Постанова від 19 серпня 2026 р. у справі №466/3304/25 — Львівський апеляційний суд

Справа № 466/3304/25 Головуючий у 1 інстанції: Ковальчук О.І.

Провадження № 22-ц/811/1254/26 Доповідач в 2-й інстанції: Копняк С. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2026 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - Копняк С. М.,

суддів: Бойко С. М., Ніткевича А. В.,

секретар судового засідання – Федчун Н. С.,

з участю – позивача ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_2 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 27 лютого 2026 року (повний текст рішення складено 09 березня 2026 року) у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про зобов`язання дотримання правил добросусідства, відшкодування майнової та моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

у квітні 2025 року ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 , в якому з урахуванням заяви про зміну предмета позову, просив:

- зобов`язати ОСОБА_2 припинити діяльність на сусідніх із його земельних ділянках, здійснення якої призводить та/або може призвести до завдання шкоди земельній ділянці позивача й розташованим на ній багаторічним насадженням;

- стягнути з ОСОБА_2 збитки, завдані пошкодженням та знищенням належних позивачу багаторічних насаджень, в розмірі 9 500 грн 00 коп.;

- стягнути з ОСОБА_2 відшкодування завданої моральної шкоди в розмірі 150 630 грн 00 коп.

Позов мотивований тим, що позивач є власником земельних ділянок в урочищі «Клепарів»: ділянка № НОМЕР_1 , кадастровий номер 4610137500:10:004:0068, ділянка № НОМЕР_2 , кадастровий номер 4610137500:10:004:0069, які призначені для ведення садівництва. Ділянки використовуються для закладання багаторічних плодових насаджень, вирощування декоративних пород кущів і квітів, зокрема, з метою наступного продажу. Користувачем земельної ділянки № НОМЕР_3 в СК «Райдуга» (урочище «Клепарів», ділянка № НОМЕР_3 , кадастровий номер 4610137500:10:004:0440) сусідньої з ділянками позивача, є ОСОБА_2 . Власником згаданої ділянки № НОМЕР_3 , згідно з відкритими даними Державного земельного кадастру, є ОСОБА_3 . Починаючи з жовтня 2024 року і по теперішній час відповідач систематично (щонайменше 14 разів) порушував встановлені законом правила добросусідства, завдає позивачу майнової та моральної шкоди.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 27 лютого 2026 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: ОСОБА_3 про зобов`язання дотримання правил добросусідства, відшкодування матеріальної та моральної шкоди, відмовлено.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 , подавши в квітні 2026 року апеляційну скаргу, в якій просить рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 27 лютого 2026 року в частині відмови у відшкодуванні моральної шкоди скасувати, ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення цим вимог. В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Апеляційна скарга мотивована тим, що ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції допустив неповноту дослідження доказів, наданих позивачем на підтвердження факту її заподіяння, зокрема, що внаслідок знищення відповідачем вирощуваних позивачем багаторічних насаджень, яка супроводжувалась нецензурною лайкою, останньому такими діями спричинено душевні страждання, які перебувають у причинно-наслідковому зв`язку між собою. Судом неправильно застосовані норми матеріального права, а саме норми щодо дотримання правил добросусідства, які порушені відповідачем у справі, а також в частині відшкодування моральної шкоди, зокрема, не враховано, що моральна шкода виникає в силу самого факту приниження честі та гідності фізичної особи.

У травні 2026 року від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення сторін у справі, перевіривши матеріали справи, законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, а також позовних вимог та підстав позову, що були предметом розгляду в суді першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення.

До такого висновку колегія суддів дійшла, виходячи з такого.

Відповідно до частини першої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 0, 0600 га, у межах згідно з планом, яка розташована за адресою: м.Львів, ур. Клепарів, садовий кооператив «Дружба-люкс», діл. № НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 , цільове призначення вказаної земельної ділянки для ведення садівництва.

Власником суміжної земельної ділянки є ОСОБА_3 , яка має процесуальний статус третьої особи у справі.

Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частини перша, друга статті 13 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року в справі № 320/8618/15-ц зроблено висновок, що «критерії правомірності примусу суб`єкта цивільного права до певних дій (бездіяльності) пов`язуються з тим, що відповідні дії (бездіяльність) мають бути обов`язковими для такого суб`єкта».

Відповідно до статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла.

Згідно зі статтею 293 ЦК України фізична особа має право на належні, безпечні і здорові умови праці, проживання тощо.

Відповідно до частини першої статті 91, частини першої статті 96 ЗК України власники земельних ділянок, землекористувачі зобов`язані, зокрема, не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Згідно з частинами першою-другою статті 103 ЗК України власники та землекористувачі земельних ділянок повинні обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Власники та землекористувачі земельних ділянок зобов`язані не використовувати земельні ділянки способами, які не дозволяють власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

Інститут земельних відносин добросусідства є нормативно встановленими обмеженнями щодо здійснення прав на землю (включаючи право власності), які мають на меті забезпечити захист інтересів власників (землекористувачів) сусідніх володінь від можливих порушень при використанні земельних ділянок. Основна мета цих правил полягає в сприянні і забезпеченні такому використанню земельних ділянок, при якому власникам сусідніх земельних ділянок і землекористувачам заподіюється менша кількість незручностей (постанова Верховного Суду від 31 липня 2019 року в справі № 307/3239/16-ц).

