Постанова від 19 серпня 2026 р. у справі №523/9266/23 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/7262/26

Справа № 523/9266/23

Головуючий у першій інстанції Мурманова І. М.

Доповідач Кострицький В. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.08.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Кострицького В.В.,

суддів: Назарової М.В., Лозко Ю.П.,

за участю секретаря Булацевської Я.В.

учасники справи:

позивач за первісним позовом та відповідач за зустрічним позовом – ОСОБА_1

представник ОСОБА_1 – ОСОБА_2

відповідач за первісним позовом та позивач за зустрічним позовом – ОСОБА_3

представник ОСОБА_3 – ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу адвоката Горобця Олексія Сергійовича, який діє в інтересах ОСОБА_3 на рішення Пересипського районного суду міста Одеси від 30 квітня 2026 року, ухвалене у складі судді Мурманової І.М., у приміщенні того ж суду,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики в наслідок його фіктивності та стягнення моральної шкоди,-

установив:

Короткий зміст позовних вимог.

ОСОБА_1 звернувся до Суворовського (Пересипського) районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики.

Позовні вимоги за первісним позовом обґрунтовані тим, що 01.08.2021 року позивач надав у борг відповідачу грошові кошти в сумі: 9 000 доларів США та 6 000 Євро, про що відповідач написала розписку, згідно умов якої, остання мала повернути кошти у строк до 01.08.2022 року. Однак, відповідач на неодноразові нагадування про повернення суми позики дає лише обіцянки, що кошти поверне, однак, кошти отримані в борг не повернула.

На підставі викладеного позивач просить стягнути з відповідача на його користь загальний борг за борговою розпискою в сумі: 627 404,19 гривень, а також понесені судові витрати.

Зустрічний позов обґрунтовано тим, що ОСОБА_3 від ОСОБА_1 грошових коштів не отримувала та договору позики не укладала, долучений до первісного позову документ не є борговою розпискою і був складений та підписаний для засвідчення інших обставин. Первісний позов є безпідставним та необґрунтованим, спрямований на легалізацію шахрайських дій з боку ОСОБА_1 щодо незаконного заволодіння майном ОСОБА_3 . У зв`язку з чим, нею було подано заяву про вчинення кримінального правопорушення. Наслідком протиправних дій з боку ОСОБА_1 стала необхідність ОСОБА_3 змінити звичний спосіб життя, постійно відвідувати органи поліції, прокуратури, суд та адвоката. Крім того, вона вимушена поширювати відомості свого особистого життя і приватну інформацію, конфіденційні та персональні відомості, які б вона за інших обставин не бажала поширювати.

У зв`язку з цим, ОСОБА_3 просить: визнати недійсним договір позики в наслідок його фіктивності, стягнути з ОСОБА_1 моральну шкоду в розмірі 100 000 грн. та стягнути з відповідача за зустрічним позовом судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Пересипського районного суду міста Одеси від 30 квітня 2026 року позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики – задоволено частково.

Зустрічну позовну заяву ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики в наслідок його фіктивності та стягнення моральної шкоди – залишено без задоволення.

Суд першої інстанції в обґрунтування свого рішення зазначає, що надана ОСОБА_1 розписка містить усі істотні ознаки боргового документа, а саме: сторони зобов`язання, конкретну суму позики - 9 000 доларів США та 6 000 євро, строк повернення коштів та підпис ОСОБА_3 .

Тому суд визнав, що між сторонами виникли правовідносини за договором позики та що розписка підтверджує як укладення договору, так і передачу коштів.

Висновок експерта про те, що розписка фактично була виконана у період березень-вересень 2022 року, а не 01 серпня 2021 року, суд не визнав достатнім для спростування факту позики, оскільки сам факт власноручного написання розписки ОСОБА_3 не заперечувала, а сторона ОСОБА_1 пояснила пізнішу дату її фактичного складання переписуванням попередньої розписки.

Показання свідків суд оцінив критично, зокрема, ОСОБА_5 підтвердив написання розписки у 2022 році та те, що передачі грошей у автомобілі не бачив, однак, на думку суду, це саме по собі не виключало можливості передачі коштів за інших обставин.

ОСОБА_6 безпосередньо при складанні розписки присутнім не був.

Доводи ОСОБА_3 про те, що розписка була складена лише для сприяння поверненню коштів від ОСОБА_7 та фактично являла собою фіктивний правочин, суд визнав недоведеними.

Письмових доказів того, що ОСОБА_1 взяв на себе зобов`язання повернути кошти від третьої особи, не надано, кримінальне провадження за заявою ОСОБА_3 було закрито через відсутність складу кримінального правопорушення.

Тому підстав для визнання договору позики фіктивним суд не встановив.

Оскільки доказів повернення позики ОСОБА_3 не надала, а оригінал боргової розписки залишався у ОСОБА_1 , суд дійшов висновку про невиконання боргового зобов`язання та стягнув основну суму боргу.

Водночас суд відмовив у стягненні інфляційних втрат, оскільки зобов`язання визначене в іноземній валюті, а індекс інфляції застосовується до гривневих зобов`язань. У стягненні 3 % річних також відмовлено з огляду на встановлене законодавством звільнення позичальника від відповідальності за ст. 625 ЦК України у відповідний період дії карантину та воєнного стану.

Доводи апеляційної скарги.

Не погоджуючись з рішенням суду, адвокат Горобець О.С. звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить суд скасувати рішення Пересипського районного суду м. Одеси від 30 квітня 2026 року та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог за первісним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики - відмовити, позовні вимоги ОСОБА_3 за зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики в наслідок його фіктивності та стягнення моральної шкоди - задовольнити в повному обсязі.

В апеляційній скарзі посилається на неповне з`ясування обставин справи, неправильну оцінку доказів та порушення норм матеріального і процесуального права.

Зокрема зазначає, що суд безпідставно визнав спірну розписку належним доказом укладення договору позики та фактичної передачі коштів, оскільки висновком судово-технічної експертизи № 24-1753 встановлено, що розписка, датована 01 серпня 2021 року, фактично виконана у період березень-вересень 2022 року, при цьому позивач лише після проведення експертизи змінив пояснення щодо обставин її складання, пославшись на нібито переписування попередньої розписки, існування якої жодними доказами не підтверджено.

Скаржник наголошує, що договір позики є реальним та вважається укладеним лише з моменту фактичної передачі коштів, тоді як позивач не довів ані часу, ані місця, ані самого факту передачі їй 9 000 доларів США та 6 000 євро.

