Постанова від 12 серпня 2026 р. у справі №917/2076/25 — Східний апеляційний господарський суд

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 серпня 2026 року м. Харків Справа № 917/2076/25

Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя Россолов В.В., суддя Склярук О.І. , суддя Хачатрян В.С.

за участю секретаря судового засідання Бессонової О.В.

за участю представника Фізичної особи-підприємця Грудіна Андрія Вікторовича та представника Новосанжарської селищної ради Полтавського району Полтавської області

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Грудіна Андрія Вікторовича (вх. №1310 П/1) на рішення Господарського суду Полтавської області від 14.05.2026 (повний текст складено 25.05.2026) у справі № 917/2076/25

за позовом Фізичної особи-підприємця Грудіна Андрія Вікторовича ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 )

до Новосанжарської селищної ради Полтавського району Полтавської області (39300, селище Нові Санжари, вул. Центральна 23, Полтавський район, Полтавська область, ЄДРПОУ 21044987)

про визнання договору поновленим,

ВСТАНОВИВ:

Фізична особа - підприємець Грудін Андрій Вікторович звернувся з позовом до Новосанжарської селищної ради Полтавського району Полтавської області, в якому просить:

- визнати договір № 11 про встановлення земельного сервітуту від 16.09.2020, укладений між ФОП Грудіним Андрієм Вікторовичем та Новосанжарською селищною радою Полтавського району Полтавської області, поновленим на той самий строк (5 років, до 16.09.2030) і на тих самих умовах, зокрема щодо:

- площі земельної ділянки (0,0040 га, кадастровий номер 5323455100:30:004:0514);

- цільового використання (розміщення тимчасової споруди, провадження підприємницької діяльності, благоустрій прилеглої території);

- розміру плати (2579,64 грн на рік, 8 % від нормативної грошової оцінки 32245,52 грн).

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач стверджує, що договір № 11 від 16.09.2020 вважається поновленим на той самий строк (5 років - до 16.09.2030) і на тих самих умовах на підставі пункту 4.3 договору та за аналогією частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі". Вважає дії відповідача протиправними та такими, що порушують переважне право позивача на поновлення договору про встановлення земельного сервітуту.

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 14.05.2026 у справі № 917/2076/25 у позові відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, місцевий господарський суд виходив із того, що позивач не довів наявності правових підстав для поновлення договору земельного сервітуту №11 від 16.09.2020, а також не підтвердив можливості подальшого законного використання спірної земельної ділянки для розміщення тимчасової споруди.

Суд першої інстанції зазначив, що земельний сервітут та оренда землі є різними правовими інститутами. На відміну від оренди, встановлення сервітуту не передбачає передачі земельної ділянки у володіння та користування особі, а лише надає право обмеженого користування чужою земельною ділянкою для задоволення певних потреб. Тому положення законодавства, які регулюють поновлення договорів оренди землі, не можуть автоматично застосовуватися до правовідносин щодо земельного сервітуту.

Крім того, суд встановив, що підставою для розміщення тимчасової споруди є чинний паспорт прив`язки, строк дії якого закінчився 05.11.2025. При цьому доказів його продовження чи переоформлення на новий строк позивачем не надано. За висновком суду, відсутність чинного паспорта прив`язки свідчить про відсутність правових підстав для подальшого законного використання земельної ділянки за її цільовим призначенням.

Додатково місцевий господарський суд врахував зміни містобудівної документації. Зокрема, рішенням Новосанжарської селищної ради від 22.11.2024 затверджено зміни до генерального плану та плану зонування території, відповідно до яких спірна земельна ділянка знаходиться в межах червоних ліній вулиці та віднесена до зони ТР-1 - зони транспортної інфраструктури.

На підставі аналізу статті 18 Закону України «Про автомобільні дороги», постанови Кабінету Міністрів України №198 від 30.03.1994 та вимог містобудівного законодавства суд дійшов висновку, що розміщення тимчасової споруди в межах червоних ліній та ближче ніж п`ять метрів до проїзної частини суперечить вимогам законодавства. Суд зазначив, що під час вирішення питання про продовження права користування земельною ділянкою необхідно враховувати вимоги актуальної містобудівної документації та інтереси територіальної громади. Поновлення договору за наявності встановлених містобудівних обмежень фактично призвело б до продовження порушення вимог законодавства у сфері благоустрою, дорожньої безпеки та містобудування.

Фізична особа-підприємець Грудін Андрій Вікторович з рішенням суду першої інстанції не погодився, звернувся до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, просить апеляційний суд рішення Господарського суду Полтавської області від 14.05.2026 у справі № 917/2076/25 скасувати повністю і ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити: визнати Договір № 11 про встановлення земельного сервітуту від 16.09.2020 поновленим строком на 5 (п`ять) років - до 16.09.2030.

Також апелянт просить стягнути з Новосанжарської селищної ради Полтавського району Полтавської області на користь Фізичної особи-підприємця Грудіна Андрія Вікторовича судові витрати, а саме: судовий збір у розмірі 4 542,00 грн та витрати на професійну правничу допомогу в орієнтовному розмірі 20 000,00 грн.

В обґрунтуванні апеляційної скарги, скаржник зазначає, що:

- суд не надав належної оцінки тому, що відповідач не ухвалив рішення про відмову у поновленні договору. Земельні питання, у тому числі поновлення (продовження) договорів щодо користування землею комунальної власності, належать до виключної компетенції сільської, селищної, міської ради (ст. 26, ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст. 12 Земельного кодексу України) і вирішуються виключно на пленарних засіданнях ради шляхом ухвалення рішення. Як підтверджується витягами з протоколів засідань, проєкт рішення про відмову позивачу не набрав необхідної кількості голосів ані на засіданнях постійних комісій, ані на сесіях ради. Листи за підписом окремих посадових осіб не є рішеннями ради і не можуть свідчити про відмову власника від поновлення договору;

- суд проігнорував факт сумлінного та своєчасного вчинення позивачем усіх дій, необхідних для поновлення договору: належне виконання умов договору, своєчасне (більш ніж за 30 днів) письмове повідомлення про намір поновити договір, надсилання проєкту додаткової угоди та продовження фактичного користування земельною ділянкою після закінчення строку договору без заперечень із боку власника, оформлених рішенням ради;

- суд формально підійшов до встановлення обставин щодо зони ТР-1, не врахувавши, що право користування земельною ділянкою виникло у позивача ще у 2020 році та було належним чином зареєстроване. Натомість зміни до генерального плану та плану зонування території, якими земельну ділянку віднесено до зони транспортної інфраструктури ТР-1 та визначено її розташування в межах червоних ліній, були прийняті лише у 2024 році. На думку скаржника, такі зміни не можуть поширюватися на вже набуті права, оскільки це суперечить принципу незворотності дії нормативно-правових актів у часі та принципу правової визначеності;

- суд першої інстанції безпідставно не застосував за аналогією положення ст. 33 Закону України «Про оренду землі». Апелянт зазначає, що спеціального законодавчого механізму поновлення договорів земельного сервітуту не існує, тому відповідно до положень ст. 8 ЦК України та ст. 11 ГПК України підлягають застосуванню норми, які регулюють подібні за змістом правовідносини. На його думку, земельний сервітут і оренда землі мають спільні ознаки, оскільки передбачають строкове та платне користування чужою земельною ділянкою;

- суд неправильно застосував положення ст. 126-1 ЗК України. Пункт 4.3 договору містить умову про переважне право сервітуарія на поновлення договору, а тому за відсутності належно оформленої відмови власника земельної ділянки та відсутності заяви про виключення відомостей про поновлення права з Державного реєстру речових прав договір повинен вважатися поновленим на той самий строк і на тих самих умовах. Апелянт наголошує, що рада не вчинила жодних передбачених законом дій, спрямованих на припинення такого поновлення;

- паспорт прив`язки не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку та не був підставою виникнення права сервітуту. Навпаки, договір сервітуту був укладений і зареєстрований раніше, ніж видано паспорт прив`язки. Тому закінчення строку дії паспорта прив`язки саме по собі не може бути підставою для відмови у поновленні договору сервітуту. Крім того, законодавство не ставить поновлення сервітуту у залежність від наявності чинного паспорта прив`язки.

