Постанова від 19 серпня 2026 р. у справі №274/8054/24 — Житомирський апеляційний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 274/8054/24 Головуючий у 1-й інст. Большакова Т.Б.

Категорія 55 Доповідач Панкеєва В.А.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2026 року Житомирський апеляційний суд у складі:

головуючого судді Панкеєвої В. А.,

суддів Григорусь Н. Й.,

Галацевич О. М.,

за участю секретаря Добровольської В. В.,

розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Житомирі цивільну справу № 274/8054/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів та 3 % річних від суми безпідставно набутих грошових коштів,

за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - адвоката Сачка Андрія Вікторовича,

на рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 30 грудня 2025 року,

встановив:

У жовтні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області із позовом до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів та 3 % річних від суми безпідставно набутих грошових коштів.

Позов мотивовано тим, що 20.09.2014 ОСОБА_2 написав розписку про те, що він дійсно отримав у ОСОБА_1 30000,00 доларів США для розпаювання земель фермерського господарства "Світанок" в кількості 51,25 га на членів сім`ї родини ОСОБА_1 . Кошти отримав в присутності ОСОБА_3 . Також, 20.09.2014 сторони написали двосторонню згоду. Умови розписки відповідач не виконав, землі не розпаював, кошти за першою вимогою позивачу не повернув.

З урахуванням наведеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просив суд:

- стягнути з ОСОБА_2 на свою користь безпідставно набуті на підставі розписки кошти в сумі 30000,00 доларів США, які підлягають сплаті в гривні за офіційним курсом Національного банку України, встановленим для відповідної валюти на день платежу;

- стягнути з ОСОБА_2 на його користь відповідно до ст.625 ЦК України 3% річних в розмірі 2700,00 доларів США, що еквівалентно 111174,12 грн за курсом НБУ станом на момент подачі позову до суду 09.10.2024 від суми безпідставно набутих грошових коштів.

Рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 30 грудня 2025 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів та 3 % річних від суми безпідставно набутих грошових коштів - задоволено частково, стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 30000 доларів США, безпідставно набутих грошових коштів та 12285,12 грн судового збору. У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

Додатковим рішенням Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 29 січня 2026 року заяви представників позивача про ухвалення додаткового рішення по цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів та 3 % річних від суми безпідставно набутих грошових коштів - задоволено частково. Ухвалено додаткове рішення по цивільній справі № 274/8054/24 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення безпідставно набутих грошових коштів та 3 % річних від суми безпідставно набутих грошових коштів. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 25000 грн. У задоволенні решти відмовлено.

Не погодившись із вказаним рішенням, представник ОСОБА_2 - адвокат Сачок А.В. через підсистему "Електронний суд" подав апеляційну скаргу, у якій просить рішення скасувати та постановити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Доводи апеляційної скарги зводяться до того, що суд першої інстанції дійшов помилкового та суперечливого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача безпідставно набутих коштів. Зі змісту розписки не вбачається жодного обов`язку ОСОБА_1 щодо сплати чи повернення коштів, а тому позивач, діючи розсудливо та усвідомлюючи відсутність правових підстав для передачі коштів, добровільно передав їх відповідачу та протягом майже 10 років не цікавився їх подальшою долею і не заявляв жодних вимог. Така поведінка свідчить про суперечливість дій позивача, який лише згодом почав вимагати повернення коштів. Крім того, позивач посилався на невиконання відповідачем певних домовленостей та зобов`язань, передбачених розпискою і двосторонньою згодою, що виключає можливість кваліфікації спірних правовідносин як безпідставного збагачення, оскільки між сторонами фактично існували договірні відносини. Суд першої інстанції, з одного боку, визнав наявність певних зобов`язань відповідача та навіть часткове їх виконання, а з іншого - безпідставно застосував положення про повернення безпідставно набутого майна. Також суд не надав належної оцінки тому факту, що паювання земель у межах фермерського господарства є неможливим за своєю правовою природою, а отже позивач усвідомлював відсутність будь-яких правових перспектив реалізації зазначених домовленостей на момент передачі коштів.

Ухвалами Житомирського апеляційного суду від 19 березня 2026 року відкрито провадження у справі та справу призначено до розгляду на 12:00 год 28 травня 2026 року.