На думку скаржника, зміст розписки також не містить однозначного підтвердження отримання коштів, а встановлена експертизою невідповідність дати її складання свідчить про безгрошовість спірного правочину.

Крім того, суд на переконання апелянта, безпідставно відхилив показання свідка ОСОБА_5 , який був присутній під час написання розписки та підтвердив, що кошти ОСОБА_3 не передавались, натомість припустив можливість їх передачі пізніше у кафе, хоча таких обставин позивач не зазначав і жодними доказами вони не підтверджені.

Також в апеляційній скарзі звертається увага на суперечливість змісту розписки щодо розміру боргу, відсутність доказів звернення ОСОБА_1 до відповідачки з вимогами про повернення коштів, а також на банківські документи, які, за твердженням апелянта, підтверджують наявність у неї в 2022 році значних власних коштів та відсутність об`єктивної необхідності отримувати позику.

Позиція учасників справи.

Не погоджуючись з доводами апеляційної скарги, представник ОСОБА_1 подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Доводи відзиву зводяться до того, що спірна розписка відповідає вимогам статей 1046, 1047 ЦК України, містить дані про сторони, суму позики та строк її повернення, а тому є належним письмовим доказом виникнення між сторонами боргових правовідносин і фактичного отримання ОСОБА_3 коштів у позику.

Щодо висновку експерта № 24-1753 представник позивача зазначає, що встановлення факту написання розписки у 2022 році саме по собі не свідчить про безгрошовість чи фіктивність договору, оскільки розписка могла бути повторно складена на підтвердження раніше виниклого боргового зобов`язання.

При цьому ОСОБА_3 не заперечує, що розписку написала власноруч.

Доводи апелянта про те, що розписка складалася як засіб впливу на ОСОБА_7 або як переуступка права вимоги, сторона позивача вважає недоведеними належними та допустимими доказами.

На думку представника позивача, суд першої інстанції правильно критично оцінив показання свідків і надав перевагу письмовому доказу розписці.

Також у відзиві заперечуються доводи щодо неправильного визначення розміру боргу: позначення «9.000» та «6.000», за твердженням сторони позивача, очевидно означають 9 000 доларів США та 6 000 євро, а не 9 доларів і 6 євро.

Відсутність письмової досудової вимоги про повернення коштів не має правового значення, оскільки строк повернення позики був прямо визначений у розписці 01 серпня 2022 року.

Крім того, представник позивача просить не приймати як новий доказ подану разом з апеляційною скаргою банківську виписку про отримання ОСОБА_3 коштів через ОСОБА_8 , оскільки вона не подавалася до суду першої інстанції, хоча відповідач мала таку можливість, і поважних причин її неподання не наведено.

Щодо явки сторін.

Сторони належним чином завчасно повідомленні про місце, час та дату судового засідання 18.08.2026 о 10 годині 10 хвилин.

Сторона відповідача за первісним позовом просила розглядати справу без їх участі.

ОСОБА_1 з`явився до судового засідання, не заперечував проти розгляду справи за наявною явкою та надав свої пояснення до судових дебат.

Представник ОСОБА_1 – ОСОБА_9 просив відкласти розгляд справи на іншу дату, оскільки він зайнятий у розгляді іншої справи №991/8517/26.

Однак колегія суддів відхилила вказане клопотання, оскільки ОСОБА_1 був належним чином повідомлений про дату, час і місце розгляду справи, особисто з`явився у судове засідання, не заперечував проти розгляду справи за наявною явкою та надав суду відповідні пояснення.

Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України неявка сторони або іншого учасника справи, належним чином повідомленого про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Сама по собі зайнятість представника ОСОБА_1 в іншому судовому засіданні, за умови особистої участі довірителя у розгляді цієї справи та відсутності обставин, які б унеможливлювали розгляд апеляційної скарги без участі його представника, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи.

При цьому колегія суддів враховує, що явка представника ОСОБА_1 обов`язковою не визнавалась, позиція сторони позивача щодо доводів апеляційної скарги викладена у поданому відзиві, а ОСОБА_1 , будучи присутнім у судовому засіданні, мав можливість особисто реалізувати належні йому процесуальні права та висловити свою позицію щодо апеляційної скарги.

За таких обставин колегія суддів не встановила об`єктивних перешкод для розгляду справи за наявною явкою та дійшла висновку про відсутність підстав для відкладення її розгляду.

Суд апеляційної інстанції, заслухавши пояснення учасників справи, які з`явилися у судове засідання 18 серпня 2026 року, з`ясувавши їх позиції щодо доводів апеляційної скарги та заперечень на неї, перед переходом до судових дебатів оголосив перерву у розгляді справи до 20 серпня 2026 року.

Про дату, час та місце продовження судового розгляду учасники справи були повідомлені належним чином.

Разом з тим, у судове засідання 20 серпня 2026 року сторони та їх представники не з`явилися, причин неявки суду не повідомили, клопотань про відкладення розгляду справи не заявили.

Враховуючи належне повідомлення учасників справи про дату, час і місце судового засідання, а також те, що їх неявка відповідно до положень статті 372 ЦПК України не перешкоджає апеляційному розгляду справи, колегія суддів визнала можливим продовжити розгляд справи за відсутності сторін та розгляну справу.

Позиція апеляційного суду.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників справи, оцінивши доводи апеляційних скарг та відзивів на них, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить наступного.

Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Однак оскаржуване судове рішення вказаним нормам законодавства не відповідає з огляду на таке.

Колегією суддів встановлено, що позивач просить стягнути з відповідача суму боргу за борговою розпискою в розмірі: 9000 доларів США, що еквівалентно 320 040, 00 гривень, інфляційних витрат в сумі: 33 742, 36 гривень, 3% річних в сумі: 7 970, 31 гривень та 6000 Євро, що по курсу НБУ станом на 30.05.2023 рік становить – 235 020 гривень, інфляційних витрат в сумі: 24 778, 56 гривень та 3% річних в сумі: 5 852,96 гривень, а всього стягнути: 627 404, 19 гривень.

В обґрунтування позовних вимог зазначив, що 01.08.2021 року він надав відповідачу в борг грошові кошти, відповідач кошти, у строк визначений в розписці не повернула, що змусило позивача звернутися до суду з вказаним позовом.

