Постанова від 17 серпня 2026 р. у справі №502/1858/25 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/5040/26

Справа № 502/1858/25

Головуючий у першій інстанції Маслеников О. А.

Доповідач Кострицький В. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.08.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Кострицького В.В.,

суддів: Назарової М.В., Коновалової В.А.,

за участю секретаря судового засідання Булацевської Я.В.,

учасники справи:

позивач – Товариство з обмеженою відповідальністю «УКР КРЕДИТ ФІНАНС»

відповідач - ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» на заочне рішення Кілійського районного суду Одеської області від 06 січня 2026 року, ухвалене у складі судді Маслеников О.А., у приміщенні того ж суду,

у цивільний справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-

установив:

Короткий зміст позовних вимог.

Позивач, товариства з обмеженою відповідальністю «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

В позовній заяві представник позивача зазначив, що 14.06.2024 між ОСОБА_1 та позивачем було укладено електронний Договір про відкриття кредитної лінії №1408-6255. Кредитодавцем було прийнято рішення про можливість застосування до Позичальника Програми лояльності для споживачів фінансових послуг ТОВ «УКР КРЕДИТ ФІНАНС», а саме часткового списання заборгованості Позичальнику за нарахованими процентами у сумі 12160 гривень за умови погашення Позичальником решти заборгованості за Кредитним договором в розмірі 100000 гривень. Враховуючи вищезазначене, Кредитодавець просить суд стягнути з Позичальника не повну суму заборгованості за Кредитним договором, а лише її частину, а саме: - прострочену заборгованість за кредитом – 20 000,00 гривень; - прострочену заборгованість за нарахованими процентами – 80000 гривень, що разом становить 100000 гривень.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Кілійського районного суду Одеської області від 06 січня 2026 року позов товариства з обмеженою відповідальністю «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором – задоволено частково.

Суд першої інстанції в обґрунтування свого рішення зазначає, що аналізуючи зібрані докази в їх сукупності суд приходить до висновку, що кредитний договір №1408-6255 від 14.06.2024 року укладений у спосіб визначений чинним законодавством України з повним дотриманням вимог щодо їх укладення із зазначенням умов, які жодним чином не порушують вимоги Закону України «Про захист прав споживачів», порядок надання та повнота наданої інформації відповідають вимогам Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг».

З наданого позивачем розрахунку вбачається, що заборгованість по тілу кредиту за кредитним договором становить 20000 грн., натомість відсотки за користування даними грошовими коштами становлять 80000 грн., тому з огляду на вищевикладене та з метою забезпечення відповідності заявленого позивачем до стягнення розмір заборгованості засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права, суд вважає за необхідне розмір процентів за користування кредитом зменшити з 80000 грн. до 20000 грн.

Встановивши з наданих позивачем та досліджених і оцінених в порядку ст. 89 ЦПК України доказів фактичні обставини та беручи до наведені норми права, суд вважає достовірно встановленим існування обов`язку відповідача повернути позивачу кредитні кошти відповідно до умов укладеного між ними договору, а порушене право позивача внаслідок невиконання відповідачем даного обов`язку таким, що підлягає захисту згідно ст. ст. 15, 16, 1048-1049 ЦК України.

Доводи апеляційної скарги.

Не погоджуючись з рішенням суду, представник позивача звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Кілійського районного суду Одеської області від 06 січня 2026 року, а саме в частині стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» заборгованість за Кредитним договором №1408-6255 від 14.06.2024 року в загальному розмірі 40 968,96 грн. скасувати та прийняти нове рішення про стягнення з ОСОБА_1 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» загальну суму заборгованості за Кредитним договором №1408-6255 від 14.06.2024 р., в розмірі 100 000,00 гривень, що складається з: прострочена заборгованість за кредитом – 20 000,00 гривень, - прострочена заборгованість за нарахованими процентами – 80 000,00 гривень.

В апеляційній скарзі ТОВ «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» посилається на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин справи та неправильне застосування норм матеріального права.

Вважає помилковим висновок суду про несправедливість умов кредитного договору щодо процентів, оскільки нараховані 80 000 грн є процентами за користування кредитом протягом погодженого сторонами 300-денного строку кредитування, а не штрафом, пенею чи іншою санкцією за прострочення.

Зазначає, що розмір процентної ставки 1,20 % або 1,50 % на день був прямо визначений договором, з яким відповідач ознайомився та погодився шляхом електронного підпису, а тому такі проценти підлягають стягненню відповідно до статей 1048, 1054, 1056-1 ЦК України та принципу свободи договору.

