Постанова від 18 серпня 2026 р. у справі №303/996/25 — Закарпатський апеляційний суд

Справа № 303/996/25

П О С Т А Н О В А

Іменем України

19 серпня 2026 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі:

головуючої – судді Кожух О.А.,

суддів – Джуги С.Д., Собослоя Г.Г.,

за участі секретаря – Савинець В.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 травня 2025 року (повне рішення складено 04.06.2025, головуючий суддя Заболотний А.М.) у справі № 303/996/25 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя,

в с т а н о в и в :

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2025 року ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 про поділ майна подружжя.

Позовні вимоги мотивовано тим, що із 19.10.1996 ОСОБА_2 з ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі.

За час шлюбу у них народилось шестеро дітей, четверо з яких неповнолітні. Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 22.07.2024 шлюб між сторонами розірвано, стягнуто з ОСОБА_1 аліменти на утримання чотирьох неповнолітніх дітей.

Під час шлюбу сторонами було придбано нерухоме майно, а саме: житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 , а також квартиру за адресою АДРЕСА_2 , право власності на які зареєстровано за відповідачем.

У позовній заяві вказувала, що всі неповнолітні діти (четверо) фактично проживають разом із позивачкою. При вирішенні спору про поділ майна позивачка просила збільшити розмір її частки, відступити від засади рівності часток подружжя з тих підстав, що:

відповідач ще до розірвання шлюбу не дбав про матеріальне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дітей (ч. 2 ст. 70 СК України);

з позивачкою проживають діти, а розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (ч. 3 ст. 70 СК України).

Посилаючись на те, що вказане майно є об`єктами спільної сумісної власності подружжя, позивач просила суд:

1) визнати житловий будинок, розташований за адресою: АДРЕСА_1 , та квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_2 спільним майном подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , набутим за час шлюбу;

2) у порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на квартиру, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 .;

3) у порядку поділу майна подружжя визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/3 частку житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 28.05.2025 – задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_2 у порядку поділу спільного майна подружжя право власності на квартиру за адресою АДРЕСА_2 .

Визнано за ОСОБА_2 у порядку поділу спільного майна подружжя право на частку у розмірі 1/3 в праві спільної часткової власності на житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 .

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Стягнуто із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 5308,00 гривень судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідачем не спростовано презумпції спільності майна подружжя, котра діє щодо спірного нерухомого майна. При цьому ОСОБА_1 жодного разу не сплатив аліменти на чотирьох дітей, які стягуються на підставі рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 22.07.2024, ухилявся від участі в утриманні чотирьох дітей, у зв`язку з чим наявні передбачені ст. 70 СК України підстави для збільшення частки ОСОБА_2 у спільному майні подружжя. Відтак суд дійшов висновків про обґрунтованість запропонованого позивачкою варіанту поділу майна з відступом від засад рівності часток подружжя – визнання за ОСОБА_2 права власності в цілому на квартиру за адресою АДРЕСА_2 , а також на 1/3 частку житлового будинку за адресою АДРЕСА_1 .

Відмовляючи в задоволенні позовної вимоги про визнання спірних об`єктів спільним майном подружжя, місцевий суд виходив із того, що спірне майно набуте сторонами під час шлюбу, на нього розповсюджується правовий режим спільної сумісної власності подружжя, відповідачем цієї презумпції не спростовано, тому відсутні підстави для задоволення вимоги про визнання спірних об`єктів спільним сумісним майном подружжя, оскільки за встановлених обставин, така вимога не є ефективною.

Короткий зміст вимог та доводи апеляційної скарги

На це рішення суду подав апеляційну скаргу ОСОБА_1 .

Посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків обставинам справи, просить рішення скасувати та зупинити провадження у даній справі до набрання законної сили рішенням у іншій цивільній справі № 303/3253/25 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права особистої приватної власності на нерухоме майно – квартиру у АДРЕСА_2 .