В матеріалах справи наявна розписка, надана суду в оригіналі (а.с.176 том №1), згідно якої зазначено наступне: Я, ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , (паспорті дані) мовою оригіналу (одолжила) позичила у ОСОБА_1 9 000 американських доларів і 6 000 Євро 01.08.2021 року строком на 1 рік. Зобов`язалась повернути кошти 01.08.2022 року. Дата складання 01.08.2021 року.

Заперечуючи обставини позову щодо отримання коштів в борг відповідачем подано зустрічну позовну заяву про визнання договору позики недійсним внаслідок його фіктивності, стягнення моральної шкоди.

В обґрунтування позову, позивач зазначила, що коштів в борг не брала, надана розписка на підтвердження отримання коштів в борг, не є борговим документом, була укладена для інших обставин, а саме стягнення ОСОБА_1 в інтересах ОСОБА_3 грошових коштів з третьої особи ОСОБА_7 в розмірі: 15 500 доларів США, тобто сторонами було укладено фіктивний правочин, та обидві сторони достеменно знали, що він не буде виконуватись, та мали інші цілі ніж передбачені документом. Позов про стягнення коштів в борг є шахрайськими діями.

Щодо обставин укладання розписки зазначила, що з метою надання професійної юридичної допомоги та супроводження в процесі отримання ОСОБА_6 почесного звання «Заслужений артист України» звернулась до ОСОБА_7 , який після отримання коштів в сумі: 15 500 американських доларів зник, фактично заволодів грошовими коштами позивачки шляхом обману, у зв`язку з цим до прокуратури було подано заяву про скоєння злочину.

В подальшому, в червні-липні 2022 року до місця роботи ОСОБА_3 та ОСОБА_6 до Одеського національного театру опери та балету, навідався ОСОБА_1 , який представився куратором з гуманітарних питань, дізнавшись про ситуацію, що склалась, останній запевнив, що може допомогти. ОСОБА_1 запропонував позивачці скласти розписку заднім числом, на суму 9 000 американських доларів та 6 000 Євро, що еквівалентно 15 500 американських доларів, обґрунтувавши необхідність складання такої розписки, як переуступлення права вимоги.

Позивач зазначає, що не маючи юридичної освіти, та не знаючи природи боргового документу, склала розписку, яка не посвідчує жодного зобов`язання пов`язаного з отриманням коштів в борг.

В присутності ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 . ОСОБА_7 в кафе на АДРЕСА_1 підтвердив, що не виконав зобов`язань через воєнний стан, пообіцяв повернути кошти протягом 1-2 днів.

Разом з цим, кошти повернуті не були, ОСОБА_7 перестав відповідати на дзвінки, ОСОБА_1 запевнював, що процес повернення коштів триває, в подальшому остання звернулась з вимогою про повернення розписки, однак ОСОБА_1 відмовився віддавати розписку. В подальшому позивачу стало відомо про подання позову до неї про стягнення боргу за розпискою.

На підтвердження обставин викладених у позові, позивачем надано заяву про скоєння злочину і внесення відомостей до ЄРДР (а.с.82-84), низку постанов суду щодо розв`язання позовних вимог за аналогічними спорами (а.с.85-113 том №1).

Отже, заперечуючи обставини укладення боргової розписки, як боргового документи та дати складання такої, позивачем за зустрічним позовом було заявлено клопотання про призначення експертизи.

Висновок експерта №24-1753 за результатами проведення судової експертизи матеріалів документів, який складено 08.08.2024 року. Висновок: рукописний текст документа, датованого 01.08.2021 року, від імені ОСОБА_3 про отримання в борг грошових коштів 9 000 доларів США та 6 000 Євро у ОСОБА_1 строком на 1 рік, виконано в період березень-вересень 2022 року, що не відповідає вказані в документів даті – 01.08.2021 року (а.с.205-213 том №1).

На адресу суду надійшла заява за підписом представника позивача адвоката Боднара М.О. а саме пояснення щодо дати складання розписки. Так, згідно поданої заяви представник зазначив, що перша розписка на отримання в борг грошових коштів в сумі 9 000 доларів була написана 01.08.2021 року, через деякий час ОСОБА_3 попросила до позичити, ще 6 000 Євро, а тому було переписано нову розписку, яку було датовано першою датою 01.08.2021 року, так як відлік часу в один рік (строк позичання) відраховувався саме з цієї дати, тобто з 01.08.2021 року.

Представник зазначив, що не заперечує факт того, що розписка, яка була надана на дослідження експерту була переписана (складена пізніше) і цей факт позивач не заперечує.

Також, зазначив, що ОСОБА_3 не заперечує факт складання розписки і того, що писала її власноруч, а тому дата складання розписки не може слугувати підставою для визнання такої розписки недійсною та відмовою в задоволенні позову (а.с.220-221 том №1).

Також з матеріалів справи вбачається, що були допитані в судовому засіданні свідки, а саме ОСОБА_6 та ОСОБА_5 суду пояснили наступне.

Так, свідок ОСОБА_6 пояснив, що ОСОБА_11 знає з 2022 року, оскільки при театрі ходила людина, яка вирішувала гуманітарні питання. ОСОБА_3 є його цивільною дружиною. Пояснив, що в 2022 році його мати та дружина виявили бажання зробити йому звання заслуженого артиста України. Мати передала ОСОБА_7 гроші за звання в сумі 15 500 доларів США. Останній гроші взяв, звання не було, з часом він почав уникати зустрічі та не відповідав на дзвінки. Потім їм зустрівся ОСОБА_1 , який запевнив в тому, що допоможе, та його ввели в курс справи. Потім ОСОБА_1 сказав, що знає ОСОБА_7 подзвонив йому та домовився про зустріч. Всю ці історію він знає від ОСОБА_12 . При написанні розписки не був. Звання не отримав, кошти не повернуті (а.с.16 том №2).

Свідок ОСОБА_5 суду пояснив, що працює в оперному театрі, артист балету з 2021 року. ОСОБА_13 знає з 2021 року, вона є його керівником. В літку 2022 року вона попросила його піти з нею до входу в театр, потім вони сіли в машину ОСОБА_1 і останній попросив її написати розписку заднім числом, нібито вона брала кошти в борг. ОСОБА_1 вирвав листок з блокноту і попросив написати розписку на 9 000 доларів та 6 000 Євро. В цей день вони поїхали в кафе, там розмовляли, ОСОБА_1 сказав, що все вирішили і вони роз`їхались. Свідок підтвердив розписку, яка була написана в той день, яка знаходиться в матеріалах справи, та вказав, що кошти ОСОБА_14 не брала.