Скаржник вважає, що суд першої інстанції не врахував правові висновки Верховного Суду щодо поновлення прав користування землею. Він посилається на практику Великої Палати Верховного Суду (постанови у справах № 159/5756/18 від 22.09.2020, № 594/376/17-ц від 10.04.2018, № 530/212/17 від 21.11.2018), відповідно до якої для поновлення договору необхідна наявність сукупності таких обставин, як належне виконання договору, своєчасне повідомлення про намір його поновити, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку договору та відсутність належно оформлених заперечень власника. На переконання апелянта, усі зазначені умови у цій справі наявні.

Також апелянт зазначає, що між цими ж сторонами вже існує судове рішення у справі №917/487/25, яким було задоволено аналогічний позов про визнання договору сервітуту поновленим із застосуванням за аналогією ст. 33 Закону України «Про оренду землі». На його думку, ухвалення у цій справі протилежного рішення за аналогічних обставин свідчить про порушення принципу правової визначеності та єдності судової практики.

29.06.2026 від Новосанжарської селищної ради Полтавського району Полтавської області надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду - без змін.

Обґрунтовує свій відзив тим, що:

- до договору земельного сервітуту не може застосовуватися за аналогією ст. 33 Закону України «Про оренду землі». Сервітут є речовим правом на чуже майно, має обмежений характер і встановлюється лише для задоволення потреб, які неможливо задовольнити іншим способом. Натомість за договором оренди орендарю передаються повноваження щодо володіння і користування земельною ділянкою. Тому механізм поновлення договору оренди не може автоматично поширюватися на договір земельного сервітуту;

- сервітут був строковим і встановлений виключно для конкретної мети - розміщення тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності. Договором № 11 земельний сервітут щодо земельної ділянки кадастровий номер 5323455100:30:004:0514 встановлено на п`ять років. Його укладення було безпосередньо пов`язане з розміщенням тимчасової споруди та наявністю паспорта прив`язки;

- строк земельного сервітуту не може перевищувати строку, на який земельна ділянка передана землекористувачу. Рада посилається на ч.2 ст. 98 ЗК України та виходить із того, що строковість є істотною характеристикою такого сервітуту, а його продовження не може розглядатися як безумовне право позивача;

- право на розміщення тимчасової споруди безпосередньо залежить від чинності паспорта прив`язки та відповідності актуальній містобудівній документації. На думку ради, висновок місцевого суду про те, що посилання позивача на принцип незворотності дії нормативно-правових актів не є визначальним, є правильним. Право на розміщення тимчасової споруди не є безстроковим і не набуває ознак стабільного речового права, а має похідний, строковий та умовний характер;

- паспорт прив`язки тимчасової споруди закінчив свою дію одночасно із закінченням строку договору. Строк дії договору № 11 закінчився 16.09.2025, а строк дії паспорта прив`язки - 19.09.2025. Після цього продовження розміщення тимчасової споруди потребувало нового правового оформлення;

- рішенням Новосанжарської селищної ради від 22.11.2024 №37 затверджено містобудівну документацію «Внесення змін в генеральний план та план зонування території селища Нові Санжари Полтавського району Полтавської області». Відповідно до нового плану зонування земельна ділянка, на якій установлений сервітут, розташована в межах червоних ліній вул. Центральної та віднесена до зони ТР-1 - зони транспортної інфраструктури. Тимчасова споруда позивача розташована в межах червоних ліній та ближче ніж за 5 метрів до проїзної частини. На думку ради, це не відповідає вимогам законодавства щодо розміщення таких споруд. Рада посилається, зокрема, на ст.18 Закону України «Про автомобільні дороги» та п. 20, 27 Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць тощо, затверджених постановою КМУ № 198 від 30.03.1994;

- посилання апелянта на ст. 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» є необґрунтованим. Рада заперечує тезу позивача, що для отримання права на забудову достатньо мати право на земельну ділянку. Вона посилається на частину четверту ст.28 цього Закону та наголошує на спеціальному правовому регулюванні розміщення тимчасових споруд;

- посилання апелянта на постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 159/5756/18 та від 10.04.2018 у справі № 594/376/17-ц є нерелевантним. Рада зазначає, що ці висновки стосуються поновлення договорів оренди земельних ділянок, тоді як у цій справі предметом є строковий земельний сервітут. Тому правовідносини не є подібними, а відповідні висновки Верховного Суду не можуть бути застосовані до спірних правовідносин;

- посилання на постанову Верховного Суду у справі № 917/2076/25 фактично не підтверджує позицію апелянта, оскільки наведений ним висновок стосується автоматичного поновлення строкового земельного сервітуту після закінчення строку договору, а спеціальні норми земельного законодавства, за позицією ради, такого автоматичного поновлення не передбачають.

03.07.2026 від ФОП Грудіна Андрія Вікторовича надійшла відповідь на відзив, в якому останній вказує на таке:

- Рада помилково зводить спір до питання про можливість застосування за аналогією ст. 33 Закону України «Про оренду землі». На думку апелянта, аналогія закону взагалі не потрібна, оскільки спірні правовідносини врегульовані спеціальною нормою - ст. 126-1 ЗК України, яка безпосередньо регулює поновлення як договору оренди землі, так і договору про встановлення земельного сервітуту. Тому посилання Ради на різну правову природу оренди та сервітуту не має вирішального значення;

- у справі наявні всі умови для автоматичного поновлення договору відповідно до ст.126-1 ЗК України. По-перше, пункт 4.3 договору № 11 від 16.09.2020 передбачає переважне право сервітуарія на поновлення (продовження) користування земельною ділянкою; по-друге, на ділянці знаходиться споруда, що належить позивачу; по-третє, Рада не подала до Державного реєстру речових прав заяви про виключення відомостей про поновлення договору. Відтак, за позицією апелянта, договір мав поновитися на той самий строк і на тих самих умовах без учинення сторонами додаткового правочину;

- посилання Ради на п. «г» ч.1 ст.102 ЗК України як на підставу припинення сервітуту внаслідок закінчення строку є, на думку апелянта, неправильним. Стаття 102 ЗК України є загальною нормою щодо припинення сервітуту, тоді як ст. 126-1 ЗК України спеціальною нормою щодо його поновлення. Тому за наявності умов ст.126-1 строк договору продовжується, а передбачена ст.102 підстава припинення не настає;

