Постанова від 19 серпня 2026 р. у справі №333/2093/26 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 20.08.2026 Справа № 333/2093/26

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 333/2093/26 Головуючий у 1-й інстанції: Варнавська Л.О.

Провадження № 22-ц/807/1932/26 Суддя-доповідач: Сакоян Д.І.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2026 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді (судді-доповідача) Сакояна Д.І.

суддів: Бредуна Д.С., Салтан Л.Г.

за участю секретаря судового засідання Пантюх Ю.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Державного навчального закладу «Запорізький професійний ліцей сервісу» на заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19.06.2026 у справі за позовом Державного навчального закладу «Запорізький професійний ліцей сервісу» до ОСОБА_1 про виселення з житлового приміщення без надання іншого житла,-

ВСТАНОВИВ:

У лютому 2026 року Державний навчальний заклад «Запорізький професійний ліцей сервісу» звернувся до Комунарського районного суду м. Запоріжжя з позовом до ОСОБА_1 про виселення з житлового приміщення без надання іншого житлата просив виселити відповідача з житлового приміщення, що складається з 2 кімнат, житловою площею 21,7 кв.м, (загальною площею – 30,16 кв.м) та знаходиться на 9 поверсі будинку за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого житла, стягнути з відповідача на користь позивача понесені судові витрати у вигляді судового збору в розмірі 3328,00 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 03.01.2012 між ДНЗ «Запорізький професійний ліцей сервісу» та відповідачем ОСОБА_1 був укладений договір найму житлового приміщення. Згідно п. 1.1 Договору наймодавець передає, а наймач приймає в строкове платне користування житлове приміщення, що складається з двох кімнат та знаходиться на дев`ятому поверсі будинку за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідно до п. 5.1 Договору за користування житлом наймач сплачує плату у розмірі 0,66 грн. за 1 кв.м на місяць, починаючи з дати підписання договору. Гуртожиток, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , призначений для проживання в період навчання іногородніх учнів, слухачів, дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, за умови відсутності у них іншого місця проживання. Вселення ОСОБА_1 відбулось на підставі цивільно-правового договору, який було укладено строком на 1 рік, кінцевим терміном його дії визначено до 31.12.2012.

У відповідності до п. 6.2 Договору, у разі відсутності заяви однієї сторони про припинення або зміну Договору протягом одного місяця після закінчення його строку він вважається продовженим на той самий строк на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Після укладення Договору відповідач частково здійснював оплату за тимчасове проживання у гуртожитку і за комунальні послуги. З моменту укладення договору і по теперішній час кімнати знаходяться фактично у користуванні відповідача, за цей період проведені розрахунки по оплаті за комунальні послуги і проживання у гуртожитку. На момент подання позову до суду за відповідачем рахується заборгованість по оплаті за користування житловим приміщенням та житлово-комунальними послугами.

Будівля гуртожитку перебуває у власності держави Україна в особі Міністерства освіти України, а позивач є його балансоутримувачем.

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя по справі № 333/8902/24 з відповідача на користь позивача стягнуто грошові кошти у розмірі 45809,77 грн. за проживання у гуртожитку та надані житлово-комунальні послуги. Вказане рішення суду відповідач не виконав, з моменту його прийняття заборгованість збільшилась.

У зв`язку з невиконанням умов Договору, відповідно до п. 7.1 Договору позивач письмово повідомив відповідача про дострокове розірвання Договору від 03.01.2012 з 01.12.2025. Відповідачу запропоновано добровільно повернути орендоване приміщення до 01.12.2025, проте відповідач не звільнив займаного приміщення, продовжує в ньому проживати без законних підстав, а тому він підлягає виселенню без надання іншого житла. З 01.12.2025 договір найму припинено, відповідач не є працівником закладу.

Заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19.06.2026 у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із зазначеним заочним рішенням суду, ДНЗ «Запорізький професійний ліцей сервісу» подав апеляційну скаргу, в якій просить заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19.06.2026 скасувати, ухвалите нове рішення, яким позов задовольнити, виселити відповідача з житлового приміщення, що складається з 2 кімнат, житловою площею 21,7 кв.м, (загальною площею – 30,16 кв.м) та знаходиться на 9 поверсі будинку за адресою: АДРЕСА_1 без надання іншого житла, стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати за подання позову та апеляційної скарги.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначає, що суд неправильно застосував ч. 3 ст. 116 ЖК України та не визначив належну правову природу спірних правовідносин. Суд не врахував, що на момент звернення до суду правова підстава користування приміщенням вже була припинена. Спір підлягав вирішенню не лише крізь призму первісної законності вселення, а й через оцінку того, чи зберіг відповідач будь-яке самостійне право подальшого користування спеціалізованим житлом після припинення договору. Суд фактично ототожнив факт колишнього правомірного вселення з наявністю безстрокового права на проживання, хоча такого висновку ні договір, ні норми житлового законодавства не передбачають. Суд не дав належної оцінки тому, що подальше проживання відповідача фактично перешкоджає використанню державного майна за його функціональним призначенням, а саме для забезпечення житлом осіб, які навчаються у закладі. Також суд однобічно застосував принцип пропорційності та не забезпечив справедливого балансу між інтересами сторін. Фактично оцінка пропорційності була проведена лише з точки зору приватного інтересу відповідача, без урахування прав та інтересів державного навчального закладу як балансоутримувача державного гуртожитку і без оцінки суспільної мети використання цього майна за його призначенням. Суд узяв до уваги похилий вік відповідача, тривалість проживання та відсутність доказів наявності іншого житла, але не врахував, що відповідач продовжує користуватись спеціалізованим житлом після припинення договору, не сплачує належні платежі та не виконує судове рішення про стягнення заборгованості. На переконання скаржника, відсутність доказів наявності іншого житла сама по собі не створює для відповідача безстрокового права користування спеціалізованим приміщенням у гуртожитку навчального закладу, якщо підстава такого користування припинилась. Відсутність трудових відносин не посилює позицію відповідача, а навпаки підтверджує, що спірне приміщення не може утримуватись за ним як таке, що надане у зв`язку з роботою. Суд не встановив належності відповідача до жодної з категорій осіб, яким житлове законодавство надає спеціальний захист від виселення без надання іншого приміщення. Також суд не врахував значення невиконання відповідачем договірних обов`язків і попереднього судового рішення, фінансовий тягар для закладу освіти, поклавши на позивача невластиві соціальні функції щодо вирішення соціально-побутової проблеми відсутності у ОСОБА_1 житла.

Відзив на апеляційну скаргу до суду апеляційної інстанції не надходив, що згідно з ч. 3 ст. 360 ЦПК України не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

Відповідно до ч. 1, 3 ст. 368 ЦПК України справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими цією главою. Розгляд справ у суді апеляційної інстанції здійснюється в судовому засіданні з повідомленням учасників справи, крім випадків, передбачених ст. 369 цього Кодексу.

У судовому засіданні представник позивача Спекторов Б.І. просив задовольнити апеляційну скаргу та скасувати заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19.06.2026.

Належним чином повідомлений про дату, час та місце проведення судового засідання відповідач ОСОБА_1 до апеляційного суду не з`явився, причини неявки не повідомив.

Заслухавши в судовому засіданні суддю-доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін з таких підстав.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За приписами п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 1, 2, 5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції у повній мірі відповідає зазначеним вище вимогам закону.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції виходив із того, що відповідача не можна вважати таким, що самоправно вселився до житлового приміщення, оскільки він зареєстрований у спірному житлі з 2005 року. Договір найму житлового приміщення укладено з позивачем у 2012 році, його не було розірвано протягом більш ніж 10 років. Таким чином, відповідач вселився до житлового приміщення на підставі законної угоди з позивачем. Крім того, втручання у право на житло відповідача не буде відповідати критерію пропорційності, оскільки матеріали справи не містять доказів наявності у відповідача на праві власності іншого житла або іншого житла у користуванні. Невідомо чи були трудові відносини між сторонами в минулому. Виселення відповідача без надання йому іншого житла за встановлених обставин є, на переконання суду першої інстанції, непропорційним втручанням у його право на житло. Також суд урахував, що відповідач є особою похилого віку, тривалий час мешкає у спірному житлі, до 2019 року заборгованості за оплату найму житла та комунальних послуг не мав.

Апеляційний суд погоджується із висновками суду першої інстанції з огляду на наступне.

Як видно з Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права № 165006768 від 25.04.2019, будівля гуртожитку, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , належить державі в особі Міністерства освіти і науки України. Суб`єктом оперативного управління є Державний навчальний заклад «Запорізький професійний ліцей сервісу».

03.01.2012 між Державним навчальним закладом «Запорізький професійний ліцей сервісу» та ОСОБА_1 був укладений договір найму житлового приміщення (надалі – Договір). За змістом вказаного договору наймодавець передав, а наймач прийняв у строкове платне користування житлове приміщення, що складається з двох кімнат та знаходиться на 9 поверсі будинку за адресою: АДРЕСА_1 .

Пунктом 1.2 вказаного Договору визначено, що строк найму – до 31.12.2012.

Відповідно до п. 5.1 Договору за користування житловим приміщенням наймач сплачує плату за користування житлом у розмірі 0,66 грн. за 1 кв.м.

Договір вступає в силу з моменту його підписання обома сторонами та діє до 31.12.2012 (п. 6.1 Договору).

Згідно з п. 6.2 Договору в разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну Договору протягом одного місяця після закінчення його строку, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені Договором.

За змістом п. 7.1 Договору наймодавець має право на дострокове розірвання договору у випадках:

– невнесення наймачем плати за користування житлом більше двох місяців;

– використання житлового приміщення не за призначенням чи систематичного порушення прав та інтересів сусідів;

– недотримання наймачем умов п. 4.1-4.11.

Заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 23.04.2025 у справі № 333/8902/24 з ОСОБА_1 на користь Державного навчального закладу «Запорізький професійний ліцей сервісу» стягнуто заборгованість за проживання у гуртожитку та надані комунальні послуги в розмірі 45809,77 грн. та судовий збір у розмірі 3028,00 грн.

Повідомленням № 441 від 05.11.2025 Державний навчальний заклад «Запорізький професійний ліцей сервісу» довів до відома ОСОБА_1 факт дострокового розірвання Договору від 03.01.2012 з 01.12.2025.

При цьому Актом від 05.11.2025, складеним працівниками Державного навчального закладу «Запорізький професійний ліцей сервісу», зафіксовано відмову ОСОБА_1 отримувати повідомлення про дострокове розірвання вказаного договору.

Як видно з наявної у матеріалах справи копії повідомлення про дострокове розірвання договору найму № 441 від 05.11.2025, відповідач ОСОБА_1 отримав дане повідомлення 11.12.2025, про що зробив власноручний напис на самому повідомленні.

Згідно зі ст. 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (ст. 379 ЦК України).

Концепція «житла» за змістом ст. 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. Житло – це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є місце конкретного проживання житлом, що б спричинило захист на підставі п. 1 ст. 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 25.09.1996).

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ) від 13.05.2008 у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства», від 02.12.2010 у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності – дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), а й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання держави є порушенням ст. 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у п. 2 ст. 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Вислів «згідно із законом» не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах, а також закон має передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Щоб захистити особу від свавілля, недостатньо забезпечити формальну можливість мати змагальне провадження для оскарження застосування положення закону в її справі. Якщо ухвалене в результаті судове рішення не містить обґрунтування або доказової бази, виникле втручання у гарантоване Конвенцією право може стати непередбачуваним та, як наслідок, не відповідати вимозі законності.

Крім того, втручання в право заявника на повагу до його житла має бути не лише законним, але й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути співрозмірним із переслідуваною законною метою. Концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, ЄСПЛ надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення в справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» від 02.12.2010).

Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення стосовно такої особи ст. 8 Конвенції.

Законом України «Про основні засади житлової політики», який набув чинності 15.02.2026, визнано таким, що втратив чинність Житловий кодекс України, крім статей 31-42, 43-46, 47-49, 51-53, 57-60, 71, 72, 127-132-2, що продовжують діяти до дня початку функціонування Єдиної інформаційно-аналітичної житлової системи.

Згідно зі ст. 127 ЖК України для проживання робітників, службовців, студентів, учнів, а також інших громадян у період роботи або навчання можуть використовуватись гуртожитки. Під гуртожитки надаються спеціально споруджені або переобладнані для цієї мети жилі будинки. Жилі будинки реєструються як гуртожитки у виконавчому комітеті районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів.

Положеннями ст. 128 ЖК України передбачено, що жила площа в гуртожитку надається за спільним рішенням адміністрації підприємства, установи, організації чи органу кооперативної або іншої громадської організації та відповідного профспілкового комітету і комітету комсомолу.