Також, свідок пояснив, на питання адвоката, що у ОСОБА_7 була частина його грошей, давав гроші останньому, розписки не брав. ОСОБА_14 його познайомила з ОСОБА_1 щоб той поміг повернути гроші. Під час написання розписки, мови про його кошти не йшло.

Отже, допитані в судовому свідки ОСОБА_6 та ОСОБА_5 пояснили, що ОСОБА_1 був залучений ОСОБА_15 для можливості повернення грошових коштів в сумі 15 500 доларів, які остання надала ОСОБА_7 з метою отримання звання народного артиста України. Свідок ОСОБА_6 пояснив, що не був присутнім під час написання розписки, свідок ОСОБА_5 зазначив, що був свідком написання розписки, однак факту передачі грошей не бачив.

Суд першої інстанції задовольнивши частково первісний позов та відмовивши у задоволенні зустрічного позову зазначив, що надана ОСОБА_1 розписка містить усі істотні ознаки боргового документа, а саме: сторони зобов`язання, конкретну суму позики - 9 000 доларів США та 6 000 євро, строк повернення коштів та підпис ОСОБА_3 .

Тому суд визнав, що між сторонами виникли правовідносини за договором позики та що розписка підтверджує як укладення договору, так і передачу коштів.

Висновок експерта про те, що розписка фактично була виконана у період березень-вересень 2022 року, а не 01 серпня 2021 року, суд не визнав достатнім для спростування факту позики, оскільки сам факт власноручного написання розписки ОСОБА_3 не заперечувала, а сторона ОСОБА_1 пояснила пізнішу дату її фактичного складання переписуванням попередньої розписки.

Показання свідків суд оцінив критично, зокрема, ОСОБА_5 підтвердив написання розписки у 2022 році та те, що передачі грошей у автомобілі не бачив, однак, на думку суду, це саме по собі не виключало можливості передачі коштів за інших обставин.

ОСОБА_6 безпосередньо при складанні розписки присутнім не був.

Доводи ОСОБА_3 про те, що розписка була складена лише для сприяння поверненню коштів від ОСОБА_7 та фактично являла собою фіктивний правочин, суд визнав недоведеними.

Письмових доказів того, що ОСОБА_1 взяв на себе зобов`язання повернути кошти від третьої особи, не надано, кримінальне провадження за заявою ОСОБА_3 було закрито через відсутність складу кримінального правопорушення.

Тому підстав для визнання договору позики фіктивним суд не встановив.

Оскільки доказів повернення позики ОСОБА_3 не надала, а оригінал боргової розписки залишався у ОСОБА_1 , суд дійшов висновку про невиконання боргового зобов`язання та стягнув основну суму боргу.

Водночас суд відмовив у стягненні інфляційних втрат, оскільки зобов`язання визначене в іноземній валюті, а індекс інфляції застосовується до гривневих зобов`язань. У стягненні 3 % річних також відмовлено з огляду на встановлене законодавством звільнення позичальника від відповідальності за ст. 625 ЦК України у відповідний період дії карантину та воєнного стану.

Колегія суддів не погоджується із вказаним висновком з огляду на таке.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно із частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво - чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за ним, у тому числі повернення предмета позики або визначеної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незалежно від найменування документа, незважаючи на найменування документа, і залежно від установлених результатів робити відповідні правові висновки (Постанова Верховного Суду від 26 квітня 2022 року у справі №753/1349/20, провадження №61-14052 св 21).

Крім того, частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Таким чином, розписка, як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг із зобов`язанням її повернення та дати отримання коштів.

Виходячи з вимог статей 1046, 1047, 1049 ЦК України у разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування цих положень закону суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов.

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

При цьому факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позичальника до позикодавця.

Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Разом з тим, сама по собі наявність оригіналу розписки у позикодавця та визнання ОСОБА_3 факту її власноручного написання за встановлених у цій справі обставин не є безумовною підставою для висновку про існування між сторонами реальних правовідносин позики.

Колегія суддів враховує правовий висновок, викладений Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21 (провадження № 61-16707сво24), відповідно до якого за наявності власноручно складеної боргової розписки простого заперечення позичальником факту одержання коштів недостатньо, а тягар доведення відповідних заперечень покладається на позичальника.

Водночас Об`єднана палата у цій же постанові наголосила, що, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу правовідносин сторін, надавати оцінку всім наявним доказам та залежно від установлених обставин робити відповідні правові висновки.

Обставини справи, яка переглядається, істотно відрізняються від ситуації простого заперечення позичальником факту отримання коштів.

ОСОБА_3 на підтвердження своїх заперечень посилається не лише на власні пояснення, а на сукупність інших доказів, серед яких категоричний висновок судово-технічної експертизи щодо фактичного часу створення спірної розписки, пояснення безпосереднього свідка її складання, а також пояснення самої сторони ОСОБА_1 , якими останній після проведення експертизи визнав, що поданий ним на підтвердження первісного позову документ фактично був складений пізніше зазначеної в ньому дати.

При цьому висновок експерта № 24-1753 не є ймовірним чи таким, що не дає відповіді на поставлене питання, а містить категоричний висновок про те, що текст документа, датованого 01 серпня 2021 року, виконано у період березень-вересень 2022 року.

Наведена обставина має істотне значення, оскільки первісний позов ОСОБА_1 ґрунтувався на конкретній фактичній підставі - 01 серпня 2021 року він передав ОСОБА_3 одночасно 9 000 доларів США та 6 000 євро, а остання того ж дня на підтвердження отримання цих коштів склала відповідну розписку.

Проте після отримання висновку експерта, який об`єктивно спростував можливість складання наданої суду розписки 01 серпня 2021 року, стороною позивача була наведена вже інша версія правовідносин.

Так, представник ОСОБА_1 зазначив, що 01 серпня 2021 року існувала інша розписка лише щодо 9 000 доларів США, після чого ОСОБА_3 нібито отримала додатково 6 000 євро, у зв`язку із чим попередню розписку було переписано, однак новий документ датовано первісною датою.

Отже, фактична версія позивача щодо часу, послідовності та обставин передання коштів була істотно змінена лише після одержання доказу, який не узгоджувався з обставинами, викладеними ним у позовній заяві.

Будь-якого доказу існування первинної розписки від 01 серпня 2021 року на суму 9 000 доларів США ОСОБА_1 суду не надав, не встановлено також, коли саме, де, у який спосіб та за яких обставин ОСОБА_3 нібито було додатково передано 6 000 євро.

