Постанова від 19 серпня 2026 р. у справі №520/33205/25 — Другий апеляційний адміністративний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20 серпня 2026 р. Справа № 520/33205/25

Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: Подобайло З.Г.,

Суддів: Семененко М.О. , Чалого І.С. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою Військової частини НОМЕР_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.05.2026, головуючий суддя І інстанції: Сагайдак В.В., повний текст складено 15.05.26 по справі № 520/33205/25

за позовом ОСОБА_1

до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , Військової частини НОМЕР_2 , в якому просить суд: визнати протиправним та скасувати рішення Військової частини НОМЕР_1 за №222/28/78450 від 21.11.2025 про відмову у нарахуванні та виплаті додаткової винагороди сержанту ОСОБА_1 ; зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду у розмірі 36 559 (тридцять шість тисяч п`ятсот п`ятдесят дев`ять) гривень пропорційно часу безпосередньої участі у бойових діях за період з 21 вересня 2024 року по 01 жовтня 2024 року.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 15.05.2026 адміністративний позов ОСОБА_1 задоволено частково. Визнано протиправним та скасовано рішення Військової частини НОМЕР_1 за №222/28/78450 від 21.11.2025 про відмову у нарахуванні та виплаті додаткової винагороди сержанту ОСОБА_1 . Зобов`язано Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду пропорційно часу безпосередньої участі у бойових діях за період з 21 вересня 2024 року по 01 жовтня 2024 року. Відмовлено в задоволені інших вимог.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, Військова частина НОМЕР_1 подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить скасувати рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.05.2026 та прийняти постанову, якою відмовити у задоволенні позовних вимог.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги зазначає, що наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 21.04.2024 №120ДСК ОСОБА_1 вибув з Військової частини НОМЕР_1 до Військової частини НОМЕР_3 у службове відрядження (перебував у відрядженні у Військовій частині НОМЕР_3 з 21.04.2024 по 29.11.2024). У спірний період з 21.09.2024 по 01.10.2024 сержант ОСОБА_1 перебував у розпорядженні командира Військової частини НОМЕР_2 , що підтверджується відповідними наказами та обліковими документами кадрового характеру. Вказує, що довідка №179 від 25.02.2025 не містить підпису уповноваженої посадової особи, що свідчить про відсутність обов`язкових реквізитів офіційного документа. За таких умов зазначена довідка не може вважатися належним та допустимим доказом у розумінні вимог процесуального законодавства та не підтверджує обставин, на які посилається позивач. Стверджує, що пунктом 20 Інструкції №57 (у редакції від 18.09.2024) установлено, що виплата винагород не здійснюється військовослужбовцям, зазначеним у пунктах 2-7 цієї Інструкції, які: перебувають у розпорядженні начальника ГУР Міноборони або керівників підпорядкованих йому закладів, установ, командирів військових частин понад один місяць,- за період перебування понад один місяць (крім виплати додаткової винагороди згідно з пунктом 6 цієї Інструкції). При цьому, зі змісту п.6 Інструкції №57 слідує, що тільки військовослужбовцям, які у зв`язку з пораненням (контузією, травмою або каліцтвом), пов`язаним із захистом Батьківщини, визнані військово-лікарською комісією обмежено придатними до військової служби або непридатними до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців та зараховані у розпорядження відповідних командирів, протягом двох місяців з дня зарахування у розпорядження (без врахування часу перебування у відпустці та на лікуванні) виплачується грошове забезпечення (без урахування додаткової винагороди) за останньою займаною посадою у повному обсязі. Після перебування у розпорядженні понад два місяці і до закінчення перебування у розпорядженні таким військовослужбовцям щомісяця виплачується оклад за військовим званням, надбавка за вислугу років та додаткова винагорода у розмірі 20100 гривень. Тобто, пунктом 20 Інструкції №57 прямо передбачено, що додаткова винагорода не виплачується військовослужбовцям, які перебувають у розпорядженні начальника ГУР МО України або керівників підпорядкованих органів понад один місяць. Вказує на пропуск позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом.

