Постанова від 17 серпня 2026 р. у справі №580/14143/25 — Шостий апеляційний адміністративний суд

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Справа № 580/14143/25 суддя першої інстанції: Петро ПАЛАМАР

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 серпня 2026 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі: судді-доповідача Воловика С.В., суддів Кравченка Є.Д., Осіпової О.О., розглянувши в письмовому провадженні в приміщенні суду в місті Києві апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 17.04.2026 у справі № 580/14143/25 за позовом ОСОБА_1 до Офісу Генерального прокурора про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 (далі - позивач, апелянт, ОСОБА_1 ) звернувся з позовною заявою до Офісу Генерального прокурора (далі - відповідач, ОГП, Офіс), в якому просив суд:

- визнати протиправною бездіяльність відповідача щодо ненарахування та невиплати у повному обсязі належних позивачу при звільненні 23.09.2025 сум, а саме компенсації за невикористані 212 днів відпусток та вихідної допомоги без урахування надбавки за вислугу років у розмірі 30 відсотків від посадового окладу;

- стягнути недоплачену частину компенсації за невикористані дні відпусток (за 181 та 31 календарний день) у розмірі 142 843,48 грн;

- стягнути недоплачену суму вихідної допомоги при звільненні у розмірі 88 809,50 грн;

- стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.12.2019 по 19.01.2023 у сумі 1 640 554,74 грн;

- стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.09.2025 по день ухвалення рішення судом, але не більше ніж за 181 день, у сумі 730 660,80 грн;

- стягнути відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 602 868,52 грн;

- зобов`язати відповідача сформувати та видати довідку про складові заробітної плати станом на 23.09.2025 із зазначенням розміру посадового окладу та надбавки за вислугу років (30 %);

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 17.04.2026 у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 відмовлено з тих підстав, що спірні правовідносини щодо обчислення сум, належних позивачу при звільненні, регулюються не статтею 81 Закону України «Про прокуратуру», а Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 (далі - Порядок № 100). Суд першої інстанції дійшов висновку що оскільки в розрахункових періодах позивач заробітної плати не отримував, розрахунок компенсації за невикористані дні відпусток виходячи з посадового окладу без урахування надбавки за вислугу років здійснено правомірно. Крім того суд зробив висновок про відсутність у позивача права на вихідну допомогу та зауважив на неприпустимості подвійного стягнення середнього заробітку за одне порушення трудових прав. Решта позовних вимог судом визнана похідними та такими що також не підлягають задоволенню.

Не погоджуючись із зазначеним рішенням, ОСОБА_1 звернувся з апеляційною скаргою, у якій вказує на порушення судом першої інстанції норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, у зв`язку з чим просить скасувати рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 17.04.2026 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, позивач зазначає, що суд застосував лише частину абзацу третього пункту 4 Порядку № 100, залишивши поза увагою абзац четвертий цього ж пункту, яким передбачено обчислення середньої заробітної плати з розміру мінімальної заробітної плати, якщо посадовий оклад є меншим за неї.

Апелянт звернув увагу на те, що поняття «посадовий (місячний) оклад» з огляду на уточнення «місячного» має тлумачитися як гарантований місячний розмір грошового забезпечення прокурора, що включає обов`язкові складові, визначені статтею 81 Закону України «Про прокуратуру».

На переконання позивача, суд не врахував висновків Конституційного Суду України у рішенні від 13.09.2023 № 8-р(II)/2023, згідно з якими із 13.09.2023 заробітна плата прокурорів, у тому числі тих, що не пройшли атестацію, має нараховуватися з урахуванням надбавки за вислугу років.

Суд залишив поза увагою принцип найбільш сприятливого для особи тлумачення норм права у спорі з державою, сформульований у практиці Європейського суду з прав людини, зокрема у справі «Щокін проти України», а також змішав обставини звільнення позивача у 2019 та у 2025 роках і поширив висновки щодо вихідної допомоги за наслідками звільнення 2019 року на спірне звільнення 23.09.2025.

Посилаючись на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 09.12.2024 у справі № 580/9939/24, яке на час ухвалення оскаржуваного рішення не набрало законної сили суд першої інстанції не дослідив кожної позовної вимоги окремо та не навів мотивів відхилення доводів позивача щодо моральної шкоди.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.05.2026 відкрито апеляційне провадження, встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, витребувано справу із Черкаського окружного адміністративного суду.