Апеляційну скаргу мотивовано тим, що місцевий суд неповно з`ясував обставини, про які вказував відповідач у суді першої інстанції, у зв`язку з чим прийшов до помилкових висновків та прийняв незаконне та упереджене рішення по суті спору. Аргументів для вказаних мотивів скаржником в апеляційній скарзі не конкретизовано.

Зокрема, як у відзиві на позовну заяву у даній справі, так і в судовому засіданні апеляційного суду відповідач ОСОБА_1 посилався на те, що спірна квартира у АДРЕСА_2 є його особистою приватною власністю, оскільки придбана ним за власні кошти, які йому подарувала мати ОСОБА_3 .

При цьому у відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_1 зазначав, що факт дарування йому коштів матір`ю може підтвердити свідок ОСОБА_4 , посилаючись на свій намір заявити клопотання про допит такого свідка у суді першої інстанції.

Вказував, що діти мають зареєстроване місце проживання у будинку в АДРЕСА_1 , де проживає відповідач ОСОБА_1 , та при цьому наразі з ним проживають двоє неповнолітніх дітей.

Відповідач не проти вирішення питання поділу майна у добровільному порядку, а позивач спотворила інформацію про те, що між сторонами неможливо досягти згоди щодо розподілу майна.

Зазначав, що позивачка приховала обставину придбання у шлюбі транспортного засобу, який теж підлягав поділу.

Також у відзиві на позовну заяву відповідач посилався на те, що не був повідомлений про проведення оцінки нерухомого майна, не приймав участь в оцінці, у зв`язку з чим ставить під сумнів об`єктивність визначеної вартості майна.

У письмових поясненнях, наданих до апеляційного суду, ОСОБА_1 зазначав, що вважає спірну квартиру у АДРЕСА_2 своєю особистою приватною власністю, у зв`язку з чим така не підлягає поділу між сторонами. На думку скаржника, місцевий суд помилково встановив конкретні частки поділу для різних майнових об`єктів, які мали розглядатися в окремому цивільному спорі (т. 2а.с. 41-43).

Відзиву на апеляційну скаргу не подано.

Межі розгляду справи, явка учасників справи, позиція суду

Відповідно до ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч.2 ст. 367 ЦПК України).

Заслухавши суддю-доповідача, позиції сторін та представника позивача, дослідивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Фактичні обставини справи та застосовані норми права

Згідно із частиною першою статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (частина перша статті 328 цього Кодексу).

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст.60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно до ч. 1 ст. 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Згідно вимог частини першої ст. 372 ЦК України майно, що є у спільній сумісній власності, може бути поділене між співвласниками за домовленістю між ними.

Відповідно до ч. 3 ст. 368, ч. 2 ст. 372 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Згідно до ст. 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними.

Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанова Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі N 756/8056/19 (провадження N 14-94цс21)).

Спільною сумісною власністю подружжя, що підлягає поділу, можуть бути будь-які види майна чи майнових прав, за винятком тих, які згідно із законом не можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від того, на ім`я кого з подружжя вони були набуті чи оформлені (постанова Верховного Суду від 05 січня 2024 року у справі N 755/12204/18 (провадження N 61-2401св21)).

Якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього лише на ім`я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Відповідна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29.01.2021 у справі № 161/14948/19, від 09.07.2021 у справі № 161/8116/19. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, то презумпція права спільної сумісної власності подружжя не спростована. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку може бути підставою для застосування відповідних правових наслідків, що можуть визначатися в: нормах СК України; домовленості (договорі) сторін. Наслідки невиконання або ухилення від виконання сімейного обов`язку можуть мати: особистий характер, коли негативний вплив відбувається на особисту сферу зобов`язаної особи; майновий характер, якщо такий вплив здійснюється на майнову сферу зобов`язаної особи (див. постанову Верховного Суду від 19 січня 2022 року у справі N 711/679/21 (провадження N 61-18434св21)).

Під час вирішення спору про поділ майна суд може відступити від засади рівності часток подружжя за обставин, що мають істотне значення, зокрема якщо один із них не дбав про матеріальне спільне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї (ч. 2 ст. 70 СК України).