Положення п. 5 ч. 3 ст. 18 Закону України «Про захист прав споживачів» представник вважає незастосовними, оскільки вони стосуються непропорційної компенсації за невиконання зобов`язання, тоді як штрафні санкції відповідачу не нараховувалися.

Щодо явки сторін.

Учасники справи належним чином повідомлені про час, дату та місце судового засідання, однак до судового засідання не з`явились, заяв про відкладення не подавали, що не перешкоджає апеляційному перегляду справи відповідно до ст. 372 ЦПК України.

Позиція апеляційного суду.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників справ, оцінивши доводи апеляційних скарг та відзивів на них, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить наступного.

Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджено, що 14.06.2024 року між ОСОБА_1 та позивачем було укладено електронний Договір про відкриття кредитної лінії №1408-6255.

Пунктом 4.1. Договору визначено розмір кредиту – 20 000 грн..

Пунктом 4.6 Договору визначено стандартну процентну ставку – 1.5%.

Пунктом 4.9 Договору встановлено строк кредитування 300 календарних днів.

Пунктом 4.10 Договору визначено реальна процентна ставка складає 27137,17%.

Кредитодавцем було прийнято рішення про можливість застосування до Позичальника Програми лояльності для споживачів фінансових послуг ТОВ «УКР КРЕДИТ ФІНАНС», а саме часткового списання заборгованості Позичальнику за нарахованими процентами у сумі 12160 гривень за умови погашення Позичальником решти заборгованості за Кредитним договором в розмірі 100000 гривень.

Враховуючи вищезазначене, Кредитодавець просить суд у стягнути з Позичальника не повну суму заборгованості за Кредитним договором, а лише її частину, а саме: - прострочену заборгованість за кредитом – 2000,00 гривень; - прострочену заборгованість за нарахованими процентами – 80000 гривень, що разом становить 100000 гривень.

Суд, дослідивши та проаналізувавши матеріали справи, письмові докази надані позивачем на підтвердження позовних вимог, виходячи зі свого внутрішнього переконання, дійшов до наступних висновків.

Згідно п. 1 ч. 2 ст.11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 Цивільного процесуального кодексу України, суд розглядає справу не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно положень ч. 1 ст.1054 Цивільного кодексу України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

За ч. 2 ст.1050 Цивільного кодексу України якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Як передбачено ст. 627 Цивільного кодексу України, відповідно до ст.6цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до положень ст.ст.526, 530 Цивільного кодексу України зобов`язання повинні виконуватися належним чином і в установленні строки відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а згідно ст. 629 Цивільного кодексу України - договір є обов`язковим для виконання сторонами.

У статті 3 Закону України «Про електрону комерцію» зазначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі. Кожний примірник електронного документа з накладеним на нього підписом, визначеним статтею 12 цього Закону, є оригіналом такого документа. Електронний договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти такий договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції в порядку, визначеному частиною шостою цієї статті.

Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею (стаття 11 Закону України «Про електронну комерцію»).

Також, статтею 204 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Статтею 205 ЦК України щодо форм правочину, способу волевиявлення встановлено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Абзац другий частини другої статті 639 ЦК України передбачає, що договір, укладений за допомогою інформаційно-телекомунікаційних систем за згодою обох сторін вважається укладеним в письмовій формі.

Аналогічний правовий висновок міститься в постанові Верховного Суду від 12 січня 2021 року у справі № 524/5556/19.

Відповідно до ч. 1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі ст. 1049 ЦК України, позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно ст.611 ЦК України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Аналізуючи зібрані докази в їх сукупності суд приходить до висновку, що кредитний договір №1408-6255 від 14.06.2024 року укладений у спосіб визначений чинним законодавством України з повним дотриманням вимог щодо їх укладення із зазначенням умов.

Щодо вимог представника позивача стосовно стягнення заборгованості за відсотками за невиконання кредитного договору №1408-6255 від 14.06.2024 р.

Відповідно до п. 5 ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором. Під час стягнення заявленої позивачем заборгованості необхідно керуватись чітко обумовленими між контрагентами кредитного договору умовами, а не іншими умовами, які дають змогу кредитодавцю вийти за межі узгодженого строку та нарахувати непропорційно велику суму компенсації, оскільки така непропорційно велика сума компенсації не відповідає засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.

