Постанова від 22 липня 2026 р. у справі №635/9247/23 — Харківський апеляційний суд

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

__________________________________________________________________

Справа № 635/9247/23 Головуючий суддя І інстанції Лук`яненко С. А.

Провадження № 22-ц/818/1015/26 Суддя доповідач Яцина В.Б.

Категорія: фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 липня 2026 року м. Харків.

Харківський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах:

головуючого Яцини В.Б.

суддів колегії Мальованого Ю.М., Маміної О.В.,

за участю секретаря судового засідання Шевцової К.Є.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Богомолова Олексія Олексійовича на заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 28 серпня 2025 року, у цивільній справі № 635/9247/23, за позовом ОСОБА_1 до держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про відшкодування шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації,

в с т а н о в и в:

ОСОБА_1 через свого представника адвоката О.Богомолова звернулась до суду з позовом до держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок збройної агресії Російської Федерації.

Позовна заява мотивована тим, що позивач є власником автомобільної мийки за адресою: Харківська область, Харківський район, с.Циркуни, розташованої на земельній ділянці з кадастровим номером №6325185000:03:019:0450.

Вказала, що внаслідок вторгнення Російської Федерації на територію України, під час чергового ракетного обстрілу у 2022 році була пошкоджена вищевказана будівля, вартість матеріального збитку становить 16 740 017,93 грн., з них 5301615 грн. - розмір шкоди, завданої власнику нерухомого майна внаслідок руйнування (пошкодження), 11 438 402,93 грн. - розмір матеріальної шкоди, заподіяної власнику іншого майна, яке знаходилось в будівлі автомийки, які позивач просить стягнути з відповідача.

Також позивач просила стягнути на її користь завдану моральну шкоду у розмірі 1 000 000 грн., що є пропорційним матеріальній шкоді, завдання якої призвело до зміни звичного ритму життя позивачки та переживання за власну долю своїх близьких внаслідок збройної агресії РФ.

Посилаючись на вказані обставини позивач просила суд стягнути з відповідача на її користь на відшкодування майнової шкоди 16740017,93 гривень та 1000000 гривень на відшкодування моральної шкоди.

Заочним рішенням Харківського районного суду Харківської області від 28 серпня 2025 року позов задоволено частково.

Стягнуто з держави Російська Федерація в особі в особі Міністерства юстиції Російської Федерації на користь ОСОБА_1 компенсацію за спричинену матеріальну шкоду у розмірі 5301616 (п`ять мільйонів триста одна тисяча шістсот п`ятнадцять) гривень 00 копійок та 200000 (двісті тисяч) гривень моральної шкоди.

В задоволенні іншої частини позовних вимог - відмовлено.

Стягнуто з держави Російська Федерація в особі Міністерства юстиції Російської Федерації судовий збір в сумі 4691 (чотири тисячі шістсот дев`яносто одна) гривна 91 копійку в дохід держави.

Частково задовольняючи позов суд першої інстанції вважав недоведеним, що пошкоджене внаслідок російського обстрілу майно у будівлі автомийки - належить позивачці.

За таких обставин суд не вбачав підстав для задоволення позову у цій частині.

Стосовно стягнення з відповідача на користь позивача суми моральної шкоди, яку було позивачем обґрунтовано душевними переживаннями, пов`язаними із втратою нею свого майна, переживаннями за власну долю і долю своїх близьких, суд вважав, що заявлений розмір 1000000,00 гривень є значно завищеним і не достатньо обґрунтованим, та прийшов до висновку, що справедливою сумою компенсації моральних страждань є 200000,00 гривень.

Не погоджуючись з вказаним рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 - адвокат Богомолов Олексій Олексійович подав апеляційну скаргу, у якій проситьрішення суду скасувати в частині відмови в задоволенні позову та позов задовольнити в повному обсязі.

Вказав, що висновки суду не відповідають наявним у справі доказам, та повторив аргументи, які були зазначені на обґрунтування підстав позову.

Звертає увагу апеляційного суду, що цей позов не про стягнення упущеної вигоди, не про господарські взаємовідносини двох господарюючих суб`єктів, а про завдання шкоди майну фізичної особи належного громадянину України ОСОБА_1 , а тому предметом доказування у справі є наявність майна, завдання йому шкоди (його фізичне знищення) винними діями відповідача та відповідно причинно-наслідковий зв`язок. Вказані обставини підтверджуються матеріалами кримінального провадження, які долучено до позову.

Вважає безпідставними покликання суду про відсутність доказів про здійснення господарської діяльності, оскільки у даній справі виник спір про відшкодування матеріальної та моральної шкоди завданої збройною агресією. А тому не має значення у даному спорі форма податкової звітності, реєстрація чи не реєстрація ФОП, наявність дозвільних документів, цільове призначення земельної ділянки, тощо.

Колегія суддів, заслухала доповідь судді-доповідача, відповідно до ст.ст. 367, 368 ЦПК України перевірила законність і обґрунтованість ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, розглянула скаргу за відсутності учасників справи, які повідомлялись належним чином у передбаченому ст. 129 ЦПК України порядку, але у судове засідання не з`явились та своїх представників до суду не направили, та вважає, що скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Вказаним вимогам оскаржене рішення відповідає.

Колегія суддів погоджується з наведеними висновками суду першої інстанції про те, що позовні вимоги доведені лише частково.

Щодо подолання суверенного імунітету.

Колегія суддів вважає за необхідне до вже зазначених у рішенні суду першої інстанції з цього приводу мотивів навести додаткову аргументацію.

Згідно до ст. 3 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", законів України, що визначають особливості розгляду окремих категорій справ, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Якщо міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені цим Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

У цивільному судочинстві діє принцип верховенства права, який у ст. 10 ЦПК України передбачає наступне:

1. Суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

2. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

3. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.

4. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

5. Суд застосовує норми права інших держав у разі, коли це передбачено законом України чи міжнародним договором, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України.

6. Якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії.

У такому випадку суд після ухвалення рішення у справі звертається до Верховного Суду для вирішення питання стосовно внесення до Конституційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта, вирішення питання про конституційність якого належить до юрисдикції Конституційного Суду України.

7. У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили.

8. У разі невідповідності правового акта міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України.

9. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).

10. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.

Оскільки відповідач є іноземною державою, а спір виник щодо завдання шкоди приватній особі, у даному випадку відповідно до вказаних норм права колегія суддів звертає увагу на норму ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право», згідно з якою пред`явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладення арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.

У даній категорії спорів відповідальність держави-агресора в результаті збройного вторгнення в Україну виникає у першу чергу відповідно до норм міжнародного права, які визначають застосування збройних сил у всіх випадках як здійснення суверенної функції, лат. jure imperii.

Вказана норма ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначає абсолютний імунітет іноземної держави.

Винятки з правила імунітету держави визначені як деліктний виняток, який поширюється на випадки застосування збройних сил у разі завдання шкоди захищеним нормами міжнародного гуманітарного права особам - цивільним особам, не комбатантам.

