Постанова від 19 серпня 2026 р. у справі №214/683/26 — Дніпровський апеляційний суд

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/8699/26 Справа № 214/683/26 Суддя у 1-й інстанції - Стартанович Д.В. Суддя у 2-й інстанції - Остапенко В. О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2026 року м. Кривий Ріг

справа № 214/683/26

Дніпровський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Остапенко В.О.

суддів Акуленка В.В., Бондар Я.М.

секретар судового засідання Дяченко Д.П.

сторони:

позивач ОСОБА_1

відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кривому Розі Дніпропетровської області, в порядку спрощеного позовного провадження, апеляційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 08 червня 2026 року, яка постановлена суддею Стартановичем Д.В. у місті Кривому Розі Дніпропетровської області, та повне судове рішення складено 08 червня 2026 року,

УСТАНОВИВ:

В січні 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про відшкодування моральної шкоди.

Ухвалою Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 08 червня 2026 року провадження у справі закрито.

В обґрунтування апеляційної скарги позивач посилається на те, що оскаржувана ухвала постановлена внаслідок викривлення змісту позовної заяви, підміни фактичних підстав позову, запозичення аргументації із заяви про закриття провадження без її перевірки на відповідність обставинам справи, неправильного застосування пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України та порушення статей 13, 89, 263, 264, 265 ЦПК України.

Апелянт зазначає, що поданий ним позов подано у зв`язку з тривалим, багатоетапним та цілеспрямованим його переслідуванням. Разом з тим, в оскаржуваній ухвалі зазначено, що позивач вважає незаконними дії судді Криворізького районного суду Дніпропетровської області Березюк Марини Василівни, судового розпорядника того ж суду Дідур Єлизавети Миколаївни щодо розгляду справи №177/2430/23, що не відповідає дійсності.

Оскаржувана ухвала не містить встановлення того, яка саме із наведених у в позові дій ОСОБА_4 віднесена судом до здійснення правосуддя та не містить посилання на норму права, яка б дозволяла таку правову кваліфікацію.

Апелянт наполягає на тому, що позов пов`язаний не зі здійсненням не з ухваленням судових рішень ОСОБА_4 функції правосуддя та не з процесуальною діяльністю судді час розгляду справ, а з поведінкою конкретної особи , під ОСОБА_4 , яку позивач пов`язує з багаторівневим переслідуванням, що послідовно продовжувалося шляхом використання різних правових механізмів та на кожному етапі завершувалося відсутністю правових підстав для притягнення позивача до відповідальності

Вважає, що висновок суду першої інстанції про те, що предмет спору у даній справі стосується відшкодування моральної шкоди позивачу, що нібито завдана неправомірними діями судді, є помилковим.

Суд першої інстанії не перевірив, чи відповідають наведені у заяві про закриття провадження доводи фактичним підставам позову, не перевірив їх відповідність обставинам, встановленим постановою у справі № 216/4223/25, яка покладена позивачем в основу заявлених вимог.

Крім того апелянт вказує, що суд без достатньої правової підстави поширив на ОСОБА_2 правові наслідки, пов`язані із гарантіями незалежності суддів, хоча сама ухвала не містить жодної норми права, яка б дозволяла таке поширення.

Щодо ОСОБА_3 , то суд підмінив встановлені судовою постановою факти власним припущенням. Постановою суду встановлено, що протокол складала саме ОСОБА_3 , що таке складення не відповідало вимогам закону провадження завершилося та що адміністративне встановленням відсутності події і складу адміністративного правопорушення . Натомість суд дійшов висновку про те, що наведені обставини стосуються здійснення правосуддя.

У відзивах на апеляційну скаргу представник відповідачів ОСОБА_4 та Дідур Є.І. просить ухвалу суду першої інстанції залишити без змін, апеляційну скаргу позивача - залишити без задоволення.

