Постанова від 11 серпня 2026 р. у справі №461/1743/23 — Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Суд: Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Інстанція: Касаційна

Юрисдикція: Цивільне

Категорія: про встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу

Дата: 11 серпня 2026 р.

Справа: №461/1743/23

Суддя: Ситнік Олена Миколаївна

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 серпня 2026 року

м. Київ

справа № 461/1743/23

провадження № 61-11875св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Ситнік О. М.

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Папуги Софії Василівни на рішення Галицького районного суду м. Львовавід 05 грудня 2024 року в складі судді Зубачик Н. Б. та постанову Львівського апеляційного суду від 21 серпня 2025 року в складі колегії суддів Бойко С. М., Копняк С. М., Ніткевича А. В.

усправі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю, поділ майна подружжя, визнання недійсними договорів купівлі-продажу та

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому з урахуванням заяви про збільшення позовних вимог просила:

- встановити факт її спільного з громадянином Турецької Республіки ОСОБА_4 проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з 01 серпня 2017 року до 19 листопада 2020 року;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею

75,5 кв. м, укладений 02 грудня 2022 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Думою Г. М.;

- визнати недійсним договір купівлі-продажу квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею

36,5 кв. м, укладений 10 лютого 2023 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Думою Г. М.;

- в порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнати за нею право власності на нерухоме майно, яке знаходиться в Україні, а саме:

квартиру АДРЕСА_3 ;

квартиру АДРЕСА_4 ;

квартиру

АДРЕСА_5 ;

квартиру

АДРЕСА_6 ;

квартиру АДРЕСА_7 ;

- в порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнати за громадянином Турецької Республіки ОСОБА_4 право власності на нерухоме майно, яке було придбане за період з 2016 року до 2022 року та знаходиться в Турецькій Республіці.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

05 грудня 2024 року рішенням Галицького районного суду м. Львова позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Встановлено факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу громадянки України ОСОБА_1 та громадянина Турецької Республіки ОСОБА_2 у період з 01 серпня 2017 року до 19 листопада 2020 року.

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_8 , загальною площею

75,5 кв. м (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1531213446101)

від 02 грудня 2022 року, серія та номер 8020, виданий 02 грудня 2022 року, видавник: Дума Г. М., приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 .

Визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_6 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1917901046101) від 10 лютого 2023 року, серія та номер 714, виданий 10 лютого 2023 року, видавник:

Дума Г. М., приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 . В іншій частині позовних вимог відмовлено. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

21 серпня 2025 року постановою Львівського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 грудня 2024 року залишено без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що встановлено факт проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю з 01 серпня 2017 до 19 листопада 2020 року, відтак в силу вимог статті 74 Сімейного кодексу (далі - СК) України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. У подальшому сторони уклали шлюб. Усе нерухоме майно, було придбане сторонами на території України у період з 01 серпня 2017 року до 08 травня 2023 року, є спільною сумісною власністю подружжя, з чим погодився відповідач ОСОБА_5 , оскільки рішення суду першої інстанції в цій частині не оскаржував.

Відмову у поділі майна подружжя суди мотивували тим, що з правовстановлюючих документів, які надав відповідач ОСОБА_5 , встановлено, що він є власником нерухомого майна, яке було придбане ним на території Турецької Республіки, однак до реєстрації шлюбу з позивачкою ОСОБА_1 . Для визнання спільною сумісною власністю подружжя майна, яке знаходиться на території Турецької Республіки, та його поділу, позивачці слід звертатись до відповідного суду Туреччини. У зв`язку з цим суд не зобов`язаний встановлювати обсяг нерухомого майна на території Турецької Республіки та звертатись із відповідними судовими дорученнями, про які клопотала позивачка. Апеляційний суд надавав сторонам час для мирного врегулювання спору шляхом поділу нерухомого майна, яке знаходиться на території України, проте за позицією позивачки такий поділ має відбуватися лише з урахуванням нерухомого майна, яке знаходиться на території Турецької Республіки, тому суд не поділив майно між сторонами: ні те, що знаходиться в Україні, ні те, що знаходиться в Туреччині, оскільки відповідно до положень процесуального закону суд обмежений вимогами позивача, заявленими в позовній заяві, а позивачка в цій справі просила поділити нерухоме майно саме в такий спосіб, щоб усе майно, яке було придбане сторонами у спірний період і знаходиться в Україні, передати їй у власність, а нерухоме майно, яке було придбане відповідачем у спірний період і знаходиться в Турецькій Республіці, - залишити у власності відповідача.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Папуга С. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Галицького районного суду