Стаття 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод захищає право людини на приватне і сімейне життя, житло і кореспонденції. У випадку, коли особа серйозно стурбована незручностями, спричиненими іншими особами (зокрема поведінка сусідів), може виникнути питання щодо порушення статті 8 Конвенції. Серйозне порушення може призвести до порушення права людини на повагу до житла, якщо це заважає користуватися комфортом свого житла. З метою оцінки факту порушення права особи на повагу до житла потрібно визначити, чи досягли незручності того мінімального рівня, необхідного для встановлення втручання у права особи на повагу до житла та приватного життя. Необхідно враховувати всі обставини справи, зокрема інтенсивність та тривалість незручностей, їх фізичні чи психічні наслідки. Подібні висновки висловлено у постановах Верховного Суду від 19 травня 2021 року в справі № 350/652/17 та від 14 грудня 2021 року в справі № 149/736/20.

Статтею 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому шкоди.

Згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Власник земельної ділянки може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків (частина друга статті 152 ЗК України).

Отже, передумовами захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку є наявність підтверджених належними доказами права особи щодо земельної ділянки (власності або користування) та факту порушення такого права, зокрема, у земельних відносинах добросусідства - діяльності на сусідній земельній ділянці, здійснення якої може призвести до шкідливого впливу, або яка не дозволяє власникам (землекористувачам) сусідніх земельних ділянок використовувати їх за цільовим призначенням (неприпустимий вплив).

Загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду передбачені статтею 1167 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частина перша статті 23 ЦК України).

Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів (пункт 2 частини другої статті 23 ЦК України).

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості (абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України).

Приписи статті 23 ЦК України поширюються на будь-які цивільно-правові відносини, в яких тій чи іншій особі завдали моральну шкоду. За змістом частини першої цієї статті можливість стягнути компенсацію моральної шкоди залежить не від того, чи це передбачено у законі або договорі, а від наявності порушення цивільного права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 1 вересня 2020 року в справі № 216/3521/16-ц (пункти 49, 51, 92-94)).

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала таку шкоду; наявність причинно-наслідкового зв`язку між протиправною поведінкою особи та результатом цієї поведінки - моральною шкодою; вина завдавача такої шкоди. У разі встановлення особи, яка завдала моральну шкоду, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач має довести наявність цієї шкоди та причинно-наслідковий зв`язок між нею та протиправною поведінкою її завдавача; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини з його боку. (постанови Верховного Суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 та Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Верховного Суду від 5 грудня 2022 року в справі № 214/7462/20).

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).

Диспозитивність - один з основних принципів судочинства, на підставі якого особа (зокрема, позивач чи відповідач), самостійно вирішує, зокрема, чи оскаржувати судові рішення в касаційному порядку та в яких межах (постанови Верховного Суду від 22 листопада 2023 року в справі № 465/6549/16-ц, Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2024 року в справі № 336/6023/20).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року в справі № 129/1033/13-ц).

Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги про відшкодування моральної шкоди, ОСОБА_1 посилався на те, що через порушення правил добросусідства, з боку відповідача, внаслідок яких позивачу завдається майнова шкода, йому також завдається і моральна шкода.

Позивач оскаржує рішення суду лише в частині вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що ним доведено як факт її заподіяння, так і її розмір.

При цьому суд першої інстанції встановивши, що позивачем не доведено порушення відповідачем правил добросусідства, відмовив у задоволенні позовних вимог про зобов`язання відповідача припинити діяльність на сусідніх із його земельних ділянках, здійснення якої призводить та/або може призвести до завдання шкоди земельній ділянці позивача й розташованим на ній багаторічним насадженням, а також про стягнення з відповідача збитків, завданих пошкодженням та знищенням належних позивачу багаторічних насаджень, і рішення суду в цій частині учасниками справи в апеляційному порядку не оскаржується.

Тому з урахуванням принципу диспозитивності та меж розгляду справи судом апеляційної інстанції, колегія суддів вважає обґрунтованими висновки суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, як похідних вимог.

Враховуючи наведене, доводи апеляційної скарги, з огляду на те, що позивачем не доведено факт порушення відповідачем правил добросусідства, в частині неправильного, на думку особи, яка її подала, вирішення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, колегія суддів вважає необґрунтованими.

Щодо аргумента скарги про те, що моральна шкода виникає в силу самого факту приниження честі та гідності позивача, а відтак підлягає відшкодуванню, колегія суддів, виходячи з принципу диспозитивності, враховуючи, що позивачем не заявлено вимог про захист честі та гідності, а також про відшкодування моральної шкоди з підстав порушення цих прав, вважає такі безпідставними.

Пунктом 1 частини першої статті 374 ЦПК України визначено, що суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки наведені в апеляційної скарзі доводи не знайшли свого підтвердження під час апеляційного розгляду та не спростовують правильних висновків суду першої інстанції в оскарженій частині, рішення суду належить залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Відповідно до статті 382 ЦПК України в резолютивній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої інстанції, - у випадку скасування або зміни судового рішення; розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції.

З урахуванням висновків суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги, а саме того, що рішення суду першої інстанції залишено без змін, підстави для розподілу судових витрат, які пов`язані з розглядом справи в судах першої та апеляційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 259, 268, 367, 368, 374, 375, 382 - 384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд

УХВАЛИВ:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 27 лютого 2026 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий С. М. Копняк

Судді: С. М. Бойко

А. В. Ніткевич