Так, Женевська Конвенція про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 19949 року (далі - ІV Женевська Конвенція 1949 року), яка на день виникнення спірних правовідносин є чинною як для України ( з 03.01.1955), так і для Російської Федерації, у статті 148 передбачає, що Жодній Високій Договірній Стороні не дозволяється звільняти себе чи будь-яку іншу Високу Договірну Сторону від відповідальності, яку несе вона чи інша Висока Договірна Сторона за порушення, наведені в статті 147.

У статті 147 наведений перелік серйозні порушень цієї Конвенції, що охоплюють такі дії, якщо їх здійснено проти осіб або власності, які перебувають під захистом цієї Конвенції, зокрема: широкомасштабне руйнування і привласнення власності, не виправдане воєнною необхідністю, і здійснюване незаконним чином і безцільно.

Стаття 149 ІV Женевської Конвенції 1949 року передбачає, що на запит воюючої сторони створюється розслідування у спосіб, який вирішується між заінтересованими Сторонами, стосовно будь-якого інкримінованого порушення цієї Конвенції.

Якщо не було досягнуто згоди стосовно процедури такого розслідування, Сторони повинні погодити вибір посередника, який винесе рішення стосовно процедури, якої треба дотримуватися.

Як тільки таке порушення було встановлено, воюючі сторони припиняють його і придушують з якомога меншою затримкою.

На день розгляду справи судом визначений у статті 149 ІV Женевської Конвенції 1949 року порядок та процедура розслідування не сформовані, а тому українськи суди позбавлені можливості його застосувати.

У даній справі є застосований також Додатковий протокол до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 року, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Додатковий протокол I), від 8 червня 1977 року, який на день виникнення спору та розгляду його в суді також є чинний як для України, так і для Російської Федерації (підписаний Україною 12 грудня 1977 року, набув чиннос ті 25 липня 1990 року) .

РФ, яка заявила про своє правонаступництво СРСР, у 2019 році відкликала заяву, яка була зроблена СРСР при ратифікації згаданого Додаткового протоколу І лише в частині, яка стосується норми ст. 90, якою врегульована діяльність Міжнародна комісія із встановлення фактів, котрі, як передбачається, є серйозним порушенням, як воно визначається Конвенціями (зокрема ІV Женевської Конвенції 1949) і цим Додатковим Протоколом, або інше серйозне порушення цих норм МГП.

Колегія суддів враховує, що відкликання Російською Федерацією декларації про визнання компетенції Міжнародної комісії зі встановлення фактів відповідно до статті 90 Додаткового протоколу І 1977 року має виключно процесуальний характер та стосується лише припинення визнання юрисдикції зазначеної Комісії. Така заява не є денонсацією IV Женевської конвенції 1949 року чи Додаткового протоколу І 1977 року, не припиняє їх чинності для Російської Федерації та не звільняє її від обов`язку добросовісно виконувати міжнародні договори, учасницею яких вона залишається.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що положення IV Женевської конвенції 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року підлягають застосуванню при вирішенні цієї справи як частина національного законодавства України відповідно до статті 9 Конституції України, статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» та статті 10 ЦПК України.

Так, відповідно до статті 91 Додаткового протоколу І сторона міжнародного збройного конфлікту, яка порушує положення Женевських конвенцій або цього Протоколу, зобов`язана, якщо для цього є підстави, відшкодувати завдані збитки та несе відповідальність за всі дії осіб, які входять до складу її збройних сил. Зазначене положення є спеціальною нормою міжнародного гуманітарного права, яка безпосередньо встановлює міжнародно-правовий обов`язок держави відшкодувати шкоду, заподіяну порушенням відповідних норм міжнародного гуманітарного права.

Колегія суддів також враховує, що фактичні та правові обставини цієї справи істотно відрізняються від обставин, які були предметом розгляду Міжнародного Суду ООН у справі Jurisdictional Immunities of the State (Germany v. Italy: Greece intervening) (рішення від 3 лютого 2012 року). У зазначеній справі Суд виходив із правової та фактичної ситуації, що склалася після завершення Другої світової війни, коли між відповідними державами існували міжнародні угоди щодо репарацій, а Німеччина фактично здійснила значні репараційні та компенсаційні виплати потерпілим. Натомість у цій справі предметом судового розгляду є вимоги потерпілої особи, заявлені під час триваючої міжнародно-протиправної збройної агресії Російської Федерації, за відсутності мирного врегулювання, міжнародного компенсаційного механізму або будь-якого іншого ефективного засобу отримання потерпілими відшкодування заподіяної шкоди.

За таких істотно відмінних фактичних та правових обставин колегія суддів не вважає релевантними для вирішення цього спору правові висновки Міжнародного Суду ООН, викладені у пунктах 78, 81 та 107 рішення від 3 лютого 2012 року у справі Jurisdictional Immunities of the State (Germany v. Italy: Greece intervening), щодо відсутності територіального деліктного винятку із юрисдикційного імунітету держави стосовно діяльності її збройних сил під час міжнародного збройного конфлікту, відсутності впливу серйозних порушень міжнародного гуманітарного права на обсяг такого імунітету та порушення Італією міжнародно-правових зобов`язань перед Німеччиною внаслідок відмови у визнанні її юрисдикційного імунітету (див. у згаданому рішенні на сайті Суду - https://www.icj-cij.org/sites/default/files/case-related/143/143-20120203-JUD-01-00-EN.pdf).

У вказаному рішенні від 3 лютого 2012 року у справі Jurisdictional Immunities of the State (Germany v. Italy: Greece intervening) Міжнародний Суд ООН виходив із того, що юрисдикційний імунітет держави є процесуальним інститутом міжнародного права, застосування якого не залежить від тяжкості інкримінованих державі порушень. При цьому Суд врахував відсутність на той час сталої міжнародної практики щодо відповідного винятку із юрисдикційного імунітету, а також істотне значення післявоєнного міжнародно-правового врегулювання, відповідно до якого Федеративна Республіка Німеччина здійснила репараційні та компенсаційні виплати, а Італія за Угодами від 2 червня 1961 року визнала остаточно врегульованими вимоги своїх громадян до Німеччини, що виникли у зв`язку з подіями Другої світової війни.

На відміну від наведених обставин, у цій справі відсутні будь-які міжнародно-правові чи фактичні передумови, які б свідчили про остаточне врегулювання вимог потерпілих від збройної агресії Російської Федерації. Між Україною та Російською Федерацією не укладено міжнародного договору, який би передбачав остаточне врегулювання таких вимог; Україна не відмовлялася від права своїх громадян на індивідуальні вимоги про відшкодування шкоди; Російська Федерація не здійснила узгоджених репараційних чи компенсаційних виплат; не існує й міжнародного компенсаційного механізму, який забезпечував би потерпілим реальне та своєчасне відшкодування заподіяної шкоди. Отже, фактичні та правові обставини, що були покладені Міжнародним Судом ООН в основу рішення у справі Germany v. Italy, істотно відрізняються від обставин цієї справи.

За таких умов вирішального значення набуває питання про те, чи зазнало розвитку звичаєве міжнародне право після ухвалення зазначеного рішення у 2012 році?

Колегія суддів відповідаючи ствердно на це питання зазначає наступне.

Після початку повномасштабної збройної агресії Російської Федерації проти України міжнародне співтовариство сформувало якісно нове міжнародно-правове середовище, яке Міжнародний Суд ООН об`єктивно не міг враховувати у 2012 році. До таких обставин належать, зокрема: виключення Російської Федерації з Ради Європи; ухвалення Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/5 від 14 листопада 2022 року, якою визнано обов`язок Російської Федерації здійснити відшкодування шкоди; створення Реєстру збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України, та започаткування міжнародного компенсаційного механізму; масштабне запровадження державами світу санкцій щодо Російської Федерації, пов`язаних із нею юридичних і фізичних осіб, а також правових механізмів заморожування та потенційного використання російських суверенних активів для забезпечення майбутніх репарацій.

Колегія суддів виходить із того, що зазначені міжнародно-правові акти, узгоджені рішення міжнародних організацій, законодавство окремих держав та сучасна санкційна практика свідчать про істотну еволюцію opinio juris і міжнародної практики після 2012 року. У своїй сукупності вони підтверджують формування широкого міжнародного консенсусу щодо обов`язку Російської Федерації здійснити повне відшкодування шкоди, завданої міжнародно-протиправною збройною агресією, та щодо допустимості застосування спеціальних міжнародно-правових механізмів для забезпечення виконання цього обов`язку, включаючи утримання російських суверенних активів до здійснення належних репарацій.

Разом із тим колегія суддів бере до уваги, що станом на час розгляду цієї справи міжнародний компенсаційний механізм для відшкодування шкоди, завданої агресією Російської Федерації проти України, перебуває на стадії формування та ще не забезпечує потерпілим можливості отримати грошову компенсацію.

На цей час функціонує лише перший елемент такого механізму - Реєстр збитків, завданих агресією Російської Федерації проти України, створений Резолюцією CM/Res(2023)3 Комітету Міністрів Ради Європи від 12 травня 2023 року, діяльність якого підтверджена Резолюцією CM/Res(2025)3 від 9 липня 2025 року. Його функцією є приймання, облік, перевірка формальних критеріїв та систематизація заяв про відшкодування шкоди; сам по собі Реєстр не уповноважений вирішувати питання про відповідальність, визначати розмір компенсації чи здійснювати її виплату.

Другим елементом міжнародного компенсаційного механізму має стати Міжнародна комісія з розгляду вимог, створення якої передбачене Конвенцією Ради Європи про заснування Міжнародної компенсаційної комісії для України (CETS № 229). Відповідно до положень Конвенції, Комісія здійснюватиме розгляд заяв, оцінюватиме вимоги та визначатиме розмір належної компенсації. Однак станом на день перегляду цієї справи зазначена Конвенція не набула чинності, оскільки не досягнуто необхідної кількості її ратифікацій (див. https://www.coe.int/en/web/conventions/full-list/?module=signatures-by-treaty&treatynum=229).

Третім елементом цього механізму має стати міжнародний компенсаційний фонд, за рахунок якого здійснюватимуться відповідні виплати. Водночас питання його створення, джерел фінансування та початку функціонування залишаються предметом подальших міжнародних переговорів і на час розгляду справи остаточно не врегульовані (див. з цього приводу інформацію на офіційному сайті РЄ https://www.coe.int/en/web/portal/convention-establishing-an-international-claims-commission-for-ukraine).

Колегія суддів розглядає створення зазначеного міжнародного компенсаційного механізму у контексті цієї справи як підтвердження подальшого розвитку міжнародного права і формування opinio juris щодо обов`язку Російської Федерації здійснити повне відшкодування шкоди, заподіяної міжнародно-протиправною агресією. Разом із тим сам по собі факт не закінчення формування всіх елементів такого правового механізму негативно впливає на ефективність такого міжнародного засобу юридичного захисту, який покликаний забезпечити реальне та своєчасне отримання потерпілим особам компенсації за рахунок країни-агресора.

Колегія суддів у цьому контексті бере до уваги, що початок діяльності Міжнародної компенсаційної комісії та міжнародного компенсаційного фонду залежить від настання майбутніх юридичних фактів, зокрема набрання чинності Конвенцією CETS № 229, створення відповідних інституцій та забезпечення їх належного фінансування. Отже, строки початку функціонування повного міжнародного компенсаційного механізму наразі є невизначеними, а можливість отримання потерпілими фактичної компенсації поставлена у залежність від майбутніх міжнародно-правових і політичних рішень (див з цього приводу на офіційному сайті РЄ https://www.coe.int/en/web/portal/convention-establishing-an-international-claims-commission-for-ukraine).

За таких обставин колегія суддів доходить висновку, що Реєстр збитків та міжнародний компенсаційний механізм, який перебуває на стадії формування, не можуть розглядатися судом у даній справі як ефективний засіб юридичного захисту у розумінні статей 6 і 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, оскільки не забезпечують позивачці можливості у розумний строк отримати рішення про відшкодування шкоди та його виконання. Аналогічно не можуть бути застосовані й національні механізми бюджетної компенсації, оскільки вони поширюються виключно на випадки знищення або пошкодження житлової нерухомості, тоді як предметом цього спору є відшкодування шкоди, завданої нежитловому майну (див. ст.ст. 1, 7, 8 Закону України «Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об`єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України, та Державний реєстр майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України»).

Відповідно до ст. 2 ЦПК України Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Оцінюючи можливість суду забезпечити належний та ефективний захист порушеного права у даній справі колегія судів також звертає увагу на наступне.

Виходячи з принципу верховенства права та завдання цивільного судочинства, визначеного статтею 2 ЦПК України, процесуальні норми не можуть тлумачитися чи застосовуватися таким чином, щоб унеможливити реалізацію матеріального права особи на судовий захист. За відсутності ефективного міжнародного чи національного компенсаційного механізму застосування статті 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» як безумовної процесуальної перешкоди для розгляду цього спору позбавило б позивачку права на ефективний судовий захист та суперечило б статтям 6 і 13 Конвенції.

За таких обставин колегія суддів застосовує положення статті 91 Додаткового протоколу І 1977 року як спеціальну норму міжнародного гуманітарного права, відповідно до якої сторона міжнародного збройного конфлікту, що порушує положення Женевських конвенцій або цього Протоколу, зобов`язана відшкодувати заподіяну шкоду та несе міжнародно-правову відповідальність за всі дії осіб, які входять до складу її збройних сил. Саме норми міжнародного гуманітарного права (jus in bello), що регулюють способи і засоби ведення війни та забезпечують захист цивільного населення і цивільних об`єктів незалежно від причин виникнення збройного конфлікту, підлягають застосуванню при вирішенні цього спору.

Відповідно до ст. 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону. В цьому є суть позитивного обов`язку України за змістом ст. 13 ЄКПЛ.

У цьому контексті колегія суддів для обстоювання своїх юрисдикційних повноважень у даній справі, повертається до рішення МС ООН у згаданій справі Німеччина проти Італії 2012 року, в якому суддями цього Суду були висловлені окремі думки, які висловлюють авторитетні доктринальні аргументи та формують альтернативну концепцію обмеження суверенного імунітету в ситуації, коли застосування збройних сил у міжнародному конфлікті/війні ( jure imperia) має бути обмежено для захисту основоположних прав, які були внаслідок цього порушені (jus cogens).

Суд також бере до уваги доктринальну правову позицію, викладену у розбіжній окремій думці судді Антоніу Аугусту Кансаду Тріндаді у справі Jurisdictional Immunities of the State (Germany v. Italy: Greece intervening), відповідно до якої інститут державного імунітету не може розглядатися відокремлено від характеру міжнародно-протиправних діянь, що стали предметом спору, а його застосування не повинно позбавляти жертв серйозних порушень міжнародного гуманітарного права та прав людини ефективного доступу до правосуддя і права на відшкодування завданої шкоди. На думку судді, у разі колізії між процесуальним імунітетом держави та необхідністю забезпечення захисту прав осіб, які постраждали від порушень імперативних норм міжнародного права (jus cogens), перевага має надаватися ефективному судовому захисту, оскільки процесуальні норми не можуть перешкоджати реалізації матеріально-правових наслідків таких порушень. У цьому контексті міжнародні злочини держави запропоновано розглядати як особливу категорію міжнародно-протиправних діянь (delicta imperii), яка не охоплюється традиційним поділом на acta jure imperii та acta jure gestionis і, з огляду на їх несумісність з імперативними нормами міжнародного права, не повинна користуватися судовим імунітетом у справах про відшкодування шкоди, завданої їх жертвам (див. на сайті МС ООН https://www.icj-cij.org/fr/node/104069?utm_source).

Суд також бере до уваги правову позицію, викладену у розбіжній окремій думці судді Абдулкаві Ахмеда Юсуфа у згаданій справі Jurisdictional Immunities of the State (Germany v. Italy: Greece intervening), відповідно до якої питання юрисдикційного імунітету не може вирішуватися без урахування конкретного міжнародно-правового контексту спору, зокрема наявності або відсутності для потерпілих ефективних альтернативних засобів правового захисту. Суддя виходив із того, що міжнародне право не виключає визнання за фізичними особами права вимагати відшкодування шкоди, заподіяної міжнародно-протиправними діяннями держави, а тому національний суд, вирішуючи питання про застосування державного імунітету, вправі оцінити характер відповідних діянь, їх правову кваліфікацію, а також зважити обставини справи з метою визначення можливості здійснення юрисдикції. На його думку, за виняткових обставин, коли вимоги потерпілих випливають із серйозних порушень міжнародного гуманітарного права, а будь-які інші ефективні засоби правового захисту чи отримання відшкодування відсутні, колізія між державним імунітетом та правом жертв на доступ до правосуддя має вирішуватися на користь забезпечення ефективного судового захисту і права на відшкодування шкоди. Суддя також звернув увагу, що цей зсув юрисдикції узгоджує право на імунітет держави зі зростаючим нормативним значенням, яке міжнародне співтовариство надає захисту прав людини та гуманітарного права, а також з реалізацією права на ефективний засіб правового захисту (див. там само https://www.icj-cij.org/fr/node/104069?utm_source).

Суд апеляційної інстанції також бере до уваги доктринальну правову позицію, викладену у розбіжній окремій думці судді ad hoc Джорджіо Гаї у згаданій справі Jurisdictional Immunities of the State (Germany v. Italy: Greece intervening). Суддя зазначив, що практика держав щодо застосування територіального винятку (territorial tort exception) не підтверджує існування усталеного міжнародно-правового правила, яке б вимагало надання державного імунітету у всіх без винятку справах про відшкодування шкоди, заподіяної діями збройних сил іноземної держави під час збройного конфлікту. На його думку, аналіз міжнародних договорів, національного законодавства та судової практики свідчить про відсутність єдиного підходу до вирішення цього питання, що допускає еволюційний розвиток міжнародного права. При цьому суддя звернув увагу, що характер порушеного міжнародно-правового зобов`язання, зокрема його належність до імперативних норм міжнародного права (jus cogens), може бути юридично значущим критерієм при вирішенні питання про застосування державного імунітету (див. на сайті МС ООН https://www.icj-cij.org/fr/node/104069?utm_source).

Наведені авторитетні правові позиції не обов`язкові для застосування судом, однак на рівні доктрини відображають один із сучасних підходів до тлумачення співвідношення між державним імунітетом, правом потерпілих на ефективний судовий захист та обов`язком держави забезпечити відшкодування шкоди, який набуває подальшого розвитку у сучасному міжнародному праві.

На думку колегії суддів вказані доктринальні положення мають значення для формулювання вузького винятку з суверенного імунітету, який ґрунтується на сукупності виняткових обставин: (1) серйозні порушення МГП, (2) відсутність ефективних альтернативних засобів правового захисту, (3) фактичне позбавлення потерпілих права на компенсацію.

Колегія суддів вважає, що наведені вище прояви opinio juris, послідовна практика держав та розвиток міжнародно-правових механізмів забезпечення відповідальності Російської Федерації за збройну агресію проти України свідчать про формування спеціального міжнародно-правового винятку із загального правила юрисдикційного імунітету держави.

Відповідно до статті 5 ЦПК України та принципу верховенства права суд апеляційної інстанції дійшов висновку про можливість застосування такого винятку у справі, яка наразі переглядається, яка стосується відшкодування шкоди, заподіяної захищеним особам унаслідок серйозних порушень міжнародного гуманітарного права під час акту збройної агресії, якщо: агресію підтверджено компетентним міжнародним органом або вона широко визнана міжнародним співтовариством; міжнародне право покладає на державу-агресора обов`язок повного відшкодування шкоди; ефективний міжнародний компенсаційний механізм відсутній або не забезпечує реального захисту прав потерпілих; держава-відповідач систематично ухиляється від виконання свого міжнародно-правового обов`язку щодо репарацій. Зазначений виняток стосується виключно юрисдикції суду щодо таких позовів і не означає автоматичного скасування імунітету від примусового виконання стосовно всіх державних активів.

Велика палата ЄСПЛ у пунктах 768-772 рішення від 09 липня 2025 року у справі Україна та Нідерланди проти Російської Федерації (Ukraine and the Netherlands v. Russia), заяви 8019/16, 43800/14, 28525/20 та 11055/22) встановила, що військові атаки Російської Федерації, здійснені з порушенням міжнародного гуманітарного права, спричинили масштабне пошкодження і знищення приватного майна в Україні, включно з житловими будинками, становили серйозне й незаконне втручання у право мирного володіння майном та визнала Російську Федерацію відповідальною за адміністративну практику здійснення військових нападів в Україні в контексті ведення бойових дій у період з 11 травня 2014 року до 16 вересня 2022 року, що порушувало статті 2 і 3 Конвенції та статтю 1 Протоколу № 1 до Конвенції, а також, починаючи з 24 лютого 2022 року, - статтю 8 Конвенції.

Стаття 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів передбачає, що кожен чинний договір є обов`язковим для його учасників і повинен добросовісно виконуватись, pacta sunt servanda.

Відповідно до ст. 31 Віденської конвенції договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору.

Колегія суддів враховує, що Російська Федерація залишається учасником Женевських конвенцій 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року і, відповідно, продовжує бути пов`язаною міжнародно-правовими зобов`язаннями щодо запобігання, припинення та відшкодування наслідків серйозних порушень міжнародного гуманітарного права. Відкликання у 2019 році декларації про визнання компетенції Міжнародної комісії зі встановлення фактів відповідно до статті 90 Додаткового протоколу І не припинило цих матеріально-правових зобов`язань і не звільнило державу від міжнародно-правової відповідальності.

Оцінюючи зазначені обставини у світлі принципу добросовісного виконання міжнародних договорів (pacta sunt servanda), закріпленого у статті 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, колегія суддів виходить із того, що держава не вправі, зберігаючи статус учасника відповідних міжнародних договорів та визнаючи обов`язковість їх матеріально-правових норм, одночасно використовувати процесуальні механізми міжнародного права таким чином, щоб повністю унеможливити реалізацію права потерпілих на ефективне відшкодування шкоди, гарантованого цими ж договорами. Така поведінка, у сукупності з систематичною відмовою Російської Федерації визнавати міжнародно-правову відповідальність, співпрацювати з міжнародними механізмами встановлення фактів та забезпечувати репарації, не відповідає вимогам добросовісного виконання міжнародних зобов`язань.

Таким чином, недобросовісна поведінка держави-відповідача є одним із релевантних чинників, який у сукупності з характером порушених норм (jus cogens), відсутністю ефективного міжнародного засобу захисту, міжнародно визнаним обов`язком здійснити повне відшкодування шкоди та згаданою сучасною практикою держав підтверджує необхідність еволюційного тлумачення інституту юрисдикційного імунітету відповідно до принципу верховенства права та забезпечення ефективного судового захисту потерпілих.

З огляду на вищевказане колегія суддів вважає доведеним наявність вказаних критеріїв у їх сукупності для застосування юрисдикційного винятку у даній справі.

Заявлені вимоги про відшкодування моральної шкоди ґрунтуються на твердженнях позивачки про заподіяння їй душевних страждань унаслідок втрати належного їй майна та невибіркових обстрілів населеного пункту її проживання збройними силами Російської Федерації. Ураховуючи правові висновки Великої палати ЄСПЛ, викладені у рішенні від 9 липня 2025 року у справі Ukraine and the Netherlands v. Russia, колегія суддів вважає, що зазначені вимоги перебувають у безпосередньому зв`язку із заявленими порушеннями міжнародного гуманітарного права, а тому також підлягають розгляду судом у межах його предметної юрисдикції.

До аналогічних висновків про те, що вчинення актів збройної агресії, які завдали шкоди цивільним особам, не є реалізацією суверенних прав, а збереження суверенного імунітету відповідача за таких обставин порушує право на доступ до правосуддя дійшов КЦС ВС у постановах від 18.05.2022 у справах № 428/11673/19 і № 760/17232/20-ц.

Колегія суддів враховує правові висновки Великої палати ЄСПЛ, викладені у рішенні від 21 листопада 2001 року у справі Al-Adsani v. the United Kingdom [GC], № 35763/97, однак не вбачає підстав для їх поширення на спірні правовідносини.

Із зазначеного рішення у його тлумаченні від зворотного, a contrario, випливає, що висновок Суду про необхідність визнання юрисдикційного імунітету був сформульований щодо цивільного позову про відшкодування шкоди, завданої ймовірними катуваннями, вчиненими поза територією держави суду, та за відсутності на той час достатньо сформованої міжнародної практики, яка б обґрунтовувала відповідний виняток із загального правила державного імунітету. Отже, із зазначеного рішення не випливає висновок про абсолютний характер юрисдикційного імунітету держави.

Натомість у цій справі позовні вимоги ґрунтуються на ймовірному заподіянні шкоди на території України внаслідок серйозних порушень норм міжнародного гуманітарного права під час міжнародного збройного конфлікту, а також на подальшому розвитку міжнародного права, практики держав і міжнародних судових установ щодо відповідальності держави-агресора та забезпечення ефективного судового захисту потерпілих.

Судом відповідно до наявних у справі доказів були встановлені наступні обставини.

В результаті артилерійських обстрілів під час вторгнення Російської Федерації було зруйновано господарську будівлю позивача, внаслідок чого остання є не придатною для подальшого користування.

Як вбачається із постанови слідчого 1-го відділення слідчого відділу ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 про визнання особи потерпілою від 08.12.2022 року, Управління Служби Безпеки України в Харківській області здійснює досудове розслідування у кримінальному провадженні №22022220000001900 від 15.06.2022 року за ознаками вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ч.1ст. 438 КК України. Досудовим розслідуванням встановлено, що у період з 24.02.2022 збройні сили російської федерації здійснили вторгнення на напад на територію України і здійснили обстріл із використанням артилерійського озброєння невстановленими снарядами невстановленого калібру по домоволодінню за адресою: АДРЕСА_1 , розташована на земельній ділянці №6325185000:03:019:0450, яке належить ОСОБА_1 , яку визнано потерпілою у даному кримінальному провадженні.

З висновку комплексної комісійної судової будівельно-технічної, оціночно-будівельної, вибухово-технічної, та військової експертизи від 10.04.2023 року № 34717/34718/34719/15642-15649, яка в межах кримінальної справи №22022220000001900, відкритої по факту обстрілу, та була проведена експертами Національного наукового центру «Інститут судових експертиз ім. засл.проф. М.С. Бокаріуса», - вбачається, що згідно постанови слідчого про призначення експертизи 09.09.2022 був здійснений обстріл по будівлям на території за адресою: Харківська область, Харківськи район, с. Циркуни, що призвело до пошкодження будівель та майна вищевказаного об`єкту (а.с 11-40).

В результаті огляду місця події 02.03.2023, дослідження будівлі автомобільної мийки, технічного паспорту цієї будівлі, криміналістичних досліджень слідів дій осколків та напівготових осколків, утворених при вибуху головної (бойової) частини, а також - самих цих осколків, проведення вибухотехнічних досліджень, вивчення тактико-технічних характеристик зброї, яка була ідентифікована, використання довідкової інформації, інформації щодо тактичної ситуації та лінії розташування військ російських збройних сил на місцевості в цьому районі станом на 09.09.2022, Методичних рекомендацій щодо встановлення вартості об`єктів нерухомого майна, яке зазнало значних пошкоджень та руйнувань, - судовими експертами були надані наступні висновки:

1.Пошкодження та руйнування споруди будівлі автомобільної мийки, яка знаходиться за адресою: Харківська область, Харківськи район, с. Циркуни, кадастровий номер земельної ділянки 6325185000:03:019:0450, були завдані осколково-фугасними бойовими припасами до артилерійських систем озброєння.

2.Технічною причиною пошкоджень та руйнувань споруд автомобільної мийки, яка знаходиться за вищевказаною адресою, на згаданій земельній ділянці є вибухи бойових припасів, які сталися під час чисельних артилерійських обстрілів у ході бойових дій, що відбувалися навколо території означеної споруди. Пошкодження та руйнування споруди автомобільної мийки були завдані у результаті не менш трьох вибухів бойових припасів.

3.Епіцентр вибуху бойового припасу, у результаті якого було пошкоджено і зруйновано споруду автомобільної мийки, знаходився біля входу до неї з лівої сторони.

4.Пошкодження та руйнування споруди автомобільної мийки, яка знаходиться за вищевказаною адресою, на згаданій земельній ділянці, сталися у результаті прямого влучання 122 мм некерованого реактивного снаряду «М-21ОФ» індексу ГРАУ «9М22» («9М22У», «9М22У-1», «9М22У-2»). Пошкодження правого краю споруди мийки, ймовірно, були завдані у результаті вибуху такого ж некерованого реактивного снаряду. Оскількові пошкодження, які локалізовані на тильній стороні споруди мийки, були завдані в результаті вибуху осколково-фугасного бойового припасу, невстановленого виду, калібру та індексу ГРАУ.

5.З військової точки зору, 09.09.2022 обстріл 122 мм осколково-фугасними реактивними некерованими снарядами калібру з РСЗВ 9551 «Град» будівлі автомобільної мийки, яка розташована за вищевказаною адресою, на згаданій земельній ділянці, - міг здійснюватися збройними формуваннями Російської Федерації з північно-західного до північно-східного напрямку в секторі 335 - 53 град., мінімальна відстань до лінії зіткнення приблизно 10,0 км.

6.Розмір матеріальної шкоди (вартість ремонтно-будівельних робіт) заподіяної власнику нерухомого майна внаслідок руйнування (пошкодження) за вищевказаною адресою, на згаданій земельній ділянці унаслідок обстрілу складає 5301615 грн.

7.Технічний стан об`єктів нерухомості, що розташований за вищевказаною адресою на згаданій земельній ділянці відноситься до категорії аварійної.

8.розташована на земельній ділянці з кадастровим номером за вищевказаною адресою 09 вересня 2022 року 122 мм осколочно-фугасними некерованими реактивними снарядами РСЗВ 9К51 «Град» міг здійснюватися збройними формуваннями РФ. При цьому експерт дійшов такого висновку на підставі інформаційного моделювання, ситуаційного і порівняльного аналізу матеріалів, наданих на дослідження, висновки експерта в галузі вибухотехнічних досліджень, тактичних можливостей реактивної артилерії, яка використовує такі боєприпаси, результатів оцінки тактичну ситуації на день обстрілу, тому колегія суддів ввважає його належним, допустимим, достовірним та достатнім доказом на підтвердження висновку суду про те, що це обстріл був здійснений збройними силами Російської Федерації (а.с. 21-33).

Відповідно до висновку експерта № 7649 від 25.05.2023 ринкова вартість наданих об`єктів для дослідження майна, зазначеного в постанові слідчого, складала 11438402,93 грн., розмір матеріальної шкоди заподіяної власнику майна також склав вказану суму (а.с. 40-46).

Село Циркуни Харківського району Харківської області (код UA63120290010028715) офіційно внесено до Переліку територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих РФ, затвердженого наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 № 376 (в редакції наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 26 травня 2026 р.№ 987, Зареєстровано в Міністерстві юстиції України 11 березня 2025 року за № 380/43786), село перебувало в зоні активних бойових дій/окупації з 24.02.2022 по 07.05.2022, після чого з 08.05.2022 визначене як територія можливих бойових дій.

При цьому суд першої інстанції обґрунтовано визнав, що обстріли міста Харкова та с. Циркуни Харківського району у зазначений період є визнані загальновідомими, а тому відповідно до ч. 3 ст. 82 ЦПК України ці обставини не підлягають додатковому доведенню.

Визначаючи розмір майнової шкоди, суд обґрунтовано покликався на висновок судового експерта Національного наукового центру «Інститут судових експертиз ім.засл.проф. М.С. Бокаріуса» № 34717/34718/34719/15642-15649, який за результатами проведення комплексної комісійної судової будівельно-технічної, оціночно-будівельної, вибухово-технічної, та військової експертизи від 10.04.2023 року, визначив розмір матеріальної шкоди, завданої позивачці як власнику нерухомого майна, який був завданий внаслідок руйнування (пошкодження) об`єктів нерухомості, що розташовані за адресою: Харківська область, Харківський район, с. Циркуни, кадастровий номер 6325185000:03:019:0450 - у розмірі 5301615 грн.

Релевантні норми права, які підлягають до застосування.

З огляду на встановлені судом обставини, окрім тих норм, які зазначив суд першої інстанції у своєму рішенні, є релевантними для застосування є також наступні норми права, взаємний зв`язок яких колегія суддів наводить нижче.

У Додатковому протоколі І до Женевських конвенцій від 08.06.1977:

Стаття 48. Основне правило

Для забезпечення поваги й захисту цивільного населення та цивільних об`єктів сторони, що перебувають у конфлікті, повинні завжди розрізняти цивільне населення й комбатантів, а також цивільні й воєнні об`єкти та відповідно спрямовувати свої дії тільки проти воєнних об`єктів.

Стаття 51. Захист цивільного населення

1. Цивільне населення й окремі цивільні особи користуються загальним захистом від небезпек, що виникають у зв`язку з воєнними операціями. З метою здійснення цього захисту, на доповнення до інших застосовуваних норм міжнародного права, за всіх обставин слід додержувати таких норм.

2. Цивільне населення як таке, а також окремі цивільні особи не повинні бути об`єктом нападів. Заборонено акти насильства чи загрози насильства, що мають головною метою тероризувати цивільне населення.

4. Напади невибіркового характеру заборонено.

До нападу невибіркового характеру належать:

a) напади, не спрямовані на конкретні воєнні об`єкти;

b) напади, при яких застосовуються методи або засоби ведення воєнних дій, які не можуть бути спрямовані на конкретні воєнні об`єкти; або

c) напади, при яких застосовуються методи або засоби ведення воєнних дій, наслідки яких не можуть бути обмежені, як це вимагається згідно з цим Протоколом; і які, таким чином, у кожному такому випадку поражають воєнні об`єкти й цивільних осіб або цивільні об`єкти, не розрізняючи їх.

Стаття 52. Загальний захист цивільних об`єктів

1. Цивільні об`єкти не повинні бути об`єктом нападу або репресалій. Цивільними об`єктами є всі ті об`єкти, які не є воєнними об`єктами, як вони визначені в пункті 2.

2. Напади повинні суворо обмежуватися об`єктами. Що стосується об`єктів, то воєнні об`єкти обмежуються тими об`єктами, які через свій характер, розміщення, призначення або використання вносять ефективний вклад у воєнні дії і повне або часткове руйнування, захоплення чи нейтралізація яких за існуючих у даний момент обставин дає явну воєнну перевагу.

Стаття 57. Запобіжні заходи під час нападу

1. При проведенні воєнних операцій повинна постійно виявлятися турбота про те, щоб оберігати цивільне населення, цивільних осіб і цивільні об`єкти.

2. Щодо нападів вживаються такі запобіжні заходи:

2. Щодо нападів вживаються такі запобіжні заходи:

a) ті, хто планує напад або приймає рішення про його здійснення:

a.1) роблять все практично можливе, щоб пересвідчитися в тому, що об`єкти нападу не є ні цивільними особами, ні цивільними об`єктами й не підлягають особливому захисту, а є воєнними об`єктами у значенні пункту 2 статті 52, і що згідно з положенням цього Протоколу напад на них не заборонено;

a.2) вживають усіх практично можливих запобіжних заходів при виборі засобів і методів нападу з тим, щоб уникнути випадкових втрат життя серед цивільного населення, поранення цивільних осіб і випадкової шкоди цивільним об`єктам і, в усякому випадку, звести їх до мінімуму;

a.3) утримуються від прийняття рішень про здійснення будь-якого нападу, який, як можна очікувати, викличе випадкові втрати життя серед цивільного населення, поранення цивільних осіб і завдасть випадкової шкоди цивільним об`єктам або те й інше разом, що було б надмірним щодо конкретної і прямої воєнної переваги, яку передбачається одержати;

b) напад відміняється або зупиняється, якщо стає очевидним, що об`єкт не є воєнним, що він підлягає особливому захисту, або що напад, як можна очікувати, викличе випадкові втрати життя серед цивільного населення, поранення цивільних осіб і завдасть випадкової шкоди цивільним об`єктам або те й інше разом, що було б надмірним щодо конкретної і прямої воєнної переваги, яку передбачається отримати;

IV Женевська конвенція 1949 року

Стаття 147. Тяжкі порушення Конвенції

У частині, що має значення для цієї справи:

До тяжких порушень цієї Конвенції належать... масштабне знищення і привласнення майна, не виправдані воєнною необхідністю та здійснені незаконно і свавільно.

Відповідно до частини 2 статті 22 ЦК України збитками є: 1) втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); 2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Згідно до ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини.

Можливість стягнення компенсації моральної шкоди ставиться в залежність не від того, що це передбачено нормою закону або положеннями договору, а від порушення цивільного права особи (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 листопада 2019 року в справі № 216/3521/16-ц (провадження № 61-28299св18), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2022 року у справі № 569/20510/19 (провадження № 61-13787св20)

Згідно до ст. 23 ЦК України:

1. Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

2. Моральна шкода полягає:

1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я;

2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів;

3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна;

4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

3. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грошовими коштами, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

4. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини (див. постанову ОП КЦС ВС від 05.12.2022 в справі № 214/7462/20).

У даній справі позивач в якості підстав позову про відшкодування моральної шкоди вказала завдання істотної шкоди її майну, а також - моральні страждання внаслідок російської збройної агресії, що призвело до зміни значного ритму її житла, переживання за власну долю та долю своїх близьких, без наведення конкретних деталей, які характеризують її душевні страждання. Тому колегія суддів розглядає моральну шкоду, як наслідок тих реальних ризиків, на які позивачка наразилася внаслідок збройної агресії: втрата життя, майна, зміна звичного ритму життя, що захищається загальними нормами прав людини.

У цьому контексті, для застосування до обставин цієї справи колегія суддів розгляне співвідношення між нормами МГП, ius in bello, та загальні норми національного та міжнародного прав захисту прав людини.

Колегія суддів виходить із того, що міжнародне гуманітарне право та міжнародне право прав людини під час міжнародного збройного конфлікту не перебувають у відносинах взаємного виключення, а підлягають одночасному та взаємоузгодженому застосуванню. При цьому норми міжнародного гуманітарного права виступають спеціальними (lex specialis) лише щодо оцінки законності застосування сили, вибору засобів і методів ведення воєнних дій та визначення правового статусу осіб і об`єктів, тоді як міжнародне право прав людини продовжує гарантувати право на життя, право власності, право на ефективний засіб юридичного захисту та інші фундаментальні права осіб, які перебувають під юрисдикцією держави.

Такий підхід відповідає усталеній практиці міжнародних судових установ. Міжнародний Суд ООН у Консультативному висновку щодо законності погрози або застосування ядерної зброї (1996), а також у Консультативному висновку щодо правових наслідків спорудження стіни на окупованій палестинській території (2004) і рішенні у справі Armed Activities on the Territory of the Congo (Democratic Republic of the Congo v. Uganda) (2005) визнав, що міжнародне право прав людини продовжує застосовуватися під час збройного конфлікту, а норми міжнародного гуманітарного права є спеціальним критерієм оцінки окремих правовідносин.

Аналогічний підхід застосовує і Європейський суд з прав людини. У рішенні Великої палати у справі Hassan v. the United Kingdom Суд зазначив, що положення Конвенції повинні тлумачитися у гармонії з іншими нормами міжнародного права, зокрема міжнародного гуманітарного права. У рішенні Великої палати у справі Ukraine and the Netherlands v. Russia Суд, оцінюючи питання позбавлення життя, обстрілів цивільного населення, захисту майна та інших порушень Конвенції, застосував норми міжнародного гуманітарного права як спеціальний критерій тлумачення статей 2, 3, 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу, не ставлячи під сумнів їх самостійну дію під час міжнародного збройного конфлікту.

Такий самий підхід відображений у Загальному коментарі № 36 (2019) Комітету ООН з прав людини до статті 6 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, відповідно до якого право на життя продовжує діяти в умовах збройного конфлікту, а міжнародне гуманітарне право та міжнародне право прав людини є взаємодоповнювальними, а не взаємовиключними правовими режимами. Комітет наголосив, що саме норми міжнародного гуманітарного права використовуються для тлумачення змісту права на життя під час ведення бойових дій.

Отже, при вирішенні цієї справи колегія суддів застосовує норми міжнародного гуманітарного права як спеціальний (lex specialis) критерій оцінки правомірності застосування збройної сили та дотримання правил ведення воєнних дій, а положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини - для визначення обсягу судового захисту порушених прав позивачки, забезпечення ефективного засобу юридичного захисту та відшкодування заподіяної шкоди.

За таких обставин правова кваліфікація дій держави-відповідача щодо знищення належного позивачці майна має здійснюватися насамперед відповідно до норм міжнародного гуманітарного права, які визначають законність застосування сили, розрізнення між цивільними та воєнними об`єктами, заборону невибіркових нападів, принцип пропорційності та обов`язок уживати всіх можливих запобіжних заходів під час нападу. Водночас наслідки встановленого порушення для прав позивачки, зокрема права власності, права на ефективний судовий захист та права на відшкодування заподіяної моральної шкоди, підлягають оцінці відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практики Європейського суду з прав людини та загальних принципів міжнародного права щодо відповідальності держав за міжнародно-протиправні діяння, у комплементарному порядку.

Оцінюючи необхідність забезпечення справедливого балансу між публічним інтересом у додержанні принципу суверенної рівності держав в аспекті застосування збройної сили (jure imperii) та приватним інтересом позивачки в ефективному судовому захисті її прав у разі ймовірного порушення імперативних норм міжнародного гуманітарного права (jus cogens), колегія суддів виходить із того, що юрисдикційний імунітет не є самоціллю, а процесуальним інститутом міжнародного права, який має застосовуватися відповідно до його призначення та у спосіб, що не позбавляє особу права на ефективний засіб юридичного захисту.

За встановлених судом обставин застосування юрисдикційного імунітету як безумовної процесуальної перешкоди для розгляду цього спору призвело б до непропорційного обмеження права позивачки на доступ до суду та отримання відшкодування за ймовірне серйозне порушення норм міжнародного гуманітарного права.

За таких умов справедливий баланс між публічними та приватними інтересами досягається шляхом розгляду заявлених вимог по суті із застосуванням норм міжнародного гуманітарного права як lex specialis для оцінки правомірності застосування сили та положень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод - для забезпечення ефективного судового захисту і повного відшкодування заподіяної шкоди.

Щодо доведеності позову.

Відповідно до ст.ст. 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Принцип змагальності полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог. Простіше кажучи, позивач стверджує про існування певної обставини та подає відповідні докази, а відповідач може спростувати цю обставину, подавши власні докази. Про перевагу однієї позиції над іншою суд і виносить власне рішення.

При цьому сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу сама концепція змагальності втрачає сенс.

За правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13 Велика Палата Верховного Суду наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс.

Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний.

Така позиція касаційного суду є сталою (див. з цього приводу правові висновки, які були висловлені зокрема у постановах ВС від 20.11.2024 № 686/28882/23, від 12 червня 2024 року № 487/863/22, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 17 липня 2019 року у справі № 757/49189/16-ц, від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17).

У відповідності до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Матеріали справи не містять доказів того, що знищена внаслідок артилерійського обстрілу нежитлова будівля цивільного призначення, яка використовувалася як автомийка, була воєнним об`єктом або використовувалася у військових цілях. Так само судом не встановлено ознак того, що її ураження було зумовлене воєнною необхідністю чи переслідувало досягнення законної воєнної мети.

Як вбачається із витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності цільове призначення земельної ділянки з кадастровим номером 6325185000:03:019:0450-для ведення особистого селянського господарства, а належна позивачці нерухомість, яка розташована на вказаній земельній ділянці є господарською будівлею літ. А-1 площею 178,1 кв.м та об`єктом нежитлової нерухомості, до складу нерухомого об`єкта також входить навіс, зливна яма, ворота, огорожа, замощення (а.с. 9-10).

Вказана інформація узгоджується з даними щодо вказаної господарської будівлі, які містяться у технічному паспорті на допоміжну (господарську) будівлю, яка не належить до садибного, дачного та садового будинку, який був складений 20.08.2019, та був чинний на день вищевказаного обстрілу (а.с. 13-17). Доказів належності позивачці будь-якого іншого майна, яке знаходилось на вказаному об`єкті нерухомості та було пошкоджено внаслідок обстрілом, матеріали справи дійсно не містять. Наведені з цього приводу доводи скарги належним чином не обґрунтовані та висновків суду не спростовують.

За усталеною практикою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, сформованою при застосуванні статті 1166 ЦК України, для покладення деліктної відповідальності позивач повинен довести наявність шкоди, протиправність поведінки заподіювача, причинний зв`язок між такою поведінкою та заподіяною шкодою, а також розмір збитків. Водночас цивільне законодавство передбачає презумпцію вини заподіювача шкоди, тому саме відповідач повинен довести відсутність своєї вини, якщо інше не встановлено законом (постанови Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 січня 2018 року у справі № 753/7281/15-ц, від 4 грудня 2019 року у справі № 643/16465/15-ц, від 5 січня 2024 року у справі № 757/75448/17-ц та від 19 березня 2025 року у справі № 200/20064/15-ц)

У цій справі зазначені правила розподілу тягаря доказування застосовуються з урахуванням особливостей міжнародно-протиправного діяння, предмета доказування та фактичної неможливості забезпечити участь відповідача у процесі.

Міжнародний Суд ООН у рішенні від 31 січня 2024 року у справі Ukraine v. Russian Federation (ICSFT/CERD) підтвердив загальне правило: сторона, яка посилається на певний факт, повинна його довести.

Разом із тим Суд одразу зробив важливе уточнення: коли держава не має ефективного контролю над територією, де знаходяться докази, допускається ширше використання непрямих доказів (circumstantial evidence) та фактичних презумпцій (inferences of fact). Крім того, інша сторона повинна співпрацювати у наданні доказів, які перебувають у її розпорядженні.

З урахуванням цього, з огляду на те, що позивач безпосередньо: не може отримати бойові накази російських збройних сил; не може допитати військовослужбовців РФ, або отримати інші прямі докази відповідальності Російської Федерації за вказане правопорушення, - суд в межах принципу змагальності вправі робити висновки щодо доведеності вини відповідача із сукупності непрямих доказів, встановлюючи обставини справи за принципом більшої вірогідності, що в цілому відповідає вимогам ст. 89 ЦПК України.

Таким чином, з урахуванням характеру застосованого засобу ураження - реактивної системи залпового вогню, призначеної для ураження площ, - колегія суддів доходить висновку, що знищення зазначеного цивільного об`єкта суперечить принципу розрізнення між цивільними та воєнними об`єктами, забороні невибіркових нападів та спеціальному захисту цивільних об`єктів, передбаченим статтями 48, 51 і 52 Додаткового протоколу І до Женевських конвенцій 1949 року. Сукупність установлених судом обставин також свідчить про недотримання вимог статті 57 цього Протоколу щодо вжиття всіх практично можливих запобіжних заходів для перевірки воєнного характеру цілі, вибору засобів і способів нападу та мінімізації шкоди цивільним особам і цивільним об`єктам.

За таких обставин знищення належного позивачці цивільного майна, за відсутності встановлених судом ознак воєнної необхідності, є міжнародно-протиправним діянням, що порушує норми міжнародного гуманітарного права та містить об`єктивні ознаки незаконного знищення майна, передбачені статтею 147 IV Женевської конвенції 1949 року.

З огляду на вищевказане обґрунтування колегія суддів також погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що позивачка не довела, що пошкоджене та знищене в результаті вказаного обстрілу майно, яка знаходилось всередині її нежитловій будівлі і використовувалось для надання послуг автомийки, яке внаслідок цього мало комерційне призначення, - належало саме їй, оскільки у справі відсутні дані, що позивачка здійснювала таку підриємницьку діяльність, надавала ці послуги.

У справі також відсутні належні та допустимі докази щодо походження та належності позивачці майна, яке було досліджено експертом згідно висновку № 7649 від 25.05.2023 на ринкову вартість 11438402,93 грн., тому колегія суддів відхиляє наведені з цього приводу аргументи скарги, за їх необґрунтованістю.

З урахуванням наведеного, відповідно до, а також ст.ст. 22, 23, 1166, 1167 ЦК України, суд першої інстанції правильно стягнув з Російської Федерації, від імені якої діяли її збройні сили, на користь позивача в якості відшкодування майнової шкоди 5301615 гривень, розмір якої є належним чином доведений, а також відповідно до характеру та глибини завданих душевних страждань, з урахуванням обставин цієї справи визначив розмір компенсації моральної шкоди, який відповідає загальним критеріям справедливості, добросовісності та розумності.

Наведені з цього приводу доводи скарги не знайшли свого підтвердження у матеріалах справи та висновків суду не спростували.

Вирішуючи спір, який виник між сторонами справи, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив обставини справи та наявні у справі докази, надав їм належну оцінку, у результаті чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

На підставі вищевказаних обставин та правового обґрунтування колегія суддів визнає, що оскаржене рішення суду ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи скарги є недоведеними та висновків суду не спростували, що відповідно до статті 375 ЦПК України є підставою для залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.

Керуючись ст.ст. 259, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, суд апеляційної інстанції

постановив :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Богомолова Олексія Олексійовича - залишити без задоволення.

Заочне рішення Харківського районного суду Харківської області від 28 серпня 2025 року - залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня ухвалення, і протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду.

Повний текст постанови складений 04 серпня 2026 року.

Головуючий В.Б.Яцина.

Судді колегії Ю.М.Мальований.

О.В.Маміна.