м. Львова від 05 грудня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 21 серпня 2025 року, в якій просить їх скасувати в частині відмови в задоволенні позову про поділ майна подружжя та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували правові висновки Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме:

- під час вирішення спору про поділ майна суд може не погодитися із запропонованим варіантом поділу такого майна та провести його поділ в інший спосіб, враховуючи інтереси дружини, чоловіка, дітей та інші обставини, що мають істотне значення. Обрання судом під час вирішення спору варіанта поділу майна подружжя за наявності вимоги про його поділ, відмінного від того, про який просив позивач, не може бути розцінене як вихід судом за межі позовних вимог, оскільки позовна вимога - це поділ майна подружжя і вона є незмінною за будь-якого варіанта його поділу (постанова Верховного Суду від 14 лютого 2024 року в справі № 752/18272/18);

- найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (частина друга статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному з них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та його виконання надалі. Найбільш ефективне вирішення спору про поділ спільної сумісної власності подружжя досягається тоді, коли вимоги позивача охоплюють усе спільно набуте у шлюбі майно, зокрема й неподільне. Це відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи у суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 січня 2021 року в справі № 522/1528/15-ц, постанова Верховного Суду від 08 травня 2023 року № 753/1902/21);

- згідно з усталеною судовою практикою щодо застосування частини п`ятої статті 71, статті 365 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України суд визнає ідеальні частки подружжя в майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності, якщо один із подружжя не вчинив передбачених частиною п`ятою статті 71 СК України дій. Визнання права на половину частини спірного майна (визнання права на ідеальну частку у майні без його виділу в натурі) є поділом майна подружжя у розумінні частини першої статті 71 СК України, а тому суд може визнати право на частку у спільному майні подружжя за вказаних вище умов (постанова Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 691/1240/18);

- у випадку застосування права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі. З метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів (постанова Верховного Суду від 08 листопада 2021 року всправі № 761/38133/19).

Звернення до суду з позовом про поділ майна свідчить про те, що сторони не домовились про порядок поділу майна. У такому випадку обов`язок поділити майно покладається на суд. Проте ні судом першої, ні судом апеляційної інстанції не було вирішено питання щодо поділу майна подружжя, яке знаходиться на території України, а також не вирішено питання щодо компенсації вартості частки позивачки у неподільному майні, яке залишилось у власності відповідача. Відповідач пропонує поділити чотири об`єкти нерухомого майна в натурі, а в одному об`єкті нерухомого майна - визнати ідеальні частки у майні без його виділу в натурі. Такий спосіб поділу майна є несправедливим у зв`язку з перебуванням у відповідача на праві власності нерухомого майна на території Турецької Республіки, яке є дорожчим. А також визначення ідеальних часток в квартирі АДРЕСА_9 утруднить користування таким майном.

Шлюб між сторонами розірвано рішенням українського суду, що стало підставою для подання позову про поділ майна. У зв`язку з тим, що громадянин Туреччини (відповідач) вчиняв на території України дії, які мають юридичні наслідки, а також подія, що стала підставою для поділу майна, - розірвання шлюбу мала місце на території України, справа підсудна українському суду. Ні судом першої інстанції, ні апеляційним судом не було встановлено норм турецького права згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у Республіці Туреччина.

Законом визначено та підтверджено практикою Верховного Суду, що зміст норм права іноземної держави встановлюється судом, зокрема через Міністерство юстиції України. Встановлені норми права застосовуються під час вирішення спору українськими судами. Апеляційний суд, зазначивши, що для визнання спільною сумісною власністю подружжя майна, яке знаходиться на території Туреччини, слід звертатись до турецького суду, відмовився використовувати інструменти встановлення норм іноземного права, хоча позивачка про це заявила клопотання. Водночас суд апеляційної інстанції визнав, що до нерухомого майна застосовується право держави, в якій це майно знаходиться, однак зазначив, що позивачка не послалась на жодну норму турецького законодавства, яка б дозволяла набувати таке майно у спільну сумісну власність особи, яка не перебувала в зареєстрованому шлюбі з громадянином Турецької Республіки на момент придбання ним нерухомого майна на території своєї держави.

