Постанова від 17 серпня 2026 р. у справі №314/1469/25 — Запорізький апеляційний суд

Дата документу 18.08.2026 Справа № 314/1469/25

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Єдиний унікальний № 314/1469/25

Провадження №22-ц/807/1289/26

Головуючий в 1-й інстанції – Кононенко І.О.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 серпня 2026 року місто Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідачаКухаря С.В.,

суддів:Кочеткової І.В., Подліянової Г.С.,

секретарКамалова В.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Сердюка Романа Вікторовича на рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 10 березня 2026 року, ухвалене у м. Вільнянськ (повний текст рішення складено 18 березня 2026 року) у справі за заявою ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про встановлення факту сумісного проживання чоловіка та жінки без укладення шлюбу,-

В С Т А Н О В И В:

У березні 2025 року позивач ОСОБА_1 звернулася із вищезазначеною заявою в обґрунтування якої зазначила, ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її співмешканець ОСОБА_3 , з яким вона проживала як дружина та чоловік разом без укладення шлюбу, більше сорока років. Факт спільного проживання підтверджується народження спільних дітей ОСОБА_2 , ОСОБА_3 де в графі батько зазначено ОСОБА_3 та підтверджується довідкою Михайло-Лукашівської сільської ради Запорізького району Запорізької області №108 від 21.03.2025. Просила суд встановити факт проживання однією сім`єю як жінки та чоловіка, без реєстрації шлюбу для спадкування після смерті ОСОБА_3 , спору між сторонами немає, оскільки діти від спадку відмовилися.

Рішенням Вільнянського районного суду Запорізької області від 10 березня 2026 року, в задоволенні заяви ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про встановлення факту сумісного проживання чоловіка та жінки без укладення шлюбу - відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Сердюка Романа Вікторовича подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального та процесуального права, просила рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення вимог заяви у повному обсязі.

Узагальненими доводами апеляційної скарги є те, що заявником надано належні та допустимі докази сумісного проживання зі спадкодавцем однією сім`єю, а саме факт наявності двох спільних дітей, реєстрація за однією адресою, довідка сільської ради щодо спільного проживання як цивільного чоловіка та жінки. Суд першої інстанції при ухваленні рішення формально поставився до розгляду справи, не навів спростування наданих доказів, не надав можливості участі в судовому засіданні представника заявника, не допитав свідків.

Заслухавши суддю - доповідача, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, суд апеляційної інстанції вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Відповідно ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно спадкової справи №13/2025 від 28.03.2025, заведеної після смерті ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , діти спадкодавця ОСОБА_2 , ОСОБА_3 від спадщини відмовилися, згідно свідоцтва про народження дітей серії НОМЕР_1 від 22.10.1984 року та свідоцтва про народження серії НОМЕР_2 від 18.02.1987 року, підтверджується що їх батьками є заявник та спадкодавець, також заявником надано довідку Михайло-Лукашівської сільської ради Запорізького району Запорізької області №108 від 21.03.2025 згідно якої на день смерті ОСОБА_3 , був зареєстрований та проживав разом ОСОБА_1 .

Відмовляючи у задоволенні вимог заяви, суд першої інстанції виходив з того, що факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу, без доведення факту ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків (документи, що підтверджують придбання майна на користь сім`ї, витрачання коштів на спільні цілі, договори купівлі-продажу, договори про відкриття банківського рахунку, депозитні договори), притаманних подружжю, не можуть свідчити про те, що між сторонами склались та мали місце протягом зазначеного заявником періоду часу саме усталені відносини, які притаманні подружжю. Факт проживання жінки та чоловіка за однією адресою не є ні головною, ні обов`язковою ознакою наявності фактичного шлюбу, наявність спільних дітей також само по собі не свідчить про це. Докази які надала заявниця, не є достатніми доказами про наявність у них сім`ї в розумінні статті 3 СК України. Таким чином, матеріали справи підтверджують лише факт перебування у близьких стосунках чоловіка та жінки які мають спільних дітей, але не факт ведення спільного господарства, наявності спільного бюджету та взаємних прав і обов`язків, притаманних подружжю, що у сукупності досліджених доказів свідчить про те, що не доведено, що між ними склалися та мали місце усталені відносини, які притаманні подружжю.

З вказаними висновками суду першої інстанції колегія суддів апеляційного суду не погоджується виходячи з наступного.

Що стосується вимог заяви щодо встановлення факту проживання однією сім`єю сторін у справі у період з 01.12.1990 року по 1 січня 2004 року, то слід зазначити наступне.

Згідно з частиною першою статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Відповідно до статті 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Заборона зворотної дії є однією з важливих складових принципу правової визначеності.

Принцип неприпустимості зворотної дії в часі нормативних актів знайшов своє закріплення в міжнародно-правових актах, зокрема і в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (стаття 7).

Водночас Конституція України передбачає зворотну дію законів та інших нормативно-правових актів у часі у випадках, коли вони пом`якшують або скасовують юридичну відповідальність особи.

Пунктом 1 розділу VII Прикінцевих положень СК України визначено, що цей Кодекс набирає чинності одночасно з набранням чинності ЦК України, тобто з 01 січня 2004 року.

Отже, норми СК України застосовуються лише в частині тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності. Ці права та обов`язки визначаються на підставах, передбачених СК України.

Факт проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без реєстрації шлюбу набув юридичного значення після набрання чинності СК України та ЦК України з 01 січня 2004 року. КпШС України не передбачав юридичних наслідків для чоловіка та жінки, які проживала разом без реєстрації шлюбу.

У постанові Верховного Суду України від 20 лютого 2012 року у справі № 6-97цс11, ухваленій за результатами розгляду заяв про перегляд судових рішень із мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, сформульовано правову позицію щодо визначення ознак сім`ї при встановленні наявності чи відсутності фактичних шлюбних стосунків та визначено, що положення частини другої статті 3 СК України стосуються лише офіційно зареєстрованих шлюбів. Встановлення факту проживання однією сім`єю у період до 01 січня 2004 року не передбачено КпШС України.

Враховуючи викладене у задоволенні вимог заяви щодо встановлення факту проживання однією сім`єю сторін у справі у період до 01 січня 2004 року слід відмовити.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, що мають юридичне значення (пункт 5 частини другої статті 293 ЦПК України).

У порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, зокрема, якщо згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав осіб; встановлення факту не пов`язується із наступним вирішенням спору про право.

У постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 320/948/18 Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що в порядку окремого провадження розглядаються справи про встановлення фактів, за наявності певних умов, а саме, якщо: згідно із законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян; чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; заявник не має іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення; встановлення факту не пов`язується з наступним вирішенням спору про право. Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких залежить виникнення, зміна або припинення суб`єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що має юридичне значення, може бути підтверджений відповідним документом через його втрату, знищення архівів тощо. Тому закон у певних випадках передбачає судовий порядок встановлення таких фактів.

Відповідно до частини другої статті 3 СК України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Частинами першою та другою статті 21 СК України передбачено, що шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім`єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов`язків подружжя.

Згідно з частиною першою статті 36 СК України шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Положеннями частини першої статті 74 СК України встановлено, що якщо жінка та чоловік проживають однією сім`єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

У постанові від 03 липня 2019 року у справі № 554/8023/15-ц Велика Палата Верховного Суду зауважила, що, вирішуючи питання про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу, суд має установити факти спільного проживання однією сім`єю; спільний побут; взаємні права та обов`язки (статті 3, 74 СК України).

Таким чином, для встановлення факту проживання однією сім`єю чоловіка та жінки без шлюбу потрібно враховувати у сукупності всі ознаки, що притаманні наведеному визначенню, і предметом доказування у таких справах є факти спільного проживання, ведення спільного господарства, наявності у сторін спільного бюджету, проведення спільних витрат, придбання майна в інтересах сім`ї, наявності між сторонами взаємних прав та обов`язків, притаманних подружжю.

Згідно з абзацом п`ятим пункту 6 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 03 червня 1999 року № 5-рп/99 обов`язковими умовами для визнання осіб членами сім`ї, крім спільного проживання, є ведення спільного господарства, тобто наявність спільних витрат, спільного бюджету, спільного харчування, купівля майна для спільного користування, участь у витратах на утримання житла, його ремонт, надання взаємної допомоги, наявність усних чи письмових домовленостей про порядок користування житловим приміщенням, інших обставин, які засвідчують реальність сімейних відносин.

