Постанова від 10 серпня 2026 р. у справі №914/2628/23 — Касаційний господарський суд Верховного Суду

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 серпня 2026 року

м. Київ

cправа № 914/2628/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Багай Н. О.,

секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,

за участю представників:

позивача - не з`явилися,

відповідача - не з`явилися,

розглянув касаційну скаргу Приватного підприємства "Джеремі" на рішення Господарського суду Львівської області від 24.01.2024 та постанову Західного апеляційного господарського суду від 31.03.2026 у справі

за позовом Львівської міської ради

до Приватного підприємства "Джеремі"

про усунення перешкод у розпорядженні та припинення права власності.

Короткий зміст і підстави позовних вимог

1. 28.08.2026 Львівська міська рада (далі - Львівська міськрада, Міськрада, позивач) звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом до Приватного підприємства "Джеремі" (далі - ПП "Джеремі", Підприємство, відповідач) про усунення перешкод у розпорядженні земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1 (далі - спірна земельна ділянка), шляхом: 1) знесення самовільно збудованої нежитлової будівлі загальною площею 162,4 м2 за вказаною адресою (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2711790446060) (далі - спірна нежитлова будівля, спірний об`єкт, спірне майно); 2) припинення права власності ПП "Джеремі" на спірну нежитлову будівлю, посилаючись на положення статей 16, 317, 319, 321, 328, 375, 376, 391 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), статей 12, 80, 83, 96, 116, 123, 124, 141, 143, 152, 212 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), статей 16, 26, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статей 24, 39 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", статті 9 Закону України "Про архітектурну діяльність", статті 18 Закону України "Про основи містобудування", статей 2, 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

2. Позовна заява обґрунтовується тим, що:

1) Львівська міськрада є власником спірної земельної ділянки (орієнтовною площею 0,0296 га), на якій розташована спірна нежитлова будівля, що належить Підприємству, а в результаті державної реєстрації за ним права власності на спірний об`єкт порушено права та майнові інтереси законного власника земельної ділянки - територіальної громади м. Львова в особі Міськради, яка позбавлена можливості використовувати та розпоряджатися належною їй земельною ділянкою;

2) оскільки наразі у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно наявні відомості про державну реєстрацію права власності на спірну нежитлову будівлю ПП "Джеремі", то Підприємство є належним відповідачем, саме до якого слід заявляти вимогу про звільнення земельної ділянки комунальної власності на АДРЕСА_1 із приведенням цієї земельної ділянки у попередній стан шляхом знесення спірного майна;

3) позовна давність не може поширюватися на вимоги про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, оскільки у такому разі йдеться про так зване "триваюче правопорушення". Власник може пред`явити такий позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення його прав, а обов`язковою умовою цього позову є існування порушення прав власника на час пред`явлення такого позову. Отже, позивач вважає, що ним не пропущено строку позовної давності, позаяк наявне "триваюче правопорушення", при існуванні якого Львівська міськрада може пред`явити позов у будь-який час незалежно від того, коли почалося порушення її прав.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

3. Господарський суд Львівської області рішенням від 24.01.2024 (суддя Король М. Р.), залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 31.03.2026 (головуючий - Кравчук Н. М., судді Зварич О. В. Скрипчук О. С.), позов задовольнив повністю. Зобов`язав ПП "Джеремі" усунути перешкоди у розпорядженні спірною земельною ділянкою шляхом знесення самовільно збудованої нежитлової будівлі та припинення права власності Підприємства на неї.

4. Рішення та постанова мотивовані посиланням на положення статей 13, 41 Конституції України, статей 16, 182, 321, 331, 376, 391 ЦК України, статей 80, 83, 116, 123- 126, 152, 187, 188, 212 ЗК України, статей 26, 60 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні", статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель", статей 4, 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", статей 13, 86, 236, 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), застосовуючи які місцевий та апеляційний господарські суди дійшли висновку про обґрунтованість позовних вимог з огляду на те, що:

1) ураховуючи скасування 02.02.2009 рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2008 у справі № 19/202, на підставі якого за фізичною особою - підприємцем Михайлівим Є. Є. (далі - ФОП Михайлів Є. Є.) 26.11.2008 первинно було зареєстровано право власності на будівлю літ. "Б-1" загальною площею 145 м2, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, відсутні правовстановлюючі документи, необхідні для первісного оформлення права власності на вказану будівлю та подальшої державної реєстрації права власності на спірний об`єкт за Приватним підприємством "Мотор" (далі - ПП "Мотор") і Приватним підприємством "Казка 74" (далі - ПП "Казка 74") як наступними його набувачами (покупцями);

2) цивільно-правові угоди щодо спірної земельної ділянки між Міськрадою та Підприємством не укладалися, що свідчить про її самовільне зайняття відповідачем як останнім набувачем права на спірну нежитлову будівлю;

3) спірне майно розташоване на земельній ділянці, не відведеній для мети будівництва, а за відсутності доказів щодо введення спірного об`єкта в експлуатацію в установленому законом порядку відсутні правові підстави вважати, що відповідач набув право власності на спірну нежитлову будівлю;

4) будівництво на спірній земельній ділянці проведено за відсутності правовстановлюючих документів на земельну ділянку та дозвільних документів, які надають право на виконання підготовчих та будівельних робіт, а тому зареєстрована за ПП "Джеремі" спірна нежитлова будівля є самочинним будівництвом;

5) ураховуючи усталені висновки щодо застосування положень статей 376, 391 ЦК України та статей 152, 212 ЗК України у подібних правовідносинах (у контексті неможливості застосування інших, ніж ті, що встановлені статтею 376 ЦК України, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного), викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц і в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 910/19726/17, від 02.06.2022 у справі № 910/14524/19, від 19.09.2023 у справі № 911/1406/20, від 04.09.2024 у справі № 904/2077/23, і зважаючи на те, що розміщення спірного майна на земельній ділянці комунальної власності та державна реєстрація за Підприємством права власності на спірний об`єкт порушує права та майнові інтереси територіальної громади м. Львова в особі Міськради як власника земельної ділянки, яка позбавлена можливості використовувати та розпоряджатися належною їй земельною ділянкою, задоволення позову в частині знесення такого майна узгоджується із положеннями статті 152 ЗК України та частини 4 статті 376 ЦК України;

6) у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22, до закінчення касаційного перегляду якої апеляційним судом зупинялося провадження у цій справі, сформульовано правову позицію, згідно з якою, якщо суд дійшов висновку, що право власності позивача на земельну ділянку було порушено незаконною реєстрацією права власності на нерухоме майно за відповідачами, з якими позивач не перебував у зобов`язальних відносинах, державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права власності відповідачів, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правомочності розпоряджатись своїми земельними ділянками (схожі висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18).

