Постанова від 17 серпня 2026 р. у справі №161/27095/25 — Волинський апеляційний суд

Справа № 161/27095/25 Головуючий у 1 інстанції: Пахолюк А. М.

Провадження № 22-ц/802/1073/26 Доповідач: Матвійчук Л. В.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

18 серпня 2026 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Матвійчук Л. В.,

суддів: Карпук А. К., Осіпука В. В.,

з участю секретаря судового засідання – Трикош Н. І.,

представника позивача – ОСОБА_1 ,

представника відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 – ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача – приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Волинської області Гордійчук Мирослава Вікторівна, про визнання недійсним договору дарування та визнання права власності на нерухоме майно за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_1 на ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 червня 2026 року

В С Т А Н О В И В:

У грудні 2025 року ОСОБА_5 звернувся до суду із зазначеним позовом та у своїх вимогах просив суд: визнати недійсним договір дарування земельної ділянки та житлового будинку від 19 липня 2024 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Луцького районного нотаріального округу Волинської області Гордійчук М. В. за реєстраційним номером 1198; визнати спільною сумісною власністю його та ОСОБА_2 об`єкт нерухомості – житловий будинок садибного типу з господарськими будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 116,2 кв. м, житловою площею 59,9 кв. м, а також визнати за ним право власності на 1/2 частину зазначеного житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями.

Ухвалою Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 червня 2026 року клопотання представника відповідачів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 – ОСОБА_4 про закриття провадження у справі задоволено.

Закрито провадження у цій справі в частині позовних вимог ОСОБА_5 про визнання спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_5 об`єкту нерухомості – житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 116,2 кв. м, житловою площею 59,9 кв. м, та в частині позовних вимог про визнання за ОСОБА_5 права власності на 1/2 частину зазначеного житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України.

В апеляційній скарзі представник позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_1 , покликаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та порушення судом норм процесуального права, просив оскаржувану ухвалу суду скасувати як незаконну і направити справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

На переконання скаржника, висновки суду першої інстанції про наявність підстав для закриття провадження в частині позовних вимог у цій справі є помилковими та зроблені судом з порушенням норм процесуального права. Так, у справі, яка перебувала на розгляді Луцького міськрайонного суду Волинської області та у якій було винесене рішення (№ 161/17473/24) сторонами по справі були ОСОБА_5 (позивач) і ОСОБА_2 (відповідач). Натомість у справі, яка перебуває на розгляді (№ 161/27095/25) сторонами є: ОСОБА_5 (позивач), ОСОБА_2 (відповідач), ОСОБА_3 (відповідач), ОСОБА_6 (відповідач). Тобто сторони у справах не є тотожними, а тому у суду при винесенні оскаржуваної ухвали були відсутні підстави для задоволення заявленого клопотання з підстав тотожності сторін. Зі змісту оскаржуваної ухвали слідує, що дана обставина не була предметом дослідження при її постановленні. Поряд із цим не є тотожними і заявлені позовні вимоги у справі в якій постановлена оскаржувана ухвала, так і у справі, яка була розглянута (№161/17473/24). Згідно з текстом судового рішення у справі (№ 161/17473/24 позивач ОСОБА_5 просив суд у порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ним право власності на 1/2 частину житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 116,2 кв. м, у тому числі житловою площею 59,9 кв. м, та на 1/2 частку земельної ділянки кадастровий номер 0722880900:01:001:0073, що знаходиться за вказаною адресою. Натомість у справі, яка розглядається позивач заявив вимоги про: визнання недійсним договору дарування земельної ділянки та житлового будинку від 19 липня 2024 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ; визнання спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_5 спірного житлового будинку; визнання за ОСОБА_5 права власності на 1/2 частину спірного житлового будинку. Тобто позовні вимоги у справі № 161/17473/24 та у справі № 161/27095/25 не є повністю тотожними і у суду були відсутні підстави для задоволення клопотання представника відповідачів і винесення оскаржуваної ухвали. Звертає увагу, що позовна вимога про визнання майна спільною сумісною власністю у справі №161/17473/24 не заявлялася, але на зазначене суд першої інстанції уваги не звернув і у цій частині також закрив провадження у справі, хоча цивільне законодавство розмежовує право спільної часткової та спільної сумісної власності.

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач ОСОБА_2 , посилаючись на безпідставність вимог апеляційної скарги та законність і обґрунтованість висновків суду першої інстанції, просила залишити апеляційну скаргу без задоволення, а ухвалу суду першої інстанції - без змін. Вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано закрив провадження в частині позовних вимог у цій справі. Викладені в апеляційній скарзі доводи не спростовують висновків суду, викладених в оскаржуваній ухвалі. Так, 20 вересня 2024 року позивач ОСОБА_5 вже звертався до відповідачів з позовом про визнання права власності на 1/2 земельної ділянки та житлового будинку, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 , в порядку поділу спільного майна подружжя (справа № 161/17473/24) у задоволенні якого рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 серпня 2025 року було відмовлено. Вказане судове рішення 25 жовтня 2025 року залишене без змін постановою Волинського апеляційного суду. Представником позивача у скарзі не наведено доводів, які саме норми процесуального права було порушено судом при постановленні оскаржуваної ухвали.

Інші учасники справи відзивів на апеляційну скаргу не подали.

Позивач ОСОБА_5 , відповідачі ОСОБА_3 , ОСОБА_2 , ОСОБА_6 , будучи належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання не з`явилися. Про причини неявки апеляційний суд не повідомили, клопотання про відкладення розгляду справи не заявляли.

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача приватний нотаріус Луцького районного нотаріального округу Волинської області Гордійчук М. В., будучи належним чином повідомлена про дату, час та місце розгляду справи, в судове засідання також не з`явилася, але 28 липня 2026 року засобами поштового зв`язку подала до апеляційного суду заяву, в якій просила проводити апеляційний розгляд справи за її відсутності.

Колегія суддів вважає можливим проводити розгляд справи за відсутності вказаних учасників справи згідно з вимогами ст. 372 ЦПК України, оскільки їх неявка в судове засідання апеляційної інстанції не перешкоджає розгляду справи.

Згідно з частинами 1, 2 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши обставини справи та перевіривши їх доказами, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційну скаргу належить залишити без задоволення, а оскаржувану ухвалу суду першої інстанції - без змін.

Судом першої інстанції встановлено, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13 серпня 2025 року у справі №161/17473/24, яке набрало законної сили, у задоволенні позову ОСОБА_5 до ОСОБА_7 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_3 , про поділ спільного майна подружжя, відмовлено (а.с.157-167).

Позовні вимоги у справі № 161/17473/24 були обґрунтовані тим, що з 20 вересня 2002 року по 18 липня 2023 року позивач та відповідач перебували у зареєстрованому шлюбі. За період перебування сторін у зареєстрованому шлюбі ними було збудовано житлову нерухомість, а саме житловий будинок садибного типу загальною площею 116,2 кв. м, житловою площею 59,9 кв. м, опис: житловий будинок - А1, прибудова - a,а1, відкрита веранда - а2, гараж - аз, хлів – Б1, гараж В1, вбиральня - Г, колодязь - Д огорожа - 1, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 . Будівельні роботи проводилися у 2010-2011 роках шляхом повної перебудови існуючого житлового будинку площею 40,0 кв. м, право власності на який не було на той час зареєстровано за відповідачем. Також було не оформлено і право власності на земельну ділянку, на якій знаходиться спірний житловий будинок, хоча дана земля буда передана у приватну власність відповідачу ще у 1996 році рішенням сесії Буянівської сільської ради № 10/2 від 26 грудня 1996 року. Вже після припинення шлюбно-сімейних відносин відповідач 04 грудня 2023 року та 15 січня 2024 року провела реєстрацію права власності на новий будинок та земельну ділянку під ним. Відповідач 19 липня 2024 року відчужила спірний будинок та земельну ділянку третій особі - своєму сину від першого шлюбу, шляхом укладення нотаріально посвідченого договору дарування земельної ділянки та житлового будинку. А тому, вважаючи спірне майно спільним майном подружжя, позивач ОСОБА_5 просив суд в порядку поділу спільного майна подружжя визнати за ним право власності на 1/2 частину житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 116,2 кв. м, у тому числі житловою площею 59,9 кв. м, а також право власності на 1/2 частку земельної ділянки, кадастровий номер 0722880900:01:001:0073, за зазначеною адресою, стягнути з відповідача на свою користь судові витрати по справі.

У розглядуваній справі позивач також посилався на те, що спірний житловий будинок створений за спільні кошти подружжя та є об`єктом права спільної сумісної власності.

Відмовляючи у задоволенні позову у справі № 161/17473/24, суд дійшов висновку, що в матеріалах справи відсутні належні та достатні докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти до висновку, що житловий будинок з господарськими будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , побудований чи добудований за спільні кошти позивача з відповідачем, чи про наявність спільного майна подружжя та про обґрунтованість заявлених позовних вимог. Відтак, суд дійшов висновку, що позовні вимоги щодо вищезазначеного майна не підлягають до задоволення.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частини 1, 3 ст. 13 ЦПК України).

Підстави для закриття провадження у справі передбачені ст. 255 ЦПК України.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили, за тими самими вимогами.

Європейський суд з прав людини у своєму рішенні від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 «Совтрансавто-Холдинг» проти України», а також у рішенні від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 «Брумареску проти Румунії» зазначив, що існує усталена судом практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає, серед іншого, і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Закриття провадження у справі можливе лише за умови, якщо рішення, що набрало законної сили, є тотожним до позову, який розглядається, тобто співпадають сторони, предмет і підстави позовів.