Отже, законодавство не передбачає вичерпного переліку членів сім`ї та визначає критерії, за наявності яких особи складають сім`ю. Такими критеріями є спільне проживання (за винятком можливості роздільного проживання подружжя з поважних причин і дитини з батьками), спільний побут і взаємні права й обов`язки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 644/6274/16-ц).

Закон не визначає, які конкретно докази визнаються беззаперечним підтвердженням факту спільного проживання, тому вирішення питання про належність і допустимість таких доказів є обов`язком суду при їх оцінці.

Метою доказування є з`ясування дійсних обставин справи, обов`язок доказування покладається на сторін, суд за власною ініціативою не може збирати докази. Це положення є одним з найважливіших наслідків принципу змагальності у цивільному процесі (постанова Верховного Суду від 26 травня 2022 року у справі № 362/3705/20).

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

Відповідно до матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , що підтверджується копією свідоцтва про смерть серія НОМЕР_3 виданого Вільнянським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Запорізькому районі Запорізької області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) (а.с.6).

На час смерті ОСОБА_3 був зареєстрований за адресою АДРЕСА_1 . Дата реєстрації 01.12.1990 (а.с.112).

Заявниця ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрована за адресою АДРЕСА_1 . Дата реєстрації 13.10.1990 (а.с.18зв-19).

Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_4 від 22.10.1984 року батьками ОСОБА_2 , вказано ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (а.с.7).

Згідно свідоцтва про народження серії НОМЕР_5 від 18.02.1987 року, батьками ОСОБА_3 , вказано ОСОБА_3 та ОСОБА_1 (а.с.8).

Відповідно до довідки Михайло-Лукашівської сільської ради Запорізького району Запорізької області №108 від 21.03.2025, на день смерті ОСОБА_3 був зареєстрований та проживав разом ОСОБА_1 за адресою АДРЕСА_1 , до складу сім`ї також входять їх діти ОСОБА_2 та ОСОБА_3 .

В судовому засіданні під час розгляду справи ОСОБА_2 та ОСОБА_3 підтримали доводи заяви ОСОБА_1 , пояснили, що відмовилися від спадщини після смерті батька на користь матері.

Згідно показів свідка ОСОБА_5 наданих під час апеляційного розгляду справи, з`ясовано, що заявниця у справі є кумою свідка, проживає десятки років недалеко від заявниці і постійно з нею та її сім`єю спілкується. Остання підтвердила факт проживання померлого ОСОБА_3 та ОСОБА_1 однією сім`єю як чоловіка та жінки протягом багатьох років, наявність у них двох спільних дітей, спільного ведення господарства, наявність взаємних прав та обов`язків притаманних родині.

Колегія суддів вважає, що надані заявником докази її спільного проживання із померлим ОСОБА_3 , зокрема, наявність реєстрації за однією адресою протягом 35 років, наявність двох спільних дітей, покази світка та дітей заявниці, та інші наявні у матеріалах справи письмові докази у своїй сукупності підтверджують факт спільного проживання сторін та ведення спільного господарства. При цьому суд першої інстанції помилково вважав надані заявницею докази недостатніми для підтвердження відповідного юридичного факту з метою подальшої реалізації заявницею права на спадкування після померлого.

З огляду на вказане, доводи апеляційної скарги знайшли своє підтвердження, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про часткове задоволення заяви.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану, зокрема у справах «Салов проти України» (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), «Проніна проти України» (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Керуючись ст.ст. 367, 374, 376, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд у складі колегії суддів,-

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 в особі представника – адвоката Сердюка Романа Вікторовича задовольнити частково.

Рішення Вільнянського районного суду Запорізької області від 10 березня 2026 року у цій справі скасувати. Ухвалити нову постанову наступного змісту.

Заяву ОСОБА_1 , заінтересовані особи: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , про встановлення факту сумісного проживання чоловіка та жінки без укладення шлюбу – задовольнити частково.

Встановити факт проживання ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 та ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , однією сім`єю без укладання шлюбу, у період з 01 січня 2004 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 .

В решті вимог відмовити.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення, проте може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повна постанова складена 21 серпня 2026 року.

Судді: С.В. Кухар

І.В. Кочеткова

Г.С. Подліянова