Постанова від 17 серпня 2026 р. у справі №726/683/26 — Чернівецький апеляційний суд

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 серпня 2026 року

м. Чернівці

справа № 726/683/26

провадження № 22-ц/822/1630/26

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

судді-доповідача Одинака О. О.

суддів: Кулянди М. І., Перепелюк І. Б.

за участю секретаря судових засідань Тодоряка Г. Д.

позивач (відповідач за зустрічним позовом) – ОСОБА_1

відповідач (позивач за зустрічним позовом) – ОСОБА_2

апеляційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Квак Вадим Васильович, на рішення Садгірського районного суду міста Чернівців від 23 червня 2026 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики та зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання розписки недійсною

головуючий у суді першої інстанції суддя Асташев С. А.

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2026 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 .

Просив суд стягнути із ОСОБА_2 на свою користь заборгованість за договором позики у сумі 10 000 доларів США.

Позов обґрунтований тим, що 01 липня 2025 року між сторонами укладено договір позики, що підтверджується власноручно написаною відповідачкою розпискою, відповідно до якого позивач передав, а відповідачка отримала в борг грошові кошти у розмірі 10 000 доларів США, зобов`язавшись повернути зазначену суму у строк до 31 грудня 2025 року.

Як зазначав позивач, всупереч умовам розписки відповідачка відмовляється повертати отримані кошти. У зв`язку з цим неповернутою залишилась уся сума позики у розмірі 10 000 доларів США.

Оскільки у встановлений договором строк відповідачка свої зобов`язання у повному обсязі не виконала, заборгованість не погасила, позивач звернувся до суду за захистом свого порушеного права.

20 квітня 2026 року ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , про визнання розписки недійсною.

Зустрічний позов обґрунтований тим, що 02 липня 2025 року вона придбала за договором купівлі-продажу земельну ділянку та житловий будинок, розташовані за на АДРЕСА_1 . Власником майна та продавцем виступала ОСОБА_3 , однак усі розмови щодо продажу вів її батько ОСОБА_1 .

Зазначає, що під час продажу виявились недоліки будівництва, зокрема проблеми з розмежуванням земельних ділянок, тому ОСОБА_1 запропонував заплатити основну суму покупки під час укладення договору купівлі-продажу в нотаріуса, а решту в сумі 10 000 доларів віддати до нового року, коли ОСОБА_1 впорядкує документально межі земельної ділянки.

Отже розписка від 01 липня 2025 року, написана за день до нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу нерухомості, відповідно до якої ОСОБА_1 обґрунтовує подану ним позовну заяву, не є підтвердженням договору позики, оскільки безпосередньо договір позики не укладався, передачі коштів в борг не було. Свідки не були присутні під час підписання розписки.

Також вказувала про наявність іншої розписки у ОСОБА_1 в якій ОСОБА_2 викладено умови продажу житлового будинку та земельних ділянок, а саме що основна сума сплачується ОСОБА_2 одразу, а 10 000 доларів до нового року, після впорядкування земельних ділянок.

Оскільки розписка від 01 липня 2025 року не підтверджує факт отримання ОСОБА_2 коштів у борг, а як наслідок і виникнення у неї обов`язку з їх повернення на вимогу кредитора, вважає, що між сторонами не існує договірних правовідносин за договором позики, а тому відсутні правові підстави про стягнення боргу з ОСОБА_2 . Саму розписку, відповідачка вважає недійсною, оскільки розписка не підтверджує існування правовідносин з договору позики.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Садгірського районного суду міста Чернівців від 23 червня 2026 року у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики відмовлено.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визнання розписки недійсною також відмовлено.

Скасовано заходи забезпечення позову, вжиті ухвалою суду від 16 березня 2026 року, у виді арешту на нерухоме майно відповідачки.

Рішення суду в частині відмови у задоволенні первісного позову мотивоване тим, що договір позики є реальним договором і вважається укладеним лише з моменту фактичної передачі грошових коштів позичальнику.

Суд встановив, що надана позивачем розписка від 01 липня 2025 року містить лише зобов`язання відповідачки повернути борг до 31 грудня 2025 року, проте зі змісту цього документа неможливо встановити факт, момент та обставини безпосереднього отримання нею грошових коштів у розмірі 10 000 доларів США від позивача.

Оскільки розписка не містить слів, які б беззаперечно підтверджували передачу грошей, позивач не надав інших належних доказів фактичної передачі коштів, а відповідачка цей факт категорично заперечила, суд дійшов висновку про недоведеність виникнення між сторонами правовідносин позики та відсутність у відповідачки обов`язку з повернення коштів.

Відмовляючи у задоволенні зустрічних позовних вимог про визнання розписки недійсною, суд виходив з того, що позивачкою за зустрічним позовом обрано неналежний спосіб захисту.

Суд зазначив, що оскільки факт передачі коштів не доведений, договір позики є неукладеним. Правочин, який не вчинено (не укладено), не може бути визнаний судом недійсним, а тому наведені відповідачкою обставини щодо відсутності передачі грошей є підставою для відмови у стягненні боргу за первісним позовом, а не для визнання самої розписки недійсною.

Також, керуючись положеннями частини дев`ятої статті 158 ЦПК України суд першої інстанції дійшов висновку, що вжиті у справі заходи забезпечення позову слід скасувати, у зв`язку із відмовою у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 .

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення Садгірського районного суду міста Чернівців від 23 червня 2026 року в частині відмови у задоволенні первісного позову скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Також, апелянт просив скасувати рішення суду першої інстанції в частині скасування заходів забезпечення позову.

Узагальненні доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

ОСОБА_1 посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з неповним з`ясуванням обставин справи, невідповідністю висновків суду дійсним обставинам, а також з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права.

Зазначає, що висновок суду першої інстанції про недоведеність факту передачі коштів прямо суперечить буквальному змісту розписки від 01 липня 2025 року. Наголошує, що в тексті документа прямо вжито поняття «позика» та власноручно зафіксовано зобов`язання відповідачки «віддати борг». На переконання апелянта, поняття боргу та обов`язок його повернути за своїм змістом є однозначними і не можуть виникнути без попереднього отримання відповідної суми, а закон не вимагає обов`язкового застосування у розписці конкретних слів «отримала» чи «одержала».

Вказує, що суд першої інстанції безпідставно витлумачив розписку всупереч її буквальному змісту (порушення статті 213 ЦК України) та всупереч наведеній самим же судом практиці Верховного Суду, згідно з якою письмова форма договору позики, зокрема боргова розписка, внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту його укладення, а й фактичної передачі грошової суми.

Стверджує, що суд неправильно розподілив тягар доказування (порушення статей 12, 81, 89 ЦПК України) та неправомірно поклав на позивача обов`язок надавати додаткові докази передачі коштів поза оригіналом боргової розписки.

Вважає, що суд неправомірно спростував зміст розписки виключно поясненнями відповідачки, ігноруючи положення статей 218 та 1051 ЦК України, оскільки остання не заявляла про вчинення правочину під впливом обману, насильства чи тяжкої обставини. Додає, що долучені відповідачкою договір купівлі-продажу нерухомості та несанкціоновані аудіо- чи відеозаписи жодним чином не спростовують факту укладення договору позики та отримання коштів за розпискою.

Звертає увагу на внутрішню суперечливість рішення суду, який відмовив у визнанні розписки недійсною, тим самим не спростувавши презумпцію правомірності вчиненого правочину, проте водночас відмовився визнати її належним доказом існування боргу.

Додатково зазначає, що скасування судом заходів забезпечення позову є виключно наслідком відмови у позові, а отже, таке скасування є передчасним і підлягає скасуванню задля збереження можливості реального виконання рішення суду про стягнення боргу.

Узагальненні доводи та заперечення інших учасників справи

Відповідачка у відзиві на апеляційну скаргу просить скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін, вважаючи його законним, обґрунтованим та ухваленим з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.

Зазначає, що доводи апелянта про невідповідність висновків суду змісту розписки є безпідставними, оскільки за законом договір позики є реальним і вважається укладеним виключно з моменту фактичної передачі коштів позичальнику.

Наголошує, що суд першої інстанції правильно встановив відсутність у тексті розписки від 01 липня 2025 року слів «отримала», «одержала», а також дати, моменту чи будь-яких обставин фактичного отримання готівкових коштів. Вказує, що використані у розписці терміни «позика» та «борг» лише визначають правову кваліфікацію зобов`язання у майбутньому, але самі по собі не фіксують і не підтверджують факту реального передання грошей.

Звертає увагу на вирване з контексту та вибіркове застосування апелянтом правових позицій Верховного Суду, зауважуючи, що стала судова практика навпаки вимагає, аби розписка як доказ містила не лише обіцянку повернути кошти, а й чітко засвідчувала факт та умови їх отримання.

Вказує, що обов`язок довести обставини передачі коштів покладено процесуальним законом саме на позивача, однак останній не скористався іншими засобами доказування та самостійно подав заяву про залишення без розгляду власного клопотання про допит свідків, свідомо не використавши можливість їх допиту в режимі відеоконференції.

Вважає необґрунтованими доводи щодо внутрішньої суперечливості рішення. Пояснює, що суд відмовив у первісному позові через недоведеність передачі коштів, що свідчить про неукладеність договору, а відмова у зустрічному позові є логічним наслідком того, що неукладений (невчинений) правочин об`єктивно не може бути визнаний судом недійсним.

Зауважує, що скасування судом першої інстанції заходів забезпечення позову у вигляді арешту майна є прямим та обов`язковим наслідком ухвалення рішення про повну відмову в позові.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

У матеріалах справи міститься оригінал письмової розписки від 01 липня 2025 року, вчиненої у м. Чернівцях, зі змісту якої вбачається, що ОСОБА_2 , в присутності свідків ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , отримала позику від ОСОБА_1 у розмірі 10 000 доларів США та зобов`язалась повернути йому борг в строк до 31 грудня 2025 року.

У розписці наявні підписи ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_1 (а. с. 49)

У матеріалах справи наявна копія Договору купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , укладеного між продавцем ОСОБА_3 та покупцями ОСОБА_6 та ОСОБА_2 , посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Чернівецької області Кушнір А.В. 02 липня 2025 року, зареєстрованого у реєстрі за № 1713 (а. с. 151-154).

Позиція апеляційного суду

Відповідно до частини першої, другої статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Позивач оскаржує рішення суду першої інстанції лише в частині первісного позову, зокрема позовних вимог про стягнення заборгованості за борговою розпискою, а відтак, апеляційний суд переглядає рішення суду першої інстанції у межах зазначених вище доводів апеляційної скарги.

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша статті 2 ЦПК України).

Враховуючи характер спірних правовідносин, доводи та заперечення учасників справи, основне питання, яке постало перед апеляційним судом у цій справі полягає у тому, чи є надана позивачем розписка достатнім доказом на підтвердження факту реального отримання відповідачкою грошових коштів (надання позики) на умовах, зазначених у ній?

За обставин цієї справи, колегія суддів апеляційного суду виснувала, що надана позивачем та власноруч підписана відповідачкою розписка від 01 липня 2025 року, з огляду на її буквальний зміст, є належним, допустимим і достатнім доказом фактичного отримання відповідачкою грошових коштів та укладення між сторонами договору позики на вказаних у ній умовах.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції в оскаржуваній частині не відповідає зазначеним вище вимогам з огляду на наступне.

Застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Щодо правового регулювання відносин, які виникають із договору позики

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

У частині першій статті 627 ЦК України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що «у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду)».

Відповідно до частин першої, другої статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії (частина другої статті 640 ЦК України.

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Згідно зі статтею 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 жовтня 2021 року у справі № 523/1712/18 (провадження № 61-1220св21) зроблено висновок, що «розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. Таким чином, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Аналогічна позиція неодноразово висловлювалася Верховним Судом у постановах від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16 та від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 24 березня 2025 року у справі № 721/591/22 (провадження № 61-5500св24) зазначено, що:

«посилання заявника на те, що наявність у наданій позивачем розписці зобов`язань повернути борг у грошовій сумі не може свідчити, що між сторонами було укладено договір позики та те, що позивач передав відповідачу грошові кошти, є неспроможними, оскільки ЦК України не встановлює обмежень щодо використання розписки в цивільних відносинах, передбачаючи лише випадки, коли розписці надається правопідтверджувальне значення в окремих видах цивільних відносин. У разі, якщо складається боргова розписка, це вже є доказом факту отримання грошових коштів, тому аргументація, що договір позики не є укладеним через відсутність факту передання грошових коштів за умови недоведеності протилежного, не відповідає нормам законодавства України. У цивільному праві під час аналізу правової природи розписки у позикових відносинах йдеться про сурогати або замінники письмової форми правочину, які свідчать про додержання вимоги закону про письмову форму правочину.

Якщо наявний факт існування розписки, у якій позичальник чітко зазначає отримання коштів, скріплює її своїм підписом, це свідчить про реальний характер договору позики. У назві боргової розписки не обов`язково зазначати слово «позика», адже ключовим є зміст цього документа. Отже, письмове застереження, яке складено окремо чи міститься у тексті договору, про завершену дію щодо передання коштів позичальнику не тільки засвідчує факт такого передання, а і є моментом виникнення зобов`язання за реальним договором позики. Розписка є підтвердженням укладення договору позики, якщо засвідчує факт отримання позики у борг і містить умови щодо її повернення (постанови Верховного Суду від 05 вересня 2018 року у справі № 756/8630/14-ц (провадження № 61-8792св18), від 05 жовтня 2022 року у справі № 463/9914/20 (провадження № 61-1664св22), від 15 лютого 2023 року у справі № 518/275/18 (провадження № 61-11237св22), від 21 червня 2023 року у справі № 161/20763/21 (провадження № 61-2633св23), від 01 листопада 2023 року у справі № 450/2311/21 (провадження № 61-8363св23))».

Згідно з частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Отже, за своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми.

У статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Договір позики є двостороннім правочином, а також він є одностороннім договором, оскільки після укладення цього договору всі обов`язки за договором позики, у тому числі повернення предмета позики або рівної кількості речей того ж роду та такої ж якості, несе позичальник, а позикодавець набуває за цим договором тільки права.

Як зазначено судом вище, за своєю суттю розписка про отримання у борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Отже, досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, незалежно від найменування документа, і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18) та у постановах Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18).

Щодо природи правовідносин, які виникли між сторонами у даній справі

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, керуючись дійсним змістом та достовірністю документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, у постановах Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц (провадження № 61-5020св18), від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 (провадження № 61-42915св18), від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17 (провадження № 61-9694св20).

Апеляційний суд зауважує, що основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п`ята, шоста статті 81 ЦПК України).

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Як вбачається зі змісту оскаржуваного рішення, відповідачка в судовому засіданні у суді першої інстанції не заперечувала факт надання розписки та дійсність свого підпису у ній.

Натомість, як вбачається зі змісту відзиву на апеляційну скаргу, ОСОБА_2 заперечує факт отримання грошових коштів та відповідно, укладення договору позики.

Надаючи оцінку встановленими судами обставинам, та доводам наведеним відповідачкою у відзиві на апеляційну скаргу апеляційний суд враховує наступне.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, і може не співпадати з датою складання розписки, яка посвідчує цей факт, однак у будь-якому разі складанню розписки має передувати факт передачі коштів у борг.

Розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником (див.: постанову Верховного Суду від 25 квітня 2018 року у справі № 667/933/14-ц (провадження № 61-472св18)).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 квітня 2021 року у справі № 642/4200/17 (провадження № 61-6492св19) зазначено, що тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Факт отримання коштів у борг підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можливо установити, що відбулася передача певної суми коштів від позикодавця до позичальника.

Досліджуючи боргові розписки чи інші письмові документи, суд для визначення факту укладення договору повинен виявляти справжню правову природу правовідносин сторін незалежно від найменування документа та, залежно від установлених результатів, зробити відповідні правові висновки.

Відповідний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 22 серпня 2019 року у справі № 369/3340/16-ц (провадження № 61-7418св18), з яким погодився Верховний Суд у постанові від 06 квітня 2020 року у справі № 464/5314/17 (провадження № 61-10789св18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 вересня 2020 року у справі № 916/667/18 (провадження № 12-145гс19) звернула увагу на наступне:

«… під розпискою на практиці, як правило, розуміється письмовий документ, який містить відомості про певні обставини, наприклад про отримання однією особою від іншої грошей, іншого майна тощо. Розписка у такому значенні є письмовим доказом згідно із частиною першою, пунктом 1 частини другої статті 73 ГПК України.

7.27. Таке розуміння узгоджується із законом. Так, відповідно до частини першої статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі. Відповідно до частини першої статті 545 ЦК України в разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов`язання; у цьому разі настає прострочення кредитора. Відповідно до абзацу третього частини першої статті 937 ЦК України письмова форма договору зберігання вважається дотриманою, якщо прийняття речі на зберігання посвідчено розпискою, квитанцією або іншим документом, підписаним зберігачем. Відповідно до частини другої статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей».

Також, Верховний Суд у постанові від 02 червня 2021 року у справі № 531/152/19 зазначив наступне:

«При вирішенні цієї справи суд апеляційної інстанції у порушення вказаних вище норм законодавства дійшов передчасного висновку, що ОСОБА_1 не доведено факт передання ОСОБА_4 грошових коштів за розпискою без дати, а отже і факт виникнення між сторонами правовідносин позики. Разом із тим, судові рішення, на які посилається заявник у касаційній скарзі як на підставу відкриття касаційного провадження у справі, містять правові висновки, висловлені Верховним Судом, про те, що боргова розписка підтверджує як факт укладення договору, так і факт отримання боржником грошових коштів.

При цьому судом не було враховано, що сам факт підписання спірної розписки ОСОБА_4, за умови відсутності належних та допустимих доказів на спростування цього факту, свідчить про укладення сторонами договору позики, на зазначених у ньому умовах, а також засвідчує отримання боржником від кредитора обумовленої цим договором суми грошових коштів у розмірі 1 234 000 грн, що еквівалентно 50 000 дол. США.»

З наведеного слід виснувати, що розписка (оформлена як окремий документ, чи у формі пункту до відповідного договору) за своєю суттю є саме тим письмовим документом, який у правовідносинах, які виникають із договору позики, засвідчуює отримання боржником від кредитора певної грошової суми або речей.

Разом із цим, апеляційний суд враховує, що за своїм змістом не кожна розписка може свідчити про виникнення між сторонами спору саме боргових зобов`язань.

Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів.

У справі, що переглядається суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні первісного позову, виходив із того, що зі змісту боргової розписки неможливо достовірно встановити факт та обставини безпосереднього отримання відповідачкою грошових коштів. Проте апеляційний суд не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, власноручно написана ОСОБА_2 розписка від 01 липня 2025 року містить такі формулювання: «… які (ред. свідки) підтверджують позику в десять тисяч доларів США у ОСОБА_1 …», «…зобов`язуюсь віддати борг в (10 000 д США до 31.12.2025 року».

Відтак, ключовим для правильного вирішення цього спору є тлумачення зазначених вище словосполучень.

Верховний Суд у постанові від 07 липня 2023 року у справі № 206/501/20 зазначив наступне: «Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей.

Тлумачення абзацу 1 частини першої статті 1046, абзацу 1 частини першої статті 1049 ЦК України дозволяє стверджувати, що законодавцем не забороняється стягнення боргу за договором позики в іноземній валюті. Більше того, цивільним законодавством покладається обов`язок на позичальника повернути те, що він отримав на підставі договору позики. Це підтверджується використанням таких формулювань: «зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості» (абзац 1 частини першої статті 1046 ЦК України); «позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем)» (абзац 1 частини першої статті 1049 ЦК України)».

Відтак, під словом «позика» слід розуміти грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані позичальнику позикодавцем.

З огляду на наведене, лінгвістичне тлумачення тексту підписаної відповідачкою саме розписки, а не договору позики, дає підстави апеляційному суду зробити висновки про те, що поняття «підтверджують позику» та зобов`язання її «віддати борг» (повернути) за своєю правовою та логічною природою є наслідком попереднього отримання певного блага (у цьому випадку — грошових коштів).

Наявність у тексті розписки слова «позика» та власноручний підпис боржника підтверджують волевиявлення сторін на встановлення саме позикових правовідносин. Відсутність у тексті розписки слів «отримала» чи «одержала» не може бути самостійною підставою для висновку про неукладеність договору позики, оскільки загальний зміст боргового документа свідчить про наявність факту передання коштів та виникнення зобов`язання щодо їх повернення.

Крім цього, відповідачка зобов`язалась «віддати борг», що також свідчить про виникнення між сторонами правовідносин, які є характерними для позики.

Верховний Суд у постанові від 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21 зазначив: «Коли боргова розписка складена власноручно позичальником, оспорюючи факт укладення договору позики (одержання грошових коштів у борг), спростуванню підлягає не лише належність підпису на розписці позичальнику, але й факт її виконання відповідачем.

При цьому за наявності оригіналу розписки у позикодавця (позивача) простого заперечення позичальником (відповідачем) недостатньо (заперечення факту), якщо останній заперечує справжність підпису та факт отримання грошей, це заперечення потребує доведення цих обставин і тягар їх доведення лежить на відповідачеві (позичальникові)»

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

За обставин цієї справи, з однієї сторони: відповідачка не заперечує проти підписання наданої позивачем розписки, а з її змісту вбачається, що ОСОБА_2 підтверджує «позику в десять тисяч доларів США» та зобов`язалась повернути цей борг у строки, вказані в розписці; а з іншої сторони: відповідачка наголошує на тому, що грошові кошти фактично їй не передавалися, а розписка була складена як гарантія виконання інших зобов`язань, пов`язаних із договором купівлі-продажу нерухомості від 02 липня 2025 року, при цьому, апеляційний суд враховує, що ОСОБА_2 не вчиняла жодних дій, спрямованих на оспорення цієї розписки відповідно до статті 1051 ЦК України до того, як виконання зобов`язання за позикою було прострочено та позивач звернувся із цим позовом до суду.

Оцінюючи ці обставини та надані сторонами докази крізь призму стандарту більшої переконливості (балансу вірогідностей), апеляційний суд доходить висновку про обґрунтованість доводів позивача, щодо укладення сторонами договору позики на умовах зазначених у розписці від 01 липня 2025 року.

Отже, складаючи вказану розписку і підписуючи її, відповідачка тим самим взяла на себе зобов`язання повернути кошти. Такий висновок випливає з реальності укладеного між сторонами договору та положень статті 1049 ЦК України щодо обов`язку позичальника повернути позикодавцеві передану йому позику.

У цій частині доводи відповідачки ОСОБА_2 про те, що розписка була написана як гарантія майбутньої оплати за договором купівлі-продажу нерухомості (який був укладений наступного дня, 02 липня 2025 року, з донькою позивача), а фактичної передачі коштів не відбувалося, є безпідставними та не можуть слугувати належним спростуванням існування договору позики.

Апеляційний суд наголошує, що тягар доведення того, що грошові кошти насправді не були одержані позичальником від позикодавця лежить на позичальнику, який за допомогою обґрунтованого заперечення (ексцепції) заперечує проти позову.

Колегія суддів також враховує, що у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку (див. постанову Верховного Суду від 19 квітня 2024 року у справі № 518/776/20).

У даній справі, позивачем надано суду оригінал боргової розписки, а відтак, перебування боргового документа у кредитора підтверджує презумпцію невиконання боржником свого обов`язку.

Відповідачем не надано жодних доказів на спростування позиції позивача щодо укладення цього договору, або про спростування презумпції його правомірності.

Відтак, з огляду на зазначене, безпідставними є доводи відзиву на апеляційну скаргу про те, що позичальниця не отримувала грошові кошти у розмірі, зазначеному у договорі позики, оскільки з огляду на розподіл між сторонами тягаря доказування у такій категорії справ, доведення факту неотримання грошових коштів покладається саме на відповідачку, чого останньою у даній справі доведено не було. Саме лиш заперечення факту отримання коштів не є достатньої підставою для відмови у задоволенні позову.

Такий висновок апеляційного суду узгоджується із правовими позиціями Верховного Суду наведеними у постанові від 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21.