Надані після експертизи пояснення не містять конкретної дати такого передання, не підтверджені письмовими, електронними, банківськими чи іншими об`єктивними доказами та не узгоджуються з первісною позицією позивача про передачу всієї суми позики саме 01 серпня 2021 року.

Відповідно до пункту 6 частини 1 статті 3 ЦК України до загальних засад цивільного законодавства належать справедливість, добросовісність та розумність.

Суди мають керуватися вимогами пункту 6 частини 1 статті 3 ЦК України та враховувати загальні засади цивільного законодавства, зокрема справедливість, добросовісність та розумність. Тобто у схожій правовій ситуації Велика Палата Верховного Суду по своїй суті застосувала доктрину venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі - «non concedit venire contra factum proprium» (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці) (див. постанову Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 696/1693/15-ц).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 390/34/17 надав таке тлумачення пункту 6 статті 3 ЦК: Добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Верховний Суд неодноразову звертав увагу, що собою представляє доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки).

Так, Верховний Суд вказував, що слід розмежовувати доктрину venire contra factum proprium (що характерна для романо-германської традиції) та еstoppel (властивий для англосаксонської традиції). Доктрина venire contra factum proprium є матеріальною-правовою конструкцією та розрахована на її застосування в матеріальних приватно-правових відносинах. Тобто доктрина заборони суперечливої поведінки є матеріально-правовою, а не процесуальною конструкцією. Тому вона застосовується у сфері цивільних (приватноправових) відносин (див. постанову Верховного Суду від 08 червня 2026 року в справі № 680/520/24).

Також Верховний Суд виснував, що принцип добросовісності знаходиться в основі доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), яка базується ще на римській максимі non concedit venire contra factum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці).

Наприклад, у статті I.-1:103 Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права вказується, що поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Суди мають керуватися вимогами пункту 6 частини першої статті 3 ЦК та враховувати загальні засади цивільного законодавства, зокрема справедливість, добросовісність та розумність. З 01 січня 2013 року було запроваджено державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно, державна реєстрація договорів оренди землі з цього моменту не здійснювалась. Якщо в подібній ситуації між сторонами був підписаний договір оренди землі, який містив всі істотні умови, належним чином виконувався, але державна реєстрація договору стала неможливою після 01 січня 2013 року внаслідок змін у законодавстві, суд відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК має враховувати загальні засади цивільного законодавства, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність, а також принцип заборони суперечливої поведінки та захистити права добросовісної сторони (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 06 травня 2026 року в справі № 925/632/19, пункти 142, 143, 146 - 148).

Добросовісність є фундаментальним принципом приватного права, який має враховуватися не лише при здійсненні особою суб`єктивного цивільного права, але й при оцінці її поведінки у відповідних правовідносинах.

Колегія суддів ураховує, що доктрина venire contra factum proprium сама по собі не є окремою передбаченою законом підставою для визнання правочину недійсним, однак принцип добросовісності підлягає врахуванню при оцінці поведінки сторін, здійсненні ними цивільних прав та оцінці достовірності й узгодженості обставин, на які вони посилаються в обґрунтування своїх вимог і заперечень.

У справі, яка переглядається, поведінка ОСОБА_1 не характеризується необхідною послідовністю, оскільки звертаючись до суду, він стверджував про існування одного конкретного юридичного факту - передачу 01 серпня 2021 року ОСОБА_3 9 000 доларів США та 6 000 євро, на підтвердження чого посилався на розписку, датовану тією ж датою.

Після того як проведеною у справі судовою експертизою було встановлено об`єктивну неможливість складання цієї розписки 01 серпня 2021 року, позивач не відмовився від вимог, а змінив фактичне пояснення обставин виникнення заборгованості, зазначивши про існування іншої, не наданої суду розписки щодо 9 000 доларів США та про додаткову передачу 6 000 євро в інший, не визначений ним час.

Таким чином, після одержання доказу, який суперечив первісно заявленій версії подій, позивач фактично сформував нову версію виникнення зобов`язання, яка дозволяла пояснити встановлений експертом пізніший час виготовлення документа.

Колегія суддів вважає, що така зміна пояснень без надання будь-яких об`єктивних доказів на підтвердження нової версії не може залишатися поза оцінкою суду.

Суд першої інстанції, прийнявши зазначені пояснення як достатнє обґрунтування невідповідності дати розписки фактичному часу її складання, фактично поклав в основу рішення припущення про існування іншої розписки та інше передання коштів, хоча жоден із цих фактів належними доказами не підтверджений.

Таке застосування правил доказування не відповідає положенням статей 81 та 89 ЦПК України.

При цьому принцип добросовісності не допускає одержання особою процесуальної переваги внаслідок послідовної зміни нею фактичної версії правовідносин залежно від результатів дослідження доказів.

Колегія суддів не надає самій зміні пояснень значення безумовного доказу відсутності позики, однак оцінює таку поведінку разом з усіма іншими встановленими обставинами, а саме: категоричним висновком експерта, відсутністю первинної розписки, відсутністю доказів додаткового передання 6 000 євро, показаннями безпосереднього свідка написання спірного документа та обставинами існування між сторонами інших відносин, пов`язаних із поверненням коштів від ОСОБА_16 .

Колегія суддів також враховує висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 26 червня 2026 року у справі № 477/1340/23 (провадження № 61-4095св25), відповідно до якого договір позики є укладеним із моменту передання грошей, а факт отримання позичальником грошових коштів та момент їх отримання є обов`язковими обставинами, які повинен установити суд у справах цієї категорії.

Верховний Суд у зазначеній постанові наголосив, що дата складання розписки може не збігатися з датою фактичного передання коштів, однак у будь-якому випадку складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

У справі, яка переглядається, саме такої обставини належними і достатніми доказами не встановлено.

Навпаки, обставини фактичного створення розписки свідчать про те, що вона була складена значно пізніше дати, зазначеної у документі, а доказів того, що її складанню передувало реальне передання ОСОБА_1 - ОСОБА_3 саме 9 000 доларів США та 6 000 євро, матеріали справи не містять.

Верховний Суд у постанові від 27 квітня 2023 року у справі № 161/11436/21 також звертав увагу, що факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а лише та, зі змісту та встановлених обставин складання якої можливо дійти висновку, що фактичне передання коштів від позикодавця позичальнику відбулося.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про доведеність передачі коштів лише з огляду на наявність у ОСОБА_1 оригіналу розписки є передчасним та не враховує всієї сукупності доказів.