03 квітня 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Томашевська О.А. подала відзив, у якому просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 30 грудня 2025 року - без змін. Зазначає, що у цій справі належними доказами підтверджується факт передачі ОСОБА_1 коштів в сумі 30000 доларів США ОСОБА_2 , що зафіксовано в розписці від 20.09.2014 про отримання коштів, відсутність будь-яких правових підстав для набуття та збереження вказаних коштів ОСОБА_2 , зокрема відсутність оформлення розпаювання земельних ділянок на користь родини ОСОБА_1 та відсутність будь якого нормативно-правового регулювання питання набуття грошей ОСОБА_2 . З огляду на наведені докази, вбачається, що ОСОБА_2 безпідставно набув кошти ОСОБА_1 в сумі 30000 доларів США, а тому вказані кошти правомірно стягнуто із відповідача на користь позивача.

03 квітня 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Лунегов О.О. подав до Житомирського апеляційного суду відзив на апеляційну скаргу, в якому вказує, що позивач та його представник повністю погоджуються з висновками суду першої інстанції та вважають їх законними й обґрунтованими. Судом правильно встановлено відсутність належної правової підстави для утримання відповідачем грошових коштів, у зв`язку з чим обґрунтовано застосовано положення ст.1212 ЦК України та задоволено позовні вимоги. Підстав для скасування чи зміни оскаржуваного рішення не вбачається.

Сторони в судове засідання не з`явилися, хоча про дату, час і місце розгляду справи були повідомлені належним чином та вчасно.

За приписами ст.372 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суд апеляційної інстанції відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано судом поважними. Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Представник відповідача апеляційну скаргу підтримав в повному обсязі та просив її задовольнити. В судових дебатах просив застосувати наслідки спливу строку позовної давності.

Представник позивача заперечила щодо задоволення апеляційної скарги.

Вислухавши пояснення представників сторін та перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судом встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 20.09.2014 було складено розписку, за умовами якої ОСОБА_2 отримав у ОСОБА_4 тридцять тисяч доларів США, для розпаювання земель Ф/Г "Світанок" в кількості 51,25 га на членів сім`ї родини ОСОБА_4 та його доньки і онука. Кошти отримав у своєму будинку в присутності його дружини ОСОБА_3 (а.с.83 т.2).

20.09.2014 складено двосторонню згоду за якою, ОСОБА_2 з однієї сторони та ОСОБА_4 з другої сторони склали дану угоду про наступне: "Землі його Ф/Г "Світанок" він розпайовує на 10 членів родини ОСОБА_5 і на свою доньку ОСОБА_6 і на онука ОСОБА_7 . Паї доньки і онука родина ОСОБА_8 користується безкоштовно, а в наступні роки сплачують оренду за домовленістю. Всі виникаючі питання обговорюються за згодою сторін. Згода підписана в присутності ОСОБА_3 ". Згода укладена у простій письмовій формі (а.с.82 т.2).

13.11.2014 ОСОБА_2 склав заяву, яка адресована всім компетентним органам про те, що він дає згоду на вилучення частини земельної ділянки в розмірі земельної частки (паю), із земельної ділянки, що розташована на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району Вінницької області, яка була надана йому у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства площею 51,25 га для передачі у приватну власність громадянам: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_1 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , ОСОБА_15 , ОСОБА_16 , ОСОБА_17 , ОСОБА_18 , ОСОБА_19 у розмірі 4,27 га кожному. Заява посвідчена приватним нотаріусом Вінницького міського нотаріального округу Троян А.С. Зареєстровано в реєстрі за № 1616 (а.с.133 т.1).

Також, ОСОБА_2 подав клопотання на ім`я начальника Головного управління Держземагенства у Вінницькій області, у якому відповідно до ст. ст.118, 122, 123 Земельного кодексу України, просив надати дозвіл на виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельних ділянок у власність за рахунок земель фермерського господарства "Світанок" в розмірі земельної частки (паю) на території Вишеньківської сільської ради Хмільницького району для ведення фермерського господарства. По даному виду цільового призначення правом безоплатної приватизації не скористався (а.с.132 т.1).

20.09.2024 ОСОБА_1 направив на адресу ОСОБА_2 досудову вимогу про повернення 30000,00 доларів США (а.с.13 т.1).

Проте, на вимогу ОСОБА_1 ОСОБА_2 кошти не повернув.

Частково задовольняючи позов суд першої інстанції виходив з того, що відповідач ОСОБА_2 фактично отримав від позивача ОСОБА_1 грошові кошти у сумі 30000,00 доларів США, що підтверджується власноручно написаною розпискою від 20.09.2014, а також не заперечувалось самим відповідачем під час розгляду справи. Суд встановив, що кошти були передані для розпаювання земель фермерського господарства "Світанок" на користь позивача та членів його родини, однак фактично розпаювання земель не відбулося, право власності на земельні ділянки оформлено не було, а будь-які цивільно-правові договори між сторонами укладені не були. Дослідивши розписку та двосторонню згоду від 20.09.2014, суд дійшов висновку, що ці документи не підтверджують існування належним чином оформлених договірних відносин, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню положення ст.1212 ЦК України про повернення безпідставно набутого майна. Суд зазначив, що підстава, на якій відповідач отримав кошти, фактично відпала, оскільки очікуваний результат у вигляді розпаювання земель не був досягнутий. При цьому суд врахував, що відповідач вчиняв певні дії щодо оформлення розпаювання земель, зокрема звертався до компетентних органів та надавав згоду на вилучення частини земельної ділянки, однак такі дії не призвели до реалізації домовленостей сторін. Водночас суд відмовив у задоволенні вимог про стягнення 3% річних, оскільки розписка не містила строку виконання зобов`язання, а належних доказів вручення відповідачу досудової вимоги про повернення коштів матеріали справи не містили, у зв`язку з чим суд визнав недоведеним факт прострочення виконання грошового зобов`язання.

З таким висновком суду першої інстанції погоджується колегія суддів з огляду на таке.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України)).

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Відсутність порушеного права особи, як і обрання нею неефективного способу захисту порушеного права, є достатніми і самостійними підставами для відмови в задоволенні позову.

У справі, яка переглядається, ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом про стягнення з ОСОБА_2 коштів, які, на переконання позивача, були набуті та збережені відповідачем без достатньої правової підстави.

Такі вимоги позивача ґрунтуються на приписах статті 1212 ЦК України, за змістом частини першої якої особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Суд зауважує, що зобов`язання з повернення безпідставно набутого (збереженого) майна випливає із загальної для права заборони безпідставного збагачення: той, хто збагатився за рахунок іншого, без належної на те правової підстави зобов`язаний повернути предмет власного збагачення.

Традиційно в доктрині цивільного права зобов`язання, які є наслідком безпідставного збагачення, іменуються кондикційними (з лат. "condictio sine causa" - повернення збагачення, одержаного без правової (справедливої) підстави).

Особливості кондикційних правовідносин (зобов`язань) неодноразово були предметом дослідження суду касаційної інстанції (Верховного Суду України, касаційних судів у складі Верховного Суду та Великої Палати Верховного Суду).

У постановах Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 922/3412/17 та від 13 лютого 2019 року у справі № 320/5877/17 зроблено висновок, що предметом регулювання глави 83 ЦК України є відносини, що виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна і не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права. Відповідно до частин першої та другої статті 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Кондикційні зобов`язання виникають за наявності одночасно таких умов: набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); набуття чи збереження майна відбулося за відсутності правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала. У разі виникнення спору стосовно набуття майна або його збереження без достатніх правових підстав договірний характер спірних правовідносин унеможливлює застосування до них судом положень глави 83 ЦК України.

Так, ще у постанові Верховного Суду України від 02 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15 було зазначено, що кондикційне зобов`язання виникає за наявності таких умов: 1) набуття чи збереження майна однією особою (набувачем) за рахунок іншої (потерпілого); 2) набуття чи збереження майна відбулося без правової підстави або підстава, на якій майно набувалося, згодом відпала (постанова).

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується прямо на законі, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином (постанови Верховного Суду від 01 квітня 2019 року у справі № 904/2444/18, від 23 січня 2020 року у справі № 910/3395/19).

У постанові від 25 вересня 2024 року в справі № 201/9127/21 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що характерною особливістю кондикційних зобов`язань є те, що підстави їх виникнення мають широкий спектр: зобов`язання можуть виникати як із дій, так і з подій, причому з дій як сторін зобов`язання, так і третіх осіб, із дій як запланованих, так і випадкових, як правомірних, так і неправомірних.

Безпідставне збагачення може полягати як у так званому "фактичному" збагаченні, коли набувач, не отримуючи права на річ, фактично володіє і користується нею, так і в "юридичному" збагаченні, коли набувач отримує суб`єктивне право на предмет збагачення.

