Постанова від 17 серпня 2026 р. у справі №523/18985/20 — Одеський апеляційний суд

Номер провадження: 22-ц/813/3625/26

Справа № 523/18985/20

Головуючий у першій інстанції Варгаракі С. М.

Доповідач Кострицький В. В.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18.08.2026 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Кострицького В.В.,

суддів: Назарової М.В., Лозко Ю.П.,

за участю секретаря Булацевської Я.В.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

представник відповідача – ОСОБА_3

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Арцизького районного суду Одеської області від 21 травня 2025 року, постановлене у складі судді Гусєвої Н.Д., у приміщенні того ж суду,

у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння,-

установив:

Короткий зміст позовних вимог.

Позивач звернувся до суду із зазначеною позовною заявою до відповідача, в якому просив суд витребувати із чужого незаконного володіння відповідача на користь позивача транспортний засіб марки «БАЗ», модель А079.04, 2006 року випуску, шасі № НОМЕР_1 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , посилаючись на те, що 13 липня 2018 року позивач видав довіреність на ім`я ОСОБА_4 щодо вказаного транспортного засобу з широким обсягом повноважень, яка передала вказаний транспортний засіб відповідачу, який користується вказаним транспортним засобом та в добровільному в порядку відмовляється повернути вказаний транспортний засіб, тому позивач звернувся до суду з вказаним позовом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Арцизького районного суду Одеської області від 21 травня 2025 року у задоволені позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: ОСОБА_4 про витребування майна з чужого незаконного володіння – відмовлено.

Суд першої інстанції в обґрунтування свого рішення зазначає, що дослідивши у справі докази в їх сукупності, надавши їм оцінку, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 через необґрунтованість, оскільки зібрані у справі докази та їх належна оцінка не довели, що витребуваний транспортний засіб знаходиться у відповідача, оскільки викладені позивачем в позовній заяві обставини не знайшли своє підтвердження у судовому засіданні.

Також суд зазначив, що беручи до уваги, що позивачем не заявлено клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, а також співмірність із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг; значенням справи для сторін, суд відповідно до вимог пункту 3 частини 1 статті 141 ЦПК України дійшов висновку про стягнення з позивача на користь відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 24942,00 грн., у зв`язку з чим вимога про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу підлягає задоволенню.

Доводи апеляційної скарги.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення Арцизького районнго суду Одеської області від 21.05.2025 – скасувати та прийняти постанову, якою витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 транспортний засіб марки БАЗ модель А079.04; рік випкуску 2006, шасi NY7FA0790460001601 38122365L71821, реєстраційний номер НОМЕР_3 .

В обґрунтування своїх вимог зазначає, що суд дійшов помилкового висновку про недоведеність факту перебування спірного транспортного засобу у володінні відповідача.

Посилається на те, що власником автобуса БАЗ А079.04 є позивач, а транспортний засіб був переданий за довіреністю та усною домовленістю ОСОБА_4 , яка у подальшому передала його відповідачу ОСОБА_2 .

На думку позивача, суд не надав належної оцінки показанням ОСОБА_4 , яка підтвердила факт передачі транспортного засобу відповідачу, а також не врахував, що відповідач не заперечував користування зазначеним транспортним засобом.

Вважає, що встановлені обставини свідчать про незаконне володіння відповідачем належним позивачу майном та наявність підстав для його витребування відповідно до статті 387 ЦК України.

Щодо явки сторін.

Сторони належним чином повідомлені про час та місце судового засідання в судове засідання з`явився представник відповідача та третя особа, позивач не з`явився клопотань про відкладення не заявляв, що не перешкоджає апеляційному перегляду.

Позиція апеляційного суду.

Заслухавши суддю-доповідача, учасників справ, оцінивши доводи апеляційних скарг та відзивів на них, перевіривши матеріали справи та законність і обґрунтованість рішення в межах позовної заяви та доводів апеляційної скарги, судова колегія приходить наступного.

Відповідно до вимог ст. 367 ЦПК України, - суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, - судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Колегією суддів встановлено та матеріалами справи підтверджено, що Згідно листа Регіонального сервісного центру ГСЦ МВС в Одеській області (філія ГСЦ МВС) № 31/15-254аз від 11 листопада 2020 року у Єдиному державному реєстрі транспортних засобів щодо зареєстрованих транспортних засобів за ОСОБА_1 , позивачем у справі, (а. с. 6, 7) 14 листопада 2014 року був зареєстрований автомобіль марки БАЗ А079.04, номер шасі НОМЕР_4 , державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , який значиться на обліку станом 11 листопада 2020 року (т. 1 а. с. 10).