07 квітня 2025 року позивачка заявила клопотання про звернення із судовим дорученням про надання правової допомоги до Міністерства юстиції Республіки Туреччина з метою встановлення змісту норм турецького права щодо конкретного переліку питань та долучила висновок в галузі турецького права адвоката Туреччини Угур Гюлера. Суміжно з цим просила встановити дохід від оренди нерухомого майна на території Республіки Туреччини в період офіційного шлюбу відповідача з позивачкою, адже як вбачається з висновку в галузі турецького права, такий дохід є спільною власністю навіть якщо майно набуте одним з подружжя до шлюбу. Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні такого клопотання.

12 серпня 2025 року позивачка заявила клопотання про звернення із судовим дорученням про надання правової допомоги до Міністерства юстиції Республіки Туреччина з метою встановлення змісту норм турецького права щодо процедури виконання рішення українського суду про поділ майна на території Республіки Туреччина. Суміжно з цим просила встановити обсяг нерухомого майна, набутого відповідачем на території Туреччини. Суд апеляційної інстанції повернув таке клопотання без розгляду. Попередньо у суді першої інстанції позивачка також подавала клопотання від 22 вересня 2023 року про встановлення переліку нерухомого майна на території Туреччини, яке набував у власність відповідач з 2017 до 2022 року. Таке клопотання не було розглянуто судом першої інстанції.

Перелік майна на території Туреччини не було встановлено ні судом першої, ні судом апеляційної інстанції, як і не з`ясовано норм турецького права, які слід було застосовувати у справі. Суд необґрунтовано відхилив клопотання про звернення із судовим доручення щодо обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, чим порушив норми процесуального права. Суд фактично відмовив у захисті права та інтересу позивачки в одному судовому процесі та вказав на необхідність ініціювання іншого.

Позиція інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

19 листопада 2020 року між громадянкою України ОСОБА_1 та громадянином Турецької Республіки ОСОБА_4 зареєстровано шлюб, що підтверджується свідоцтвом про шлюб серії НОМЕР_1 , виданим Львівським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів).

Рішенням суду першої інстанції в цій справі, яке сторонами в цій частині в апеляційному порядку не оскаржено, встановлено факт спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу громадянки України ОСОБА_1 та громадянина Турецької Республіки ОСОБА_2 в період з 01 серпня 2017 року до 19 листопада 2020 року.

Рішенням Галицького районного суду м. Львова від 08 травня 2023 року в справі № 461/3452/22 шлюб між сторонами розірвано.

Предметом спору є нерухоме майно, яке було придбано ОСОБА_1 та ОСОБА_4 до розірвання шлюбу, і знаходиться на території України, а саме:

квартира АДРЕСА_3 , яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_4 (договір купівлі-продажу квартири від 12 квітня 2018 року);

квартира АДРЕСА_4 , яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_1 (договір купівлі-продажу квартири від 19 червня 2018 року);

квартира АДРЕСА_5 , яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_1 (договір купівлі-продажу квартири від 25 травня 2019 року);

квартира АДРЕСА_6 , яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_4 (договір купівлі-продажу квартири від 19 вересня 2019 року);

квартира АДРЕСА_7 , яка зареєстрована на праві власності за ОСОБА_4 (договір купівлі-продажу квартири від 06 січня 2021 року).

Позиція Верховного Суду

Касаційне провадження в справі відкрито з підстав, передбачених пунктами частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України).

Згідно з пунктами 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційної скарги та виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до встановлених у справі обставин ОСОБА_1 та ОСОБА_5 проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу з 01 серпня 2017 до 19 листопада 2020 року.

19 листопада 2020 року між громадянкою України ОСОБА_1 та громадянином Турецької Республіки ОСОБА_4 зареєстровано шлюб, який розірвано рішенням Галицького районного суду м. Львова від 08 травня 2023 року в справі № 461/3452/22.

За вказаний період сторони придбали нерухомість як на території України, так і в Туреччині, усе набуте ними нерухоме майно заявлене в позові до поділу.

Зокрема, позивачка посилалася на те, що в 2020 році було придбано два житлові будинки в м. Ізмірі (Турецька Республіка) та інші об`єкти нерухомості а саме: будинок на АДРЕСА_10 та будинок АДРЕСА_11 .

Суди виснували, що для визнання спільною сумісною власністю подружжя майна, яке знаходиться на території Турецької Республіки, та його поділу, позивачці слід звертатись до відповідного суду Туреччини.