Конструкція частини першої статті 1212 ЦК України свідчить про необхідність установлення так званої "абсолютної" безпідставності набуття (збереження) майна не лише в момент його набуття (збереження), а й станом на час розгляду спору.

Натомість договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів). Якщо майно набуте на підставі правочину, статтю 1212 ЦК України можна застосовувати тільки після того, як така правова підстава в установленому порядку скасована, визнана недійсною, змінена, припинена або її не було взагалі. Винятком є випадки, коли майно безпідставно набуте у зв`язку із зобов`язанням (правочином), але не відповідно до його умов.

Підсумовуючи, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що, за загальним правилом, кондикція у її класичному розумінні є самостійним позадоговірним зобов`язальним способом захисту права власності або іншого майнового права, спрямованим на повернення майна, набутого без достатньої правової підстави, тому учаснику цивільних відносин, за чий рахунок відбулося таке неправомірне збагачення.

Крім того, в практиці Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду при вирішенні питання про наявність або відсутність підстав для стягнення безпідставно набутих коштів прийнято враховувати засади справедливості, добросовісності та розумності.

Тлумачення як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 статті 3 ЦК України зокрема свідчить, що загальні засади (принципи) цивільного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, в першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства.

У постанові Верховного Суду від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 зазначено, що добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Про необхідність застосування наведених засад цивільного законодавства та, зокрема, принципу добросовісності у правовідносинах, що, на переконання позивача, є кондикційними, йдеться і в постановах Верховного Суду від 04 серпня 2021 року в справі № 185/446/18 та від 11 січня 2023 року у справі №548/741/21, на які є посилання в апеляційній скарзі відповідача.

Втім, у справах № 185/446/18 та №548/741/21 необхідність застосування принципу добросовісності та доктрини заборони суперечливої поведінки суд касаційної інстанції пов`язував із тим, що безпідставно набуті грошові кошти не підлягають поверненню, якщо потерпіла особа знає, що в неї відсутнє зобов`язання (відсутній обов`язок) для сплати коштів, проте здійснює таку сплату, тим самим поводиться суперечливо, якщо згодом вимагає повернення сплачених коштів.

Натомість у цій справі, яка переглядається, згадані принципи і засади цивільного законодавства, на переконання колегії суддів, не підлягають застосуванню з урахуванням фактичних обставин, а саме особа, яка вимагає повернення коштів як безпідставно набутих, розуміла правову підставу сплати цих коштів і передавала їх на конкретні цілі, які в подальшому не були досягнуті.

Як уже зазначалося, згідно з усталеною судовою практикою стягнення безпідставно набутих коштів можливе за умови, коли правова підстава для передачі таких коштів або взагалі не існувала, або з часом відпала. Крім того, договір чи інший правочин є достатньою та належною правовою підставою набуття майна (отримання коштів).

Оцінюючи висновки суду попередньої інстанції, в питанні того, чи існували у цій справі між сторонами договірні відносини, колегія суддів нагадує про таке.

Традиційно для доктрини цивільного права прийнято розглядати договір у чотирьох різних аспектах: договір як правочин; договір як документ; договір як правовідносини; договір як регулятор відносин між його сторонами.

В питанні виникнення договірних зобов`язань найбільш важливим є оцінка договору як правочину. За статтею 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори). Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Договір як двосторонній правочин передбачає, що такі дії вчиняють обидві сторони договору й такі дії мають бути спрямовані на досягнення спільної правової мети. Підґрунтям договору як правочину є певна домовленість, оскільки за змістом частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Саме домовленість є внутрішньою сутністю договору.

Якщо йдеться про домовленість, то передусім на виникнення таких прав і обов`язків має бути спрямована внутрішня воля обох сторін. Цій внутрішній волі, для того щоб не виник дефект волі правочину, має відповідати волевиявлення кожного учасника правочину.

Отже, договір як правочин характеризується свободою волі сторін. У договорі через здійснене волевиявлення виражається воля його сторін. Виникненню договору передує процес проходження його через свідомість та волю контрагентів.

Натомість договір як документ є лише зовнішньою формою, способом об`єктивізації, оформлення досягнутої домовленості.

Вимоги щодо зовнішньої, зокрема, письмової форми договору як документа закріплені у статті 207 ЦК України. Згідно з частиною першою статті 218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом.