За рішенням суду частка майна дружини, чоловіка може бути збільшена, якщо з нею, ним проживають діти, а також непрацездатні повнолітні син, дочка, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування (ч. 3 ст. 70 СК України).

Якщо сторони не дійшли згоди щодо поділу спільного майна, розмір часток кожного з подружжя визначається судом під час розгляду спору. За загальним правилом, що закріплене в частині першій статті 70 СК України, частки дружини та чоловіка є рівними. Це правило не змінюється і в тому разі, якщо один з подружжя не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

СК України встановлює два винятки із загального правила щодо рівності часток подружжя у праві на майно. Суд може зменшити або збільшити частку одного з подружжя із відповідною зміною частки іншого з подружжя. У разі відступлення від засади рівності часток подружжя суд має вказати, які саме обставини стали підставою для збільшення чи зменшення частки одного з подружжя.

Обставини, які є підставою для збільшення чи зменшення частки одного з подружжя у праві на майно можна поділити на дві групи: негативні, тобто ті, що надають можливість суду зменшити розмір частки одного з подружжя (частина друга статті 70 СК України); позитивні, що дають змогу суду збільшити розмір частки одного з подружжя (частина третя статті 70 СК України).

Негативні обставини (частина друга статті 70 СК України) – законодавець на рівні СК України передбачив орієнтовний перелік таких обставин (зокрема, якщо один із подружжя не дбав про матеріальне спільне забезпечення сім`ї, ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей), приховав, знищив чи пошкодив майно, витрачав його на шкоду інтересам сім`ї), за наявності яких суд може зменшити частку одного з подружжя. Такі обставини можуть застосовуватися як окремо, так і в сукупності. Тобто, законодавець невичерпно виокремив випадки недобросовісної поведінки одного з подружжя як під час шлюбу, так і після його розірвання щодо виконання своїх сімейних обов`язків та майна і встановив наслідок такої недобросовісної поведінки – зменшення розміру частки одного з подружжя. Про недобросовісність одного із подружжя може свідчити, зокрема, приховання певних речей, передання їх на зберігання родичам, продаж спільного майна без згоди другого з подружжя.

Законом України від 17 травня 2017 року N 2037-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення захисту права дитини на належне утримання шляхом вдосконалення порядку стягнення аліментів» частину другу статті 70 СК України доповнено словами «ухилявся від участі в утриманні дитини (дітей)». Тобто, на рівні СК України передбачено, що ухилення від участі в утриманні дитини (дітей) є підставою для втручання в майнову сферу одного із подружжя. Законодавець не пов`язує наявність такої негативної обставини ні з договором про сплату аліментів на дитину (дітей), рішенням суду (судовим наказом) про стягнення аліментів на дитину (дітей), ні з розміром заборгованості зі сплати аліментів. Тому ухилення від участі в утриманні дитини (дітей) може мати місце у разі: невиконання одним із батьків договору про сплату аліментів на дитину (дітей); невиконання рішення суду або судового наказу про стягнення аліментів на дитину (дітей); нездійснення одним із батьків жодного утримання за відсутності договору про сплату аліментів на дитину (дітей), рішення суду або судового наказу про стягнення аліментів на дитину (дітей).

Позитивні обставини (частина третя статті 70 СК України) – суд може збільшити частку в праві на майно того з подружжя, із яким проживають діти до вісімнадцяти років або повнолітні непрацездатні діти, за умови, що розмір аліментів, які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього фізичного, духовного розвитку та лікування. Тобто, законодавець пов`язує збільшення частки в праві на майно того з подружжя, з яким залишається дитина (діти), у разі, якщо недостатнім є розмір аліментів, які вона (вони) одержують. Таким чином, закон передбачає такий алгоритм: існує та виконується договір про сплату аліментів на дитину (дітей), рішення суду (судовий наказ) про стягнення аліментів на дитину (дітей); на дитину призначаються аліменти; розмір аліментів, які вона (вони) одержує (одержують), недостатній для забезпечення її фізичного, духовного розвитку та лікування; під час поділу майна подружжя частка в майні того з них, з ким проживає дитина (діти), за рішенням суду збільшується. Для застосування частини третьої статті 70 СК України щодо збільшення частки у спільному майні подружжя того з них, з яким проживає дитина з особливими потребами, необхідно встановити, зокрема, які саме потреби виникають у такої дитини та з чим вони пов`язані, як вони можуть забезпечуватися та чи покриває розмір сплачуваних аліментів понесені витрати та їх забезпечення та/або непонесені, але необхідні витрати.