ОСОБА_1 подав до суду відзив на апеляційну скаргу відповідача, вважає доводи та обґрунтування апеляційної скарги помилковими та безпідставними, рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим, просить суд апеляційної інстанції апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.05.2026 без змін; стягнути з відповідачів на користь позивача, ОСОБА_1 , понесені судові витрати в повному обсязі. Зазначає, що посилання в апеляційній скарзі на Наказ №57, як на самостійну підставу для невиплати додаткової винагороди, фактично зводиться до надання переваги положенням відомчого нормативного акта над гарантіями, встановленими Постановою №168, що не відповідає принципу ієрархії нормативно-правових актів.

Відповідно до ч.1 ст.308, п.3 ч.1 ст.311 КАС України справа розглянута в межах доводів апеляційної скарги, в порядку письмового провадження.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши рішення суду першої інстанції, дослідивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що сержант ОСОБА_1 проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_1 .

Згідно з наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 01.03.2024 №64ДСК сержанта ОСОБА_1 , співробітника Військової частини НОМЕР_1 , звільненого з займаної посади та зарахованого наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) від 29.02.2024 №24РСдск/7Д у розпорядження командира Військової частини НОМЕР_2 , вважати таким, що 01.03.2024 справи та посаду співробітника Військової частини НОМЕР_1 здав та перебуває у розпорядженні командира Військової частини НОМЕР_2 без виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 .

Довідкою Військової частини НОМЕР_3 , у підпорядкуванні якої ОСОБА_1 безпосередньо виконував завдання, від 25.02.2025 №179, довідкою про безпосередню участь у заходах оборони (форма 6 від 16.10.2025 №1051), журналом бойових дій Військової частини НОМЕР_3 №21 за 2024 рік підтверджено, що ОСОБА_1 брав участь у бойових діях, зокрема, з 21.09.2024 по 01.10.2024 на території Торецкої міської територіальної громади Бахмутського району Донецької області.

ОСОБА_1 звернувся до Військової частини НОМЕР_1 із рапортом від 13.10.2025 про нарахування та виплату додаткової винагороди у розмірі 100 000 гривень за період з 21.09.2024 по 01.10.2024.

Листом від 21.11.2025 №222/28/ НОМЕР_4 Військова частина НОМЕР_1 повідомила ОСОБА_1 про відмову у нарахуванні та виплаті додаткової винагороди.

Відповідач обґрунтовує свою відмову виключно посиланням на положення пункту 20 наказу Головного управління розвідки Міністерства оборони України від 30.09.2023 №57 (в редакції від 18.09.2024), яке передбачає, що виплата додаткової винагороди не здійснюється військовослужбовцям, які перебувають у розпорядженні начальника ГУР МОУ понад один місяць.

Не погоджуючись з вказаним, позивач звернувся до суду з адміністративним позовом.

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з протиправності рішення Військової частини НОМЕР_1 за №222/28/78450 від 21.11.2025 про відмову у нарахуванні та виплаті додаткової винагороди сержанту ОСОБА_1 , яке підлягає скасуванню.

У зв`язку з чим, суд першої інстанції дійшов висновку, що належним способом захисту порушеного права позивача буде зобов`язання Військової частини НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду пропорційно часу безпосередньої участі у бойових діях за період з 21.09.2024 по 01.10.2024.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду, суд першої інстанції виходив з того, що бухгалтерське обслуговування, а також виконання рішень судів у частині грошових зобов`язань щодо Військової частини НОМЕР_1 здійснюється виключно через Військову частину НОМЕР_2 , яка є відповідним розпорядником бюджетних коштів згідно з внутрішньою структурою Міністерства оборони України.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог щодо зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити позивачу додаткову винагороду у розмірі 36559,00 грн, суд першої інстанції виходив з їх передчасності.