Короткий зміст вимог касаційної скарги

5. Не погоджуючись із рішенням місцевого господарського суду та постановою суду апеляційної інстанції, ПП "Джеремі" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить зазначені судові рішення скасувати повністю та ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову повністю.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

6. На обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на неправильне застосування та порушення судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, наголошуючи на наявності підстав для відступлення від існуючих на сьогодні і врахованих судами висновків щодо застосування положень статті 376 ЦК України, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, яке (відступлення) відповідач аргументує тим, що, заявляючи вимогу про знесення належного Підприємству нерухомого майна, Львівська міськрада фактично бажає виправити допущені у минулому помилки, зокрема, будучи у 2008 році учасником справи № 19/202 зі спору про визнання права власності на спірну нежитлову будівлю та знаючи про первісне набуття права власності на неї ФОП Михайлівим Є. Є. ще 26.11.2008, Міськрада, проявивши багаторічну бездіяльність і не оскаржуючи набуття права власності на спірний об`єкт попередніми власниками як належними відповідачами, ніби "забуває" про такий спір і лише у 2023 році (майже через 15 років) подає позов про усунення перешкод у розпорядженні земельної ділянкою шляхом знесення самовільно збудованої нежитлової будівлі вже до ПП "Джеремі" як добросовісного набувача, який, керуючись чинним законодавством України, уклав договір купівлі-продажу нежитлової будівлі із продавцем, що набув таке приміщення у власність ще у 2009 році.

Узагальнений виклад позицій інших учасників справи

7. Львівська міськрада у відзиві на касаційну скаргу просить залишити її без задоволення з мотивів, викладених в оскаржуваних рішенні та постанові.

Розгляд справи Верховним Судом

8. Касаційний господарський суд у складі Верховного Суду ухвалою від 15.06.2026 відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ПП "Джеремі" на рішення Господарського суду Львівської області від 24.01.2024 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 31.03.2026 у справі № 914/2628/23 та призначив розгляд справи у судовому засіданні на 11.08.2026.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

9. Господарський суд Львівської області рішенням від 06.11.2008 у справі № 19/202 визнав за ФОП Михайлівим Є. Є. право власності на нежитлове приміщення загальною площею 145 м2, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 , та зобов`язав Обласне комунальне підприємство Львівської обласної ради "Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки" (далі - ОКП "БТІ та експертної оцінки") здійснити державну реєстрацію права власності на вказане нерухоме майно за ФОП Михайлівим Є. Є.

27.11.2008 на підставі рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2008 у справі № 19/202 ОКП "БТІ та експертної оцінки" здійснило державну реєстрацію права власності ФОП Михайліва Є. Є. на зазначене нежитлове приміщення.

10. Львівський апеляційний господарський суд постановою від 02.02.2009 у справі № 19/202, залишеною без змін постановою Вищого господарського суду України від 14.05.2009, апеляційну скаргу Львівської міськради задовольнив. Рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2008 у цій справі скасував і прийняв нове рішення, яким відмовив у задоволенні позову.

11. Однак згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності 24.02.2009 ОКП "БТІ та експертної оцінки" зареєструвало за ПП "Мотор" право власності на нежитлове приміщення загальною площею 145 м2, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 25560183).

Державна реєстрація права власності за ПП "Мотор" відбулася на підставі договору купівлі-продажу від 30.01.2009 (реєстровий № 107), укладеного між Михайлівим Є. Є. та ПП "Мотор" і посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Волинською Л. В.

12. Надалі ОКП "БТІ та експертної оцінки" 14.04.2009 здійснило державну реєстрацію права власності ПП "Казка 74" на нежитлове приміщення загальною площею 145 м2, розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

Така реєстрація права власності відбулася на підставі договору купівлі-продажу від 10.03.2009 (реєстровий № 573), укладеного між ПП "Мотор" і ПП "Казка 74" та посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Стоцко Т. Л., за умовами якого ПП "Мотор" продало, а ПП "Казка 74" придбало нежитлове приміщення літ. "Б-1" загальною площею 145 м2, розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

13. 24.03.2023 державний реєстратор Солонківської сільської ради Львівського району Львівської області Душек І. М. зареєстрував за ПП "Казка 74" право власності на спірну нежитлову будівлю (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2711790446060).

Підставою для здійснення такої реєстрації визначено договір купівлі-продажу від 10.03.2009 № 573 і довідку від 03.03.2023, видану фізичною особою - підприємцем Лопушанським М. Р.

У вказаній довідці зазначено, що згідно з проведеною інвентаризацією станом на 03.03.2023 загальна площа нежитлової будівлі, позначеної в технічному паспорті літ. "Б-1", за адресою: АДРЕСА_1, у результаті переобмірів та уточнення площ становить 162,4 м2. Нежитлові приміщення №№ 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9 площею 162,4 м2 входять до складу спірної нежитлової будівлі.

14. 12.06.2023 ПП "Казка 74" на підставі договору купівлі продажу від 12.06.2023 (реєстровий № 1113), посвідченого приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Поповичем О. С., відчужило спірну нежитлову будівлю на користь ПП "Джеремі".

Позиція Верховного Суду

15. Згідно з положеннями частини 1 статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

16. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши у межах вимог касаційної скарги наведені в ній доводи, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, подані заперечення, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно задовольнити частково з таких підстав.

17. Предметом позову в цій справі є вимоги Львівської міськради про усунення перешкод у розпорядженні спірною земельною ділянкою шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва та припинення права власності відповідача на такий об`єкт.

18. В основу висновку судів попередніх інстанцій щодо задоволення позовних вимог покладено сформульовану у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц і в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.09.2018 у справі № 910/19726/17, від 02.06.2022 у справі № 910/14524/19, від 19.09.2023 у справі № 911/1406/20, від 04.09.2024 у справі № 904/2077/23 усталену правову позицію про неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені статтею 376 ЦК України, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного.

Адже розміщення спірного майна на земельній ділянці комунальної власності та державна реєстрація за Підприємством права власності на спірний об`єкт порушує права та майнові інтереси територіальної громади м. Львова в особі Міськради як власника земельної ділянки, яка позбавлена можливості використовувати та розпоряджатися належною їй земельною ділянкою, тому задоволення позову в частині знесення такого майна узгоджується із положеннями статті 152 ЗК України та частини 4 статті 376 ЦК України.

19. Колегія суддів погоджується із висновком судів першої та апеляційної інстанцій про задоволення позову у частині усунення перешкод Львівській міськраді у розпорядженні спірною земельною ділянкою шляхом знесення самовільно збудованої нежитлової будівлі з огляду на таке.

20. Стаття 375 ЦК України врегульовує право власника на забудову належної йому земельної ділянки, тобто можливість власника земельної ділянки здійснювати на ній будівництво в порядку, встановленому законом. Власник має право здійснювати на належній йому земельній ділянці нове будівництво, створюючи будівлі та споруди, яких раніше не існувало.

Статтею 331 ЦК України визначається порядок набуття права власності на новостворене майно. За змістом цієї норми право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

21. Водночас можуть існувати ситуації, коли особа, не маючи прав на земельну ділянку (не будучи власником або користувачем земельної ділянки), здійснює на ній будівництво або здійснює будівництво без відповідного документа, проєкту, з істотним порушенням будівельних норм і правил.

Такі правовідносини врегульовані статтею 376 ЦК України, в якій визначено правовий режим самочинного будівництва.

22. Відповідно до частини 1 статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Виходячи зі змісту частини 1 статті 376 ЦК України, об`єкт нерухомого майна вважається самочинним будівництвом, якщо він збудований або будується: 1) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети; 2) без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проєкту; 3) з істотними порушеннями будівельних норм і правил. Наявність хоча б однієї з наведених ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

23. Верховний Суд у постанові від 17.03.2026 у справі № 914/3403/23 виснував про те, що наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині 1 статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об`єкт нерухомості є самочинним.

Кожна із зазначених ознак є самостійною і достатньою для того, щоб визнати об`єкт нерухомого майна самочинним будівництвом. Тому при вирішенні спору, що виникає у зв`язку із будівництвом на земельній ділянці об`єкта нерухомості, повинні досліджуватися питання щодо наявності документів про виділення земельної ділянки, дозвільної документації на будівництво спірних об`єктів та щодо відповідності побудованого об`єкта будівельним нормам і правилам (схожий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 915/1268/23).

24. Будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, охоплює ситуації, коли особа отримала у встановленому порядку земельну ділянку для забудови, але порушує мету використання такої земельної ділянки, а також коли особа здійснює будівництво, не маючи юридичних прав на земельну ділянку.

Мова може йти про самовільне зайняття земельної ділянки, що є правопорушенням відповідно до статті 211 ЗК України. Самовільним зайняттям земельної ділянки є активні протиправні дії особи, спрямовані на фактичне заволодіння чи/та використання земельної ділянки або її частини за відсутності рішення уповноваженого органу чи волевиявлення власника про її відчуження чи надання в користування.

Відсутність в особи прав на земельну ділянку за загальним правилом унеможливлює отримання такою особою документів, необхідних для виконання будівельних робіт, оскільки, як зазначалося вище, право на забудову земельної ділянки належить власнику або особі, яка має відповідні речові права на земельну ділянку.

Отже, якщо об`єкт будується або збудований на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, це є самостійною та достатньою підставою для кваліфікації його судом об`єктом самочинного будівництва.

25. У разі здійснення будівництва на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, найбільшого порушення зазнає право власника користуватися земельною ділянкою, яке слід розглядати як юридично гарантовану правовими нормами можливість власника самостійно господарювати на земельній ділянці, використовувати її корисні властивості для задоволення власних соціальних, економічних, духовних та інших потреб, тобто можливість її господарської експлуатації та, як наслідок, отримання доходу від неї.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що їй не належить, своїми протиправними діями позбавляє власника можливості належним чином вільно користуватися земельною ділянкою.

У разі самочинного будівництва особа своїми діями також створює й інші перешкоди власнику. Йдеться, зокрема, про порушення права розпорядження земельною ділянкою, яке належить лише її власнику і полягає в юридично забезпеченій можливості визначати юридичну або фактичну долю земельної ділянки, тобто можливість вчиняти різні дії із земельною ділянкою, у тому числі й щодо її відчуження іншим особам.

26. Відносини власника земельної ділянки із особою, яка вчинила самочинне будівництво на його земельній ділянці, регулюються частинами 4- 6 статті 376 ЦК України. Такі відносини, як і будь-які інші відносини власності, є абсолютними, в яких праву власника кореспондує обов`язок усіх і кожного утримуватися від будь-яких посягань на це право.

27. Не допускається набуття права власності на споруджені об`єкти нерухомого майна особою, яка не має права власності або такого іншого речового права на земельну ділянку, що передбачає можливість набуття права власності на будівлі, споруди, розташовані на відповідній ділянці. Виходячи з принципу єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, право власності на об`єкт нерухомого майна набуває той, хто має речове право на земельну ділянку.

Схожі за змістом висновки сформульовано у постановах Великої Палати Верховного Суду від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (пункти 92- 94), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 35), від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 (пункт 103), у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 569/11522/19 і в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 910/15993/16, від 13.03.2019 у справі № 910/22575/17, від 29.09.2021 у справі № 910/15989/16, від 16.11.2021 у справі № 916/3200/17 (916/2791/13), від 04.07.2023 у справі № 910/16848/21, від 10.01.2024 у справі № 916/619/22, від 20.02.2024 та від 26.06.2024 у справі № 910/15124/19.

28. Особливістю об`єктів самочинного будівництва є те, що відповідно до частини 2 статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Самочинне будівництво як майно має визначений правилами статті 376 ЦК України спеціальний правовий режим, елементом якого є умови та порядок визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно, а також наслідки відмови у такому визнанні. Цей механізм ґрунтується на судовому порядку вирішення питань, пов`язаних як із рішенням про визнання права власності, так і з наслідками цього рішення та захистом осіб, права яких порушено самочинним будівництвом.

За умови дотримання чіткого алгоритму дій, передбаченого статтею 376 ЦК України, претендувати на отримання самочинно збудованого майна у власність може як особа, яка його побудувала, так і власник земельної ділянки, на якій воно споруджено (такий висновок сформульовано у пункті 110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22).

З огляду на викладене самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, є порушенням прав власника відповідної земельної ділянки.