Такі висновки наведено у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24.02.2025 у справі № 206/4992/21.

Судом встановлено та з матеріалів справи вбачається, що із 19.10.1996 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 перебували у зареєстрованому шлюбі.

Від шлюбу у сторін народилося шестеро дітей, четверо з яких на час розгляду місцевим судом даної справи про поділ майна подружжя та на момент ухвалення оскаржуваного рішення суду першої інстанції від 28.05.2025 не досягли повноліття ( ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_4 ) (а.с. 6, 17-19, 54-58 т. 1).

Рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 22.07.2024 у справі № 303/4723/24 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано та стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 аліменти на утримання чотирьох дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_3 у розмірі 1/2 частки всіх видів заробітку (доходу) щомісячно, але не менше ніж 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 04.06.2024 року та до досягнення найстаршою дитиною повноліття (а.с. 17-19 т. 1).

Вказане рішення суду у справі № 303/4723/24 набрало законної сили 22.08.2024.

Ухвалою Закарпатського апеляційного суду від 27.03.2025 відмовлено у відкритті апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 22.07.2024 (https://reyestr.court.gov.ua/Review/126196323).

На час перегляду апеляційним судом справи про поділ майна подружжя, дочка сторін ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , досягла повноліття ІНФОРМАЦІЯ_6 .

У судовому засіданні в суді апеляційної інстанції сторонами визнано ту обставину, що наразі троє неповнолітніх дітей проживають разом із матір`ю ОСОБА_2 , котра змушена винаймати квартиру в оренду (дочки ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , син ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (який з листопада 2025 року проживає з матір`ю та до цього один рік проживав разом із батьком). При цьому дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 (яка досягла повноліття ІНФОРМАЦІЯ_6 ) проживає разом із відповідачем ОСОБА_1 .

Згідно з доданим до справи листом головного державного виконавця відділу ДВС у м. Мукачеві від 25.11.2024 № 8-75689258, розмір заборгованості ОСОБА_1 за аліментами станом на 01.11.2024 складав 36 968,80 грн, та за період із серпня 2024 по листопад 2024 року боржником жодного разу не було сплачено аліментів (т. 1 а.с. 59).

У судовому засіданні в суді апеляційної інстанції сторонами визнано ту обставину, що розмір заборгованості ОСОБА_1 за аліментами у червні 2026 року становив 129 000 грн. Сторони домовились, що сплаті позивачу підлягають 100000 грн, оскільки донька ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , проживала із батьком, та відповідачем у червні 2026 року із цієї заборгованості було сплачено позивачу 25000 грн. Також сторонами визнано, що з червня 2026 року відповідач щомісячно сплачує позивачу на утримання трьох неповнолітніх дітей аліменти в загальній сумі 4750 грн.

Встановлено, що під час шлюбу, згідно з нотаріально-посвідченим договором купівлі-продажу від 25.12.2003 № 4327, укладеним між продавцем ОСОБА_9 та покупцем ОСОБА_1 , останнім придбано житловий будинок за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 100,2 кв.м. (а.с. 44). Право власності на це домоволодіння за ОСОБА_1 зареєстровано 15.01.2004 (а.с. 46 т. 1).

Відповідно до звіту про оцінку майна від 25.08.2024, складеного ФОП ОСОБА_10 , ринкова вартість цього житлового будинку станом на 25.08.2024 становить 849 215,00 грн (а.с. 35-43 т. 1).