Колегія суддів також не погоджується з мотивами суду першої інстанції щодо оцінки показань свідка ОСОБА_5 .

Суд першої інстанції зазначив, що свідок підтвердив лише відсутність передання грошей під час перебування сторін в автомобілі та не міг виключити їх передання за інших обставин, зокрема після того, як сторони поїхали до кафе, проте жоден із учасників справи не стверджував про передання 9 000 доларів США та 6 000 євро у зазначеному кафе.

Більше того, позивач за первісним позовом не визначав цю обставину як фактичну підставу своїх вимог, відповідних доказів суду не подавав.

Таким чином, суд першої інстанції фактично припустив існування обставини, на яку не посилалася жодна зі сторін та яка не підтверджена доказами.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Натомість показання ОСОБА_5 мають бути оцінені у взаємозв`язку з висновком експерта, оскільки свідок повідомив, що був безпосередньо присутній улітку 2022 року при написанні саме тієї розписки, оригінал якої знаходиться у матеріалах справи, що ОСОБА_1 запропонував ОСОБА_3 написати її попередньою датою та що під час складання цього документа гроші їй не передавалися.

Вказаний свідком період складання документа об`єктивно збігається з установленим експертом періодом його виконання березень–вересень 2022 року.

Така взаємна узгодженість двох різних джерел доказування істотно посилює доказове значення показань свідка щодо обставин створення спірного документа.

При цьому колегія суддів не покладає висновок про відсутність реальної позики виключно на показання свідка, що відповідало б обмеженням частини другої статті 1051 ЦК України, а враховує їх у сукупності з письмовими доказами, висновком експерта та поясненнями сторін.

Щодо поданої разом з апеляційною скаргою банківської виписки ОСОБА_3 , колегія суддів зазначає, що відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом апеляційної інстанції лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно від нього не залежали.

Оскільки таких обставин апелянтом не наведено та не доведено, колегія суддів не вбачає підстав для прийняття зазначеної виписки як нового доказу.

Разом з тим неприйняття цього доказу не впливає на наведені вище висновки, оскільки вони ґрунтуються на доказах, які були предметом дослідження суду першої інстанції.

Таким чином, оцінюючи наведені обставини та докази у їх сукупності, колегія суддів доходить висновку, що ОСОБА_1 не доведено належними, допустимими та достатніми доказами факту реального передання ОСОБА_3 9 000 доларів США та 6 000 євро саме як предмета договору позики, а відтак не доведено і виникнення у ОСОБА_3 обов`язку з повернення зазначених грошових коштів.

Сам факт перебування оригіналу розписки у ОСОБА_1 за встановлених у цій справі обставин не спростовує такого висновку, оскільки достовірність відображених у ній відомостей щодо часу та обставин виникнення боргового зобов`язання поставлена під обґрунтований сумнів категоричним висновком експерта, показаннями безпосереднього свідка її складання та суперечливими поясненнями самого позивача за первісним позовом.

За таких обставин висновок суду першої інстанції про наявність між сторонами реальних позикових правовідносин та про існування у ОСОБА_1 права вимагати повернення зазначених у розписці сум не відповідає фактичним обставинам справи, у зв`язку із чим первісні позовні вимоги про стягнення боргу задоволенню не підлягають.

Разом з тим встановлення відсутності належних доказів фактичного передання коштів саме по собі ще не вирішує питання про наявність передбачених законом підстав для визнання спірного правочину недійсним.

Як зазначено вище, за правовою природою договір позики є реальним правочином, а тому у випадку звичайної безгрошовості відсутність передачі коштів свідчить про його неукладеність, а не автоматично про недійсність.

Однак зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 ґрунтуються не виключно на факті неодержання нею грошових коштів, а на тому, що спірну розписку сторони свідомо оформили за відсутності наміру створити реальні правові наслідки договору позики, з іншою метою та із зазначенням дати, яка не відповідала фактичному часу її складання.

Відповідно до частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частинами першою, третьою статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Статтею 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

У постанові Верховного Суду від 24 липня 2024 року у справі № 487/2509/20 (провадження № 61-12679св23) зазначено, що для визнання правочину фіктивним необхідно встановити умисел усіх його сторін. У фіктивному правочині внутрішня воля учасників не відповідає її зовнішньому прояву: сторони заздалегідь знають, що правочин не буде виконуватися та мають іншу мету, ніж та, яка випливає з його змісту.

Верховний Суд у цій постанові звернув увагу, що про фіктивність правочину суд має робити висновок не з окремого доказу, а з установленої сукупності обставин, яка свідчить про спільну іншу мету сторін та відсутність наміру досягти правового результату, формально закріпленого договором.

Аналогічний підхід сформульований Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц: фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють його лише для виду та заздалегідь знають, що він не буде реально виконаний.

Колегія суддів враховує також висновок Верховного Суду у постанові від 27 листопада 2024 року у справі № 175/3127/22, згідно з яким сам по собі факт неотримання позичальником коштів не дає підстав визнавати договір позики недійсним, оскільки за відсутності фактичного передання предмета позики реальний договір є неукладеним.

Однак у справі, яка переглядається, вимога ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним не ґрунтується виключно на тому, що гроші їй фактично не передавалися.

Встановлені судом апеляційної інстанції обставини свідчать про наявність додаткових ознак, характерних саме для фіктивного правочину.

Спірну розписку було свідомо складено значно пізніше дати, зазначеної у ній та факт пізнішого складання документа визнається стороною ОСОБА_1 , безпосередній свідок його створення підтвердив, що пропозиція зазначити у документі попередню дату виходила саме від ОСОБА_1 та що розписка оформлювалася як документ про нібито існуючий борг.

Одночасно ОСОБА_3 послідовно зазначає про існування у цей час інших фактичних відносин, пов`язаних із намаганням ОСОБА_3 повернути грошові кошти від ОСОБА_7 , до вирішення яких був залучений ОСОБА_1 ..

Показання свідків щодо залучення ОСОБА_1 до повернення зазначених коштів узгоджуються між собою та з установленим експертом фактичним періодом створення розписки.

Отже, зібрані у справі докази у своїй сукупності дають підстави для висновку, що станом на час фактичного складання спірного документа сторони усвідомлювали відсутність між ними реальних відносин позики на умовах, формально зазначених у розписці, а документ був створений для зовнішньої фіксації іншого, фактично неіснуючого між ними боргового зобов`язання.

Особливе значення у цьому контексті має те, що розписка була не просто складена через певний час після стверджуваної позики, а свідомо датована минулою датою, яка не відповідала реальному часу її створення.