- Новосанжарська селищна рада як колегіальний орган не приймала рішення про відмову в поновленні договору сервітуту. Апелянт посилається на результати розгляду цього питання: 19.08.2025 проєкт рішення про відмову не був підтриманий постійними комісіями; на 51-й позачерговій сесії рішення також не прийнято; 14.10.2025 питання було знято з розгляду комісій, а на 53-й сесії виключено з порядку денного та направлено на додаткове вивчення. Проєкт рішення про продовження договору на розгляд взагалі не виносився;

- листи посадових осіб Ради не можуть вважатися належною відмовою у поновленні договору. Лист № 1839/923-08 від 10.09.2025 та лист-вимога № 1915/023-08 від 19.09.2025, на які посилається Рада, не є рішеннями колегіального органу. Земельні питання щодо комунальної власності належать до виключної компетенції ради та вирішуються на її пленарних засіданнях. Крім того, ст. 126-1 ЗК України передбачає інший механізм відмови - подання заяви до Реєстру, а не направлення користувачу листа;

- Новосанжарська селищна рада не прийняла рішення про відмову, не провела переговорів із користувачем, не запропонувала іншого розміру плати, строку чи інших альтернативних умов і не подала заяви до Реєстру, обмежившись листами посадових осіб. Апелянт кваліфікує таку поведінку як ухилення від добросовісного врегулювання правовідносин;

- Рада неправильно пов`язує існування права земельного сервітуту з чинністю паспорта прив`язки тимчасової споруди. Апелянт розмежовує два види правовідносин: право користування землею виникає на підставі договору сервітуту та державної реєстрації речового права, тоді як право на розміщення тимчасової споруди реалізується на підставі паспорта прив`язки. На його думку, саме паспорт прив`язки є похідним від права користування земельною ділянкою, а не навпаки;

- ні договір № 11, ні стаття 126-1 ЗК України не встановлюють чинність паспорта прив`язки як умову поновлення сервітуту. Закінчення строку паспорта, за позицією апелянта, не припиняє право користування земельною ділянкою, оскільки паспорт може бути продовжений або переоформлений у межах окремої адміністративної процедури;

- зміна містобудівної документації та функціонального призначення території не припиняє раніше набутого права користування земельною ділянкою. Апелянт посилається на ч.2 ст.24 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», відповідно до якої зміна функціонального призначення території не припиняє прав на земельні ділянки, набуті до такої зміни. Право позивача виникло у 2020 році, а зміни містобудівної документації затверджені лише 22.11.2024. Застосування містобудівної документації 2024 року для припинення раніше набутого права, на думку апелянта, суперечить принципу незворотності дії нормативно-правових актів у часі та гарантіям непорушності речових прав;

- червоні лінії не є новою обставиною, яка виникла після укладення договору. Апелянт стверджує, що вони існували на цій території ще до затвердження нового генерального плану та їх розташування щодо спірної ділянки не змінилося. Отже, ще у 2020 році Рада знала про їх існування, але добровільно передала земельну ділянку у користування саме для розміщення тимчасової споруди;

- перебування ділянки в межах червоних ліній не означає абсолютної заборони розміщення тимчасової споруди. На думку апелянта, червоні лінії визначають межі існуючих та запроєктованих вулиць, доріг і майданів та розмежовують території різного призначення, але законодавство допускає розміщення в межах вулично-дорожньої мережі певних тимчасових споруд, зупинок громадського транспорту та інших елементів благоустрою;

- схема розміщення ТС була погоджена комунальними службами та відповідними підрозділами поліції, а відзив Ради не містить доказів наявності реальних, а не декларативних перешкод для функціонування павільйону;

- тимчасова споруда виконує не лише торговельну, а й соціально значущу транспортну функцію. За договором від 01.12.2019 із ФОП Соколом С.В. через павільйон здійснюється продаж проїзних квитків на автобусні перевезення. Тому, за позицією апелянта, припинення користування ділянкою зачіпає не лише його майнові інтереси, але й інтереси мешканців громади та має оцінюватися з погляду пропорційності втручання.

Детально рух у справі на стадії апеляційного перегляду відображено в процесуальних документах суду.

У судове засідання від 13.07.2026 з`явився представник Фізичної особи-підприємця Грудіна Андрія Вікторовича та представник Новосанжарської селищної ради Полтавського району Полтавської області.

Проаналізувавши матеріали справи колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила такі обставини справи.

23.06.2020 рішенням тридцять п`ятої сесії Новосанжарської селищної ради сьомого скликання № 27/3 ФОП Грудіну Андрію Вікторовичу надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо встановлення меж частини земельної ділянки площею 40 кв. м (кадастровий номер 5323455100:30:004:0514) для встановлення земельного сервітуту з метою розміщення тимчасової споруди, провадження підприємницької діяльності та благоустрою прилеглої території у смт Нові Санжари по вул. Центральній, 46-Б.

15.09.2020 рішенням тридцять сьомої сесії Новосанжарської селищної ради сьомого скликання № 34/36 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки та надано в оренду ФОП Грудіну Андрію Вікторовичу на встановлення особистого строкового сервітуту на землях житлової та громадської забудови для розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності та для благоустрою прилеглої до нього в межах смт Нові Санжари по вул. Центральна, 46-Б терміном на 5 років, площею 0,0040 га кадастровий номер 5323455100:30:004:0514.

16.09.2020 Новосанжарська селищна рада та ФОП Грудін А. В. уклали договір № 11 про встановлення земельного сервітуту на земельну ділянку площею 0,0040 га (кадастровий номер 5323455100:30:004:0514) для розміщення тимчасової споруди, провадження підприємницької діяльності та благоустрою прилеглої території. Договір зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно (номер запису 37105228).

Виконавчий комітет Новосанжарської селищної ради 05.11.2020 видав паспорт прив`язки торговельного павільйону за адресою: вул. Центральна, 46-Б, смт Нові Санжари, з терміном дії до 05.11.2025.

На початку 2021 року позивач збудував торговий павільйон, який використовується за призначенням - для підприємницької діяльності.

Позивач також здійснював благоустрій прилеглої території, виконуючи всі умови договору.

На підставі рішення тридцять п`ятої сесії Новосанжарської селищної ради восьмого скликання № 18 внесено зміни до пункту 5.1 договору № 4: "Нормативна грошова оцінка ділянки станом на 01.01.2021 становить 32 245,52 грн, плата за сервітут - 8 % від оцінки, тобто 2 579,64 грн на рік". Усі інші умови договору залишилися незмінними.

Відповідно до умов договору пункт 4.1: "Земельний сервітут є строковим і наданий на 5 років (до 16.09.2025).

Пункт 4.2: "Договір набирає чинності з момента підписання та підлягає державній реєстрації".

Пункт 4.3: "Після закінчення строку Сервітуарій має переважне право на поновлення договору за умови письмового повідомлення Власника земельної ділянки не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку".

Як зазначає позивач, він добросовісно виконував умови договору, своєчасно сплачував 2 579,64 грн на рік за сервітут.

17.07.2025 позивач направив відповідачу письмове повідомлення про намір поновити дію договору, додавши проєкт нового договору, відповідно до пункту 4.3 (за 60 днів до закінчення строку).

15.08.2025 позивач повторно направив повідомлення з проєктом договору, що підтверджується описом вкладення цінного листа.