Із наведеним висновком погоджується колегія суддів, з огляду на таке.

У пункті 2 частини першої статті 1 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV «Про міжнародне приватне право» (далі - Закон № 2709-IV) визначено, що іноземний елемент - ознака, яка характеризує приватноправові відносини, що регулюються цим Законом, та виявляється в одній або кількох з таких форм, зокрема: - хоча б один учасник правовідносин є громадянином України, який проживає за межами України, іноземцем, особою без громадянства або іноземною юридичною особою; - об`єкт правовідносин перебуває на території іноземної держави.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону № 2709-IV цей Закон застосовується до таких питань, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом, а саме: 1) визначення застосовуваного права; 2) процесуальна правоздатність і дієздатність іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб; 3) підсудність судам України справ з іноземним елементом; 4) виконання судових доручень; 5) визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів.

Право, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин з іноземним елементом, визначається згідно з колізійними нормами та іншими положеннями колізійного права цього Закону, інших законів, міжнародних договорів України (стаття 4 Закону № 2709-IV).

Згідно із частинами першою, другою статті 38 Закону № 2709-IV право власності та інші речові права на нерухоме та рухоме майно визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом.

Належність майна до нерухомих або рухомих речей, а також інша класифікація майна визначаються правом держави, у якій це майно знаходиться.

Право власності та інші речові права, відомості про які підлягають внесенню до державних реєстрів, визначаються правом держави, у якій це майно зареєстровано (частина перша статті 40 Закону № 2709-IV ).

У частині другій статті 42 Закону № 2709-IV визначено, що захист права власності та інших речових прав на нерухоме майно здійснюється відповідно до права держави, у якій це майно знаходиться.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 77 Закону № 2709-IV підсудність судам України є виключною у таких справах з іноземним елементом, зокрема, якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України, крім справ, що стосуються укладення, зміни, розірвання та виконання договорів, укладених в рамках державно-приватного партнерства, зокрема концесійних договорів, згідно з якими нерухоме майно є об`єктом такого партнерства, зокрема об`єктом концесії, а спір не стосується виникнення, припинення та реєстрації речових прав на такий об`єкт.

Аналогічні за змістом норми передбачені Угодою між Україною та Турецькою Республікою про правову допомогу та співробітництво в цивільних справах, ратифікованою Законом України від 05 липня 2001 року № 2605-ІІІ. Згідно зі статтею 27 Угоди до нерухомості й права власності на неї застосовується законодавство договірної сторони, на території якої знаходиться майно.

Суди першої та апеляційної інстанцій під час вирішення справи по суті щодо нерухомого майна на території Турецької Республіки врахували наведені норми права, а також те, що спір у цій частині виник між громадянкою України та громадянином Туреччини щодо поділу спільного сумісного майна, яке знаходиться за межами України, у зв`язку з чим за законодавством України ця справа є справою з іноземним елементом, а компетентним судом щодо нерухомості за межами України є суд держави, на території якої знаходиться спірне нерухоме майно - Турецька Республіка.

Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру (стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція)).

Поняття «суд, встановлений законом» стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (пункт 24 рішення Європейського суду з прав людини від 20 липня 2006 року в справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № 29458/04 та № 29465/04).

Поняття «суд, встановлений законом» включає в себе, зокрема, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Стосовно поділу між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 об`єктів нерухомості, що знаходяться на території Туреччини, український суд не є «судом, встановленим законом», справа в частині поділу такого нерухомого майна має виключну підсудність тієї країни, в якій це майно знаходиться, тому компетентним судом у цій справі є суд держави, на території якої знаходиться спірне майно.

Подібного висновку дійшов Верховний Суд у постановах від 12 квітня 2022 року в справі № 428/11139/17, від 15 грудня 2021 року в справі № 756/15452/17, від 09 березня 2026 рокув справі № 761/17032/25, від 01 квітня 2026 рокув справі № 676/2141/23.

Відповідно до пункту 1 частини першої, частини другої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Якщо за законом заява не підлягає судовому розгляду, суддя мотивованою ухвалою відмовляє у відкритті провадження, а коли справу вже відкрито- закриває провадження у ній (постанова Великої Палати Верховного Суду від 10 квітня 2019 року всправі № 320/948/18).