Відповідно до ч.1 ст.308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Зі змісту апеляційної скарги вбачається, що рішення суду першої інстанції в частині відмови у задоволенні позовних вимог не оскаржується, отже, в межах розгляду цієї справи надається правова оцінка рішенню суду першої інстанції в частині задоволення позову.

Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції в оскаржуваній відповідачем частині, з огляду на наступне.

У силу ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з ч.1 ст.2 Закону України від 25.03.1992 №2232-XII «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності.

Відповідно до ч.1 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» дія якого, в силу приписів пункту 1 частини першої статті 3 цього Закону, поширюється в тому числі на військовослужбовців правоохоронних органів спеціального призначення, держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

У частині 2 ст.9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» установлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно з абз. 1 і 2 ч.4 ст.9 цього Закону грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

Указом Президента України від 24.02.2022 №64/2022 «Про введення воєнного стану» у зв`язку з військовою агресією російської федерації в Україні введений воєнний стан з 24.02.2022, який неодноразово продовжувався та триває до теперішнього часу.

28.02.2022 Кабінетом Міністрів України на виконання Указів Президента України від 24.02.2022 №64 «Про введення воєнного стану в Україні» та №69 «Про загальну мобілізацію», статті 9-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» та абзаців 2-8 пункту 2 розділу II «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 28.06.2023 №3161-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо окремих питань, пов`язаних із проходженням військової служби під час дії воєнного стану» прийнято постанову №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» (далі по тексту – Постанова №168).

Пунктом 1-1 Постанови №168 установлено, що військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту (далі - військовослужбовці), які беруть безпосередню участь у бойових діях або здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи безпосередньо в районах їх здійснення, на тимчасово окупованій російською федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, щомісяця виплачується додаткова винагорода у розмірі 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах. У разі виконання бойових (спеціальних) завдань під час ведення бойових (спеціальних) дій на лінії бойового зіткнення з противником на відстані виконання бойових (спеціальних) завдань військовою частиною (підрозділом, зокрема зведеним) першого ешелону оборони або наступу (контрнаступу, контратаки) до ротного опорного пункту включно, а також на тимчасово окупованій російською федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора в районах ведення воєнних (бойових) дій та на території противника військовослужбовцям додатково виплачується одноразова винагорода в розмірі 70000 гривень за кожні 30 днів (сумарно обчислених) виконання таких завдань.

Згідно з п.1-2 Постанови №168 виплата додаткової винагороди та одноразової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників).

Отже, виплата додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників).

Відповідно до статті 9-2 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», постанови Кабінету Міністрів України від 28 лютого 2022 року №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» наказом Головного управління розвідки Міністерства оборони України 30 вересня 2023 року №57 затверджено Інструкцію про особливості виплати винагород військовослужбовцям Головного управління розвідки Міністерства оборони України на період дії воєнного стану (далі по тексту - Інструкція №57; у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин - від 18.09.2024).

Пунктом 2 Інструкції №57 установлено категорії військовослужбовців, яким виплачується додаткова винагорода у розмірі 100000 гривень виплачується військовослужбовцям, які беруть безпосередню участь у бойових діях або здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи безпосередньо в районах їх здійснення, на тимчасово окупованій російською федерацією території України (далі - тимчасово окупована територія), на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора (із розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях і заходах).

Приписами п.116 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року №1153/2008 (далі по тексту - Положення №1153/2008), передбачено випадки, за яких допускається зарахування військовослужбовців наказами по особовому складу в розпорядження посадових осіб, які мають право призначення на посади, для вирішення питання щодо дальшого їх службового використання, а саме:

1) розформування (реформування) військової частини або скорочення штатних посад, якщо до кінця встановленого строку проведення цих заходів не вирішено питання щодо дальшого службового використання вивільнених військовослужбовців;

2) якщо посада, на яку призначено військовослужбовця, належить до номенклатури призначення нижчої посадової особи і не є вакантною, а також до номенклатури призначення командира військової частини НОМЕР_2 ;