30 липня 2018 року ОСОБА_1 , позивач у справі, видав довіреність строком на 3 роки на ім`я ОСОБА_4 , третій особі у справі, яку уповноважив бути представником Колкутіна О.О., позивача у справі, по питанням зняття з обліку у відповідних Регіональних сервісних центрах МВС України, продажу за ціну та на умовах за її розсудом, страхування, надання в оренду, заміну, вибракування або продажу номерних вузлів та агрегатів, заміну кольору ТЗ, номерних знаків, проходження техогляду, для чого надав право керування з правом тимчасового виїзду за кордон, з правом перевезення пасажирів (т. 1 а. с. 11).

За змістом частини 1 статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно із частиною 1 статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За правилами частини 1, частини 3 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених ЦПК України випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Відповідно до частини 1 статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини 1 статті 317, частини 1 статті 319 ЦК України власнику належить, зокрема право на власний розсуд розпоряджатися своїм майном.

Частиною першою статті 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до положень статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересів вказаною статтею передбачено визнання права.

Витребуванням власником свого майна з чужого незаконного володіння здійснюється шляхом подання до суду віндикаційного позову. Предметом віндикаційного позову є вимога позивача до відповідача про витребування майна із чужого незаконного володіння, яка повинна мати відповідні підстави, що тягнуть за собою визначені законом правові наслідки.

За змістом частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відповідно до роз`яснень, що викладені у пункті 21 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України від 07 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», якщо власник вимагає повернення свого майна з володіння особи, яка незаконно ним заволоділа, така позовна вимога підлягає розгляду та вирішенню за правилами статей 387, 388 ЦК України.

Пунктом 19 вказаної постанови передбачено, ще застосовуючи положення статті 387 ЦК України, суди повинні виходити з того, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Позов про витребування майна, пред`явлений до особи, у незаконному володінні якої це майно знаходилось, але на момент розгляду справи в суді у неї відсутнє, не може бути задоволений. Майно може бути повернуте за позовом власника про його витребування на підставі статті 387 ЦК України, якщо позивач надасть докази, що підтверджують наявність обставин, зазначених в цій статті, а саме підтвердження право власності позивача на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння поза його волею, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.

За змістом вказаної статті, право на витребування майна належить лише-власнику та лише у особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, і може мати місце лише за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза його волею. Наявність у діях власника майна волі на передачу майна виключає можливість його витребування і незаконність володіння майном відповідачем повинна бути доведена позивачем у суді, оскільки законодавство презумує добросовісне (правомірне) володіння чужим майном, якщо інше не випливає з закону або не встановлене рішенням суду ( частина 3 статті 397 ЦК України).

Таким чином, вказані позивачем у позовній заяві підстави повинні підтверджувати його право власності або інше суб`єктивне право титульного володільця на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння та наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.

У пунктах 37 - 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) зроблено висновок, що «предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном. Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року у справі № 703/5364/15-ц (провадження № 61-4812св18) вказано, що «застосовуючи положення статті 387 ЦК України, суди повинні виходити з того, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним і в якої майно фактично знаходиться та є індивідуально визначеним. Позов про витребування майна, пред`явлений до особи, у незаконному володінні якої це майно знаходилось, але на момент розгляду справи в суді у неї відсутнє, не може бути задоволений.

Відповідно до правового висновку Верховного суду викладеного у постанові Касаційного цивільного суду від 25 травня 2020 року у справі № 279/641/17, майно може бути повернуте за позовом власника про його витребування на підставі статті 387 ЦК України, якщо позивач надасть докази, що підтверджують наявність обставин, зазначених в цій статті, а саме підтвердження права власності позивача на витребуване майно, факт вибуття майна з його володіння поза його волею, наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном.

З урахуванням наведених норм матеріального права, правових висновків Верховного суду, під час розгляду справи про витребування майна із чужого незаконного володіння у судовому порядку підстави позову повинні не тільки підтверджувати право власності позивача на витребуване майно, але і факт вибуття майна з його володіння та наявність майна у незаконному володінні відповідача, відсутність у відповідача правових підстав для володіння майном (безтитульний статус його володіння).

Стаття 81 ЦПК України зобов`язує кожну сторону довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених ЦПК України. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Доказами згідно зі статтею 76 ЦПК України є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Докази мають відповідати вимогам, зазначеним у статтях 77-80 ЦПК України.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Судом встановлено, що на час звернення ОСОБА_1 до суду із позовною заявою до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння транспортний засіб марки БАЗ А079.04, державний реєстраційний номер НОМЕР_2 , зареєстрований за ОСОБА_1 , позивачем у справі.

Доказів вибуття вказаного транспортного засобу з володіння позивача та наявність автомобіля у незаконному володінні відповідача та відсутність у відповідача правових підстав для володіння транспортним засобом, який просив позивач витребувати матеріали справи не містять.

Судом встановлено, що позивачем не надано суду жодного доказу знаходження у ОСОБА_2 , відповідача у справі, транспортного засобу, який просить витребувати.