Заслухавши суддю - доповідача, відповідача ОСОБА_2 та її представника – адвоката Поголілецьку А.В., які, кожна окремо, заперечували проти задоволення апеляційної скарги позивача, представника відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 – адвоката Суботіна Г.Г., який заперечував проти задоволення апеляційної скарги позивача, перевіривши законність і обґрунтованість ухвали суду в межах заявлених вимог, доводів апеляційної скарги та відзивів на апеляційну скаргу, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Закриваючи провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що позовна заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції в частині закриття провадження у справі відносно відповідачів ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , однак не може погодитись з висновком суду першої інстанції про закриття провадження у справі відносно відповідача ОСОБА_2 , з наступних підстав.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 2 ЦПК України).

Стаття 4 ЦПК України закріплює, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із частинами 1, 3статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Зі змісту позовної заяви та доданих до неї документів, вбачається, що предметом спору у цій справі є відшкодування позивачу моральної шкоди, яка (на його думку) завдана суддею внаслідок ухвалення нею незаконного судового рішення у справі № 754/8482/25.

Так, закони України не передбачають можливості розгляду у суді позовних вимог про стягнення з судді моральної шкоди, завданої внаслідок ухваленого ним незаконного (на думку позивача) судового рішення у справі.

Вирішення у суді спору за такими позовними вимогами буде втручанням у здійснення правосуддя.

Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про стягнення з них шкоди, заподіяної у зв`язку з ухваленням ними незаконних (на думку позивача) судових рішень.

Вчинення (невчинення) суддею (судом) процесуальних дій під час розгляду конкретної справи, а також ухвалені у ній рішення можуть бути оскаржені до суду вищої інстанції у порядку, передбаченому процесуальним законом для тієї справи, під час розгляду якої вони відповідно були вчинені (мали бути вчинені) чи ухвалені.

Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише у межах відповідної судової справи, в якій такі порушення були допущені.

Позовні вимоги про визнання незаконними пов`язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), а також вимоги про зобов`язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій та стягнення з судді (суду) шкоди у зв`язку зі здійсненням ними судочинства, не можуть розглядатися за правилами будь-якого судочинства.

У разі надходження позовної заяви з вимогами про визнання незаконними пов`язаних з розглядом судової справи дій/бездіяльності суду (судді чи посадових осіб суду), про зобов`язання суду (судді) до вчинення певних процесуальних дій або про відшкодування завданої незаконними (на думку позивача) діями чи бездіяльністю суду (судді) шкоди з підстав, не передбачених статтею 1176 ЦК України, суд відмовляє у відкритті провадження у справі на підставі пункт 1 частини 1статті 186 ЦПК України.

Так, відповідно до пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 20 січня 2025 року у справі № 296/12456/23, зроблено висновок, що «приписи закону «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (п. 1 ч. 1 ст. 186 ЦПК України), «суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (п. 1 ч. 1 ст. 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати».

Тобто поняття «спір, який не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» слід тлумачити в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується як тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Згідно із частиною першоюстатті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Відповідно до частин першої та третьої статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Суди здійснюють правосуддя на основіКонституції і законів України та на засадах верховенства права. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

Згідно із висновками Великої Палати Верховного Суду, зробленими у постанові від 03 квітня 2018 року в справі № 820/5586/16, дії суду (судді), вчинені при виконанні своїх обов`язків щодо здійснення правосуддя (самостійного виду державної діяльності, яка здійснюється шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях в особливій, установленій законом процесуальній формі адміністративних, цивільних, кримінальних та інших справ), є процесуальними, а не управлінськими. Оскарження в будь-який спосіб процесуальних актів, дій (бездіяльності) судів і суддів при розгляді конкретної справи поза передбаченим процесуальним законом порядком не допускається.

Відповідно до висновків, сформованих Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2020 року в справі №826/56/18, оскарження дій суддів (судів) щодо розгляду та вирішення справ, а також судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається. Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ. Усі процесуальні порушення, що їх допустили суди після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, можуть бути усунуті лише в межах відповідної судової справи, у якій такі порушення були допущені. Оскарження вчинення (невчинення) судом (суддею) у відповідній справі процесуальних дій і ухвалених у ній рішень не може відбуватися шляхом ініціювання нового судового процесу проти суду (судді).