Отже, вимога про нарахування та сплату відсотків, які є явно завищеними, не відповідає передбаченим у ч. 3 ст. 509, ч. 1, 2 ст. 627 ЦК України засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права.

Наявність у кредитора можливості стягувати із споживача надмірні грошові суми відсотків спотворює їх дійсне правове призначення, оскільки із засобу розумного стимулювання боржника виконувати основне грошове зобов`язання проценти перетворюється на несправедливо непомірний тягар для споживача та джерело отримання невиправданих додаткових прибутків кредитором.

Позивач як фінансова установа, скориставшись необізнаністю позичальника, діючи із порушенням звичаїв ділового обороту та порушуючи при цьому норми і вимоги чинного законодавства, спонукав у такий спосіб позичальника на укладення договору позики на вкрай невигідних для нього умовах, які відповідач не міг оцінити належно.

Необхідно зазначити, що з огляду на ч. 4 ст. 42 Конституції України участь у договорі споживача як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, звужує дію принципу рівності учасників цивільно-правових відносин та свободи договору, зокрема у договорах про надання споживчого кредиту щодо сплати споживачем непропорційно великих відсотків за прострочення повернення кредиту.

Вказане узгоджується із положеннями Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 09.04.1985 № 39/248 «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів», в якій зазначено, що, визнаючи, що споживачі нерідко перебувають у нерівному становищі з точки зору економічних умов, рівня освіти та купівельної спроможності, принципи захисту інтересів споживачів мають, зокрема, за мету сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою усіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно позначається на споживачах.

Пунктами 1, 2 Резолюції Генеральної Асамблеї ООН «Керівні принципи для захисту інтересів споживачів» від 09.04.1985 № 39/248, Хартією захисту споживачів, схваленою Резолюцією Консультативної ради Європи від 17.05.1973 № 543, Директивою 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11.05.2005 (пункти 9, 13, 14 преамбули), Директивою 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23.04.2008 про кредитні угоди для споживачів передбачається, що надання товарів чи послуг, зокрема у фінансовій галузі, не має здійснюватися за допомогою прямого чи опосередкованого обману споживача, а відповідні права споживачів регламентуються як на доконтрактній стадії, так і на стадії виконання кредитної угоди.

Директива 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради Європи від 11.05.2005 розділяє комерційну діяльність, що вводить в оману на дію і бездіяльність та застосовується до правовідносин до і після укладення угоди, фінансові послуги через їх складність та властиві їм серйозні ризики потребують встановлення детальних вимог, включаючи позитивні зобов`язання торговця. Оманливі види торговельної практики утримують споживача від поміркованого і таким чином, ефективного вибору.

Межі дії принципу свободи договору визначаються законодавством з урахуванням критеріїв справедливості, добросовісності, пропорційності і розумності. При цьому держава має підтримувати на засадах пропорційності розумний баланс між публічним інтересом ефективного перерозподілу грошових накопичень, комерційними інтересами банків щодо отримання справедливого прибутку від кредитування і правами та охоронюваними законом інтересами споживачів їх кредитних послуг (пункт 3 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 10.11.2011 № 15-рп/2011 у справі про захист прав споживачів кредитних послуг).

У Рішенні від 11.07.2013 № 7-рп/2013 Конституційний Суд України дійшов висновку, що умови договору споживчого кредиту, його укладання та виконання повинні підпорядковуватися таким засадам, згідно з якими особа споживача вважається слабкою стороною у договорі та підлягає особливому правовому захисту з урахуванням принципів справедливості, добросовісності і розумності. Виконання державою конституційно-правового обов`язку щодо захисту прав споживачів вимагає від неї спеціального законодавчого врегулювання питань, пов`язаних із забезпеченням дії зазначених принципів у відносинах споживчого кредитування, зокрема, щодо встановлення справедливого розміру неустойки за прострочення виконання грошових зобов`язань позичальниками - фізичними особами.

Аналогічний правовий висновок міститься у постанові Верховного Суду від 07 жовтня 2020 року у справі № 132/1006/19.

Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, якщо відповідальність боржника перед кредитором за неналежне виконання обов`язку щодо своєчасного розрахунку не обмежена жодними межами, а залежить виключно від встановлених договором процентів (штрафу, пені, річних відсотків), то за певних обставин обсяг відповідальності може бути нерозумним з огляду на його непропорційність наслідкам правопорушення. Також у цій постанові зазначено, що з огляду на наведені мотиви про компенсаційний характер заходів відповідальності у цивільному праві, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що, керуючись принципами розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити загальний розмір як неустойки, штрафу, так і процентів річних, як відповідальності за прострочення грошового зобов`язання.