На це звернення відповідач підготував проєкт рішення "Про відмову в продовженні дії договору про встановлення земельного сервітуту фізичній особі підприємцю Грудіну Андрію Вікторовичу".

Однак, запропоноване рішення "Про відмову в продовженні дії договору про встановлення земельного сервітуту фізичній особі підприємцю Грудіну Андрію Вікторовичу" на засіданні п`ятдесят першої сесії Новосанжарської селищної ради восьмого скликання більшістю голосів не підтримано, рішення не прийнято.

15.08.2025 (за 31 день до закінчення строку) позивач повторно направив повідомлення з проєктом договору, що підтверджується описом вкладення цінного листа, проте звернення позивача про продовження дії договору Новосанжарська селищна рада не розглянула.

10.09.2025 на адресу позивача відповідач направив лист - повідомлення від 10.09.2025 № 914/1148/19, яким повідомлено про відсутність наміру продовжувати договір у зв`язку із його закінченням (на підставі пункту 6.2 договору та статті 102 Земельного кодексу України) та з проханням утриматись від вчинення дій, які б перешкоджали відразу після закінчення строку дії договору використовувати належну земельну ділянку.

Після закінчення строку дії договору (16.09.2025) позивач продовжував користуватися земельною ділянкою, оскільки паспорт прив`язки діяв до 05.11.2025.

Як стверджує позивач, відповідач не надіслав листа-повідомлення про заперечення щодо поновлення договору протягом одного місяця після закінчення строку (до 16.09.2025), відповідно до частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі" (в редакції до змін Законом № 340-IX від 05.12.2019).

Отже, позивач вважає, що договір № 11 від 16.09.2020 є поновленим на той самий строк і на тих самих умовах на підставі пункту 4.3 договору та за аналогією частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі".

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову, що стало підставою для звернення позивача до апеляційного суду зі скаргою.

Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, апеляційний суд виходить з наступного.

Предметом спору у даній справі є наявність або відсутність правових підстав для визнання поновленим договору про встановлення земельного сервітуту № 11 від 16.09.2020 на той самий строк та на тих самих умовах після закінчення строку його дії 16.09.2025.

Натомість предметом апеляційного перегляду є перевірка законності та обґрунтованості рішення місцевого господарського суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, зокрема щодо наявності або відсутності правових підстав для продовження строку дії земельного сервітуту, належності розгляду відповідачем заяви позивача про його продовження, а також правомірності висновків суду першої інстанції стосовно порушення відповідачем порядку вирішення питання щодо подальшого користування земельною ділянкою.

Правовідносини щодо встановлення земельного сервітуту за своєю правовою природою регулюються приписами земельного та цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 401 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки або особою, яка використовує земельну ділянку на праві емфітевзису, суперфіцію. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту (ст. 402 ЦК України).

За змістом ст.403 ЦК України сервітут визначає обсяг прав щодо користування особою чужим майном. Сервітут може бути встановлений на певний строк або без визначення строку. Особа, яка користується сервітутом, зобов`язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут не позбавляє власника майна, щодо якого він встановлений, права володіння, користування та розпоряджання цим майном.

Згідно зі ст. 404 ЦК України право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту. Право користування чужим майном може бути встановлено щодо іншого нерухомого майна (будівлі, споруди тощо).

Відповідно до ч. 1 ст. 98 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки чи іншої заінтересованої особи на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Строк дії земельного сервітуту, що встановлюється договором між особою, яка вимагає його встановлення, та землекористувачем, не може бути більшим за строк, на який така земельна ділянка передана у користування землекористувачу. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений (ч. 2- 4 ст. 98 ЗК України).

За змістом ст. 99 ЗК України власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення, зокрема, таких земельних сервітутів: право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, електронних комунікаційних мереж, трубопроводів, інших лінійних комунікацій; інші земельні сервітути.

Статтею 100 ЗК України передбачено, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (землекористувачем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно.

Отже, зазначені приписи законодавства, крім іншого, встановлюють коло осіб, між якими можуть виникнути сервітутні правовідносини (суб`єктний склад сервітутних відносин), та умови їх виникнення, без обмеження щодо того, хто має право ініціювання встановлення сервітутів та звернення до суду у випадку виникнення спору із цього питання.

Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою його встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи стосовно обмеженого користування чужим майном. Подібні висновки викладені в постановах Верховного Суду від 02.07.2025 у справі № 909/459/24, від 06.08.2025 у справі № 907/407/24, від 02.07.2025 у справі № 914/972/24, від 21.08.2025 у справі № 909/460/24, від 22.09.2021 у справі № 325/329/19, від 29.01.2020 у справі № 304/873/16-ц, від 06.06.2018 у справі № 539/1427/16-ц.

Водночас договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства (ст.13 Закону України "Про оренду землі").

За змістом положень ч. 1, 2 ст.15 цього Закону істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. За згодою сторін у договорі оренди землі можуть зазначатися інші умови.

Статтею 25 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що орендар земельної ділянки має право отримувати продукцію і доходи, що кореспондується з положеннями ст.775 ЦК України (наймачеві належить право власності на плоди, продукцію, доходи, одержані в результатів користування річчю, переданою у найм).

За змістом наведених правових положень договір оренди землі, на відміну від договору сервітуту, передбачає передачу орендареві повноважень щодо володіння та користування об`єктом оренди, що відповідає змісту статей 24, 25 Закону України "Про оренду землі".

Отже, відмінність між земельним сервітутом та орендою землі полягає насамперед у змісті та обсязі правомочностей, які набуває користувач земельної ділянки, а також у правовій меті відповідних правовідносин.

Земельний сервітут є обмеженим речовим правом користування чужою земельною ділянкою, яке встановлюється для задоволення конкретної потреби особи, що не може бути задоволена іншим способом. Встановлення сервітуту не позбавляє власника земельної ділянки правомочностей володіння, користування та розпорядження нею; власник продовжує здійснювати ці права, а сервітуарій набуває лише визначений договором, законом або рішенням суду обсяг обмеженого користування земельною ділянкою. При цьому сервітут має здійснюватися способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки.

Натомість оренда землі є зобов`язальним правовідношенням, за яким земельна ділянка передається орендарю за плату у володіння та користування на визначений строк. Орендар набуває значно ширшого обсягу правомочностей щодо земельної ділянки, зокрема права її фактичного використання відповідно до умов договору та цільового призначення, а також права одержувати продукцію і доходи від такого користування. На період дії договору оренди орендодавець фактично передає орендарю правомочності володіння та користування земельною ділянкою, тоді як при встановленні сервітуту такі правомочності за власником зберігаються.

Отже, земельний сервітут та оренда землі є самостійними правовими інститутами, які відрізняються за своєю правовою природою, метою встановлення, змістом та обсягом правомочностей користувача земельної ділянки. Якщо оренда передбачає передачу земельної ділянки орендарю у володіння і користування на визначений строк, то сервітут надає особі лише обмежене право користування чужою земельною ділянкою для задоволення конкретної потреби, не позбавляючи її власника прав володіння, користування та розпорядження такою ділянкою.