Аналізуючи зібрані у справі докази в їх сукупності, надавши їм оцінку, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову ОСОБА_1 через необґрунтованість, оскільки зібрані у справі докази та їх належна оцінка не довели, що витребуваний транспортний засіб знаходиться у відповідача, оскільки викладені позивачем в позовній заяві обставини не знайшли своє підтвердження у судовому засіданні.

Представником відповідача заявлено вимогу про стягнення з позивача на користь відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 24942,00 грн. у зв`язку з чим суд зазначає наступне.

На підтвердження понесених відповідачем витрат на професійну правничу допомогу у сумі 24942,00 грн. представником відповідача Врона А.В. надано суду: свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 003278 від 16 травня 2018 року, видане Радою адвокатів Одеської області (а. с. 69); ордер на надання правничої допомоги серії ВН № 1490514 від 20 березня 2025 року, виданий на підставі договору про надання правничої допомоги № 525 від 20 березня 2025 року (а. с. 67, 68); додаткову угоду № 1 до договору про надання правничої допомоги № 525 від 20 березня 2025 року (а. с. 86); квитанцію № 1394075 від 20 березня 2025 року про отримання вартості послуг адвоката у сумі 24942,00 грн. (а. с. 86 зворотна сторона).

Від ОСОБА_1 , позивача у справі, до суду не надійшло клопотання про зменшення витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката Врона А.В.

Судом встановлено, що відповідач поніс витрати у розмірі 24942,00 грн. на професійну правничу допомогу адвоката та від позивача не надійшло клопотання про зменшення таких витрат.

Відсутність клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, від іншої сторони виключає можливість суду самостійно (без указаного клопотання) зменшувати розмір витрат на професійну правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 907/357/16, від 18 грудня 2018 року у справі № 910/4881/18.

Вирішуючи питання щодо розміру суми, яка підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суд виходить зі встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» та враховує наступні обставини: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо; дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися, як це закріплено положеннями частини 3 статті 141 ЦПК України.

Враховуючи викладене, беручи до уваги, що позивачем не заявлено клопотання про зменшення розміру витрат на професійну правничу допомогу, а також співмірність із складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг), обсягом наданих адвокатом послуг; значенням справи для сторін, суд відповідно до вимог пункту 3 частини 1 статті 141 ЦПК України дійшов висновку про стягнення з позивача на користь відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 24942,00 грн., у зв`язку з чим вимога про стягнення з позивача на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу підлягає задоволенню.

Судова колегія погоджується з проаналізованими судом першої інстанції в сукупності дослідженими доказами, оцінивши їх належність, допустимість, достовірність, а також достатність і взаємний зв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин, та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суд дійшов висновку, що позивачем не доведено тих обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог, а тому заявлені вимоги задоволенню не підлягають.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо недоведеності перебування спірного транспортного засобу у володінні відповідача, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Як правильно встановлено судом першої інстанції, транспортний засіб марки БАЗ, модель А079.04, 2006 року випуску, шасі № НОМЕР_5 , реєстраційний номер НОМЕР_2 , зареєстрований за ОСОБА_1 .

Разом з тим сам по собі факт реєстрації транспортного засобу за позивачем та підтвердження його права власності не є достатньою підставою для задоволення віндикаційного позову.

Для застосування статті 387 ЦК України позивач повинен довести не лише належність йому спірного майна, а й факт перебування цього майна саме у фактичному незаконному володінні відповідача на момент розгляду справи, а також відсутність у відповідача правової підстави для такого володіння.

Посилання позивача на те, що 30 липня 2018 року ним було видано довіреність на ім`я ОСОБА_4 щодо спірного транспортного засобу, не спростовує висновків суду першої інстанції, оскільки зазначена довіреність підтверджує лише надання третій особі відповідних повноважень щодо транспортного засобу, однак сама по собі не підтверджує факту подальшого передання транспортного засобу саме ОСОБА_2 , а тим більше факту перебування транспортного засобу у його фактичному володінні на час вирішення спору.

Так само не можуть бути підставою для скасування рішення доводи апеляційної скарги про те, що ОСОБА_4 у судовому засіданні підтвердила обставину передачі транспортного засобу відповідачу.

Відповідно до статті 89 ЦПК України жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили, а тому пояснення третьої особи підлягають оцінці у сукупності з іншими доказами у справі.

Суд першої інстанції надав оцінку наявним у справі доказам та обґрунтовано виходив із того, що належних, допустимих і достатніх доказів фактичного перебування спірного транспортного засобу у володінні відповідача матеріали справи не містять.

Колегія суддів також враховує, що позивачем не надано доказів місцезнаходження транспортного засобу, доказів його зберігання відповідачем, доказів користування ним відповідачем саме на час звернення до суду або на час розгляду справи, а також інших об`єктивних даних, які б підтверджували можливість витребування цього майна саме від ОСОБА_2 .

Доводи апеляційної скарги про те, що відповідач не заперечував факту користування спірним транспортним засобом, також не свідчать про помилковість висновків суду першої інстанції.

Саме по собі користування транспортним засобом у певний період, без встановлення факту його фактичного перебування у відповідача на момент розгляду справи, не є достатньою підставою для задоволення вимоги про витребування майна із чужого незаконного володіння.

Крім того, позов про витребування майна може бути задоволений лише щодо особи, у фактичному володінні якої це майно перебуває. У разі недоведеності такої обставини ухвалення рішення про витребування майна від відповідача не відповідатиме змісту статті 387 ЦК України та не забезпечить ефективного захисту права власності.

Посилання апелянта на положення статей 316, 317, 319, 321, 387 ЦК України, статтю 41 Конституції України та статтю 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод є загалом правильними щодо змісту права власності та його захисту, однак не спростовують необхідності доведення позивачем усіх обставин, які входять до предмета доказування у справах цієї категорії.

З огляду на положення статей 12, 13, 76-81, 89 ЦПК України саме позивач повинен довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Суд не може ґрунтувати рішення на припущеннях, а надані позивачем докази у своїй сукупності не дають підстав для висновку про наявність спірного транспортного засобу у незаконному володінні відповідача.

Таким чином, доводи апеляційної скарги фактично зводяться до незгоди позивача з оцінкою доказів, наданою судом першої інстанції, та не містять обставин, які б свідчили про неправильне застосування судом норм матеріального права або порушення норм процесуального права, що призвело чи могло призвести до неправильного вирішення справи.

Не встановивши належних та допустимих доказів перебування спірного транспортного засобу у фактичному незаконному володінні відповідача, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову.

Щодо розподілу судових витрат, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції вирішив це питання відповідно до статті 141 ЦПК України, з урахуванням результату розгляду справи та наданих відповідачем доказів понесення витрат на професійну правничу допомогу, а доводів, які б спростовували правильність такого розподілу судових витрат, апеляційна скарга не містить.

З урахуванням того, що доводи апеляційної скарги, є ідентичними доводам позовної заяви, яким суд надав належну оцінку, висновки суду є достатньої аргументованими, при цьому колегія суддів враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі "Руїз Торія проти Іспанії", §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі "Хірвісаарі проти Фінляндії").

Не заслуговують на увагу посилання в апеляційній скарзі на неналежну оцінку судом доказів по справі, оскільки, відповідно до положень ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; жоден доказ не має для суду заздалегідь встановленої сили; суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. А не зазначення в мотивувальній частині рішення мотивів, з яких суд бере до уваги або відхиляє докази, відповідно до положень ст. 376 ЦПК України, не може бути підставою для скасування чи зміни рішення суду, якщо справа вирішена по суті правильно.

Суд першої інстанції забезпечив повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржуване рішення відповідає нормам матеріального та процесуального права.

Наведені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду першої інстанції по суті вирішення указаного позову та не дають підстав вважати, що судом порушено норми матеріального та процесуального права, про що зазначає у апеляційній скарзі скаржник.

З огляду на вищевикладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Частиною першою статті 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, у тому числі, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час розгляду судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно із практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно приводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Докази та обставини, на які посилається скаржник в апеляційній скарзі, були предметом дослідження судом першої інстанції та додаткового правового аналізу не потребують, оскільки при їх дослідження та встановленні судом дотримані норми матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, висновки суду першої інстанції є обґрунтованими та узгоджуються з матеріалами справи, при встановленні зазначених фактів судом не було порушено норм цивільного процесуального законодавства й правильно застосовано норми матеріального права.

Доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами ЦПК України як підстави для скасування рішень.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Наведені скаржником в апеляційній скарзі доводи не можуть бути прийняті до уваги, оскільки зводяться до переоцінки доказів і незгоди з висновками суду по їх переоцінці та особистого тлумачення скаржником норм процесуального закону.

З огляду на наведене вбачається, що судом з дотриманням вимог ст. ст. 89,263 ЦПК України дана належна оцінка доказам по справі, вірно встановлений характер спірних правовідносин і обґрунтовано зроблено висновок про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

На підставі вищенаведеного, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.

З урахуванням наведеного колегія суддів вважає, що рішення суду ухвалено з додержанням вимог закону і підстав для його скасування не вбачається

Загальний висновок суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням вищезазначеного колегія суддів не вбачає підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції.

Керуючись ст.ст. 374, 375, 382, 384, 389, 390 ЦПК України, апеляційний суд,-

ухвалив:

Апеляційне скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Арцизького районного суду Одеської області від 21 травня 2025 року – залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення до суду касаційної інстанції.

Головуючий В.В. Кострицький

Судді М.В. Назарова

Ю.П. Лозко