ЄСПЛ неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене в статті 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою.

За висновками, неодноразово викладеними Великою Палатою Верховного Суду, відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, відповідно ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви (скарги) та визначення складу суду для її розгляду інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до відповідальності за вказані рішення, дії чи бездіяльність є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити правову визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та із судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.

Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними визначеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі відповідного порядку оскарження рішень, дій та бездіяльності суду.

Аналогічні висновки викладені Верховним Судом у постанові від 10 квітня 2025 року у справі №560/19107/24.

Оскільки підставою для звернення до суду позивач вказує саме дії суду, зокрема судді Березюк М.В., яка утворила послідовну лінію поведінки, що мала наслідком багаторівневе переслідування без встановлення особи правопорушника, та реалізовувлась шляхом ініцюювання та послідовного використання кримінальних, дисциплінарних та адміністартивних механізмів реагуванняпопри відсутність належної ідентифікації особи та доказового підтвердження її причетності до інкримінованої події, та дії судового розпорядника Дідур Є.І., яка складала протокол про адміністративне правопорушення з істотними процесуальними порушеннями, зокрема за межами встановлених законом строків та без належного забезпечення процесуальних прав особи, щодо якої було спрясовано провадження, відсутні підстави вважати, що до вказаних правовідносин не можуть бути застосовані наведені вище правові висновки Верховного Суду.

Так, вказані дії, які на переконання позивача, свідчать про порушення його прав, як зазначено позивачем в позовній заяві, вчинялись як під час розгляду цивільної справи № 177/2430/23 у приміщенні Криворізького районного суду Дніпропетровської області суддею Березюк М.В., де остання суб`єктивно сприйняла поведінку невстановленої особи в залі судового засідання як таку, що порушувала порядок судового засідання, так і після судового засідання зверненням судді Березюк М.В. до прокуратури та Генеральної прокуратури, до Вищої ради правосуддя та складання протоколу про адміністративне правовпорушення відносно позивача.

Колегія суддів зауважує, що вирішення заявленої до судді, або ж до посадової особи суду, в данному випадку - судового розпорядника, позовної вимоги, є втручанням у здійснення правосуддя суддями та судом (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі №757/43355/16-ц).

Колегія суддів наголошує, що здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу. Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб забороняється і тягне за собою відповідальність, установлену законом (частини перша та третя статті 6 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»)

Між судом й учасниками справи виникають процесуальні правовідносини, зокрема щодо розгляду та вирішення справ і реалізації процесуальних прав та обов`язків. Проте оскарження діянь суддів (судів), вчинених у цих правовідносинах, а також оскарження судових рішень поза порядком, передбаченим процесуальним законом, не допускається.

Суди та судді не можуть бути відповідачами у справах про оскарження їхніх дій чи бездіяльності під час розгляду інших судових справ, а також про оскарження їх рішень, ухвалених за наслідками розгляду цих справ (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 3 квітня 2018 року у справі № 820/5586/16, від 21 листопада 2018 року у справі № 757/43355/16-ц (пункт 62), від 13 березня 2019 року у справі № 462/32/17, від 20 березня 2019 року у справі № 295/7631/17, а також постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31 липня 2019 року у справі № 636/5534/15).

Згідно з пунктом 21 Великої хартії суддів (Основоположних принципів), затвердженої Консультативною радою європейських суддів 17 листопада 2010 року, засоби для виправлення суддівських помилок мають бути передбачені відповідною системою апеляційного оскарження. Виправлення будь-яких інших помилок в адмініструванні правосуддя є виключною відповідальністю держави.

Стосовно цивільної відповідальності Консультативна рада європейських суддів вважає, що, беручи до уваги принцип незалежності суду: i) засобом захисту від судових помилок (стосовно питань юрисдикції, суті справи або процедури розгляду) має бути належна система апеляційного оскарження рішень (як з дозволу суду, так і без дозволу); ii) будь-яка компенсація за інші недоліки в процесі здійснення правосуддя може вимагатися тільки від держави; iii) недоцільним є притягнення судді до будь-якої особистої відповідальності за здійснення ним уповноважених професійних обов`язків навіть шляхом відшкодування збитків державі, крім випадків навмисного порушення (пункт 76 Висновку № 3 (2002) Консультативної ради європейських суддів).

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у статті 6 вказаної Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть шкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis рішення у справі «Peretyaka And Sheremetyev v. Ukraine» від 21 грудня 2010 року, заяви №17160/06 та № 35548/06, § 33).

Відсутність правової регламентації можливості оскаржити рішення, дії та бездіяльність суду, відповідно ухвалені або вчинені після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду, інакше, ніж у порядку апеляційного та касаційного перегляду, а також неможливість притягнення суду (судді) до цивільної відповідальності за неприєднання до мтаеріалів справи клопотання сторони є легітимними обмеженнями, покликаними забезпечити юридичну визначеність у правовідносинах учасників справи між собою та з судом, а також загальновизнаними гарантіями суддівської незалежності.

Такі обмеження не шкодять суті права на доступ до суду та є пропорційними означеній меті, оскільки вона досягається гарантуванням у законі порядку оскарження рішень, дій і бездіяльності суду, відповідно ухвалених або вчинених після отримання позовної заяви та визначення складу суду для її розгляду.

Доводи апеляційної скарги щодо відповідачів у справі – ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , зводяться до власного й неправильного тлумачення скаржником норм матеріального й процесуального права, обґрунтованих підстав для скасування оскаржуваної ухвали не містять.

Колегія суддів зазначає, що заявлені позивачем вимоги відповідачів у ОСОБА_4 та ОСОБА_3 не підлягають судовому розгляду в порядку будь-якого провадження.

Установивши, що позовна заява містить вимоги до судді районного суду та до посадової особи суду – судового розпорядника, які не можуть бути розглянуті в порядку цивільного судочинства, суд першої інстанції дійшов цілком обґрунтованого висновку про закриття провадження у справі на підставі п.1 ч.1 ст. 255 ЦПК України.

Інші доводи апеляційної скарги щодо відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , які зводяться до неналежної оцінки зібраних у справі доказів та необхідності скасування ухвали суду про відмову у відкритті провадження у справі не знайшли свого підтвердження при апеляційному перегляді оскаржуваної ухвали суду, такі доводи є безпідставними та такими, що не можуть вплинути на правильність висновків суду першої інстанції.

Отже, при постановленні ухвали про закриття провадження у справі відносно відповідачів ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , суд першої інстанції не порушив норм процесуального права та дійшов законних і обґрунтованих висновків про неможливість розгляду позову в порядку будь-якого судочинства, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування ухвали суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження у справі.

Разом з тим, на увагу заслуговують доводи апеляційної скарги позивача про те, що суд першої інстанції, без достатньої правової підстави поширив на ОСОБА_2 правові наслідки, пов`язані із гарантіями незалежності суддів, хоча сама ухвала не містить жодної норми права, яка б дозволяла таке поширення, оскільки постановлюючи ухвалу про закриття провадження у справі в частині позовних вимог позивача до відповідача ОСОБА_2 , судом прешої інстанції не зазначено підстав, з яких позов в цій частині не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

З огляду на викладене ухвала суду першої інстації підлягає скасуванню в частині закриття провадження у справі до відповідача ОСОБА_2 .

В іншій частині оскаржувана ухвала відповідає нормам процессуального права та має бути залишена без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, п.1,6 ч.1 ст. 374, ст.ст. 376, 381-384, 386, 389 ЦПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Ухвалу Центрально-Міського районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 08 червня 2026 року скасувати в частині закриття провадження у справі за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про відшкодування моральної шкоди.

В іншій частині ухвалу суду залишити без змін

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Повне судове рішення складено 21 серпня 2026 року.

Головуючий:

Судді: