Постанова від 19 серпня 2026 р. у справі №2-3292/09 — Волинський апеляційний суд

Справа № 2-3292/09 Головуючий у 1 інстанції: Пахолюк А. М.

Провадження № 22-ц/802/1047/26 Доповідач: Матвійчук Л. В.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

20 серпня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Матвійчук Л. В.,

суддів: Здрилюк О. І., Федонюк С. Ю.,

з участю секретаря судового засідання – Губарик К. А.,

представника заявника – ОСОБА_1 ,

представника боржника – ОСОБА_2 ,

державного виконавця – Блищук П. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за скаргою ОСОБА_3 на дії/бездіяльність Відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, боржник – ОСОБА_4 , за апеляційними скаргами боржника ОСОБА_4 , Відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 червня 2026 року

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2026 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зазначеною скаргою, обґрунтовуючи її тим, що у провадженні головного державного виконавця Відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України (далі – ВДВС у м.Луцьку Львівського МУ МЮУ) Блищук П. В. перебувало виконавче провадження (далі – ВП) № 14171477 за виконавчим листом № 2-3292, виданим 06 серпня 2009 року Луцьким міськрайонним судом Волинської області, про стягнення на її користь з ОСОБА_4 аліментів на утримання неповнолітньої дитини – дочки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки від усіх видів доходів щомісячно, але не менше ніж 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 10 березня 2009 року і до досягнення дитиною повноліття.

Заявник зазначала, що ВП було відкрите на підставі постанови про відкриття виконавчого провадження від 11 серпня 2009 року та було закінчене на підставі постанови про закінчення ВП від 24 березня 2026 року на підставі п.9 ч. 1 ст. 39, ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження». Постанова про закінчення ВП була мотивована тим, що згідно з проведеним розрахунком державного виконавця заборгованість зі сплати аліментів до досягнення дитиною повноліття відсутня. Витрати ВП стягнуто та перераховано згідно з платіжним дорученням державного виконавця. Будь-яка інша заборгованість в межах ВП відсутня.

Проте, з такою позицією державного виконавця вона не погоджується та вважає постанову про закінчення ВП неправомірною, бо він не переконався щодо повного виконання вищезазначеного рішення боржником, оскільки згідно з наявною в матеріалах ВП інформацією у боржника з 1 кварталу 2022 року наявні офіційні доходи, та державним виконавцем не виносилися постанови про звернення стягнення на заробітну плату, не проведено перерахунку суми аліментів, так як боржник сплачував аліменти в самостійному порядку безпосередньо стягувачу та надавав виконавцю підтверджуючі документи про сплату.

Також вказувала, що за наявними у матеріалах ВП відомостями про чистий дохід боржника та з урахуванням того, що аліменти підлягали стягненню у розмірі 1/4 частини його чистого доходу, за період з 2022 року по 2026 рік виникла непогашена заборгованість в розмірі 222 461 грн 80 коп.

Водночас нею подавалися заяви начальнику ВДВС у м. Луцьку Львівського МУ МЮУ про те, що заборгованість зі сплати аліментів від ОСОБА_4 відсутня, однак, станом на дати подання таких заяв їй не було відомо, що боржник у відповідні періоди отримував офіційні доходи у значно більшому розмірі, ніж той з якого фактично здійснювалася сплата аліментів, та державний виконавець не повідомив її про виявлення таких доходів та про зміну майнового стану боржника, що свідчить про бездіяльність державного виконавця та незаконність закриття ВП при наявності непогашеної заборгованості по стягненню аліментів на утримання дитини.

Ураховуючи наведене, ОСОБА_3 просила суд визнати неправомірними дії головного державного виконавця ВДВС у м. Луцьку Львівського МУ МЮУ Блищук П. В. щодо винесення постанови про закінчення ВП № 14171477 від 24 березня 2026 року з примусового виконання виконавчого листа № 2-3292, виданого 06 серпня 2009 року Луцьким міськрайонним судом Волинської області, про стягнення аліментів, а також визнати протиправною та скасувати постанову про закінчення ВП № 14171477 від 24 березня 2026 року.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 червня 2026 року скаргу ОСОБА_3 задоволено.

Визнано неправомірними дії головного державного виконавця ВДВС у м.Луцьку Львівського МУ МЮУ Блищук П. В. щодо винесення постанови про закінчення ВП № 14171477 від 24 березня 2026 року з примусового виконання виконавчого листа № 2-3292, виданого 06 серпня 2009 року Луцьким міськрайонним судом Волинської області, про стягнення аліментів.

Визнано протиправною та скасовано постанову про закінчення ВП №14171477 від 24 березня 2026 року, винесену головним державним виконавцем ВДВС у м. Луцьку Львівського МУ МЮУ Блищук П. В. з примусового виконання виконавчого листа № 2-3292, виданого 06 серпня 2009 року Луцьким міськрайонним судом Волинської області, про стягнення аліментів.

В апеляційній скарзі боржник ОСОБА_4 , покликаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, просив ухвалу суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_3 .

На переконання скаржника, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення скарги у цій справі. Суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_3 володіла інформацією про його матеріальний та сімейний стан, оскільки вони постійно спілкувалися, зокрема щодо сплати аліментів. Заявнику також було відомо і про місце його роботи та розмір заробітної плати. Крім того, між ними було досягнуто згоди щодо неподання ним позову про зменшення розміру аліментів, у зв`язку із зміною сімейного та матеріального стану (народження двох дітей у другому шлюбі, наявність на його утриманні двох батьків пенсіонерів та погіршення стану власного здоров`я), що значно впливало на його можливість сплачувати аліменти у визначеному рішенням суду розмірі. При цьому, він згідно домовленості із заявником про добровільну сплату аліментів сплачував їх вчасно, заборгованості не виникало, що і підтверджується розрахунком державного виконавця та заявами ОСОБА_3 . Зважаючи на ці обставини, суд дійшов помилкового висновку про скасування постанови про закінчення ВП, оскільки дії державного виконавця були правомірними та відповідали вимогам закону. Крім того, заявник за тривалий час здійснення ВП і на момент його закінчення не зверталася із заявою про надання довідки про існуючу заборгованість по стягненню аліментів, як і не зверталася із заявами до державного виконавця про встановлення обмежень відносно боржника у зв`язку з наявною заборгованістю. Суд також не заслухав сторін по справі та приймав рішення тільки на підставі наданих до суду сторонами документів, що свідчить про неповноту судового розгляду, оскільки у документах не відображені обставини, які підтверджують наявність домовленості щодо сплати аліментів.

Не погоджуючись із ухвалою суду, головний державний виконавець ВДВС у м. Луцьку Львівського МУ МЮУ Блищук П. В. також подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила її скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_3 .

Вважає, що висновки суду першої інстанції у цій справі не відповідають фактичним обставинам справи. Так, державним виконавцем в межах АСВП №14171477 не виносились постанови про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід, оскільки боржник сплачував аліменти в самостійному порядку безпосередньо стягувачу та надавав підтверджуючі документи про сплату. Своєю заявою від 29 квітня 2025 року заявник фактично повідомила державного виконавця про обставини, що платник аліментів сплачував їй як стягувачу присуджені аліменти щомісячно і заборгованість по аліментах станом на день написання заяви відсутня, факт написання заявником такої заяви підтверджено нею у своїй скарзі. Оскільки стягувач добровільно відмовилася від отримання аліментів від ОСОБА_4 , подавши відповідну заяву до ВДВС, не зверталася ні до боржника, ні до виконавчої служби з приводу примусового виконання рішення суду, а матеріали справи не містять доказів виникнення заборгованості саме з вини боржника та ухилення ним від сплати. У зв`язку з цим державним виконавцем у межах ВП не вживалися передбачені ст. 10 Закону України «Про виконавче провадження» заходи примусового виконання рішень з урахуванням обмежень, які передбачені даним Законом. Зважаючи на те, що боржник у самостійному порядку виконував рішення суду, не допускав заборгованості зі сплати аліментів, що в свою чергу унеможливлювало вжиття заходів примусового характеру державним виконавцем. Звертає увагу на те, що державним виконавцем здійснено розрахунок заборгованості зі сплати аліментів від 24 березня 2026 року з реального доходу боржника ОСОБА_4 , а не з середньої заробітної плати працівника для даної місцевості. Згідно з проведеним розрахунком державного виконавця від 20 березня 2026 року заборгованість зі сплати аліментів до досягнення дитиною повноліття відсутня.

У відзиві на апеляційну скаргу представник заявника ОСОБА_3 – ОСОБА_1 , посилаючись на безпідставність вимог апеляційних скарг та законність і обґрунтованість висновків суду першої інстанції, просила залишити апеляційні скарги без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін. Вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано задовольнив скаргу у цій справі. Викладені в апеляційних скаргах доводи не спростовують встановлених судом обставин щодо неправомірності дій державного виконавця та протиправності його рішення. Суд першої інстанції правильно визначив, що сам факт щомісячних платежів у певному розмірі не є тотожним повному виконанню рішення суду, яким аліменти визначено у частці від усіх видів доходів боржника. Повне виконання такого рішення може бути встановлене лише після правильного визначення бази доходу боржника, обчислення 1/4 частки від фактичного чистого доходу та зіставлення цієї суми з фактично сплаченими сумами. Самостійна сплата не може замінити виконання рішення у спосіб, встановлений виконавчим листом і законом, якщо боржник має офіційний дохід. Боржник не має права самостійно визначати базу для обчислення аліментів, самостійно визначати суму 1/4 від цієї бази та після цього вимагати закінчення ВП як повністю виконаного. Такий підхід фактично означав би перекладення на боржника і стягувача обов`язків, які закон прямо покладає на державного виконавця. У цій справі виконавчим документом визначено стягнення 1/4 частки від усіх видів доходів щомісячно. Отже, виконавець мав забезпечити саме такий спосіб виконання. Подані стягувачем заяви про відсутність заборгованості не звільняли державного виконавця від цього обов`язку і не могли бути належною підставою для висновку про повне виконання рішення, оскільки такі заяви не містили і не могли містити повної інформації про реальний розмір доходів боржника, про належний до сплати розмір аліментів та про фактичний розмір недоплати. Як убачається з матеріалів ВП, стягувач на момент подання відповідних заяв не була обізнана про значно вищі офіційні доходи боржника, виконавець її про це не повідомив, а сам боржник також не розкрив реальний розмір своїх доходів. За таких обставин ці заяви були наслідком помилки щодо фактичної бази нарахування аліментів, а тому не можуть розцінюватися як усвідомлене підтвердження повного виконання рішення, як відмова від належних дитині коштів чи як підстава, що нівелює обов`язок державного виконавця провести правильний розрахунок і примусове стягнення. Суд першої інстанції правильно врахував ці обставини та дійшов обґрунтованого висновку, що сумніви щодо повноти виконання рішення не можуть тлумачитися на користь формального закриття ВП.

Згідно із частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши пояснення представника заявника, боржника та його представника, державного виконавця, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційні скарги належить залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції - без змін.

Судом першої інстанції встановлено, що у провадженні головного державного виконавця ВДВС у м. Луцьку Львівського МУ МЮУ Блищук П. В. перебувало ВП № 14171477за виконавчим листом № 2-3292, виданим 06 серпня 2009 року Луцьким міськрайонним судом Волинської області, про стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_6 аліментів на утримання неповнолітньої дитини – дочки ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у розмірі 1/4 частки від усіх видів доходів щомісячно, але не менше ніж 30% прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, починаючи з 10 березня 2009 року і до досягнення дитиною повноліття.

Постановою державного виконавця про закінчення ВП від 24 березня 2026 року вищезазначене ВП № 14171477 було закінчене на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39, ст. 40 Закону України «Про виконавче провадження» (у зв`язку із досягненням дитиною повноліття та фактичним виконанням в повному обсязі рішення згідно з виконавчим документом). Постанова мотивована тим, що згідно з проведеним розрахунком державного виконавця заборгованість зі сплати аліментів до досягнення дитиною повноліття відсутня. Витрати ВП стягнуто та перераховано згідно з платіжним дорученням державного виконавця. Будь-яка інша заборгованість в межах ВП відсутня.

Головний державний виконавець ВДВС у м. Луцьку Львівського МУ МЮУ ОСОБА_7 у відповіді від 31 березня 2026 року на адвокатський запит повідомила, що в межах ВП № 14171477 не виносилися постанови про звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід, оскільки боржник сплачував аліменти в самостійному порядку безпосередньо стягувачу та надавав підтверджуючі документи про сплату.

Судом також встановлено, що Державною податковою службою України за запити державного виконавця надано інформацію, яка міститься у матеріалах ВП про те, що починаючи з 1 кварталу 2022 року боржник ОСОБА_4 отримував офіційні доходи.

Згідно зі ст. 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року №789-XII, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права (ст. 447-1 ЦПК України).

Згідно з частинами 2, 3 ст. 451 ЦПК України, у разі встановлення обґрунтованості скарги суд скасовує оскаржувані рішення та визнає оскаржувані дії чи бездіяльність неправомірними і зобов`язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника).

Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

У постанові Верховного Суду від 22 квітня 2020 року у справі №641/7824/18 (провадження № 61-10355св19) зазначено, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. В порядку судового контролю за виконанням судових рішень такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси сторони ВП порушені, а скаржник використовує цивільне судочинство для такого захисту. По своїй суті ініціювання справи щодо судового контролю за виконанням судових рішень не для захисту прав та інтересів є недопустимим.

Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

Визначення суми заборгованості зі сплати аліментів, присуджених як частка від заробітку (доходу), визначається виконавцем у порядку, встановленому СК України (ч. 3 ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження»).

Заборгованість за аліментами, присудженими у частці від заробітку (доходу), визначається виходячи з фактичного заробітку (доходу), який платник аліментів одержував за час, протягом якого не провадилося їх стягнення, незалежно від того, одержано такий заробіток (дохід) в Україні чи за кордоном. Заборгованість за аліментами платника аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості або є фізичною особою-підприємцем і перебуває на спрощеній системі оподаткування, або є громадянином України, який одержує заробіток (дохід) у державі, з якою Україна не має договору про правову допомогу, визначається виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості. Розмір заборгованості за аліментами обчислюється державним виконавцем, приватним виконавцем, а в разі виникнення спору - судом (ст. 195 СК України).

Відповідно до п. 4 розділу XVIІ Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України № 512/5 від 02 квітня 2012 року, виконавець зобов`язаний обчислювати розмір заборгованості зі сплати аліментів щомісяця та у випадках, передбачених ч. 4 ст. 71 Закону України «Про виконавче провадження», повідомляти про розрахунок заборгованості стягувача і боржника. Розрахунок заборгованості обчислюється в автоматизованій системі виконавчого провадження на підставі відомостей, отриманих із: звіту про здійснені відрахування та виплати; квитанцій (або їх копій) про перерахування аліментів, наданих стягувачем чи боржником; заяв та (або) розписок стягувача; інформації про середню заробітну плату працівника для цієї місцевості; інших документів, що відображають отримання боржником доходу або сплату ним аліментів.

У справі, що переглядається, задовольняючи скаргу ОСОБА_3 , суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що на момент закінчення ВП у ньому мала бути нарахована заборгованість зі сплати аліментів виходячи з фактичного доходу боржника починаючи щонайменше з 1 кварталу 2022 року, оскільки в матеріалах ВП містилися відомості Державної податкової служби України про офіційні доходи боржника з вказаного періоду, однак державний виконавець не виніс постанову про звернення стягнення на заробітну плату боржника та інші доходи, що є обов`язком державного виконавця при примусовому виконанні виконавчого документа, не здійснив належного перерахунку аліментів, а фактично обмежився врахуванням добровільних платежів, які сплачував боржник у визначеному ним розмірі та заявами стягувача про відсутність заборгованості. Зважаючи на наведені обставини, суд дійшов правильного висновку, що державний виконавець в порушення вимог Закону України «Про виконавче провадження» не вчинив усіх дій, визначених даним Законом та про наявність підстав для задоволення скарги.

Разом з тим, твердження виконавця про те, що розрахунок заборгованості зі сплати аліментів боржника ОСОБА_4 вона здійснила за період з травня 2025 року по лютий 2026 року включно (досягнення дитиною повноліття), керуючись заявою стягувача про відсутність заборгованості по аліментам за квітень 2025 року, не відповідають положенням Закону України «Про виконавче провадження» щодо примусового виконання рішення суду про стягнення аліментів. В матеріалах справи також відсутні докази того, що на момент подання стягувачем заяв від 02 листопада 2023 року, від 09 травня 2024 року, від 06 червня 2024 року, адресованих начальнику ВДВС у м. Луцьку Львівського МУ МЮУ про те, що заборгованість зі сплати аліментів у ОСОБА_4 відсутня, а платежі здійснюються щомісяця, ОСОБА_3 була обізнана про те, що ОСОБА_4 у відповідні періоди отримував офіційні доходи у значно більшому розмірі, ніж той з якого фактично здійснювалася сплата аліментів. Більше того, згадані заяви не можуть розцінюватися як відмова від належних дитині аліментів, оскільки аліменти є власністю дитини і стягувач не може відмовитися від їх стягнення і не може звужувати обсяг майнових прав дитини.

Крім того, судом апеляційної інстанції під час розгляду справи встановлено, що розрахунок заборгованості зі сплати аліментів станом на 24 березня 2026 року проведений державним виконавцем з врахуванням розміру доходу, отриманого боржником ОСОБА_4 за вказаний період, а тому покликання суду в оскаржуваному рішенні, що при визначенні суми стягнення аліментів державним виконавцем було використано алгоритм розрахунку, виходячи із середньої заробітної плати працівника для даної місцевості на підставі ч. 2 ст. 195 СК України, що допускається лише, якщо боржник є платником аліментів, який не працював на час виникнення заборгованості, хоча і є помилковим, проте не впливає на правильність висновків суду щодо визнання дій державного виконавця неправомірними та скасування постанови про закінчення ВП.

З огляду на наведене, суд першої інстанції дійшов цілком обґрунтованого висновку, що постанова про закінчення ВП підлягає скасуванню, а ВП відновленню для належного визначення розміру заборгованості та вчинення всіх передбачених законом виконавчих дій.

Таким чином, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала суду про задоволення скарги ОСОБА_3 є законною та обґрунтованою.

Доводи апеляційних скарг щодо неправильного вирішення судом першої інстанції скарги не знайшли свого підтвердження. На доведення обставин, викладених в апеляційних скаргах, та які були предметом дослідження суду першої інстанції, боржник та державний виконавець належних та допустимих доказів не надали, висновки суду першої інстанції відповідають фактичним обставинам справи та вимогам чинного законодавства. Суд першої інстанції надав правильну оцінку обставинам справи та правильно вирішив скаргу по суті.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції постановлена з додержанням норм матеріального та процесуального права. Підстави для її скасування відсутні.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційні скарги боржника ОСОБА_4 , Відділу державної виконавчої служби у місті Луцьку Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України залишити без задоволення.

Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 15 червня 2026 року у цій справі залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий-суддя

Судді: