Рішення від 19 серпня 2026 р. у справі №132/1416/26 — Калинівський районний суд Вінницької області

Справа № 132/1416/26

Провадження № 2/132/1163/26

РІШЕННЯ

Іменем України

20 серпня 2026 року Калинівський районний суд Вінницької області у складі: головуючого – судді СЄЛІНА Є.В., при секретарі судового засідання – РИБАК І.Ю., за участі: позивача – ОСОБА_1 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду міста Калинівка Хмільницького району Вінницької області у порядку загального позовного провадження цивільну справу № 132/1416/26 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу,

ВСТАНОВИВ:

30.04.2026 року до Калинівського районного суду Вінницької області звернулася ОСОБА_2 із вказаним позовом до ОСОБА_3 , в якому просить розірвати шлюб, зареєстрований 12 липня 2008 року Виконкомом Успенівської сільської ради Мар`їнського району Донецької області, актовий запис № 1. В обґрунтування заявлених вимог зазначила, що спільне життя не склалось у зв`язку з тим, що вони віддалились один від одного та втратили почуття взаємної любові і поваги. Через різні характери і погляди на сімейне сумісне життя, в результаті відсутності між ними взаєморозуміння, шлюбні відносини фактично припинені. Від шлюбу мають двох дітей – дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дочку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання яких буде визначено батьками за взаємною згодою між собою. Спору про спільне майно на даний момент між ними на даний момент не має. Спільне господарство не ведеться, спільного бюджету не мають. На примирення з відповідачем не згідна.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 30.04.2026 року, визначено склад суду з розгляду цивільної справи: головуючого суддю Сєліна Є.В.

Ухвалою судді Калинівського районного суду Вінницької області Сєліна Є.В. від 07.05.2026 року, відкрито провадження у цивільній справі, визначено здійснити її розгляд за правилами загального позовного провадження, призначено підготовче судове засідання.

Відповідно до ухвали Калинівського районного суду Вінницької області від 06.07.2026 року, закрито підготовче провадження у справі, призначено її до судового розгляду по суті в загальному провадженні.

Згідно ухвали Калинівського районного суду Вінницької області від 14.07.2026, заяву представника відповідача ОСОБА_3 – адвоката Чепіжака М.В. про надання подружжю строку для примирення – задоволено частково. Надано сторонам строк для примирення терміном на 1 (один) місяць. Провадження у справі зупинено до закінчення строку для примирення.

На підставі ухвали судді Калинівського районного суду Вінницької області Сєліна Є.В. від 18.08.2026 року, поновлено провадження у справі.

Позивач ОСОБА_2 в судовому засіданні просила суд позовні вимоги задовольнити з підстав, зазначених у позові.

Відповідач ОСОБА_3 , його представник – адвокат Чепіжак М.В. до суду не з`явились, про дату, час та місце розгляду справи були повідомлені в передбаченому законом порядку.

Відповідно до положень статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд застосовує положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та відповідну практику Європейського суду з прав людини, як джерело право.

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає, що сторона, яка задіяна в ході судового розгляду, зобов`язана з розумним інтервалом часу сама цікавитись провадженням у її справі, добросовісно користуватись належними їй процесуальними правами та неухильно виконувати процесуальні обов`язки. З цього приводу прецедентними є рішення Європейського суду у справі «Пономарьов проти України» (Заява № 3236/03) від 03.04.2008 року та «Олександр Шевченко проти України» (Заява № 8371/02) від 26.04.2007 року.

Передбачене частиною 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов`язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії» («Alimentaria Sanders S.A. v. Spain») від 07.07.1989 року).

У випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку Європейського суду з прав людини, є доцільнішим, ніж усні слухання, розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 року у справі «Смірнова проти України»).

Саме на національні суди покладено обов`язок створення умов для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним, зокрема, суд має вирішувати, чи відкладати судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричиняє невиправдані затримки у провадженні (рішення від 06.09.2007 року у справі «Цихановський проти України», рішення від 18.10.2007 року у справі «Коновалов проти України»).

У рішенні в справі «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» від 07.07.1989 року, Європейський суд з прав людини зазначив, що у випадках коли поведінка учасників судового засідання свідчить про умисний характер їх дій направлений на невиправдане затягування процесу чи зловживання своїм процесуальним правом, суд має реагувати на вказані випадки законними засобами, аби не було зневільовано ключовий принцип - верховенство права, в тому числі проводити судове засідання у відсутність особи, якщо таке затягування може нашкодити справі чи іншим учасникам справи.