Відтак питання про можливість поновлення договору земельного сервітуту має вирішуватися виходячи з норм, які безпосередньо регулюють сервітутні правовідносини та умови укладеного сторонами договору, а не шляхом застосування аналогії передбаченої ст.33 Закону України «Про оренду землі», як вказує скаржник у своїй апеляційній скарзі.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 126-1 ЗК України, договором оренди землі, договором про встановлення земельного сервітуту, договорами про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови може встановлюватися умова щодо поновлення таких договорів. Умова щодо поновлення договору не може встановлюватися в договорі оренди землі, договорі про встановлення земельного сервітуту, договорах про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови щодо земельних ділянок державної та комунальної власності, крім випадків, якщо на таких земельних ділянках розташовані будівлі або споруди, що перебувають у власності користувача або набувача права користування земельною ділянкою.

Якщо договір містить умову про його поновлення після закінчення строку, на який його укладено, цей договір поновлюється на такий самий строк і на таких самих умовах. Поновленням договору вважається поновлення договору без вчинення сторонами договору письмового правочину про його поновлення в разі відсутності заяви однієї із сторін про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору. Вчинення інших дій сторонами договору для його поновлення не вимагається.

Таким чином, положення ст. 126-1 ЗК України передбачають спеціальний механізм поновлення, який поширюється, зокрема, на договори про встановлення земельного сервітуту. Водночас застосування такого механізму закон пов`язує насамперед із наявністю в самому договорі умови про його поновлення після закінчення строку, на який його укладено.

З матеріалів справи вбачається, що сторони у п.4.3 Договору про встановлення земельного сервітуту №11 від 16.09.2020 погодили, що після закінчення строку договору «сервітуарій» має переважне право поновлення на новий строк. У цьому разі «сервітуарій» повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово «власника земельної ділянки» про намір продовжити його дію.

Отже, аналіз пункту 4.3 Договору свідчить, що сторони не передбачили автоматичного поновлення цього договору після закінчення строку його дії на той самий строк і на тих самих умовах. Натомість сторони погодили саме переважне право сервітуарія на поновлення договору на новий строк, реалізацію якого пов`язали з необхідністю завчасного письмового повідомлення власника земельної ділянки про намір продовжити дію договору.

Колегія суддів зазначає, що механізм, передбачений ч.2 ст.126-1 ЗК України, передбачає поновлення договору без вчинення сторонами будь-яких додаткових дій: за наявності в договорі відповідної умови він поновлюється на такий самий строк і на таких самих умовах, якщо жодна зі сторін не подала заяву про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про його поновлення. Закон встановлює, що вчинення інших дій сторонами для такого поновлення не вимагається.

Натомість пункт 4.3 Договору № 11 не передбачає, що зі спливом строку дії договору останній автоматично продовжує свою дію на наступні п`ять років на тих самих умовах, а надає сервітуарію переважне право на його поновлення та встановлює порядок реалізації такого права шляхом звернення до власника земельної ділянки з відповідним волевиявленням.

При цьому використання сторонами у пункті 4.3 терміна «переважне право» також свідчить про те, що йдеться саме про право сервітуарія претендувати на продовження договірних відносин, а не про погоджене сторонами наперед автоматичне продовження строку існування речового права незалежно від їх подальшого волевиявлення.

Тому факт своєчасного направлення позивачем повідомлення про намір продовжити дію договору свідчить про реалізацію ним передбаченого пунктом 4.3 Договору переважного права, однак не зумовлює автоматичного поновлення договору.

За таких обставин відсутність заяви Новосанжарської селищної ради про виключення з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно відомостей про поновлення договору також не може сама по собі мати наслідком його автоматичне поновлення, оскільки такий правовий наслідок ст. 126-1 ЗК України пов`язує з первісною наявністю в договорі саме умови про його поновлення за передбаченим цією статтею механізмом. Пункт 4.3 Договору № 11 такої умови не містить.

Отже, доводи апелянта про те, що Договір №11 в силу ст. 126-1 ЗК України автоматично поновився на п`ять років у зв`язку з неподанням відповідачем відповідної заяви до Державного реєстру речових прав, ґрунтуються на ототожненні різних за змістом правових конструкцій - переважного права на поновлення договору та автоматичного поновлення договору, а тому є необґрунтованими.

Разом з тим, з матеріалів справи вбачається, що Фізична особа-підприємець Грудін Андрій Вікторович звернувся до Новосанжарської селищної ради 17.07.2025 листом-повідомленням про намір продовжити дію договору про встановлення земельного сервітуту.

15.08.2025 позивач повторно направив повідомлення з проєктом договору, що підтверджується описом вкладення цінного листа, наявним у матеріалах справи.

На дане звернення відповідачем підготовлено проєкт рішення «Про відмову в продовженні дії договору про встановлення земельного сервітуту фізичній особі підприємцю Грудіну Андрію Вікторовичу», але запропоноване рішення «Про відмову в продовженні дії договору про встановлення земельного сервітуту фізичній особі підприємцю Грудіну Андрію Вікторовичу» на засіданні п`ятдесят першої сесії Новосанжарської селищної ради восьмого скликання більшістю голосів не підтримано, рішення не прийнято.

15.08.2025 позивач повторно направив повідомлення з проєктом договору, що підтверджується описом вкладення цінного листа, але на дату подання позову, звернення позивача про продовження дії договору Новосанжарською селищною радою не розглянуто.

Після закінчення строку дії договору (16.09.2025) позивач продовжував користуватися земельною ділянкою, оскільки торговий павільйон залишається на місці, а паспорт прив`язки діє до 05.11.2025.

10.09.2025 на адресу позивача відповідач направив лист - повідомлення від 10.09.2025, яким повідомлено про відсутність наміру продовжувати договір у зв`язку із його закінченням (на підставі п. 6.2 договору та ст. 102 ЗК України) та з проханням утриматись від вчинення дій, які б перешкоджали відразу після закінчення строку дії договору використовувати належну земельну ділянку. Означене стало підставою для відмови у поновленні договору.

Тобто, матеріалами справи підтверджується, що позивач у встановлений пунктом 4.3 Договору строк вчинив передбачені ним дії для реалізації свого переважного права на поновлення Договору на новий строк, а саме письмово повідомив власника земельної ділянки про відповідний намір. Водночас Новосанжарською селищною радою як колегіальним органом не було прийнято ані рішення про поновлення Договору, ані рішення про відмову в його поновленні.

При цьому колегія суддів погоджується з доводами апелянта, що лист-повідомлення від 10.09.2025 не є рішенням Новосанжарської селищної ради, оскільки вирішення земельних питань щодо земель комунальної власності здійснюється відповідною радою у межах наданих їй повноважень шляхом прийняття рішення на пленарному засіданні. Відтак зазначений лист сам по собі не може бути ототожнений із рішенням Ради про відмову в поновленні Договору.

Тобто, хоча Новосанжарською селищною радою як уповноваженим колегіальним органом вмотивованого рішення про відмову у продовженні Договору прийнято не було, сама по собі ця обставина не свідчить про його поновлення на новий строк, оскільки неприйняття рішення про відмову не є тотожним прийняттю рішення про поновлення Договору та не може розцінюватися як волевиявлення власника земельної ділянки на продовження сервітутних правовідносин.

Як зазначено вище, пункт 4.3 Договору не передбачає його автоматичного поновлення у разі відсутності заперечень власника земельної ділянки, а закріплює за сервітуарієм переважне право на поновлення на новий строк, реалізація якого розпочинається шляхом письмового повідомлення власника земельної ділянки. Тому належне виконання позивачем передбаченого цим пунктом обов`язку щодо повідомлення власника свідчить про реалізацію ним переважного права, проте не є юридичним фактом, з яким умови Договору пов`язують його поновлення незалежно від волевиявлення власника земельної ділянки.

Аналогічно, продовження позивачем фактичного користування земельною ділянкою після 16.09.2025 та знаходження на ній торговельного павільйону не свідчать про поновлення земельного сервітуту на новий строк, оскільки ані пункт 4.3 Договору, ані наведені вище норми, що регулюють спірні сервітутні правовідносини, не встановлюють такого правового наслідку.

Щодо доводів апелянта про залишення судом першої інстанції поза увагою обставин належного виконання позивачем умов Договору, своєчасного повідомлення власника земельної ділянки про намір продовжити його дію, направлення відповідного проєкту договору та продовження фактичного користування земельною ділянкою після закінчення строку дії Договору, колегія суддів зазначає, що такі обставини свідчать про дотримання позивачем передбаченого пунктом 4.3 Договору порядку реалізації переважного права на його поновлення. Водночас належна реалізація такого права не є підставою для автоматичного поновлення Договору та не зумовлює продовження його дії на новий строк.

Таким чином, колегія суддів доходить висновку, що передбачене пунктом 4.3 Договору переважне право позивача на його поновлення не є тотожним умові про автоматичне поновлення договору, передбаченій статтею 126-1 ЗК України. Відсутність прийнятого на пленарному засіданні Новосанжарської селищної ради вмотивованого рішення про відмову у продовженні Договору, як і направлення позивачу листа-повідомлення від 10.09.2025, який не є рішенням Ради, не змінюють наведеного висновку.

Крім того, позивач, обґрунтовуючи правомірність подальшого використання спірної земельної ділянки для розміщення торговельного павільйону, посилається на паспорт прив`язки тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності за адресою: вул. Центральна, 46-Б у смт Нові Санжари Полтавської області, виданий на підставі рішення виконавчого комітету Новосанжарської селищної ради від 05.11.2020 № 121.

Відповідно до п.4 ст. 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності здійснюється в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері містобудування.

Підставою для розміщення тимчасової споруди та здійснення підприємницької діяльності на земельній ділянці є паспорт прив`язки тимчасової споруди, відповідно до «Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності» затвердженим наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21.10.2011 № 244, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22.11.2011 за № 1330/20068.

Відповідно до п. 2.17 Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22.11.2011 за №1330/20068 (далі - Порядок) строк дії паспорта прив`язки ТС визначається органом з питань містобудування та архітектури відповідної ради або районної державної адміністрації з урахуванням строків реалізації положень містобудівної документації на місцевому рівні.

Продовження строку дії паспорта прив`язки ТС здійснюється за заявою замовнику, шляхом зазначення нової дати, підпису та печатки у паспорті прив`язки ТС органом з питань містобудування та архітектури виконавчого органу відповідної ради, районної державної адміністрації (п.2.18 Порядку).

У разі змін, які відбулися у містобудівній документації на місцевому рівні, будівельних нормах, розташуванні існуючих будівель і споруд, інженерних мереж або з ініціативи суб`єкта господарювання, паспорт прив`язки ТС може переоформлюватись на строк дії цього паспорта прив`язки ТС або на новий строк (п. 2.19 Порядку).

Як установлено судами, строк дії паспорта прив`язки спірної тимчасової споруди закінчився 05.11.2025, тобто до звернення позивача з цим позовом 07.11.2025. При цьому матеріали справи не містять доказів продовження строку його дії або переоформлення паспорта прив`язки на новий строк у передбаченому Порядком № 244 порядку.

Отже, станом на момент звернення до суду позивач не мав чинного паспорта прив`язки, який би підтверджував можливість подальшого розміщення саме цієї тимчасової споруди у відповідному місці.

Разом із тим колегія суддів вважає за необхідне розмежувати правове значення паспорта прив`язки та правової підстави користування земельною ділянкою. Паспорт прив`язки не є правовстановлюючим документом на земельну ділянку та сам по собі не породжує права користування нею. Водночас наявність речового чи іншого права користування земельною ділянкою не замінює необхідності дотримання встановленого містобудівним законодавством порядку розміщення на ній тимчасової споруди.

Такий підхід узгоджується з висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 16.05.2018 у справі №918/633/16, відповідно до якого наявність паспорта прив`язки тимчасової споруди за певною адресою сама по собі не свідчить про виникнення права користування земельною ділянкою за відсутності відповідного рішення уповноваженого органу про надання її у власність чи користування.

Таким чином, право користування земельною ділянкою та право на розміщення на ній тимчасової споруди мають різні правові підстави та не підміняють одне одного. У цій справі земельний сервітут був установлений саме з метою розміщення тимчасової споруди для провадження підприємницької діяльності, однак на момент звернення позивача до суду строк дії документа, який відповідно до містобудівного законодавства визначав можливість розміщення такої споруди у конкретному місці, закінчився, а доказів його продовження чи переоформлення на новий строк матеріали справи не містять.

Разом з тим, згідно зі ст. 39 ЗК України використання земель житлової та громадської забудови здійснюється відповідно до генерального плану населеного пункту, іншої містобудівної документації плану земельно-господарського устрою з дотриманням будівельних норм, державних стандартів і норм.

Правові та організаційні основи містобудівної діяльності встановлені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 1 цього Закону генеральний план населеного пункту - містобудівна документація, що визначає принципові вирішення розвитку, планування, забудови та іншого використання території населеного пункту.

Відповідно до ст.5 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» вимоги містобудівної документації є обов`язковими для виконання всіма суб`єктами містобудування.

Згідно з ч.1 ст. 8, ч. 1 ст. 16 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» планування територій здійснюється на державному, регіональному та місцевому рівнях відповідними органами виконавчої влади, Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим та органами місцевого самоврядування.

Планування територій на місцевому рівні здійснюється шляхом розроблення та затвердження генеральних планів населених пунктів, планів зонування територій і детальних планів території, їх оновлення та внесення змін до них.

Відповідно до ч.1, 2, 8, 10 ст. 17 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту.

Генеральний план населеного пункту розробляється та затверджується в інтересах відповідної територіальної громади з урахуванням державних, громадських та приватних інтересів.

Генеральні плани населених пунктів та зміни до них розглядаються і затверджуються відповідними сільськими, селищними, міськими радами на чергових сесіях протягом трьох місяців з дня їх подання.

Відповідно до п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності" план зонування території, (зонінг) - містобудівна документація, що визначає умови та обмеження використання території для містобудівних потреб у межах визначених зон.

Згідно зі ст. 18 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності», план зонування території розробляється у складі комплексного плану, генерального плану населеного пункту з метою визначення умов та обмежень використання території у межах визначених функціональних зон. До затвердження генерального плану населеного пункту в межах території територіальної громади, щодо якої затверджено комплексний план (якщо обов`язковість розроблення генерального плану населеного пункту визначена рішенням про затвердження комплексного плану), межі функціональних зон та функціональне призначення територій у такому населеному пункті визначаються комплексним планом.

План зонування території розробляється з метою створення сприятливих умов для життєдіяльності людини, забезпечення захисту територій від надзвичайних ситуацій, запобігання надмірній концентрації населення і об`єктів виробництва, зниження рівня забруднення навколишнього природного середовища, охорони та використання територій з особливим статусом, у тому числі ландшафтів, об`єктів історико-культурної спадщини, а також земель сільськогосподарського призначення і лісів та підлягає стратегічній екологічній оцінці.

Згідно з п. 14 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» червоні лінії - визначені в містобудівній документації щодо Пунктів геодезичної мережі межі існуючих та запроектованих вулиць, доріг, майданів, які розділяють території забудови та території іншого призначення.

Рішенням сорок четвертої сесії Новосанжарської селищної ради восьмого скликання від 22.11.2024 № 37 затверджено містобудівну документацію «Внесення змін в генеральний план та план зонування території селища Нові Санжари Полтавського району Полтавської області».

Слід зазначити, що згідно з Планом зонування території селища Нові Санжари, земельна ділянка, на якій встановлений земельний сервітут фізичної особи-підприємця Грудіна Андрія Вікторовича, для розміщення тимчасової споруди, для провадження підприємницької діяльності та прилеглої території до нього, по вулиці Центральній, 46 Б, селище Нові Санжари, знаходиться в межах червоних ліній вулиці.

Відповідно до ст. 18 Закону України «Про автомобільні дороги» межі вулиці за її шириною визначаються «червоними лініями». Розташування будь-яких об`єктів, будівель, споруд або їх частин у межах «червоних ліній» вулиці не допускається.

Пунктом 20 Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.1994 № 198 (далі - Постанова КМУ № 198), у межах смуги відчуження автомобільних (позаміських) доріг і червоних ліній міських вулиць і доріг забороняється: розташовувати будь-які споруди або об`єкти без погодження з власниками автомобільних доріг та уповноваженим підрозділом Національної поліції.

Згідно з п. 27 постанови КМУ № 198, у населених пунктах малі архітектурні форми (крім кіосків для продажу проїзних квитків на зупинках громадського транспорту) розміщуються за межею тротуару, пішохідних доріжок, але на відстані не менше ніж 1 метр, але не ближче ніж 5 метрів до проїзної частини доріг і вулиць.

Мала архітектурна форма для провадження підприємницької діяльності - це невелика (площею до 30 кв. м) споруда торговельно-побутового призначення, яка виготовляється з полегшених конструкцій і встановлюється тимчасово без спорудження фундаменту (п. 4 Постанови КМУ № 198).

Зазначене визначення «малої архітектурної форми» повністю відповідає визначенню «тимчасової споруди торговельного, побутового, соціально - культурного чи іншого призначення для здійснення підприємницької діяльності», закріпленому в ч.2 ст. 28 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності».

Відповідно до Закону України "Про благоустрій населених пунктів" малі архітектурні форми є елементами (частинами) об`єктів благоустрою та їх розміщення здійснюється відповідно до цього Закону з дотриманням вимог законодавства, норм і правил.

Отже, тимчасова споруда для провадження підприємницької діяльності є елементом благоустрою, розміщення якої має відповідати Єдиним правилам ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30.03.1994 № 198, та здійснюватися на підставі дозвільного документу - паспорта прив`язки, який видає (продовжує строк дії) відповідний орган з дотриманням вимог вищевказаної постанови.

Такий висновок суду відповідає висновку Верховного Суду, викладеному в постанові від 18.10.2018 у справі № 821/140/18 та в постанові від 24.01.2020 у справі № 821/235/18.

Згідно з планом зонування території селища Нові Санжари в частині червоних ліній вказана частина земельної ділянки відноситься до зони ТР-1 - зона транспортної інфраструктури (вулиці, майдани). Переважні види використання: проїзні частини, пішохідні тротуари, велосипедні доріжки, павільйони для зупинок громадського транспорту, підземні пішохідні переходи з виходами, захисні зелені насадження вздовж проїзної частини, мости, тунелі, транспортні розв`язки.

Тобто, земельна ділянка площею 0,0200 га, кадастровий номер 5323455100:30:004:0514, на якій встановлений земельний сервітут площею 0,0040 га, для розміщення тимчасової споруди, для провадження підприємницької діяльності та прилеглої території до нього, на якій знаходиться тимчасова споруда по вулиці Центральній, знаходиться в межах червоних ліній та розміщена ближче ніж 5 метрів до проїзної частини.

Отже, розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності повинне відповідати усім вимогам закону, містобудівної документації, будівельним, санітарним, протипожежним, екологічним та іншим нормам, державним стандартам і правилам, локальним нормативно - правовим актам органів місцевого самоврядування та іншим актам, дотримання яких вимагається під час перевірки намірів замовника щодо розташування таких споруд.

Недотримання встановлених законодавством вимог до розміщення тимчасових споруд погіршує умови для життєдіяльності територіальної громади в цілому та кожного її члена окремо, може загрожувати протипожежній, санітарній та екологічній безпеці тощо, а у спірних правовідносинах - безпеці учасників дорожнього руху та відвідувачів таких споруд, негативно впливає на безпечні для життя і здоров`я умови перебування на території відповідного населеного пункту, створює ризики настання аварій, інших надзвичайних ситуацій.

Таким чином, як правильно зазначив суд першої інстанції, укладання договору на новий строк або його продовження буде порушувати приписи ст. 18 Закону України «Про автомобільні дороги» та Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22.11.2011 за № 1330/20068.

При вирішенні спорів щодо поновлення прав на землю, суд повинен враховувати відповідність подальшого використання ділянки містобудівній документації та інтересам громади. Оскільки розміщення ТС у межах червоних ліній та зони ТР-1 прямо заборонено (п. 27 Постанови КМУ № 198), поновлення договору призвело б до триваючого порушення публічного порядку.

Тобто, зміни в містобудівній документації (зокрема, затвердження нового Генерального плану міста чи Комплексної схеми розміщення тимчасових споруд), затверджені проєкти, які унеможливлюють подальше розміщення ТС (зокрема, розширення проїзної частини чи облаштування зупинки громадського транспорту на місці ТС), інші обставини, що впливають на благоустрій чи безпеку - є підставою не продовжувати строк дії паспорта прив`язки ТС, а вирішувати питання його переоформлення.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 16.09.2025 у справі №560/5049/24.

Отже, вирішуючи питання щодо можливості продовження сервітутних правовідносин на новий строк, необхідно враховувати містобудівну документацію та нормативні вимоги, чинні саме на момент такого продовження. Встановлення сервітуту та розміщення тимчасової споруди у 2020 році не надає позивачу безумовного права на збереження такого розміщення на майбутнє незалежно від подальшої зміни містобудівних умов та обмежень.

У спірному випадку чинною містобудівною документацією спірну частину земельної ділянки віднесено до зони транспортної інфраструктури ТР-1 та встановлено її розташування в межах червоних ліній, при цьому тимчасова споруда знаходиться ближче ніж за 5 метрів до проїзної частини. Отже, її подальше розміщення має оцінюватися з урахуванням установлених законодавством містобудівних обмежень та вимог безпеки.

За таких обставин поновлення договору земельного сервітуту на новий строк, не може здійснюватися без урахування містобудівних вимог та обмежень, чинних на момент вирішення питання про таке поновлення. Відтак зміни містобудівної документації у цьому випадку не мають наслідком ретроспективне припинення права, яким позивач правомірно користувався протягом строку дії Договору, однак підлягають врахуванню при вирішенні питання про можливість продовження відповідних правовідносин на новий строк.

Щодо доводів апелянта про неможливість застосування містобудівної документації, затвердженої у 2024 році, до права земельного сервітуту, набутого позивачем у 2020 році, колегія суддів зазначає, що вони ґрунтуються на помилковому ототожненні припинення раніше набутого права із вирішенням питання про його поновлення на новий строк.

Затвердження нової містобудівної документації не мало наслідком дострокового припинення чи обмеження права земельного сервітуту позивача, яке продовжувало існувати протягом усього погодженого сторонами строку - до 16.09.2025. Водночас після спливу цього строку вирішення питання про можливість продовження сервітутних правовідносин на новий строк має здійснюватися з урахуванням правового режиму території та містобудівних вимог, чинних на момент такого вирішення.

Отже, посилання апелянта на принцип незворотності дії нормативно-правових актів у часі та принцип правової визначеності не спростовують висновків суду першої інстанції, оскільки у цій справі йдеться не про позбавлення позивача права, набутого у 2020 році, а про наявність правових підстав для продовження цього права на новий строк після 16.09.2025, що має оцінюватися з урахуванням містобудівних вимог, чинних на відповідний момент.

Скаржник вважає, що суд першої інстанції не врахував правові висновки Верховного Суду щодо поновлення прав користування землею. Він посилається на практику Великої Палати Верховного Суду (постанови у справах № 159/5756/18 від 22.09.2020, № 594/376/17-ц від 10.04.2018, № 530/212/17 від 21.11.2018), відповідно до якої для поновлення договору необхідна наявність сукупності таких обставин, як належне виконання договору, своєчасне повідомлення про намір його поновити, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку договору та відсутність належно оформлених заперечень власника. На переконання апелянта, усі зазначені умови у цій справі наявні.

Колегія суддів зазначає, що вказані апелянтом постанови стосуються застосування положень ст.33 Закону України «По оренду землі» та правового механізму поновлення договорів оренди земельних ділянок, який передбачає реалізацію переважного права орендаря на укладення договору оренди на новий строк за наявності визначеної законом сукупності юридичних фактів.

Водночас предметом даного спору є правовідносини, пов`язані з припиненням строкового земельного сервітуту, який є самостійним речовим правом на чуже майно та регулюється нормами Цивільного та Земельного кодексів України.

Отже, наведені апелянтом висновки викладені у постановах Верховного Суду є нерелевантними до спірних правовідносин, оскільки сформульовані щодо застосування ст. 33 Закону України «Про оренду землі» у правовідносинах з поновлення договорів оренди землі, тоді як у цій справі спір виник щодо поновлення строкового земельного сервітуту, який має відмінну правову природу та регулюється іншими нормами матеріального права.

Також апелянт зазначає, що між цими ж сторонами вже існує судове рішення у справі №917/487/25, яким було задоволено аналогічний позов про визнання договору сервітуту поновленим із застосуванням за аналогією ст. 33 Закону України «Про оренду землі». На його думку, ухвалення у цій справі протилежного рішення за аналогічних обставин свідчить про порушення принципу правової визначеності та єдності судової практики.

Відповідно до ч.4 ст. 236 ГПК України, при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Водночас справа № 917/487/25 по суті касаційною інстанцією не переглядалася, а касаційне провадження у ній було закрито ухвалою Верховного Суду від 13.01.2026, а відтак правового висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у спірних правовідносинах у цій справі сформульовано не було.

Крім того, обставини справи № 917/487/25 не є тотожними обставинам справи, що переглядається. Зокрема, у справі № 917/487/25 не досліджувались питання щодо закінчення строку дії паспорта прив`язки тимчасової споруди, а також розташування земельної ділянки та тимчасової споруди в межах червоних ліній відповідно до чинної містобудівної документації, які мають значення для вирішення цього спору.

Отже, наявність судового рішення у справі № 917/487/25 з іншим результатом розгляду спору не свідчить про порушення принципів правової визначеності та єдності судової практики, оскільки зазначена справа не містить обов`язкового для врахування правового висновку Верховного Суду, а встановлені у ній фактичні обставини не є тотожними обставинам цієї справи.

Підсумовуючи вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання Договору про встановлення земельного сервітуту № 11 від 16.09.2020 поновленим на той самий строк та на тих самих умовах.

Передбачене пунктом 4.3 Договору переважне право сервітуарія на його поновлення не є тотожним автоматичному поновленню договору в порядку ст. 126-1 ЗК України. Вчинення позивачем передбачених Договором дій: належне виконання його умов, своєчасне повідомлення власника земельної ділянки про намір продовжити дію Договору та направлення відповідного проєкту - свідчить про реалізацію ним переважного права, проте саме по собі не зумовлює поновлення Договору на новий строк. Так само відсутність прийнятого Новосанжарською селищною радою вмотивованого рішення про відмову у його продовженні не може бути ототожнена з волевиявленням власника земельної ділянки на поновлення сервітутних правовідносин.

Водночас при вирішенні питання про можливість продовження сервітуту на новий строк підлягають врахуванню правовий режим земельної ділянки та містобудівні вимоги, чинні на момент такого продовження. Як встановлено у справі, на момент звернення позивача до суду строк дії паспорта прив`язки тимчасової споруди закінчився, доказів його продовження або переоформлення не надано, а відповідно до чинної містобудівної документації спірна земельна ділянка знаходиться в межах червоних ліній та віднесена до зони транспортної інфраструктури ТР-1, при цьому тимчасова споруда розташована ближче ніж за 5 метрів до проїзної частини.

Отже, правомірне користування позивачем земельною ділянкою на підставі сервітуту протягом установленого Договором строку не створює безумовного автоматичного права на продовження такого користування на новий строк, а встановлені у справі обставини щодо чинного містобудівного режиму території та закінчення строку дії паспорта прив`язки виключають підстави для визнання Договору поновленим у судовому порядку. За таких обставин доводи апеляційної скарги не спростовують правильності висновку суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що оскаржуване рішення ухвалене з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права, відповідає завданням господарського судочинства та спрямоване на забезпечення повного, всебічного і об`єктивного з`ясування обставин справи. У зв`язку з чим апеляційна скарга Фізичної особи-підприємця Грудіна Андрія Вікторовича не підлягає задоволенню з підстав викладених вище, а рішення Господарського суду Полтавської області від 14.05.2026 у справі № 917/2076/25 має бути залишене без змін.

За змістом ч. 1 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що апеляційний суд дійшов висновку про залишення апеляційної скарги без задоволення, а рішення суду - без змін, судовий збір за подання апеляційної скарги залишається за апелянтом.

Керуючись статтями 13, 74, 76-79, 126, 129, 269, п.1 ч.1 ст.275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України Східний апеляційний господарський суд,-

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця Грудіна Андрія Вікторовича залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Полтавської області від 14.05.2026 у справі № 917/2076/25 залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок та строки касаційного оскарження передбачено ст.286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повна постанова складена 24.08.2026.

Головуючий суддя В.В. Россолов

Суддя О.І. Склярук

Суддя В.С. Хачатрян