Відповідно до ст. 129 ЖК України на підставі рішення про надання жилої площі в гуртожитку адміністрація підприємства, установи, організації видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення на надану жилу площу.

Отже, правовою підставою для вселення у гуртожиток є спеціальний ордер.

Разом з тим, відповідно до ч. 1-3 ст. 132 ЖК України сезонні, тимчасові працівники і особи, що працювали за строковим трудовим договором, які припинили роботу, а також особи, що вчились у навчальних закладах і вибули з них, підлягають виселенню без надання іншого жилого приміщення з гуртожитку, який їм було надано у зв`язку з роботою чи навчанням. Інших працівників підприємств, установ, організацій, які поселилися в гуртожитку в зв`язку з роботою, може бути виселено без надання іншого жилого приміщення в разі звільнення за власним бажанням без поважних причин, за порушення трудової дисципліни або вчинення злочину. Осіб, які припинили роботу з інших підстав, ніж ті, що зазначені в частині другій цієї статті, а також осіб, перелічених у ст. 125 цього Кодексу, може бути виселено лише з наданням їм іншого жилого приміщення.

Відповідно до ст. 125 ЖК України без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у ст. 124 цього Кодексу, не може бути виселено:

– осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сім`ї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків;

– осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;

– осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення;

– осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників;

– пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім`ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання I і II груп, осіб з інвалідністю I і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України;

– одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

Як вірно зазначив суд першої інстанції, відповідача не можна вважати таким, що самоправно вселився до житлового приміщення, оскільки він зареєстрований у спірному житлі з 2005 року. Договір найму житлового приміщення укладено з позивачем у 2012 році, він був чинним до його розірвання у грудні 2025 року.

Суд першої інстанції обґрунтовано оцінив можливе виселення відповідача через призму принципу пропорційності та дійшов правильного остаточного висновку, що виселення відповідача без надання йому іншого житла буде непропорційним втручанням у його право на житло. При цьому суд урахував похилий вік відповідача (на час звернення до суду із позовом відповідач досяг пенсійного віку), тривалий час проживання у спірному житлі, відсутність доказів наявності у відповідача у власності чи у користуванні іншого житла.

Даючи оцінку доводам апеляційної скарги щодо необхідності вирішення спору ще й через призму того, чи зберіг відповідач будь-яке самостійне право подальшого користування житлом після припинення договору, колегія суддів вважає їх необґрунтованими. Як вже зазначав апеляційний суд, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів ст. 8 Конвенції. Отже, сам по собі факт дострокового розірвання наймодавцем Договору найму житлового приміщення від 03.01.2012 не є безумовною підставою для виселення відповідача.

Щодо посилань скаржника на несплату відповідачем належних платежів, апеляційний суд зауважує, що сама по собі несплата цих платежів не є достатньою підставою для виселення відповідача.

Дійсно, заочним рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 23.04.2025 у справі № 333/8902/24 з ОСОБА_1 на користь Державного навчального закладу «Запорізький професійний ліцей сервісу» стягнуто заборгованість за проживання у гуртожитку та надані комунальні послуги. У разі, якщо відповідач добровільно не виконує рішення суду, Державним навчальним закладом «Запорізький професійний ліцей сервісу» може бути ініційоване примусове виконання рішення суду.

Порушень норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, а також обставин, які є обов`язковими підставами для скасування судового рішення, апеляційний суд не встановив.

Врахувавши наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, оскільки доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду та не впливають на законність та обґрунтованість судового рішення.

Відповідно до пп. «б» та «в» п. 4 ч. 1 ст. 382 ЦПК України суд апеляційної інстанції повинен вирішити питання про новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, – у випадку скасування або зміни судового рішення, та про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

Оскільки апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, немає.

Керуючись ст. 367, 374, 381-384, 389, 390 ЦПК України,-

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу Державного навчального закладу «Запорізький професійний ліцей сервісу» на заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19.06.2026 у справі за позовом Державного навчального закладу «Запорізький професійний ліцей сервісу» до ОСОБА_1 про виселення з житлового приміщення без надання іншого житла – залишити без задоволення.

Заочне рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19.06.2026 у цій справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення у випадках, передбачених ст. 389 ЦПК України.

Повне судове рішення складено 21.08.2026.

Головуючий Д.І. Сакоян

Судді Д.С. Бредун

Л.Г. Салтан