Згідно сталої правової позиції, викладеної в постановах Верховного Суду від 03.05.2022 року у справі № 520/5386/15-ц, від 24.10.2024 року у справі № 752/8103/13-ц, якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін чи їх представників, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

За вищевказаних обставин, враховуючи вимоги закону про розгляд справи в розумні строки, а також рішення Європейського суду з прав людини «Юніон Аліментаріа проти Іспанії» від 07.07.1989 року про те, що у випадках коли поведінка учасників судового засідання свідчить про умисний характер їх дій направлений на невиправдане затягування процесу чи зловживання своїм процесуальним правом, суд має реагувати на вказані випадки законними засобами, аби не було знівельовано ключовий принцип - верховенство права, в тому числі проводити судове засідання у відсутність особи, якщо таке затягування може нашкодити справі чи іншим учасникам справи, а тому суд вважає за необхідне розглянути справу за відсутності відповідача та його представника, що не може розцінюватись, як порушення їх прав, передбачених ст.ст.43, 49 ЦПК України.

Суд, з`ясувавши обставини, на які позивач посилається як на підставу своїх вимог, дослідивши в порядку, визначеному в підготовчому засіданні у справі, докази, якими вони обґрунтовуються, приходить до наступних висновків.

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Одним із фундаментальних особистих немайнових прав людини є право на створення сім`ї, право визначати характер своїх сімейних відносин, а також право припинити такі відносини у випадках, коли вони втратили своє призначення та більше не відповідають інтересам особи.

Стаття 8 Конституції України проголошує принцип верховенства права, який є визначальним для діяльності судів під час здійснення правосуддя. Однією зі складових цього принципу є повага до людської гідності, свободи особистості, автономії волі та забезпечення ефективного судового захисту прав людини.

Згідно зі статтею 51 Конституції України шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї.

Конституційний принцип добровільності шлюбу означає не лише свободу його укладення, а й неприпустимість фактичного примушування особи до продовження сімейних відносин усупереч її волі. Держава, забезпечуючи охорону сім`ї як соціальної цінності, одночасно зобов`язана поважати право кожної особи самостійно визначати питання свого приватного та сімейного життя.

Зазначені конституційні гарантії узгоджуються з положеннями міжнародного права.

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Це право охоплює, зокрема, свободу особи приймати рішення щодо характеру сімейних відносин та можливості їх продовження або припинення.

Статтею 12 Конвенції передбачено право жінки та чоловіка на шлюб і створення сім`ї відповідно до національного законодавства. Водночас зміст зазначеного права у світлі практики Європейського суду з прав людини не може тлумачитися як такий, що допускає примусове збереження шлюбу всупереч вільному волевиявленню одного із подружжя.

Європейський суд з прав людини у своїй усталеній практиці неодноразово наголошував, що поняття «приватне життя» є широким та охоплює право особи на самовизначення, автономію особистості, свободу прийняття рішень щодо власного сімейного життя, а будь-яке втручання держави у цю сферу повинно бути законним, переслідувати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві.

Таким чином, розглядаючи спори про розірвання шлюбу, суд повинен забезпечити справедливий баланс між конституційним обов`язком держави охороняти сім`ю та необхідністю поважати право кожного з подружжя на свободу особистого вибору і недоторканність приватного життя.

Саме з урахуванням зазначених конституційних та міжнародно-правових засад суд переходить до аналізу норм сімейного законодавства України, що регулюють порядок припинення шлюбу та визначають критерії, за яких суд вправі дійти висновку про неможливість подальшого спільного життя подружжя і необхідність розірвання шлюбу.

Принцип добровільності шлюбу є одним із визначальних принципів сімейного права України та становить основу правового регулювання шлюбних відносин.

Відповідно до статті 1 Сімейного кодексу України сімейне законодавство України регулює сімейні особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками і дітьми та іншими членами сім`ї, ґрунтується на засадах справедливості, добросовісності та розумності відповідно до моральних засад суспільства.

Частиною другою статті 3 Сімейного кодексу України визначено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Отже, законодавець пов`язує існування сім`ї не лише із юридичним фактом державної реєстрації шлюбу, а й із фактичним існуванням сімейних відносин, спільного побуту, взаємної підтримки, взаємної поваги та виконання подружніх обов`язків.

Згідно зі статтею 7 Сімейного кодексу України сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності, розумності та відповідно до моральних засад суспільства.

Відповідно до статті 21 Сімейного кодексу України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану.

Частинами першою та другою статті 24 Сімейного кодексу України встановлено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка, а примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається.

Зміст наведеної норми права необхідно тлумачити системно, у взаємозв`язку зі статтями 8, 21, 32 та 51 Конституції України, статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практикою Європейського суду з прав людини.

Добровільність шлюбу означає не лише свободу його укладення, а й свободу особи вирішувати питання щодо продовження або припинення шлюбних відносин. Держава не вправі створювати правові механізми, які фактично змушували б особу підтримувати сімейні відносини всупереч її внутрішньому переконанню та вільному волевиявленню.

Відповідно до статті 55 Сімейного кодексу України дружина та чоловік зобов`язані спільно піклуватися про побудову сімейних відносин на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги та підтримки.

Наведена норма визначає не лише взаємні права, а й морально-правові засади існування сім`ї. Саме взаємність таких почуттів та взаємне бажання підтримувати сімейні відносини є тією основою, без якої шлюб втрачає своє соціальне призначення.

Згідно зі статтею 56 Сімейного кодексу України кожен із подружжя має право припинити шлюбні відносини, а примушування до їх збереження є порушенням права дружини або чоловіка на свободу та особисту недоторканність.

Таким чином, законодавець прямо передбачив право кожного із подружжя самостійно вирішувати питання щодо подальшого існування шлюбу.

Положення статей 104 та 105 Сімейного кодексу України визначають, що шлюб припиняється, зокрема, внаслідок його розірвання за рішенням суду.

Статтею 110 Сімейного кодексу України передбачено право одного з подружжя звернутися до суду з позовом про розірвання шлюбу.

Водночас стаття 111 Сімейного кодексу України покладає на суд обов`язок вживати заходів щодо примирення подружжя, якщо це не суперечить моральним засадам суспільства.

Надання строку для примирення не є формальністю, а є проявом реалізації конституційного принципу охорони сім`ї державою.

Разом із тим закон не пов`язує можливість розірвання шлюбу із досягненням обов`язкового примирення сторін. Навпаки, після закінчення наданого строку суд зобов`язаний перевірити, чи досягла така процесуальна дія своєї мети, та оцінити реальний стан сімейних відносин на момент ухвалення рішення.

Відповідно до статті 112 Сімейного кодексу України суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б інтересам одного з них або інтересам їхніх дітей, що мають істотне значення.

Отже, вирішальним юридичним фактом для ухвалення рішення про розірвання шлюбу є не встановлення вини одного із подружжя, не дослідження причин сімейного конфлікту та не визначення особи, відповідальної за розпад сім`ї, а саме встановлення неможливості подальшого спільного життя та відсутності реальної перспективи відновлення сімейних відносин.

Такий висновок повністю узгоджується з пунктами 10-12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя».

Пленум Верховного Суду України роз`яснив, що суди повинні уникати формалізму під час розгляду справ цієї категорії, всебічно з`ясовувати фактичні взаємини подружжя, дійсні причини подання позову, враховувати наявність дітей та інші обставини сімейного життя, а також використовувати передбачені законом можливості для примирення сторін.

Разом із тим у зазначеній постанові Пленуму наголошено, що якщо після вжиття заходів щодо примирення встановлено фактичний розпад сім`ї, а подальше спільне життя та збереження шлюбу суперечить інтересам хоча б одного із подружжя, суд зобов`язаний постановити рішення про розірвання шлюбу.

Правові висновки Верховного Суду, викладені у численних постановах Касаційного цивільного суду, також виходять із того, що право особи на припинення шлюбних відносин є складовою права на повагу до приватного життя, а сам по собі факт наполягання одного з подружжя на припиненні шлюбу після безрезультатного строку для примирення свідчить про відсутність добровільності у продовженні сімейних відносин.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що суд не вправі перетворювати процедуру розгляду справи про розірвання шлюбу на механізм примушування особи до збереження сім`ї, оскільки це суперечило б конституційному принципу добровільності шлюбу та положенням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Саме тому після безрезультатного спливу строку для примирення основним предметом судового дослідження є не можливість теоретичного відновлення сім`ї, а встановлення того, чи існує на момент ухвалення рішення реальна сім`я як спільність осіб, пов`язаних взаємною любов`ю, повагою, спільним побутом, взаємною підтримкою та спільним наміром продовжувати подружнє життя.

За відсутності таких ознак суд не має правових підстав для штучного збереження шлюбу лише з мотивів формального існування актового запису про його державну реєстрацію.

Суд також враховує усталену практику Верховного Суду та Європейського суду з прав людини, яка відповідно до статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» підлягає застосуванню судами України як джерело права.

Згідно із частиною четвертою статті 263 Цивільного процесуального кодексу України при виборі та застосуванні норм права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Верховний Суд у своїй практиці неодноразово наголошував, що під час вирішення спорів про розірвання шлюбу суд повинен виходити насамперед із принципу добровільності шлюбу, поваги до особистої автономії кожного з подружжя та фактичного стану сімейних відносин на момент ухвалення рішення.

У постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду неодноразово зазначалося, що шлюб є добровільним союзом двох осіб, а тому відсутність волі хоча б одного з подружжя на продовження сімейних відносин свідчить про втрату шлюбом його основоположної ознаки – взаємності волевиявлення.

Верховний Суд виходить із того, що право особи на припинення шлюбних відносин є складовою особистих немайнових прав людини, пов`язане з її людською гідністю, свободою, правом на приватне життя та не може бути поставлене у залежність від примусу іншого з подружжя чи виключно формального існування державної реєстрації шлюбу.

Правові позиції Верховного Суду також свідчать про те, що при вирішенні питання про розірвання шлюбу суд повинен встановити не ступінь вини сторін у конфлікті, а реальний характер взаємин між ними, наявність чи відсутність сімейних зв`язків, спільного побуту, взаємної підтримки та реальних перспектив відновлення сім`ї.

При цьому сам по собі факт заперечення одним із подружжя проти розірвання шлюбу не є безумовною підставою для відмови у задоволенні позову, якщо матеріали справи свідчать про фактичний розпад сім`ї, відсутність спільного життя та небажання іншого з подружжя продовжувати шлюбні відносини.

Суд звертає увагу, що інститут надання строку для примирення, передбачений статтею 111 Сімейного кодексу України, спрямований на сприяння збереженню сім`ї, однак не може використовуватися як механізм примусу особи до продовження сімейних відносин.

Верховний Суд у своїй практиці послідовно виходить із того, що після спливу строку для примирення суд повинен оцінити, чи досягнуто його мети, а також встановити, чи існують об`єктивні передумови для подальшого спільного життя подружжя.

У разі, якщо примирення не відбулося, спільне проживання не відновлено, сторони фактично припинили сімейні відносини, а один із подружжя продовжує наполягати на розірванні шлюбу, подальше збереження шлюбу суперечило б принципу добровільності сімейних відносин та порушувало б право особи на самостійне визначення власного приватного життя.

Аналогічні підходи випливають і з практики Європейського суду з прав людини.

Статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя.

Поняття «приватне життя» у практиці Європейського суду з прав людини має широкий зміст та не підлягає вичерпному визначенню.

Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що стаття 8 Конвенції охоплює право особи на особисту автономію, право самостійно визначати власну ідентичність, встановлювати та припиняти міжособистісні відносини, а також приймати рішення щодо свого сімейного життя.

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини зазначає, що концепція приватного життя є широкою категорією, яка включає фізичну та психологічну недоторканність особи, а також право на особисту автономію.

Приватне життя не може тлумачитися вузько, оскільки воно охоплює право особи встановлювати та розвивати відносини з іншими людьми.

Європейський суд з прав людини наголошує на особливому значенні людської гідності, свободи особистості та права людини на самовизначення як фундаментальних цінностей демократичного суспільства.

Європейський суд з прав людини звертає увагу на те, що хоча Конвенція не гарантує право на розлучення як самостійне право, держави, запроваджуючи відповідні механізми припинення шлюбу, повинні забезпечувати дотримання гарантій статті 8 Конвенції та не допускати непропорційного втручання у сферу приватного життя особи.

Системний аналіз рішень Європейського суду з прав людини свідчить про те, що держава має право встановлювати певні процесуальні механізми, спрямовані на охорону сім`ї, зокрема процедуру примирення подружжя, однак такі механізми не можуть нівелювати особисту автономію людини або призводити до фактичного примушування особи підтримувати сімейні відносини всупереч її волі.

Суд бере до уваги, що право на повагу до сімейного життя охоплює не лише право створювати сім`ю, але й право особи визначати, чи бажає вона надалі перебувати у шлюбних відносинах.

Примусове збереження шлюбу за відсутності взаємної волі сторін суперечило б людській гідності, принципу особистої автономії, праву на приватне життя та принципу добровільності шлюбу, гарантованому Конституцією України, Сімейним кодексом України та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, під час вирішення даного спору суд зобов`язаний виходити не з формального існування актового запису про державну реєстрацію шлюбу, а з реального змісту сімейних відносин, фактичного існування сім`ї, волевиявлення сторін та необхідності забезпечення поваги до прав, свобод і людської гідності кожного з подружжя.

Оцінюючи зібрані у справі докази в їх сукупності відповідно до вимог статей 76-81, 89 Цивільного процесуального кодексу України, суд виходить із того, що жоден доказ не має для суду наперед встановленої сили, а належність, допустимість, достовірність кожного доказу та достатність і взаємний зв`язок доказів оцінюються судом за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному, безпосередньому та об`єктивному дослідженні всіх обставин справи.

Як убачається з матеріалів справи, між сторонами був зареєстрований шлюб 12 липня 2008 року Виконкомом Успенівської сільської ради Мар`їнського району Донецької області, актовий запис № 1. Від шлюбу мають двох дітей – дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , та дочку ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце проживання яких буде визначено батьками за взаємною згодою між собою. На ґрунті особистого ставлення між сторонами виникла нетерпимість одне одного. Шлюбні відносини фактично припинені і збереження сім`ї неможливе. Спільне господарство чи бюджет не ведеться. Спір про спільне сумісне майно подружжя на даний час відсутній. Вказані обставини сторонами не оспорювалися.

Разом із тим під час судового розгляду встановлено, що сімейні відносини між сторонами фактично припинилися задовго до звернення позивача до суду.

Матеріалами справи підтверджується, що сторони не ведуть спільного господарства, не підтримують подружніх відносин, не мають спільного сімейного бюджету, між ними відсутні взаємна підтримка, довіра, повага, взаєморозуміння та інші ознаки, які відповідно до статей 3, 7, 55 Сімейного кодексу України становлять зміст сімейного життя.

Суд звертає увагу, що під час розгляду справи не встановлено будь-яких обставин, які б свідчили про тимчасовий характер сімейного конфлікту або існування реальної перспективи відновлення сімейних відносин.

Навпаки, поведінка сторін упродовж усього часу розгляду справи свідчить про остаточний характер їхнього рішення припинити спільне життя.

Саме з метою перевірки можливості збереження сім`ї суд, виконуючи вимоги статті 111 Сімейного кодексу України та роз`яснення, викладені у постанові Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11, надав сторонам достатній строк для примирення.

Надання такого строку було спрямоване не лише на виконання вимог закону, але й на забезпечення конституційного обов`язку держави щодо охорони сім`ї як основного осередку суспільства.

Суд зазначає, що строк для примирення має не каральний чи формальний характер, а покликаний створити сторонам реальну можливість переоцінити власні взаємини, відновити довіру, взаєморозуміння та, за наявності взаємного бажання, зберегти сім`ю.

Разом із тим після закінчення наданого строку сторони не повідомили суд про своє примирення.

Будь-яких доказів, які б свідчили про відновлення спільного проживання, ведення спільного господарства, поновлення сімейних відносин або взаємного наміру продовжувати шлюб, матеріали справи не містять.

Позивач після поновлення провадження у справі не змінив своєї правової позиції, підтримав позовні вимоги у повному обсязі та підтвердив відсутність наміру відновлювати сімейні відносини.

Заперечення відповідача проти розірвання шлюбу самі по собі не можуть бути достатньою підставою для відмови у задоволенні позову, оскільки закон не ставить можливість розірвання шлюбу у залежність від взаємної згоди сторін.

Предметом доказування у даній категорії справ є не встановлення вини будь-кого з подружжя у припиненні сімейних відносин, а з`ясування того, чи існує сім`я як фактичний союз осіб, заснований на взаємній любові, повазі, довірі, спільному побуті та взаємній підтримці.

Встановлені судом обставини свідчать про відсутність саме тих ознак, які законодавець пов`язує з існуванням сім`ї.

Суд окремо звертає увагу, що чинне сімейне законодавство України не покладає на особу обов`язку доводити винну поведінку іншого з подружжя як необхідну умову для розірвання шлюбу.

Сам факт стійкого та послідовного небажання одного з подружжя продовжувати сімейні відносини після безрезультатного спливу строку для примирення, за відсутності доказів відновлення сім`ї, свідчить про остаточний розпад сімейних відносин.

Збереження шлюбу за таких умов мало б виключно формальний характер, оскільки існував би лише юридичний факт державної реєстрації шлюбу без існування сім`ї як соціального інституту.

Суд виходить із того, що сім`я не може існувати лише на підставі актового запису про державну реєстрацію шлюбу. Її існування обумовлюється насамперед наявністю взаємної волі подружжя підтримувати сімейні відносини, спільно будувати сімейне життя та виконувати взаємні права й обов`язки.

Відсутність такої взаємної волі свідчить про втрату шлюбом його правової та соціальної сутності.

З огляду на наведене суд доходить висновку, що наданий сторонам строк для примирення не досяг своєї мети.

Примирення не відбулося, сімейні відносини не відновлено, спільне життя сторін фактично припинене, а будь-які об`єктивні дані, які б свідчили про реальну можливість відновлення сім`ї у майбутньому, матеріали справи не містять.

За таких обставин суд приходить до переконання, що сім`я сторін фактично розпалася, шлюб існує лише формально, а його подальше збереження не відповідатиме ні справжньому змісту сімейних правовідносин, ні завданням сімейного законодавства України, визначеним статтею 1 Сімейного кодексу України, та суперечитиме інтересам позивача, який реалізує гарантоване законом право на припинення шлюбних відносин.

Таким чином, сукупність встановлених судом обставин, оцінених відповідно до вимог цивільного процесуального законодавства, є достатньою для висновку про відсутність правових і фактичних підстав для подальшого збереження шлюбу між сторонами.

Вирішуючи питання щодо прізвища після розірвання шлюбу, суд виходить із положень статті 113 Сімейного кодексу України, відповідно до якої особа, яка змінила своє прізвище у зв`язку з реєстрацією шлюбу, після його розірвання має право або й надалі іменуватися цим прізвищем, або відновити своє дошлюбне прізвище.

Оскільки право вибору прізвища після розірвання шлюбу належить виключно відповідній особі та реалізується нею за власним волевиявленням, суд вирішує це питання лише у випадку заявлення відповідної вимоги та наявності необхідних відомостей у матеріалах справи.

Відповідно до статті 114 Сімейного кодексу України у разі розірвання шлюбу судом шлюб припиняється у день набрання законної сили рішенням суду.

За статтею 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Як вбачається з матеріалів цивільної справи, позивач при зверненні до суду сплатила судовий збір у розмірі 1331грн.20коп., що підтверджується документально.

Згідно частин першої, шостої статті 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Виходячи зі змісту вказаних положень закону, з відповідача на користь позивача повинні бути стягненні судові витрати у розмірі 1331грн.20коп.

Відповідно до частин першої-третьої, п`ятої статті 263 ЦПК України, судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Керуючись статтями 3, 8, 51 Конституції України, статтями 8 та 12 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 1, 3, 7, 21, 24, 55, 56, 104–115 Сімейного кодексу України, статтями 2, 4, 5, 12, 13, 76–81, 89, 141, 258, 259, 263–265, 273 Цивільного процесуального кодексу України, постановою Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», а також враховуючи правові висновки Верховного Суду та практику Європейського суду з прав людини, суд, -

УХВАЛИВ:

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про розірвання шлюбу – задовольнити.

Шлюб, зареєстрований 12 липня 2008 року Виконкомом Успенівської сільської ради Мар`їнського району Донецької області, актовий запис № 1, між ОСОБА_3 та ОСОБА_6 - розірвати.

Прізвище позивача ОСОБА_2 після розірвання шлюбу залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 понесені витрати по сплаті судового збору у розмірі 1331грн.20коп.

Після набрання цим рішенням законної сили, її копію невідкладно направити до місцевого органу державної реєстрації актів цивільного стану, для внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та проставлення відмітки в актовому записі про шлюб.

Рішення може бути оскаржене безпосередньо до Вінницького апеляційного суду шляхом подачі протягом тридцяти днів з дня його проголошення апеляційної скарги.

Суддя