20.12.2006 ОСОБА_1 було видано державний акт на право власності на земельну ділянку для будівництва та обслуговування житлового будинку, площею 0,0616 га, за адресою АДРЕСА_1 , на підставі рішення Мукачівської міської ради № 72 від 27.07.2006 (а.с. 45 зворот т. 1).

Також під час шлюбу, відповідно до нотаріально-посвідченого договору купівлі-продажу від 04.08.2023 № 783, укладеного між ОСОБА_11 , ОСОБА_12 (продавцями) та ОСОБА_1 (покупцем), останнім придбано за ціною 1 206 577,00 грн квартиру за адресою АДРЕСА_2 (а.с. 30-31 т. 1).

Право власності на таку квартиру за ОСОБА_1 зареєстровано 04.08.2023 (а.с. 16 т. 1).

Відповідно до звіту про оцінку майна від 25.08.2024, складеного ФОП ОСОБА_10 , ринкова вартість цієї квартири станом на 25.08.2024 року складає 657 471,00 грн (а.с. 20-29т. 1).

Самі по собі посилання скаржника на те, що його не повідомлено про проведення оцінки вищевказаного майна, він не приймав участь у такій оцінці, у зв`язку з чим має сумніви в об`єктивності визначеної вартості майна – є необґрунтованими, оскільки відповідачем не наведено аргументів для спростування висновків суб`єкта оціночної діяльності у звітах про оцінку майна, не наведено обставин, що викликають сумніви у їх правильності, не спростовано належними і допустимими доказами визначеної вартості майна, не підтверджено, що такі звіти суперечить іншим матеріалам справи.

Отже, достеменно встановленими є обставини, що спірні житловий будинок та квартиру набуто сторонами під час шлюбу.

Норми статті 120 ЗК України та статті 377 ЦК України закріплюють загальний принцип цілісності об`єкта нерухомості із земельною ділянкою, на якій цей об`єкт розташований, відповідно до якого визначення правового режиму земельної ділянки перебуває у прямій залежності від права власності на будівлю і споруду та передбачається механізм роздільного правового регулювання нормами цивільного законодавства майнових відносин, що виникають при укладенні правочинів щодо набуття права власності на нерухомість, і правового регулювання нормами земельного і цивільного законодавства відносин при переході прав на земельну ділянку у разі набуття права власності на нерухомість.

Чинне земельне та цивільне законодавство імперативно передбачає перехід права на земельну ділянку в разі набуття права власності на об`єкт нерухомості, що відображає принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, який хоча безпосередньо і не закріплений у загальному вигляді в законі, тим не менш знаходить свій вияв у правилах статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України, інших положеннях законодавства.

Наведене узгоджується із правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року у справі № 691/1240/18 (провадження № 61-4680св23).

У разі поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала права власності чи користування земельною ділянкою переходить це право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку, будівлі, споруди у відповідності до статті 120 ЗК України, статті 377 ЦК України. Аналогічний висновок міститься у постанові Верховного Суду України від 09 грудня 2015 року № 6-814цс15.

Відповідач не заперечував ту обставину, що житловий будинок набуто сторонами під час шлюбу та є спільною сумісною власністю подружжя.

Водночас відповідач ОСОБА_1 заперечував ту обставину, що квартира є спільною сумісною власністю подружжя, посилаючись на те, що квартира придбана за його особисті кошти, котрі йому подарувала покійна мати ОСОБА_3 . Жодних письмових доказів на підтвердження такої обставини (розписки, договору дарування) відповідач до матеріалів даної справи не надав, натомість посилався на те, що вказане могла би підтвердити свідок ОСОБА_4 . Відповідач у даній справі у відзиві на позовну заяву повідомляв місцевий суд про свій намір заявити клопотання про допит такого свідка.

Однак протягом розгляду цієї справи в суді першої інстанції – відповідачем не було заявлено клопотання про допит ОСОБА_13 у якості свідка.

При цьому, судова колегія зауважує, що показаннями свідків не може доводитися факт укладення між сторонами договору позики, враховуючи, що договір позики грошових коштів у розмірі 1 206 577,00 грн (за які придбано квартиру) мав бути укладений у письмовій формі, відповідно до вимог ч. 1 ст. 1047 ЦК України, оскільки сума коштів не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

Такі висновки узгоджуються із позицією Верховного Суду у постанові від 13.09.2023 у справі № 369/7355/21, від 07.09.2023 у справі № 756/9498/19.

З матеріалів справи вбачається, що після пред`явлення позову у даній справі до ОСОБА_1 , відповідачем ініційовано інший спір (справа № 303/3253/25): у травні 2025 подано позов до ОСОБА_2 про визнання квартири у АДРЕСА_2 особистою власністю ОСОБА_1 (а.с. 129-130 т. 1). Позовну заяву ОСОБА_1 у такій цивільній справі № 303/3253/25 мотивовано тотожними аргументами, котрі зазначено ним на обґрунтування своїх заперечень проти позову у цій справі № 303/996/25, а саме, що квартира придбана за його особисті кошти, котрі йому подарувала покійна мати ОСОБА_3 , що могла би підтвердити свідок ОСОБА_4 . При цьому ОСОБА_1 у позовній заяві у справі № 303/3253/25 на жодні письмові докази на підтвердження такої обставини (розписки, договору дарування) відповідач не посилався та до позовної заяви письмових доказів дарування чи позики таких коштів не додавав (а.с. 129-130 т. 1)

Як зазначалось вище, факт придбання майна під час перебування у шлюбі за особисті кошти одного з подружжя є складовою предмета доказування для спростування презумпції спільності майна подружжя у справі за пред`явленим до нього позовом про визнання цього майна спільною власністю подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається у даній справі саме на відповідача.

У даній справі відповідач ОСОБА_1 мав можливість доводити факт, що спірна квартира була придбана за його особисті кошти для спростування презумпції спільності майна подружжя. Проте, в судовому засіданні апеляційного суду відповідач вказав, що він не бачив необхідності доводити у цій справі, що спірна квартира є його особистою власністю, оскільки це питання розглядається у справі № 303/3253/25.

Колегія суддів, з урахуванням п. 6 ч. 1 ст. 251 ЦПК України, вважає, що відсутня об`єктивна неможливість розгляду цієї справи до вирішення іншої справи № 303/3253/25 про визнання квартири особистою власністю ОСОБА_1 .

Саме з цих підстав як судом першої інстанції (ухвалою від 28.05.2025, а.с. 161-164), так і апеляційним судом (ухвалою від 19.08.2026) було відмовлено ОСОБА_1 у задоволенні клопотання про зупинення провадження у даній справі до набрання законної сили судовим рішенням у іншій справі № 303/3253/25.

Оскільки твердження відповідача про те, що квартира була ним придбана за його особисті кошти – не підтверджена належними, допустимими, достатніми і достовірними доказами, тому презумпція права спільної сумісної власності подружжя у даній справі відповідачем не спростована.

Реєстрація прав на таке майно лише на ім`я чоловіка, враховуючи правову позицію викладену у постановах Верховного Суду від 29.01.2021 у справі № 161/14948/19, від 09.07.2021 у справі № 161/8116/19, не спростовує презумпцію належності майна до спільної сумісної власності подружжя.

За таких обставин, суд першої інстанції дійшов правильних висновків, що спірний будинок та квартиру сторони набули під час шлюбу, а презумпція спільності права власності подружжя на придбане в період шлюбу майно відповідачем не спростована.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц зазначила, що при розгляді справ про поділ спільного сумісного майна подружжя встановлення обсягу спільно нажитого майна є передусім питаннями доведення відповідних обставин, спростування чи неспростування презумпції спільної сумісної власності, які суд вирішує в мотивувальній частині свого рішення. Більше того, відповідне судове рішення лише підтверджує наявність режиму спільного сумісного майна, і для такого підтвердження заявлення вимоги про визнання певних об`єктів спільним сумісним майном та, як наслідок, зазначення в резолютивній частині судового рішення про таке визнання не є необхідним. Ефективним способом захисту за таких умов є саме вирішення вимоги про поділ спільного сумісного майна.

