповідачу іншим електропостачальником, апелянтом не наведено.

Не наведено й доказів того, що дані оператора системи розподілу щодо обсягу фактичного споживання відповідачем 38 333 кВт·год були в установленому порядку скориговані, скасовані або визнані недостовірними.

Більше того, зміст самої апеляційної скарги не свідчить про заперечення апелянтом обов`язку оплатити спожиту у січні 2020 року електричну енергію як такого. У прохальній частині апеляційної скарги КП «Управління ринками» Павлоградської міської ради просить ухвалити нове рішення про стягнення з нього 106 458,82 грн основного боргу, тобто виходить із існування основного грошового зобов`язання та наполягає лише на зменшенні його залишку на 15 200 грн у зв`язку із заявленою ним частковою оплатою.

Така процесуальна позиція додатково свідчить, що спір в апеляційній інстанції фактично не стосується відсутності самого факту отримання відповідачем електричної енергії чи повної відсутності обов`язку її оплатити.

При цьому колегія суддів не ототожнює питання виникнення самого договору ПОН та обов`язку оплатити фактично спожиту електричну енергію з питанням моменту настання прострочення цього грошового зобов`язання. Останнє залежить, зокрема, від змісту договору, Комерційної пропозиції №3, строку оплати, належності направлення рахунку та акта, а тому підлягає окремій оцінці при перевірці доводів апелянта щодо електронної адреси ІНФОРМАЦІЯ_1, поштового відправлення від 2020 року та вимоги від 08.05.2025. Ці обставини не повинні змішуватися з питанням існування самого основного зобов`язання.

Таким чином, доводи апелянта про те, що повідомлення АТ «ДТЕК Дніпровські електромережі» датовано 10.02.2020, тоді як початок постачання ПОН визначено з 01.01.2020, не спростовують висновку про виникнення між ДПЗД «Укрінтеренерго» та КП «Управління ринками» Павлоградської міської ради правовідносин з постачання електричної енергії постачальником «останньої надії» та не усувають обов`язку споживача оплатити фактично спожиту ним електричну енергію.

Можливе недотримання окремими учасниками ринку передбачених законодавством строків інформаційної взаємодії саме по собі не може покладати негативні майнові наслідки фактичного споживання електричної енергії на її постачальника та не може мати наслідком безоплатність фактично отриманого споживачем ресурсу за відсутності доказів постачання цього ресурсу іншою особою.

У цій частині висновок суду першої інстанції про наявність між сторонами договірних правовідносин постачання електричної енергії постачальником «останньої надії» та про виникнення у відповідача обов`язку оплатити фактично спожиту електричну енергію є обґрунтованим, а відповідні доводи апеляційної скарги його не спростовують.

Щодо належності направлення рахунку, акта, електронної адреси ІНФОРМАЦІЯ_1, моменту виникнення прострочення та доводів про зміну строку виконання зобов`язання вимогою від 08.05.2025

Комунальне підприємство "Управління ринками" Павлоградської міської ради стверджує, що документи надсилалися на електронну адресу ІНФОРМАЦІЯ_1, яка нібито не належала КП «Управління ринками» Павлоградської міської ради, а належне направлення первинних документів на поштову адресу підприємства відбулося лише разом із претензією-вимогою від 08.05.2025 № 44/11-010578. Звідси скаржник робить висновок, що прострочення не могло виникнути 19.02.2020, а нарахування передбачених договором і законом сум могло розпочатися лише після спливу семиденного строку, нібито встановленого вказаною вимогою.

Колегія суддів не погоджується з такими доводами, оскільки вони не відповідають ані змісту умов Комерційної пропозиції № 3 від 07.06.2019, ані фактичним обставинам, установленим судом першої інстанції, а в частині тлумачення претензії-вимоги від 08.05.2025 також її буквальному змісту.

Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства.

За частиною першою статті 530 Цивільного кодексу України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, воно підлягає виконанню саме у цей строк (термін). Натомість передбачений частиною другою цієї статті семиденний строк від дня пред`явлення кредитором вимоги застосовується тоді, коли строк виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги.

Таким чином, першочергове значення для вирішення доводів скаржника має зміст погоджених сторонами умов щодо способу направлення розрахункових документів та строків проведення розрахунків.

Пунктом 4.2 Комерційної пропозиції № 3 від 07.06.2019 передбачено, що остаточний розрахунок за фактично спожиту електричну енергію здійснюється споживачем на підставі виставленого постачальником рахунку до 14-го числа включно місяця, наступного за розрахунковим.

Водночас пункт 4.3 Комерційної пропозиції визначає декілька альтернативних способів належного направлення рахунку. Рахунок вважається отриманим належним чином у разі особистого вручення, направлення поштовим зв`язком на адресу споживача, зазначену в ЄДР, та/або на адресу, надану оператором системи постачальнику. При направленні рахунку електронною поштою або з використанням інших засобів електронного зв`язку датою його отримання вважається дата відправлення постачальником відповідного електронного повідомлення.

Крім того, пунктом 16.1 Комерційної пропозиції прямо передбачено можливість направлення рахунків на оплату засобами електронного зв`язку, а пунктом 16.2 установлено, що при електронному листуванні адресою споживача може бути не лише адреса, повідомлена самим споживачем або зазначена на його вебсайті, але й адреса, надана постачальнику оператором системи розподілу (передачі). Документи, направлені таким способом, згідно з цим пунктом вважаються направленими однією стороною та офіційно отриманими іншою без необхідності додаткового оформлення на паперовому носії.

Таким чином, умови Комерційної пропозиції не містять вимоги, за якою електронне направлення документів є належним виключно на адресу, внесену до Єдиного державного реєстру. Навпаки, сторони наперед погодили декілька альтернативних джерел отримання електронної адреси споживача, одним із яких прямо визначено інформацію, надану оператором системи розподілу.

Саме ця обставина має принципове значення при оцінці доводу апелянта про те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 нібито була неналежною або «неіснуючою» електронною адресою відповідача.

Як убачається з наявного у матеріалах справи повідомлення оператора системи розподілу щодо споживачів, постачання електричної енергії яким здійснюється постачальником «останньої надії», у рядку, що стосується КП «Управління ринками» Павлоградської міської ради, оператором системи розподілу зазначено електронну адресу ІНФОРМАЦІЯ_1.

Цю ж обставину послідовно зазначав позивач, заперечуючи проти доводів відповідача: ДПЗД «Укрінтеренерго» вказувало, що саме адресу ІНФОРМАЦІЯ_1 отримало від ОСР у повідомленні про переведення споживача до постачальника «останньої надії».

Таким чином, відсутність цієї електронної адреси у відомостях ЄДР станом на 31.01.2020 не є визначальною для вирішення питання про належність електронного направлення документів, оскільки пункт 16.2 Комерційної пропозиції прямо допускав використання адреси, отриманої постачальником від ОСР. До того ж, як зазначав позивач і що не спростовано відповідними доказами, станом на цю дату в ЄДР щодо відповідача взагалі не була зазначена електронна адреса.

Виставлений ДПЗД «Укрінтеренерго» рахунок № 000031080877/03/О01/08162 від 10.02.2020 також містить як реквізити споживача найменування КП «Управління ринками» Павлоградської міської ради, його місцезнаходження, код ЄДРПОУ та електронну адресу ІНФОРМАЦІЯ_1, а сума до сплати за електричну енергію, спожиту у січні 2020 року, становить 121 658,82 грн. У самому рахунку зазначено строк оплати протягом п`яти банківських (робочих) днів.

Акт купівлі-продажу електричної енергії № 003411 від 31.01.2020 також містить ті самі ідентифікаційні відомості споживача, зокрема адресу ІНФОРМАЦІЯ_1, та відображає фактичний обсяг споживання 38 333 кВт·год і загальну вартість 121 658,82 грн.

При цьому пунктом 4.4 Комерційної пропозиції передбачено, що акт купівлі-продажу складається на підставі отриманих від ОС даних про фактичне споживання; його сканована версія надсилається споживачу електронною поштою, оригінал поштовим зв`язком. У разі наявності зауважень споживач оформлює протокол розбіжностей, а в разі неповернення підписаного акта або його непідписання у встановлений строк документ вважається узгодженим та підтвердженим споживачем.

Матеріали справи не містять доказів оформлення відповідачем протоколу розбіжностей щодо обсягу 38 333 кВт·год або звернення до оператора системи щодо коригування такого обсягу. Тому сама по собі відсутність підпису відповідача на акті №003411, з урахуванням погодженого сторонами механізму його узгодження, не спростовує зафіксованого в ньому фактичного споживання.

Щодо безпосереднього направлення розрахункових документів суд першої інстанції встановив, що 11.02.2020 акт № 003411 та рахунок від 10.02.2020 направлено відповідачу на електронну адресу ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджувалося скріншотом поштової скриньки позивача. Крім того, місцевий господарський суд встановив отримання цих документів відповідачем 19.02.2020 засобами поштового зв`язку, що підтверджувалося рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення №0100176214001. Лише додатково зазначені документи були повторно направлені разом із вимогою від 08.05.2025.

Такі ж обставини були прямо наведені позивачем у позовній заяві із посиланням на окремі додатки доказ електронного направлення рахунку й акта та поштове відправлення. Перелік додатків до позовної заяви дійсно містить як окремі докази «Доказ надіслання рахунку та акта.png» та «Поштове відправлення.pdf».

Тому твердження апелянта про те, що суд першої інстанції нібито «підтвердив», що всі первинні документи були направлені на правильну адресу відповідача лише 08.05.2025, безпосередньо суперечить змісту оскаржуваного рішення. Суд установив протилежне: електронне направлення 11.02.2020, поштове отримання 19.02.2020, а направлення у травні 2025 року було повторним, здійсненим у межах досудового врегулювання спору.

Відтак довід скаржника про те, що належне вручення первинних документів уперше мало місце лише у травні 2025 року, не відповідає встановленим обставинам справи.

Аналогічний підхід до застосування саме цих умов договору ПОН простежується і в практиці апеляційних господарських судів. Так, у постанові Східного апеляційного господарського суду від 23.01.2024 у справі № 922/2584/23 (ЄДРСР №116695730), вирішуючи спір за участю ДПЗД «Укрінтеренерго», апеляційний суд застосовував положення пунктів 4.2, 4.4 Комерційної пропозиції №3 та пункту 5.10 типового договору ПОН, відповідно до яких остаточний розрахунок здійснюється на підставі рахунку, а оплату виставленого рахунку споживач має провести у строки, визначені рахунком, але не менше п`яти робочих днів з дня його отримання.

Стосовно безпосередньо моменту виникнення прострочення колегія суддів враховує таке.

Відповідно до пункту 4.3 Комерційної пропозиції при електронному направленні рахунку датою його отримання вважається дата відправлення відповідного електронного повідомлення. Отже, за погодженими сторонами умовами рахунок, направлений на надану ОСР адресу ІНФОРМАЦІЯ_1 11.02.2020, вважається отриманим відповідачем 11.02.2020.

При цьому сам рахунок установлював строк його сплати протягом п`яти банківських (робочих) днів.

За частиною першою статті 253 Цивільного кодексу України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язаний його початок.

Таким чином, п`ятиденний робочий строк після отримання рахунку 11.02.2020 розпочався 12.02.2020. Банківськими (робочими) днями цього строку були 12, 13, 14, 17 та 18 лютого 2020 року. Таким чином, останнім днем належного виконання грошового зобов`язання було 18.02.2020, а починаючи з 19.02.2020 відповідач є таким, що прострочив його виконання.

Саме такий момент початку прострочення застосував позивач у розрахунках. Зокрема, у протоколі розрахунку процентів річних зазначено дату рахунку 10.02.2020, дату його вручення 11.02.2020 та початок заборгованості 19.02.2020. Аналогічно розрахунок пені розпочато з 19.02.2020.

При цьому визначення початку прострочення саме з 19.02.2020 не погіршує становища відповідача порівняно з умовами пункту 4.2 Комерційної пропозиції, який у загальному порядку передбачав остаточний розрахунок за січень до 14.02.2020 включно. Позивач фактично пов`язав початок прострочення з пізнішою датою, обчисленою виходячи з установленого рахунком п`ятиденного робочого строку після його електронного отримання.

Не заслуговує на увагу і похідний довід апелянта про те, що вимога ДПЗД «Укрінтеренерго» від 08.05.2025 №44/11-010578 установила новий семиденний строк виконання основного грошового зобов`язання, а тому нібито змінила початок прострочення.

По-перше, цей довід спростовується буквальним змістом самої вимоги.

У пункті 1 вимоги від 08.05.2025 постачальник вимагав терміново погасити заборгованість за спожиту електричну енергію в розмірі 121 658,82 грн. Жодного семиденного строку щодо погашення цієї основної заборгованості пункт 1 не містить.

Натомість у пункті 2 вимоги зазначено про необхідність у семиденний строк сплатити 207 659,42 грн на інший рахунок з обов`язковим зазначенням призначення платежу «сплата штрафних санкцій».

Таким чином, апелянт фактично переносить установлений позивачем строк для сплати визначеної у вимозі суми штрафних та інших нарахувань на основне зобов`язання з оплати електричної енергії, хоча буквальний зміст документа для такого висновку підстав не дає.

До зазначеної вимоги, серед іншого, повторно були додані рахунок від 10.02.2020 та акт № 003411 від 31.01.2020. Сам факт їх повторного направлення через декілька років після виникнення прострочення не свідчить про встановлення кредитором нового строку виконання вже простроченого зобов`язання.

По-друге, такий висновок випливає із системного застосування частин першої та другої статті 530 ЦК України.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 20.03.2026 у справі № 914/2625/23, аналізуючи саме співвідношення частин першої та другої статті 530 ЦК України, зазначила: якщо у зобов`язанні встановлений строк його виконання воно підлягає виконанню в цей строк; механізм пред`явлення вимоги та семиденного строку застосовується, якщо строк виконання не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги. Об`єднана палата також наголосила, що при визначенні правової природи документа слід виходити не з його назви чи форми, а з його буквального та логічного змісту.

Цей висновок має безпосереднє значення для спірних правовідносин. У цій справі строк виконання обов`язку з оплати не був невизначеним: порядок і строки розрахунків установлювалися договором, Комерційною пропозицією № 3 та самим рахунком. Тому відсутні правові підстави застосовувати частину другу статті 530 ЦК України таким чином, ніби лише претензія 2025 року вперше породила строк виконання основного зобов`язання.

Більше того, наведений висновок Об`єднаної палати про необхідність досліджувати реальний зміст документа додатково підтверджує помилковість позиції апелянта: зі змісту вимоги від 08.05.2025 не випливає надання боржнику нового семиденного строку для сплати 121 658,82 грн вартості електричної енергії. Семиденний строк безпосередньо віднесено до іншої суми та іншого платежу.

Саме направлення претензії з вимогою погасити вже існуючу прострочену заборгованість є способом досудового врегулювання спору і не змінює в односторонньому порядку строку виконання зобов`язання, який настав відповідно до договору та рахунку. Інше тлумачення фактично означало б, що кожне повторне звернення кредитора до боржника з вимогою про сплату вже простроченого боргу автоматично припиняє попереднє прострочення і створює новий строк виконання, що не відповідає змісту статей 530, 610, 612 ЦК України.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що: електронна адреса ІНФОРМАЦІЯ_1 була надана позивачу оператором системи розподілу, а тому відповідно до пунктів 4.3, 16.1, 16.2 Комерційної пропозиції № 3 могла правомірно використовуватися для направлення відповідачу розрахункових документів; рахунок та акт були направлені на зазначену електронну адресу 11.02.2020, а судом першої інстанції додатково встановлено їх поштове отримання відповідачем 19.02.2020; твердження апелянта про первинне належне направлення документів лише 08.05.2025 суперечить установленим судом першої інстанції обставинам; з урахуванням електронного отримання рахунку 11.02.2020 та встановленого ним п`ятиденного банківського (робочого) строку оплати останнім днем виконання зобов`язання було 18.02.2020, а прострочення настало 19.02.2020; вимога від 08.05.2025 № 44/11-010578 не встановлювала нового семиденного строку погашення основного боргу та не змінювала вже наставшого строку виконання грошового зобов`язання.

У такий спосіб, доводи апеляційної скарги щодо неналежності направлення рахунку та акта, неправильності визначення 19.02.2020 початком прострочення та перенесення такого моменту на період після отримання вимоги від 08.05.2025 є необґрунтованими та не спростовують висновків суду першої інстанції.

Щодо доводу апелянта про часткову сплату 15 200 грн 07.05.2026 та допустимості відповідного доказу на стадії апеляційного перегляду

КП «Управління ринками» Павлоградської міської ради зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції, а саме 07.05.2026, відповідач сплатив на користь позивача частину основного боргу в сумі 15 200 грн. На думку апелянта, позивач, отримавши зазначені кошти, не повідомив про це місцевий господарський суд, у тому числі у поданій 19.05.2026 відповіді на відзив, що, як стверджує скаржник, призвело до стягнення основного боргу в завищеному розмірі 121 658,82 грн замість 106 458,82 грн. До апеляційної скарги апелянт зазначив серед додатків доказ оплати від 07.05.2026 на суму 15 200 грн.

Разом із тим можливість урахування такого доказу судом апеляційної інстанції має вирішуватися насамперед з огляду на приписи процесуального закону щодо своєчасності подання доказів та меж апеляційного перегляду.

Відповідно до частини третьої статті 80 Господарського процесуального кодексу України відповідач повинен подати суду докази разом із поданням відзиву.

Частиною восьмою статті 80 ГПК України встановлено, що докази, не подані у встановлений законом або судом строк, до розгляду судом не приймаються, крім випадку, коли особа, яка їх подає, обґрунтувала неможливість їх подання у відповідний строк з причин, що не залежали від неї.

Спеціальне правило щодо подання нових доказів у суді апеляційної інстанції закріплено у частині третій статті 269 ГПК України, згідно з якою докази, що не були подані до суду першої інстанції, приймаються апеляційним судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, які об`єктивно від нього не залежали.

Таким чином, процесуальний закон не надає учаснику справи безумовного права доповнювати доказову базу після переходу справи до апеляційної інстанції. Прийняття нового доказу вимагає одночасної наявності двох передумов: винятковості випадку його неподання раніше та об`єктивної неможливості своєчасного подання такого доказу, причому обов`язок довести зазначені обставини покладається саме на учасника справи, який просить прийняти новий доказ.

Верховний Суд послідовно дотримується саме такого розуміння частини третьої статті 269 ГПК України.

Так, у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 04.04.2024 у справі № 910/1539/21 (910/20997/21) зазначено, що положення частини третьої статті 269 ГПК України визначають обов`язкову сукупність умов для прийняття апеляційним судом доказів, не поданих до суду першої інстанції: винятковість випадку, наявність причин, які об`єктивно не залежали від учасника справи, та доведення самим учасником відповідних обставин. Верховний Суд також наголосив, що єдиним винятковим випадком прийняття таких доказів є існування об`єктивних обставин, які унеможливлювали їх своєчасне подання. Такий підхід Суд визнав усталеним і послався, зокрема, на постанови від 18.06.2020 у справі №909/965/16, від 26.02.2019 у справі №913/632/17, від 13.01.2021 у справі №10/Б-921/1442/2013, від 13.04.2021 у справі №909/722/14 та від 01.07.2021 у справі №46/603.

Аналогічний висновок підтверджено Верховним Судом у постанові від 29.04.2026 у справі № 922/922/24: при поданні доказу, який не досліджувався судом першої інстанції, учасник повинен обґрунтувати, у чому саме полягала винятковість випадку та чому доказ об`єктивно неможливо було подати раніше. При цьому Верховний Суд послався на свою постанову від 28.04.2021 у справі № 910/9351/20.

Крім того, у постанові судової палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.01.2025 у справі № 910/14503/23 зазначено, що апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції, та правомірно не приймає нові докази, якщо передбачених процесуальним законом умов їх прийняття не дотримано.

Застосовуючи наведені правові висновки до обставин цієї справи, колегія суддів враховує послідовність процесуальних дій самого відповідача.

За твердженням апелянта, часткова оплата здійснена 07.05.2026.

Водночас відзив на позовну заяву КП «Управління ринками» Павлоградської міської ради сформовано та подано через систему «Електронний суд» 14.05.2026, тобто через сім днів після дати платежу, на який відповідач тепер посилається в апеляційній скарзі.

У цьому відзиві відповідач просив відмовити у задоволенні позову в повному обсязі. Серед додатків до відзиву зазначено лише витяг з ЄДР станом на 31.01.2020 та квитанції про направлення процесуальних документів учасникам справи. Доказ сплати 15 200 грн у переліку додатків до відзиву відсутній.

Таким чином, відповідний доказ не лише існував до ухвалення рішення судом першої інстанції, а, виходячи з тверджень самого апелянта, виник до подання ним відзиву на позовну заяву.

Ця обставина має визначальне процесуальне значення. Здійснення платежу є власною дією відповідача, тому про факт такої дії, її дату, суму та призначення платежу відповідач об`єктивно знав з моменту його здійснення. Отже, станом на 14.05.2026 жодних об`єктивних перешкод для повідомлення суду першої інстанції про часткову оплату та подання відповідного платіжного документа разом із відзивом не існувало.

Більше того, рішення у справі ухвалено лише 04.06.2026, тобто майже через місяць після стверджуваної оплати та більш ніж через два тижні після подання позивачем відповіді на відзив. Відповідач мав достатній процесуальний час як для подання доказу разом із відзивом, так і для його окремого подання до ухвалення судом рішення, однак цього не зробив.

Апеляційна скарга також не містить обґрунтування того, які саме обставини, що об`єктивно не залежали від відповідача, перешкоджали йому подати доказ власного платежу суду першої інстанції. Натомість скаржник фактично пояснює необхідність урахування такого доказу поведінкою позивача, який, за твердженням апелянта, не повідомив суд про отримання коштів.

Проте така аргументація не відповідає вимогам частини третьої статті 269 ГПК України.

Принцип змагальності господарського судочинства передбачає, що кожна сторона повинна доводити ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Виконання відповідачем власного грошового зобов`язання є обставиною, на яку саме відповідач посилається як на підставу зменшення заявленої до стягнення суми боргу. Тому відповідач не був позбавлений і водночас не був звільнений від обов`язку своєчасно повідомити суд про здійснену ним оплату та подати відповідний доказ.

Посилання апелянта на те, що позивач, отримавши кошти, не повідомив про них суд у відповіді на відзив від 19.05.2026, не створює об`єктивної неможливості подання доказу відповідачем та не усуває наслідків недотримання ним установленого процесуального порядку подання доказів.

Інакше застосування частини третьої статті 269 ГПК України залежало б не від того, чи міг учасник справи своєчасно подати доказ, а від поведінки його процесуального опонента. Таке тлумачення суперечило б як буквальному змісту цієї норми, так і наведеній усталеній практиці Верховного Суду.

Тому довід апеляційної скарги про «приховування» позивачем факту часткової оплати може бути предметом оцінки з погляду процесуальної поведінки сторін, однак сам по собі не є передбаченою частиною третьою статті 269 ГПК України підставою для прийняття в апеляційній інстанції доказу, який відповідач без об`єктивних перешкод міг подати ще до ухвалення рішення місцевим господарським судом.

У зв`язку з цим колегія суддів не вбачає передбачених частиною третьою статті 269 ГПК України підстав для прийняття та врахування під час апеляційного перегляду доказу часткової сплати 15 200 грн, який не був предметом дослідження суду першої інстанції.

Відповідно, такий доказ не може бути покладений апеляційним судом в основу висновку про помилковість рішення суду першої інстанції в частині визначення станом на момент вирішення спору суми основного боргу в розмірі 121 658,82 грн.

При цьому необхідно розмежовувати процесуальне питання прийнятності нового доказу на стадії апеляційного перегляду та матеріально-правове питання фактичного припинення зобов`язання внаслідок його виконання.

Відмова у прийнятті нового доказу відповідно до статті 269 ГПК України не означає, що підтверджена фактична сплата однієї й тієї самої суми може бути стягнута з боржника повторно. Частина друга статті 328 ГПК України прямо передбачає можливість визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, зокрема, якщо обов`язок боржника відсутній у відповідній частині у зв`язку з його добровільним виконанням. Верховний Суд у постанові від 16.06.2026 у справі № 908/3082/21 також виходив із того, що у межах застосування статті 328 ГПК України суд повинен перевірити належними доказами обставини повного або часткового добровільного виконання боржником відповідного обов`язку.

Тому встановлений ГПК України порядок подання доказів в апеляційній інстанції, з одного боку, унеможливлює виправлення власної процесуальної бездіяльності сторони шляхом безпідставного подання нового доказу лише на стадії апеляційного перегляду, а з іншого не створює правових передумов для подвійного стягнення фактично сплаченої суми у разі належного підтвердження її сплати у передбаченому процесуальним законом порядку.

Додатково колегія суддів звертає увагу, що навіть за твердженням самого апелянта сплата 15 200 грн відбулася 07.05.2026, тоді як заявлені позивачем 15 % річних розраховані лише по 20.03.2026, інфляційні втрати по березень 2026 року, а пеня за період до 18.02.2021. Зокрема, протокол розрахунку процентів річних містить період з 19.02.2020 по 20.03.2026. Таким чином, навіть за умови доведеності такої часткової оплати вона відбулася після закінчення всіх заявлених позивачем періодів нарахування, а тому не могла ретроспективно змінити базу вже здійснених за попередні періоди нарахувань.

За таких обставин доводи апеляційної скарги про необхідність зменшення присудженої суми основного боргу з 121 658,82 грн до 106 458,82 грн на підставі доказу, вперше поданого на стадії апеляційного перегляду, колегія суддів відхиляє.

Щодо доводів апеляційної скарги про безпідставність стягнення пені, застосування статті 58 Конституції України та частини шостої статті 232 Господарського кодексу України

Комунальне підприємство "Управління ринками" Павлоградської міської ради посилається на статтю 58 Конституції України та зазначає, що правомірність нарахування пені повинна визначатися відповідно до законодавства, чинного у період виникнення відповідних правовідносин. Зокрема, скаржник наполягає на застосуванні частини шостої статті 232 Господарського кодексу України, яка у спірний період передбачала припинення нарахування штрафних санкцій через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано, якщо інше не встановлено законом або договором. На цій підставі відповідач вважає, що навіть за умови виникнення прострочення 19.02.2020 пеня могла нараховуватися лише до 19.08.2020, а не до 18.02.2021.

Колегія суддів погоджується з апелянтом лише в частині загального підходу щодо необхідності застосування нормативного регулювання, чинного в період виникнення та існування відповідних правовідносин, однак такий підхід не приводить до висновку про неправомірність нарахованої пені.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України у Рішенні від 09.02.1999 № 1-рп/99 роз`яснив, що дію нормативно-правового акта в часі слід розуміти так, що вона починається з моменту набрання ним чинності та припиняється з втратою ним чинності, тобто до події або факту застосовується той закон чи інший нормативно-правовий акт, під час дії якого відповідні подія або факт настали чи мали місце. При цьому Конституційний Суд окремо зазначив, що конституційне правило про обов`язкову зворотну дію акта, який пом`якшує або скасовує відповідальність, безпосередньо стосується фізичних осіб; щодо юридичних осіб така зворотна дія можлива, якщо її прямо передбачив законодавець.

Господарський кодекс України втратив чинність з 28.08.2025 у зв`язку з введенням у дію Закону України від 09.01.2025 № 4196-IX. Разом із тим сама по собі подальша втрата чинності Кодексом не означає, що норми, які регулювали господарські правовідносини у 2020- 2021 роках, не підлягають застосуванню до юридичних фактів, які виникли під час їх чинності. Верховний Суд у роз`ясненнях щодо наслідків втрати чинності ГК України також звертав увагу на відсутність зворотної дії відповідних змін щодо раніше виниклих договірних відносин.

Таким чином, при вирішенні питання про допустимий період нарахування пені у цій справі підлягає врахуванню, зокрема, частина шоста статті 232 Господарського кодексу України у редакції, чинній протягом періоду, за який здійснено нарахування пені.

Вказаною нормою було передбачено: нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Зі змісту наведеної норми вбачається, що встановлений нею шестимісячний період не мав імперативного характеру. Законодавець безпосередньо передбачив можливість визначення законом або договором іншого періоду нарахування штрафних санкцій, як більшого, так і меншого за шість місяців.

Саме на цю обставину правильно звернув увагу суд першої інстанції. Місцевий господарський суд не відмовився від застосування частини шостої статті 232 ГК України у зв`язку з подальшою втратою Кодексом чинності, а, навпаки, застосував зазначену норму у редакції, що регулювала спірні правовідносини, та встановив наявність передбаченого самою цією нормою договірного винятку із загального шестимісячного строку.

Відтак посилання апелянта на статтю 58 Конституції України саме по собі не спростовує рішення суду першої інстанції. Навпаки, застосування нормативного регулювання, чинного у 2020- 2021 роках, приводить до необхідності застосувати частину шосту статті 232 ГК України у повному її змісті, включно із застереженням «якщо інше не встановлено законом або договором».

Відповідно до частини першої статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення зобов`язання, а згідно з частиною третьою цієї статті пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За статтями 610, 611 ЦК України невиконання або неналежне виконання зобов`язання є його порушенням та тягне встановлені договором або законом правові наслідки, одним із яких є сплата неустойки.

Крім того, статтями 1, 3 Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань» було передбачено право сторін визначати пеню за прострочення платежу, при цьому її розмір не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у відповідний період.

Умовами договору сторони конкретизували як розмір пені, так і строк її нарахування.

Так, пунктом 6.1 Комерційної пропозиції № 3 від 07.06.2019 передбачено, що за внесення платежів з порушенням установлених строків постачальник має право нарахувати споживачу пеню у розмірі подвійної облікової ставки Національного банку України від суми заборгованості за кожний день прострочення платежу, враховуючи день фактичної оплати.

Водночас пунктом 13.1 Комерційної пропозиції №3 сторони безпосередньо домовилися, що: нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання або неналежне виконання зобов`язання припиняється через один рік від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Таким чином, на відміну від ситуацій, коли договір містить лише загальне формулювання про нарахування пені «за кожен день прострочення», у цій справі договір містить окрему, чітку і недвозначну умову про тривалість періоду її нарахування один рік.

Саме таке розмежування механізму обчислення пені та строку її нарахування сформульовано у практиці Верховного Суду.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 20.08.2021 у справі № 910/13575/20 зробила висновок, що у кожному конкретному випадку суд повинен дослідити умови договору та встановити, чи передбачено ним інший строк нарахування штрафних санкцій, ніж шестимісячний строк, установлений частиною шостою статті 232 ГК України. Договором може бути встановлений строк як менший, так і більший за шість місяців.

Надалі Велика Палата Верховного Суду в постанові від 16.10.2024 у справі № 911/952/22 узагальнила відповідну практику та прямо зазначила, що частина шоста статті 232 ГК України є диспозитивною, а законом або договором може бути встановлений інший порядок, у тому числі інший строк нарахування пені. Якщо сторони передбачили більш тривалий строк нарахування штрафних санкцій, застосуванню підлягає саме договірний строк.

При цьому Велика Палата окремо наголосила, що саме по собі формулювання «за кожен день прострочення» ще не є встановленням іншого строку, ніж передбачений частиною шостою статті 232 ГК України. Для відступу від шестимісячного правила договір повинен містити конкретний інший строк або іншу умову, яка дозволяє визначити момент припинення нарахування пені. Як приклад Верховний Суд прямо вказав можливість договірного формулювання на кшталт «нараховується протягом року».

Таким чином, наведена правова позиція Великої Палати Верховного Суду фактично безпосередньо відповідає ситуації у справі, яка переглядається: пункт 6.1 Комерційної пропозиції визначає механізм обчислення пені за кожен день прострочення, тоді як пункт 13.1 окремо визначає строк її нарахування один рік.

При цьому Велика Палата у справі № 911/952/22 послалася і на попередню практику Верховного Суду України, зокрема постанову від 15.04.2015 у справі № 910/6379/14 (провадження № 3-53гс15), у якій визнано можливість договірного встановлення більш тривалого, ніж передбачено частиною шостою статті 232 ГК України, періоду нарахування пені.

Аналогічний підхід міститься й у подальшій практиці Касаційного господарського суду. Зокрема, у постанові від 30.06.2026 у справі № 916/5272/24 Верховний Суд знову наголосив, що словосполучення «якщо інше не встановлено законом або договором» означає диспозитивність частини шостої статті 232 ГК України, а договором може бути встановлена як більша, так і менша тривалість періоду нарахування штрафних санкцій.

Висновки щодо можливості застосування саме умов Комерційної пропозиції №3 ДПЗД «Укрінтеренерго» простежуються і в практиці апеляційних господарських судів. Так, Східний апеляційний господарський суд у постанові від 23.01.2024 у справі № 922/2584/23, вирішуючи спір за договором ПОН ДПЗД «Укрінтеренерго», застосовував положення пункту 6.1 Комерційної пропозиції №3 щодо нарахування пені у розмірі подвійної облікової ставки НБУ. Південно-західний апеляційний господарський суд у постанові від 12.06.2024 у справі № 916/2238/23 також встановив зміст пунктів 6.1 та 13.1 цієї ж Комерційної пропозиції, зокрема умову про припинення нарахування штрафних санкцій через один рік від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

У справі, яка переглядається, прострочення виконання грошового зобов`язання, як установлено вище, настало 19.02.2020.

Позивач здійснив нарахування пені саме за період з 19.02.2020 по 18.02.2021, тобто протягом одного року. Розрахунок проведено виходячи із суми боргу 121 658,82 грн із застосуванням відповідної подвійної облікової ставки НБУ за окремі періоди її зміни. Загальна заявлена позивачем сума становила 17 137,36 грн.

Таким чином, позивач не вийшов за межі прямо погодженого сторонами однорічного строку.

Суд першої інстанції перевірив поданий розрахунок, установив незначну арифметичну похибку у розмірі 0,05 грн та дійшов висновку про стягнення 17 137,31 грн пені, відмовивши у задоволенні цієї вимоги в сумі 0,05 грн.

Апелянт, зі свого боку, не наводить власного контррозрахунку пені за погоджений сторонами однорічний період та не вказує на конкретну арифметичну помилку у розрахунку, перевіреному судом першої інстанції. Його заперечення в цій частині ґрунтуються передусім на тезі про обов`язковість шестимісячного строку та про неправильний момент початку прострочення.

Питання щодо моменту виникнення прострочення вже оцінено колегією суддів вище та встановлено відсутність підстав для перенесення його початку на 2025 рік. Тому повторне відбиття цього аргументу при оцінці пені не є необхідним.

Щодо шестимісячного строку довід апелянта також не може бути прийнятий, оскільки він фактично залишає поза увагою другу частину правила, закріпленого у частині шостій статті 232 ГК України «якщо інше не встановлено законом або договором», та пункт 13.1 Комерційної пропозиції №3, яким саме «інше» і було прямо встановлено.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що суд першої інстанції: застосував до спірних правовідносин законодавство, чинне у період виникнення прострочення; правильно врахував диспозитивний характер частини шостої статті 232 Господарського кодексу України; правильно встановив, що пунктом 13.1 Комерційної пропозиції №3 сторони погодили однорічний строк нарахування штрафних санкцій; обґрунтовано визнав допустимим нарахування пені за період з 19.02.2020 по 18.02.2021; перевірив арифметичний розрахунок та правомірно стягнув 17 137,31 грн пені.

Таким чином, доводи апеляційної скарги щодо порушення статті 58 Конституції України, незастосування законодавства, чинного у спірний період, та обов`язкового обмеження періоду нарахування пені шістьма місяцями не спростовують висновків місцевого господарського суду і не є підставою для скасування рішення у відповідній частині.

Щодо стягнення процентів річних, правової природи 15 % річних та правомірності їх зменшення судом першої інстанції до 22 199,91 грн

Окремої самостійної аргументації щодо неправильності визначеного судом першої інстанції розміру процентів річних апеляційна скарга фактично не містить. Водночас, оскільки у прохальній частині апелянт просить залишити до стягнення виключно 106 458,82 грн основного боргу та відмовити у задоволенні всіх інших позовних вимог, предметом апеляційного перегляду є також рішення в частині стягнення 22 199,91 грн процентів річних. Обґрунтування апелянта в цій частині зводиться передусім до вже оціненого вище твердження про відсутність прострочення з 19.02.2020 та про нібито встановлення нового строку виконання зобов`язання вимогою від 08.05.2025.

Оскільки зазначені доводи щодо моменту виникнення прострочення колегією суддів уже відхилені, правомірність стягнення процентів річних підлягає перевірці виходячи з установленого вище факту прострочення відповідача з 19.02.2020, положень частини другої статті 625 Цивільного кодексу України та умов Комерційної пропозиції №3.

Відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Таким чином, норма частини другої статті 625 ЦК України є диспозитивною саме в частині розміру процентів річних та допускає встановлення сторонами договору іншого, ніж три проценти, їх розміру.

Пунктом 7.4 Комерційної пропозиції №3 від 07.06.2019 передбачено, що споживач, який прострочив виконання грошового зобов`язання з оплати електричної енергії, на вимогу постачальника зобов`язаний, крім оплати штрафних санкцій та збитків, сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 15 % річних від простроченої суми невиконаного або неналежним чином виконаного зобов`язання.

Таким чином, погоджені сторонами 15 % річних є тим іншим розміром процентів, можливість установлення якого прямо передбачена частиною другою статті 625 ЦК України.

У своїй відповіді на відзив позивач саме на цій правовій конструкції обґрунтовував заявлену вимогу, наголошуючи, що встановлені Комерційною пропозицією 15 % річних є договірним розміром процентів відповідно до частини другої статті 625 ЦК України.

Разом з тим проценти річних, передбачені статтею 625 ЦК України, за своєю правовою природою не є неустойкою.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що інфляційні нарахування та проценти річних відповідно до статті 625 ЦК України є особливою мірою відповідальності за прострочення грошового зобов`язання та способом захисту майнового права кредитора. Їх призначення полягає, зокрема, в компенсації кредитору наслідків несвоєчасного користування боржником належними кредитору грошовими коштами. Такий підхід сформульовано, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справах № 703/2718/16-ц та №646/14523/15-ц, а також від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 910/4590/19 також зазначено, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та процентів річних є акцесорним, додатковим до основного грошового зобов`язання, залежить від нього та поділяє його юридичну долю.

У справі, що переглядається, позивач нарахував 110 790,37 грн 15 % річних за період з 19.02.2020 по 20.03.2026 на суму основного боргу 121 658,82 грн. Відповідний протокол розрахунку містить саме зазначений період, суму боргу, ставку 15 % та загальну кількість днів прострочення.

При цьому ще в суді першої інстанції відповідач заперечував проти стягнення процентів у заявленому розмірі, наголошуючи, що їх сума становить близько 91 % основного боргу, а застосування процентів повинно мати компенсаційний характер і не перетворюватися на надмірний майновий тягар для боржника. Відповідач прямо посилався на постанову Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі № 903/602/24 та на законодавчо встановлений мінімальний рівень у три проценти річних.

Тому питання про можливість зменшення договірних 15 % річних було предметом спору та правомірно оцінювалося місцевим господарським судом.

Визначальне значення для цього питання має актуальна правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 02.07.2025 у справі № 903/602/24, яка була чинною та підлягала врахуванню вже на момент ухвалення оскаржуваного рішення.

Велика Палата Верховного Суду в пунктах 110- 113 цієї постанови конкретизувала попередній висновок, сформульований у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, і зазначила, що можливість зменшення процентів річних не є автоматичною. Підстави для такого зменшення мають установлюватися судом у кожному конкретному випадку. Такими обставинами можуть бути, зокрема, дії боржника щодо належного виконання зобов`язання, ступінь його вини, міра виконання зобов`язання, майновий стан сторін, їх інші інтереси, поведінка кредитора, а також очевидна неспівмірність заявленої суми процентів річних порівняно із сумою основного боргу. Суд при цьому повинен дотримуватися принципів розумності, справедливості, пропорційності та балансу інтересів сторін.

Водночас Велика Палата встановила принципову нижню межу такого зменшення. У пункті 117 постанови від 02.07.2025 у справі № 903/602/24 зазначено, що три проценти річних є законодавчо встановленим мінімальним розміром процентів, на який може розраховувати кредитор у разі прострочення боржника. Тому суд може зменшити договірний підвищений розмір процентів, однак не нижче еквівалента трьох процентів річних.

У висновках щодо застосування норм права у цій же постанові Велика Палата повторила, що розмір процентів річних може бути зменшено з урахуванням конкретно підтверджених обставин справи, але три проценти річних є мінімальною законодавчою гарантією кредитора та зменшенню не підлягають.

Цим висновком Велика Палата фактично конкретизувала раніше сформульовану у постанові від 18.03.2020 у справі № 902/417/18 позицію, в якій було визнано можливість зменшення процентів річних з огляду на принципи справедливості, розумності та пропорційності. При цьому обставини справи №902/417/18 були специфічними: договором було передбачено 40 % річних протягом перших 90 днів прострочення та 96 % річних надалі, а загальний обсяг санкцій та процентів очевидно втрачав суто компенсаційну спрямованість. Саме тому цей висновок не може застосовуватися механічно в кожному спорі, а потребує оцінки конкретних обставин.

Зазначене узгоджується і з пунктом 52 ухвали Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2024 у справі № 922/444/24, у якому Велика Палата наголосила, що висновок справи № 902/417/18 не є «загальною практикою» автоматичного зменшення процентів у будь-якій справі; необхідною залишається оцінка конкретних обставин, а питання про зменшення мінімального законодавчого рівня трьох процентів не може вирішуватися так само, як питання про зменшення підвищеної договірної ставки.

Суд першої інстанції у справі № 904/1664/26 саме такий підхід і застосував. Він установив, що заявлений розмір договірних процентів 110 790,37 грн за своїм абсолютним значенням наближається до розміру основного боргу 121 658,82 грн, а одночасно з ними позивач заявив також інфляційні втрати та пеню. З огляду на принципи справедливості, розумності та пропорційності місцевий господарський суд визнав обґрунтованим зменшення процентної складової із договірних 15 % до мінімального рівня 3 % річних, визначивши до стягнення 22 199,91 грн.

При цьому суд першої інстанції врахував безпосередньо постанову Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2025 у справі №903/602/24, вказавши, що три проценти річних є мінімальним рівнем, нижче якого зменшення неможливе.

Колегія суддів погоджується з таким результатом вирішення цієї вимоги.

По-перше, ставка 15 % річних є договірним підвищенням законодавчо встановленого базового рівня в п`ять разів.

По-друге, нарахування здійснено за тривалий період понад шість років, унаслідок чого заявлена сума процентів 110 790,37 грн становить переважну частину самого основного боргу 121 658,82 грн.

По-третє, проценти річних не є єдиним засобом компенсації майнових наслідків прострочення: позивач одночасно заявив вимоги про стягнення 79 929,82 грн інфляційних втрат та 17 137,36 грн пені, тобто сукупний фінансовий наслідок невиконання відповідачем зобов`язання істотно перевищував лише суму договірних 15 % річних.

По-четверте, зменшення до 3 % річних не позбавляє кредитора мінімальної компенсації, гарантованої безпосередньо статтею 625 ЦК України, а тому забезпечує баланс між захистом майнового інтересу кредитора та недопущенням перетворення підвищених договірних процентів на непропорційний наслідок порушення.

Водночас колегія суддів звертає увагу, що інфляційні втрати та проценти річних мають різну правову природу щодо можливості їх судового коригування. Велика Палата Верховного Суду у справі № 903/602/24 прямо визначила: проценти річних за певних умов можуть бути зменшені, тоді як інфляційні втрати, які компенсують знецінення грошових коштів, судом з мотивів справедливості чи пропорційності зменшуватися не можуть. Це питання буде окремо враховано при оцінці вимоги про інфляційні втрати і не потребує повторного аналізу тут.

Також слід урахувати межі апеляційного перегляду. Позивач рішення суду першої інстанції в частині відмови у стягненні 88 590,46 грн договірних процентів річних не оскаржив. Натомість апелянт-відповідач просить фактично зменшити вже присуджені 22 199,91 грн до нуля, однак правових підстав для цього не навів. Після встановлення прострочення з 19.02.2020 повна відмова у стягненні процентів річних суперечила б частині другій статті 625 ЦК України, оскільки відповідно до актуальної правової позиції Великої Палати Верховного Суду мінімальний рівень у три проценти річних не підлягає подальшому зменшенню навіть за наявності підстав для коригування підвищеної договірної ставки.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що місцевий господарський суд правильно встановив правову природу передбачених пунктом 7.4 Комерційної пропозиції 15 % річних як іншого договірного розміру процентів відповідно до частини другої статті 625 ЦК України; обґрунтовано застосував правові висновки Великої Палати Верховного Суду щодо можливості зменшення підвищеного договірного розміру процентів з урахуванням конкретних обставин справи; не вийшов за встановлену Верховним Судом нижню межу такого зменшення; та правомірно визначив до стягнення 22 199,91 грн, що відповідає рівню трьох процентів річних за відповідний період.

Таким чином, підстав для задоволення апеляційної скарги в частині вимоги про скасування стягнення 22 199,91 грн процентів річних немає.

Щодо стягнення 79 929,82 грн інфляційних втрат, правової природи такого нарахування та правильності його розрахунку

Наступною складовою присудженої судом першої інстанції суми є 79 929,82 грн інфляційних втрат.

Апелянт просить відмовити у задоволенні цієї вимоги, однак його заперечення щодо інфляційних втрат фактично є похідними від уже розглянутого вище доводу про те, що прострочення виконання грошового зобов`язання нібито не настало у лютому 2020 року через неналежне направлення рахунку та акта, а могло виникнути лише після отримання претензії-вимоги від 08.05.2025. Самостійного контррозрахунку інфляційних втрат або конкретних заперечень щодо застосованих індексів інфляції апеляційна скарга не містить.

У суді першої інстанції відповідач також обґрунтовував заперечення проти інфляційних втрат саме відсутністю, на його думку, прострочення, вказуючи, що позивач не довів належного направлення документів, на підставі яких мала здійснюватися оплата.

Відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також проценти річних.

Таким чином, право кредитора на інфляційні втрати виникає безпосередньо із закону як наслідок прострочення грошового зобов`язання і не залежить від наявності в договорі окремої умови щодо їх сплати.

Разом із тим у спірних правовідносинах такий обов`язок додатково закріплено і договором. Пунктом 7.4 Комерційної пропозиції № 3 від 07.06.2019 передбачено, що споживач, який прострочив виконання грошового зобов`язання з оплати електричної енергії, зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення зобов`язання, а також проценти річних.

За своєю правовою природою інфляційні втрати істотно відрізняються як від пені, так і від підвищених договірних процентів річних.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.07.2025 у справі № 903/602/24 зазначила, що інфляційні втрати об`єктивно виникають унаслідок знецінення грошових коштів під впливом інфляційних процесів, а їх стягнення становить компенсацію кредитору відповідних втрат. Компенсація за частиною другою статті 625 ЦК України є мінімальною гарантією захисту інтересу кредитора та спрямована на збереження реальної вартості грошових коштів протягом періоду прострочення.

У пунктах 125- 127 цієї ж постанови Велика Палата Верховного Суду прямо сформулювала правовий висновок, що інфляційні втрати не є штрафними санкціями чи платою за користування чужими коштами, входять до складу грошового зобов`язання і є способом захисту майнового права та інтересу кредитора. Саме тому, на відміну від процентів річних, суд не має повноважень зменшувати розмір правильно розрахованих інфляційних втрат з мотивів справедливості, пропорційності, майнового стану боржника тощо. Велика Палата зазначила, що такий підхід послідовно підтримувався КГС ВС, зокрема у постановах від 05.10.2023 у справі № 904/4334/22, від 24.01.2024 у справі №917/991/22, від 01.10.2024 у справі №910/18091/23 та від 05.11.2024 у справі № 902/43/24.

Таким чином, застосований судом першої інстанції підхід щодо зменшення підвищених договірних 15 % річних до еквівалента 3 % річних не може бути за аналогією перенесений на інфляційні втрати.

Щодо методики їх обчислення колегія суддів виходить із усталених правових висновків об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

У постанові ОП КГС ВС від 26.06.2020 у справі № 905/21/19 сформульовано принцип послідовного індексування заборгованості. За наступний розрахунковий місяць базою для застосування індексу інфляції є залишок боргу разом з інфляційною складовою попереднього місяця; якщо погашення відсутнє протягом декількох місяців, сума послідовно множиться на відповідні індекси за весь період. При цьому ланцюг такого розрахунку не переривається у місяцях, у яких індекс інфляції є меншим за 100 %, тобто має місце дефляція.

Об`єднана палата прямо зазначила, що при визначенні інфляційної складової до розрахунку мають включатися не тільки місяці з індексом більше 100 %, але й періоди дефляції, оскільки лише послідовне перемноження всіх індексів за відповідний період відображає реальну зміну вартості грошей.

У постанові ОП КГС ВС від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19 цей підхід був розвинений щодо неповного місяця прострочення. Об`єднана палата зазначила, що якщо період прострочення в неповному місяці становить від 1 до 15 днів включно, інфляційна складова за такий місяць не враховується, а якщо прострочення становить від 16 до 31 дня відповідний місяць включається до розрахунку. Так само при погашенні боргу враховується, в якій половині місяця відбулося погашення.

У цій справі прострочення розпочалося 19.02.2020, тому першим повним розрахунковим місяцем для індексації є березень 2020 року, що відповідає як наведеному підходу Верховного Суду, так і періоду, за який позивач заявив інфляційні втрати.

Позивач заявив до стягнення інфляційні втрати за період з березня 2020 року по березень 2026 року включно у сумі 79 929,82 грн.

Водночас при перевірці саме наданого позивачем протоколу розрахунку слід звернути увагу на певну особливість. Так, у протоколі за окремі місяці, коли індекс споживчих цін становив менше 100 %, позивач фактично зазначав інфляційне нарахування 0,00 грн. Зокрема, у липні 2020 року при індексі 99,4 % та у серпні 2020 року при індексі 99,8 % у розрахунку відображено нульову суму інфляційних втрат.

Такий спосіб відображення окремих місяців сам по собі не відповідає сформульованій ОП КГС ВС методиці, відповідно до якої дефляційні індекси не можуть бути просто виключені із сукупного розрахунку, а повинні враховуватися у безперервному математичному ланцюгу.

Однак ця обставина не є підставою для скасування рішення або зменшення присудженої суми з огляду на таке.

Суд першої інстанції не обмежився механічним прийняттям розрахунку позивача. У мотивувальній частині рішення місцевий господарський суд прямо послався на правову позицію ОП КГС ВС у справі № 905/21/19, навів відповідну формулу послідовного розрахунку, а також зазначив про обов`язковість урахування місяців, у яких індекс інфляції становив менше одиниці, тобто періодів дефляції.

Після проведення власної перевірки суд першої інстанції встановив, що розмір інфляційних втрат, обчислений за належною методикою, є більшим за 79 929,82 грн, заявлені позивачем до стягнення.

Тобто виявлена особливість первісного розрахунку позивача не призвела до завищення присудженої суми. Навпаки, за висновком суду, який апелянтом відповідним арифметичним контррозрахунком не спростований, застосування належної сукупної методики приводить до більшого результату, ніж сума, заявлена у позові.

Відповідно до частини другої статті 237 ГПК України при ухваленні рішення суд не може виходити за межі позовних вимог.

Таким чином, навіть якщо проведений судом належний перерахунок дає більший розмір інфляційних втрат, суд не має права присудити більше, ніж просив позивач. Саме тому місцевий господарський суд обґрунтовано обмежив стягнення сумою 79 929,82 грн.

Колегія суддів також враховує, що апелянт не навів власного розрахунку, здійсненого відповідно до висновків ОП КГС ВС у справах № 905/21/19 та №910/13071/19, який би свідчив, що правильний розмір інфляційних втрат за період прострочення є меншим за 79 929,82 грн.

Відсутність контррозрахунку сама по собі, безумовно, не звільняє суд від обов`язку перевірити заявлену суму, однак у цій справі такий обов`язок місцевим господарським судом виконано: суд не лише перевірив період нарахування, а й застосував належний спосіб індексації та встановив, що правильна сума перевищує межі заявленої вимоги.

Окремо слід відхилити можливий висновок про те, що інфляційні втрати повинні бути обмежені з огляду на значну тривалість прострочення чи співвідношення їх розміру з основним боргом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.07.2025 у справі № 903/602/24 прямо розмежувала проценти річних та інфляційні втрати: якщо підвищений договірний розмір процентів за певних умов може бути зменшений, то інфляційні втрати становлять об`єктивну компенсацію знецінення грошової одиниці та не підлягають судовому зменшенню.

Тому те, що заявлені 79 929, 82 грн становлять значну частину суми основного боргу, саме по собі не може свідчити про їх непропорційність. Розмір інфляційних втрат залежить не від волі кредитора та не від установленої ним ставки, а від офіційних індексів споживчих цін за весь період прострочення.

Так само вже відхилений довід апелянта про те, що інфляційні втрати могли нараховуватися лише після спливу строку, зазначеного у претензії від 08.05.2025. Як установлено вище, ця претензія не змінила строку виконання основного зобов`язання та не припинила прострочення, яке виникло ще 19.02.2020.

Щодо заявленої апелянтом оплати 15 200 грн від 07.05.2026, то вона також не впливає на розрахунок інфляційних втрат, заявлених у цьому позові. Навіть за твердженням самого відповідача така оплата відбулася вже після завершення заявленого позивачем періоду інфляційного нарахування, тому не може ретроспективно змінювати інфляційну складову, що виникла до цього моменту. Питання процесуальної допустимості доказу такого платежу вже вирішено вище і повторного аналізу не потребує.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що: наявність прострочення з 19.02.2020 є встановленою; право позивача на компенсацію інфляційних втрат безпосередньо передбачене частиною другою статті 625 ЦК України та додатково закріплене пунктом 7.4 Комерційної пропозиції № 3; інфляційні втрати не є штрафною санкцією та не можуть бути зменшені судом з мотивів пропорційності; правильний розрахунок повинен здійснюватися шляхом послідовного застосування офіційних місячних індексів, у тому числі індексів, менших за 100 %; суд першої інстанції врахував правові висновки ОП КГС ВС щодо належної методики обчислення; здійснений місцевим господарським судом перерахунок показав більший розмір інфляційних втрат, ніж заявлені позивачем 79 929,82 грн; з огляду на частину другу статті 237 ГПК України суд правомірно не вийшов за межі позовних вимог та стягнув саме 79 929,82 грн.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не дають підстав для скасування або зміни рішення в частині стягнення 79 929,82 грн інфляційних втрат.

Надаючи підсумкову оцінку доводам апеляційної скарги та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.06.2026 у межах апеляційного перегляду, колегія суддів виходить із такого.

Відповідно до частин першої, третьої статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін, а кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно із частиною першою статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

За приписами статей 76- 79 ГПК України суд бере до уваги лише докази, які стосуються предмета доказування, перевіряє їх допустимість та достовірність, а наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, подані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, подані на її спростування.

Верховний Суд у постанові від 21.04.2021 у справі № 910/701/17 зазначив, що стандарт доказування «вірогідності доказів» передбачає необхідність співставлення судом доказів, наданих сторонами, та встановлення того, чи є висновок про існування певної обставини з урахуванням усієї сукупності доказів більш вірогідним, ніж протилежний висновок.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь установленої сили. Суд повинен оцінити належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності та мотивувати врахування або відхилення відповідних доказів. На необхідності саме такої комплексної оцінки доказового матеріалу неодноразово наголошував Верховний Суд, зокрема ОП КГС ВС у постановах від 15.05.2020 у справі №904/3938/18 та від 03.06.2022 у справі №922/2115/19.

Згідно з частинами першою, другою статті 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. При цьому апеляційний суд досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та відзиві на неї. ГПК України у чинній редакції передбачає саме такі межі апеляційного перегляду.

Проаналізувавши доводи КП «Управління ринками» Павлоградської міської ради в межах зазначених процесуальних приписів, колегія суддів установила, що належними та вірогідними доказами у справі підтверджено фактичне споживання відповідачем у січні 2020 року 38 333 кВт·год електричної енергії вартістю 121 658,82 грн, обсяг якого визначено за даними оператора системи розподілу. На підставі цих даних позивачем сформовано акт №003411 та рахунок від 10.02.2020.

Апелянт не подав доказів, які б спростовували сам обсяг споживання, засвідчували його коригування оператором системи розподілу або підтверджували постачання відповідного обсягу електричної енергії у січні 2020 року іншим електропостачальником.

При цьому сама прохальна частина апеляційної скарги свідчить, що відповідач не заперечує існування основного грошового зобов`язання як такого, оскільки просить стягнути з нього 106 458,82 грн основного боргу, тобто визнає відповідний борг за вирахуванням заявленої ним у апеляційній інстанції оплати 15 200 грн.

Доводи про порушення процедури переведення споживача на постачальника «останньої надії» не спростовують встановленого факту виникнення правовідносин ПОН, оскільки нормативне регулювання, чинне у січні 2020 року, пов`язувало укладення договору з початком фактичного постачання електричної енергії, а апелянт не довів наявності нормативного припису, який у спірний період покладав би наслідком несвоєчасного повідомлення ОСР відсутність у споживача обов`язку оплатити фактично отриману електроенергію. Цей довід детально оцінений колегією суддів вище і повторного правового аналізу не потребує.

Так само не спростовано належності використання електронної адреси ІНФОРМАЦІЯ_1, оскільки відповідно до умов Комерційної пропозиції № 3 електронна адреса споживача могла бути надана постачальнику оператором системи розподілу, а наявні матеріали справи підтверджують саме таке джерело зазначеної адреси. Позивач зазначав, що акт та рахунок направлено на цю електронну адресу 11.02.2020, а суд першої інстанції також установив їх поштове отримання 19.02.2020.

З урахуванням погодженого сторонами порядку електронного документообігу та зазначеного в рахунку п`ятиденного банківського (робочого) строку оплати висновок про виникнення прострочення з 19.02.2020 є обґрунтованим.

Довід апелянта про те, що претензія-вимога від 08.05.2025 № 44/11-010578 нібито вперше встановила семиденний строк для виконання основного зобов`язання, не відповідає змісту цього документа: щодо основного боргу в сумі 121 658,82 грн у вимозі зазначено про необхідність його термінового погашення, тоді як семиденний строк установлено щодо іншої суми нарахованих санкцій. Тому повторне направлення кредитором документів у 2025 році не змінило строку вже простроченого грошового зобов`язання.

Щодо посилання відповідача на часткову оплату 15 200 грн від 07.05.2026, колегією суддів уже встановлено, що відповідний доказ існував до подання самим відповідачем відзиву від 14.05.2026 та задовго до ухвалення рішення 04.06.2026, однак до суду першої інстанції поданий не був. При цьому апелянт не навів обставин, які об`єктивно перешкоджали своєчасному поданню доказу здійсненого ним самим платежу. Відзив відповідача містив вимогу про повну відмову у позові, а серед додатків доказ оплати 15 200 грн відсутній. Отже, підстави, передбачені частиною третьою статті 269 ГПК України, для врахування такого нового доказу при перевірці правильності рішення першої інстанції відсутні.

При цьому колегія суддів окремо розмежувала наслідки неприйняття нового доказу апеляційним судом та недопустимість фактичного подвійного виконання одного й того самого грошового обов`язку. Тому це питання не потребує додаткового повторення.

Не знайшли підтвердження і доводи щодо неправильного застосування судом першої інстанції частини шостої статті 232 Господарського кодексу України. Зазначена норма в редакції, чинній у період спірного нарахування, сама передбачала можливість установлення законом або договором іншого, ніж шестимісячний, строку нарахування штрафних санкцій, а пунктом 13.1 Комерційної пропозиції № 3 сторони прямо встановили однорічний період. Позивач нарахував пеню саме у межах цього періоду з 19.02.2020 по 18.02.2021.