Не погоджуючись з апеляційною скаргою, Офіс Генерального прокурора у відзиві навів детальний розрахунок компенсації за невикористані дні відпусток, зазначивши, що єдиною виплатою в розрахунковому періоді (2023 рік) була примусово стягнута сума вихідної допомоги за виконавчим листом у справі № 580/3739/22, яка згідно з пунктом 4 Порядку № 100 не включається до заробітку для обчислення середньої заробітної плати.

Відповідач зауважив на тому, що стаття 81 Закону України «Про прокуратуру» визначає структуру заробітної плати прокурора, який виконує службові обов`язки, а не порядок обчислення середнього заробітку, який регулюється виключно Порядком № 100.

Крім того ОГП звернув увагу на висновки Верховного Суду у постанові від 18.05.2023 у справі № 580/3739/22 про неприпустимість подвійного стягнення середнього заробітку за одне порушення (за статтями 117 та 235 КЗпП України одночасно), а також зазначив, що з огляду на підставу звільнення 23.09.2025 (пункт 7 частини першої статті 43 Закону України «Про прокуратуру») виплата вихідної допомоги законодавством не передбачена.

Ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду від 08.06.2026 розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 призначено у відкритому судовому засіданні на 18.08.2026 об 11 год 00 хв.

Заслухавши повноважних представників сторін, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини та об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для вирішення апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів встановила наступне.

ОСОБА_1 з 01.09.1998 проходив службу в органах прокуратури. Згідно з протоколом комісії по встановленню трудового стажу Генеральної прокуратури України № 13 від 12.02.2016 стаж роботи позивача для нарахування надбавки за вислугу років станом на 05.01.2016 становив 14 років 6 місяців 4 дні, що на час звільнення 23.09.2025 надавало позивачу право на надбавку за вислугу років у розмірі 30 відсотків посадового окладу.

Наказом Генерального прокурора № 2050к від 21.12.2019 позивача звільнено з посади прокурора відділу представництва інтересів держави в суді Департаменту представництва інтересів держави в суді Генеральної прокуратури України на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону України «Про прокуратуру» (у зв`язку з неуспішним проходженням атестації) з 24.12.2019.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.09.2021 у справі № 640/26052/19, залишеним без змін постановою Шостого апеляційного адміністративного суду від 14.06.2022, наказ Генерального прокурора України № 2050к від 21.12.2019 визнано протиправним та скасовано, позивача поновлено на посаді та на його користь стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 25.12.2019 по 21.09.2021 у сумі 634 581,78 грн.

На виконання вказаного рішення, наказами № 1124к та № 1125к від 12.07.2024 було скасовано наказ № 2050к від 21.12.2019, позивача поновлено на посаді з 25.12.2019 та тимчасово визначено йому робоче місце в Департаменті представництва інтересів держави Офісу Генерального прокурора.

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 09.12.2024 у справі № 580/9939/24 з Офісу Генерального прокурора на користь позивача стягнуто середній заробіток за час затримки виконання рішення від 21.09.2021 у справі № 640/26052/19 за період з 22.09.2021 по 11.07.2024 у розмірі 1 022 056,83 грн.

Втім, незважаючи на поновлення на посаді, з 12.07.2024 ОСОБА_1 на роботу не з`являвся, про що складались відповідні акти, листків непрацездатності не оформляв, про поважність причин відсутності на роботі не повідомляв. У табелях обліку використання робочого часу з 12.07.2024 позивачу проставлялася відмітка «І» (інші причини неявок на роботу).

У зв`язку з цим, рішенням Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів № 163дп-25 від 03.09.2025 ОСОБА_1 притягнуто до дисциплінарної відповідальності та накладено дисциплінарне стягнення звільнення з посади в органах прокуратури.

Наказом Генерального прокурора № 17-дц від 23.09.2025 позивача звільнено з посади в органах прокуратури з 23.09.2025 на підставі пункту 7 частини першої статті 43 Закону України «Про прокуратуру» (порушення правил внутрішнього службового розпорядку), на виконання рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів № 163дп-25 від 03.09.2025 (пункт 4 частини першої статті 9, пункт 3 частини першої статті 49 Закону України «Про прокуратуру»).