29. У пункті 84 постанови від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала про те, що знаходження на земельній ділянці одного власника об`єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі.

У постанові від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (пункт 123).

При цьому термін "визнання", який вживається в Законі України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" та нормах статті 376 ЦК України, має різне змістовне значення. У контексті регулювання відносин, пов`язаних із самочинним будівництвом, термін "визнання" має чітко визначений зміст - визнання судом права власності на нерухоме майно, збудоване на земельній ділянці за тією чи іншою особою. Самою по собі реєстраційною дією передбачений статтею 376 ЦК України судовий порядок не може бути підмінений.

30. За таких обставин Верховний Суд зауважує, що неодноразова державна реєстрація права власності на об`єкт самочинного будівництва (спочатку за ФОП Михайлівим Є. Є. 26.11.2008, потім за ПП "Мотор" і ПП "Казка 74" у 2009 році, а в підсумку за ПП "Джеремі" у 2023 році) не змінює правового режиму такого об`єкта як самочинного.

При цьому апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що, враховуючи скасування 02.02.2009 рішення Господарського суду Львівської області від 06.11.2008 у справі № 19/202 (за результатами апеляційного та касаційного переглядів), на підставі якого за ФОП Михайлівим Є. Є. як первісним набувачем було зареєстровано право власності на будівлю літ. "Б-1" загальною площею 145 м2, розташовану за адресою: АДРЕСА_1, відсутні правовстановлюючі документи, необхідні як для первісного оформлення права власності на вказану будівлю, так і для подальшої державної реєстрації права власності на неї за ПП "Мотор" і ПП "Казка 74" як наступними набувачами (покупцями) спірного об`єкта.

31. Як убачається зі змісту частини 3 статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво, не може звертатися за підтвердженням належного їй права власності або вимагати визнання належного їй права в іншому, позасудовому порядку.

32. Способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.

Визнання права власності в порядку частини 3 або 5 статті 376 ЦК України призводить до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна - або особі, яка здійснила самочинне будівництво, надається земельна ділянка у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно як обов`язкова умова для визнання права власності на таке майно (частина 3 статті 376 ЦК України); або право власності на самочинно збудоване нерухоме майно визнається за особою - власником земельної ділянки (частина 5 статті 376 ЦК України).

При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, державна реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини 2 статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, норм частини 4 цієї статті (такий висновок викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 (пункти 6.31- 6.33), від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц (пункти 53- 56), від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 46)).

33. Судами попередніх інстанцій достовірно встановлено та скаржником не спростовано той факт, що будівництво спірної нежитлової будівлі здійснювалося як за відсутності в інших осіб права користування спірною земельною ділянкою, позаяк Львівська міськрада не приймала рішення про її передачу Підприємству або попереднім власникам спірного майна (ФОП Михайліву Є. Є., ПП "Мотор", ПП "Казка 74") із метою забудови, так і без отримання ними затвердженої проєктної документації і дозвільних документів.

Також матеріали справи не містять і відповідачем не надано доказів щодо введення спірного об`єкта в експлуатацію в установленому законом порядку, у зв`язку з чим спірний об`єкт є самочинно збудованим.

34. Статтею 376 ЦК України регламентовано правовий режим самочинного будівництва. Частиною 2 статті 212 ЗК України встановлено право власника вимагати усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою з боку суб`єктів, які створюють такі перешкоди.

Отже, враховуючи негаторний характер позову власника земельної ділянки, обов`язок з приведення земельної ділянки у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, покладається на особу, яка чинить такі перешкоди на момент звернення власника земельної ділянки з позовом до суду (такий висновок викладено у пункті 171 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21).

35. Правовий порядок знесення будинку, будівлі, споруди, іншого нерухомого майна залежить від підстав, за якими його віднесено до об`єкта самочинного будівництва (схожий висновок викладено у постанові Верховного Суду від 11.06.2024 у справі № 904/4338/21).

36. Обов`язковому (безальтернативному) знесенню об`єкт будівництва підлягає лише у випадках, якщо такий об`єкт збудовано на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та/або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи. В усіх інших випадках знесенню передує встановлення можливості перебудови об`єкта будівництва (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 24.06.2020 у справі № 320/5880/18, від 19.09.2023 у справі № 911/1406/20).

Наведеним правовим висновком Верховного Суду повністю спростовуються доводи скаржника про ненадання позивачем доказів щодо зобов`язання Підприємства здійснити перебудову (відповідне рішення суду) або доказів неможливості проведення відповідної перебудови чи відмови відповідача від її проведення, а також про нібито зумовлену цим відсутність достатніх правових підстав для зобов`язання добросовісного власника нежитлової будівлі демонтувати її за власний рахунок, оскільки судами попередніх інстанцій достовірно встановлено будівництво спірного об`єкта на спірній земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети та без відповідного дозвільного документа, який дає право виконувати будівельні роботи (див. пункт 33 цієї постанови).

37. Відповідно до частин 4, 11 статті 120 ЗК України (у редакції, чинній станом на 12.06.2023, тобто на час державної реєстрації за ПП "Джеремі" права власності на спірне майно) у разі набуття права власності на об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), іншу будівлю або споруду), об`єкт незавершеного будівництва, розміщений на земельній ділянці, що перебуває у користуванні на праві оренди, емфітевзису, суперфіцію у відчужувача (попереднього власника), до набувача одночасно переходить відповідно право оренди, емфітевзису, суперфіцію земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, в обсязі та на умовах, встановлених для відчужувача (попереднього власника) такого об`єкта, крім випадків, визначених частиною шостою цієї статті. Волевиявлення орендодавця (власника) земельної ділянки, відчужувача (попереднього власника), набувача такого об`єкта та внесення змін до договору оренди землі, емфітевзису, суперфіцію із зазначенням нового орендаря (користувача) земельної ділянки не вимагається. Якщо об`єкт нерухомого майна (жилий будинок (крім багатоквартирного), інша будівля або споруда), об`єкт незавершеного будівництва розміщений на земельній ділянці державної або комунальної власності, що не перебуває у користуванні, набувач такого об`єкта нерухомого майна зобов`язаний протягом 30 днів з дня державної реєстрації права власності на такий об`єкт звернутися до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу йому у власність або користування земельної ділянки, на якій розміщений такий об`єкт, що належить йому на праві власності, у порядку, передбаченому статтями 118, 123 або 128 цього Кодексу.

Таким чином, перехід права власності чи користування земельною ділянкою до набувача будівлі чи споруди відбувається за умови наявності відповідного речового права у попереднього землекористувача.

Разом із тим Верховний Суд зауважує, що статус об`єкта самочинного будівництва виключає перехід до його нового власника права користування земельною ділянкою під таким об`єктом за правилами статті 120 ЗК України, позаяк у силу вимог частини 2 статті 376 ЦК України навіть попередній фактичний користувач земельної ділянки, будучи відчужувачем об`єкта самочинного будівництва на користь відповідача, не міг набути та й не набув права власності на такий об`єкт (див. пункт 32 цієї постанови).

38. Ураховуючи наведене, апеляційний суд обґрунтовано зазначив, що стаття 120 ЗК України не гарантує прав на земельну ділянку у разі самочинного будівництва об`єкта нерухомості на ній та його відповідної реєстрації.

39. У пунктах 111- 113 постанови від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22 Велика Палата Верховного Суду виснувала про таке:

"111. Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 ЦК України (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 ЦК України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.

112. За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

113. Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно".

Схожі за змістом висновки викладено у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.02.2024 та від 26.06.2024 у справі № 910/15124/19, від 12.03.2024 у справі № 904/3504/22 і в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 31.07.2024 у справі № 212/43/20.

40. Відповідно до статті 45 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" Велика Палата Верховного Суду: 1) у визначених законом випадках здійснює перегляд судових рішень у касаційному порядку з метою забезпечення однакового застосування судами норм права; 2) діє як суд апеляційної інстанції у справах, розглянутих Верховним Судом як судом першої інстанції; 3) аналізує судову статистику та вивчає судову практику, здійснює узагальнення судової практики; 4) здійснює інші повноваження, визначені законом.

Таким чином, саме Велика Палата Верховного Суду є спеціально створеним колегіальним органом Верховного Суду, метою діяльності якого є забезпечення однакового застосування судами норм права.

При цьому Велика Палата Верховного Суду в постановах від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, від 03.07.2019 у справі № 127/2209/18, від 10.11.2021 у справі № 825/997/17 зазначила, що незалежно від того, чи перераховані всі постанови, в яких викладено правову позицію, від якої відступила Велика Палата Верховного Суду, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

41. У пунктах 139- 141, 144- 146 постанови від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21 (предмет позову - скасування рішень державного реєстратора, визнання недійсними договорів, усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованих об`єктів нерухомого майна), у якій (справі) вирішувалося питання про можливе відступлення від висновків (у контексті того, що належним відповідачем за позовом власника землі про знесення об`єкта самочинного будівництва є не забудовник, а саме останній набувач такого об`єкта, який зареєстрував за собою право власності на самочинне будівництво), викладених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02.06.2021 у справі № 509/11/17, від 30.09.2022 у справі № 201/2471/20, від 15.03.2023 у справі № 205/213/22, від 05.04.2023 у справі № 199/6251/18, від 31.05.2023 у справі № 201/4483/20, Велика Палата Верховного Суду сформулювала такі висновки щодо застосування положень статей 391, 376 ЦК України та статей 152, 212 ЗК України у подібних правовідносинах, які наразі є її останньою правовою позицією при вирішенні зазначеної категорії спорів:

"139. За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

140. У категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності (пункт 154 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справi № 916/1174/22).

141. Таким чином, усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої у спорах про знесення об`єкта самочинного будівництва заявлені позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора є неналежними та такими, що не спрямовані на реальний захист прав та інтересів позивача.

144. Велика Палата звертає увагу, що згідно з усталеною практикою Верховного Суду обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові [див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 02.02.2021 у справі № 925/642/19 (пункт 52), від 21.09.2022 у справі № 908/976/19 (пункт 5.13)].

145. Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що у справі, яка розглядається, належним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, є вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України.

146. Зазначений спосіб захисту відповідає характеру правопорушення, є таким, що встановлений законом, реально захищає та відновлює права та інтереси позивача".

42. Колегія суддів наголошує на тому, що покладений в основу оскаржуваних рішення та постанови висновок судів попередніх інстанцій щодо належності та ефективності такого способу захисту прав територіальної громади м. Львова (власника спірної земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво), як вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва, що є негаторним позовом, цілком відповідає останній правовій позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постановах від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21, яку (правову позицію) фактично врахували суди при вирішенні цього господарського спору.

Зокрема, ураховуючи розміщення спірного майна на земельній ділянці комунальної власності та порушення внаслідок державної реєстрації за Підприємством права власності на спірний об`єкт права та майнові інтереси територіальної громади м. Львова в собі Міськради як власника земельної ділянки, яка позбавлена можливості використовувати та розпоряджатися належною їй земельною ділянкою, суди виснували про те, що задоволення позову в частині знесення такого майна узгоджується із положеннями статті 152 ЗК України та частини 4 статті 376 ЦК України.

43. За усталеними висновками Верховного Суду особа, яка використовувала земельну ділянку з порушенням прав іншої (власника земельної ділянки), повинна привести земельну ділянку у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд за власний кошт, оскільки відповідно до вимог чинного законодавства обов`язковою умовою фактичного використання земельної ділянки є наявність у особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку (див. постанови від 02.06.2022 у справі № 910/14524/19, від 04.09.2024 у справі № 904/2077/23).

44. Отже, надавши відповідно до статті 86 ГПК України належну оцінку наявним у матеріалах справи доказам у їх сукупності, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли правильного висновку про здійснення на спірній земельній ділянці самочинного будівництва спірної нежитлової будівлі, яке (самочинне будівництво) наразі порушує права Міськради як власника такої земельної ділянки, що в свою чергу свідчить про обґрунтованість висновку судів щодо задоволення позову у частині усунення Міськраді перешкод у розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення спірної нежитлової будівлі.

Щодо підстав для часткового задоволення касаційної скарги

45. Разом із тим Верховний Суд не може погодитися із висновком судів попередніх інстанцій про задоволення негаторного позову у частині припинення права власності відповідача на спірне майно з огляду на таке.