3) пониження у посаді в порядку виконання накладеного дисциплінарного стягнення або призначення на нижчу посаду на підставі висновку атестування, якщо неможливо відразу призначити військовослужбовця на нижчу посаду;

4) повернення депутатів, які є військовослужбовцями, після закінчення строку їх депутатських повноважень;

5) повернення військовослужбовців, відряджених до державних органів, підприємств, установ, організацій, державних та комунальних закладів освіти;

6) повернення військовослужбовців, які були направлені за кордон для проходження військової служби або навчання, - у разі неможливості призначення на посаду;

7) закінчення строку перебування військовослужбовців на посадах науково-педагогічних і наукових працівників вищих військових навчальних закладів, військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти, науково-дослідних установ, керівників закладів культури, які належать до базової мережі закладів культури загальнодержавного рівня, та необрання їх на зазначені посади за результатами нового конкурсу;

8) скасування допуску до державної таємниці - до вирішення питання дальшого проходження військової служби;

9) відрахування ад`юнкта очної (денної) форми здобуття освіти з підготовки у вищому військовому навчальному закладі, слухача або докторанта очної (денної) форми здобуття освіти з навчання (підготовки) у вищому навчальному закладі (науковій установі у системі Міністерства оборони України);

10) визнання військовослужбовця військово-лікарською комісією непридатним за станом здоров`я до військової служби або тимчасово непридатним за станом здоров`я до військової служби з переоглядом через 6-12 місяців - до звільнення з військової служби;

11) якщо в особливий період випускники вищих військових навчальних закладів або військових навчальних підрозділів закладів вищої освіти після завершення навчання не можуть бути безпосередньо призначені на посади;

11-1) офіцери запасу, призвані на військову службу за призовом осіб офіцерського складу, - до призначення на посади;

11-2) припинення повноважень Міністра оборони України, на посаду патронатної служби якого був призначений військовослужбовець, - у разі неможливості призначення на посаду;

11-3) перебування з близькими особами у прямому підпорядкуванні, якщо протягом місяця з моменту виникнення таких обставин неможливо призначити на посаду, що виключає пряме підпорядкування;

12) навчання військовослужбовців за денною формою у вищому навчальному закладі іншого військового формування - до закінчення навчання;

12-1) відсторонення військовослужбовця від посади під час досудового розслідування або судового провадження - до закінчення строку застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження або до його скасування в порядку, передбаченому Кримінальним процесуальним кодексом України;

13) якщо стосовно військовослужбовців застосовано запобіжні заходи кримінального провадження у виді домашнього арешту або тримання під вартою чи за вироком суду застосовані такі покарання, як арешт або тримання в дисциплінарному батальйоні, до скасування чи зміни запобіжного заходу або до винесення судом вироку чи відбування покарання;

14) якщо військовослужбовці відсутні понад десять діб, - до повернення військовослужбовців у військову частину (у разі неприйняття іншого рішення про дальше проходження ними військової служби) або до дня набрання чинності рішенням суду про визнання їх безвісно відсутніми чи оголошення померлими, або до дня набрання законної сили вироком суду, яким призначено покарання у виді позбавлення волі;

15) якщо військовослужбовці перебувають на тривалому лікуванні у зв`язку з пораненням (травмою, контузією, каліцтвом) або хворобою, отриманими в особливий період, - до їх повернення;

16) перебування військовослужбовця у відпустці для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, а також у відпустці, якщо дитина потребує домашнього догляду, тривалістю, визначеною в медичному висновку, але не більш як до досягнення дитиною шестирічного віку - до закінчення відпустки для догляду за дитиною;

17) захоплення військовослужбовців в полон або заручниками, їх інтернування в нейтральні держави - до їх повернення або до визнання їх в установленому законодавством порядку безвісно відсутніми чи оголошення померлими;

18) безвісної відсутності військовослужбовців - до їх повернення або до визнання їх в установленому законодавством порядку безвісно відсутніми чи оголошення померлими;

19) зникнення військовослужбовців безвісти за особливих обставин - до їх повернення або до визнання їх в установленому законодавством порядку безвісно відсутніми чи оголошення померлими.

Судом встановлено, що згідно з наказом командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 01.03.2024 №64ДСК сержанта ОСОБА_1 , співробітника Військової частини НОМЕР_1 , звільненого з займаної посади та зарахованого наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) від 29.02.2024 №24РСдск/7Д у розпорядження командира Військової частини НОМЕР_2 , вважати таким, що 01.03.2024 справи та посаду співробітника Військової частини НОМЕР_1 здав та перебуває у розпорядженні командира Військової частини НОМЕР_2 без виключення зі списків особового складу Військової частини НОМЕР_1 .

Також, із матеріалів справи та пояснень Військової частини НОМЕР_1 вбачається, що відповідно до наказу командира Військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 21.04.2024 № 120ДСК позивач був відряджений до Військової частини НОМЕР_3 в службове відрядження на підставі рішення командира Військової частини НОМЕР_2 .

За цим, матеріали справи містять відомості про перебування позивача в розпорядженні командира Військової частини НОМЕР_2 , починаючи з 01.03.2024, та у відрядженні у Військовій частині НОМЕР_3 на підставі відповідного наказу від 21.04.2024.

Зі змісту довідки Військової частини НОМЕР_3 від 25.02.2025 №179 встановлено, що позивач у період з 21.09.2024 по 01.10.2024 брав участь у бойових діях відповідно до абзацу 8 пункту 2 Інструкції про особливості виплат додаткової винагороди військовослужбовцям Головного управління розвідки Міністерства оборони України на період воєнного стану, затвердженої наказом начальника ГУР МО України від 30.09.2023 №57, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 02.10.2023 №1731/40787, у районах ведення воєнних (бойових) дій на території Торецької міської територіальної громади Бахмутського району Донецької області.

Участь позивача в заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи, в тому числі, на території Торецької міської територіальної громади Бахмутського району Донецької області в період з 21.09.2024 по 01.10.2024, підтверджується також наявною в матеріалах справи довідкою від 16.10.2025 №1051.

Відповідно до абз.8 п.2 Інструкції №57 (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) додаткова винагорода у розмірі 100000 гривень виплачується військовослужбовцям, які беруть безпосередню участь у бойових діях або здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи безпосередньо в районах їх здійснення, на тимчасово окупованій російською федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора або на території держави-агресора (із розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях і заходах), які ведуть розвідку із застосуванням безпілотних літальних апаратів у районах ведення воєнних (бойових) дій, на тимчасово окупованих територіях, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора або в районах дислокації (перебування) сил і засобів противника.

Тобто, є підтвердженим факт безпосередньої участі позивача в бойових діях або здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи безпосередньо в районах їх здійснення в спірний період з 21.09.2024 по 01.10.2024, що, у відповідності до положень Постанови №168, дає право позивачу на отримання за вказаний період додаткової винагороди в розмірі 100 000,00 грн пропорційно дням участі в бойових діях.

Незважаючи на те, що позивач у спірний період перебував у розпорядженні командира Військової частини НОМЕР_2 , зазначена обставина не може автоматично виключати його право на отримання додаткової винагороди, якщо в спірний період він брав безпосередню участь у бойових діях або здійсненні заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи безпосередньо в районах їх здійснення.

Постанова Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 чітко встановлює, що право на додаткову винагороду у розмірі 100 000,00 грн виникає у разі безпосередньої участі військовослужбовця у бойових діях або заходах із забезпечення оборони держави у відповідних районах. Жодної норми, яка б пов`язувала це право виключно з місцем штатного обліку чи перебуванням у розпорядженні, зазначена постанова не містить.

Більше того, суд зазначає, що Інструкція №57, на яку посилаються відповідачі, не може тлумачитися або застосовуватися таким чином, щоб звужувати обсяг прав, визначених актом вищої юридичної сили – постановою Кабінету Міністрів України №168.

Норма про невиплату винагороди військовослужбовцям, які перебувають у розпорядженні понад один місяць, має застосовуватися з урахуванням мети правового регулювання – стимулювання та винагорода за реальну участь у бойових діях, а не формального кадрового статусу.

У спірному випадку позивач виконував бойові завдання, перебував у районі ведення воєнних (бойових) дій та залучався до заходів оборони держави в спірний період, тому відповідає основній умові для отримання додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168.

З урахуванням встановлених обставин та досліджених доказів, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про протиправність рішення Військової частини НОМЕР_1 за №222/28/78450 від 21.11.2025 про відмову у нарахуванні та виплаті додаткової винагороди сержанту ОСОБА_1 та наявність підстав для зобов`язання Військової частини НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду пропорційно часу безпосередньої участі у бойових діях за період з 21.09.2024 по 01.10.2024.

Посилання скаржника на формальні недоліки оформлення довідки від 25.02.2025 №179, колегія суддів вважає такими, що не впливають на спірні правовідносини, оскільки відповідачем жодним чином не спростовано інформацію, що зазначена в довідці.

При цьому, як встановлено іншими документами, а саме: довідкою про безпосередню участь у заходах оборони (форма 6 від 16.10.2025 №1051), журналом бойових дій Військової частини НОМЕР_3 №21 за 2024 рік, ОСОБА_1 брав участь у бойових діях, зокрема, з 21.09.2024 по 01.10.2024 на території Торецкої міської територіальної громади Бахмутського району Донецької області.

Більше того, відповідач обґрунтовує свою відмову у нарахуванні та виплаті позивачу додаткової винагороди виключно посиланням на положення пункту 20 наказу Головного управління розвідки Міністерства оборони України від 30.09.2023 №57 (в редакції від 18.09.2024), яке передбачає, що виплата додаткової винагороди не здійснюється військовослужбовцям, які перебувають у розпорядженні начальника ГУР МОУ понад один місяць, а не відсутністю факту безпосередньої участі позивача у бойових дій.

Отже, доводи апеляційної скарги відповідача по суті спору спростовані приведеними вище обставинами та нормативно-правовим обґрунтуванням.

Стосовно доводів апеляційної скарги відповідача про пропуск позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом, колегія суддів враховує наступне.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст.122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами.

Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з ч.ч. 3, 5 ст.122 КАС України для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Натомість, ч.2 ст.233 КЗпП України (в редакції до 19.07.2022 року) встановлено, що у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Офіційне тлумачення положення указаної норми надав Конституційний Суд України у рішеннях від 15 жовтня 2013 року №8-рп/2013 і №9-рп/2013. Конституційний Суд України дійшов висновку, що в аспекті конституційного звернення, положення ч.2 ст.233 КЗпП України у системному зв`язку з положеннями статей 1, 12 Закону України «Про оплату праці» необхідно розуміти так, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

Згідно з пунктом 2.1 мотивувальної частини вказаного рішення поняття «заробітна плата» і «оплата праці», які використано у законах, що регулюють трудові правовідносини, є рівнозначними в аспекті наявності у сторін, які перебувають у трудових відносинах, прав і обов`язків щодо оплати праці, умов їх реалізації та наслідків, що мають настати у разі невиконання цих обов`язків.

Верховний Суд, надаючи оцінку поняттям «грошова винагорода», «одноразова грошова допомога при звільненні» та «оплата праці» і «заробітна плата», які використовується у законодавстві, що регулює трудові правовідносини, виснував, що вказані поняття є рівнозначними.

Під заробітною платою, яка належить працівникові, або, за визначенням, використаним у частині другій статті 233 КЗпП України, належною працівнику заробітною платою необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем, незалежно від того, чи було здійснене нарахування таких виплат.

Законом №2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено в такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

За матеріалами справи, позивач, оскаржуючи рішення Військової частини НОМЕР_1 за №222/28/78450 від 21.11.2025 про відмову у нарахуванні та виплаті додаткової винагороди за період з 21.09.2024 по 01.10.2024, звернувся до суду 22.12.2025.

В обґрунтування підстав для пропуску строку звернення до суду позивач зазначає, що моментом, коли позивачу стало відомо про порушене право на отримання всіх належних виплат, є дата отримання письмової відповіді від Військової частини НОМЕР_1 від 21.11.2025, наданої на запит представника позивача.

За доводами позивача, протягом усього спірного періоду та подальшої служби відповідач не надавав позивачу розрахункових листів чи деталізованих довідок про грошове забезпечення, які містили б чітку інформацію про відмову в нарахуванні винагороди саме за конкретні дні безпосередньої участі у бойових діях.

Суд враховує, що у відповідності до ч.1 ст.121 КАС України суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.

Встановлення строків звернення до суду законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених КАС України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.

Обмеження строку звернення до суду шляхом встановлення відповідних процесуальних строків, не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя (Рішення Конституційного Суду України від 13 грудня 2011 року № 17-рп/2011). Такі обмеження направлені на досягнення юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулюють учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків та поважати права та інтереси інших учасників правовідносин.

Верховний Суд неодноразово вказував (зокрема, у постановах від 15.04.2020 року у справі №15/2973/18, від 22.04.2020 року у справі №811/1664/18), що право на звернення до суду не є абсолютним і може бути обмеженим, в тому числі і встановленням строків для звернення до суду, якими чинне законодавство обмежує звернення до суду за захистом прав, свобод та інтересів. Це, насамперед, обумовлено специфікою спорів, які розглядаються в порядку адміністративного судочинства.

Чітко визначені та однакові для всіх учасників справи строки звернення до суду, здійснення інших процесуальних дій є гарантією забезпечення рівності сторін та інших учасників справи. А для цього має бути також виконано умову щодо недопустимості безпідставного та необмеженого поновлення судами пропущеного строку.

Статтею 44 КАС України передбачено обов`язок учасників справи добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами і неухильно виконувати процесуальні обов`язки, зокрема виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки, а також виконувати інші процесуальні обов`язки, визначені законом або судом.

Наведеними положеннями КАС України окреслено характер процесуальної поведінки, який зобов`язує учасників справи діяти сумлінно, тобто проявляти добросовісне ставлення до наявних у них прав і здійснювати їх реалізацію таким чином, щоб забезпечити неухильне та своєчасне (без суттєвих затримок та зайвих зволікань) виконання своїх обов`язків, встановлених законом або судом, зокрема щодо дотримання строку звернення до суду.

Колегія суддів звертає увагу й на висновки Великої Палати Верховного Суду у питанні поновлення строків (від 28 липня 2022 року у справі №9901/611/19), за якими поважними причинами пропуску строку звернення до суду визнаються лише ті обставини, які були об`єктивно непереборними, тобто не залежали від волевиявлення особи, що звернулась з адміністративним позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 жовтня 2020 року у справі №9901/32/20 дійшла висновку, що інакшого способу визначити, які причини належить віднести до поважних, ніж через зовнішню оцінку (кваліфікацію) змісту конкретних обставин, хронологію та послідовність дій суб`єкта правовідносин перед зверненням до суду за захистом свого права, немає. Під таку оцінку мають потрапляти певні явища, фактори та їх юридична природа; тривалість строку, який пропущений; те, чи могли і яким чином певні фактори завадити вчасно звернутися до суду, чи перебувають вони у причинному зв`язку із пропуском строку звернення до суду; яка була поведінка суб`єкта звернення протягом цього строку; які дії він вчиняв, і чи пов`язані вони з готуванням до звернення до суду тощо.

Колегія суддів зазначає, що причина пропуску строку може вважатися поважною, якщо вона відповідає одночасно усім таким умовам: 1) це обставина або кілька обставин, яка безпосередньо унеможливлює або ускладнює можливість вчинення процесуальних дій у визначений законом строк; 2) це обставина, яка виникла об`єктивно, незалежно від волі особи, яка пропустила строк; 3) ця причина виникла протягом строку, який пропущено; 4) ця обставина підтверджується належними і допустимими засобами доказування.

Отже, поновленню підлягають лише порушені з поважних причин процесуальні строки, встановлені законом. У свою чергу, поважною може бути визнано причину, яка носить об`єктивний характер, та з обставин незалежних від сторони унеможливила звернення до суду з адміністративним позовом.

Також суд апеляційної інстанції зазначає, що при застосуванні процесуальних норм необхідно уникати як надмірного формалізму, так і надмірної гнучкості, які можуть призвести до нівелювання процесуальних вимог, встановлених законом. Надмірний формалізм у трактуванні процесуального законодавства визнається неправомірним обмеженням права на доступ до суду як елемента права на справедливий суд згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Аналогічний висновок щодо застосування норм процесуального права, викладений в постановах Верховного Суду в постановах від 21.05.2021 у справі №1.380.2019.006107, від 22.07.2021 у справі №340/141/21, від 16.09.2021 у справі №240/10995/20 та від 12.09.2022 у справі № 120/16601/21-а.

Постановою Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018 у справі №П/9901/736/18 встановлено, що згідно із практикою Європейського суду з прав людини, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, необхідно уникати надто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним. Надмірний формалізм при вирішенні питання щодо прийняття скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

Крім цього, у низці рішень Європейського суду з прав людини, юрисдикцією якого в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод закріплено, що право на справедливий судовий розгляд може бути обмежено державою, лише якщо це обмеження не завдає шкоди самій суті права.

У справі “Bellet v. France” Європейський Суд з прав людини зазначив, що стаття 6 параграфу 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданих національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

Проаналізувавши вищенаведені обставини справи, зокрема, щодо не ознайомлення із складовими виплачених сум грошового забезпечення, продемонстрованість добросовісного ставлення до реалізації права на звернення з адміністративним позовом, направленість дій позивача, колегія суддів відхиляє за необґрунтованістю посилання відповідача на наявність підстав для залишення позову без розгляду у зв`язку з пропуском позивачем строку звернення до суду з адміністративним позовом.

Інші доводи і заперечення сторін, з урахуванням наведеного, на висновки суду апеляційної інстанції не впливають.

Отже, переглянувши рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку в межах вимог та доводів апеляційної скарги відповідача, у відповідності до ч.1 ст.308 КАС України, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в оскаржуваній відповідачем частині.

Наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують.

Згідно зі ст.242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

При цьому, суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), серія A, 303-A, п. 29).

Частиною 1 ст. 315 КАС України визначено, що за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Відповідно до ст. 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Під час апеляційного провадження, колегія суду не встановила таких порушень судом першої інстанції норм матеріального і процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи по суті, які були предметом розгляду і заявлені в суді першої інстанції.

Доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження в ході розгляду справи судом апеляційної інстанції, спростовані зібраними по справі доказами та встановленими обставинами, з наведених підстав висновків суду не спростовують.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є обґрунтованим, прийнятим на підставі з`ясованих та встановлених обставинах справи, які підтверджуються доказами, та ухваленим з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін.

Враховуючи те, що справу розглянуто за правилами спрощеного позовного провадження, рішення суду апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України, відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Керуючись ст.ст. 311, 315, 316, 321, 325, 327, 328, 329 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ

Апеляційну скаргу залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 15.05.2026 по справі № 520/33205/25 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її ухвалення та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України відповідно до вимог ст.327, ч.1 ст.329 КАС України.

Головуючий суддя (підпис)З.Г. Подобайло

Судді(підпис) (підпис) М.О. Семененко І.С. Чалий