Посилання апелянта на статтю 58 Конституції України такого висновку не змінює, оскільки суд першої інстанції фактично застосував до спірного періоду саме те матеріально-правове регулювання, яке діяло у 2020- 2021 роках, включно з передбаченим самим законом договірним винятком із шестимісячного правила.

Щодо процентів річних суд першої інстанції встановив, що пунктом 7.4 Комерційної пропозиції сторони погодили інший порівняно із загальним правилом частини другої статті 625 ЦК України розмір 15 % річних. Разом із тим, застосувавши правові висновки Великої Палати Верховного Суду та оцінивши співвідношення заявленої суми 110 790,37 грн із основним боргом 121 658,82 грн, місцевий господарський суд зменшив проценти до 22 199,91 грн, що відповідає рівню 3 % річних, і відмовив у стягненні решти 88 590,46 грн.

Відповідач не навів в апеляційній скарзі самостійних правових підстав для зменшення присуджених процентів нижче законодавчо гарантованих 3 % річних, а його довід про відсутність прострочення вже визнаний необґрунтованим. Водночас позивач рішення в частині відмови у стягненні решти договірних процентів не оскаржив.

Щодо інфляційних втрат колегією суддів установлено, що їх стягнення є наслідком прострочення відповідно до частини другої статті 625 ЦК України. Місцевий господарський суд не обмежився прийняттям розрахунку позивача, а здійснив його перевірку відповідно до методики, сформованої ОП КГС ВС, із урахуванням періодів дефляції та встановив, що належно розрахована сума є навіть більшою, ніж заявлені 79 929,82 грн. Через заборону виходу за межі позовних вимог суд стягнув саме заявлену суму.

Апеляційна скарга не містить контррозрахунку інфляційних втрат, який би спростовував результат перевірки суду першої інстанції.

Таким чином, аналіз доводів апеляційної скарги свідчить, що вони переважно спрямовані на інше тлумачення вже досліджених місцевим господарським судом доказів і правових наслідків установлених обставин, однак не містять належного доказового чи правового обґрунтування, яке б спростовувало визначальні висновки суду першої інстанції.

Верховний Суд зазначав, що законним є рішення, ухвалене з дотриманням норм процесуального права та відповідно до норм матеріального права, а обґрунтованим рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, а висновки суду щодо цих обставин і їх правових наслідків підтверджені дослідженими доказами. Такий висновок, зокрема, наведено ОП КГС ВС у постанові від 05.07.2019 у справі № 910/4994/18.

Колегія суддів враховує і практику Європейського суду з прав людини щодо обов`язку суду мотивувати судове рішення. Так, у справі «Проніна проти України» (заява №63566/00, рішення від 18.07.2006) ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди наводити належне обґрунтування своїх рішень, хоча це не означає необхідності надавати детальну відповідь на кожен аргумент; межі такого обов`язку залежать від характеру рішення та обставин конкретної справи.

У цій справі колегією суддів надано оцінку всім доводам апеляційної скарги, які можуть впливати на результат вирішення спору, а саме: доводу про порушення процедури переведення на ПОН і несвоєчасність повідомлення; доводу про неналежність електронної адреси та направлення первинних документів; доводу про інший момент виникнення прострочення та претензію 2025 року; доводу про часткову оплату 15 200 грн і новий доказ; запереченням щодо пені та частини шостої статті 232 ГК України; вимозі про відмову у стягненні процентів річних; запереченням щодо інфляційних втрат.

Жодного самостійного доводу апеляційної скарги, який залишився б без правової оцінки та міг би вплинути на правильність висновків місцевого господарського суду, колегією суддів не встановлено.

При цьому певне уточнення апеляційним судом мотивів щодо належності електронної адреси, моменту початку прострочення та правових наслідків претензії від 08.05.2025 не змінює правильності кінцевого висновку суду першої інстанції і саме по собі не утворює підстав для скасування чи зміни судового рішення.

Відповідно до статті 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення або зміни рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність установлених судом обставин; невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права. Вказані підстави за результатами апеляційного перегляду не встановлені. Чинна редакція ГПК України залишається такою станом на час апеляційного розгляду.

Натомість матеріали справи в їх сукупності підтверджують правильність висновків місцевого господарського суду щодо наявності основного грошового зобов`язання, виникнення прострочення, правомірності стягнення пені в межах погодженого сторонами строку, мінімально допустимого розміру процентів річних та заявленого розміру інфляційних втрат.

За таких обставин доводи апеляційної скарги не спростовують законності та обґрунтованості оскаржуваного рішення в оскарженій частині та не дають підстав для його скасування або зміни.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 275 Господарського процесуального кодексу України за результатами розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно зі статтею 276 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За результатами апеляційного перегляду колегія суддів установила, що Господарський суд Дніпропетровської області правильно визначив характер спірних правовідносин, належним чином дослідив обставини постачання відповідачу електричної енергії постачальником «останньої надії», установив факт споживання у січні 2020 року 38 333 кВт·год електричної енергії вартістю 121 658,82 грн та наявність у відповідача обов`язку оплатити спожиту електричну енергію.

Доводи апеляційної скарги щодо порушення процедури переведення відповідача на постачальника «останньої надії» та несвоєчасності повідомлення оператором системи розподілу не спростовують виникнення між сторонами відповідних договірних правовідносин та обов`язку відповідача оплатити фактично спожиту електричну енергію.

Не знайшли підтвердження й доводи скаржника про неналежне направлення рахунку та акта і виникнення прострочення лише після отримання претензії-вимоги від 08.05.2025 № 44/11-010578. Матеріалами справи підтверджено направлення відповідних документів на електронну адресу, надану оператором системи розподілу, а зміст претензії-вимоги не свідчить про встановлення нового семиденного строку для погашення основної заборгованості.

Посилання апелянта на часткову сплату 15 200 грн 07.05.2026 також не є підставою для зміни оскаржуваного рішення, оскільки відповідний доказ не був поданий суду першої інстанції, хоча, виходячи з тверджень самого відповідача, існував ще до подання ним відзиву від 14.05.2026 та до ухвалення рішення у справі. Обставин, які об`єктивно унеможливлювали своєчасне подання такого доказу, апелянт не навів.

Колегія суддів також погоджується з висновком місцевого господарського суду щодо правомірності нарахування пені протягом одного року, оскільки пунктом 13.1 Комерційної пропозиції № 3 сторони безпосередньо погодили інший, ніж передбачений загальним правилом частини шостої статті 232 Господарського кодексу України, строк нарахування штрафних санкцій. Позивач здійснив відповідне нарахування саме в межах погодженого сторонами однорічного періоду.

Правильним є й висновок суду першої інстанції щодо стягнення 22 199,91 грн процентів річних. Місцевий господарський суд, установивши договірний розмір процентів на рівні 15 % річних, з урахуванням конкретних обставин справи та правових висновків Великої Палати Верховного Суду зменшив їх до еквівалента 3 % річних, тобто до мінімального розміру, гарантованого частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України.

Щодо інфляційних втрат, то суд першої інстанції перевірив їх розрахунок із застосуванням належної методики, включно з урахуванням дефляційних періодів, та встановив, що фактичний розмір таких втрат є більшим за заявлені позивачем 79 929,82 грн. З огляду на заборону виходу за межі позовних вимог суд обґрунтовано стягнув саме заявлену суму.

Таким чином, доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не свідчать про наявність передбачених статтею 277 Господарського процесуального кодексу України підстав для скасування або зміни оскаржуваного рішення.

Інших обставин, які відповідно до вимог процесуального закону могли б бути підставою для скасування чи зміни рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.06.2026 у справі № 904/1664/26, апеляційним судом не встановлено.

За таких обставин апеляційна скарга Комунального підприємства «Управління ринками» Павлоградської міської ради задоволенню не підлягає, а рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.06.2026 у справі № 904/1664/26 слід залишити без змін.

Судові витрати.

Відповідно до частини першої статті 123 Господарського процесуального кодексу України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Порядок розподілу судових витрат визначений статтею 129 Господарського процесуального кодексу України.

З огляду на те, що за результатами апеляційного перегляду колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги та залишення рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.06.2026 у справі № 904/1664/26 без змін, судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на апелянта Комунальне підприємство «Управління ринками» Павлоградської міської ради.

Підстав для перерозподілу судових витрат, здійсненого судом першої інстанції, у зв`язку із залишенням оскаржуваного рішення без змін не встановлено.

Керуючись статтями 129, 269, 275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, Центральний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Управління ринками» Павлоградської міської ради на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.06.2026 у справі № 904/1664/26 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 04.06.2026 у справі № 904/1664/26 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду у випадках, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 Господарського процесуального кодексу України, протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення відповідно до статті 288 цього Кодексу.

Головуючий суддя Л.В. Андрейчук

Суддя А.М. Висоцький

Суддя С.В. Вінніков