Отже, правильними є висновки суду першої інстанції про те, що оскільки відповідач у даній справі не спростував презумпцію спільної сумісної власності на спірне майно, не довів, що спірне майно придбане за його особисті кошти, тому не є необхідним зазначення в резолютивній частині судового рішення про визнання об`єктів спільним сумісним майном та відсутні підстави для задоволення такої вимоги, котра не є ефективним способом захисту.

Щодо відступу від рівності часток подружжя при поділі майна, слід зазначити наступне.

Апеляційним судом детально зазначено вище правову позицію щодо відступлення від засади рівності часток подружжя, котра міститься у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24.02.2025 у справі № 206/4992/21, в якій роз`яснено коли може мати місцеухилення від участі в утриманні дитини (дітей), зокрема у разі невиконання рішення суду або судового наказу про стягнення аліментів на дитину (дітей).

Також у постанові Верховного Суду від 02.04.2025 у справі № 725/4115/21 зазначено, що на рівні СК України передбачено, що ухиляння від участі в утриманні дитини (дітей) є підставою для втручання в майнову сферу одного із подружжя за ухилення від виконання сімейного обов`язку з утримання дитини (дітей). Законодавець не пов`язує наявність такої негативної обставини ні з договором про сплату аліментів на дитину (дітей), рішенням суду (судовим наказом) про стягнення аліментів на дитину (дітей), ні з розміром заборгованості зі сплати аліментів. Тому ухилення від участі в утриманні дитини (дітей) може мати місце у разі: невиконання одним із батьків договору про сплату аліментів на дитину (дітей); невиконання рішення суду або судового наказу про стягнення аліментів на дитину (дітей); нездійснення одним із батьків жодного утримання за відсутності договору про сплату аліментів на дитину (дітей), рішення суду або судового наказу про стягнення аліментів на дитину (дітей).

Місцевим судом було встановлено обставини наявності підстав для застосування положень ч. 2 ст. 70 СК України. Зокрема, з наданого до матеріалів справи розрахунку заборгованості по аліментам № 8-75689258 від 25.11.2024 встановлено, що заборгованість ОСОБА_1 зі спати аліментів станом на 01.11.2024 складала 36968,80 грн. При цьому із такого розрахунку судом було встановлено, що ОСОБА_1 жодного разу з часу ухвалення судового рішення про стягнення аліментів аліменти не сплачував, а також місцевим судом враховано ту обставину, що позивачка в судовому засіданні у суді першої інстанції вказувала, що ОСОБА_1 аліменти так і не сплачує, заборгованість існує та зростає.

Відповідач у суді першої інстанції не заперечував обставину невиконання ним рішення суду про стягнення аліментів на дітей, не наводив жодних причин невиконання судового рішення про стягнення аліментів, чи наявність будь-яких істотних перешкод у відповідача для його виконання.

Суд апеляційної інстанції перевіряє законність і обґрунтованість рішення першої інстанції, виходячи із матеріалів справи та фактичних обставин, які були встановлені на момент ухвалення оскаржуваного рішення, переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та не має права виходити як за межі доводів апеляційної скарги, та за межі вимог, заявлених у суді першої інстанції.

При цьому, апеляційним судом встановлено визнано сторонами в судовому засідання апеляційного суду) що як на час ухвалення рішення судом першої інстанції (28.05.2025), так і в подальшому (до червня 2026 року) відповідач не сплачував аліменти.

У суді апеляційної інстанції відповідач не вказував про обставини, які мають значення для справи щодо наявності/відсутності його ухилення від участі в утриманні дітей, не наводив обставини, що несплата аліментів виникла через об`єктивні, незалежні від волі відповідача причини, не надавав нових доказів для спростування такого ухилення, які, наприклад, з поважних причин не були подані до суду першої інстанції.