Згідно з розрахунковим листом за вересень 2025 року та довідкою Офісу Генерального прокурора № 21-767зп від 19.12.2025, позивачу при звільненні нараховано компенсацію за 212 днів невикористаних відпусток (181 день, право на які набуто до 31.12.2023, та 31 день, право на які набуто за період з 01.01.2024 по 12.07.2024), виходячи з посадового окладу в розмірі 68 315,00 грн. Середньоденний заробіток для цього розрахунку становив 2 245,97 грн (68 315,00 грн х 12 місяців : 365 днів), а загальний розмір нарахованої і виплаченої компенсації склав 476 145,64 грн. Надбавку за вислугу років при цьому розрахунку не враховано, вихідну допомогу при звільненні 23.09.2025 не нараховано і не виплачено.

Перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального права й дотримання норм процесуального права, повноту встановлення фактичних обставин справи та їх правову оцінку в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів зазначає, що на виконання частини 2 статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Наведена норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише на виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

Частиною 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах про оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:

1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України;

2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;

3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);

4) безсторонньо (неупереджено);

5) добросовісно;

6) розсудливо;

7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації;

8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);

9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;

10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Правові засади організації і діяльності прокуратури визначає Закон України «Про прокуратуру» № 1697-VII від 14.10.2014 (далі - Закон № 1697-VII).

Відповідно до частини першої статті 81 цього Закону заробітна плата прокурора регулюється цим Законом та не може визначатися іншими нормативно-правовими актами.

Згідно з частиною другою статті 81 Закону № 1697-VII заробітна плата прокурора складається з посадового окладу, премій та надбавок за: 1) вислугу років; 2) виконання обов`язків на адміністративній посаді, та інших виплат, передбачених законодавством.

Частиною сьомою статті 81 Закону № 1697-VII встановлено розміри щомісячної надбавки за вислугу років, зокрема за наявності стажу понад 20 років - 30 відсотків посадового окладу.

Пунктом 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» № 113-IX від 19.09.2019 (далі - Закон № 113-IX) було передбачено особливий порядок оплати праці прокурорів, які продовжували здійснювати повноваження до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної чи окружної прокуратури, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України, а не Закону № 1697-VII.

Відповідно до частини першої статті 27 Закону України «Про оплату праці» порядок обчислення середньої заробітної плати працівника у випадках, передбачених законодавством, встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Статтею 1 цього Закону заробітна плата визначена як винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Статтею 2 Закону України «Про оплату праці» визначено структуру заробітної плати: основна заробітна плата - винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці, яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів); додаткова заробітна плата - винагорода за працю понад установлені норми, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати та премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Статтею 3 згаданого Закону мінімальна заробітна плата визначена як встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці, а статтею 10 передбачено, що розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою України у законі про Державний бюджет України.

На виконання частини першої статті 27 Закону України «Про оплату праці» постановою Кабінету Міністрів України № 100 від 08.02.1995 затверджено Порядок обчислення середньої заробітної плати (далі - Порядок № 100).

Пунктом 1 цього Порядку визначено, що він застосовується, крім іншого, при обчисленні середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, виплати компенсації за невикористані відпустки, надання матеріальної (грошової) допомоги та в усіх інших випадках збереження середньої заробітної плати, передбачених чинним законодавством.

Пунктом 2 Порядку № 100 встановлено, що обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або компенсації за невикористані відпустки проводиться виходячи з виплат за останні 12 календарних місяців роботи, що передують місяцю виплати компенсації.

Абзацами третім-четвертим пункту 4 Порядку № 100 передбачено, що якщо в розрахунковому періоді у працівника не було заробітної плати, розрахунки проводяться з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу, а якщо посадовий оклад є меншим від передбаченого законодавством розміру мінімальної заробітної плати, середня заробітна плата розраховується з установленого розміру мінімальної заробітної плати на час розрахунку. Пунктом 4 Порядку № 100 також визначено виплати, які не враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, зокрема вихідну допомогу.

Згідно з пунктом 7 Порядку № 100 обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток або компенсації за невикористані відпустки проводиться шляхом ділення сумарного заробітку за розрахунковий період на відповідну кількість календарних днів цього періоду з наступним множенням на число календарних днів відпустки.

Відповідно до статті 24 Закону України «Про відпустки» та частини першої статті 83 КЗпП України у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки.

Статтею 44 КЗпП України передбачено, що вихідна допомога виплачується працівникові при припиненні трудового договору з підстав, зазначених у пункті 6 статті 36 та пунктах 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу (зміни в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідація, реорганізація або скорочення чисельності чи штату працівників; виявлена невідповідність працівника займаній посаді; поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу), а також в інших випадках, окремо передбачених законодавством.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 9 Закону № 1697-VII Генеральний прокурор на підставі рішення відповідного органу про притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності приймає рішення про застосування дисциплінарного стягнення або про неможливість подальшого перебування такої особи на посаді прокурора.

Пунктом 3 частини першої статті 49 Закону № 1697-VII передбачено такий вид дисциплінарного стягнення, як звільнення прокурора з посади в органах прокуратури, а пунктом 7 частини першої статті 43 цього Закону одним з дисциплінарних проступків, за вчинення якого прокурора може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності, визначено порушення правил внутрішнього службового розпорядку.

На виконання статті 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. При цьому, у разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у вказані строки, підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. (стаття 117 КЗпП України)

За змістом частини другої статті 235 КЗпП України, при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядав трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

У разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір, про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату працівникові середнього заробітку за час затримки. (стаття 236 КЗпП України)

Згідно зі статтею 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівникові провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Застосовуючи вказані правові норми, колегія суддів враховує сформовану правозастосовну практику Конституційного Суду України та Верховного Суду в подібних правовідносинах.

Так, рішенням Конституційного Суду України від 13.09.2023 № 8-р(II)/2023 у справі № 3-80/2022 друге речення абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-IX визнано таким, що не відповідає Конституції України. Конституційний Суд України, зокрема, дійшов висновку, що врегулювання питань матеріального забезпечення прокурорів підзаконним актом, а не законом, створює загрозу незалежності прокуратури, а наділення прокурорів, які мають єдиний юридичний статус, різним обсягом гарантій оплати праці залежно від проходження ними атестації є дискримінаційним.

З огляду на визнання неконституційним зазначеного припису Закону № 113-IX, на прокурорів, у тому числі тих, які не завершили процедуру атестації, з 13.09.2023 розповсюджуються положення статті 81 Закону № 1697-VII у контексті визначення розміру їхньої винагороди, яка складається з посадового окладу, премій та надбавок, зокрема за вислугу років.

Колегія суддів звертає увагу, що наведений висновок стосується складу заробітної плати прокурорів, які фактично здійснюють повноваження на посаді, тобто перебувають у службових правовідносинах з нарахуванням поточної оплати праці за відпрацьований час.

У постанові від 18.05.2023 у справі № 580/3739/22 (щодо звільнення позивача 24.12.2019) Верховний Суд дійшов висновку про неприпустимість одночасного стягнення на користь одного й того самого працівника середнього заробітку за статтею 117 та за статтею 235 КЗпП України за одне й те саме порушення трудових прав при одному звільненні, а також навів правову позицію про те, що вихідна допомога є державною гарантією, яка полягає у грошовій виплаті працівникові у випадках, прямо передбачених законом, колективним договором або сторонами, і не є універсальною виплатою, належною за будь-яких підстав припинення трудових (службових) відносин.

Ця ж правова позиція послідовно застосовується Верховним Судом у подібних спорах щодо оплати праці прокурорів, звільнених з органів прокуратури.

У постанові від 03.04.2024 у справі № 500/7831/21 Верховний Суд розглянув спір прокурора саме про порядок обчислення компенсації за невикористані дні відпустки за умови, що в частині розрахункового періоду він не мав заробітної плати.

Верховний Суд дійшов висновку, що за ті місяці розрахункового періоду, за які працівник не отримав доходу, умовний дохід для цілей визначення середньоденної заробітної плати має обчислюватися виходячи з посадового (місячного) окладу за пунктом 4 Порядку № 100, і що звернення до пункту 4 Порядку № 100 є нормативною основою, яка дозволяє «заповнити» відсутність заробітку в розрахунковому періоді, а не способом змінити порядок визначення самого розрахункового періоду за пунктом 2 цього Порядку.

У постанові від 20.04.2023 у справі № 160/15613/21 Верховний Суд, переглядаючи спір про стягнення вихідної допомоги прокурором, звільненим у дисциплінарному порядку на підставі пункту 3 частини першої статті 49 Закону № 1697-VII, погодився з висновком судів попередніх інстанцій про те, що ані Законом № 1697-VII, ані статтею 44 КЗпП України не передбачено права на отримання вихідної допомоги в разі звільнення прокурора на цій підставі, оскільки вихідна допомога є державною гарантією, яка виплачується лише у випадках, прямо передбачених законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Щокін проти України» (заяви № 23759/03 та № 37943/06) сформулював принцип, за яким у разі, коли національне законодавство припускає неоднозначне або множинне тлумачення прав та обов`язків особи у спорі з державою, органи влади зобов`язані застосовувати підхід, найбільш сприятливий для особи. Застосування цього принципу є похідним від наявності встановленої правової невизначеності (множинності тлумачень) відповідної норми і не може підміняти собою тлумачення норм, зміст яких є чітким та послідовно застосовується на практиці.

Отже, надаючи правову оцінку кожній з семи позовних вимог, колегія суддів зазначає таке.

Вимога про стягнення недоплаченої частини компенсації за невикористані дні відпустки в розмірі 142 843,48 грн є похідною від вимоги про визнання протиправною відповідної бездіяльності відповідача.

Зі змісту статті 81 Закону № 1697-VII та статті 2 Закону України «Про оплату праці» убачається, що заробітна плата прокурора є поняттям, яке включає декілька самостійних складових: посадовий оклад як основну (базову) частину та надбавки, зокрема за вислугу років, преміі та інші виплати як додаткову частину. Ці складові нараховуються за різними правилами: посадовий оклад є фіксованою величиною, тоді як надбавки й премії нараховуються за фактично відпрацьований час та результатами роботи.

Натомість абзац третій пункту 4 Порядку № 100 регулює інше питання - визначення умовної розрахункової бази в ситуації, коли в розрахунковому періоді працівник фактично заробітної плати не мав. У такому разі законодавець свідомо звузив розрахункову базу до тарифної ставки чи посадового (місячного) окладу, оскільки надбавки, премії та інші заохочувальні виплати, які залежать від фактично виконаної роботи, у період її невиконання об`єктивно не можуть бути обчислені.

Слово «місячного» в дужках уточнює лише те, що йдеться про оклад, встановлений у місячному розмірі (на відміну від погодинної тарифної ставки), а не про сукупне грошове забезпечення разом з надбавками. Таке тлумачення узгоджується з послідовним розмежуванням основної та додаткової заробітної плати за статтею 2 Закону України «Про оплату праці» й не є специфічним для прокурорів, а застосовується до необмеженого кола працівників.

З огляду на це висновок Конституційного Суду України у рішенні від 13.09.2023 № 8-р(II)/2023, на який посилається апелянт, стосується складу заробітної плати прокурора, який фактично виконує службові обов`язки, і не поширюється на порядок визначення умовної розрахункової бази за період, протягом якого прокурор фактично не працював і заробітної плати не отримував.

Колегія суддів також не приймає до уваги посилання апелянта на принцип найбільш сприятливого для особи тлумачення норм права, оскільки зміст абзацу третього пункту 4 Порядку № 100 не є двозначним і послідовно застосовується судами саме в значенні базової (окладної) частини заробітної плати. Підстави для встановлення множинного тлумачення цієї норми, які виправдовували б застосування зазначеного принципу, відсутні.

Доводи апеляційної скарги про незастосування судом абзацу четвертого пункту 4 Порядку № 100 (про розрахунок з розміру мінімальної заробітної плати) колегія суддів вважає помилковими, оскільки ця норма застосовується лише тоді, коли посадовий оклад працівника є меншим за законодавчо встановлений розмір мінімальної заробітної плати. Розмір мінімальної заробітної плати, встановлений Законом України «Про Державний бюджет України на 2025 рік» № 4059-IX від 19.11.2024, протягом усього 2025 року становив 8 000,00 грн, тоді як посадовий оклад позивача станом на дату звільнення становив 68 315,00 грн, тобто перевищував мінімальну заробітну плату у 8,5 раза.

Підхід, за яким за відсутності заробітку в розрахунковому періоді за основу береться посадовий (місячний) оклад, не суперечить висновку Верховного Суду, викладеному в постановах від 01.03.2023 та від 03.04.2024 у справі № 500/7831/21 (ухвалених за аналогічним спором прокурора про обчислення компенсації за невикористані дні відпустки), згідно з яким звернення до пункту 4 Порядку № 100 є способом «заповнити» відсутність заробітку в розрахунковому періоді запровадженою законодавцем розрахунковою величиною, а не підставою для зміни порядку визначення самого розрахункового періоду. Разом із тим предметом оцінки Верховного Суду в зазначеній справі було саме питання розрахункового періоду, а не питання про те, чи охоплює поняття «посадовий (місячний) оклад» надбавку за вислугу років, а тому наведена практика застосовується колегією суддів лише в частині, що прямо стосується використання посадового окладу як розрахункової величини за відсутності заробітку, і не поширюється автоматично на питання структури цього окладу.

Наведений вище висновок про самостійність посадового окладу та надбавки за вислугу років як складових заробітної плати колегія суддів формує на підставі системного тлумачення статті 81 Закону № 1697-VII та статті 2 Закону України «Про оплату праці», а не на підставі прямої вказівки Верховного Суду з цього самого питання, відсутність якої колегія суддів визнає відкрито.

При цьому, посилання позивача на те, що дані про надбавку за вислугу років (30 %) містяться в особовій справі та в останніх довідках відповідача, не спростовує наведеного висновку, оскільки наявність у позивача права на конкретний розмір надбавки як складової заробітної плати за фактично відпрацьований час не є тотожною праву на включення цієї надбавки до умовної розрахункової бази за період, протягом якого позивач фактично не працював.

Як убачається з матеріалів справи, в розрахунковому періоді, який передував наданню компенсації за 181 день невикористаної відпустки (2023 рік), єдиною виплатою на користь позивача була примусово стягнута сума вихідної допомоги за виконавчим листом у справі № 580/3739/22, яка відповідно до пункту 4 Порядку № 100 не враховується під час обчислення середньої заробітної плати; а в розрахунковому періоді, який передував наданню компенсації за 31 день невикористаної відпустки (з вересня 2024 по серпень 2025 року), позивач на роботі був фактично відсутній і заробітної плати не отримував.

Отже, у розрахункових періодах позивач не мав заробітної плати в розумінні абзацу третього пункту 4 Порядку № 100, а тому відповідач правомірно здійснив обчислення компенсації за невикористані дні відпустки виходячи виключно з посадового окладу позивача, без урахування надбавки за вислугу років.

Заявлена позивачем сума недоплати (142 843,48 грн) є близькою до 30 відсотків уже нарахованої суми компенсації (476 145,64 грн), тобто фактично являє собою розмір саме спірної надбавки, включення якої до розрахункової бази колегія суддів визнає безпідставним, висновок суду першої інстанції про відмову в цій частині позову - таким, що ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права.

З приводу вимоги про стягнення недоплаченої суми вихідної допомоги при звільненні в розмірі 88 809,50 грн, колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції, відмовляючи в задоволенні цієї вимоги, послався на обставини та висновки постанови Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 580/3739/22, які стосувалися вихідної допомоги за наслідками звільнення позивача 24.12.2019 на підставі пункту 9 частини першої статті 51 Закону № 1697-VII (неуспішне проходження атестації).

Колегія суддів визнає обґрунтованим довід апеляційної скарги про те, що обставини та підстава цього звільнення є відмінними від обставин і підстави звільнення позивача 23.09.2025, а тому автоматичне поширення висновків у справі № 580/3739/22 на цей спір є методологічно некоректним і свідчить про недостатню повноту мотивування рішення суду першої інстанції в цій частині.

Разом із тим колегія суддів звертає увагу, що ця обставина не впливає на правильність кінцевого висновку суду першої інстанції про відсутність у позивача права на вихідну допомогу за звільненням 23.09.2025, з огляду на самостійні правові підстави, які судом першої інстанції не були розкриті, однак підлягають застосуванню.

Відповідно до статті 44 КЗпП України вихідна допомога виплачується працівникові при припиненні трудового договору з підстав, вичерпно визначених пунктом 6 статті 36 та пунктами 1, 2 і 6 статті 40 цього Кодексу, а також в інших випадках, окремо передбачених законодавством.

Позивача ж звільнено 23.09.2025 наказом Генерального прокурора № 17-дц на підставі пункту 7 частини першої статті 43 Закону № 1697-VII - за порушення правил внутрішнього службового розпорядку, на виконання рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 03.09.2025 № 163дп-25 про накладення на позивача дисциплінарного стягнення у виді звільнення (пункт 4 частини першої статті 9, пункт 3 частини першої статті 49 Закону № 1697-VII).