46. Згідно з частиною 4 статті 300 ГПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини 1 статті 310, частиною 2 статті 313 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

47. Верховний Суд у постановах від 19.05.2026 у справі № 916/1086/25, від 16.06.2026 у cправі № 910/17121/23, від 23.06.2026 у cправі № 904/5414/24 і від 30.06.2026 у cправі № 904/4510/24 зі спорів про знесення об`єктів самочинного будівництва виснував про таке:

- належним та ефективним способом захисту прав територіальної громади як власника спірної земельної ділянки, на якій було здійснено самочинне будівництво, є лише вимога про знесення об`єкта самочинного будівництва, яка (вимога) є негаторним позовом, або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно, тоді як неналежними є як вимога про скасування рішення (запису) державного реєстратора про державну реєстрацію права власності певної особи на самочинно побудоване нерухоме майно, так і вимога про припинення права власності на таке майно, оскільки задоволення відповідних вимог не вирішить юридичну долю самочинно збудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

48. Отже, неналежними способами захисту прав територіальної громади міста є як вимога про скасування рішення (запису) державного реєстратора про державну реєстрацію права власності певної особи на самочинно побудоване нерухоме майно, так і вимога про припинення права власності на таке майно, оскільки задоволення відповідних вимог не вирішить юридичної долі самочинно збудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

Аналогічні усталені правові висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21 та в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.02.2025 у справі № 914/2511/23, від 12.02.2025 у справі № 916/960/22, від 26.02.2025 у справі № 914/2847/23.

49. У разі коли за результатами перевірки судом касаційної інстанції буде встановлено, що фактичні обставини, які входять до предмета доказування у цій справі, з`ясовані судом першої або апеляційної інстанції з достатньою повнотою, однак допущено помилки у застосуванні норм матеріального чи процесуального права, у зв`язку з чим висновки судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають цим обставинам, суд касаційної інстанції приймає нове рішення.

50. Оскільки постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.05.2026 у справі № 916/1086/25, від 16.06.2026 у cправі № 910/17121/23, від 23.06.2026 у cправі № 904/5414/24, від 30.06.2026 у cправі № 904/4510/24 ухвалено вже після подання відповідачем касаційної скарги у цій справі (29.04.2026), колегія суддів вважає за необхідне застосувати положення частини 4 статті 300 ГПК України та вийти за межі доводів касаційної скарги з метою врахування при вирішенні цього господарського спору зазначеного вище правового висновку Верховного Суду в подібних правовідносинах.

51. Водночас колегія суддів відхиляє помилкові посилання апеляційного суду на викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2024 у справі № 496/1059/18, від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22 правові висновки, згідно з якими, якщо суд дійшов висновку, що право власності позивача на земельну ділянку було порушено незаконною реєстрацією права власності на нерухоме майно за відповідачами, з якими позивач не перебував у зобов`язальних відносинах, державний реєстратор на підставі судового рішення про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно, яке набрало законної сили, проводить державну реєстрацію припинення права власності відповідачів, що усуває для позивача перешкоди у здійсненні ним правомочності розпоряджатись своїми земельними ділянками, з огляду на таке.

52. Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи. Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (такий правовий висновок викладено в пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц).

При цьому на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (такий правовий висновок наведено в пункті 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19).

53. Велика Палата Верховного Суду у постановах від 22.03.2023 у справі № 154/3029/14-ц, від 13.05.2026 у справі № 456/252/22 зауважила, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та надавати оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.

54. Колегія суддів наголошує на нерелевантності наведених апеляційним судом висновків Великої Палати Верховного Суду і неподібності правовідносин у вказаних справах у співвідношенні з цією справою, що наразі розглядається, оскільки спір у справі № 914/1785/22 (предмет позову - скасування державної реєстрації права приватної власності, визнання недійсними договорів купівлі-продажу, зобов`язання звільнити самовільно зайняті земельні ділянки шляхом демонтажу тимчасових спору) не пов`язаний із нерухомим майном, тому питання щодо визначення особи (забудовник чи останній набувач), зобов`язаної знести об`єкт самочинного будівництва на земельній ділянці, не відведеній для цієї мети, вирішенню при розгляді вказаної справи не підлягало, а норми статті 376 ЦК України до спірних правовідносин взагалі не застосовувалися (див. пункт 94 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 914/1785/22).

Водночас у справі № 496/1059/18 (предмет позову - визнання недійсним договору іпотеки та вилучення реєстраційних записів щодо нерухомого майна) спір виник виключно із іпотечних правовідносин, жодним чином не пов`язаних зі знесенням об`єктів самочинного будівництва, що є предметом цього господарського спору, наслідком чого власне і стало формулювання Великою Палатою Верховного Суду у пункті 10.1 постанови від 10.04.2024 висновку щодо застосування норми статті 391 ЦК України та статті 26 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", а саме про те, що для ефективного захисту прав володіючого власника нерухомого майна, щодо якого до Реєстру незаконно внесено запис про право іпотеки іншої особи, з якою власник не перебував у зобов`язальних відносинах, має застосовуватись негаторний позов про усунення перешкод у здійсненні власником права розпорядження своїм майном (стаття 391 ЦК України), з яким власник може звернутись, зокрема, шляхом пред`явлення вимоги про скасування державної реєстрації права іпотеки зазначеної особи.

55. З огляду на викладене суд касаційної інстанції визнає помилковим висновок місцевого та апеляційного господарських судів у частині задоволення позовної вимоги про усунення перешкоди Львівській міськраді у розпорядженні спірною земельною ділянкою орієнтовною площею 0,0296 га шляхом припинення права власності Підприємства на спірну нежитлову будівлю, а тому касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржувані судові рішення - скасувати у частині припинення права власності відповідача на спірне майно з ухваленням у цій частині нового рішення про відмову в задоволенні позову.

Натомість у решті задоволених позовних вимог (про усунення перешкод у розпорядженні спірною земельною ділянкою шляхом знесення самовільно збудованої нежитлової будівлі) оскаржувані рішення та постанову слід залишити без змін.

56. Із наведених раніше мотивів колегія суддів відхиляє необґрунтовані доводи позивача (у частині, що стосуються задоволення позовної вимоги про припинення права власності Підприємства на спірну нежитлову будівлю), викладені у відзиві на касаційну скаргу.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України

57. Відповідач у поданій касаційній скарзі посилається на наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, а саме якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Згідно з абзацом 3 пункту 5 частини 2 статті 290 ГПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 2 частини 2 статті 287 цього Кодексу в касаційній скарзі зазначається обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Таким чином, з огляду на зміст наведених вимог процесуального закону при касаційному оскарженні судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, крім посилання на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, касаційна скарга має містити належне обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, з чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частину статті), а також із зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення.