Відтак у справі відсутні обставини, які б перешкоджали ОСОБА_1 належним чином виконувати покладені на нього законом обов`язки щодо утримання своїх неповнолітніх дітей, що свідчить про ухилення від участі в утриманні дітей.

При цьому у судовому засіданні в суді апеляційної інстанції обома сторонами визнано ту обставину, що розмір заборгованості ОСОБА_1 за аліментами у червні 2026 року становив 129 000 грн.

Самі по собі посилання відповідача, що до листопада 2025 року двоє неповнолітніх дітей, а в подальшому - одна дитина з чотирьох неповнолітніх, на яких було стягнуто аліменти (а саме дочка ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , яка досягла повноліття ІНФОРМАЦІЯ_6 ) проживали разом із батьком – не звільняє ОСОБА_1 від обов`язку утримувати дітей до досягнення ними повноліття та від зобов`язання, покладеного на нього судовим рішенням про стягнення аліментів.

Відповідачем не надано належних і допустимих доказів того, що його звільнено від обов`язку утримувати дітей, зокрема не надано рішення суду про звільнення його від такого обов`язку.

Таким чином, висновки суду першої інстанції про те, що має місце ухилення відповідача від участі в утриманні дітей внаслідок невиконання рішення суду про стягнення аліментів на дітей, що є підставою для втручання в майнову сферу відповідача, узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду у постановах від 24.02.2025 у справі № 206/4992/21, від 02.04.2025 у справі № 725/4115/21.

Крім того, за наявності двох об?єктів нерухомого майна (будинку та квартири), що перебувають у спільній сумісній власності сторін, позивач винаймає житло, де проживає разом з трьома неповнолітніми дітьми.

Установлені у даній справі обставини є окремим випадком недобросовісної поведінки відповідача, наслідком якої є зменшення розміру його частки у спільному майні подружжя, та наявність підстав передбачених ч. 2 ст. 70 СК України є самостійною й достатньою підставою для відступу від засади рівності часток подружжя.

Відповідач в апеляційній скарзі не оспорював правильності здійсненого судом розподілу майна та не заперечував наявність підстав для відступу від засад рівності часток подружжя, не наводив аргументів незгоди щодо присуджених часток у спільному майні подружжя, натомість доводи скаржника зводилися виключно до посилань, що спірна квартира є його особистою приватною власністю, однак такі не підтверджено жодними належними і допустимими доказами.

Суд першої інстанції не визначав частки майна сторін у кожному із спірних об?єктів, а виходячи із загальної вартості такого майна, відступивши від рівності часток, визнав за позивачкою право власності на квартиру в цілому та на 1/3 частину у будинку.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки таким чином сторони можуть уникнути подальших спорів щодо порядку користування або поділу в натурі, зокрема, квартири, в якій позивачка має намір проживати з дітьми.

Як зазначалось вище, у відзиві на позовну заяву відповідач посилався на те, що не був повідомлений про проведення оцінки нерухомого майна, не приймав участь в оцінці, у зв`язку з чим ставить під сумнів об`єктивність визначеної вартості майна. В той же час, будь-якої іншої оцінки майна відповідачем під час розгляду справи надано не було.

Необґрунтованими є твердження скаржника про те, що у шлюбі сторонами було придбано транспортний засіб, який мав підлягати поділу, оскільки відповідачем ОСОБА_1 не надано жодних доказів на підтвердження такої обставини, при цьому сторонами не було заявлено позовних вимог щодо поділу транспортного засобу.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги висновків місцевого суду не спростовують. Судове рішення ухвалено судом першої інстанції з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому, відповідно до ст. 375 ЦПК України, апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а судове рішення – залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п.1 ч. 1 ст. 374, ст.ст. 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

у х в а л и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 – залишити без задоволення.

Рішення Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 травня 2025 року – залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її ухвалення та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повне судове рішення складено 21 серпня 2026 року.

Головуюча

Судді