Приписи «суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в судах у порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 186 ЦПК України),«суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства» (пункт 1 частини першої статті 255 ЦПК України) стосуються як позовів, які не можна розглядати за правилами цивільного судочинства, так і тих позовів, які суди взагалі не можуть розглядати (аналогічні висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені, зокрема, у постановах від 18 грудня 2019 року в справі № 688/2479/16-ц, від 28 квітня 2020 року в справі № 607/15692/19).

Суди відмовили у поділі нерухомого майна, розташованого в ТурецькійРеспубліці, тобто розглянули спір у цій частині по суті, що є порушенням виключної підсудності, а тому Верховний Суд скасовує судові рішення в цій частині та закриває провадження в справі стосовно поділу між сторонами майна за кордоном.

Стосовно поділу нерухомого майна, розташованого в Україні, необхідно зазначити таке.

Суди відмовили в задоволенні позову, посилаючись на те, що за позицією позивачки такий поділ має відбуватися лише з урахуванням нерухомого майна, яке знаходиться на території Турецької Республіки, тому суд не поділив майно між сторонами: ні те, що знаходиться в Україні, ні те, що знаходиться в Туреччині, оскільки відповідно до положень процесуального закону суд обмежений вимогами позивача, заявленими в позовній заяві, а позивачка в цій справі просила поділити нерухоме майно саме в такий спосіб, щоб усе майно, яке було придбане сторонами у спірний період і знаходиться в Україні, передати їй у власність, а нерухоме майно, яке було придбане відповідачем у спірний період і знаходиться в Турецькій Республіці, - залишити у власності відповідача.

Із такими висновками колегія суддів погодитися не може.

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі (частини третя, четверта статті 368 ЦК України).

Відповідно до статті 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Особистою приватною власністю дружини, чоловіка, зокрема, є майно: набуте нею, ним до шлюбу; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто (частина перша статті 57 СК України).

У частині шостій статті 57 СК України суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте ним, нею за час їхнього окремого проживання у зв`язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Згідно з частиною сьомою статті 57 СК України, якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів кошти, що належали одному із подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Відповідно до частини першої статті 69, частини першої статті 70 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

У разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Поділ майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі, а у разі неподільності присуджується одному з подружжя, якщо інше не визначено домовленістю між ними (частини перша, друга статті 71 СК України), або реалізується через виплату грошової чи іншої матеріальної компенсації вартості його частки (частина друга статті 364 ЦК України).

Законом встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована, й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, зокрема в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує (постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17, від 11 жовтня 2023 року в справі № 756/8056/19 ).

Вирішуючи спір про поділ майна подружжя, необхідно установити обсяг спільно нажитого майна, з`ясувати час та джерела його придбання (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року в справі № 554/8023/15-ц).

Обсяг майна, яке подружжя просить поділити, повинен охоплювати усе спільно набуте ними у шлюбі майно з метою найбільш ефективного вирішення спору про його поділ у межах одного провадження. Указане відповідатиме принципу процесуальної економії, згідно з яким штучне подвоєння судового процесу є неприпустимим, бо вирішення справи в суді має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (пункт 24 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20).

За вимогами позову ОСОБА_1 просила в порядку поділу спільної сумісної власності подружжя визнати за нею право власності на нерухоме майно, яке знаходиться в Україні, а за громадянином Турецької Республіки ОСОБА_4 - право власності на нерухоме майно, яке було придбане за період з 2016 року до 2022 року та знаходиться в Турецькій Республіці.

Заважаючи на неможливість поділу майна, що знаходиться в Турецькій Республіці, суди відмовили й у розподілі нерухомості в Україні, посилаючись на диспозитивність цивільного процесу, з чим погодитися не можна.

Колегія суддів уважає обґрунтованими доводи касаційної скарги про те, що суди не врахували правові висновки Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме:

- згідно з усталеною судовою практикою щодо застосування частини п`ятої статті 71, статті 365 ЦК України суд визнає ідеальні частки подружжя в майні без його реального поділу і залишає майно у їх спільній частковій власності, якщо один із подружжя не вчинив передбачених частиною п`ятою статті 71 СК України дій. Визнання права на половину частини спірного майна (визнання права на ідеальну частку у майні без його виділу в натурі) є поділом майна подружжя у розумінні частини першої статті 71 СК України, а тому суд може визнати право на частку в спільному майні подружжя за вказаних вище умов (постанова Верховного Суду від 04 жовтня 2023 року в справі № 691/1240/18).

Суди не були позбавлені процесуальної можливості поділити між сторонами квартиру АДРЕСА_3 ; квартиру АДРЕСА_4 ; квартиру АДРЕСА_5 ; квартиру АДРЕСА_6 ; квартиру АДРЕСА_7 , проте не зробили цього, залишивши спір між сторонами невирішеним.

Стосовно поділу зазначеної нерухомості між сторонами оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Позивачка у касаційній скарзі посилається на те, що судами не вирішено питання щодо компенсації вартості частки позивачки у неподільному майні, яке залишилось у власності відповідача. Відповідач пропонує поділити чотири об`єкти нерухомого майна в натурі, а в одному об`єкті нерухомого майна - визнати ідеальні частки у майні без його виділу в натурі. Такий спосіб поділу майна є несправедливим у зв`язку з перебуванням у відповідача на праві власності нерухомого майна на території Турецької Республіки, яке є дорожчим.

Колегія суддів відхиляє наведені доводи та зауважує, що стосовно сторін у справі рівності часток на спільне майно можливо досягти шляхом рівноцінного поділу між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 ом майна в Україні, а щодо нерухомості в Туреччині - шляхом його рівного поділу судом Турецької Республіки.

Суд України не уповноважений ураховувати вартість майна сторін за кордоном, така обставина перебуває поза юрисдикцією суду України.

Умови поширення на спірну нерухомість режиму майна подружжя, умови його поділу та сплати компенсації другому співвласнику має визначатися законодавством Турецької Республіки.

У зв`язку з цим неможливим є під час поділу нерухомого майна, яке перебуває в Україні, врахування вартості нерухомості за кордоном, адже збалансування рівності часток подружжя можливе лише за одночасного присудження одному з подружжя майна та стягнення різниці за розходження часток у праві власності на нього, що неможливо за умов, коли стосовно об`єктів нерухомості на території Туреччини діє виключна підсудність суду Турецької Республіки.

Зважаючи на закриття провадження в справі стосовно нерухомого майна в Туреччині, Верховний Суд погоджується з висновками судів про те, що суд України не зобов`язаний встановлювати обсяг нерухомого майна на території Турецької Республіки та звертатися із відповідними судовими дорученнями, про які клопотала позивачка.

ОСОБА_1 у касаційній скарзі посилається на висновки, викладені в постанові Верховного Суду від 08 листопада 2021 року в справі № 761/38133/19, де зазначено, що у випадку застосування права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі.

Однак у цій справі не виникла необхідність застосування права Турецької Республіки, адже стосовно нерухомості в Туреччині провадження в цій справі закрито.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів касаційної скарги (частина друга статті 414 ЦПК України).

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази.

Вимогами процесуального закону визначено обов`язковість встановлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні спору. Без виконання цих процесуальних дій ухвалити законне й обґрунтоване рішення у справі неможливо.

Усунути ці недоліки на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень Верховного Суду та меж перегляду справи в касаційній інстанції (стаття 400

ЦПК України), коли необхідно встановлювати фактичні обставини та оцінювати докази, є неможливим.

Колегія суддів зробила висновок про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню: оскаржувані судові рішення в частині вирішення позовних вимог щодо поділу нерухомого майна, розташованого за межами території України, підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі в цій частині.

У частині поділу нерухомого майна, розташованого в Україні, судові рішенняпідлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

В іншій частині судові рішення не оскаржуються та Верховним Судом не переглядаються.

Щодо судових витрат

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141, 142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (висновок у постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731 /16-ц (провадження № 61-39028сво18)).

Отже, з урахуванням висновку щодо суті касаційної скарги розподіл судових витрат має здійснюватися тим судом, який ухвалить остаточне рішення в справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 389, 400, 411, 414, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Папуги Софії Василівни задовольнити частково.

Рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 грудня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 21 серпня 2025 року в частині вирішення позовних вимог щодо поділу нерухомого майна, розташованого в Турецькій Республіці, скасувати та закрити провадження у справі в цій частині.

У частині поділу нерухомого майна, розташованого в Україні, рішення Галицького районного суду м. Львова від 05 грудня 2024 року та постанову Львівського апеляційного суду від 21 серпня 2025 року скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Ситнік

В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

І. М. Фаловська

Оригінал: reyestr.court.gov.ua