З наданого позивачем розрахунку вбачається, що заборгованість по тілу кредиту за кредитним договором становить 20000 грн., натомість відсотки за користування даними грошовими коштами становлять 80000 грн., тому з огляду на вищевикладене та з метою забезпечення відповідності заявленого позивачем до стягнення розмір заборгованості засадам справедливості, добросовісності, розумності як складовим елементам загального конституційного принципу верховенства права, суд вважає за необхідне розмір процентів за користування кредитом зменшити з 80000 грн. до 20000 грн.

Встановивши з наданих позивачем та досліджених і оцінених в порядку ст. 89 ЦПК України доказів фактичні обставини та беручи до наведені норми права, суд вважає достовірно встановленим існування обов`язку відповідача повернути позивачу кредитні кошти відповідно до умов укладеного між ними договору, а порушене право позивача внаслідок невиконання відповідачем даного обов`язку таким, що підлягає захисту згідно ст. ст. 15, 16, 1048-1049 ЦК України.

Всебічно, повно, об`єктивно та безпосередньо дослідивши наявні у справі докази, з`ясувавши обставини, на які посилалися сторони по справі, як на підстави своїх вимог, вивчивши матеріали справи, суд дійшов висновку про необхідність задоволення позовних вимог в частковому обсязі.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції безпідставно зменшив розмір нарахованих процентів, помилково ототожнивши їх із неустойкою (штрафом, пенею), колегія суддів оцінює критично з огляду на таке.

Дійсно, за своєю правовою природою проценти, передбачені статтями 1048, 1054 ЦК України, є платою за користування кредитними коштами та не є тотожними неустойці або процентам річних, передбаченим статтею 625 ЦК України як наслідок прострочення виконання грошового зобов`язання.

Разом із тим сама по собі правова кваліфікація відповідних нарахувань як процентів за користування кредитом не свідчить про безумовну обґрунтованість їх стягнення у будь-якому визначеному договором розмірі та не виключає обов`язку суду перевірити умови споживчого кредитування і наслідки їх застосування на відповідність засадам справедливості, добросовісності та розумності.

Відповідно до частини третьої статті 509 ЦК України зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними у визначенні умов договору, однак така свобода не є абсолютною та здійснюється з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

У правовідносинах споживчого кредитування наведені засади мають оцінюватися також з урахуванням того, що споживач є слабшою стороною договору та підлягає особливому правовому захисту, на що неодноразово звертав увагу Конституційний Суд України у рішеннях від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 та від 11 липня 2013 року № 7-рп/2013.

У справі, яка переглядається, встановлено, що відповідач отримала кредит у сумі 20 000 грн. Строк кредитування визначено тривалістю 300 календарних днів, стандартну процентну ставку 1,5 % на день, а знижену 1,2 % на день. При цьому за користування кредитом позивачем заявлено до стягнення 80 000 грн. процентів, тобто суму, яка у чотири рази перевищує розмір фактично отриманого відповідачем кредиту.

Пунктом 4.10 кредитного договору також визначено показник реальної процентної ставки у розмірі 27 137,17 %.

За таких обставин колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про необхідність оцінки не лише формальної відповідності проведеного позивачем розрахунку математичним умовам договору, а й економічних наслідків застосування таких умов для споживача.

Посилання на те, що відповідач підписала кредитний договір електронним підписом, була ознайомлена з розміром процентної ставки та добровільно погодилася з його умовами, наведеного висновку не спростовують.

Факт належного укладення електронного договору та погодження його істотних умов підтверджує виникнення між сторонами договірних правовідносин та обов`язок позичальника повернути отримані кредитні кошти і сплатити плату за користування ними, однак сам по собі не позбавляє суд повноважень надати оцінку наслідкам реалізації відповідних договірних умов з точки зору основоположних засад цивільного законодавства та законодавства про захист прав споживачів.

Інше тлумачення фактично зводило б принцип свободи договору до необмеженої можливості професійного учасника ринку фінансових послуг установлювати для споживача будь-який обсяг майнового обтяження лише з тієї підстави, що відповідна умова формально містилася у тексті договору та була акцептована споживачем.

Отже, доводи апеляційної скарги про те, що положення пункту 5 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» взагалі не можуть бути враховані у спірних правовідносинах лише через те, що заявлена позивачем сума названа у договорі процентами, а не штрафом чи пенею, ґрунтуються на надто формальному тлумаченні наведених положень законодавства.

Суд першої інстанції, зменшуючи розмір процентів, виходив не із зміни правової природи процентів та їх ототожнення з неустойкою, а із необхідності забезпечення справедливого балансу між правом кредитодавця отримати плату за надані у користування грошові кошти та недопущенням покладення на споживача надмірного та непропорційного майнового тягаря.

При цьому колегія суддів враховує, що кредитодавець є професійним учасником ринку фінансових послуг, який самостійно розробляє стандартні умови кредитування, визначає процентну ставку, порядок її застосування та оцінює кредитні ризики, тоді як відповідач виступає споживачем відповідної фінансової послуги.

Посилання скаржника на практику Верховного Суду є нерелевантними до спірних правовідносин, оскільки стосуються інших правових питань (зокрема неустойки та меж нарахування процентів) і не вирішують питання співмірності договірних процентів у споживчому кредитуванні.

Доводи про те, що позивач не нараховував відповідачу пеню, штраф, проценти за статтею 625 ЦК України чи інші санкції за порушення зобов`язання, також не є підставою для скасування оскаржуваного рішення.

Вказана обставина характеризує правову природу заявленої до стягнення суми, однак не усуває необхідності оцінки її співмірності.

Колегія суддів не ототожнює проценти за користування кредитом із заходами цивільно-правової відповідальності, а виходить із фактичного економічного результату застосування погодженого кредитодавцем механізму нарахувань до споживача.

Висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, стосуються насамперед заходів відповідальності за прострочення грошового зобов`язання і тому не можуть механічно застосовуватися до процентів, передбачених статтею 1048 ЦК України. Разом із тим викладений Великою Палатою загальний підхід щодо необхідності дотримання розумного співвідношення між майновими наслідками порушення зобов`язання та захищуваним інтересом кредитора узгоджується із загальними засадами справедливості, добросовісності та пропорційності, якими керувався суд першої інстанції.

Таким чином, сам факт того, що ТОВ «УКР КРЕДИТ ФІНАНС» здійснювало нарахування процентів у межах визначеного договором 300-денного строку кредитування, не є достатнім для висновку про обов`язковість стягнення всієї заявленої суми процентів у розмірі 80 000 грн.

За встановлених обставин стягнення процентів у чотириразовому розмірі відносно суми отриманого кредиту створювало б істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживачу та перетворювало плату за користування кредитними коштами на надмірний майновий тягар.

Водночас суд першої інстанції не звільнив відповідача від обов`язку сплатити проценти взагалі, а визначив їх до стягнення у сумі 20 000 грн, тобто у розмірі, співмірному із сумою отриманого кредиту, чим забезпечив баланс між майновим інтересом кредитодавця на одержання плати за користування належними йому грошовими коштами та необхідністю захисту споживача від непропорційних фінансових наслідків договору.

Застосування позивачем програми лояльності та добровільне зменшення ним нарахованої за договором заборгованості на 12 160 грн також не свідчить про співмірність остаточно заявленої до стягнення суми, оскільки і після такого зменшення розмір процентів 80 000 грн. - у чотири рази перевищує суму фактично наданого відповідачу кредиту.

Отже, доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди позивача з наданою судом першої інстанції правовою оцінкою умов кредитування та не містять обставин, які б спростовували висновок суду про непропорційність заявленого до стягнення розміру процентів.

Судова колегія погоджується з висновком суду першої інстанції, який, встановивши факт укладення кредитного договору, отримання відповідачем кредитних коштів та невиконання нею належним чином взятих на себе зобов`язань, водночас правильно врахував засади справедливості, добросовісності та розумності при визначенні суми, яка підлягає стягненню.

Наведені в апеляційній скарзі доводи суттєвими не являються, правильності висновків суду першої інстанції не спростовують та не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а передбачені статтею 376 ЦПК України підстави для його скасування чи зміни відсутні.

Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вищезазначеного колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

ухвалив:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «УКР КРЕДИТ ФІНАНС»- залишити без задоволення.

Заочне рішення Кілійського районного суду Одеської області від 06 січня 2026 року - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення і оскарженню у касаційному порядку не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий суддя В.В. Кострицький

Судді М.В. Назарова

В.А. Коновалова