Таке звільнення є дисциплінарним стягненням за вчинений прокурором дисциплінарний проступок і не віднесене ані Законом № 1697-VII, ані статтею 44 КЗпП України до підстав, що зумовлюють виплату вихідної допомоги.

Цей висновок узгоджується з постановою Верховного Суду від 20.04.2023 у справі № 160/15613/21, в якій за подібних обставин (звільнення прокурора в дисциплінарному порядку на підставі пункту 3 частини першої статті 49 Закону № 1697-VII) Верховний Суд прямо вказав, що ані Законом № 1697-VII, ані статтею 44 КЗпП України не передбачено права на вихідну допомогу в разі звільнення прокурора з такої підстави.

Отже, незалежно від некоректності посилання суду першої інстанції на обставини справи № 580/3739/22, позивач не набув права на вихідну допомогу за звільненням 23.09.2025, оскільки таке звільнення відбулося з підстав, які взагалі не передбачають цієї виплати.

Колегія суддів звертає увагу, що після фактичного поновлення на посаді 12.07.2024 (з виплатою компенсації за час вимушеного прогулу та за час затримки виконання судових рішень) позивач упродовж понад тринадцяти місяців не виходив на роботу без поважних причин і без повідомлення керівництва, що і стало підставою його звільнення в дисциплінарному порядку.

Вирішуючи вимогу про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 25.12.2019 по 19.01.2023 у сумі 1 640 554,74 грн, колегія суддів зазначає, що передумовою відповідальності за статтею 117 КЗпП України є наявність юридично дійсного факту звільнення, за яким виник обов`язок провести кінцевий розрахунок у строки, встановлені статтею 116 цього Кодексу. У спірному випадку звільнення позивача наказом № 2050к від 21.12.2019 визнано протиправним та скасовано рішенням суду, яке набрало законної сили. Тобто в розумінні трудового законодавства такого звільнення юридично не існувало, а правовідносини сторін кваліфікуються як незаконне позбавлення можливості працювати, наслідки якого регулюються не статтею 117, а статтями 235 і 236 КЗпП України про оплату часу вимушеного прогулу та про відповідальність за затримку виконання рішення про поновлення на роботі.

За період з 25.12.2019 по 21.09.2021 позивачу за той самий факт незаконного позбавлення можливості працювати вже присуджено та стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу в розмірі 634 581,78 грн рішенням у справі № 640/26052/19, яке набрало законної сили 14.06.2022. Задоволення вимоги про стягнення середнього заробітку за цей самий період також за статтею 117 КЗпП України означало б повторну компенсацію того самого майнового наслідку одного й того самого порушення, що прямо суперечить сталій практиці Верховного Суду про неприпустимість подвійного стягнення середнього заробітку (постанова від 18.05.2023 у справі № 580/3739/22).

За період з 22.09.2021 по 11.07.2024 рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 09.12.2024 у справі № 580/9939/24 з відповідача на користь позивача вже стягнуто середній заробіток за час затримки виконання рішення про поновлення на посаді в розмірі 1 022 056,83 грн. Незалежно від того, чи набрало це рішення законної сили на момент розгляду цієї апеляційної скарги, вимога позивача про стягнення середнього заробітку за цей самий період також і за статтею 117 КЗпП України задоволенню не підлягає: якщо рішення у справі № 580/9939/24 є остаточним, додаткове стягнення за той самий період означало б повторну компенсацію того самого порушення; якщо ж воно остаточним не є, вимога позивача за період, який повністю охоплюється предметом іншого судового провадження між тими самими сторонами, є передчасною, а її одночасний розгляд у двох справах створює саме той ризик подвійного стягнення, якому покликана запобігти сформована Верховним Судом доктрина неприпустимості подвійної компенсації середнього заробітку (постанова від 18.05.2023 у справі № 580/3739/22).

Разом узяті, ці два періоди (25.12.2019 - 21.09.2021 та 22.09.2021 - 11.07.2024) в сукупності повністю охоплюють період, за який позивач у цій справі додатково вимагає стягнення середнього заробітку (25.12.2019 - 19.01.2023) за іншою правовою підставою - статтею 117 КЗпП України, а тому наведені висновки поширюються на всю заявлену вимогу в розмірі 1 640 554,74 грн.

Вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період з 24.09.2025 по день ухвалення рішення суду (не більше 181 дня) у сумі 730 660,80 грн є похідною від вимог про недоплату компенсації за невикористані дні відпустки та вихідної допомоги за звільненням 23.09.2025. Враховуючи висновки про повний і правомірний розрахунок та своєчасну виплату відповідачем належних позивачу сум при цьому звільненні, підстави вважати, що з боку відповідача мала місце затримка розрахунку в розумінні статті 117 КЗпП України, відсутні.

Не підлягає задоволенню і вимога про визнання протиправною бездіяльності відповідача стосовно ненарахування та невиплати спірних сум, позаяк встановлені обставини свідчать про повне та своєчасне нарахування і виплату відповідачем належних позивачу при звільненні 23.09.2025 сум відповідно до вимог чинного законодавства та, як наслідок про відсутність ознак протиправної бездіяльності в діях відповідача.

Як похідна від вимог про перерахунок компенсації за невикористані дні відпустки та вихідної допомоги з урахуванням надбавки, не підлягає задоволенню і вимога про зобов`язання відповідача сформувати та видати позивачу довідку про складові заробітної плати станом на 23.09.2025 із зазначенням надбавки за вислугу років у розмірі 30 відсотків, оскільки правові підстави для включення надбавки за вислугу років до розрахункової бази спірних виплат за періоди, в які позивач заробітної плати не отримував відсутні.

Колегія суддів звертає увагу, що цей висновок не стосується і не применшує права позивача (у разі його повернення на службу та фактичного виконання службових обов`язків) на нарахування заробітної плати з урахуванням усіх складових, передбачених статтею 81 Закону № 1697-VII, за період фактичного виконання обов`язків - це питання не є предметом цього спору.

Доходячи висновку про необґрунтованість вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 2 602 868,52 грн, колегія суддів враховує, що необхідною передумовою застосування статті 237-1 КЗпП України є встановлення факту протиправного порушення законних прав працівника. Оскільки апеляційним розглядом встановлена правомірність дій відповідача щодо нарахування та виплати спірних сум і відсутність протиправної бездіяльності з його боку, зазначена передумова відсутня.

Колегія суддів також зазначає, що позивачем не наведено та в матеріалах справи відсутні докази на підтвердження причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача та заявленим розміром моральної шкоди.

Перевіряючи дотримання судом першої інстанції норм процесуального права, колегія суддів визнає обґрунтованим довід апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції не навів достатніх самостійних мотивів щодо вимоги про вихідну допомогу та допустив змішування обставин звільнення позивача у 2019 та у 2025 роках. Водночас відповідно до пункту 4 частини першої статті 317 КАС України порушення норм процесуального права є підставою для скасування чи зміни рішення лише за умови, що це порушення призвело до неправильного вирішення справи. Виявлені недоліки мотивування рішення суду першої інстанції не призвели до неправильного вирішення спору, оскільки, як установлено під час апеляційного розгляду, позивач не набув права на вихідну допомогу за звільненням 23.09.2025 з інших, самостійних правових підстав, а решта позовних вимог обґрунтовано визнана судом першої інстанції похідними або необґрунтованими по суті.

Відповідно до статті 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За результатами перегляду справи в апеляційному порядку колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та по суті правильно вирішив спір, відмовивши в задоволенні позовних вимог.

Правильне по суті і законне рішення суду першої інстанції не може бути скасоване з одних лише формальних міркувань, пов`язаних із недостатньою повнотою мотивування, якщо судом апеляційної інстанції такі мотиви заповнено, а кінцевий правовий висновок підтверджено. Доводи апеляційної скарги не спростовують правильності кінцевого висновку суду першої інстанції про відсутність підстав для задоволення позову і не є достатніми для скасування чи зміни оскаржуваного рішення.

Керуючись статтями 242, 308, 315, 316, 317, 321, 322, 325, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 17.04.2026 у справі № 580/14143/25 - залишити без задоволення.

Рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 17.04.2026 у справі № 580/14143/25 - залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови відповідно до статей 328- 329 Кодексу адміністративного судочинства України.

В повному обсязі постанова складена 20.08.2026.

Суддя-доповідач С.В. Воловик

Судді Є.Д. Кравченко

О.О. Осіпова