58. Так, необхідність відступлення від існуючих на сьогодні і врахованих судами висновків щодо застосування положень статті 376 ЦК України, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, відповідач аргументує тим, що, заявляючи вимогу про знесення належного Підприємству нерухомого майна, Львівська міськрада фактично бажає виправити допущені у минулому помилки, зокрема, будучи у 2008 році учасником справи № 19/202 зі спору про визнання права власності на спірну нежитлову будівлю та знаючи про первісне набуття права власності на неї ФОП Михайлівим Є. Є. ще 26.11.2008, Міськрада, проявивши багаторічну бездіяльність і не оскаржуючи набуття права власності на спірний об`єкт попередніми власниками як належними відповідачами, ніби "забуває" про такий спір і лише у 2023 році (майже через 15 років) подає позов про усунення перешкод у розпорядженні земельної ділянкою шляхом знесення самовільно збудованої нежитлової будівлі вже до ПП "Джеремі" як добросовісного набувача, який, керуючись чинним законодавством України, уклав договір купівлі-продажу нежитлової будівлі із продавцем, що набув таке приміщення у власність ще у 2009 році.

59. Проте колегія суддів відхиляє доводи скаржника про необхідність відступлення від зазначених правових висновків як необґрунтовані з огляду на таке.

60. Принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

У пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v.United Kingdom) Європейський суд з прав людини наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави.

61. Задля гарантування юридичної визначеності Велика Палата Верховного Суду має відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері або їх правового регулювання (такий висновок сформульовано в постановах Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 (пункти 43- 45), від 05.12.2018 у справах № 757/1660/17-ц (пункти 43, 44) і № 818/1688/16 (пункти 44, 45), від 15.05.2019 у справі № 227/1506/18 (пункт 54), від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункти 44, 45), від 21.08.2019 у справі № 2-836/11 (пункт 24), від 26.05.2020 у справі № 638/13683/15-ц (пункт 23), від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16-ц (пункт 48), від 30.06.2020 у справах № 264/5957/17 (пункт 41) і № 727/2878/19 (пункт 39), від 07.07.2020 у справі № 712/8916/17 (пункт 35), від 09.09.2020 у справі № 260/91/19 (пункти 58, 59), від 29.09.2020 у справі № 712/5476/19 (пункт 40), від 25.05.2021 у справі № 149/1499/18 (пункт 29); від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункт 7.19), від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (пункт 34), від 02.11.2021 у справі № 917/1338/18 (пункт 90), від 09.11.2021 у справі № 214/5505/16 (пункт 31), від 14.12.2021 у справі № 147/66/17 (пункт 49), від 08.06.2022 у справі № 362/643/21 (пункт 45)).

62. Відступаючи від висновку щодо застосування юридичної норми, Верховний Суд може шляхом буквального, звужувального чи розширювального тлумачення відповідної норми або повністю відмовитися від свого висновку на користь іншого, або конкретизувати попередній висновок, застосувавши належні способи тлумачення юридичних норм.

63. Колегія суддів також зазначає, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: зміна законодавства; ухвалення рішення Конституційним Судом України або ж прийняття рішення Європейським судом з прав людини, висновки якого мають бути враховані національними судами; зміни у правозастосуванні, зумовлені розширенням сфери застосування певного принципу права або ж зміною доктринальних підходів до вирішення питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявність загрози національній безпеці; зміни у фінансових можливостях держави тощо.

64. Разом із тим відступ від правових позицій Верховного Суду, сформованих нещодавно, з одного і того самого питання є небажаним та юридично необґрунтованим, якщо відсутні вагомі зміни у правовому регулюванні чи суспільних відносинах, якщо такий відступ не пов`язаний із суперечливістю, неповнотою, невизначеністю (нечіткістю чи неясністю) та неефективністю правового регулювання охоронюваних прав, свобод та інтересів.

65. Суд вважає за необхідне звернутися до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 та у постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 910/8091/20, від 24.06.2021 у справі № 914/2614/13, де зазначено, що з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави - попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

66. Так, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, які враховано судами попередніх інстанцій при вирішенні цього спору та від яких скаржник фактично пропонує відступити, сформульовано усталену правову позицію про неможливість застосування інших, ніж ті, що встановлені статтею 376 ЦК України, способів легітимізації (узаконення) самочинного будівництва та набуття права власності на такі об`єкти. Реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного.

67. Колегія суддів звертає увагу скаржника на те, що вказані правові висновки неодноразово підтримано в пізніше ухвалених постановах Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21, у яких не вбачалося підстав для відступлення від таких висновків.

68. Більше того, у постанові від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що відповідачем за вимогою про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою шляхом знесення об`єкта самочинного будівництва має бути не забудовник, а особа, яка чинить перешкоди у користуванні та розпорядженні земельною ділянкою, тобто останній набувач.

При цьому Велика Палата Верховного Суду не знайшла достатніх підстав для відступлення від аналогічних усталених висновків, сформульованих у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 02.06.2021 у справі № 509/11/17, від 30.09.2022 у справі № 201/2471/20, від 15.03.2023 у справі № 205/213/22, від 05.04.2023 у справі № 199/6251/18, від 31.05.2023 у справі № 201/4483/20.

69. Слід зауважити, що процесуальний статус останнього набувача прав на об`єкт самочинного будівництва, яким у цій справі є відповідач, надає такій особі можливість використовувати всі передбачені процесуальним законом засоби для захисту своїх прав та інтересів. Також суд під час розгляду справи може оцінити добросовісність відповідача та пропорційність застосовуваних до нього засобів.

Крім того, останній набувач не позбавлений можливості звернутися з вимогою про відшкодування збитків до особи, в якої придбав об`єкт самочинного будівництва.

70. Жодних обґрунтувань чи доводів на підтвердження того, що рішення Великої Палати Верховного Суду призвело до вад правозастосування, які би зумовлювали потребу відступити від сформульованого усталеного висновку, - немає. Ані суспільні відносини, ані їхнє правове регулювання в державі не змінилися за такий короткий період.

Вагомих причин, що об`єктивно виправдовують потребу у зміні підходу до тлумачення або застосування норм права, скаржником також не наведено.

71. Натомість наявні аргументи скаржника зводяться передусім до посилань на добросовісність набуття ним об`єкта самочинного будівництва майже через 15 років після незаконної державної реєстрації права власності на нього на підставі скасованого судового рішення первісним набувачем (ФОП Михайлівим Є. Є.), який, на думку скаржника, не став належним відповідачем за аналогічним негаторним позовом через багаторічну бездіяльність Львівської міськради, яка не оскаржувала набуття права власності на спірний об`єкт попередніми власниками.

72. Твердження скаржника фактично ґрунтуються на власних запереченнях висновків Верховного Суду, викладених у врахованих судами попередніх інстанцій постановах, однак вони не містять фундаментальних обґрунтувань щодо підстав для відступу від правових позицій, вміщених у зазначених постановах Великої Палати Верховного Суду, у тому числі помилковості попередніх рішень чи суттєвої зміни змісту правового регулювання спірних правовідносин внаслідок зміни законодавства, про яку (зміну законодавства) скаржник не зазначає.

73. Верховний Суд вважає, що висловлений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17.12.2025 у справі № 908/2388/21 правовий висновок чітко визначає особливості розгляду спору щодо знесення самочинного будівництва і особи, до якої має бути заявлений відповідний позов.

При цьому доводи відповідача про те, що Міськрада мала ще у 2008 році звернутися із аналогічним позовом до ФОП Михайліва Є. Є. (первісного набувача) як до належного відповідача, тобто особи, яка, ймовірно, здійснила самочинне будівництво, не узгоджуються із наведеним правовим висновком, який наразі є останньою правовою позицією у подібних правовідносинах.

74. Верховний Суд неодноразово звертав увагу, що визначення відповідачів, предмета і підстав спору є правом позивача. Натомість встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 17.04.2018 у справі № 523/9076/16-ц, від 05.07.2023 у справі № 910/15792/20, від 20.06.2018 у справі № 308/3162/15-ц, від 21.11.2018 у справі № 127/93/17-ц, від 12.12.2018 у справах № 570/3439/16-ц і № 372/51/16-ц).

75. Водночас аргументи Підприємства зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно оцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин (у тому числі щодо визначення належного відповідача за цим негаторним позовом) та спрямовані на доведення необхідності переоцінки доказів і встановлення інших обставин у тому контексті, який, на думку скаржника, свідчить про наявність підстав для скасування судових рішень і ухвалення нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

76. Колегія суддів також зазначає, що, проявивши розумну обачність, відповідач, перш ніж придбавати спірне майно, вочевидь мав би звернути увагу на те, чи було воно предметом судового спору, зокрема, статус спірного об`єкта як самочинного будівництва встановлювався постановою Львівського апеляційного господарського суду від 02.02.2009 та постановою Вищого господарського суду України від 14.05.2009 у справі № 19/202 (за участю ФОП Михайліва Є. Є. та Львівської міськради), які (постанови) містяться у загальнодоступному Єдиному державному реєстрі судових рішень.

77. Разом із тим наявні доводи скаржника не містять будь-яких посилань на зміни суспільного контексту в період із 07.04.2020 по теперішній час, через які застосований в постановах Великої Палати Верховного Суду у справах № 916/2791/13 і № 680/214/16-ц усталений підхід очевидно застарів унаслідок розвитку суспільних відносин у певній сфері або їх правового регулювання, що свідчить про відсутність підстав для відступлення від висновків Верховного Суду щодо застосування положень статті 376 ЦК України у подібних правовідносинах, викладених у зазначених постановах.

78. Отже, колегія суддів констатує, що відповідач у касаційній скарзі в контексті положень пункту 2 частини 2 статті 287 ГПК України вмотивовано не обґрунтував необхідності відступлення від висновку, сформульованого у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц, правомірно врахованого судами першої та апеляційної інстанцій при вирішенні спору, що виник із подібних правовідносин, а також не навів вагомих, умотивованих, обґрунтованих і достатніх аргументів для такого відступлення.

79. Таким чином, зазначена відповідачем підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 2 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних рішення та постанови саме із цієї підстави.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

80. Відповідно до частин 1, 2, 4, 5 статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

81. Згідно з пунктом 3 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

82. Відповідно до частини 1 статті 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.

83. Надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам із урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, зважаючи на усталені правові висновки Великої Палати Верховного Суду при вирішенні спорів зазначеної категорії (щодо знесення об`єктів самочинного будівництва), колегія суддів вважає, що місцевий та апеляційний господарські суди дійшли помилкового висновку про задоволення позову повністю, унаслідок чого касаційну скаргу необхідно задовольнити частково, оскаржувані рішення та постанову - скасувати у частині задоволення позовної вимоги про усунення перешкод Міськраді у розпорядженні спірною земельною ділянкою шляхом припинення права власності ПП "Джеремі" на спірну нежитлову будівлю та ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

84. Натомість у решті (у частині задоволення позовної вимоги про усунення перешкод у розпорядженні земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом знесення самовільно збудованої нежитлової будівлі загальною площею 162,4 м2 за вказаною адресою) оскаржувані судові рішення необхідно залишити без змін.

Розподіл судових витрат

85. Оскільки касаційна скарга Підприємства підлягає частковому задоволенню (з огляду на сформульовані в ній вимоги) із фактичним ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні однієї позовної вимоги немайнового характеру, а чинне процесуальне законодавство не передбачає пропорційного розподілу судового збору за результатами розгляду такої немайнової вимоги, то, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат, передбаченими статтею 129 ГПК України, Верховний Суд убачає підстави для здійснення розподілу судових витрат скаржника (відповідача) у виді сплаченого ним судового збору в загальній сумі 6307,40 грн (2013+4294,40), понесених ним у зв`язку з розглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій, шляхом покладання цих витрат на позивача.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 311, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного підприємства "Джеремі" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Львівської області від 24.01.2024 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 31.03.2026 у справі № 914/2628/23 скасувати у частині задоволення позовної вимоги про усунення перешкод у розпорядженні земельною ділянкою, розташованою за адресою: АДРЕСА_1, шляхом припинення права власності Приватного підприємства "Джеремі" на нежитлову будівлю загальною площею 162,4 м2 за цією ж адресою (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2711790446060).

Ухвалити в цій частині нове рішення про відмову в задоволенні позову.

У решті рішення Господарського суду Львівської області від 24.01.2024 і постанову Західного апеляційного господарського суду від 31.03.2026 у справі № 914/2628/23 залишити без змін.

Стягнути з Львівської міської ради на користь Приватного підприємства "Джеремі" 6307 (шість тисяч триста сім) грн 40 коп. витрат зі сплати судового збору, понесених у зв`язку з розглядом справи в судах апеляційної та касаційної інстанцій.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Ю. Я. Чумак

Судді Т. Б. Дроботова

Н. О. Багай