Також, відповідачка не довела виконання умов договору щодо повернення позичених коштів у строки та розмірі визначені договором, що також є її процесуальним обов`язком (див. постанову Верховного Суду від 31 січня 2024 року у справі № 448/852/21 (провадження № 61-7238св23)).

Згідно зі статтею 1051 ЦК України, позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця. Проте, якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші не були одержані (крім випадків укладення договору під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості тощо).

Надані відповідачкою докази (договір купівлі-продажу з іншою особою, аудіо- та відеозаписи розмов, листування у месенджерах) можуть свідчити про наявність між сторонами та членами їхніх родин певних домовленостей щодо нерухомості, однак не нівелюють прямого, безумовного та письмово зафіксованого обов`язку ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 10 000 доларів США за договором позики. Відповідачкою не надано належних та допустимих доказів безгрошовості розписки або вчинення цього правочину під впливом обману чи тяжкої обставини.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, що мають значення для справи, та неправильно застосував норми матеріального права, що призвело до помилкової відмови у задоволенні первісного позову, а тому рішення суду у цій частині слід скасувати та ухвалити нове, яким первісний позов задовольнити.

Щодо вимог апеляційної скарги про скасування рішення суду першої інстанції у частині скасування заходів забезпечення позову, то колегія суддів враховує, що відповідно до частини дев`ятої статті 158 ЦПК України у випадку залишення позову без розгляду, закриття провадження у справі або у випадку ухвалення рішення щодо повної відмови у задоволенні позову суд у відповідному судовому рішенні зазначає про скасування заходів забезпечення позову.

Як вбачається із наведеного вище, апеляційний суд дійшов висновку про задоволення апеляційної скарги, а отже, оскільки первісний позов підлягає задоволенню, висновок суду першої інстанції про необхідність скасування заходів забезпечення позову (арешту на нерухоме майно відповідачки), застосованих ухвалою від 16 березня 2026 року, є передчасним, а заходи забезпечення позову мають продовжувати діяти до виконання рішення суду про стягнення боргу.

Відтак, у цій частині рішення суду також підлягає скасуванню.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Враховуючи наведене вище, рішення Садгірського районного суду міста Чернівців від 23 червня 2026 року в частині відмови у задоволенні первісного позову ухвалено з порушенням норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права, а тому його слід скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до частин першої, тринадцятої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_1 у встановленому порядку та розмірі сплачено судовий збір за подання в електронній формі позовної заяви у розмірі 3 461 гривень 98 копійок, що підтверджується платіжною інструкцією від 24 лютого 2026 року (а. с. 9).

За подання апеляційної скарги в електронній формі через підсистему «Електронний суд» ЄСІКС ОСОБА_1 підлягав сплаті судовий збір у розмірі 5 192 гривень 96 копійок (4 327,47 х 1,5 х 0,8).

Однак, як вбачається із платіжної інструкції від 16 липня 2026 року апелянтом сплачено судовий збір у розмірі 5 294 гривень, що є більшим за розмір встановлений законом за подання апеляційної скарги в електронній формі.

За наслідками перегляду цієї справи у суді апеляційної інстанції позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 задоволено повністю.

З урахуванням викладеного, із ОСОБА_2 підлягають стягненню судові витрати зі сплати судового збору у сумі 8 654 гривні 94 копійки (5 192,96 + 3 461,98).

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 376, 381, 382 ЦПК України, Чернівецький апеляційний суд

УХВАЛИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Садгірського районного суду міста Чернівців від 23 червня 2026 року в частині відмови у задоволенні первісного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики скасувати та в цій частині ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики задовольнити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу за договором позики у розмірі 10 000 доларів США.

Рішення Садгірського районного суду міста Чернівців від 23 червня 2026 року в частині скасування заходів забезпечення позову скасувати.

Здійснити розподіл судових витрат.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 8 654 (вісім тисяч шістсот п`ятдесят чотири) гривні 94 копійки.

Постанова набирає законної сили з дня її ухвалення.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 20 серпня 2026 року.

Суддя-доповідач Олександр ОДИНАК

Судді : Мирослава КУЛЯНДА

Ірина ПЕРЕПЕЛЮК