У справі, яка переглядається, сторони досягли домовленості щодо передачі відповідачу грошових коштів для розпаювання земель фермерського господарства "Світанок". Водночас така домовленість не створила належної та достатньої правової підстави для безстрокового утримання відповідачем отриманих коштів, оскільки обумовлений сторонами результат не був досягнутий, а підстава, на якій кошти були передані, згодом відпала.

Колегія суддів уважає, що визначальним у цій ситуації є не питання наявності між сторонами письмового договору (документа), а характер дій (волевиявлення) сторін спору та результат, на який це волевиявлення було спрямоване.

Укладення договору може виражатися й у діях сторін, які своєю поведінкою визнали чи схвалили договірні відносини.

Зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 зроблено правовий висновок про те, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону.

У постанові від 26 жовтня 2022 року в справі № 227/3760/19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у разі якщо договір виконувався обома сторонами, то кваліфікація договору як неукладеного виключається, такий договір вважається укладеним та може бути оспорюваним (за відсутності законодавчих застережень про інше).

У справі, яка переглядається, судами встановлено й не заперечується сторонами, що метою передачі коштів відповідачу було розпаювання земель фермерського господарства "Світанок" в кількості 51,25 га на членів сім`ї родини ОСОБА_1 та його доньки і онука.

Як вбачається із апеляційної скарги, відповідач не оспорює факт отримання ним указаних грошових коштів.

Згідно з частиною першою статті 82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Таким чином, суд першої інстанції, встановивши факт отримання відповідачем від позивача грошових коштів у розмірі 30000,00 доларів США для розпаювання земель фермерського господарства "Світанок" в кількості 51,25 га, в подальшому розпаювання земель фактично не відбулося, як і укладення будь-яких цивільно-правових договорів з приводу вказаних земель, оформлення права власності на них, дійшов обґрунтованого висновку про стягнення цих коштів з відповідача на користь позивача, застосувавши положення ст.1212 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги про те, що місцевий суд не надав оцінки поведінці позивача щодо того, що кошти передавалися за відсутності належної правової підстави для їх подальшого утримання відповідачем, апеляційним судом не беруться до уваги, оскільки положення глави 83 ЦК України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події.

Посилання в апеляційній скарзі на те, що суд першої інстанції не врахував висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 17.04.2024 у справі № 127/12240/22 колегія суддів відхиляє, оскільки висновки у цій справі і у справі, що переглядається, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст спірних правовідносин, є різними, у зазначених справах суди виходили з конкретних обставин та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи апеляційної скарги не містять посилання на докази, які б спростовували висновки суду і впливали на їх законність, а зводяться до переоцінки доказів і незгоди відповідача з висновками суду щодо їх оцінки стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом.

Оскільки рішення суду першої інстанції оскаржується лише в частині стягнення безпідставно набутих грошових коштів, в іншій частині його законність та обґрунтованість апеляційним судом не перевіряються.

Щодо застосування наслідків спливу строку позовної давності.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Особа, яка виконала зобов`язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту (ст.267 ЦК України.

Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України, положення якої сформульоване із застосуванням слова "лише" (синонім "тільки", "виключно"), та відсутність будь-якого іншого нормативно-правового акта, який би встановлював інше правило застосування позовної давності, дає підстави стверджувати, що із цього положення випливає безумовний висновок, відповідно до якого за відсутності заяви сторони у спорі суд не застосовує позовної давності. Таким чином, положення про позовну давність є диспозитивними, а не імперативними в застосуванні. Отже, без заяви сторони у спорі позовна давність застосовуватися не може за жодних обставин, оскільки можливість застосування позовної давності пов`язана лише з наявністю про це заяви сторони, зробленої до ухвалення рішення судом першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції установив, що під час розгляду справи в суді першої інстанції така заява відповідачем або його представником не подавалась, хоча вони мали процесуальну можливість це зробити.

Колегія суддів звертає увагу, що суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування позовної давності, оскільки стаття 267 ЦК України закріплює норму матеріального права, а нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України", № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ухвалив :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - адвоката Сачка Андрія Вікторовича,залишити без задоволення.

Рішення Бердичівського міськрайонного суду Житомирської області від 30 грудня 2025 рокузалишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий В.А. Панкеєва

Судді Н.Й. Григорусь

О.М. Галацевич

Повне судове рішення складено 24 серпня 2026 року.