Відповідно до наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору.

У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення, а підстава - обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При визначенні підстави позову як елементу його змісту суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і закону, позивач просить про захист свого права.

Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, ґрунтується на правових наслідках набрання рішенням суду законної сили.

Закриття провадження у справі - це одна з форм закінчення розгляду цивільної справи без винесення рішення суду у зв`язку з виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов`язує неможливість подальшого судового розгляду справи.

У постанові від 12 червня 2019 року у справі № 320/9224/17 (провадження № 14-225цс19) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок про те, що «згідно з п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими вимогами».

Тобто, згідно з вказаним пунктом підставою для закриття провадження у справі є, зокрема, вирішення спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав шляхом ухвалення рішення, яке набрало законної сили, або постановлення ухвали про закриття провадження у справі.

У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 761/7978/15-ц (провадження № 14-58цс18) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «необхідність застосування п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України зумовлена, по-перше, неприпустимістю розгляду судами тотожних спорів, в яких одночасно тотожні сторони, предмет і підстави позову, та, по-друге, властивістю судового рішення, що набрало законної сили (ст. 223 ЦПК України). За змістом наведеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно співпадають сторони, підстава та предмет спору. Нетотожність хоча б одного з елементів не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору. У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. У матеріальному розумінні предмет позову - це річ, щодо якої виник спір».

У постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що «предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу».

У постанові від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що «підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу. Тобто зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається. Разом з тим не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права».

У справі, що переглядається, закриваючи провадження в частині позовних вимог ОСОБА_5 про визнання спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_5 об`єкту нерухомості – житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 , загальною площею 116,2 кв. м, житловою площею 59,9 кв. м, та в частині позовних вимог про визнання за ОСОБА_5 права власності на 1/2 частину зазначеного житлового будинку садибного типу з господарськими будівлями на підставі п. 3 ч. 1 ст. 255 ЦПК України, суд першої інстанції обґрунтовано виходив з того, що питання про наявність підстав для визнання спірного житлового будинку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, а також щодо наявності у позивача права на 1/2 частину зазначеного нерухомого майна вже було предметом судового розгляду та вирішене судовим рішенням від 13 серпня 2025 року у справі №161/17473/24, яке набрало законної сили. Порівнявши обставини справи №161/17473/24 та обставини цієї справи, суд дійшов правильного висновку, що позовні вимоги про визнання спірного житлового будинку об`єктом права спільної сумісної власності подружжя і про визнання за позивачем ОСОБА_5 права власності на 1/2 частину цього майна фактично спрямовані на повторне вирішення питання щодо належності позивачу частки у тому самому майні з тих самих підстав, а саме у зв`язку з побудовою спірного майна під час шлюбу за спільні кошти подружжя. Крім того судом встановлено, що склад сторін у цивільній справі № 161/17473/24 та у цій справі в частині позовних вимог про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя та визнання права власності на 1/2 частину нерухомого майна фактично збігається, а підстави позовів є тотожними, оскільки позивач обґрунтовував вимоги при зверненні з позовною заявою у 2024 році та при поданні позову у цій справі у 2025 році одними і тими ж обставинами.

При цьому доводи апеляційної скарги щодо відсутності тотожності спорів у зв`язку з тим, що у справі, яка розглядається, сторонами крім ОСОБА_5 (позивача) та ОСОБА_2 (відповідача), є ще й відповідачі ОСОБА_3 та ОСОБА_6 не заслуговують на увагу, оскільки позовні вимоги саме до цих відповідачів заявлені позивачем про визнання недійсним договору дарування та вони не є відповідачами щодо частини позовних вимог про визнання спірного майна об`єктом спільної сумісної власності подружжя та визнання права позивача на 1/2 частину такого майна.

Таким чином, перевіривши законність і обґрунтованість оскаржуваної ухвали суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів дійшла висновку, що ухвала суду про закриття провадження в частині позовних вимог ОСОБА_5 у цій справі відповідає вимогам закону.

Доводи апеляційної скарги представника позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_1 про те, що оскаржувана ухвала суду є незаконною, постановлена судом з порушенням норм процесуального права, є безпідставними та колегією суддів до уваги не приймаються, оскільки не спростовують правильних висновків суду першої інстанції, наведених у мотивувальній частині судового рішення, є власним суб`єктивним тлумаченням норм права та обставин справи і не свідчать про порушення судом норм процесуального права.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, колегія суддів вважає, що ухвала суду першої інстанції постановлена з додержанням норм процесуального права. Підстави для її скасування відсутні.

Керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу представника позивача ОСОБА_5 - ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Ухвалу Луцького міськрайонного суду Волинської області від 04 червня 2026 року у цій справі залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її ухвалення і може бути оскаржена у касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду упродовж тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий-суддя

Судді: