Постанова від 19 серпня 2026 р. у справі №279/6276/25 — Житомирський апеляційний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 279/6276/25 Головуючий у 1-й інст. Волкова Н.Я.

Категорія 75 Доповідач Панкеєва В.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Панкеєвої В.А.,

суддів Григорусь Н.Й.,

Галацевич О.М.,

за участю секретаря Добровольської В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 279/6276/25 за позовом ОСОБА_1 до акціонерного товариства "Українська залізниця" про визнання незаконними дій щодо ненарахування та невиплати компенсації за невикористану відпустку, стягнення грошової компенсації, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шостак Світлана Вікторівна

на рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 16 березня 2026 року,

встановив:

У жовтні 2025 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до акціонерного товариства "Українська залізниця" (далі - АТ "Українська залізниця") про визнання незаконними дій щодо ненарахування та невиплати компенсації за невикористану відпустку, стягнення грошової компенсації, середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позов мотивовано тим, що позивач перебувала у трудових відносинах з АТ "Укрзалізниця" з 11.01.2019 до 18.10.2023. Наказом від 01.04.2022 дію трудового договору було незаконно призупинено, однак постановою Житомирського апеляційного суду від 22.01.2024, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 29.05.2025, цей наказ у частині, що стосується позивача, визнано незаконним і скасовано. Отже, період з 01.04.2022 по 18.10.2023 є періодом вимушеного прогулу з вини роботодавця, який відповідно до статті 9 Закону України "Про відпустки" та статті 82 КЗпП України зараховується до стажу, що дає право на щорічну відпустку.

При звільненні відповідач не нарахував і не виплатив грошову компенсацію за невикористані дні відпустки за зазначений період, чим порушив вимоги статті 83 КЗпП України та статті 24 Закону України "Про відпустки". Незважаючи на звернення позивача із заявами про проведення належного розрахунку, відповідач безпідставно відмовив у виплаті компенсації, посилаючись на незарахування цього періоду до стажу, що суперечить судовим рішенням, які набрали законної сили та є обов`язковими до виконання. Крім того, невиплата належних при звільненні сум є порушенням статей 116, 117 КЗпП України і є підставою для стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку до дня фактичної виплати.

Таким чином, дії АТ "Укрзалізниця" є протиправними, порушують трудові права позивача та є підставою для стягнення грошової компенсації за невикористані дні щорічної основної та додаткової відпустки, а також середнього заробітку за час затримки проведення остаточного розрахунку при звільненні.

З урахуванням викладеного, ОСОБА_1 просила суд:

- визнати незаконними дії АТ "Укрзалізниця" щодо не нарахування та невиплати компенсації за невикористану відпустку за період з 01.04.2022 по 18.10.2023 та зобов`язати АТ "Укрзалізниця" нарахувати та виплатити грошову компенсацію за невикористану щорічну основну та додаткову відпустку на її користь за період з 01.04.2022 по 18.10.2023 належну суму компенсації в розмірі 22560 грн (без урахування обов`язкових податків та зборів);

- стягнути АТ "Укрзалізниця" на її користь середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні - за період з 01.09.2025 по день ухвалення рішення судом, виходячи із середньоденного заробітку 966,09 грн, що становить станом на день подання позову 42507,96 грн (з подальшим перерахунком по день ухвалення рішення судом).

Рішенням Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 16 березня 2026 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 через свого представника адвоката Шостак С.В. подала апеляційну скаргу, у якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Апеляційна скарга мотивована тим, що оскаржуване рішення суду першої інстанції є незаконним та необґрунтованим, ухваленим із неправильним застосуванням норм матеріального права та з порушенням норм процесуального права. Суд фактично визнав, що позивач має право на грошову компенсацію за невикористану відпустку, однак безпідставно відмовив у задоволенні позову, помилково застосувавши положення щодо строків звернення до суду. Постановою Житомирського апеляційного суду від 22.01.2024, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 29.05.2025, встановлено преюдиційні обставини незаконності призупинення трудового договору та стягнуто на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, а тому період з 01.04.2022 по 18.10.2023 підлягає зарахуванню до стажу, що дає право на щорічну відпустку, а відповідач був зобов`язаний нарахувати та виплатити компенсацію за всі невикористані дні відпустки. Відповідач, незважаючи на виконання судового рішення в частині виплати середнього заробітку, безпідставно відмовився провести повний розрахунок, що підтверджується його письмовими відповідями. Суд першої інстанції неправильно визначив початок перебігу строку звернення до суду, пов`язавши його з датою ухвалення постанови апеляційного суду, тоді як позивач дізналася про фактичне порушення свого права лише після отримання 06.08.2025 письмового розрахунку, з якого стало очевидно, що компенсація за невикористану відпустку не нарахована та не виплачена. Крім того, невиплата належних при звільненні сум є триваючим правопорушенням, яке триває до дня повного розрахунку, а Рішенням Конституційного Суду України № 1-р/2025 положення щодо тримісячного строку звернення до суду у спорах про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат визнано неконституційним.

Ухвалами Житомирського апеляційного суду від 29 квітня 2026 року відкрито провадження у справі та справу призначено до розгляду на 10:30 год 06 серпня 2026 року.

13 травня 2026 року представником відповідача подано до суду відзив на апеляційну скаргу, в якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін. Вказує, що позивач пропустила встановлений частиною першою статті 233 КЗпП України тримісячний строк звернення до суду. На думку відповідача, про можливе порушення свого права позивач дізналася 22.01.2024 з дня ухвалення постанови Житомирського апеляційного суду у справі № 279/4120/23, якою було скасовано наказ про призупинення дії трудового договору в частині, що стосується ОСОБА_1 , оскільки саме з цією постановою вона пов`язує виникнення права на включення спірного періоду до стажу, що дає право на щорічну відпустку за період з 01.04.2022 по 18.10.2023. Відтак позивач мала звернутися до суду до 23.04.2024, однак подала позов лише 14.10.2025. Відповідач зазначає, що виконання постанови суду та отримання позивачкою виплати у липні 2025 року або розрахунку коштів у серпні 2025 року не впливають на початок перебігу процесуального строку, оскільки постанова апеляційного суду не містила вимог щодо виплати компенсації за невикористану відпустку, а стосувалася виключно стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу. Крім того, позивач могла звернутися як до роботодавця, так і до суду одразу після набрання постановою законної сили, проте понад рік не зверталася. Рішення Конституційного Суду України від 11.12.2025 № 1-р/2025, яким визнано неконституційною частину першу статті 233 КЗпП України в частині тримісячного строку звернення до суду, не підлягає застосуванню до спірних правовідносин, оскільки на момент виникнення спору та звернення до суду ця норма була чинною, а саме рішення Конституційного Суду набирає чинності з дня його ухвалення, та стосується насамперед працівників, які продовжують перебувати у трудових відносинах, тоді як позивач була звільнена 18.10.2023.

Підстави для нарахування та виплати позивачці компенсації за невикористану відпустку за період з 01.04.2022 по 18.10.2023 відсутні, оскільки на день звільнення 18.10.2023 з нею було проведено повний розрахунок відповідно до статті 116 КЗпП України, зокрема виплачено компенсацію за 32 дні невикористаної щорічної відпустки. На дату звільнення наказ про призупинення дії трудового договору був чинним, а його незаконність встановлено лише постановою Житомирського апеляційного суду від 22.01.2024, залишеною без змін Верховним Судом.

Відповідач наголошує, що КЗпП України не покладає на роботодавця обов`язку здійснювати донарахування компенсації за відпустку після звільнення працівника, якщо відповідне право не існувало на день звільнення. Крім того, період незаконного призупинення дії трудового договору не належить до періодів, які відповідно до статті 82 КЗпП України та статті 9 Закону України "Про відпустки" зараховуються до стажу, що дає право на щорічну основну відпустку, оскільки закон прямо передбачає лише зарахування часу оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу. У справі позивачці було присуджено заробітну плату за час незаконного призупинення трудового договору, а не середній заробіток за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням чи переведенням.

Також відповідач зазначає, що право на щорічну додаткову відпустку виникає лише за час фактичної роботи, тоді як у спірний період позивачка фактично не працювала, а тому не набула права ні на додаткову відпустку, ні на відповідну грошову компенсацію.

Поміж тим вказує, що вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є безпідставною, оскільки повний розрахунок із позивачкою було проведено в день звільнення відповідно до статті 116 КЗпП України, а компенсацію за невикористану відпустку виплачено в повному обсязі. Відповідач наголошує, що відсутня його вина у невиплаті спірної суми, оскільки законодавство не містило прямої норми щодо включення періоду вимушеного прогулу, зумовленого призупиненням дії трудового договору, до стажу, який дає право на щорічну відпустку. Крім того, позивач не навела належного розрахунку заявленої суми, а визначений нею середньоденний заробіток обчислений із порушенням вимог Порядку № 100, оскільки мав визначатися виходячи з посадового окладу, що становить середньоденний заробіток 623,82 грн. Водночас відповідач зазначає, що навіть у разі задоволення основної вимоги застосування статті 117 КЗпП України можливе лише за наявності вини роботодавця, а розмір компенсації обмежений шістьма місяцями та має відповідати принципам розумності, справедливості й пропорційності. З огляду на правові висновки Великої Палати Верховного Суду, компенсація не повинна бути неспівмірною розміру основної заборгованості. Також відповідач звертає увагу на особливі умови діяльності АТ "Укрзалізниця" в період воєнного стану, її стратегічне значення для держави, значні фінансові втрати внаслідок збройної агресії та практику Верховного Суду й Європейського суду з прав людини, які допускають врахування принципу пропорційності та форс-мажорних обставин при вирішенні питання про стягнення компенсації за статтею 117 КЗпП України.

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу також зазначає, що у цій справі Коростенський міськрайонний суд Житомирської області вже ухвалив рішення від 09.02.2026 про відмову в задоволенні аналогічних позовних вимог, яке було отримане АТ "Укрзалізниця" через підсистему "Електронний суд" та не було оскаржене, у зв`язку з чим, на думку відповідача, набрало законної сили. Відповідач не погоджується з відповіддю суду про те, що до Єдиного державного реєстру судових рішень помилково було внесено лише чернетку проєкту рішення, оскільки Закон України "Про доступ до судових рішень" не допускає вилучення судових рішень із Реєстру, а внесення змін можливе лише для виправлення технічних помилок. З огляду на це відповідач вважає, що спір уже був остаточно вирішений судом, а ухвалення іншого рішення порушує принцип правової визначеності та принцип res judicata, який виключає повторний розгляд спору після набрання судовим рішенням законної сили.

18 травня 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Шостак С.В. подала до суду відповідь на відзив, в якій зазначено, що доводи відзиву АТ "Укрзалізниця" не спростовують обставин, викладених в апеляційній скарзі, та ґрунтуються переважно на помилковому тлумаченні норм трудового законодавства і неправильному визначенні моменту виникнення порушення права позивача. Відповідач фактично визнає, що після встановлення судом незаконності призупинення дії трудового договору не здійснив перерахунок належних позивачу виплат, похідних від відповідного періоду трудових відносин, зокрема компенсації за невикористану відпустку. При цьому компенсація за невикористану відпустку є гарантованою законом обов`язковою виплатою, що підлягає нарахуванню та виплаті роботодавцем при звільненні працівника, а її невиплата свідчить про непроведення повного розрахунку при звільненні у розумінні статей 116-117 КЗпП України.

Позивач в судове засідання не з`явилася, хоча про дату, час і місце розгляду справи була повідомлена належним чином та вчасно.

За приписами ст.372 ЦПК України суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Представник апелянта апеляційну скаргу підтримав в повному обсязі та просив її задовольнити.

Представник відповідача просила рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Вислухавши пояснення прендставників сторін та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції відповідно до положень статті 367 ЦПК України, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на наступне.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається з матеріалів справи, відповідно до наказу №41/ос від 10.01.2019 ОСОБА_1 з 11.01.2019 була прийнята старшим ревізором відділу контролю доходів від вантажних та пасажирських перевезень управління внутрішнього аудиту та контролю регіональної філії "Донецька залізниця" Департаменту внутрішнього аудиту та контролю за переведенням з регіональної філії "Донецька залізниця", що підтверджується записом за №15 в трудовій книжці НОМЕР_1 (а.с.9-13 т.1).

Наказом АТ "Українська залізниця" №389/ос від 01.04.2022 припинено з 01.04.2022 простій, введений наказом № Ц-42/6 від 24.02.2022 працівникам, які зазначені в Додатку 1 до цього наказу, та зазначено, що: з 01.04.2022 до припинення або скасування воєнного стану в Україні призупинити дію трудових договорів з працівниками, які зазначені у Додатку №1 до цього наказу. Призупинення дії трудових договорів не тягне за собою припинення трудових відносин. Відшкодування заробітної плати, гарантійних та компенсаційних виплат працівникам на час призупинення дії трудового договору у повному обсязі покладається на державу, що здійснює військову агресію проти України, у порядку та строки, передбачені чинним законодавством України (а.с.17 зв.-18 т.1).

Відповідно до витягу з додатку до наказу АТ "Укрзалізниця" від 01.04.2022 №389/ос ОСОБА_1 увійшла до переліку працівників, з якими призупиняється дія трудового договору (а.с.18 зв. т.1).

Згідно постанови Житомирського апеляційного суду від 22.01.2024 за результатами перегляду рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 01 вересня 2023 року у справі №279/4120/23, зазначене судове рішення було скасовано та ухвалено нове судове рішення про часткове задоволення позову ОСОБА_1 до акціонерного товариства "Українська залізниця" про поновлення дії трудового договору та стягнення заробітної плати. Визнано незаконним та скасовано Наказ і Додаток 1 до нього акціонерного товариства "Українська залізниця" від 01.04.2022 №389/ос про призупинення дії трудового договору в частині, що стосується старшого ревізора ОСОБА_1 , та стягнуто з акціонерного товариства "Українська залізниця" на користь ОСОБА_1 належну суму заробітної плати за період дії наказу та Додатку 1 до нього акціонерного товариства "Українська залізниця" від 01.04.2022 № 389/ос, починаючи з 01.04.2022 по 18.10.2023 в розмірі 378057,90 грн. Вказана сума визначена без урахування податків та обов`язкових платежів.

Постановою Верховного Суду від 29.05.2025 постанову Житомирського апеляційного суду від 22 січня 2024 року залишено без змін.

Наказом акціонерного товариства "Українська залізниця" про припинення трудового договору (контракту) №1920/ОС від 16.10.2023 ОСОБА_1 із 18.10.2023 звільнено з посади старшого ревізора відділу з контролю доходів від вантажних та пасажирських перевезень управління внутрішнього аудиту та контролю регіональної філії "Донецька залізниця" Департаменту внутрішнього аудиту та контролю (а.с.19 т.1).

Суд першої інстанції встановив, що наказом АТ "Укрзалізниця" від 01.04.2022 було незаконно призупинено дію трудового договору з позивачкою, а постановою Житомирського апеляційного суду від 22.01.2024, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 29.05.2025, цей наказ скасовано, період з 01.04.2022 по 18.10.2023 визнано вимушеним прогулом та стягнуто заробітну плату за цей час. Суд погодився, що зазначений період зараховується до стажу, який дає право на щорічну основну та додаткову відпустку, а отже позивач має право на грошову компенсацію за невикористану відпустку за цей період. Разом із тим суд зазначив, що на момент звільнення 18.10.2023 відповідач не міг врахувати наслідки майбутнього судового рішення, тому виплатив компенсацію лише за відпустку, право на яку було підтверджене на той час. На думку суду, про порушення свого права на отримання додаткової компенсації позивач дізналася 22.01.2024 - з моменту ухвалення постанови Житомирського апеляційного суду, яка стала правовою підставою для виникнення відповідної вимоги.

Відтак суд дійшов висновку, що саме з цього часу слід обчислювати строк звернення до суду, передбаченого статтею 233 КЗпП України, який закінчився 23.04.2024. Оскільки з позовом позивач звернулася лише у жовтні 2025 року, не заявила клопотання про поновлення строку та не навела поважних причин його пропуску, суд визнав строк звернення до суду пропущеним без поважних причин. Доводи позивача про те, що вона дізналася про порушення свого права лише після отримання від відповідача письмового розрахунку та відповідей на свої звернення у липні-серпні 2025 року, суд відхилив, вважаючи, що ці обставини не впливають на визначення початку перебігу строку звернення до суду. З огляду на це суд відмовив у задоволенні позову виключно з підстав пропуску строку звернення до суду, незважаючи на визнання правомірності вимог позивача щодо права на компенсацію за невикористану відпустку.

Так, предметом апеляційного перегляду в цій справі є питання наявності підстав для стягнення на користь працівниці з відповідача-роботодавця невиплачених сум грошової компенсації за всі невикористані нею дні щорічної відпустки, а також застосування до роботодавця відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України.

Статтею45 Конституції України кожному, хто працює, гарантовано право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час.

Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом.

Державні гарантії права на відпустки працівників, визначає умови, тривалість і порядок надання їх працівникам для відновлення працездатності, зміцнення здоров`я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи, встановлені Законом України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року №504/96-ВР (далі - Закон №504/96-ВР).

Статтею 4 цього Закону визначені такі види відпусток: 1) щорічні відпустки: основна відпустка (стаття 6 цього Закону); додаткова відпустка за роботу із шкідливими та важкими умовами праці (стаття 7 цього Закону); додаткова відпустка за особливий характер праці (стаття 8 цього Закону); інші додаткові відпустки, передбачені законодавством; 2) додаткові відпустки у зв`язку з навчанням (статті 13, 14 і 15 цього Закону); 3) творча відпустка (стаття 16 цього Закону); 3-1) відпустка для підготовки та участі в змаганнях (стаття 16-1 цього Закону); 4) соціальні відпустки: відпустка у зв`язку з вагітністю та пологами (стаття 17 цього Закону); відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку (стаття 18 цього Закону); відпустка у зв`язку з усиновленням дитини (стаття 18-1 цього Закону); додаткова відпустка працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи (стаття 19 цього Закону); відпустка при народженні дитини (стаття 19-1 цього Закону); 5) відпустки без збереження заробітної плати (статті 25, 26 цього Закону).

Законодавством, колективним договором, угодою та трудовим договором можуть установлюватись інші види відпусток.

Згідно п.2 ч.1 ст.82 КЗпП України, п.2 ч.1 ст.9 Закон №504/96-ВР до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку (стаття 75 КЗпП України, ст.6 Закону №504/96-ВР), час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно із законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (у тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу), крім випадків, коли за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, військову службу за призовом осіб із числа резервістів в особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігалися місце роботи і посада на підприємстві на час призову.

У постанові Верховного Суду від 23 березня 2023 року у справі № 818/2883/14, вказано, що порядок обчислення тривалості роботи, що дає право на щорічну відпустку, визначено у статті 9 Закону №504/96-ВР, відповідно до якої, окрім часу фактичної роботи у відповідному році, до стажу роботи, що дає право на щорічну оплачувану відпустку, включається, зокрема час, коли працівник фактично не працював, але за ним згідно з законодавством зберігалися місце роботи (посада) та заробітна плата повністю або частково (в тому числі час оплаченого вимушеного прогулу, спричиненого незаконним звільненням або переведенням на іншу роботу). Отже, право особи на щорічну оплачувану відпустку пов`язується з наявністю в особи стажу роботи на підприємстві, в установі, організації, обчисленого за правилами, передбаченими статтею 9 Закону №504/96-ВР.

Відповідно до частини першої статті 24 Закону №504/96-ВР у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Аналогічні положення містяться в частині першій статті83 КЗпП України.

Згідно ч.1 ст.116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про суми, нараховані та виплачені працівникові при звільненні, із зазначенням окремо кожного виду виплати (основна та додаткова заробітна плата, заохочувальні та компенсаційні виплати, інші виплати, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до законодавства, у тому числі при звільненні) роботодавець повинен письмово повідомити працівника в день їх виплати.

Невиконання цього обов`язку є підставою для притягнення роботодавця до відповідальності, встановленої статтею 117 КЗпП України.

З матеріалів справи убачається, що постановою Житомирського апеляційного суду від 22.01.2024 у справі №279/4120/23, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 29.05.2025 встановлено, що трудовий договір з позивачкою в період з 01.04.2022 по 18.10.2023 (день звільнення) було призупинено неправомірно. Вказаний період є вимушеним прогулом.

Період вимушеного прогулу враховується як період, що зараховується до стажу роботи, що дає право на відпустку, як основну, так і додаткову.

З огляду на наведене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що позивач набула право на отримання компенсації за невикористану відпустку за період з 01.04.2022 по 18.10.2023.

Разом із цим, відповідно до статті 233 КЗпП України (у редакції, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин) працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116).

На час звільнення позивача 18.10.2023, що мало місце до ухвалення 22.01.2024 судового рішення, яким було визнано порушення прав позивача та такі права відновлено, відповідачем було проведено нарахування та виплату позивачеві розрахункових коштів у сумі 14478,08 грн як компенсації за 32 дні невикористаної відпустки при звільненні (а.с.50 т.1).

Оскільки звільнення та виплата розрахункових коштів при звільненні мали місце до визнання в судовому порядку порушення прав позивача, то відповідачем не могли бути враховані обставини, які виникли на підставі такого рішення, а позивач, відповідно, не мала підстав оспорювати розмір проведених відповідачем нарахувань у зв`язку з її звільненням на час проведення розрахунку.

З матеріалів справи слідує та сторонами не заперечується, що 10.07.2025 на виконання рішення суду у справі №279/4120/23 відповідач виплатив на користь ОСОБА_1 належну їй суму заробітної плати за період з 01.04.2022 по 18.10.2023 в розмірі 378057,90 грн.

До моменту виконання судового рішення у справі №279/4120/23 позивач мала законні очікування, що відповідач добровільно нарахує та виплатить компенсацію за невикористану відпустку. Відповідно, позивач довідалась про порушення свого права, за захистом якого вона звернулась у даній справі, лише після того, як отримала основну суму виплат за рішенням суду і переконалася, що компенсація за відпустку так і не була дорахована, отже, саме з цього часу має відраховуватись період, протягом якого вона мала право звернутись за його захистом у судовому порядку.

Враховуючи, що позивач дізналася про порушення свого права 10.07.2025 (з моменту отримання виплати на виконання рішення суду), перебіг тримісячного строку звернення до суду розпочався наступного дня - 11.07.2025, а його останнім днем, відповідно до правил обчислення строків, передбачених статтею 241-1 КЗпП України, було 10.10.2025.

При цьому звернення до суду відбулось 13.10.2025, чим порушено тримісячний строк звернення до суду, встановлений ст.233 КЗпП України.

Крім того, колегія суддів наголошує, що отримання позивачкою листа відповідача у відповідь на звернення позивачки не змінює момент, з якого позивач повинен був дізнатись про порушення своїх прав, а свідчить лише про час, коли позивач почав вчиняти дії щодо реалізації свого права і ця дата не пов`язується з початком перебігу строку звернення до суду в даному випадку.

У постанові Верховного Суду від 15 листопада 2021 року у справі № 212/9516/19 висловлено правову позицію про те, що установлені статтею 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. Ці строки не перериваються і не зупиняються. При необґрунтованості вимог суд відмовляє в позові з цих підстав без посилання на строки звернення до суду, оскільки відсутнє порушене право. При обґрунтованості позовних вимог і поважності причин пропуску строку звернення до суду суд поновлює пропущений строк на звернення та вирішує його по суті. Натомість у разі пропуску строку без поважних причин та обґрунтованості позовних вимог суд наводить у рішенні мотиви, чому позовні вимоги є обґрунтованими та чому він вважає неможливим поновити строк, та зазначає, що відмовляє в позові саме внаслідок пропуску строку.

Таким чином, встановивши, що строк звернення до суду, передбачений статтею 233 КЗпП України, пропущений, позивачкою не наведені підстави для його поновлення, суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову у зв`язку з пропуском зазначеного строку, хоч і помилково визначив момент з якого має відраховуватись період, протягом якого позивач мала право звернутись за захистом своїх прав у судовому порядку.

Колегія суддів зазначає про неможливість застосування ч.1 ст.233 у редакції, чинній до 19.07.2022 (до набрання чинності Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин" від 01.07.2022 № 2352-IX), яка не обмежувала працівника будь-яким строком у праві звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати у разі порушення законодавства про оплату праці.

У рішенні Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року у справі №1-р/2025 за конституційним поданням Верховного Суду щодо відповідності Конституції України (конституційності) частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (справа щодо строків звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат) відсутні положення, які б дозволили зробити висновок про його поширення на правовідносини, які припинилися на момент його ухвалення.

Натомість у резолютивній частині цього рішення чітко вказано про те, що частина перша статті 233 Кодексу законів про працю України в частині встановлення тримісячного строку для звернення працівника до суду про стягнення заробітної плати та інших належних працівникові виплат, визнана неконституційною, утрачає чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Таким чином, Рішення Конституційного Суду України від 11 грудня 2025 року у справі №1-р/2025 поширюється на правовідносини, які виникли з 11 грудня 2025 року та є незастосовним до спірних правовідносин у цій справі.

Інші доводи апеляційної скарги не містять посилання на докази, які б спростовували висновки суду і впливали на їх законність, а зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками суду щодо їх оцінки стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення ухвалено з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ухвалив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Шостак Світлана Вікторівна, залишити без задоволення.

Рішення Коростенського міськрайонного суду Житомирської області від 16 березня 2026 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий В.А. Панкеєва

Судді Н.Й. Григорусь

О.М. Галацевич

Повне судове рішення складено 24 серпня 2026 року.