При цьому жодного об`єктивного підтвердження існування станом на 01 серпня 2021 року саме того боргового зобов`язання, яке формально зафіксоване у спірній розписці, позивач не надав.

У цій справі встановлено не лише відсутність достатніх доказів передачі предмета позики, але й обставини цілеспрямованого оформлення сторонами документа з відомостями про боргові правовідносини, які не відповідали їх дійсним відносинам, та з датою, яка завідомо не відповідала фактичному часу його створення.

Саме така невідповідність внутрішньої волі сторін зовнішньому прояву правочину є визначальною ознакою фіктивності у розумінні статті 234 ЦК України.

За таких обставин колегія суддів доходить висновку про наявність передбачених статтями 203, 215, 234 ЦК України підстав для визнання договору позики, оформленого розпискою від 01 серпня 2021 року, недійсним як фіктивного правочину.

Посилання суду першої інстанції на відсутність обвинувального вироку стосовно будь-якої особи та на закриття кримінального провадження не спростовує зазначеного висновку, оскільки наявність або відсутність у діях особи складу кримінального правопорушення не є тотожною встановленню цивільно-правової фіктивності правочину.

Суд самостійно на підставі правил доказування, установлених ЦПК України, з`ясовує дійсну спрямованість волі сторін, мету вчинення правочину та відповідність зовнішнього волевиявлення їх внутрішній волі, тому відсутність обвинувального вироку не може бути доказом того, що спірна розписка посвідчує реальну позику.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції неправильно застосував положення статей 1046, 1047, 1051 ЦК України та не надав належної оцінки доказам у їх сукупності, внаслідок чого дійшов помилкового висновку про виникнення між сторонами реальних правовідносин позики.

Оскільки ОСОБА_1 не довів фактичного передання ОСОБА_3 9 000 доларів США та 6 000 євро, підстави для стягнення з останньої зазначених коштів відсутні, у зв`язку із чим у задоволенні первісного позову слід відмовити.

Одночасно встановлена сукупність обставин складання спірної розписки свідчить про те, що її оформлено без наміру створення правових наслідків реального договору позики, а тому зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 у частині визнання договору позики недійсним як фіктивного є обґрунтованими та підлягають задоволенню.

Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди

Відповідно до статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Разом з тим сам факт порушення цивільного права не звільняє позивача від обов`язку довести факт заподіяння моральної шкоди та обставини, необхідні для визначення її розміру.

ОСОБА_3 , обґрунтовуючи вимогу про стягнення 100 000 грн моральної шкоди, посилалася на зміну звичного способу життя, необхідність звернення до правоохоронних органів, суду й адвокатів, а також на необхідність розкриття відомостей особистого характеру.

Водночас матеріали справи не містять належних та достатніх доказів, які б давали суду можливість установити характер і глибину душевних страждань ОСОБА_3 , їх тривалість, істотність вимушених змін у її житті, а також обґрунтовано визначити розмір грошової компенсації.

Саме по собі виникнення судового спору, необхідність участі у судових засіданнях, звернення за професійною правничою допомогою чи до правоохоронних органів не є достатньою підставою для автоматичного присудження заявленого розміру моральної шкоди.

За таких обставин зустрічний позов у частині вимоги про стягнення моральної шкоди задоволенню не підлягає.

Таким чином, висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи, судом неповно з`ясовано обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, та неправильно застосовано норми матеріального права, що відповідно до пунктів 1, 3, 4 частини першої статті 376 ЦПК України є підставою для скасування рішення суду першої інстанції та ухвалення нового судового рішення.

З огляду на викладене рішення Пересипського районного суду м. Одеси від 30 квітня 2026 року підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 про стягнення боргу та часткове задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 про визнання недійсним як фіктивного договору позики, оформленого розпискою від 01 серпня 2021 року, з відмовою у задоволенні вимоги про відшкодування моральної шкоди.

Щодо судових витрат.

Апеляційний суд також вважає за необхідне зазначити, що у відповідності до ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційне розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (ч. 13 ст. 141 ЦПК України).

За подання зустрічної позовної заяви ОСОБА_3 сплачений судовий збір у розмірі 2147,20 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 0.0.3185352209.1 від 08.09.2023.

За подання апеляційної скарги ОСОБА_3 сплачений судовий збір у розмірі 10216,50 грн, що підтверджується платіжною інструкцією № 4956-7229-5806-5389 від 26.05.2026 року.

Відповідно, з урахуванням висновків суду про наявність підстав для скасування оскаржуваного рішення та задоволення заявлених зустрічних позовних вимог, судовий збір, який підлягає стягненню з ОСОБА_1 становить 12363,46 грн.

Окрім того, представником ОСОБА_3 заявлена вимога про стягнення витрати на правову допомогу у суді першої та апеляційної інстанції у розмірі 50 000 грн.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Згідно з ст. 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Відповідно до ч. 2 ст. 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків встановлених законом.

Згідно з п. 12 ч. 3 ст. 2 ЦПК України однією з основних засад (принципів) цивільного судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Разом із тим чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Згідно з ч. 3 ст. 137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 у справі №755/9215/15-ц).

Такі критерії оцінки поданих заявником доказів суд застосовує з урахуванням особливостей кожної справи та виходячи з принципів верховенства права та пропорційності, приписів статей 123 - 130 ГПК України та з урахуванням практики Європейського суду з прав людини, що суди застосовують як джерело права згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції, зазначає, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України, заява № 19336/04, пункту 269). У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір. Жодним чином не заперечуючи права позивача отримати всі види професійної правничої допомоги, а так само не заперечуючи кваліфікацію адвоката, який надав якісні послуги відповідно до замовлення, суд на засадах пропорційності, враховуючи наведене вище та відповідно критеріїв статті 143 ЦПК України, зокрема, співмірності і розумності, оцінює понесені позивачем витрати з точки зору мінімально необхідного їх розміру, що підлягає віднесенню на сторону відповідача з покладенням на останнього обов`язку відшкодувати такі витрати.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Колегією суддів встановлено, що представником на підтвердження понесених витрат на правову допомогу у визначеному розмірі надано додаткову угоду № 1 від 28 вересня 2023 року до договору про надання правової допомоги від 30 серпня 2023 року; акт приймання-передачі послуг правового характеру від 15 квітня 2026 року; додаткову угоду № 1 від 22 травня 2026 року до договору про надання правової допомоги від 30 квітня 2026 року; акт приймання-передачі послуг правового характеру від 17 серпня 2026 року.

Також у матеріалах справи наявний договір про надання правової допомоги від 30.08.2023.

З наданих доказів вбачається, що 30 серпня 2023 року між ОСОБА_3 та адвокатом Горобець Олексійом Сергійовичем було укладено договір про надання правової допомоги у справі № 523/9266/23.

28 вересня 2023 року між ОСОБА_3 та адвокатом Горобцем О. С. укладено додаткову угоду № 1 до договору про надання правової допомоги від 30 серпня 2023 року.

Пунктом 1 цієї додаткової угоди сторони погодили, що за надання адвокатом професійної правничої допомоги у справі № 523/9266/23 у Суворовському (Пересипському) районному суді м. Одеси клієнт сплачує адвокату гонорар у фіксованому розмірі 30 000 грн.

Пунктами 2, 3 додаткової угоди передбачено готівкову форму оплати, а також визначено, що оплата наданих послуг здійснюється на підставі підписаного сторонами акта приймання-передачі послуг правового характеру.

15 квітня 2026 року ОСОБА_3 та адвокатом Горобцем О.С. підписано акт приймання-передачі послуг правового характеру, в якому сторони визначили обсяг професійної правничої допомоги, наданої у період із 30 серпня 2023 року до 15 квітня 2026 року під час розгляду справи № 523/9266/23 судом першої інстанції.

Згідно із зазначеним актом адвокатом надано такі послуги:

підготовка до розгляду справи, ознайомлення з матеріалами справи, аналіз фактичних обставин, формування доказів, аналіз судової практики та надання юридичних консультацій - вартістю 5 000 грн;

підготовка відзиву на первісну позовну заяву ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики - вартістю 4 000 грн;

підготовка зустрічної позовної заяви про визнання договору позики недійсним унаслідок його фіктивності - вартістю 5 000 грн;

підготовка процесуальних заяв та клопотань, зокрема клопотань про виклик свідків, витребування оригіналу документа та проведення експертизи - вартістю 3 000 грн;

участь у десяти судових засіданнях Пересипського районного суду м. Одеси - вартістю 13 000 грн.

Загальну вартість наданих за актом послуг сторони визначили у розмірі 30 000 грн, при цьому в акті зазначено, що клієнт сплачує зазначену суму в повному обсязі у день його підписання.

Щодо витрат, понесених у зв`язку з апеляційним переглядом справи, колегією суддів встановлено, що 22 травня 2026 року між ОСОБА_3 та адвокатом Горобцем О.С. укладено додаткову угоду № 1 до договору про надання правової допомоги у цивільному процесі від 30 квітня 2026 року.

За умовами зазначеної додаткової угоди сторони погодили надання адвокатом професійної правничої допомоги Кисельовій Я. Є. у справі № 523/9266/23 в Одеському апеляційному суді та визначили фіксований гонорар у розмірі 20 000 грн. Також передбачено готівкову форму розрахунку та здійснення оплати на підставі підписаного сторонами акта приймання-передачі наданих послуг.

З акта приймання-передачі послуг від 17 серпня 2026 року встановлено, що в період із 30 квітня 2026 року до 17 серпня 2026 року адвокатом Горобцем О. С. у межах апеляційного провадження надано ОСОБА_3 такі послуги:

підготовка до розгляду справи Одеським апеляційним судом, ознайомлення з рішенням суду першої інстанції, аналіз судової практики та надання юридичних консультацій - 10 000 грн;

підготовка апеляційної скарги на рішення Пересипського районного суду м. Одеси від 30 квітня 2026 року у справі № 523/9266/23 -10 000 грн.

Загальна вартість наданих за актом послуг визначена сторонами у розмірі 20 000 грн, які клієнт відповідно до змісту акта зобов`язався сплатити у повному обсязі в день його підписання.

Отже, наданими документами підтверджено як підстави виникнення зобов`язань ОСОБА_3 з оплати професійної правничої допомоги, так і конкретний обсяг наданих адвокатом послуг та погоджену сторонами їх вартість: 30 000 грн у суді першої інстанції та 20 000 грн у суді апеляційної інстанції, а всього 50 000 грн.

З урахуванням наведеного, оцінивши подані докази у їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку, що заявлені витрати на професійну правничу допомогу є фактично понесеними та підтвердженими належними і допустимими доказами, однак їх розмір підлягає зменшенню з огляду на критерії розумності, співмірності та пропорційності до обсягу задоволених позовних вимог.

При цьому суд враховує характер і складність справи, обсяг виконаної адвокатом роботи, кількість судових засідань, а також те, що позовні вимоги задоволено частково, у зв`язку з чим витрати на правничу допомогу підлягають розподілу між сторонами пропорційно до розміру задоволених вимог.

Враховуючи характер виконаної адвокатом роботи наданої у зв`язку із розглядом справи в суді першої та апеляційної інстанції, принципи співмірності та розумності судових витрат сумі позовних вимог, критерій реальності адвокатських витрат, що підтверджується матеріалами справи, а також критерій розумності їхнього розміру та співвідношення часових витрат та кількості судових засідань, виходячи з конкретних обставин справи, її складності, та виконаної роботи з метою захисту інтересів ОСОБА_3 , в інтересах якої діяв адвокат Горобець Олексій Сергійович, крім того враховуючи, що апеляційну скаргу було задоволено частково, колегія суддів дійшла висновку про наявність підстав для стягнення з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 45000 гривень.

Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до п. 2 ст. 374 ЦПК України, суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Згідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 376, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд, -

ухвалив:

Апеляційну скаргу адвоката Горобця Олексія Сергійовича, який діє в інтересах ОСОБА_3 – задовольнити частково.

Рішення Пересипського районного суду міста Одеси від 30 квітня 2026 року – скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики – відмовити.

Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про визнання недійсним договору позики в наслідок його фіктивності та стягнення моральної шкоди – задовольнити частково.

Визнати договір позики від 01.08.2021, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 – недійсним.

У задоволенні інших зустрічних позовних вимог - відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь ОСОБА_3 (РНОКПП НОМЕР_2 ) судовий збір у розмірі 12363,46 гривень та витрати на правову допомогу у суді першої та апеляційної інстанції у розмірі 45 000 гривень.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її ухвалення і протягом тридцяти днів з дня складення її повного тексту може бути оскаржена до Верховного Суду.

Головуючий суддя В.В. Кострицький

Судді М.В. Назарова

Ю.П. Лозко